Xreferat.com » Рефераты по государству и праву » Національне та міжнародне право

Національне та міжнародне право

чим підкреслюється їхня важливість і загальна обов'язковість.

Залежно від територіальної ознаки діяльності виділяють норми партикулярного міжнародного права. Ч.Ч. Хайд у свій час написав роботу про американське міжнародне право "Міжнародне право, його розуміння і застосування Сполученими Штатами Америки". У середині нинішнього століття з'явилися праці про соціалістичне міжнародне право. Сьогодні актуальним стає розроблення проблеми європейського міжнародного права [23|.

Складним є питання про співвідношення міжнародного публічного права і деяких інших галузей, які не включались і не включаються в обсяг навчальної дисципліни міжнародного публічного права. Йдеться про міжнародне фінансове (валютне) право, міжнародне трудове право та ін.

Особливе місце займає в цьому ряду міжнародне приватне право. Так складається (і пояснення цього не знайти), що, скажімо, про міжнародне трудове право і його співвідношення з міжнародним публічним правом ніколи не згадується. Зате немає жодного підручника без згадування про співвідношення міжнародного публічного і міжнародного приватного права, хоча для першого є значно більше підстав, ніж для другого. Більш того, уявляється, що для другого підстав зовсім немає.

Коли кажуть про міжнародне приватне право, ніколи не виникає сумнівів у його справжній природі. Виступаючи на одних із зборів Радянської асоціації міжнародного права, І.І. Лукашук заявив, що те, що у міжнародному приватному праві немає нічого приватного, можна вважати безсуперечним [24]. Л.А. Лунц називав його "галуззю радянського права" [25]. Так вважав й Г.К. Матвеев [26]. Хоча ця точка зору, мабуть, є загальноприйнятою, не може не викликати здивування той факт, що всесвітньо відомий Гаазький інститут міжнародного права має секцію міжнародного приватного права [27], що служить вираженням визнання його частиною (галуззю?) міжнародного публічного права.

Однакове відношення до цього права мають і міжнародне трудове, міжнародне валютне, міжнародне транспортне право та ін. Але тоді неминуче виникає питання про причини, з яких ці галузі міжнародного права ніколи не включаються в дисципліну міжнародного публічного права, навіть не згадуються, у той час як міжнародне приватне право, що є галуззю внутрішньодержавного права, згадується завжди. Таким чином, перед наукою міжнародного права постає завдання вироблення об'єктивних критеріїв щодо визначення обсягу міжнародного публічного права.

Поняття сучасного міжнародного права стійко увійшло в ужиток науки і практики міжнародного публічного права. Достатньо відомі відмінності сучасного міжнародного права від попередніх етапів його розвитку. Немає, однак, єдності у визначенні періоду, з якого міжнародне право може іменуватися сучасним. В одному разі його співвідносять з початком нинішнього століття, точніше — з періодом, що співпадає з революцією 1917 р. Інші, в основному зарубіжні автори, — з прийняттям Статуту ООН. Хоча перша точка зору значно ідеологізована, не можна не визнати, що революція в Росії, її лозунги і документи зіграли важливу роль у становленні нових принципів у відносинах між державами і формуванні сучасного міжнародного права. Міжнародне право доволі консервативне. Становлення і визнання принципів і норм не відбувається з сьогодні на завтра — впровадження їх у життя досить тривала процедура. Мабуть, слід виходити з того, що сучасне міжнародне право створювалось у період між 1917 і 1945 pp., починаючи від Декрету про мир і закінчуючи Статутом ООН.

У попередній історичний період, пробуючи примирити біполярну дійсність з існуванням "одного на всіх" міжнародного права, або конструювали "соціалістичне міжнародне право", якого в дійсності не було, або стверджували, що сучасне міжнародне право відрізняється від буржуазного міжнародного права загальнодемократичним характером. Справді, сучасне міжнародне право заперечувало "старе", або "буржуазне", міжнародне право. Зокрема, виключено можливість придбання території силою або загрози силою. Сучасне міжнародне право відмовилось від визнання контрибуцій, від таємних договорів тощо. Сучасне міжнародне право ґрунтується на повазі і захисті прав людини, на гуманізації збройних конфліктів, у тому числі на забороні таких видів зброї, які заподіюють надзвичайні страждання і муки воюючим тощо. Всього цього не могло досягти "старе" міжнародне право. Але неправильно співвідносити це тільки з революцією 1917 р. і створенням СРСР. Відомо, що СРСР також укладав таємні договори і у 1939—1940 pp., анексував чужі території, хоча стратегічно це було виправдано. Відмінності сучасного міжнародного права від попереднього дійсно підтверджують його загальнодемократичний характер.

Вітчизняна наука міжнародного права, як і вся правова наука у цілому, протягом тривалого часу спиралася на марксистсько-ленінську теорію походження держави і права, розглядаючи їх як функцію економічного базису. Це створювало безпроблемну концепцію поступового розвитку міжнародного права від рабовласницького до буржуазного, хоча вона не завжди відповідала історичній правді. У той самий час зарубіжна наука шукала інші критерії періодизації. Л. Оппенгейм стверджував, що у давнину міжнародне право було відсутнім, була відсутньою потреба в ньому й у середньовіччі, але поділяв науку міжнародного права на період "до Греція" і "після Греція". Правда, Оппенгейм вважає, що корені міжнародного права сягають далеко в глибину століть і в цей період його норми ще не виділялись із природного права в самостійну правову систему [28]. І цю концепцію не можна визнати бездоганною.

Відмова від догматизму викликала певне збентеження у вітчизняній науці міжнародного права, особливо у тій її частині, котра стосується історичної оцінки і періодизації історії міжнародного права. Наша наука зайнята розробленням пекучих проблем і тому повертатися назад, у глибини історії, їй не до часу. Через те цю проблему або обходять [29], або, як зауважує І.І. Лукашук, погоджуються на компроміс [30] і пропонують поділяти історію міжнародного права на: а) передісторію (з давніх часів до кінця середньовіччя — класичне міжнародне право); б) з кінця середньовіччя до створення Ліги Націй; в) перехідний період до сучасного міжнародного права (до Статуту ООН); г) сучасне міжнародне право — починаючи з Статуту ООН. Тим самим сприймається концепція Л. Оппенгейма з поправкою на сучасність, котрої він вже не застав.

Окремим абзацом слід розглянути таке поняття, як “контроль у міжнародному праві”. Цей термін можна зустріти в багатьох міжнародних угодах. Так, у Преамбулі Договору про заборону розміщення на дні морів і океанів і в їхніх надрах ядерної зброї та інших видів зброї масового знищення від 11 лютого 1971 р. вказується, що Договір є кроком на шляху до договору про загальне і повне роззброєння під строгим і ефективним міжнародним контролем [31]. Як видно із Договору, кожна держава має право проводити перевірки додержання Договору "шляхом спостерігання діяльності інших держав", що, мабуть, і складає зміст контролю. 9 грудня 1991 р. ГА ООН прийняла Декларацію про встановлення фактів Організацією Об'єднаних Націй у сфері підтримки міжнародного миру і безпеки [32], яка безсумнівно складає основний спосіб перевірки з метою контролю, хоча саме поняття "контроль" у цій Декларації не згадується. Про ефективний контроль йдеться й у інших документах.

Для з'ясування змісту поняття "контроль", мабуть, слід звернутися до категорій внутрішньодержавного права, але це не полегшує ситуацію. Справа в тому, що у вітчизняному праві контроль співвідноситься з владними повноваженнями. На відміну від нього нагляд, навпаки, з владними повноваженнями не пов'язаний. Тому органи контролю – це владні органи, а органи нагляду владних повноважень не мають. Проте в деяких інших країнах все навпаки: органи нагляду мають владні повноваження, а контролю — не мають [33]. У міжнародному приватному праві це називається "конфліктом кваліфікацій". Тому якщо виходити зі змісту діяльності, котру в згаданих документах кваліфікують як контроль, то у розумінні вітчизняного права це нагляд, оскільки ніяких владних повноважень ця діяльність не передбачає.

Якщо ж виходити з іншого розуміння, то це контроль. У будь-якому разі треба мати на увазі, що контроль у міжнародному праві — це спостерігання, дослідження з метою "звернути увагу" заінтересованих держав на явище, яке вивчається. Ніяких інших заходів щодо об'єкта контролю вживати не можна. Спроба поставити знак рівності між контролем і гарантіями позбавлена, на перший погляд, підстав [34]. Мабуть, таке розуміння контролю і нагляду міститься в ст. 15 Закону України "Про міжнародні договори України", яка має назву "Загальний нагляд за додержанням міжнародних договорів України", хоча у ній ідеться про їх виконання лише українською стороною. Щодо іноземних учасників таких договорів, то відповідно до ст. 16 Закону передбачене вжиття "необхідних заходів відповідно до норм міжнародного права", яке не припускає будь-якого владного впливу.

Викладене дозволяє сформулювати визначення міжнародного права. Передчасно зазначимо, що такі визначення можна зустріти, мабуть, у всіх підручниках і навчальних посібниках, і важко докоряти їхнім авторам у будь-яких огріхах. Інакше кажучи, всі вони не страждають на недоліки і немає підстав їх заперечувати. На цьому фоні давати нове, яке чим-небудь відрізняється від попередніх визначень, — складне завдання. Проте, на нашу думку, міжнародне право — це сукупність правил поведінки учасників міжнародного спілкування, обов'язковість яких визнається ними добровільно, з метою запобігання міжнародним конфліктам, забезпечення всебічного міжнародного співробітництва і дружніх відносин між ними.


Лукашук И.И. Международное право. Общая часть: Учебник. — M.: БЕК,1997. — С. 3—4.

Див. про це, наприклад: Игнатенко Г.В. Международное и советское право:проблемы взаимодействия правовых систем // Сов. государство и право. —1985.— № 1. — С. 73—78 і далі.

Див. про це, наприклад: Броунли Я. Международное право: В 2 кн. — M.:Прогресе, 1977. — Кн. 2. — С. 81 і далі; Lukic R. Uvod u prawo. — Beograd,1966.— S. 353 та ін.

Essays in International Law in Honour of Judge M. Lachs. — The Hague,1984. — P. 121.

Професор Мадридського університету М. Дієз де Веласко, вважаючи основними суб'єктами міжнародного права держави, решту відносить або до історичних(як Мальтійський орден), або до функціональних (як міжнародні організації). Див.:Сов. государство и право. — 1979. — № 8. — С. 153.

Ушаков H.A. Суверенитет в современном международном праве. — М.:Наука, 1963. — С. 23. Ця формула у вітчизняній літературі отримала широке визнання.

Оппенгейм Л. Международное право. — М.: Госиздат иностр. лит., 1948. —Т. 1, полутом 1: Мир. — С. 130.

Действующее международное право: В 3 т. — М.: Изд-во Московскогонезависимого ин-та международного права, 1997. — Т. 3. — С. 736—740.

Международное право: Учебник / Под ред. Г.И. Тункина. — М.: Юрид.лит., 1982. — С. 82. Автори цього розділу підручника Г.В. Ігнатенко та Д.І. Фельдман.

У літературі було висловлено більш категоричне судження: "Категоріянедієздатних суб'єктів міжнародному праву невідома". Див.: Ушаков М. Международное право: Учебник / Под ред. Н.Т. Блатовой. — М.: Юрид. лит., 1987. — С. 71.

Усенко Е.Т. Соотношение категорий международного и национального(внутригосударственного) права // Сов. государство и право. -- 1983. -№ 10. — С. 49.

Crawford 1. The creation of states in International Law. — Oxford: Clarendonpress, 1980. — P. 36.

Sprawozd. stenogr. z 11 pos. Senatu RP 16.IV.98. — S. 125—126.

Аречага Э.Х. Современное международное право. — М.: Прогресс, 1983. —С. 256.

Див., наприклад: Международное право: Учебник. — М.: Междунар. отношения, 1999. — С. 60—61.

Відомості Верховної Ради України. — 1990. — №31. — Ст. 429.

Усенко Е.Т. Указ. соч. — С. 45—47.

Boos Marten. A Methodology of International Law. — Amsterdam; Oxford,1984. — P. 116.

Пунжин СМ. Правовое мировое сообщество — реалии и перспективы //Сов. государство и право. — 1991. — № 12. — С. 101.

Див. його рецензію на кн.: "Rosenne Chabtai. Practice and Methods ofInternational Law" в журналі: Panstwo і Prawo. — 1986. — № 8. — S. 120.

Цит. за: Мюллерсон P.A. Обеспечение мира, мировое общественное мнениеи международное право // Сов. государство и право. — 1986. — № 3. — С. 65.

Блищенко И.П. Некоторые проблемы советской науки международногоправа // Там же. — 1991. — № 3. — С. 139.

Szafarz Renata. Rozwoj prawa miedzinarodowego Europy. — W-wa, 1994.

Советский ежегодник международного права. 1980. — М.: Наука, 1981. —С. 292.

Лунц Л.А. Развитие советской доктрины по международному частномуправу // Сов. государство и право. — 1977. — № 12. — С. 48.

Матвеев Г.К. Международное частное право как отрасль советского права// Там же. — 1980. — № 6. — С. 51,

Про деякі сторони діяльності цієї секції див.: Udzial prawnikow Polskich wdzialalnosci Haskiej Akademii Prawa Miedzinarodowego // Panstwo i Prawo. —1983. — № 5. — S. 130—131.

Оппенгейм Л. Указ. соч. — С. 85.

Бирюков П.Н. Международное право: Учеб. пособие. — М.: Юристъ,1998. — С. 25—26.

Лукашук И.И. Международное право. Часть общая. — М.: БЕК, 1997 —С. 41.

Международное публичное право: Сб. док. — М.: БЕК, 1996. -• Т 2 —С. 5.

Там же. — С. 31—34.

Наприклад, в Польщі. Див.: Starosciak J. Prawo administracyjne. —W-wa, 1966. — S. 66.

Валеев P.M. Понятие международного контроля в международно-правовой литературе // СЕМП. 1980. — М.: Наука, 1981. — С. 283—284.


Основою міжнародного права є його норма. У міжнародному праві це складне і неоднозначне явище, тому що міжнародне право розвивалося зі звичаю і звичай до сьогодні не втратив свого значення.

Норми міжнародного права розпадаються на дві групи: норми звичаєвого права і норми, що виникли із узгодженої волі держав. Звичаєві норми складали основний масив норм міжнародного права. Вимоги стабільності в міжнародних відносинах, необхідність більшої визначеності й точності у встановленні прав і обов'язків привели до витіснення звичаєвого права договірним. Але норми договірного права не рівнозначні. Насамперед, будь-яка правова норма не може охоплювати сукупності всіх можливих фактичних умов, до яких ця норма має застосовуватись, і залишає "вільний простір" для поведінки за розсудом. Тому іноді кажуть про "фактичне право", "живе право", "рамочне право". Це не може оцінюватися негативно і не є недоліком юридичної техніки. Суверенітет держави не допускає створення жорстких конструкцій, в яких державі не залишається місця для вільного розсуду. Але одночасно не ефективні правові норми, котрі взагалі не створюють будь-яких правил поведінки. В останній період таких норм з'являється все більше, вони носять скоріше політичний, ніж нормативний характер. Маються на увазі норми, що проголошують намір, побажання, але ні до чого не зобов'язують. Наведемо декілька прикладів. У рамочній Конвенції ООН від 9 травня 1992 р. "Про зміну клімату" міститься таке положення (її. 1 ст. 3): "Сторонам, котрі є розвинутими сторонами, слід ґрати провідну роль в боротьбі зі зміною клімату та його негативними наслідками". Зрозуміло, що поняття "провідна роль" не створює будь-яких конкретних правових зобов'язань для членів ООН, котрі належать до розвинених" країн. В Основах взаємовідносин між СРСР і США від 29 травня 1972 р. сторони заявили, що "вони будуть виходити із загального переконання про те, що у ядерне століття не існує іншої основи для підтримання відносин між ними, крім мирного співіснування". У тому самому документі "обидва уряди підтримують розвиток продуктивних контактів між представниками законодавчих органів двох країн і будуть сприяти їх розширенню". Такого роду формули носять декларативний характер, не є конкретними і отримали найменування "м'якого права". Ставлення до них неоднакове. Ряд юристів-міжнародників вважають їх корисними і важливими [1]. Інші, навпаки, вважають, що вони підривають концепцію юридичних зобов'язань і послаблюють авторитет права у міжнародному товаристві [2]. Відомий вчений К. Скубишевський, який був деякий час міністром закордонних справ Польщі, якось писав, що термін "м'яке право" та подібні до нього не тільки нічого не пояснюють, але вводять в оману (польською мовою — "баламутять") [3]. Такі норми можуть мати різні зв'язки з правом, але правом не бути.

Норми міжнародного права є об'єктом численних спроб класифікації. Деякі з них є штучними, деякі напрошуються самі собою. Практичні потреби визначають доцільність виділення таких правових норм.

Основні або загальновизнані принципи міжнародного права визнаються всіма членами міжнародного товариства і служать основою сучасного міжнародного права. Існує переконання, що без визнання і дотримання основних принципів міжнародний правопорядок не може існувати. Посилання держав на основні принципи як виправдання своєї поведінки є підтвердженням цього переконання. Основні принципи з'явилися у міжнародному спілкуванні як норми звичаєвого права, їх кодифікація почалася з прийняттям Статуту ООН, в ст. 2 якого були сформульовані такі основні принципи: суверенна рівність всіх держав; сумлінне виконання взятих на себе зобов'язань; вирішення міжнародних спорів мирними засобами, щоб не наражати на небезпеку міжнародний мир, безпеку і справедливість; відмова від застосування сили або загрози силою; територіальна недоторканність і політична незалежність; рівноправність і самовизначення народів; повага прав людини і основних свобод.

Основні принципи потім були більш повно сформульовані в Декларації про принципи міжнародного права стосовно дружніх відносин і співробітництва між державами відповідно до Статуту Організації Об'єднаних Націй від 24 жовтня 1970 р. Всього в ній сформульовано сім принципів. У Заключному акті Наради з безпеки і співробітництва в Європі, прийнятому 1 серпня 1975 p., де також перелічені основні принципи, котрими держави-учасниці мають керуватись у взаємовідносинах, їх десять: суверенна рівність, повага прав, властивих суверенітету; незастосування сили або загрози силою; непорушність кордонів; територіальна цілісність держав; мирне врегулювання спорів; невтручання у внутрішні справи; повага прав людини і основних свобод, включаючи свободу думки, совісті, релігії і переконань; рівноправність і право народів розпоряджатися своєю долею; співробітництво між державами; сумлінне виконання зобов'язань з міжнародного права.

Основні принципи є універсальними нормами міжнародного права, їх відрізняє незаперечність і загальна обов'язковість; суперечність їм інших норм міжнародного права робить останні недійсними. Вони також складають основу "загального міжнародного права". Основні принципи є обов'язковими для всіх держав незалежно від того, чи є вони членами ООН, чи ні, чи брали вони участь у прийнятті Декларації про основні принципи, у Нараді з безпеки і співробітництва 1975 р. та ін.

У нинішньому столітті досить відчутно дає про себе знати політичний регіоналізм, що проявляється в створенні блокових систем [4] на політичній або геополітичній основі. Це приводить до створення відповідних міжнародно-правових норм і конструкцій, котрі формують регіональні норми міжнародного права. Такі норми втілені в регіональних міжнародних договорах, що відрізняються відповідною специфікою.

Слід підкреслити, що регіональні норми, так само як і засноване на них регіональне міжнародне право, відповідають Статуту ООН, в п. 1 ст. 52 котрого міститься таке положення: "Даний Статут ні в якому разі не перешкоджає існуванню регіональних угод або органів для вирішення таких питань, котрі належать до підтримання міжнародного миру і безпеки і є придатними для регіональних дій...". Про наявність регіональних норм і регіонального міжнародного права свідчать література і практика. Так, відомий американський міжнародник Ч.Ч. Хайд у свій час видав книгу під назвою "Міжнародне право, його розуміння і застосування Сполученими Штатами Америки". Згадування про "розуміння і застосування" свідчить про американський регіоналізм. Англієць Уїльям Батлер писав: "Тільки ісламська доктрина в її найбільш фундаменталістському варіанті усвідомлює себе як незалежну від загального міжнародно-правового порядку" [5]. А ось що писав марокканський вчений Кассем Рабах: "Підтримуючи демократичні принципи і норми міжнародного права, африканські країни звертають особливу увагу на формування конкретних норм, які захищають їхні інтереси. Африканські держави стоять також перед проблемою створення певної регіональної системи норм права" [6]. Таким чином, не виникає сумніву в регіональних нормах і створеному ними регіональному міжнародному праві. Але, як зазначалось у літературі, досить важко виявити будь-яку специфіку регіональних норм, хоча апологи цієї специфіки її наполегливо підкреслюють.

Близькі до них локальні норми міжнародного права. Вони мають обмежене, "місцеве" походження і створюються в основному при укладанні двосторонніх договорів. Такими, наприклад, є норми договору про розмежування континентального шельфу і дна Каспійського моря між Росією і Казахстаном (1998 p.), причому важливе міжнародно-правове значення має закладений у ньому принцип, згідно з яким поверхня моря залишається у загальному користуванні [7].

Важливу роль у загальній системі міжнародного права відіграють імперативні норми, які частіше йменуються jus cogens [8]. У міжнародно-правовій літературі панує переконання, що імперативні норми мають таку обов'язкову силу, що не вкладаються в піраміду ієрархії, тому що порушення приписаних імперативних норм тягне незначимість будь-якого міжнародного договору [9]. Суть імперативних норм у ступені їх обов'язковості. Л.А. Алексидзе стверджує, що "когентність" норм визначається непереборною моральною цінністю, хоча їх юридична природа не відрізняється від юридичної природи інших норм, що не мають такої "непереборної" сили [10]. Порушення імперативної норми дає право кожному члену міжнародного товариства вживати заходів щодо захисту порушеного правопорядку, хоча таке порушення може безпосередньо не заподіювати шкоди цьому суб'єкту.

На відміну від імперативних, диспозитивні норми міжнародного права допускають порушення приписів за взаємозгодою сторін. Природно, порушення диспозитивної норми тягне відповідальність порушника, тому що юридична сила зобов'язань, встановлених диспозитивною нормою, зовсім не менша від будь-якої іншої норми.

Необхідно зазначити особливість міжнародно-правової норми: у ній відсутня санкція. Відсутність санкції значно відрізняється від такого самого положення в конституційному праві, тому що там санкція у кінцевому підсумку є, але міститься в іншій галузі права.

Перенесена в іншу галузь, вона проте є достатньо визначеною, і вибір санкції не залежить від волі суб'єкта. У міжнародному праві санкція є неперенесеною і невизначеною. Вибір способів і форм відповідальності залежить від потерпілого суб'єкта міжнародного права або від міжнародного товариства. За однакових обставин форми відповідальності можуть бути різними.


Skubiszewski Krzisztof. Rola niewiazacych normatywnych w prawotworstwiemiedzynarodowym // Panstwo i Prawo. — 1986. — № 1. — S. 35.

Цей термін критикує I.I. Лукашук, вважаючи, що регіоналізм, заснований наблоках, заподіяв суттєву шкоду універсальному міжнародному праву. Може бути.Але крім Європейського Союзу, мабуть, усі інші регіональні організації були побудовані на блоковій основі. Хоча, звичайно, поняття "блокова система" потребуєуточнення.

Butler W. Regional and Sectional Diversities in International Law //International Law: Teaching and Practice. — L, 1982. — P. 49.

Кассем Рабах. Международные договорные отношения Марокко и их правовое регулирование: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. — К., 1983. — С. 7—8.

Известия. — 1998. — 10 июля.

Алексидзе Л.А. Некоторые вопросы теории международного права. Императивные нормы. — Тбилиси: Изд-во Тбилис. ун-та, 1982.

Там же. — С. 305—306.

Там же. — С. 308.

Див., наприклад: Лукашук И.И. Нормы международного права в международной нормативной системе. — M.: Спарк, 1997. —С. 124—134.

Danilenko G. Law-Making in the International Community. — Dordrecht,1993. — P. 21.


Розглядаючи суб’єкти міжнародного права, як правило зазвичай стверджується, що єдиними суб’єктами міжнародного права є держави (а також міжнародні організації, які вони створюють та членами яких є).

Але деякі автори, наприклад Жан Тускоз, вважають, що деякі юридичні особи, метою яких є одержання прибутків (такі, як транснаціональні компанії) або які мають безкорисливі цілі (як державні організації), так само, як і фізичні особи, є суб’єктами міжнародного права [8, 42]. Це пояснюється тим, що насамперед, історично склалося так, що міжнародне право виникло до початку існування держав як міжнародне публічне право, що застосовується повсюдно. Тому незрозуміло, чому наслідком появи держав, які самі є вторинними структурами, можу бути зведення ролі міжнародного права до міждержавного права.

В теоретичному плані треба зробити три зауваження. З одного боку, суб’єктом права є передусім особа, а вже потім, у другу чергу, деякі інституції, наділені правами юридичної особи. У міжнародному праві, як у будь-якій інший галузі права, суб’єктом є насамперед фізична особа. Ніщо не спонукає нас до припущення, що держави — такі самі юридичні особи, як і будь-які інші (навіть якщо вони іноді претендують на абсолютну і необмежену владу), і є єдиними суб’єктами міжнародного права. Втім, справжньою проблемою є проблема пошуку загального визначення того, що таке суб’єкт права. Зазначимо, що суб’єктом права у будь-якому юридичному порядку є певна сутність, яка має права та виконує обов’язки згідно з цим юридичним порядком.

Ці два припущення дозволяють стверджувати, що не лише держави і міждержавні організації, але також і фізичні та юридичні особи є суб’єктами міжнародного права (два останні також підлягають національним юрисдикціям). Зрештою, традиційна концепція, згідно з якою держава (разом з міждержавними організаціями) є єдиним суб’єктом міжнародного права, базується на згоді з summa division, класичним розмежуванням міжнародного публічного та міжнародного приватного права.

Проте це однозначне розмежування публічного та приватного права сьогодні скрізь піддається сумніву. Всім добре відомо, що ці дві гілки права невіддільні одна від одної. У внутрішньому праві саме у зоні конфліктів — там, де перетинаються сфери дії так званих публічного та приватного права, — виникає найбільш юридичних проблем, найбільш важливих і делікатних. Те ж саме стосується і міжнародного права.

Звичайно, держава залишається головним суб’єктом міжнародного публічного права, але вона не може також уникнути дії міжнародного приватного права. Транснаціональне право, що формувалося на грунті практики діяльності підприємств (або загалом недержавних суб’єктів права), є однією з галузей міжнародного права.

В той водночас, зараз держава знаходиться в ”кризовому стані”, багато держав у світі на сьогодні виявляються неспроможними (внаслідок їх слабкості та поганої організованості) виконувати елементарні функції держави, натомість транснаціональні компанії, неурядові організації, окремі індивіди відіграють дедалі важливішу роль на міжнародній арені.

Отже схарактеризуємо послідовно суб’єктів міжнародного права: державу, міжнародні організації, недержавних юридичних осіб та фізичних осіб.


Держава

Незважаючи на надзвичайне різноманіття, яке впливає на юридичну ситуацію, держави все ж становлять цілісну юридичну категорію. Всі вони однаково мають правовий характер, їх народження регламентується однаковими нормами, всі вони складаються з території, населення, мають політичний устрій. Міжнародне право намагається в однаковий спосіб регулювати проблеми правонаступності держав.

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: