Колізійні норми спадкового права
Размещено на /
Курсова робота
З міжнародного приватного права України
На тему: «Колізійні норми спадкового права»
Київ 2011 р.
План
Вступ.
1. Колізії у спадкуванні за МПП.
2. Колізійні норми спадкового права.
3. Міжнародні документи з питань іноземного спадкування.
4. Отримання українським громадянином спадщини за кордоном
5. Спадкові права іноземців.
6. Перехід майна до держави.
Висновки.
Список використаної літератури.
Вступ
Пов’язаність спадкових відносин з різними правовими системами може з’явитися внаслідок руху суб’єктів різних правових систем через державні кордони і поширення майнових відносин на міждержавному просторі. Територіальні бар’єри між різними державами почали долатись особливо у другій половині ХХ сторіччя, через що представники багатьох верств населення з різних країн активно пересуваються з країни до країни, залишаючи при цьому своїх родичів і своє майно у різних країнах. Мобільність населення дедалі зростає, що обумовлює збільшення кількості випадків поселення громадян однієї країни на території іншої1. Міжнародні потоки іноземців призводять до того, що вони поступово отримують осідлість в нових країнах, перевозять туди свої сім’ї і майно, формують їх на новому місці. Крім того, що спадкодавці можуть мати спадкоємців в різних країнах, вони також можуть залишати своє спадкове майно в кількох країнах. До збільшення проблем міжнародного спадкування призводить тенденція до придбання іноземцями нерухомого майна в інших країнах (особливо в країнах зі сприятливим кліматом як, наприклад, у Франції, Португалії, Італії, Іспанії)2.
На збільшення кількості майна померлих осіб, щодо якого повинні бути застосовані норми МПП також впливають: шлюби з іноземцями, придбання подвійного громадянства, міжнародні інвестиційні процеси, економічна і лінгвістична пов’язаність регіонів (Україна – Росія, Німеччина – Франція, Бельгія – Нідерланди, Латвія – Литва – Естонія і т. ін.).
Плюралізм правових систем, як передумова виникнення колізій означає, що спадкове право різних країн має значні розбіжності у регулюванні процесу спадкування. Вони обумовлені у значній мірі історичними, економічними, релігійними, моральними, культурними, соціальними і іншими чинниками. Спадкове право найбільш консервативне, воно по суті є продовженням і доповненням права власності, містить чимало положень, що випливають з права власності, яке діє на певній території у певний період.
Норми спадкового права загалом відзначаються єдністю соціально-економічних функцій, проте мають значні відмінності і характерні особливості у різних системах права. Розбіжності між внутрішніми законами спадкування частково мають технічну природу, як, наприклад, ситуація з процедурою переходу майна при спадкуванні: в країнах континентальної Європи спадкування є універсальним правонаступництвом, що означає безпосередній перехід прав і обов’язків спадкодавця до спадкоємців, а у країнах загального права спадкове майно спершу потрапляє до особистого представника померлого, який передає його спадкоємцям тільки після процедури очищення від боргів, тобто, після розрахунків з кредиторами. Частково такі розбіжності відображають різні погляди на інтереси, що підлягають захисту: наскільки вони беруться до уваги тим чи іншим законодавством, настільки підлягають захисту права одного пережившого подружжя, урівнення прав законних і незаконних дітей, надання певним категоріям спадкоємців за законом обов’язкових часток і т. ін.
Колізії у спадкуванні за МПП
Колізії у міжнародному спадкуванні обумовлюються такими факторами: зв’язком спадкових відносин більше ніж з однією правовою системою, плюралізмом правових систем і їх здатністю до взаємодії.
Зокрема, неоднаковими є правила, що стосуються заповіту. Наприклад, законодавство ФРН дозволяє спільні заповіти між подружжям; взаємні заповіти відомі в праві Англії, США. Для права Італії, Польщі заповіт – односторонній акт, тому двоє чи більше осіб не можуть викласти свою волю в одному документі незалежно від того, на чию користь заповіт складався. Французький цивільний кодекс прямо забороняє спільні і взаємні заповіти. У ФРН, Швейцарії, Франції існує інститут договорів про спадкування, що діють з моменту їх укладання і не можуть бути розірвані в односторонньому порядку.
Різний підхід спостерігається і щодо змісту законодавчих приписів. Законодавство деяких країн дозволяє у заповіті робити визначення виключно щодо розпорядження майном і призначення спадкоємців (Болгарія, Угорщина). Інші, крім розпоряджень майнового характеру і визначення кола спадкоємців допускають у заповіті також положення щодо визнання позашлюбної дитини, призначення неповнолітньому опікуна, призначення виконавця заповіту і т. п. У французькому праві є три види заповідальних розпоряджень (легатів): універсальні, часткові, сингулярні. Універсальні легати являють собою такі заповідальні розпорядження, за допомогою яких вся сукупність прав і обов’язків спадкодавця переходить до одного чи декількох осіб; за легатом по універсальному титулу здійснюється перехід лише певної частини спадкового майна; сингулярні легати мають своїм предметом лише окремі майнові права.
Досить часто принцип свободи заповіту обмежується на користь сім’ї спадкодавця, що неоднаково виражається у праві різних країн. Так, право Угорщини надає обов’язкову долю дітям, онукам, правнукам спадкодавця і його дружині (чоловіку), а також у другу чергу батькам. Розмір обов’язкової долі складає половину майна, яке ці особи отримали б у разі спадкування при відсутності заповіту. За правом Іспанії право на обов’язкову долю мають діти і їх нащадки. Розмір обов’язкової долі дітей складає 2/3 долі, яку вони б отримали у разі спадкування за законом. Обов’язкова доля батьків і їх висхідних складає половину долі, яку б вони отримали при спадкуванні без заповіту. Ця доля буде зменшена до 1/3, якщо ця категорія спадкоємців буде конкурувати з пережившим чоловіком чи дружиною. Згідно законів Сербії, Чорногорії, Хорватії, Словенії, незалежно від змісту заповіту діти померлого отримають половину, а батьки і один з подружжя 1/3 тієї долі, яку б вони отримали у разі спадкування за законом.
Зазвичай до числа спадкоємців за законом законодавець прираховує найближчих родичів померлого і його чоловіка (дружину). Проте коло таких спадкоємців неоднакове в різних законодавствах. Для Болгарії - це діти, брати, сестри, один із подружжя. Для Угорщини – це діти, онуки, правнуки, переживший чоловік (дружина), батьки померлого. У законодавстві ФРН встановлені парантели (групи кровних родичів, що походять від загального предка і його низхідних). Спершу спадкують низхідні спадкодавця, потім: батьки, їх низхідні, дід і бабка, їх низхідні, прадід, прабабка, їх низхідні. Поряд із родичами по парантелах спадкує чоловік (дружина) спадкодавця. Для права Італії характерно те, що в коло спадкоємців входять низхідні спадкодавця, його батьки, брати, сестри, висхідні родичі: дід, бабка, прадід, прабабка, і т.д.; родичі за боковими лініями. За законодавством Румунії спадкують діти, їх низхідні. Якщо вони відсутні – спадкують батьки, брати, сестри померлого. Якщо їх не залишилося – спадкують родичі (дід, бабка і т.д.). Переживший чоловік (дружина) спадкує самостійно і одноособово тільки в тому випадку, якщо не лишилося родичів ближче четвертого ступеню. В інших випадках він (вона) спадкує разом з батьками, братами чи сестрами спадкодавця. У Франції є чотири категорії спадкоємців за законом: діти, інші низхідні та висхідні родичі спадкодавця, а також родичі спадкодавця за боковою лінією, переживший чоловік (дружина). У Чехії є чотири черги спадкоємців, у Швейцарії – 3 парантели і т. ін.3.
Окрему групу країн у плані спадкового права становлять країни мусульманського права. Мусульманське право значно обмежує свободу заповіту; основним тут є спадкування за законом: спадкодавець не вправі змінити встановлений правом порядок спадкування і в змозі розпорядитися у заповіті лише 1/3 частиною спадкового майна на користь осіб, які не входять у коло спадкоємців за законом. Відсутня рівність чоловіка і жінки: жінка може отримати лише половину долі чоловіка; спадкоємцем не можуть бути особи, які належать до інших релігій чи віросповідань.
У спадковому праві країн тропічної Африки частіше за все визначено, що спадок ділиться між найближчими родичами померлого. Традиційно спадкує старший син, або сини спадкодавця. Якщо їх немає – старша дочка. Лише в деяких країнах пережившому чоловіку (дружині) надається право отримати половину майна померлого. У полігамних сім’ях жінки отримують долі, які залежать від кількості дітей кожної з них. За окремим порядком спадкуються сільськогосподарські землі, врожай і домашня худоба: на їх спадкування впливають право чи звичай громади, племені, релігії, секти померлого4.
Спадкове право України визнає спадкування за законом і за заповітом, Цивільний кодекс запроваджує такі інститути спадкового права як заповіт подружжя, шість черг спадкоємців, спадковий договір, секретний заповіт, тощо.
Передумовою виникнення колізій спадкового права вважається і взаємодія національних правових систем у цій галузі. Така взаємодія виражається у застосуванні в одній країні норм спадкового права, які існують у іншій країні щодо ускладненого іноземним елементом спадкування і позитивному ставленню до набутих в іншій країні суб’єктивних спадкових прав.
Установлюючи колізійні норми внутрішнього спадкового права, кожна держава самостійно визначає межі дії власних законів і законів інших країн до спадкових відносин, виходячи з власних пріоритетів і прагнень певним чином гарантувати перехід прав і обов’язків померлого до його нащадків чи держави. Тому будь-яку колізійну норму, що стосується міжнародного спадкування можна визнати такою, яка певним чином забезпечує взаємодію різних систем права щодо спадкового відношення, допускаючи чи ні дію іноземного спадкового права на своїй території. Як видається, такий допуск іноземного права може бути лише у тому випадку, коли іноземні норми будуть відповідати цілям і характеру норм власної правової системи для забезпечення відповідного переходу прав і обов’язків у процесі міжнародного спадкування, і для забезпечення недоторканості належним чином придбаних спадкових прав.
Взаємодія різних систем права у регулюванні спадкових відносин здійснюється шляхом визнання прав, що виникли при спадкуванні за кордоном, і шляхом встановлення і застосування правових норм, що стосуються спадкування своїм громадянином за кордоном, коли спадкоємцю надаються суб’єктивні права і накладаються обов’язки. За концепцією визнання набутих прав, законодавство національної системи права щодо правосуб’єктності не впливає на визнання “іноземних” прав, що виникли при спадкуванні. Це обумовлюється тим, зокрема, що визнанню іноземного права не перешкоджає той факт, що здатність до володіння таким же правом не входить до змісту правосуб’єктності громадянина за законом даної країни тому, наприклад, що її правова система взагалі не знає подібного права.
Так само не мають значення умови спадкування, що не відомі національній системі права, але встановлені за іноземним законом – останній буде визнаватись. Тому, громадянин буде вважатись спадкоємцем, якщо він може спадкувати за іноземним законом, і навпаки, якщо громадянин згідно з іноземним законом не визнається спадкоємцем – він не буде суб’єктом спадкування за національним законом. Аналогічно з цим, майно, яке не може спадкуватись за іноземним законом не може бути успадковане за національною системою права. У тому випадку, якщо іноземний закон визнає певні суб’єктивні права при спадкуванні – національний закон також повинен визнати правомірність таких прав, а також дії і їх наслідки, що випливають із вказаних прав5.
Описаний допуск дії іноземного права може бути лише у тому випадку, коли іноземні норми будуть відповідати нормам власної правової системи щодо забезпечення недоторканості суб’єктивних спадкових прав. Тому виключенням із концепції визнання суб’єктивних прав може бути їх протиріччя важливим основам національного законодавства країни.
Підсумовуючи наведене, можна дійти висновку, що колізія у міжнародному спадкуванні постає у вигляді протиріччя між системами права в цілому і нормами права, зокрема, що стосуються міжнародного спадкування у різних країнах через їх здатність до взаємодії. Тому, колізію в міжнародному спадкуванні слід визначити як таку правову ситуацію, в якій відносини по спадкуванню пов’язані з двома або більше національними системами права, що шляхом взаємодії здатні їх регулювати.
Колізійні норми спадкового права
В українському Проекті закону про міжнародне приватне право окреслено три види правових колізій застосування права, що регулює спадкування у МПП:
колізії щодо об’єкта спадкового правовідношення;
колізії відносно здатності до складання заповіту;
колізії відносно форми заповіту.
Перша група колізій визначається існуванням розподілу майна на рухоме і нерухоме, що обумовлює різні колізійні прив’язки для його спадкування.
Вітчизняна доктрина МПП пояснює пріоритет прив’язки для спадкування рухомого майна до закону постійного місця проживання тим, що вказані відносини є різновидом прояву відносин власності, де постійне місце проживання спадкодавця за кордоном є тим чинником, який визначає зіткнення відносин спадкування з системою власності іноземної держави. У тому випадку, якщо спадкодавець проживає за кордоном, він створює навколо себе комплекс майнових відносин, які зазвичай включаються в систему власності певної країни, тому природно, що у разі смерті спадкодавця, відносини щодо переходу майна до спадкоємців є майновими відносинами, що входять в систему власності певної держави.
Що стосується громадянства у якості колізійного критерію, то воно само по собі не призводить до зв’язку спадкодавця з системою власності певної держави, не є тим чинником, який веде до взаємодії правових систем, тому правило постійного місця проживання спадкодавця є більш обґрунтованим6.
І хоча з часом прив’язка до місця постійного проживання втрачає своє вирішальне значення, все ж таки необхідно підкреслити, що більше ніж половина з відомих законодавств у сфері МПП містять прив’язку до місця проживання спадкодавця на момент смерті для визначення спадкового права. Крім України, яка послідовно дотримується вказаного колізійного правила, такі країни як Росія, Вірменія, Білорусь, Казахстан, Киргизія, Узбекистан, Бразилія, Венесуела, Китай, Мадагаскар, Монголія, Перу, Таїланд, Чилі, Швейцарія закріплюють у своєму законодавстві прив’язку до місця проживання спадкодавця як основну щодо спадкування майна. У свою чергу, критерій громадянства встановлено у таких країнах як Грузія, Буркіна-Фасо, Німеччина, Греція, Єгипет, Куба, Литва, Туніс, Туреччина, Чехія, Південна Корея, Японія. Традиційно принципу доміцілію дотримуються Австралія, Велика Британія, Канада, США. Крім того, деякі країни встановлюють більш широку прив’язку до особистого закону спадкодавця, яка, очевидно, надає більш гнучкі можливості для визначення необхідного права. Це законодавства Австрії, Угорщини, Італії, Ліхтенштейну, Об’єднаних Арабських Еміратів, Португалії, Румунії, а також Кодекс Бустаманте. Закону суду дотримуються Йемен і Латвія; національного права спадкодавця – Польща і Іран; місця останнього перебування – Естонія; правила місцезнаходження для усіх категорій майна – Уругвай.
Російський теоретик МПП А.А. Рубанов в одній із своїх робіт серед іншого зауважує, що вибір спадкового права за допомогою різних критеріїв (громадянства, постійного місця проживання, доміцілію, місця знаходження спадкового майна, чи їх комбінації), обумовлюється не міркуваннями теоретичного порядку, а перш за все обставинами, які лежать поза сферою науки МПП. У якості прикладу наводиться застосування закону громадянства у країнах еміграції (Італія) і закону доміцілію у країнах імміграції (США)7.
Аргументом на користь прив’язки до закону громадянства особи є та обставина, що особа, яка залишає за собою своє громадянство, оселившись в іншій країні, можливо, прагне зберегти зв’язок із країною свого громадянства, і сподівається на те, що при певних обставинах до відносин за її участі буде використаний саме закон громадянства.
Більше того, інколи у правовій літературі по МПП підкреслюється, що у питаннях щодо правового статусу фізичних осіб усі закони у якості основної колізійної прив’язки закріплюють закон громадянства. Щодо питання про визначення права, застосовуваного до спадкових відносин, усі закони про МПП містять однакову колізійну прив’язку – закон громадянства спадкодавця на момент смерті8. Такі і подібні твердження є щонайменше спірними з огляду на наявні законодавчі акти з МПП9.
З іншого боку, критерій громадянства має свої вади. Вони пов’язані з випадками подвійного громадянства чи з випадками відсутності громадянства, що по-різному вирішуються у законодавстві різних країн і представниками доктрини.
Так чи інакше, неважко помітити, що використання одного з критеріїв – постійного місця проживання чи громадянства не веде до повноцінного вирішення проблем адекватного вибору закону спадкування. Можливо, з огляду на недоліки обох принципів, Інститут міжнародного права на сесії в Ніцці 15 вересня 1967 р. прийняв резолюцію відносно спадкування за заповітом у міжнародному приватному праві, де, зокрема, рекомендував надати спадкодавцю можливість обирати між законом свого громадянства і законом доміцілію10.
Використовуючи міжнародний досвід науки і практики автори Проекту закону України “Про міжнародне приватне право” передбачили можливість вибору між двома критеріями – постійного місця проживання і громадянства для спадкодавця у його заповіті, хоча і з певними обмеженнями (ст. 65). Таким чином, для спадкових відносин, що пов’язані більше ніж з одним правопорядком автономія волі постає у якості можливості спадкодавця обрати право певної країни для встановлення майбутнього правонаступництва на випадок смерті.
Країни СНД, у яких були недавно прийняті Цивільні кодекси, містять норму, що закріплює автономію волі у спадкових відносинах: “Відносини по спадкуванню визначаються за правом країни, де спадкодавець мав останнє постійне місце проживання, якщо ним не обрано в заповіті закон свого громадянства” (ЦК Вірменії, Бєларусі, Казахстану, Киргизії, Узбекистану).
Законодавство Буркіна-Фасо крім закріплення прив’язки до закону найбільш тісного зв’язку з державою місця проживання як альтернативи основній прив’язці до закону громадянства на момент смерті, встановлює можливість висловити у заяві або розпорядженні на випадок смерті автономію волі у межах тих же законів. У межах національного закону й закону місця перебування спадкодавець може скористатися автономією волі в Італії; в межах законів громадянства, доміцілію і місцезнаходження нерухомості у Канаді (Квебек). Право Ліхтенштейну дозволяє спадкодавцю підкорити правонаступництво після нього одному з його вітчизняних правопорядків або праву держави свого останнього місцеперебування. За законодавством Естонії можна використати автономію волі у відношенні рухомого майна у межах його місцезнаходження і закону громадянства. У Швейцарії автономія волі у спадковому праві допускається у межах закону постійного місця проживання і громадянства. Фактично необмежену автономію волі дозволяє лише законодавство Румунії.
Інститут автономії волі закріплено також і в Гаазькій конвенції 1989 р. щодо права, яке повинно застосовуватись до спадкування майна померлих осіб (про автономію волі у відносинах по спадкуванню). Так, згідно ст. 5 Конвенції, особа може обрати закон певної держави для регламентації спадкування свого майна. Вибір права буде юридично значимим у момент складання заповіту або смерті такої особи, якщо остання була громадянином держави або постійно там проживала. Саме це положення за змістом і правовим значенням є основною нормою Конвенції; до того ж не має значення, залишила особа заповіт чи ні, оскільки вибір закону для управління її майном діє через застосування колізійних норм указаної статті Конвенції. Таким чином особі надається право волевиявлення щодо вибору закону для майбутнього правонаступництва на випадок її смерті. Іншими словами, колізійно-правове визначення права, що регулює спадкування, надає спадкодавцеві можливість знайти правопорядок, що найбільш властивий даному відношенню у рамках його зв’язку з відповідною державою.
Згідно з превалюючою на даний час доктриною, спадкодавець може підкорити спадкування тому закону, з яким це відношення певним чином пов'язане. Відповідно, особа не може обрати те право, яке до неї ніяк не стосується. Очевидно, що через такі міркування міжнародні документи і внутрішнє законодавство обмежують автономію волі розумінням “суттєвого” або “найбільш тісного зв’язку” відносин із певним правом або обмежують автономію волі чітко окресленими межами. Хоча у деяких нормативних актах автономія волі не обмежується, чим ще раз підтверджується керівна роль волі спадкодавця, який може вільно підкорити регулювання процесу спадкування певному правопорядку, хоча і з урахуванням застереження про публічний порядок і надімперативних норм.
На відміну від прив’язки рухомого майна до особистого закону спадкодавця, для нерухомого майна (якщо воно виділяється) законодавчо встановлюється правило lex rei sitae, тобто закон місцезнаходження речі.
Щодо Проекту закону Про міжнародне приватне право України, то у ст. 66 передбачена норма про те, що спадкування нерухомого майна регулюється правом країни, в якій знаходиться це майно.
Інколи особливим статусом може користуватись також і інше майно через своє історичне, культурне, економічне, політичне і інше значення. Таке майно підкоряється регулюванню виключно одному закону (місцезнаходження, місця реєстрації, і т.п.). Воно отримало назву “особливого”. З точки зору Л.Ф. Кічигіна, під цим майном слід розуміти таке майно і цінності, які по праву держави, на території якої вони знаходяться, виділяються із основної спадкової маси і спадкуються інакше, ніж все інше майно, наприклад, цінності валютного фонду країни, морські і річкові судна приватних компаній, що занесені до державного реєстру, паї в акціонерних товариствах і приватних компаніях11. Особливого статусу при спадкуванні набуло також майно, яке призначене слугувати цілям відправлення релігійного культу в Японії – власність на такі предмети може переходити тільки до жерців цього культу12.
Однак є й інша система застосування колізійних прив’язок до спадкування майна – вона основана на принципі використання єдиного права для спадкування як рухомого, так і нерухомого майна. У деяких країнах, (наприклад, Уругвай), все майно спадкується на основі lex situs, але така позиція, що походить від суворих феодальних законів і територіального суверенітету, на сьогодні рідко знаходить теоретично і практично своїх прибічників.
Застосування єдиного колізійного критерію базується на римській концепції розуміння спадкування як універсальної правонаступності, (коли до спадкоємця переходить все спадкове майно у цілому, в тому числі обтяжене боргами), яка пояснювалась, зокрема, тим, що померлий і його спадкоємець є в певному сенсі однією особою (Юстиніан), чи тим, що спадкоємцем продовжується особа померлого (Франкенштейн)13. Принцип використання єдиного права до процесу спадкування розповсюджений по всьому світі. Більшість країн, як наприклад, Японія, Німеччина, Куба, Чехія, Південна Корея, ОАЕ, Грузія, Буркіна-Фасо, Греція, Єгипет, Венесуела, Чилі, Угорщина, Австрія, Італія, Бразилія, Ліхтенштейн, Португалія, Йемен, Латвія, Перу, Польща, Туніс, Уругвай, Іран, а також Кодекс Бустаманте зупинили у своєму законодавстві вибір на одному праві, що частіше за все базується на особистому законі спадкодавця. І лише 17 країн, законодавства яких описуються у параграфі, а саме: Вірменія, Канада, Китай, Литва, Мадагаскар, Монголія, Нідерланди, штат Луїзіана, Таїланд, Туреччина, Франція, Естонія, Бєларусь, Казахстан, Киргизстан, Узбекистан, Румунія виділяють нерухомість в окрему категорію спадкування.
Другою колізією в міжнародному спадкуванні є колізія щодо здатності до складання заповіту.
Проект Закону України про міжнародне приватне право у ст. 67 визначає здатність особи до складання і скасування заповіту також за законом постійного проживання, але в момент його складання або в момент смерті.
Необхідність існування колізійних норм щодо здатності до складання заповіту обумовлена, зокрема, значними відмінностями у цивільному праві різних країн щодо набуття вказаної здатності. Так, у Франції, Швейцарії, Англії, більшості штатів США здатність до складання заповіту виникає разом з повноліттям – 18 років. За правом ФРН, по досягненні 16 років особа може укладати заповіти; так само вік 16 років дає право укладати заповіт у Франції, але тільки щодо половини майна – предмету заповідального розпорядження, а у випадку відсутності родичів до шостого ступеню, є можливість заповідати все майно. З 14 років укладають заповіт у деяких штатах США, а в Англії з 14 років заповіт можуть укладати військові і моряки14.
Крім того, більшість законодавств не наділяють здатністю до складання заповіту недієздатних осіб: душевнохворих, глухих, німих, сліпих, марнотратників, осіб, що зловживають спиртними напоями тощо.
Через законодавчі відмінності різних країн щодо здатності до складання заповіту, в колізійному праві багатьох країн природно існує норма щодо вибору права для питань про здатність до складання заповіту, хоча варіації на тему колізійних прив’язок визначаються своєю різноманітністю в межах особистого закону. Всі закони виходять із застосування особистого закону спадкодавця на момент волевиявлення і у відношенні здатності особи до складання і відміни заповіту.
Так, заповідальна здатність визначається законом громадянства у Югославії, Чехії, Туреччині, Таїланді. Естонія надає пріоритет закону країни перебування на час складання, зміни, відкликання заповіту; для Литви вирішальним є закон місця складання заповіту; Монголія надає перевагу постійному місцю проживання; Італія – національному закону. Лише деякі країни допускають декілька альтернативних колізійних прив’язок. Законодавство Швейцарії встановлює прив’язки до місця проживання, звичайного перебування, громадянства на момент розпорядження. Ліхтенштейн надає найбільш широке коло можливостей для вибору права у питанні заповідального розпорядження. Обирати можна серед вітчизняного правопорядку на момент юридичної дії або смерті, звичайного місцеперебування на момент юридичної дії або смерті і права Ліхтенштейну. Штат Луїзіана використовує критерій доміцілію на момент складання заповіту чи смерті. Однак більшість країн у своїх колізійних нормах окремо не визначають право для встановлення заповідальної здатності. Напевне, найбільш прийнятною є позиція законодавства Швейцарії і Ліхтенштейну, які окреслюють найбільшу кількість альтернативних прив’язок щодо здатності до складання заповіту в межах того ж таки особистого закону.
Іншою колізією спадкування у МПП є колізія відносно форми заповіту.
На форму заповіту завжди впливали історичні і культурні традиції права даного суспільства. Наприклад, за доби класичного візантійського приватного права для складання усного заповіту вимагалась наявність семи свідків, які виконували обов’язкові формальності; на той час вже існувала можливість складання “пільгового заповіту для певних категорій осіб: воїнів, мандрівників. Так, “поранений воїн взагалі міг залишити заповіт кров’ю на щиті, піхвах чи мечем на землі”15.
І на сьогодні загальновизнаною є необхідність дотримуватись встановленої у законодавстві форми для складання заповіту. Форма заповіту не повинна бути складною і обтяжливою, що перешкоджало б можливості укласти заповіт, однак разом з тим вона повинна по можливості гарантувати автентичність заповіту і забезпечувати виконання волі спадкодавця, таємницю заповіту тощо. Виконання таких вимог до форми заповіту забезпечується законодавствами різних країн по-різному. Через це заповіт, укладений без дотримання встановленої форми, може бути визнаний недійсним через максиму: “форма заповіту = його суть”.
Національні законодавства часто встановлюють різноманітні форми заповіту. Так, публічний заповіт (можливий у ФРН, Франції, Японії, Швейцарії) зазвичай складається за участі нотаріуса та свідків. Цивільні кодекси багатьох країн (США, Італія, Франція, ФРН) допускають олографічний заповіт, який повинен бути власноручно написаний, підписаний і датований спадкодавцем, а потім переданий нотаріусу в закритому конверті. В деяких країнах можна укласти усний заповіт за участі свідків (ФРН, США), хоча і з деякими обмеженнями, а також взаємні заповіти, які відомі в англо-американському праві, що містять взаємні зобов'язання заповідачів. Законодавство часто передбачає спрощену форму для укладання заповітів – просту письмову, усну – для осіб, що знаходяться в місцевості, з якою немає зв’язку через виключні обставини. В Каліфорнії, наприклад, був визнаний заповіт, що був написаний на щаблинах сходів16.
В Англії можливою є лише одна форма заповіту: письмовий документ, підписаний заповідачем чи особою за його вказівкою, завірений не менше ніж двома свідками. Заповіт може бути написаний, надрукований, оформлений у вигляді криптограми; можливе поєднання надрукованого і написаного текстів17. За правом США в різних штатах встановлені норми, значно відмінні між собою щодо форми заповіту. Так, у деяких штатах олографічні заповіти визнаються, у деяких – ні; усні заповіти у деяких штатах можливі лише для рухомого майна чи обмежені певною вартістю спадкової нерухомості; відмінними є норми щодо кількості свідків і т. ін. В Україні заповіт повинен бути письмовим, підписаним особисто заповідачем, нотаріально посвідченим (ст. 1247 ЦК).
Прив'язка до locus regit actum використовується у законодавстві у сфері МПП щодо форми заповіту в таких країнах як Південна Корея, Естонія, Португалія, Мексика, Мадагаскар, Литва, Іран. Ряд інших країн поєднують прив’язку до locus regit actum з національним правом спадкодавця (громадянством). До них належать наприклад, Польща, Об’єднані Арабські Емірати, Єгипет, Монголія. Прив’язка щодо форми заповіту, який містить розпорядження нерухомістю за законодавством деяких країн передбачає застосування закону місця знаходження нерухомості.
Крім того, якщо національне законодавство передбачає здійснення заповіту за певною формою, заповіт не буде визнаний дійсним за національним законодавством у разі протиріччя національній нормі права (Іспанія, Нідерланди), хоча не виключене визнання заповіту дійсним за іншими правовими системами.
В найбільш розвинених цивільних законодавствах світу прив’язка locus regit actum доповнюється рядом прив’язок до особистого закону спадкодавця (постійного місця проживання, доміцілію місця перебування, місця знаходження нерухомості чи до права, яке регулює правонаступництво на випадок смерті (ФРН, Швейцарія, Ліхтенштейн, Італія, Угорщина, Румунія та ін.).
Міжнародні документи з питань іноземного спадкування
Важливого значення для України мають двосторонні договори про правову