Криміналістична габітологія
2.4 Криміналістична характеристика і методика діагностики татуювання
З точки зору вирішення ідентифікаційних завдань, стосовно ототожнення особи людини, яка вчинила злочин або безвісти зникла, особливі прикмети цієї людини, до числа яких належить і татуювання, є найбільш цінними й інформативними серед інших ознак зовнішності людини, а їх значення для вирішення завдань ідентифікації є загальновідомим і не потребує додаткового обґрунтування та розгляду. Однак шляхом криміналістичного дослідження змісту татуювання може бути отримана також і суттєва інформація про властивості особи її носія [5, 239].
Серед існуючого розмаїття видів татуювання для отримання криміналістичне значимої інформації про особу злочинця насамперед становить інтерес так зване "кримінальне" татуювання, а не інші його види, як то "побутове", "пам'ятне", "декоративне" тощо, так як загальновідомо, що наявність у особи "кримінального" татуювання в першу чергу пов'язується з її кримінальним минулим і її криміногенною орієнтацією, які в свою чергу, як правило, пов'язані з відбуванням покарання у виді позбавлення волі. Одним із перших на широке розповсюдження татуювання серед злочинців звернув увагу ще Чезаре Ломброзо (1835-1890 pp.), італійський лікар-психіатр, який розглядав татуїровку як прояв атавізму і як ознаку морально-дефективних, неповноцінних людей. На його думку татуювання у злочинців тісно пов'язане з розумовими здібностями носіїв, а у більшості випадків ними є природжені злочинці та повії. Ч. Ломброзо наводить типову фразу засуджених про татуювання: "Татуювання для нас як фрак з орденами, чим більш татуйовані, тим більшим авторитетом користуємося серед товаришів, тоді як нетатуйований, навпаки, не користується ніяким впливом". Ю. П. Дубягін називає кримінальне татуювання "наглядним хронічним тавром судимості", а саме явище татуювання відносить до формування злочинних типів особистості у місцях позбавлення волі. Крім цього, він звертає увагу на сувору біографічність татуювання, його відповідність даним особової справи засудженого і зазначає про наявність кореляційного зв'язку між вибором засудженим зображення татуювання з психологією його особистості.
Розглянемо який же обсяг криміналістично-значимої інформації ми можемо отримати внаслідок дослідження "кримінального" татуювання особи злочинця.
Насамперед, тільки сам факт наявності в особи "кримінального" татуювання вже дає можливість зробити припущення, що дана особа раніше вчиняла злочин та була засуджена до позбавлення волі. В залежності від малюнка татуювання та його змістовного значення ми можемо отримати таку інформацію про особу його носія:
відомості персонографічного характеру – дата народження, рік ув'язнення, рік звільнення з місць позбавлення волі, номери виправно-трудових установ, в яких особа відбувала покарання, місцевість, в якій відбувала покарання;
відомості про злочинну діяльність – кількість судимостей, строк позбавлення волі, вид режиму, вид ВТУ, склад злочину – хуліганство, крадіжка, пограбування тощо, злочинна спеціалізація та кваліфікація, спосіб та місце вчинення злочинів, статус у злочинній ієрархії, належність до певного злочинного угруповання;
причини злочинного способу життя;
наявність негативних звичок – алкоголік, наркоман;
сексуальну орієнтацію;
ставлення до оточуючих, адміністрації ВТУ, держави, закону та правоохоронних органів;
особистісні установки – злісне порушення режиму утримання, схильність до втечі з ВТУ, зупинення чи продовження злочинної діяльності;
особисті якості – сильний, жорстокий, незалежний тощо;
психологічний стан – скорбота, надія тощо;
віросповідання та інші [5, 240].
Даний перелік інформації про особу носія татуювання не є вичерпним і може бути продовжений, що обумовлюється існуванням дуже великого розмаїття варіацій "кримінального" татуювання. Так наприклад, А.І. Капітанський та В.І. Литвин шляхом систематизації дослідженого ними кримінального татуювання за смисловим значенням виділяють 26 основних "блоків сигнальної інформації про особу злочинця".
Таким чином, на відміну від інших особливих прикмет, татуювання є джерелом такої великої за обсягом та напрямками криміналістично-значимої інформації, яка дозволяє отримати відомості не тільки про фізичні властивості особи – ознаки її зовнішності та їх особливості, а й про біологічні та соціальні властивості особистості носія татуювання – злочинця.
Татуювання має поширення переважно серед злочинців. У злочинному середовищі татуювання називають "картинкою", "наколкою", "прошивкою" або "регалкою". Існують різноманітні способи нанесення татуювання. Найпоширенішим способом, що використовується у місцях позбавлення волі, є застосування 2-3 голок, спеціальних штампів, пресів із зображеннями. Як барвник застосовують туш, графіт, ультрамарин, чорнило. Великого поширення набули татуювання з зображеннями хрестів і перснів на пальцях рук, могильних пагорбів і церковних куполів, морського якоря, жінок, карт. Трапляються татуювання у вигляді цифр ("1981", № 43), окремих букв і абревіатур ("зло", "туз", "клен"), слів ("люблю", "пам'ятаю"), виразів ("Дружина полає і простить, коханка ж – відомстить"). Окремі татуювання наносяться в примусовому порядку.
Татуювання у вигляді малюнків (або інших зображень), як правило, мають певний прихований зміст, а саме: можуть вказувати на становище в злочинному середовищі, належність до злочинної діяльності, судимість і терміни покарання, злочинний досвід і ступінь кваліфікації, належність до певної категорії злочинців, спосіб учинення злочину, знаряддя злочину. Татуювання мають важливе ідентифікаційне значення, використовуються з метою кримінальної реєстрації злочинців та в оперативно-розшукових цілях [15].
Наявність такої інформації про особу злочинця має дуже велике практичне значення як для розкриття злочинів та висунення відповідних слідчих версій і здійснення профілактичної роботи, так і для реалізації однієї з основних цілей кримінального покарання – виправлення та перевиховання засуджених. Правильне використання працівниками правоохоронних органів інформації, яка певним чином характеризує особу злочинця та її властивості може допомогти спрогнозувати майбутню поведінку цієї особи в певній ситуації – при проведенні конкретної слідчої дії, під час проведення попереднього слідства взагалі, під час відбування покарання у місцях позбавлення волі та після звільнення від відбування покарання.
Особливе значення ця інформація має для вибору правильної тактики розслідування шляхом прогнозування можливої поведінки особи під час проведення слідчих дій. Так як татуювання є важливою інформацією про певні психологічні та психічні особливості особи, то знання його змісту для слідчого має виняткове значення для встановлення психологічного контакту при допитах підозрюваних і обвинувачуваних та проведенні інших слідчих дій.
Не підлягає сумніву також і значимість застосування інформації про особу злочинця працівниками пенітенціарних закладів під час відбування засудженим покарання у виді позбавлення волі з метою забезпечення індивідуалізації застосування засобів виправно-трудового впливу до засуджених під час відбування покарання. Направлення засудженого у виправно-трудовій установі до певного загону з урахуванням психофізіологічних властивостей його особи, обрання певних методів роботи з ним із метою виправлення та перевиховання, ізоляція від негативно спрямованих осіб, та інші засоби впливу повинні застосовуватися з урахуванням наявної інформації про властивості особи засудженого, і тільки тоді вони можуть сприяти створенню необхідних умов для ціннісної переорієнтації особи засудженого, корекції його поведінки та запобіганню вчинення ним нових злочинів як у місцях позбавлення волі, так і поза ними.
Безпосередніми джерелами відомостей про наявність певного татуювання в злочинця можуть бути його матеріальні й ідеальні сліди в оточуючому нас середовищі. Ідеальні сліди залишаються у пам'яті людей, які спостерігали ці татуювання, а особливість матеріальних слідів полягає в тому, що їх матеріальним носієм є особа злочинця, на шкірі якої виконано татуювання.
Відомості про наявність татуювання та його зміст у особи підозрюваного, обвинуваченого чи підсудного при здійсненні попереднього розслідування та судового розгляду кримінальної справи можуть бути отримані як процесуальним, так і непроцесуальним шляхом.
Процесуальним шляхом такі відомості отримуються під час проведення таких слідчих дій як допити потерпілих та свідків, які бачили татуювання, допиті підозрюваного та обвинуваченого, освідуванні підозрюваного або обвинуваченого, яке здійснюється з дотриманням вимог етапі 193 КПК України, огляді трупа, судово-медичній експертизі. Отримані відомості про татуювання повинні бути занесені до протоколу відповідної слідчої дії з обов'язковою фіксацією точного розташування татуювання на поверхні тіла людини, форми, розміри (малюнка, символу), кольору, змісту тексту, дати і т. п.
Під час допиту свідків і потерпілих про татуювання в підозрюваних або обвинувачуваних найбільш типовим можуть бути такі запитання: коли, при яких обставинах свідок, потерпілий бачив татуювання на тілі підозрюваного чи обвинувачуваного; в яких місцях поверхні тіла підозрюваного або обвинувачуваного було розташоване татуювання; які відомості про татуювання запам'ятав свідок або потерпілий (розмір, форма малюнка, зміст тексту, дата, колір та інші індивідуальні особливості татуювання) [5, 242].
Для одержання більш точної і об'єктивної інформації про татуювання при допитах, опитуванні необхідно використати довідкову літературу, а в окремих випадках запросити художника, який зафіксує за свідченнями рідних, близьких, а також співробітників ОВС графічну інформацію про особливості малюнка, тексту або абревіатури, які були на тілі загиблих або тих, що пропали безвісти.
Для об'єктивізації показів свідків інформацію про татуювання доцільно одержувати від кожного свідка окремо, у разі різночитання забезпечити корективи за рахунок спільного аналізу з допитуваними.
Опис татуювання при можливості слід доповнювати більш точним і об'єктивним методом фіксації – фотографуванням і відеозаписом.
Непроцесуальним шляхом такі відомості можуть бути отримані безпосередньо слідчим або іншим працівником правоохоронних органів при візуальному спостереженні – коли татуювання нанесено на відкриті ділянки поверхні шкіри, в бесідах з близькими родичами або знайомими, шляхом здійснення оперативно-розшукових заходів. Відомості про наявність татуювання у певної особи можуть бути одержані також з медичних та інших документів, даних криміналістичного обліку. Якщо факт наявності татуювання у певної особи зазначений у медичному чи іншому документі, має доказове значення у кримінальній справі, відповідний документ повинен бути оглянутий слідчим зі складанням відповідного протоколу, а оригінал або копія документа повинні бути прилучені до справи за постановою слідчого.
Особливість використання татуювань злочинця для отримання криміналістичне значимої інформації про властивості його особи полягає в тому, що таку інформацію ми отримуємо і використовуємо незалежно від його бажання про надання такої інформації. Як правило, проведення попереднього розслідування у кримінальній справі здійснюється в умовах "конфлікту" між слідчим та особою, яка вчинила злочин. Особа, яка вчинила злочин усіма можливими засобами, протидіє слідчому у встановленні об'єктивної істини у справі і одним із таких засобів є обмеження можливостей слідчого щодо отримання необхідного обсягу криміналістичне значимої інформації як про обставини події, так і про особу злочинця шляхом відмови давати свідчення або перекрученим їх викладенням на свою користь. Таким чином, у разі відсутності інших джерел, у таких випадках ступінь інформованості слідчого залежить від бажання і особистих міркувань злочинця. Інша ситуація складається при отриманні інформації про особу злочинця шляхом дослідження малюнка татуювання на тілі злочинця. При наявності відомостей, що на тілі підозрюваного або обвинуваченого є татуювання, слідчий може примусово провести освідування і отримати необхідні відомості про особу шляхом тлумачення малюнка татуювання, незважаючи на небажання підозрюваного або обвинуваченого про надання такої інформації.
Отримати необхідну криміналістичне значиму інформацію про особу носія татуювання з малюнка на татуюванні можна тільки шляхом її "дешифрування", тобто встановленням її смислового навантаження. Для розшифровки смислового змісту татуювання можуть бути використані альбом-довідник татуювань А.Г. Броннікова, довідковий посібник В.І. Бурика та В.Ф. Пилипчука, а також книга-альбом А.І. Капітанського та В.І. Литвина "Искусство криминальной татуировки" та книги Ю.П. Дубягіна.
2.5 Сучасні засоби і технології документації ознак зовнішності людини в криміналістиці
Уявний образ зовнішності людини служить основою різних матеріальних її відображень, які використовуються з метою ідентифікації цієї людини під час розслідування злочинів, розшуку безвісти зниклих та ідентифікації невпізнаних трупів.
До таких матеріальних відображень у габітології належать опис методом словесного портрета, суб'єктивний портрет, пластичні реконструкції обличчя за черепом (скульптурний портрет).
Опис методом словесного портрета – це найбільш розповсюджена система відображення ознак зовнішності людини з використанням спеціальної термінології. Опис проводиться з верху до низу, у двох положеннях обличчя (фас та правий профіль). Кожна ознака зовнішності характеризується розміром, формою або контуром, положенням відносно інших частин тіла, кольором.
Опис виконується за схемою класифікації анатомічних ознак. Така ж методика опису ознак зовнішності людини застосовується у разі постановки (реєстрації) її на кримінальний облік.
Опис методом словесного портрета використовують для пошуку та впізнання злочинця, пошуку особи, яка зникла безвісти або впізнання трупа. Слідчий або оперативний працівник зі слів потерпілого або свідка-очевидця складає словесний портрет злочинця за вищевказаною схемою і використовує його для орієнтування у процесі пошуку.
Опис ознак зовнішності за походженням може здійснюватися:
а) на основі безпосереднього спостереження загального вигляду особи, яка описується;
б) зі слів інших осіб, які бачили дану людину або знають її (потерпілі, родичі, знайомі);
в) за різними документами, в яких зафіксовані дані про розшукувану особу (матеріали криміналістичного обліку, історія хвороби, особова справа тощо);
г) за результатами вивчення виявлених предметів, які відображають зовнішні ознаки певної людини (фотознімки, одяг, взуття та ін.);
д) під час огляду трупа або його частин [5, 244].
Описи зовнішності людини, зроблені особами, які не володіють методом словесного портрета і навичками його застосування мають суттєві недоліки: вони несистемні, багатослівні, розмиті і тому не мають однозначного змісту елементів зовнішності, що описуються.
Перевагою словесного портрета перед іншими описаннями ознак зовнішності людини є те, що він забезпечує системне і одноманітне визначення ознак елементів зовнішності однієї і тієї ж людини, дає можливість формалізувати ознаки її зовнішнього вигляду, зашифрувати їх символами, складати код і формулу зовнішності, як це робиться при заповненні реєстраційних карток на невпізнані трупи і безвісти зниклих осіб, а також при введенні даних про зовнішність у пам'ять ЕОМ і бази даних автоматизованих інформаційно-пошукових систем.
Успіх пошуку злочинця за словесним портретом залежить, передусім, від якості складеного опису ознак зовнішності, їх відповідності тому суб'єктивному образу, який запам'ятав очевидець. Для більш точного складання словесного портрета застосовують технічні засоби та тактичні прийоми, розроблені криміналістами.
Суб'єктивний портрет – це матеріалізований уявний образ об'єкта, що зберігається в пам'яті людини, яка раніше вже спостерігала цей об'єкт (предмет, людину). Матеріалізація, тобто закріплення уявного образу, здійснюється різними способами, а саме:
малюванням;
композицією (складанням) фотознімків;
композицією малюнків технічними засобами.
Уявний образ у пам'яті завжди суб'єктивний. Його малювання або композиція зі слів очевидця – також процес вельми суб'єктивний, адже в ньому беруть участь дві особи: слідчий та очевидець, що утримує в уяві образ. Одержані таким чином портрети називають суб'єктивними.
Мальований суб'єктивний портрет може бути виготовлений: а) безпосередньо особою, пам'ять якої зберегла уявний образ; б) спеціалістом; в) безпосередньо слідчим [5, 244].
Методика одержання мальованих портретів:
а) якщо особа, в пам'яті якої утримується уявний образ, володіє навиками малювання, то слідчий у ході допиту пропонує їй намалювати подобу злочинця. Такі випадки на практиці зустрічаються рідко;
б) для виготовлення мальованого портрета слідчий запрошує спеціаліста-художника, який бере участь у допиті потерпілого або свідка і з його слів малює портрет;
в) слідчий під час допиту використовує посібник "Типи та елементи зовнішності"; "Альбом-реєстр" із комплекту приладу "Портрет" чи "ІКМ". У ході допиту він показує свідку чи потерпілому мальовані елементи – ознаки зовнішності із названих посібників, а саме: загальний вид обличчя, форму зачіски, лоба, брів, очей, носа тощо. Ті ознаки, які будуть визнані схожими, слідчий копіює на прозорий папір (кальку, цигарковий). По черзі копіюючи ці ознаки, починаючи від загального виду, слідчий складає мальований портрет. Виготовлений таким чином портрет більш схожий з подобою злочинця.
З метою ідентифікації можуть бути використані також і мальовані портрети, виконані не зі слів свідків чи потерпілих, а безпосередньо з натури.
Фотокомпозиційний портрет ("фоторобот") – це суб'єктивний портрет, складений по пам'яті з використанням набору елементів випадкових фотознімків. Методика складання "фоторобота" полягає у виконанні таких дій: потерпілому або свідку показують фотознімки різних осіб, виконані в одному масштабі, й пропонують вибрати такі, на яких зображені особи з ознаками зовнішності, подібними до образу злочинця. Потім слідчий вирізує на фотознімках ці ознаки і монтує з них "портрет", а дефекти склеювання ретушує. Одержаний таким чином складений із частин фотознімків портрет називається "фотороботом". Вперше такий спосіб суб'єктивного портрета був застосований у 1952 p. французьким криміналістом П'єром Шабо, який для відтворення зовнішності злочинця, що розшукується, застосував набір фотознімків осіб.
Для виготовлення "фоторобота" використовують також технічні засоби (наприклад, прилад ПКП-2 – пристрій композиційного портрета), планшети, альбоми, які називаються планшетними "фотороботами". Необхідно зазначити, що методика фоторобота досить складна для безпосереднього використання слідчим і має певні недоліки (необхідність наявності значного набору готових фотознімків, складність їх композиції із-за різноманітності елементів та ін.).
Композиційно-мальовані (синтетичні) портрети – найбільш надійний засіб матеріалізації уявних образів та використання їх у слідчій та пошуковій практиці. На відміну від фотокомпозиційних портретів, композиційно-мальовані виготовляються із попередньо заготовлених стандартних малюнків елементів обличчя у відповідності зі свідченнями очевидців. Мальовані елементи зовнішності виготовляються в одному масштабі на прозорій плівці у вигляді діапозитивів, що дозволяє сполучити їх на просвіт та отримати (синтезувати) в цілому зображення уявного образу розшукуваної особи. Перший ідентифікаційний комплект мальованих портретів був запропонований у США в 1959 р. Мак-Дональдом і названий "Айденті-Кіт". Для складання композиційних портретів використовують спеціальні технічні засоби: в країнах СНД – ІКМ-2 (ідентифікаційний комплект малюнків), прилад "Портрет"; у Польщі – ІМК-2 (ідентифікаційний мальований комплект); у США – "Мімік", в Японії – багатоканальний проектор. Кожний прилад складається з демонстраційного пристрою, альбому-реєстру мальованих ознак зовнішності або їх слайдів на плоскій плівці [5, 245].
За конструкцією названі пристрої для композиції суб'єктивних портретів поділяються на роздільні, в яких демонстраційний пристрій відокремлено від альбому-реєстру мальованих ознак зовнішності (ІКМ-2, ІМК-2, "Портрет", багатоканальний японський проектор); компактні, в яких демонстраційний пристрій та альбом-реєстр об'єднані в одне ціле. Методика складання композиційного портрета за допомогою названих приладів: демонструють на екрані по черзі типи елементів (ознак) зовнішності, а свідок чи потерпілий порівнює їх із тими, що запам'яталися, і відбирає схожі. Оскільки елементи зовнішності виконані в одному масштабі, то на екрані слідчий або спеціаліст має можливість конструювати суб'єктивний портрет, який поступово уточнюється. Складений на екрані портрет фотографують, у разі потреби – ретушують, згідно із зауваженнями свідка чи потерпілого, і використовують для пошуку.
В органах внутрішніх справ розроблена автоматизована система для використання композиційно-мальованих портретів. Вона складається із ЕОМ, графовідтворювача та дисплея. У пам'яті ЕОМ вводять комплект малюнків елементів зовнішності, який там постійно зберігається, а портрет складається на екрані дисплея.
Для складання суб'єктивного скульптурного портрета (пластична реконструкція обличчя за черепом) використовують кісткові залишки черепа людини. Методику виготовлення скульптурних портретів розробив академік М.М. Герасимов і вдосконалили професор А.А. Джигорян і доцент Ю.П. Дубягін. Одержаний скульптурний портрет фотографують, а знімки використовують для пошуку осіб, які безвісно пропали, встановлення невпізнаних трупів.
До найбільш розповсюджених матеріальних видів відображень зовнішності людини, які використовуються в оперативно-розшуковій та слідчій практиці, належать фотознімки (фотокартки, фотопортрети). Крім фотографічних зображень і їх репродукцій, у слідчій практиці використовуються й інші різновиди відображень зовнішності людини – кінофільми, відеозаписи, рентгенівські знімки, типографські репродукції та інші.
Розділ 3. Криміналістичні види ідентифікації людини за ознаками зовнішності в кримінальному процесі
Ознаки зовнішності людини, їх матеріальні та ідеальні сліди – відображення складають основу для ідентифікації особи.
Існують декілька видів ідентифікації людини за ознаками зовнішності з використанням методики "словесного портрета". В залежності від суб'єкта ідентифікація особи може здійснюватися:
а) слідчим – шляхом пред'явлення особи, фотографії або трупа для впізнання; безпосереднім порівнянням зовнішності особи з фотознімками;
б) оперативним працівником – при проведенні оперативно-розшукових заходів;
б) експертом – шляхом провадження криміналістичного дослідження.
Пред'явлення для впізнання
Цей вид ідентифікації особи здійснюється у вигляді процесуальної дії, передбаченої ст. 174 КПК України. Для впізнання можуть бути пред'явлені живі особи, труп або фотознімки особи чи трупа.
Пред'явлення для впізнання особи за матеріальними зображеннями у вигляді суб'єктивних портретів (малюнки, фотороботи, композиційні мальовані портрети, скульптурні портрети обличчя за черепом) законом не передбачено і тому в порядку ст. 174-175 КПК України його проводити неможливо.
Одним із видів ідентифікації особи є також безпосереднє зіставлення слідчим її зовнішності з фотознімками. Цей вид ідентифікації застосовується слідчим під час перевірки особи, викликаної на допит у якості свідка, потерпілого, підозрюваного, обвинуваченого і проводиться шляхом витребування особистих документів і порівняння її зовнішності з фотокарткою у паспорті або іншому посвідченні.
Ідентифікація особи шляхом безпосереднього порівняння її зовнішності з описом, складеним методом словесного портрета, фотознімками, мальованими, фотокомпозиційними та композиційно-мальованими суб'єктивними портретами, скульптурним портретом – здійснюється оперативними працівниками під час проведення оперативно-розшукових заходів шляхом зіставлення ознак зовнішності конкретної особи з наявними: описом, фотографією, суб'єктивним портретом, фотографією скульптурного портрета.
Експертна ідентифікація – це безпосереднє порівняння експертом із застосуванням спеціальних знань, ознак зовнішності людини, зафіксованих на фотознімках, кіно- і відеоматеріалах, зі зразками ознак зовнішності, відображених на різних матеріальних носіях інформації.
У літературних джерелах цю експертизу називають по-різному: портретно-криміналістична експертиза, фотопортретна ідентифікаційна експертиза, експертиза в цілях ідентифікації особи за рисами зовнішності.
Криміналістична портретна експертиза призначається у разі необхідності встановити особи невідомих злочинців, невпізнаних трупів, свідків, підозрюваних, фактів належності документів, які засвідчують особу й інші фактичні обставини, що мають значення для розслідування кримінальної справи. Головним завданням експертизи є вирішення питання: чи одна і та ж особа, чи різні зображені на наданих фотознімках або інших матеріальних відображеннях [5, 247].
Під час проведення цієї експертизи можуть бути використані тільки об'єктивні відображення людини – фотознімки, кіно- та відеокадри, які мають ознаки зовнішності конкретної людини. Криміналістична експертна ідентифікація за суб'єктивними відображеннями (мальовані портрети, композиції) неможлива, так як відсутні методи аналізу уявних образів зовнішнього вигляду людини, відтвореної у вигляді малюнків, композицій.
Для проведення криміналістичної портретної експертизи використовуються візуальні, вимірювальні, графічні методи, суміщення та накладання.
Візуальний метод є найбільш поширеним і застосовується під час дослідження як одноракурсних, так і різноракурсних фотопортретів шляхом візуального спостереження та порівняння своєрідності форм, розміру, положення та взаєморозташування ознак зовнішності на наданих фотознімках.
Метод лінійних та кутових вимірів застосовується при дослідженні одноракурсних фотознімків і полягає в тому, що на фотознімках (фоторепродукціях) виділяється необхідна кількість антропометричних точок, відстані між якими та кути між лініями, що їх поєднують, вимірюються за допомогою інструментів, а потім порівнюються між собою.
Графічний метод полягає у побудові та порівнянні у системі координат графіків, що характеризують лінійні розміри відрізків, що поєднують відповідні антропометричні точки, та ступінь згину контурних ліній відповідних частин обличчя. Довжина відрізків, що поєднують антропометричні точки, вимірюється за допомогою циркуля та лінійки, ступінь згину контурних кривих – спеціальним приладом.
Метод суміщення зображень полягає в тому, що на одній із порівнюваних фотографій роблять вирізи по лініях, що перетинають найбільш інформативні та чітко визначені ознаки, після чого ця фотографія накладається на іншу і експерт визначає – збігаються чи ні однойменні ознаки зовнішності по лінії розрізу.
Метод накладання (фотоаплікаціі) полягає в тому, що одноракурсні та рівно-масштабні діапозитиви (або негативи), що були виготовлені з наданих на експертизу фотографій, накладають один на одного за однойменними антропометричними точками у наскрізному світлі та перевіряють чи збігаються відповідні точки.
При проведенні портретної експертизи, її важливою частиною є оцінка виявлених збіжних та розбіжних ознак зовнішності та оцінка достатності цих ознак для категоричного висновку експерта. Для об'єктивізації оціночних критеріїв використовують математичні та ймовірно-статистичні методи.
Висновки
Отже, криміналістична габітологія – це галузь криміналістичної техніки, що ґрунтується на засадах анатомії, антропології, біології й охоплює систему теоретичних положень про зовнішні ознаки людини, а також сукупність методів і науково-технічних засобів, що забезпечують збирання, дослідження і використання відповідних ознак для ототожнення особи.
Криміналістична габітоскопія – це криміналістичне вчення про ознаки зовнішнього вигляду людини, їх матеріальних та ідеальних відображень, про методику використання цих ознак при встановленні фактів, що мають значення для провадження досудового слідства в кримінальних справах про злочини та їх попередження. Як бачимо, габітоскопія вивчає криміналістичне ототожнення людини за ознаками зовнішності, є галуззю криміналістичної техніки, що охоплює вивчення, систематизацію, оцінку ознак зовнішності з метою застосування прийомів і методів ідентифікації особи.
Ознака – це характеристика, відмітна риса об'єкта. У габітології ознака характеризує зовнішність людини в цілому або окремі її елементи (зріст, ніс, очі, волосся тощо). Ознаки зовнішності поділяють на власні та супутні.
Власні – це елементи і ознаки зовнішності людини, що проявляються у процесі її життєдіяльності, які поділяються на: загальнофізіологічні, анатомічні та функціональні (за Е.І. Зуєвим); на загальнофізичні, анатомо-морфологічні та функціональні (за Ю.П. Дубягіним); на анатомічні та функціональні (за І.Ф. Пантелеєвим). Власні ознаки також можуть виступати у вигляді особливих прикмет та помітних ознак.
Опис людини за ознаками її зовнішності є здавна відомим та широко використовується як дієвий інструмент для розшуку та розслідування. Однак тільки у кінці XIX ст. дякуючи науковим дослідженням французького криміналіста-антрополога Альфонса Бертильона опис розшукуваної або встановлюваної людини перетворився у спеціальну поліційну систему під назвою "Словесний портрет", яку до цього часу успішно застосовують у своїй практичній діяльності працівники правоохоронних органів усіх держав світу.
З точки зору вирішення ідентифікаційних завдань, стосовно ототожнення особи людини, яка вчинила злочин або безвісти зникла, особливі прикмети цієї людини, до числа яких належить і татуювання, є найбільш цінними й інформативними серед інших ознак зовнішності людини, а їх значення для вирішення завдань ідентифікації є загальновідомим і не потребує додаткового обґрунтування та розгляду. Однак шляхом криміналістичного дослідження змісту татуювання може бути отримана також і суттєва інформація про властивості особи її носія.
Серед існуючого розмаїття видів татуювання для отримання криміналістичне значимої інформації про особу злочинця насамперед становить інтерес так зване "кримінальне" татуювання, а не інші його види, як то "побутове", "пам'ятне", "декоративне" тощо, так як загальновідомо, що наявність у особи "кримінального" татуювання в першу чергу пов'язується з її кримінальним минулим і її криміногенною орієнтацією, які в свою чергу, як правило, пов'язані з відбуванням покарання у виді позбавлення волі.
Уявний образ зовнішності людини служить основою різних матеріальних її відображень, які використовуються з метою ідентифікації цієї людини під час розслідування злочинів, розшуку безвісти зниклих та ідентифікації невпізнаних трупів.
До таких матеріальних відображень у габітології належать опис методом словесного портрета, суб'єктивний портрет, пластичні реконструкції обличчя за черепом (скульптурний портрет).
Література
Конституція України // Відомості Верховної Ради (ВВР). – 1996. – № 30. – ст. 141.
Кримінально-процесуальний Кодекс України // Відомості Верховної Ради. – 1961. – № 2. – ст. 15.
Баев О.Я. Тактика следственных действий. – Воронеж, 1995.
Біленчук П.Д., та ін. Криміналістика: Підруч. для слухачів, ад'юнктів, викладачів вузів системи МВС України / П.Д. Біленчук, О.П. Дубовий, М.В. Салтевський, П.Ю. Тимошенко. За ред. акад. П.Д. Біленчука. – К.: АТІКА, 1998. – 416 с.
Біленчук П.Д., Лисиченко В.К., Клименко Н.І. та ін. Криміналістика: Підручник. / За ред. П.Д. Біленчука. – 2-ге вид., випр. і доп. – К.: Атіка, 2001. – 544 с.
Гельманов А.Г. Понятие способа сокрытия преступления и его криминалистическое значение. – Караганда. 1982.
Гусев М.Н. Муравьев А.С. Предупреждение, пресечение и раскрытие убийств. – М., 1992.
Карпов Н.С., Євдокименко С.В. Злочинна діяльність. – К., 2001.
Колесниченко А.Н., Коновалова В.Е. Криминалистическая характеристика преступлений. – Х., 1985.
Колмаков В.П. Идентификационные действия следователя. – М., 1977.
Коновалова В.Е., Шепитько В.Ю. Криминалистическая тактика: теории и тенденции. – Х., 1997.
Коржанський М.Й. Кваліфікація злочинів: Навчальний посібник. – 2-е вид. – К.: Атіка, 2002. – 640 с.
Криминалистика / Под ред. проф. И.Ф. Герасимова и проф. Л.Я. Драпкина. – М., 1994.
Криминалистика / Под ред. проф. Н.П. Яблокова. – М., 1995.
Криміналістика: Підруч. для студ. юрид. спец. вищ. закл. освіти / За ред. В.Ю. Шепітька. – 2-ге вид., переробл. і допов. – К.: Концерн "Видавничий Дім "Ін Юре", 2004. – 728 с.
Крылов И.Р. Криминалистическое учение о следах. – М., 1976.
Лисенко В. Особливості використання спеціальних знань // Вісник прокуратури. – 2003. – № 12. – С. 109-115.
Настільна книга слідчого: [Наук.-практ. видання для слідчих і дізнавачів] / Панов М.І., Шепітько В.Ю., Коновалова В.О. та ін. – К.: Видавничий Дім "Ін Юре", 2003. – 720 с.
Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України від 5 квітня 2001 року / За ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. – К.: Каннон, А.С.К., 2001. – 1104 с.
Радянська криміналістика: Криміналістична техніка і слідча тактика / За заг. ред. проф. В.П. Колмакова. – К., 1973.
Руководство для следователей. – М., 1997.
Салтевський М.В. Криміналістика. Підручник: У 2 ч. Ч. 1. – Харків: Консум, 2001. – 528 с.
Салтевський М.В. Криміналістика. Підручник: У 2-х ч. Ч. 2. – X.: Консум, Основа, 1999. – 416 с.
Самойлов Г.А. Основы криминологического учения о навыках. – М., 1968.
Селиванов Н.А. Бидонов Л.Г. Типовые версии по делам об убийствах. – М., 1989.
Скригонюк М.І. Криміналістика: Підручник. – К.: Атіка, 2005. – 496 с.
Советская криминалистика: Методика расследования отдельных видов преступлений / Под ред. проф. В.К. Лисиченко. – К., 1983.
Специализированный курс криминалистики / Под ред. проф. М.В. Салтевского. – К.,