Місце і роль інституту охорони праці в системі трудового права України
З організацією та охороною праці на будь–якому підприємстві, в установі, чи організації разом з правовим нерозривно пов’язані фізичний, соціальний, медичний аспекти праці, а також психологічний стан кожного працівника. На людину в процесі праці в умовах промислового виробництва, залежно від особливостей технологічного процесу, застосовуваних матеріалів, обладнання, продукції, що випускається, переважно діють фізичні, хімічні й біологічні небезпечні та шкідливі чинники. Крім того, у сучасному виробництві на людину діє, крім вищеназваних різноманітних несприятливих чинників зовнішнього виробничого середовища, ще й велика кількість психофізіологічних чинників, зумовлених фізичними та нервово–психічними перевантаженнями працівника, його індивідуальними якостями та психічним станом [3, с.103]. Фізичні аспекти праці полягають у тому, що у більшості виробничих процесів використовуються речовини і матеріали, які виділяють частки, шкідливі для здоров’я. Коли такі речовини, нагромаджуючись у виробничих приміщеннях, досягають певного рівня концентрації і засвоюються організмом людини понад межу її фізіологічних можливостей для очистки, вони негативно впливають на організм, порушують його діяльність і викликають патологічні зміни. Соціальний аспект умов праці визначений елементами організації праці та її характером. Це: ритм роботи, її одноманітність, повторюваність, працю вночі, в надурочний час тощо. «При зростаючій швидкості і складності виробничих процесів збільшується робоче навантаження на кожного працюючого. Саме воно обумовлює необхідність скорочення тривалості робочого часу, збільшення часу відпочинку, поліпшення дозвілля працівника поза його робочим місцем.» [7, с.41]. Звичайно, психологічний стан працівника під час виконання роботи обумовлюється функціями праці, яка становить собою джерело засобів для життя і сферу утвердження особистості. Зміст праці повинен відповідати внутрішнім потребам працівника. Невдоволеність роботою деякої частини працюючих, що викликана потребою певних умов праці, досить часто суперечить високому рівню освіченості та намаганням працівника до самостійності і відповідальності в організації своєї роботи, що може тягнути за собою порушення безпеки праці та призвести до нещасних випадків на виробництві. Якщо порушується правовий або медичний аспект охорони праці, то також порушується й вся охорона праці. Те саме відбувається й при порушенні соціально–економічного її компонента. Отже, всебічна охорона праці лише тоді буде забезпечена, коли будуть дотримані всі її компоненти в широкому розумінні [2, с.165].
Інститут охорони праці є невід’ємною складовою галузі трудового права України. Останнє ж є самостійною галуззю національного права. Як відомо, кожна галузь права представляє замкнуту сукупність правових норм, які регулюють певну групу суспільних відносин, відрізняється єдністю внутрішньої структури й зв'язком її елементів. Така сукупність правових норм і регульованих ними відносин утворює систему певної окремої галузі права. Від системи трудового права як галузі варто відрізняти систему трудового законодавства. Система трудового законодавства, виражена головним чином у складі й внутрішній будові трудових законів, відбиває об'єктивно існуючу систему трудового права. У свою чергу остання не може не враховувати систему законодавства, але, відбиваючи об'єктивні вимоги, система законодавства випробовує на собі також вплив суб'єктивних факторів, залежить від законодавця. Тому система галузі трудового права й система трудового законодавства (у тому числі й структура кодифікованих актів) в певній мірі не збігаються. Норми права без їх послідовного впорядкування та закріплення у певному порядку у відповідних нормативно–правових актах не зможуть реалізовуватись. Отже, система галузі трудового права – це структура й послідовність порядку розташування її норм. В науці трудового права практично одностайно підтримується позиція, що система трудового права структурно складається із Загальної та Особливої частин. Загальна частина охоплює фундаментальні поняття трудового права України: предмет, метод, принципи, функції, джерела, суб’єкти, визначає коло відносин. Особлива частина трудового права України складається з багатьох інститутів, що регулюють окремі елементи трудових відносин, а також відносин, тісно пов’язаних з трудовими. Одним з таких інститутів є охорона праці.
Як відомо, інститути права є окремими взаємозалежними елементами галузі права та необхідною ланкою в цілісній системі права. Кожна галузь права має інститути права як самостійні структурні підрозділи. Інститут права, – зазначає О.Ф. Скакун – це система відносно відокремлених від інших і пов'язаних між собою правових норм, які регулюють певну групу (вид) однорідних суспільних відносин [3, с.248]. За точкою зору В.В.Лазарева, інститут права – це основний елемент системи права, представлений сукупністю правових норм, що регулюють однорідну групу суспільних відносин. Правовий інститут являє собою відособлений блок галузі права, якому властиві: а) однорідність фактичного змісту – кожен інститут призначений для регулювання самостійної, відносно відособленої групи відносин або окремих вчинків, дій людей; б) юридична єдність правових норм. Норми, що входять у правовий інститут, утворюють єдиний комплекс, виражаються в загальних положеннях, правових принципах, специфічних правових поняттях, що створює особливий, властивий для даного виду відносин, правовий режим регулювання; в) нормативна відособленість, тобто відокремлення утворюючих правовий інститут норм у главах, розділах, частинах, інших структурних частинах закону або іншого нормативно–правового акта; г) повнота регульованих відносин. Інститут права включає такий набір норм (дефінітивних, уповноважуючих, забороняючих і ін.), які покликані забезпечувати безпрогальність регульованих їм відносин [4, с.114].
Отже, інститути є найбільш характерними структурними підрозділами системи права, містять у собі меншу, ніж галузь, сукупність юридичних норм, які різняться між собою за предметною ознакою регулювання залежно від особливостей регульованої ділянки суспільних відносин даного виду або роду.
На думку Г.С.Гончарової, інститут охорони праці у вузькому значенні включає до себе правові норми, що регулюють:
організацію охорони праці на виробництві;
здійснення заходів з індивідуального захисту від виробничих ушкоджень та професійних захворювань;
охорону праці жінок, неповнолітніх та інвалідів;
нагляд та контроль за дотриманням норм з охорони праці;
відповідальність працівників за порушення норм з охорони праці [1, с.6].
Слід зазначити, що питання охорони та безпеки праці як важливі для людства категорії почала хвилювати вчених доволі давно. Так, ще у працях великих вчених стародавності, таких як Гіппократ, Аристотель, Герон, що дійшли до нас, можна знайти положення про безпечні умови праці. Наприклад Гіппократ, ще за 379 років до н.е., звернув увагу на шкідливий вплив пилу, яка утворюється при добуванні руди. Питаннями захисту життя та здоров’я людей займалися також вчені Середніх віків та Відродження – аль–Хайсам, Парацельс, Агрикол тощо. Вони описували важкі умови праці, які були характерні для металургійних підприємств того часу [7, с.9] В Росії основоположником науки Нового часу про безпеку праці можна вважати М.Ломоносова, в роботах якого знайшли відображення питання безпеки в гірничій справі та розробка блискавкозахисту будинків та споруд. У ХІХ столітті проблемами безпеки праці займалися багато вчених, що досягли значних успіхів у цьому напрямку[4, с.8–9].
На початку ХХ були закладені підвалини такої галузі науки, як техніка безпеки. У цей час проблемами безпеки й охорони праці займалися такі видатні вчені як В.Л. Кирпичов, М.І. Сєченов, Ф.Ф. Ерісман, А.А. Пресс, Д.П. Нікольський, А.Н. Марзєєв, М.А, Вигдорчик. Бурхливий розвиток промисловості у другій половині ХХ століття змусив вчених приділити ще більшу увагу питанням охорони праці. В ці роки багато зробили для дослідження безпеки й охорони такі відомі вчені як: В.А. Левицький, В.А.Легасов, Б.О. Патон, С.В. Белов, К.Н. Ткачук.
Сьогодні кожна держава на законодавчому та правозастосовчому рівні опікується не тільки проблемами забезпечення працею своїх громадян, але й підвищення умов, засобів та способів охорони праці. Науково–технічний прогрес привносить принципові нововведення в усі сфери сучасного матеріального виробництва, при цьому змінюючи засоби праці та предмети праці, методи обробки інформації. Крім того, здорові й безпечні умови праці в значній мірі забезпечуються удосконалюванням не тільки техніки, а й технології виробництва (наприклад, заміна важкої фізичної праці машинами, впровадження роботів, що заміняють людину там, де це вкрай незручно та небезпечно для її життя й здоров'я, герметизація технологічних процесів на хімічних підприємствах). Беззаперечно, все це призводить до змін умов праці. Але, якщо на сучасному етапі розвитку техніка й технологія виробництва певної продукції не виключають шкідливих факторів, то для їхнього усунення повинні застосовуватися заходи, передбачені в нормах трудового права про охорону праці й спрямовані на запобігання або нейтралізацію впливу на працюючих небезпечних й шкідливих факторів виробництва.
Нині право на працю не можна уявити себе без забезпечення право на безпечні і здорові умови праці. Ці права мають тісний взаємозв’язок протягом тривалого історичного періоду. Так, у Конституції СРСР 1937 року в розділі Х, що охоплював основні права й обов’язки громадян було закріплено право громадян на працю та її безпеку. У Конституції СРСР 1977 року та у Конституції УРСР 1978 року праці як найвищій меті суспільного виробництва при соціалізмі та охороні праці була присвячена досить велика увага. Зокрема ст. 8 цих документів закріплювала, що трудові колективи беруть участь у поліпшенні умов праці і побуту, розвивають соціалістичне змагання, сприяють поширенню передових методів роботи, зміцненню трудової дисципліни, виховують своїх членів у дусі комуністичної моралі, дбають про підвищення їх політичної свідомості, культури і професійної кваліфікації. А згідно зі статтею 21 держава дбає про поліпшення умов і охорону праці, її наукову організацію, про скорочення, а надалі і повне витіснення важкої фізичної праці на основі комплексної механізації і автоматизації виробничих процесів у всіх галузях народного господарства. Стаття 40 Конституції УРСР 1978 р. гарантує право громадян на охорону здоров’я. «Це право забезпечується ... розвитком і вдосконаленням техніки безпеки і виробничої санітарії; проведенням широких профілактичних заходів; заходами щодо оздоровлення навколишнього середовища; особливим піклуванням про здоров’я підростаючого покоління, включаючи заборону дитячої праці, не зв’язаної з навчанням і трудовим вихованням...».
Таким чином, держава того часу, поставивши завдання поступового перетворення праці у першу життєву потребу кожного радянського громадянина, задекларувала курс на забезпечення здорових санітарно–гігієнічних умов та втілення якісної техніки безпеки, що унеможливлюють виробничий травматизм та професійні захворювання працівників. Тобто охороні праці та забезпеченню безпечних умов праці почала приділятися особлива увага з боку держави.
Чинна Конституція України у ст. 3 визначає людину, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканість і безпеку найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави. На конституційному рівні в Україні, а саме в розділі другому Конституції України, що регламентує права, свободи та обов’язки людини і громадянина, в ст. 43 законодавець закріпив природне право кожної людини та громадянина держави на працю та належні, безпечні і здорові умови праці.
Отже, законодавець в Основному Законі заложив тільки основи охорони праці, які висвітлив лише частиною фрази у четвертій частині ст. 43 Конституції України. На жаль, ні в розділах IV та VI, де йдеться про повноваження органів законодавчої та виконавчої влади відповідно у різних галузях, включаючи освіту, культуру, науку, охорону природи, екологічну безпеку тощо, ні у ст. 92, яка визначає коло проблем, що регулюється законами, ні в інших місцях про охорону праці законодавець не згадує. У Законі про внесення змін до Основного Закону України законодавець цих питань також не торкнувся. З огляду на важливість питання охорони праці для суспільства та держави вважаємо за доцільне викласти п. 6 ч. 1 ст. 92 Конституції України, який має такий зміст: «основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення; засади регулювання праці і зайнятості, шлюбу, сім’ї, охорони дитинства, материнства, батьківства; виховання, освіти, культури і охорони здоров’я; екологічної безпеки», у наступний редакції: «основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення; засади регулювання праці та її охорони, зайнятості, шлюбу, сім’ї, охорони дитинства, материнства, батьківства; виховання, освіти, культури і охорони здоров’я; екологічної безпеки».
В галузевому законодавстві можна спостерігати певне поглиблення питання охорони праці. Так, Кодекс законів про працю України закріплює право на здорові та безпечні умови праці [7] у ст. 2, а ст. 6 Основ законодавства України про охорону здоров’я встановлює право на охорону здоров’я, що передбачає серед інших право на безпечні й здорові умови праці [8].
Як відомо, правильне та чітке застосування нормативних приписів неможливе без з’ясування та розуміння змісту й обсягу термінів, якими оперує правотворець. Це стосується і нашого випадку, так для більш правильного розуміння права на здорові та безпечні умови праці необхідно визначитися, що таке є «безпечні та здорові умови праці».
У тлумачному словнику української мови ми знаходимо поняття «умови праці», під яким розуміються правила, які існують або встановлені в тій чи іншій галузі життя, діяльності, які забезпечують нормальну роботу чого–небудь [9, с. 610–611]. Відомий вчений-трудовик О.І. Процевський під умовами праці розуміє сукупність таких чинників як соціальні та виробничі, за яких здійснюється праця [3, с. 103].
Отже, на наш погляд, ми не помилимося, якщо умовами праці в розглядуваному нами аспекті назвемо всю сукупність факторів виробничого середовища і процесу виконання трудових обов’язків на підприємстві, в установі чи організації, які впливають на здоров’я і працездатність людини під час її професійної діяльності.
Виходячи з вищезазначеного та етимологічного значення слів «безпечні» та «здорові», а також застосування конструкції «безпечні та здорові умови праці» законодавцем можна зробити висновок, що під безпечними та здоровими умовами праці слід розуміти такі зовнішні умови, в яких перебуває працівник під час роботи, при яких йому не загрожує небезпека отримання травм або професійних захворювань.
В юридичній та економічній літературі застосовуються з цього приводу також поняття «тяжкість праці» та «напруженість праці», в які окремі вчені закладають різний зміст. Так, М.П. Гандзюк, Є.П. Желібо та М.О. Халімовський під тяжкістю праці розуміють характеристику трудової діяльності людини, що визначається ступенем використання м’язів і відбиває фізіологічні витрати внаслідок фізичного навантаження. Класифікація робот за тяжкістю розрізняється за енерговитратами людини та має наступний вигляд: 1) легкі роботи; 2) роботи середньої ваги; 3) важкі роботи. У свою чергу, напруженість праці – характеристика трудового процесу, що відбиває навантаження на центральну нервову систему. Практично всі складові напруженості праці (монотонність навантаження, емоційна напруга, сенсорне та інтелектуальне навантаження) належать до шкідливих і екстремальних умов праці. Як наслідок, у процесі праці відбувається функціональне напруження людини, яке зумовлене двома видами навантажень: м’язовими та нервовими. М’язові навантаження, як правило, визначаються напруженням фізіологічних функцій тих органів, які задіяні при виконанні робіт стоячи або сидячи, також робочою позою та характером робочих рухів. Нервові навантаження зумовлені напругою пам’яті, уваги, сенсорного апарату, активізацією процесів мислення та емоційної сфери. Співвідношення затрат м’язової та нервової енергії, виконавських і творчих функцій, механічних дій і операцій у трудовому процесі характеризують зміст праці. Праця поділяється на фізичну, з перевагою м’язових навантажень, і розумову, з перевагою навантажень на кору головного мозку, пов’язаних із «вищими психічними функціями людини» [3, с.105]. Ми вважаємо даний поділ досить умовним, оскільки будь–яка праця містить у собі зазначені компоненти і являє собою єдиний процес, в якому активізуються як нервові так і м’язові навантаження. У сфері матеріального виробництва переважною часткою трудової діяльності є фізична праця, яка відрізняється великими витратами енергії, швидким стомленням та відносно низькою продуктивністю. В свою чергу, розумова праця є переважною складовою трудової діяльності в сфері управління, надання послуг, виробництва науково–технічної продукції. На відміну від фізичної, розумова праця супроводжується меншими витратами енергетичних запасів, але це не свідчить про її легкість, оскільки характеризується: великою кількістю стресів, меншою рухливістю, напруженням зору, іноді вимушеною статичною позою працівника.
В прямій залежності від тяжкості та напруженості праці та умов праці, від санітарно–гігієнічного та ергономічного комфорту на робочих місцях знаходяться якість праці та якість продукції. Забезпечення високої якості продукції або послуг, їх конкурентоспроможності на ринку є найважливішим завданням товаровиробника. Підвищенню працездатності, продуктивності праці й поліпшенню якості продукції сприяє створення на виробництві належних та безпечних умов праці. «Забезпечення здорових, безпечних та високоефективних умов праці в умовах ринкової конкуренції стає важливим фактором існування підприємства», – відзначає В.Й. Сивко [16, с.9].
Людина завжди перебуває під впливом небезпечних ризиків і цілковитої, абсолютної безпеки на деяких видах виробництва не може існувати за будь–яких умов. Однак кожен як працівник так і роботодавець в змозі зменшити ці ризики до реального мінімуму, забезпечивши відносний, але цілком достатній рівень безпечності праці шляхом створення та дотримання відповідних належних умов праці. Належні умови праці забезпечуються зменшенням кількості небезпечних та шкідливих факторів, що спричинюють негативний вплив на життя й здоров’я людей. Небезпечним називається такий фактор у трудовій діяльності, вплив якого на працюючу людину може призвести до виробничої травми чи іншого раптового погіршення здоров’я. Такими факторами, наприклад, є: відкриті струмопровідні частини устаткування, розпечені предмети, наявність ємностей і посудин зі стиснутими і шкідливими речовинами, розташування їх у невідному місці або ймовірність руйнування чи падіння з висоти, рухливі деталі машин, механізмів тощо. Шкідливим, в свою чергу, називається такий фактор вплив якого на працюючу людину за певних умов призводить до захворювання чи зниження рівня її працездатності. Так, шкідливими факторами є: підвищена напруженість і важкість праці, несприятливі метеорологічні умови, недостатнє освітлення та вентиляція робочих приміщень, велика концентрація шкідливих речовин у повітрі, тепловипромінювання, шум, вібрація, електромагнітні хвилі і т. ін. Шкідливі та небезпечні фактори праці можна поділити за видами впливу:
фізичні небезпечні фактори: рухомі частини машин і устаткування, знижена чи підвищена температура поверхні устаткування чи матеріалів, небезпечна напруга електричної мережі, енергія стиснутого газу тощо.
Хімічними небезпечними і шкідливими факторами є їдкі, отруйні і дратівні речовини та їх дія на людину. Ці речовини розрізняються:
а) за характером дії:
небезпечні;
шкідливі;
отруйні;
токсичні;
канцерогенні;
мутагенні;
б) за шляхами проникнення в організм людини:
через органи дихання;
через шкіру;
через органи травлення;
Біологічні небезпечні та шкідливі виробничі фактори – наявність на робочому місці біологічних об’єктів, здатних спричинити травму чи захворювання (тварини, рослини, мікроорганізми);
психофізіологічні небезпечні та шкідливі виробничі фактори – фізичні й нервово-психічні перевантаження.
Психофізіологічні фактори відносяться до ряду найважливіших небезпечних і шкідливих виробничих чинників. Значне зростання швидкості та об’ємів виробничих, інформаційних та соціальних взаємодій у сучасному виробництві збільшили навантаження на центральну нервову систему працівника. Сучасне впровадження автоматизації, механізації та комп’ютеризації процесів виробництва не завжди призводить до зменшення кількості техногенних аварій та катастроф на підприємствах, в установах, організаціях. Протягом останніх років постійно зростають ризики виникнення, загибелі, травмування чи заподіяння шкоди здоров’ю громадян внаслідок недосконалості техніки та технологій, зношеності машин, механізмів, приладів та устаткування, інших засобів та знарядь праці, що застосовуються на виробництвах. Крім того причиною виникнення небезпечних умов праці є масові порушення експлуатації цих засобів, недоліки у нормативно–технічній документації, в організації технічного нагляду та контролю за виконанням вимог безпеки на всіх стадіях життєвого циклу промислової продукції, у проведенні її перевірки, випробувань, експертизи, сертифікації тощо. Наслідками недотримання заходів з безпеки та охорони праці є збільшення кількості професійних захворювань, поява нових хвороб, зростання смертності та скорочення середньої тривалості життя. Наприклад, кожний шостий нещасний випадок із смертельними чи важкими наслідками трапляється суто з технічних причин [1, с.7]. Психофізіологічні навантаження домінують під час розумової праці на підприємствах, в установах та організаціях невиробничої сфери, кількість яких на сучасному етапі реформування економіки України значно збільшилася.
охорона праця шкідливий працівник
ВИСНОВОК
Значна роль у забезпеченні безпечних умов праці належить роботодавцю. У Законі України «Про охорону праці» [3], який є основним нормативно–правовим актом з питань регулювання охорони праці, вказується, що «управління охороною праці на підприємстві здійснює роботодавець, який зобов’язаний створити на всіх робочих місцях, у кожному структурному підрозділі підприємства, установи чи організації умови праці відповідно до нормативно–правових актів, а також забезпечити додержання вимог законодавства щодо прав працівників у галузі охорони праці». Загальновизнаним в промислово розвинутих країнах світу є той факт, що набагато простіше й економічно вигідніше роботодавцю створити належні умови праці, попередити аварію або нещасний випадок, аніж потім ліквідувати їхні наслідки і компенсувати втрати постраждалим або сім’ям загиблих. Зразковим прикладом може слугувати досвід підприємців Південної Кореї, які переконані, що будь–яка фірма процвітатиме лише в тому разі, коли серед «трьох китів», на яких базується сучасне виробництво і її розвиток, першим, пріоритетним буде охорона праці [1, с.3].
Таким чином, інститут охорони праці в системі трудового права України займає одне з центральних місць та має виняткове практичне значення. Норми цього правового інституту містяться в Особливій частини трудового права України. Охорона праці як інститут трудового права представлений сукупністю правових норм, що регулюють відносини по забезпеченню безпечних та здорових умов праці, а також спеціальних умов праці жінок, неповнолітніх, інвалідів та осіб, які працюють на роботах зі шкідливими, важкими і небезпечними умовами праці.
ЛІТЕРАТУРА
Жернаков В.В. До питання про правове розуміння свободи праці. // Актуальні проблеми сучасної науки в дослідженнях молодих вчених. Вип.. 3 і 4. – Х.: «Основа», 1997.– 526 с.
Малая Советская энциклопедия. / Под ред. Б.А. Введенского. Трете издание. Т. 9. – М.:«Советская энциклопедия», 1960. – 1210 с.
Гандзюк М.П., Желібо Є.П., Халімовський М.О. Основи охорони праці: Підручник. 2–ге вид. – К.: Каравела, 2004. – 408 с.
Бандурка А.М. Охорона праці в діяльності ОВС України: Підручник. – Х.: Вид–во Націон. ун–ту внутр. справ, 2003. – 288 с.
Малая Советская энциклопедия. / Под ред. Б.А. Введенского. Трете издание. Т. 6. – М.: «Советская энциклопедия», 1960. – 1306 с.
Чиркин В.Е. Контрольная власть. // Государство и право. – 1993. – №4. – С.10–18.
Прокопенко В.І. Трудове право України: Підручник. – Х.: Консум, 1998. – 480 с.
Венедиктов В.С. Трудовое право Украины (Общая часть). – Симферополь: «ДОЛЯ», 2004. – 164с.
Сыроватская Л.А. Трудовое право. – М.: Юрист, 1999. – 312 с.
Иванов С.А., Лившиц Р.З., Орловский Ю.П. Советское трудовое право: вопросы теории. – М.: Наука, 1978. – 366 с.
Гончарова Г.С. Охорона праці: Текст лекції. – Х.: ХГІ «НУА», 1995.– 28с.
Болотіна Н.Б. Трудове право України: Підручник. 2–ге вид., стер. – К.: Вікар, 2004.– 725 с.
Щербина В.І. Теоретичні проблеми охоронної функції трудового права в умовах ринкових відносин: Монографія. – Дніпропетровськ: Академія митної служби України, 2004. – 211с.
Цепин А.И. Трудовое право и научно–технический прогресс. – М.: Наука, 1974. – 480 с.
Жедецкий В.Ц., Джигеирей В.С.. Мельников А.В. Основы охраны труда. Учебник, изд. 2–е, дополненное. – Львов: Афиша, 2000. – 351 с.
Сивко В.Й. Правові та організаційні основи охорони праці в Україні: Навчальний посібник. – К.: Кондор, 2003. – 143 с.
Прокопенко В.І. Трудове право України: Підручник. Видання друге. – Х.: Консум, 2000. – 359 с.
Сайт Держпромгірнагляду.
Титаренко О. Безпечна праця – передусім. // Слобідський край. – 2004 – №80. – С.14.
На користь державі: Інтерв’ю з головою Держпромгірнагляду МНС України М.Саваріним. – d№op.kiev
Охорона праці в Україні. // Бюлетень законодавства і юридичної практики в Україні. – 1999. – №12: – С.8.
Размещено на