Xreferat.com » Рефераты по государству и праву » Принципи судової влади в Україні

Принципи судової влади в Україні

орган у порядку провадження у справах про адміністративні правопорушення. У разі затримання судді за підозрою у вчиненні злочину чи адміністративного правопорушення, стягнення за яке накладається в судовому порядку, він має бути негайно звільнений після з’ясування його особи.

Гарантії недоторканності поширюються на житло, службове приміщення судді, його особистий і службовий транспорт, телефонні розмови, кореспонденцію, речі й документи. Проникнення в його житло чи службове приміщення, особистий чи службовий транспорт, проведення там огляду, обшуку чи виїмки, прослуховування телефонних розмов, обшук судді, а так само огляд, виїмка його кореспонденції, речей і документів можуть провадитись тільки за вмотивованим рішенням суду, а також за згодою судді в разі прийняття головою відповідного суду рішення про вжиття спеціальних заходів безпеки.

Гарантії недоторканності поширюються не лише на суддів, а й на народних засідателів і присяжних на час їх залучення до виконання в суді обов’язків, пов’язаних з провадженням судочинства.

За суддею, який знаходиться у відставці, зберігаються такі ж гарантії недоторканності, як і до виходу у відставку.

Принцип незмінюваності суддів

Судді, обрані Верховною Радою України (крім суддів Конституційного Суду України), перебувають на посаді до досягнення шістдесяти п’яти років, інші судді — до закінчення строку, на який вони обрані чи призначені.

Дострокове звільнення судді з посади допускається лише у випадках: (а) неможливості виконувати ним свої повноваження за станом здоров’я; (б) порушення суддею присяги або вимог щодо несумісництва; (в) набрання законної сили обвинувальним вироком стосовно нього; (г) припинення громадянства судді; (д) визнання його безвісно відсутнім або оголошення померлим; (е) подання суддею заяви про відставку або звільнення за власним бажанням.

Принцип професіоналізму суддів

Право здійснювати функції судової влади надано лише професійним суддям, а у визначених законом випадках представникам народу — присяжним і народним засідателям. Професійним суддею України може бути лише громадянин України, не молодший двадцяти п’яти років, який має вищу юридичну освіту і стаж роботи в галузі права не менше трьох років, проживає в Україні не менше десяти років, володіє державною мовою і склав кваліфікаційний іспит на посаду судді. Додаткові вимоги щодо професійного складу суддівського корпусу встановлені законами України «Про статус суддів», «Про Конституційний Суд України», «Про судоустрій України». Лише особи, які володіють відповідними професійними та кваліфікаційними характеристиками, можуть зайняти посаду носіїв судової влади.

В Україні передбачено достатньо складну процедуру добору суддівських кадрів і механізм контролю за рівнем професійної придатності (зокрема, інститут дисциплінарної від­повідальності суддів, атестації суддів, призначення (обрання) на адміністративну посаду голови та заступників голови суду тощо).

Такий жорсткий кваліфікаційний добір кадрів і контроль за їх професійним рівнем притаманний саме судовій владі на відміну від виконавчої і законодавчої. Це пов’язано з особливою роллю судової влади в суспільстві, специфічністю сфери її застосування.


4. Функціональні (судочинні) принципи судової влади


До функціональних принципів судової влади, які становлять основні засади провадження судової діяльності, належать: (а) державна мова судочинства; (б) гласність судочинства; (в) колегіальний та одноособовий розгляд судових справ; (г) участь народу в здійсненні судової влади; (д) справляння судочинства на засадах рівності сторін; (е) змагаль­ність; (є) презумпція невинуватості; (ж) забезпечення обвинуваченому, підозрюваному, підсудному права на захист; (з) право на оскарження судового рішення; (і) обов’язковість судового рішення.


4.1 Принцип державної мови судочинства


Судочинство в Україні в більшості випадків здійснюється державною (українською) мовою. Це означає, що розгляд доказів, виступи сторін та інших учасників процесу, судові протоколи й рішення складаються українською мовою. У місцях компактного проживання громадян іншої національності судочинство може проходити також рідною мовою більшості населення даної місцевості, а у місцях компактного проживання декількох груп національностей, жодна з яких не становить більшості населення цієї місцевості, судочинство поряд з державною може здійснюватися мовою, прийнятною для населення даної місцевості (за винятком цивільного судочинства). Це, у свою чергу, вимагає від судді володіння державною мовою, а також мовою, якою здійснюється судочинство в тому суді, у який його призначено (обрано) на посаду.

Зазначений принцип передбачає також гарантії прав учасників судового процесу, які не володіють мовою, якою ведеться судочинство. Зокрема, особам, які беруть участь у розгляді справи і не володіють мовою, якою провадиться судочинство, забезпечується право користуватися рідною мовою — робити заяви, давати пояснення і свідчення, заявляти клопотання та ін. До зазначених осіб належать: підсудний, потерпілий, їх законні представники, цивільні позивач і відповідач, їх представники — у кримінальних справах; у господарських справах — сторони, треті особи, заінтересовані особи та їх представники.

Не володіючою мовою провадження судочинства визна­ється особа, яка не розуміє або погано розуміє цю мову та не може вільно розмовляти нею.

Особам, які не володіють мовою, якою ведеться судочин­ство, забезпечується: 1) право на ознайомлення з усіма матеріалами справи й участь у судових засіданнях через перекладача; 2) право виступати в суді рідною мовою; 3) слідчі й судові документи вручаються особам, які беруть участь у справі, за їх вимогою, а обвинуваченому — у будьякому випадку в письмовому перекладі його рідною або іншою мовою, якою він володіє; 4) залучення до участі в судовому процесі перекладача за рахунок держави (за винятком господарського судочин­ства, де витрати на це при задоволенні позову покладаються на відповідача, а при відмові в позові — на позивача).

Процесуальне законодавство гарантує реалізацію права користування рідною мовою не тільки в суді першої інстанції, а й у вищих судах.


4.2 Принцип гласності судочинства


Зміст цього принципу полягає в забезпеченні кожній осо­бі, справа якої розглядається в суді, права знати про результати її розгляду. А з набуттям чинності Законом України «Про доступ до судових рішень» зміст судових рішень, розміщений на офіційному веб­порталі судової влади, може бути доступний кожному громадянину. Це сприятиме підвищенню відповідальності судді за прийняте ним рішення.

Розгляд справ у всіх судах України є відкритим. Слухання справи в закритому судовому засіданні припускається лише у випадках, установлених законом, з дотриманням при цьому всіх правил судочинства. Але навіть у цьому разі особі, стосовно якої розглядається справа в суді, гарантується право бути присутньою при проголошенні судового рішення в її справі, а також отримання його копії.

Відкритий розгляд означає встановлений процесуальним законом порядок розгляду справ у судах, при якому судові засідання проводяться відкрито з наданням реальної й рівної можливості громадянам, які цікавляться справою, бути присутніми в залі, стежити за ходом судового розгляду, конспектувати, стенографувати те, що відбувається, використовувати портативні аудіотехнічні пристрої (кіно, фото та відеозйомка із застосуванням стаціонарної апаратури провадяться тільки з дозволу суду й учасників процесу). Обмеження принципу відкритого розгляду судової справи можуть бути тільки легальні, тобто передбачені законом. Для кожного виду судочинства існують спеціальні підстави таких обмежень.

Але одна підстава є загальною для всіх видів: закрите судове засідання провадиться, коли це необхідно для забезпечення охорони державної або іншої захищеної законом таємниці. Закрите судове засідання припускається законом у таких випадках:

1) у конституційному судочинстві — коли це суперечить інтересам держави;

2) у господарському судочинстві — з метою охорони (а) державної таємниці, (б) комерційної таємниці, (в) за наявності обґрунтованого заперечення однієї або обох сторін;

3) у цивільному судочинстві — з метою (а) охорони дер­жавної або іншої захищеної законом таємниці, (б) запобігання розголошенню відомостей про інтимні чи інші особисті сторони життя осіб, які беруть участь у справі, (в) забезпечення таємниці усиновлення, (г) запобігання розголошення відомостей, що принижують честь і гідність людини;

4) у кримінальному судочинстві — (а) з метою нерозголошення державної таємниці, (б) при розгляді справ про злочини осіб, які не досягли шістнадцятирічного віку, (в) у справах про статеві злочини, (г) з метою запобігання розголошенню відомостей про інтимні сторони життя осіб, які беруть участь у справі; д) коли цього вимагають інтереси забезпечення безпеки підсудних, потерпілих, свідків, інших осіб, що беруть участь у справі, а також членів їх сімей або близьких родичів.

Під державною таємницею розуміють вид таємної інформації, що містить відомості у сфері оборони, економіки, зовнішніх відносин, державної безпеки й охорони правопорядку, розголошення яких може заподіяти шкоди життєво важливим інтересам України та які визначені у встановленому законом порядку як державна таємниця і підлягають охороні з боку держави.

Особи, молодші шістнадцяти років, допускаються в зал суду лише у випадках, коли вони є підсудними, потерпілими або свідками. Закон передбачає це обмеження з метою захисту підлітків від можливого несприятливого впливу на них судового процесу, оскільки вони через недостатню соціальну зрілість можуть неправильно сприйняти обставини розгляду справи і те, що відбувається у суді.

Закрите судове засідання припускається лише за мотивованою ухвалою суду, де вказується, чи все судове засідання буде закритим чи тільки його частина (наприклад, допит окремих свідків, оголошення документа, експертного висновку тощо). При цьому вироки, ухвали й постанови суду завжди оголошуються публічно. Слухання справи у закритому судовому засіданні здійснюється з дотриманням усіх правил судочинства.


4.3 Принцип колегіального й одноособового розгляду судових справ


У суді першої інстанції кримінальні справи розглядаються суддею одноособово, або колегією суддів, або судом у складі суддів і народних засідателів, або суддею і присяжними. Склад суду встановлюється відповідно до вимог процесуального законодавства з урахуванням тяжкості злочину, складності провадження у справі, розміру покарання, яке може бути призначено, а в установлених законом випадках — і від згоди підсудного на розгляд справи тим чи іншим складом.

Так, кримінальні справи про злочини, за які законом передбачено призначення покарання: (а) не пов’язане з позбавленням волі або у виді позбавлення волі на строк не більше десяти років, розглядаються суддею одноособово; (б) на строк більше десяти років, розглядаються колегіально судом у складі трьох суддів, якщо підсудний заявив клопотання про розгляд справи в такому складі; (в) у виді довічного ув’язнення, розглядаються судом у складі двох суддів і трьох народних засідателів (а після створення суду присяжних розглядатимуться колегіально суддею із залученням присяжних).

Колегіальний розгляд справи є однією з гарантій повного, всебічного й об’єктивного розгляду справ, постановлення законного, обґрунтованого і справедливого вироку.

Цивільні справи в суді першої інстанції розглядаються суддею одноособово. А в справах щодо (а) обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, визнання фізичної осо­би недієздатною і поновлення цивільної дієздатності фізич­ної особи, (б) визнання фізичної особи безвісно відсутньою чи оголошення її померлою, (в) усиновлення, (г) надан­ня особі психіатричної допомоги в примусовому порядку, (д) обов’язкової госпіталізації до протитуберкульозного закладу — розгляд справ провадиться судом у складі одного судді і двох народних засідателів.

Перегляд цивільних справ у апеляційному порядку здійснюється колегією у складі трьох суддів, а в касаційному — колегією у складі п’яти суддів.

У колегіальному складі — трьох суддів — розглядаються в суді першої інстанції деякі адміністративні справи, зокрема, справи за скаргами на рішення Центральної виборчої комісії по виборах Президента України.

Господарські справи в судах першої інстанції розглядаються суддею одноособово. Але будьяка справа залежно від її категорії і складності може бути розглянута судом колегіально у складі трьох професійних суддів.

В апеляційній і касаційній інстанціях справи розглядаються судом тільки колегіально — у складі не менше трьох професійних суддів. Справи у Верховному Суді України розглядаються складом відповідних судових палат.

Конституційний Суд України здійснює судочинство колегіально — повним складом суду.

При розгляді справ у колегіальному складі професійних суддів усі судді мають рівні з головуючим права, і судове рішення вважається прийнятим за умови, якщо за нього проголосувала більшість суддів.


4.4 Принцип участі народу при здійсненні судової влади


Конституція України, установивши загальні положення судової влади, передбачила участь у її реалізації представників народу. Сутність принципу участі народу у реалізації судової влади розкрито в ч. 4 ст. 124 Конституції України, згідно з якою народ безпосередньо бере участь у здійсненні правосуддя через народних засідателів і присяжних. Аналіз положень, що містяться у ст. 127 Конституції України, про те, що правосуддя здійснюється професійними суддями, а у визначених законом випадках — народними засідателями і присяжними, дозволяє зробити висновок, що в Україні перед­бачається існування двох моделей суду за участі представників народу: континентальної моделі суду шеффенів (судових засідателів) і англосаксонської (англо­американської) моделі суду присяжних. Додаткове підтвердження цього можна знайти у ст. 129 Конституції України, яка встановлює, що судочинство здійснюється суддею одноособово, колегією суддів або судом присяжних.

Судовим системам інших держав відомі випадки співіснування в межах однієї держави двох моделей суду за участі представників народу (Австрія, Швеція, Данія). Вітчизняний законодавець, врахувавши наявність в Україні континентальної форми суду (за участі народних засідателів), повинен ввести в національну судову систему англосаксонську модель суду присяжних. Для сучасної моделі цього суду характерно: (а) розмежування компетенції між суддями і присяжними (присяжні визначають доведеність діяння й винність підсудного в його вчиненні, а суддя веде судове засідання й вирішує юридичні питання, включаючи призначення покарання); (б) організаційне відокремлення колегії присяжних від професійного судді; (в) неможливість апеляційного оскарження вердикту присяжних, який може бути скасовано в касаційному порядку в процесі встановлення процесуальних порушень при його ухваленні.

В Україні також пропонується організаційно відокремити колегію присяжних від професійного судді і розмежувати між ними процесуальну компетенцію. За результатами розгляду справи присяжні вирішують такі питання: 1) чи мало місце діяння, у вчиненні якого обвинувачується підсудний; 2) чи винен підсудний у вчиненні цього діяння; 3) чи заслуговує підсудний, якого вони визнали винним, на полегкість чи особливу полегкість при призначенні покарання.

Вирок (постанова) суду присяжних може бути скасовано чи змінено тільки в касаційному порядку. Підставами для скасування або зміни вироку (постанови) є: 1) істотне порушення кримінальнопроцесуального закону; 2) неправильне застосування кримінального закону; 3) невідповідність призначеного покарання тяжкості злочину і відомостям про особу засудженого; 4) однобічність або неповнота судового слідства.

Безпосередньо принцип участі народу у здійсненні судової влади реалізується при розгляді справ у судах першої інстанції. Згідно зі ст. 13 Закону «Про судоустрій України» у цих судах справи розглядаються суддею одноособово, колегією суддів або суддею і народними засідателями, а також судом присяжних. Народні засідателі вирішують справи у складі суду разом з професійними суддями. Під час справляння правосуддя народні засідателі користуються всіма правами судді.

Розгляд справ у апеляційному чи касаційному порядку здійснюють виключно професійні судді. Народні засідателі у провадженні судочинства спеціалізованими судами участі не беруть.

За ч. 3 ст. 17 КПК України кримінальні справи про злочини, за які законом передбачена можливість призначення покарання у вигляді довічного позбавлення волі, в суді першої інстанції розглядаються судом у складі двох суддів і трьох народних засідателів, які при судовому розгляді справи користуються всіма правами судді. Проект КПК змінює кількісний склад суду за участі народних засідателів і перед­бачає, що справи про особливо тяжкі злочини розглядаються колегіально судом у складі трьох суддів — професійного судді і двох народних засідателів.

У справі, яка розглядається колегіально судом у складі професійного судді і народних засідателів і для розгляду якої необхідний значний час, за розпорядженням головуючого в судове засідання може бути викликано одного чи декількох запасних народних засідателів. Останні перебувають у залі судового засідання з початку розгляду справи і в разі вибуття народного засідателя заміняють його, про що головуючий виносить постанову.

Суди присяжних діють у загальних апеляційних судах (крім Апеляційного суду України).

Видається за доцільне встановити в українському кримінальнопроцесуальному законодавстві предметну підсудність справ суду присяжних, залишивши в його віданні тільки розгляд справ про злочини, за які за кримінальним законом може бути призначено довічне позбавлення волі. Єдиною підставою для розгляду цих справ судом присяжних повинно бути клопотання обвинуваченого. Якщо по справі буде притягнуто до відповідальності декількох обвинувачених, з яких одні заявили клопотання про розгляд справи судом присяжних, а інші таких клопотань не заявили, справа має розглядатися судом присяжних. Обвинуваченому також повинно надаватися право відмовитися від заявленого клопотання.

Така альтернативна підсудність справ суду присяжних відповідатиме вимогам ч. 1 ст. 124 Конституції України і має низку переваг. По­перше, сам обвинувачений одержує право обирати найбільш придатний для себе склад суду, подруге, в обвинуваченого є можливість подальшої відмови від заявленого клопотання про розгляд його справи судом присяжних.

Чинне українське законодавство про судоустрій не встановлює кількісного складу колегії присяжних. Очевидно, це питання буде вирішено у процесуальному законодавстві. З огляду на соціально­економічне становище України оптимальним є склад колегії із семи присяжних і двох запасних присяжних.

Реалізація в Україні принципу участі народу у провадженні судочинства наближає суд до суспільства й певною мірою сприяє:

а) формуванню самостійної судової влади, незалежної від законодавчої та виконавчої гілок влади;

б) гуманізації правоохоронної діяльності в дусі поважного ставлення до прав і свобод людини;

в) підвищенню професіоналізму суддів, державних обвинувачів та захисників на рівні, що забезпечує якісну діяльність у змагальному процесі за участі присяжних.

Діяльність суду присяжних забезпечує більш послідовне дотримання принципів судочинства, у тому числі змагальності й рівноправності сторін, презумпції невинуватості, законності, всебічності, повноти й об’єктивності, незалежності суддів, забезпечення обвинуваченому права на захист. 

Суд присяжних необхідно розглядати як інструмент розвитку в Україні змагальної процесуальної форми судочин­ства, а також як засіб усунення таких недоліків у процесуальній діяльності як професійна деформація суддів при сприйнятті обставин справи, ігнорування ними процедури розгляду справи, певний ступінь впливу на прийняття рішення професійного судді про винність особи. Усе це дозволить підвищити особисту відповідальність професійних суддів за рішення, що приймаються.

4.5 Принцип здійснення судочинства на засадах рівності сторін


Судочинство в Україні провадиться на засадах рівності сторін — учасників судового процесу перед законом і судом незалежно від походження, соціального, майнового й посадового стану, раси, національності, статі, освіти, мови, ставлення до релігії, характеру занять, місця проживання та інших обставин.

Сторони рівні в можливості користуватися процесуальними правами, що визначаються лише їх процесуальним статусом: цивільний позивач, цивільний відповідач, підсудний, потерпілий та ін. Ніхто з них не має ніяких переваг і не зазнає ніяких обмежень незалежно від раси, кольору шкіри, політичних та інших ознак.

Однак закон, ураховуючи, що громадяни фактично не рівні (оскільки вони можуть бути неповнолітніми, фізично чи психічно хворими або бути особами, які не можуть оплатити послуги адвоката, тощо), передбачає механізми, що дозволяють таким громадянам стати процесуально рівними, тобто повністю реалізувати свої права. Так, особі, яка не володіє мовою судочинства, обов’язково надається перекладач, неповнолітньому підсудному — захисник.

Механізм притягнення громадян до кримінальної від­повідальності не завжди однаковий для всіх категорій громадян. Деякі особи з урахуванням їх соціального статусу потребують дотримання певної (додаткової) процедури притягнення до кримінальної відповідальності. Так, народні депутати України не можуть бути без згоди Верховної Ради України притягнуті до кримінальної відповідальності, затримані чи заарештовані. Судді не можуть бути без згоди Верховної Ради України затримані чи заарештовані до винесення обвинувального вироку судом. Кримінальна справа проти адвоката може бути порушена тільки Генеральним прокурором України, його заступниками, прокурорами Автономної Республіки Крим, області, міст Києва й Севастополя. Наведені положення передбачені з метою створення не привілеїв, а гарантій для здійснення службової діяльності цих осіб, захисту від штучного створення перешкод виконанню ними своїх обов’язків.

У судовому процесі всім особам, які виступають в якості сторін у справі, надаються рівні права, на них покладаються аналогічні обов’язки, передбачені процесуальним законодавством.


4.6 Принцип змагальності в судочинстві


Принцип змагальності характеризує таку організацію судового процесу, коли функції обвинувачення й захисту, підтримання цивільного позову й заперечення проти нього, від­окремлені від судової діяльності, виконуються суб’єктами, які користуються рівними правами для відстоювання своїх інтересів, а суд виступає головним суб’єктом, що здійснює керівництво судовим засіданням і вирішує цю справу.

За своєю суттю принцип змагальності передбачає рівні можливості й умови для виконання функції обвинувачення та захисту, підтримання цивільного позову й відповіді на нього. Процесуальна рівність означає, що всі заходи, які вправі вжити обвинувач для доказування обвинувачення, захист має право застосовувати для його спростування, а все, що вправі робити цивільний позивач для підтримання позову, може робити цивільний відповідач для його заперечення.

Дія принципу змагальності у сфері цивільного судочин­ства є загальновизнаною, оскільки сама природа спору про цивільне право передбачає рівність прав сторін у відстоюванні власної позиції. Суд зобов’язаний приймати передбачені законом заходи до всебічного, повного й об’єктивного дослідження обставин справи, пояснювати особам, які беруть участь у справі, їх права й обов’язки і сприяти здійсненню їх прав.

Що стосується кримінального судочинства, то наявність змагальних засад при провадженні судового розгляду кримінальних справ визнавалася не завжди. У кримінальному процесі завжди бере участь прокурор як представник держави, який підтримує державне обвинувачення. Але в процесуальному статусі він наділений такими ж правами, що і сторона захисту. Проте процесуальна рівність прав не свідчить про однаковість завдань та обов’язків, які виконує сторона захисту. Завдання й обов’язки прокурора вказують на його особливу роль у суді, але не створюють ніяких переваг при відстоюванні своїх міркувань і висновків по справі. Процесуальна рівність відбиває лише рівне право обвинувачення і захисту відстоювати свій інтерес або інтерес, що представляється, перед судом. Обвинувач, підсудний, захисник, потерпілий, а також цивільний позивач, цивільний від­повідач та їх представники в судовому розгляді користуються рівними правами щодо надання доказів, участі в дослід­женні доказів та заявлення клопотань.

Змагальність у судовому процесі вимагає, щоб суб’єкти обвинувачення й захисту, цивільний позивач і цивільний відповідач мали однакову можливість переконати суд у своїй правоті. Оскільки суду належить керівна роль у судовому розгляді, він сприяє повному, всебічному з’ясуванню обставин справи і виносить рішення на підставі внутрішнього переконання, керуючись законом.


4.7 Принцип презумпції невинуватості


Згідно зі ст. 62 Конституції України особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Ніхто не зобов’язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину. Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви стосовно доведеності вини особи тлумачаться на її користь. У разі скасування вироку суду як неправосудного держава відшкодовує матеріальну й моральну шкоду, завдану безпідставним засудженням.

Зміст цього принципу полягає в тому, що особа вважається винною не тоді, коли щодо неї висунено обвинувачення, а лише, коли її винність доведена в установленому законом порядку вироком суду. Закон забороняє домагатися свідчень обвинуваченого або інших осіб, які беруть участь у справі, шляхом насилля, погроз та інших незаконних засобів.

Згідно з презумпцією невинуватості закон, суспільство, держава вважають обвинуваченого (підсудного) невинним, доки особи, які висувають обвинувачення (особа, яка провадить дізнання, слідчий, прокурор), не доведуть, що обвинувачений (підсудний) дійсно винний, і з цими висновками не погодиться суд у своєму вироку. Твердження слідчого та прокурора про винність обвинуваченого (підсудного) — це їх думка, висновок, правильність якого ще потрібно довести в суді. І лише обвинувальний вирок суду, винесений у встановленому законом порядку, означає позитивне вирішення питання про винність, тобто визнання обвинуваченого (підсудного) винним у вчиненні злочину.

Відповідно до принципу презумпції невинуватості на обвинуваченого (а також на його захисника) не може бути покладено обов’язок доводити свою невинність, наявність обставин, які виключають кримінальну відповідальність. Цей обов’язок покладається на органи, що висунули обвинувачення (на особу, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора), але це не виключає права обвинуваченого доводити свою повну невинність або меншу вину. Усі обставини, що наводяться ним у свій захист, повинні бути ретельно досліджені слідчими органами, прокурором і судом.

Презумпція невинуватості має декілька правил:

1) обов’язковість доказування вини обвинуваченого покладається на обвинувачів (на особу, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора);

2) будьякий неусунений сумнів у винуватості тлумачиться на користь обвинуваченого;

3) недоведена вина в юридичному розумінні дорівнює доведеній невинуватості.

З позиції вимоги презумпції невинуватості обвинувальний вирок не може ґрунтуватися на припущеннях і постановляється лише за умови, що в ході судового розгляду винність підсудного у вчиненні злочину доведена повністю. Усі сумніви, не усунені судом, тлумачаться на користь підсудного.

Принцип презумпції невинуватості тісно пов’язаний з принципом забезпечення обвинуваченому права на захист. Обвинуваченого наділено широкими правами для захисту від висунутого обвинувачення, органи ж держави — слідчий, прокурор, суд — зобов’язані забезпечити ці права саме тому, що до постановлення вироку обвинувачений вважається невинним.


4.8 Принцип забезпечення обвинуваченому, підозрюваному, підсудному права на захист


Відповідно до кримінальнопроцесуального законодав­ства підозрюваний, обвинувачений, підсудний мають право на захист. Цей принцип означає, що на слідчого, прокурора, особу, яка провадить дізнання, покладено обов’язок сприяти реалізації права обвинуваченого (підозрюваного, підсудного) на захист. 

Забезпечення права на захист є важливою гарантією об’єктивного розгляду справи й запобігання притягнення до кримінальної відповідальності невинних.

У змісті цього принципу можна виділити окремі аспекти. По­перше, закон передбачає значний обсяг прав, що дозволяють обвинуваченому (підозрюваному, підсудному) за його бажанням самостійно захищатися від висунутого обвинувачення. Обвинувачений (підозрюваний, підсудний) має право: 1) знати, у чому він обвинувачується; 2) давати пояснення по суті висунутого обвинувачення або відмовитися від дачі свідчень та відповідей на запитання; 3) надавати докази; 4) заявляти клопотання; 5) мати захисника й побачення з ним наодинці до першого допиту; 6) знайомитися з усіма матеріалами справи; 7) заявляти відводи; 8) подавати скарги на дії й рішення особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора, судді та суду; 9) підсудний має право на останнє слово.

По­друге, на органи, які висунули обвинувачення, покладається обов’язок: 1) до першого допиту обвинуваченого (підозрюваного, підсудного) пояснити йому право мати захисника; 2) надати можливість обвинуваченому (підозрюваному, підсудному) захищатися встановленими законом способами; 3) особа, яка провадить дізнання, слідчий, прокурор зобов’язані забезпечити охорону особистих і майнових прав обвинуваченого (підозрюваного, підсудного). Таким чином, принцип забезпечення обвинуваченому (підозрюваному, підсудному) права на захист значною мірою спирається на обов’язок посадових осіб сприяти реалізації цих прав.

По­третє, свої права обвинувачений (підозрюваний, підсудний) може реалізувати через запрошення захисника (або надання державою захисника у випадках, коли за законом його участь є обов’язковою).

Закон містить норму, яку також можна трактувати як реалізацію принципу забезпечення обвинуваченому (підозрюваному, підсудному) права на захист, а саме: прокурор, слідчий та особа, яка провадить дізнання, повинні використати всі передбачені законом заходи для всебічного, повного й об’єктивного дослідження обставин справи, виявити обставини, що не тільки викривають, а й виправдовують обвинуваченого, не тільки обтяжують, а й пом’якшують його відповідальність.


4.9 Принцип права на оскарження судового рішення


Установлення такого важливого принципу судочинства має на меті забезпечення виправлення вищестоящим судом помилок і порушень закону, допущених при провадженні по справі нижчим судом, гарантування прав та охоронюваних законом інтересів учасників судового процесу, утвердження законності і справедливості судочинства.

Зміст цього принципу полягає у праві на апеляційне й касаційне оскарження судового рішення заінтересованою особою. За наявності бажання учасники судового розгляду та інші особи у випадках і порядку, передбачених процесуальним законодавством, подають до вищого суду апеляційну або касаційну скаргу (подання), а відповідний суд зобов’язується розглянути скаргу й перевірити законність, обґрунтованість і справедливість постановленого у справі судового рішення.

Розглянувши судову справу за апеляцією чи касацією, суд апеляційної або касаційної інстанції вправі скасувати або змінити постановлене у справі судове рішення або залишити його без зміни. Підстави для скасування чи зміни судового рішення передбачені процесуальним законодавством.

Крім апеляційного й касаційного перегляду судових рішень процесуальне законодавство передбачає також можливість перегляду судових рішень, які набрали законної сили, за нововиявленими обставинами (обставинами, які не були відомі на момент розгляду справи по суті і які спростовують висновки, вказані в судовому рішенні, що набрало законної сили), а також за виключними обставинами.


4.10 Принцип обов’язковості судового рішення


Судове рішення, яким закінчується розгляд справи, є найважливішим актом судової влади. Воно постановляється іменем України незалежно від того, до якого рівня судової системи або юрисдикції належить суд і в якому складі суддів (одноособово чи колегіально) розглянуто справу.

Принцип обов’язковості судових рішень, що набрали законної сили, надає їм властивості закону по справі, у якій вони постановлені. Тому вони обов’язкові для виконання на території України всіма фізичними і юридичними особами, яких ці рішення стосуються.

За невиконання судового рішення може настати кримінальна, адміністративна або дисциплінарна відповідальність. Обов’язкове і точне виконання судових рішень дер­жавними і недержавними організаціями, установами, підприємствами, службовими особами і громадянами забез­печується системою державних органів, на які покладено виконання судових рішень у цивільних, господарських, адміністративних, кримінальних справах, справах про адміністративні правопорушення (органи Державної виконавчої служби України, Державного департаменту України з питань виконання покарань та ін.).

Обов’язковий характер судового рішення, постановленого іменем держави, підкреслює авторитет судової влади і сприяє утворенню в Україні режиму законності.


Список літератури


Конституція України: Науково-практичний коментар/В.Б. Аверьянов, О.В. Батанов, Ю.В. Баулін та ін.; Ред. Кол. В.Я. Тацій, Ю.П. Битяк, Ю.М. Грошевий та ін. – Харків: Видавництво “Право”; К.: Концерн “Видавничий Дім” ін Юре, 2007.-808 с.

Коментар до Закону “Про судоустрій України”/ За заг. ред. В.Г. Маляренка.-К.: Юрінком Інтер, 2007, -464 с.

Організація судових та правоохоронних органів: Навч. посібник./ за ред. І.Є. Марочкіна, Н.В. Сібільової, О.М. Толочка. – Харків: Право, 2007. 272 с.

Організація судової влади в Україні /

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: