Система прав і свобод громадянина, закріплених Конституцією України
Як форма прямого народовладдя вибори є одним із найголовніших засобів формування громадянами органів державної влади та місцевого самоврядування. Суб'єктивне виборче право громадян вільно обирати і бути обраним насамперед передбачено ст. 38 Конституції України, а також у спеціально присвяченому цьому питанню третьому розділі (ст. ст. 69-71). У Конституції визначаються як загальні виборчі принципи та вимоги до виборів, так і вік та інші умови (виборчі цензи), за яких громадянин України набуває право у повному обсязі здійснювати свої виборчі права. Найголовнішими (найбільш загальними) з них є право обирати (право голосу) та право бути обраним.
Право голосу на виборах мають громадяни України, які досягли на день їх проведення вісімнадцяти років, за винятком громадян, яких визнано судом недієздатними. У той же час право обиратися, бути обраним в органи державної влади та місцевого самоврядування практично може використовуватися і здійснюватись певним колом громадян України, адже воно належить усім громадянам України при досягненні ними певного віку. Так, право бути обраним народним депутатом України настає з досягненням 21 року, Президентом України — з 35 років. Крім вікових обмежень, законодавством встановлені також вимоги щодо постійного проживання на території України протягом певного часу, знання державної мови, браку судимості тощо.
Слід зазначити, що наявність загального виборчого права обирані (права голосу) надає можливість здійснювати більш конкретні права: право бути внесеним до списку виборців, висувати кандидатів, підтримувати їх (агітувати за них) та інші. Що стосується права бути обраним, то змістом цього права є право висувати свою кандидатуру чи бути висуненим кандидатом на виборну посаду набуття статусу якого надає додаткові виборчі права, а саме: право на зустрічі з виборцями, користуватися засобами масової інформації, мати довірених осіб, проводити передвиборну кампанію та інші. Водночас кандидат на виборну посаду, користуючись правами обиратися і бути обраним, має і всі права обирати, в тому числі і голосувати за свою кандидатуру та здійснювати всі інші права, надані виборцям.
Право голосу на референдумах, як і на виборах, мають громадяни України по досягненні вісімнадцятирічного віку (ст. 70 Конституції України). Всенародне голосування, тобто референдум, — це одна з найважливіших форм безпосередньої демократії, прямого народовладдя, яка надає право кожному громадянинові України брати участь у вирішенні найсуттєвіших питань суспільного та державного життя.
Право громадян України брати участь у референдумах передбачено насамперед у ст. 38 Конституції України. Крім того, правове регулювання реалізації цього права передбачено в Законі України від 3 липня 1991 р. «Про всеукраїнський та місцеві референдуми». Це право здійснюється як у масштабах всієї країни (всеукраїнський референдум), так і в межах адміністративно-територіальних одиниць.
2. Право на свободу об'єднання. Це право дозволяє громадянам України об'єднувати свої зусилля для здійснення своїх інтересів і захисту своїх прав та свобод. Сукупність такого роду об'єднань відображає можливість шляхом самоорганізації вирішувати свої справи без втручання держави.
За своїм змістом і характером право на об'єднання передбачає можливість створення двох видів недержавних об'єднань: політичних партій і громадських організацій. Вимоги щодо права громадян на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації та порядок їх створення передбачені ст. 36 і 37 Конституції України та Законом України від 16 червня 1992 року «Про об'єднання громадян».
Ці положення відповідають Загальний декларації прав людини (ст. 22) та Міжнародному пакту про громадянські та політичні права (ст. 22) про право на свободу асоціацій.
Право на об'єднання у політичні партії мають тільки громадяни України з метою сприяння формуванню і вираженню політичної волі громадян, участі у виборах органів державної влади та місцевого самоврядування.
Метою створення об'єднань громадян є задоволення та захист законних соціальних, економічних, творчих, вікових, національних, культурних, спортивних та інших інтересів.
Деякі особливості має конституційне право громадян на участь у професійних спілках з метою захисту своїх трудових та соціально-економічних прав та інтересів за родом їх професійної діяльності. Профспілки утворюються без попереднього дозволу на основі вільного вибору їх членів. Усі професійні спілки мають рівні права, а обмеження щодо членства в них встановлюються виключно Конституцією та законами України.
Законодавством передбачено, що ніхто не може бути примушений до вступу в будь-яке об'єднання громадян або обмежений у правах за належність або неналежність до них. Усі об'єднання громадян рівні перед законом.
Однак законодавством України передбачаються певні обмеження щодо створення і діяльності об'єднань громадян. Так, забороняється створення і діяльність політичних партій та громадських організацій, програмні цілі або дії яких спрямовані на ліквідацію незалежності України, зміну конституційного ладу насильницьким шляхом, посягання на права і свободи людини, здоров'я населення та деякі інші (ст. 37 Конституції України). Також не допускається створення і діяльність організаційних структур політичних партій в органах виконавчої та судової влади, у виконавчих органах місцевого самоврядування, у військових формуваннях, а також на державних підприємствах, в установах, організаціях та навчальних закладах. Ці положення містяться в Законі України «Про об'єднання громадян».
Важливою гарантією для об'єднань громадян є встановлення судового порядку заборони їх діяльності.
3. Право на мирні збори, мітинги, походи і демонстрації. Таке право є однією з форм безпосередньої демократії, яка дозволяє громадянину брати участь в обговоренні чи вираженні ставлення до будь-яких економічних, політичних та інших питань. Це право закріплене у ст. 39 Конституції України, яка надає право громадянам України збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації, про проведення яких повинно завчасно повідомити органи виконавчої влади чи місцевого самоврядування.
Це право відповідає загальновизнаним нормам міжнародного права, зокрема Європейській конвенції про захист прав і основних свобод людини (ст. 11).
Що стосується обмеження реалізації цього права, то таке обмеження може встановлюватись лише судом відповідно до закону і лише в інтересах національної безпеки та громадського порядку (з метою запобігання злочинам чи заворушенням, для захисту прав і свобод інших людей або для охорони здоров'я населення).
Разом з тим конституційні норми мають загальний характер, що зумовлює необхідність визначення у спеціальному законодавчому акті вимог щодо умов і порядку здійснення цього права, встановлення відповідних організаційно-правових гарантій. Тому існує об'єктивна необхідність прийняття закону з цього питання.
4. Право на звернення. Це право є важливим напрямом демократичного розвитку держави і суспільства. Воно забезпечує можливість громадянам України брати участь в управлінні державними та суспільними справами, впливати на поліпшення роботи органів державної влади і місцевого самоврядування, відстоювати і захищати свої права та інтереси.
У відповідності із ст. 40 Конституції України будь-яка людина має право особисто звертатись або направляти індивідуальні або колективні письмові звернення до органів державної влади та місцевого самоврядування, а також до посадових і службових осіб цих органів. Ці органи зобов'язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк.
Закріплення права на звернення на конституційному рівні відповідає загальновизнаним міжнародним стандартам.
У Законі України від 2 жовтня 1996 року «Про звернення громадян» більш детально регулюється питання практичної реалізації конституційного права людини на звернення, під якими розуміють викладені у письмовій або усній формі пропозиції (зауваження), заяви або скарги.
Встановлений порядок, за яким звернення повинні розглядатися і вирішуватись у місячний термін з дня їх надходження, а ті, які не потребують додаткового вивчення — негайно, в усякому разі не пізніше п'ятнадцяти діб з моменту їх одержання.
За порушення передбаченого законом порядку розгляду звернень, а також за переслідування громадян, що подали звернення, чи за вміщену в них критику законодавством України передбачається юридична відповідальність.
Економічні права і свободи людини і громадянина
Ця група прав і свобод людини та громадянина невід'ємна від громадянських (особистих) та політичних прав, які взаємопов'язані і становлять у сукупності основу конституційно-правового статусу людини та громадянина. Специфікація їх полягає в тому, що вони передбачають можливість кожного забезпечити свої життєві потреби в економічній, соціальній та культурній сферах. Саме в цих правах і свободах закладена реалізація змісту соціальної і правової держави, яка залежить від економічного розвитку і матеріальних можливостей у кожній країні.
Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права 1966 р. передбачає обов'язок держав вживати у максимальних межах наявних ресурсів заходи для поступового забезпечення передбачених у цьому акті прав і свобод.
Одним із найважливіших видів прав і свобод людини і громадянина, які знайшли закріплення в Конституції України, є економічні права. Ці права стосуються переважно сфери економічних (майнових) суспільних відносин. До економічних прав, насамперед, відносяться право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю (право на приватну власність) та право на користування об'єктами права державної та комунальної власності (право на публічну власність, ст. 41), право на підприємницьку діяльність (ст. 42).
1. Право приватної власності та на результати своєї інтелектуальної та творчої діяльності. Конституцією України (ст. 41) передбачене право кожного володіти, користуватись і розпоряджатися своєю власністю як майнового характеру, так і результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності.
Конституційним правом громадян є право користування об'єктами державної та комунальної власності для задоволення своїх потреб. Порядок такого користування регулюється законодавчими актами, зокрема Цивільним кодексом України, Законом України «Про власність» та низкою інших правових актів. Але більшою мірою право власності стосується права приватної власності, яке вперше було закріплено в Конституції України 1996 р. як непорушне. Набувається право приватної власності у встановленому законом порядку. Прикладом цього може бути Земельний кодекс України, який регулює надання землі у приватну власність громадянам України.
Конституційною гарантією права приватної власності є заборона протизаконного її позбавлення. Лише як виняток примусове відчуження об'єктів права приватної власності може бути застосоване з мотивів суспільної необхідності на підставі і в порядку, встановленому законом, а також за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. Таке відчуження допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану.
Що стосується конфіскації майна, то вона може бути застосована виключно за рішенням суду у встановлених законом випадках, обсязі і порядку.
Загальною при використанні власності є вимога не завдати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, не погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
2. Право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом, передбачено ст. 42 Конституції України. У взаємозв'язку з правом приватної власності свобода підприємницької діяльності складають правову основу ринкової економіки. Підприємницька діяльність, включаючи і право на її здійснення, регулюється законами України «Про власність», «Про підприємництво», «Про підприємства в Україні» та низкою інших законодавчих актів.
У ряді випадків право на заняття підприємницькою діяльністю обмежується лише для окремих категорій осіб: депутатів, посадових осіб органів державної влади та органів місцевого самоврядування.
Крім того, держава забезпечує захист конкуренції у підприємницькій діяльності. Не допускаються неправомірне обмеження конкуренції та недобросовісна конкуренція, а також зловживання монопольним становищем на ринку (ст. 42 Конституції України). Види і межі монополій визначаються законом.
Закріплюючи право на підприємницьку діяльність, Конституція України (ст. 42) встановлює обов'язок держави здійснювати контроль за якістю і безпечністю продукції та усіх видів послуг і робіт, захищати права споживачів, сприяти діяльності їх громадських організацій. Більш детально захист цих прав регулюється в Законі України «Про захист прав споживачів».
3. Право користуватися об'єктами публічної (суспільної) власності передбачено Конституцією України, згідно зі ст. 41 якої громадяни можуть користуватися об'єктами державної та комунальної власності для задоволення своїх потреб відповідно до закону. Користуватися такими об'єктами громадяни можуть у переважній більшості випадків безоплатно. Це стосується» насамперед, користування природних ресурсів та об'єктів загальнодержавної власності: водні ресурси, рослинний світ, шляхи та місця загального відпочинку, заклади освіти, охорони здоров'я тощо. Водночас у ряді випадків громадяни можуть користуватися окремими об'єктами державної та комунальної власності за плату тимчасово чи на умовах оренди цього майна на певний строк. Умови такого користування визначаються як на законодавчому рівні, наприклад у Законі України «Про плату за землю», так і в інших нормативно-правових актах.
Соціальні права і свободи людини і громадянина
Ця група прав є найбільш чисельною і різноманітною В новій Конституції України. До соціальних прав відносять: право на працю (ст. 43), право на страйк (ст. 44), право на відпочинок (ст. 45), право на соціальний захист (ст. 46), право житло (ст. 47), право на достатній життєвий рівень (ст. 48), право на охорону здоров'я (ст. 49), право на безпечне для життя і здоров'я довкілля (ст. 50) інших соціальних прав у трудовій, екологічній та інших сферах.
1. Право на працю. Право кожного на працю передбачено в ст. 43 Конституції України. Це право включає можливість заробляти собі на життя працею, яку людина вільно обирає або на яку вільно погоджується. Конституцією України передбачено обов'язок держави у створенні відповідних умов для повного здійснення громадянами права на працю, забезпечення гарантій рівних можливостей у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізація програми професійно-технічно навчання, підготовки та перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб.
Право на працю, за українським законодавством (ст. 2 Кодексу законів про працю), — це право на одержання роботи з оплатою не нижче встановленого державного мінімального розміру, право на вільний вибір професії, роду і характеру діяльності. Конституцією України (ст. 43) у відповідності з міжнародними угодами забороняється використання примусової праці. У той же час зазначено, що не вважається примусовою працею військова або альтернативна (невійськова) служба, передбачена спеціальними законами, а також робота чи служба, яка виконується відповідно до законів про воєнний і про надзвичайний стан або за вироком чи іншим рішенням суду.
2. Право на страйк вперше передбачено у ст. 44 Конституції України. Це право мають всі ті, хто працює, для захисту своїх економічних і соціальних інтересів.
Однак право брати участь у страйку може здійснюватись лише добровільно, за власним бажанням працівника. Конституція України передбачає, що ніхто не може бути примушений до участі або до неучасті у страйку.
Особливості і порядок здійснення цього конституційного права на страйк визначені у Законі України «Про порядок розгляду колективних трудових спорів (конфліктів)» від 3 березня 1998 р. Згідно з цим Законом страйком визнається тимчасове колективне припинення роботи працівниками (невихід на роботу, невиконання своїх трудових обов'язків) підприємства, установи, організації з метою вирішення колективного трудового спору (конфлікту). Страйк застосовується як крайній засіб, коли всі інші можливості вичерпано. Рішення про оголошення страйку приймається на загальних зборах більшістю голосів працівників або конференцією двома третинами голосів делегатів.
Законодавством встановлюється також гарантії для працівників під час страйку (ст. 27), а також випадки, при яких забороняється проведення страйків (ст. 24) та визнання страйків незаконними.
3. Право на відпочинок передбачено ст. 45 Конституції України. Це право для тих, хто працює. Воно забезпечується наданням щотижневого відпочинку, оплачуваної щорічної відпустки, а також встановленням скороченого робочого дня щодо окремих професій і виробництв та скороченої тривалості роботи у нічний час.
У відповідності з Конституцією України мінімальна тривалість відпочинку, оплачуваної щорічної відпустки, вихідні та святкові дні, а також інші умови права на відпочинок визначені у Кодексі законів про працю України, а також у Законі України «Про відпустки» від 15 листопада 1996 р. Зокрема встановлені такі види відпусток, як щорічні (основні і додаткові), творчі і соціальні відпустки, відпустки без збереження заробітної плати (ст. 4) та мінімальна тривалість щорічної основної відпустки не менш 24 календарних днів за відпрацьований рік з часу укладення трудового договору.
4. Право на достатній життєвий рівень. Це одне з найважливіших соціальних прав людини, яке вперше в історії України було закріплено в Конституції 1996 року (ст. 48). Встановлено, що кожна людина має право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло. Це положення відповідає вимогам Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права (ст. 11) щодо визнання державою права кожного на достатній життєвий рівень для нього самого та його родини. У той же час слід зазначити, що соціально-економічний стан країни в сучасних умовах не дозволяє повною мірою гарантувати і забезпечити реалізацію цього конституційного права кожній людині.
5. Право на належні, здорові та безпечні умови праці передбачено у ст. 43 Конституції України. Особливості здійснення цього права передбачені Кодексом про працю України і Законом України «Про охорону праці» від 14 жовтня 1992 р. Зокрема цим законом (ст. ст. 6-11) визначаються різноманітні організаційні та правові гарантії прав громадян на охорону праці при укладенні трудового договору та під час роботи на підприємстві, встановлено вимоги щодо соціального страхування від нещасних випадків і професійних захворювань, пільги та компенсації за важкі й шкідливі умови праці, а також особливості відшкодування власником шкоди працівникам у разі ушкодження їх здоров'я.
6. Право на соціальний захист та соціальне забезпечення. Право на соціальний захист громадян встановлене у ст. 46 Конституції України. Воно включає право на забезпечення працівників та інших громадян у разі втрати працездатності (повної, часткової або тимчасової), втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості в ряді інших випадків, які передбачаються законодавством.
Право на соціальне забезпечення — це одне з найважливіших соціально-економічних прав громадян. Це право визначається Міжнародним пактом про економічні, соціальні та культурні права (ст. 9), спеціальними конвенціями Міжнародної організації праці (Конвенція МОП «Про мінімальні норми соціального забезпечення», 1952) та окремими актами національного законодавства України. Зокрема, вимоги і розміри щодо соціального забезпечення різних категорій населення в Україні регулюються законами України «Про пенсійне забезпечення» від 5 листопада 1991 р„ «Про пенсійне забезпечення військовослужбовців та осіб керівного та рядового складу органів внутрішніх справ» від 9 квітня 1992 р., «Про основні засади захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Україні» від 16 грудня 1993 р. та ін.
7. Право на житло встановлено ст. 47 Конституції України, Передбачено обов'язок держави створювати умови, за яких кожен громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Тим громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Детальніше це право регулюється Житловим кодексом України
Право на охорону здоров'я і медичну допомогу та медичне страхування передбачено ст. 49 Конституції України. Це право відповідає вимогам ст. 12 Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права, яка передбачає право кожного на найвищий досяжний рівень фізичного та психічного здоров'я.
Право на охорону здоров'я та його правове забезпечення передбачені в «Основах законодавства України про охорону здоров'я» (1982 р.), в Законі України «Про санітарне та епідемічне благополуччя населення» 1994 р. та рядом інших правових актів.
державним
і оздоров-
Крім законодавчого регулювання, охорона здоров'я забезпечується державним фінансуванням відповідних соціально-економічних, медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних програм.До обов'язків держави віднесено створення ефективного і доступного для всіх громадян медичного обслуговування, сприяння розвиткові лікувальних закладів усіх форм власності. Крім того, Конституцією України передбачається вимога надання безоплатної медичної допомоги у державних і комунальних закладах охорони здоров'я і встановлюється заборона скорочення наявної системи таких закладів.
На забезпечення права на охорону здоров'я також спрямовані закони України «Про запобігання захворюванню на СНІД та соціальний захист населення» від 1991 р., «Про обіг в Україні наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів та прекурсорів» від 1995 р., «Про фізичну культуру і спорт» та ряд інших.
9. Право кожної людини на сприятливе навколишнє середовище і екологічну безпеку встановлено в ст. 50 Конституції України. Це право є необхідною умовою права на здоров'я людини і визначається світовим співтовариством як один із найважливіших факторів існування людства. Свідченням небезпечних для людства екологічних наслідків є Чорнобильська катастрофа 1986 року.
На конституційному рівні (ст. 16 Конституції України) забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи, збереження генофонду Українського народу визнано обов'язком держави.
У сучасних умовах екологічні права людини в Україні регулюються і забезпечуються як Законом України «Про охорону навколишнього природного середовища» 1991 року, так і низкою інших законодавчих актів: «Про санітарне і епідемічне благополуччя населення» 1994 р., «Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку» 1995 р., «Про захист людини від іонізуючих випромінювань» 1998 р., «Про екологічну експертизу» 1995 р. та ін.
Важливим конституційним положенням є гарантія права вільного доступу до інформації про стан довкілля, про якість харчів і предметів побуту, а також право на її поширення. Засекречення такої інформації забороняється (ст. 50 Конституції України).
Культурні права і свободи людини і громадянина
Поряд з громадянськими, політичними, економічними, соціальними правами і свободами в Конституції України знайшли своє відображення права і свободи людини в культурній (духовній) сфері діяльності. До таких конституційних прав відносять, насамперед, право на освіту (ст. 53), на свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості (ст. 54), право на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності, а також деякі інші права і свободи, що стосуються свободи поглядів і переконань, світогляду, користування інформацією тощо.
1. Право на освіту передбачено ст. 53 Конституції України. Важливою гарантією цього права є конституційний обов'язок держави забезпечити доступність і безоплатність дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах; розвиток цих видів освіти і різних форм навчання. Обов'язковою визнана повна загальна середня освіта. .
Безоплатне здобуття вищої освіти мають громадяни в державних і комунальних навчальних закладах на конкурсній основі. ^
Відповідно до конституційних вимог громадянам, які належать до національних меншин, гарантується право на навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови в державних і комунальних навчальних закладах або через національні культурні товариства.
Правове регулювання права на освіту більш детально встановлено у Законі України «Про освіту» 1991 р. (у редакції 1996 р.), а також в інших законодавчих актах.
2. Право на участь у культурному житті та користуватися культурною спадщиною України, яка охороняється законом, визначено в ст. 54 Конституції України. На державу покладено обов'язок забезпечувати збереження історичних пам'яток та інших об'єктів, що становлять культурну цінність, вживати заходів для повернення в Україну культурних цінностей народу, які знаходяться за її межами.
Право кожної людини на участь у культурному житті і право користуватись усіма досягненнями культури визнано як міжнародними актами (ст. 15) Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права), так і закріплено у законодавстві України, зокрема в Основах законодавства України про культуру 1992 р., в Законі України «Про музеї та музейну справу» та в інших законах, які передбачають можливість доступу кожної людини до культурних цінностей, які знаходяться на території України.
3. Право на свободу творчості передбачено і гарантується Конституцією України (ст. 54). Громадянам гарантується свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості.
Що стосується наукової творчості, то на державу покладено обов'язок сприяти розвиткові науки, встановленню наукових зв'язків України зі світовим співтовариством (ст. 54 Конституції України). Правове регулювання цих питань передбачене законами України «Про основи державної політики у сфері науки і науково-технічної діяльності» 1992 р., нова редакція якого прийнята Верховною Радою України 1 грудня 1998 р., «Про наукову і науково-технічну діяльність».
4. Право на захист авторських прав та інших видів інтелектуальної власності передбачено як у міжнародному праві, так і українському законодавстві. Гарантуються також захист інтелектуальної власності, авторські права, моральні і матеріальні інтереси, що виникають у зв'язку з різними видами інтелектуальної діяльності. Закріплюючи право кожного громадянина на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності, в Конституції України встановлюється заборона використовувати і поширювати ці результати без згоди авторів за винятком випадків, встановлених законом (ст. 54). Україна визнала у 1971 році Бернську конвенцію «Про охорону літературних та художніх творів» (1886-1971 рр.), а також Всесвітню конвенцію «Про авторське право» (1971 р.).
Конституційно-правові гарантії прав і свобод людини і громадянина
У широкому значенні під гарантіями розуміють різноманітні засоби, що спрямовані на забезпечення реалізації встановлених законодавством прав і свобод людини і громадянина. У такому розумінні розрізняють політичні, економічні, соціальні, організаційні, правові (юридичні) та інші гарантії.
Політичні гарантії — це, відповідно, політика держави, спрямована на створення умов, що забезпечують необхідний рівень розвитку людини в державі і суспільстві.
До
економічних
та соціальних
гарантій відносять
відповідні
матеріальні
умови і соціальне
середовище,
що забезпечують
вільне використання
людиною прав
і свобод.
Але в конституційному праві більшою мірою розглядаються правові (юридичні) гарантії, тобто всі закріплені у правових актах засоби, що забезпечують здійснення (реалізацію), охорони та захист прав і свобод людини та громадянина. Кожне право може бути реалізовано при наявності певних обов'язків для цього, закріплених у правових нормах. Найбільшою мірою такі обов'язки стосовно конституційних прав і свобод покладені на державу та її органи.
У той же час уся сукупність правових (юридичних) гарантій забезпечення прав і свобод людини поділяється на однорідні групи (види), які складають їх систему. Усі гарантії можна поділити на дві великих групи: національні (внутрішньодержавні) та міжнародно-правові. У свою чергу, національна система гарантій забезпечення прав і свобод людини включає такі види гарантій, як державний захист, судовий захист та самозахист людиною своїх прав і свобод.
1. Державний захист прав і свобод людини передбачається насамперед у Конституції України (ст. 3), яка встановлює головний обов'язок держави утвердження і забезпечення прав і свобод людини, а також відповідальність перед людиною у своїй діяльності. Це загальне правило закріплює обов'язок держави здійснювати правове регулювання прав і свобод, а також забезпечувати правовими засобами дотримання, виконання та захист прав і свобод. Відповідними повноваженнями у цій сфері наділений Парламент України, а також Уповноважений Верховної Ради України з прав людини. Гарантом прав і свобод людини і громадянина визначено Президента України. Обов'язки у здійсненні заходів щодо забезпечення прав і свобод входять до повноважень Кабінету Міністрів України, а також усіх інших органів державної виконавчої влади. Для безпосереднього захисту прав і свобод людини від порушень створена система спеціально уповноважених на те правоохоронних органів (міліції, служби безпеки, прокуратури тощо).
2. Судовий захист прав людини передбачений ст. 55 Конституції України. Кожній людині гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб. Правосуддя є найбільш демократичним, об'єктивним і справедливим засобом вирішення різноманітних справ, які насамперед пов'язані з правами і свободами людини та громадянина.
Тому в Конституції України передбачені гарантії при здійсненні правосуддя. Серед таких гарантій є принцип, згідно з яким кожна людина має право на правову допомогу, яка у передбачених законом випадках надається безоплатно (ст. 59). Для надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах, а також для забезпечення права на захист від