Докази та доказування у цивільному процесі
Класичним і найбільш поширеним є поділ процесу доказування на такі стадії:
визначення кола обставин, що підлягають доказуванню;
виявлення та збирання доказів по справі;
дослідження доказів;
оцінка доказів;
5. перевірка правильності судового доказування при перегляді судових актів.135 Але в цій класифікації робиться спроба розглядати процес доказування як абстрактну, а не конкретну діяльність певних суб'єктів. Виходить, що особа, яка здійснює доказування по конкретній справі не тільки збирає їх, а й перевіряє правильність судового доказування. Тобто можна констатувати, що на таку класифікацію значний вплив здійснила класифікація стадій цивільного процесу, але нею не враховуються відносини, які знаходяться на межі виникнення цивільних процесуальних правовідносин і полягають у тому, що суддя має визначати обґрунтованість вчинення провадження по справі. Отже, провадження в справі розпочнеться лише в тому випадку, коли позивач доведе наявність порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу та необхідність його захисту (ст. З нового ЦПК). Тим більше неможливо погодитись із запропонованою класифікацією, оскільки потребуватиметься тлумачення застосоване поняття "правильність судового доказування", а не процесуальних дій суду по розгляду справи.
Тому на підставі проведеного аналізу автори дійшли висновку про необхідність виокремлення у процесі доказування наступних стадій:
формування предмету доказування;
збирання доказів;
процедура їх надання;
аналіз доказів на предмет їх:
належності до справи;
допустимості як доказу по конкретній справі;
достатності доказів у сукупності для доведення певної обставини;
значимості як доказу по конкретній справі та переваги над
доказами іншої сторони. При цьому, усвідомлюємо, що визначили лише загальні риси найпростішого процесу доказування, який в кожній конкретній справі буде мати свої особливості та відрізнятиметься складністю і може трансформуватись в залежності від таких факторів як: суб'єктивна позиція судді, який може помилково не приймати заяву і буде потрібно надавати додаткові докази, так і суб'єктивна позиція позивача, стадії цивільного процесу, коли справа розглядається в суді загальної юрисдикції чи в порядку перегляду, а також важливим питанням є: на доведення яких обставин спрямовано доказ: матеріальних (обставин правопорушення, завданої шкоди тощо) або процесуальних (наприклад, підстав відводу судді, секретаря судового засідання тощо). Частіше за все в юридичній практиці позивачі звертаються із заявами, в яких обставини необґрунтовані доказами або робиться посилання на докази, які не можуть бути прийняті судом для доказування конкретних обставин справи. Громадяни помилково вважають, що достатньо показань свідків для встановлення факту передачі грошей у борг і таке інше. З іншого боку, дуже часто суд вимагає довести суму моральної шкоди, що іноді буває зробити дуже складно або навіть неможливо без проведення експертизи, доволі часто судом вимагається перед зверненням з позовом провести експертизу вартості окремого об'єкту, виконати дії стосовно попереднього позасудового вирішення справи тощо. Ці обставини можуть зумовлювати необхідність не тільки в доказуванні на попередніх стадіях цивільного процесу, а й застосування процесу доведення власних процесуальних прав. Одному із авторів, наприклад, відомий випадок, коли дві особи мали одне й те саме прізвище, проживали за однією адресою, але у батька ініціали були С.В., а у сина С.С. і суддя помилково виніс ухвалу про відмову в прийнятті позовної заяви на тій підставі, що ним вже розглянута справа за тотожним позовом. В цьому разі лише в апеляційному порядку було доведено помилку судді.
Отже, стадійність процесу доведення має також умовний характер, оскільки важко передбачити, коли потрібно його розпочати і коли він закінчиться. Спробуємо визначити його характерні ознаки на стадії звернення до суду. Так, при зверненні до суду за ст.119 нового ЦПК позивачу необхідно:
викласти обставини, якими він обґрунтовує свої вимоги (п.5);
зазначити докази, що підтверджують кожну обставину, наявність підстав для звільнення від доказування (п.6).
Ці характерні вимоги до позовної заяви мають в своєму контексті як доказовий характер (п.6), так й ознаки процесу доведення (п.5), оскільки по суті в ЦПК вони викладені, на погляд авторів, не досить коректно. Так, за ст.57 ЦПК докази надаються на обґрунтування обставин справи. Більш того, концепція теоретиків цивільного процесу пропонує висвітлювати триєдине завдання для позовного провадження, а саме встановлювати: юридичну обставину, право, обов'язок, які вважаються взаємопов'язаними. Всі ці три обставини й зумовлюють необхідність їх доведення, але вони мають різний процесуальний характер. Так, юридична обставина при її доведенні стає фактом, з якого за нормами матеріального права встановлюються права та обов'язки. Тому п. п.5, 6 ст.119 ЦПК пропонується викласти з урахуванням процесу доведення та доказування, а також виходячи з особливостей правовідносин, які складаються з прав та обов'язків. Спочатку позивачу необхідно довести власне порушене, невизнане або оспорюване право (ст.3 ЦПК), яке може за ст.16 ЦК складати самостійний об'єкт захисту, і в наступному обов'язки відповідача. Отже, п. п.5, 6 ст.119 ЦПК, на думку авторів, доцільно викласти наступним чином:
викласти обставини, якими позивач обґрунтовує порушення, невизнання або оспорювання своїх прав та докази на їх підтвердження (п.5);
викласти обставини, якими він обґрунтовує обов'язки відповідача та їх розмір, та докази на їх підтвердження (п.6).
Таким чином, право не встановлюється на підставі доказів, а має доводитися посиланням на певні норми закону. Тобто при співставленні обставин, що зазначені в конкретній нормі з тими обставинами, які зазначені в позовній заяві, можна робити посилання на відповідні права позивача. Аналогічною є процедура визначення обов'язків відповідача, що також мають доводитись на підставі відповідних юридичних обставин з наступним доведенням обов'язків відповідача на підставі норм закону, хоча дійсний розмір завданої шкоди або інших вимог позивача також має доводитись позивачем за допомогою доказів. Отже, поряд з процесом доказування існує процес доведення навіть при складанні позовної заяви, тобто до звернення до суду. Навіть та обставина, що позивачем сплачене державне мито має бути доказаною шляхом надання суду квитанції про його сплату або має доводитись і доказуватись інша обставина про те, що позивач звільнений від сплати державного мита. Формально процес доказування триває до судових дебатів, а процес доведення на протязі всього періоду розгляду справи по суті. Так, за ст. 192 ЦПК сторонам та іншим особам, що беруть участь у справі, надається можливість дати додаткові пояснення, які можуть доповнити матеріали справи і на цьому процес надання доказів і їх дослідження закінчується. Так, в ч.3 даної норми йдеться про те, що суд, вислухавши додаткові пояснення та вирішивши заявлені при цьому клопотання осіб, які беруть участь у справі, постановляє ухвалу про закінчення з'ясування обставин справи та перевірки їх доказами і переходить до судових дебатів. У судових дебатах має місце оцінка первісних пояснень, додаткових та доказів на їх підтвердження і доведення перед судом переваг позицій кожної зі сторін. Тим більше обмінюючись репліками сторони зазвичай можуть надати суду останні свої доводи, а не докази.
Тому загалом процес доказування при розгляді справи в суді першої інстанції закінчується після надання додаткових пояснень (ст. 192 нового ЦПК), якщо суд не вважатиме за доцільне повернутись до перегляду даних свідками показань або не запропонує сторонам надати додаткові докази. Процес же доведення триває довше, ніж процес доказування, оскільки стадія судових дебатів - це по суті саме доведення перед судом переконливості позиції кожною стороною, а не доказування.
Але враховуючи стадійність цивільного процесу, можна говорити про те, що кожне судове засідання - це також своєрідний процес забезпечення доказів, оскільки воно, як кожний юридичний процес, відрізняється комплексом процесуальних дій, прав та обов'язків суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин, що мають фіксуватись у встановленій законом формі. Тому закінчення процесу доказування в суді першої інстанції не означає одночасного закінчення процесів доведення та доказування, оскільки вони можуть бути продовжені при розгляді зауважень на запис у журналі судового засідання, виправленні описок та арифметичних помилок, постановленні додаткового або роз'ясненні судового рішення тощо.
На цій підставі можна робити висновок про те, що кожна цивільна справа має продовження у зв'язку з її переглядом судом апеляційної та касаційної інстанцій, а не розпочинається заново.
Навіть той аспект, що в цивільних процесуальних правовідносинах змінюються в цьому разі деякі суб'єкти (суд) не свідчить про розгляд нової цивільної справи, інакше після кожного судового розгляду можна ставити питання про відшкодування судом першої інстанції витрат, що сторони зазнали під час розгляду справи. [6.85]
5. Суб’єкти доказування
Досить важливим у теорії цивільного процесу є питання визначення суб'єктів процесу доказування та їх ролі у ньому. Найпоширенішою концепцією є віднесення суду до суб'єктів, які беруть участь в процесі доказування. Зокрема, більшість вчених відносить суд до учасників процесу доказування на тій підставі, що суд бере участь в оцінці наданих доказів; діяльність по доказуванню реалізується в межах цивільних процесуальних правовідносин, обов'язковим суб'єктом яких є суд; змагальність має включати не тільки ініціативу і самодіяльність сторін, а й також суддівське керівництво цим процесом при збереженні і посиленні владно-організаційних функцій суду в цивільному процесі.
За загальною класифікацією суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин передбачається їх поділ на три групи:
1) суб'єкти, які здійснюють правосуддя;
2) особи, які беруть участь у справі, залежно від характеру заінтересованості поділяються також на дві підгрупи:
які мають особисту (матеріальну) зацікавленість;
які мають процесуальну або іншу зацікавленість, тобто
захищають права та інтереси інших осіб, державні або громадські інтереси;
3) особи, які сприяють суду у розгляді справи, тобто не мають матеріально-правової або іншої заінтересованості.
За ст. ст.26, 27 нового ЦПК, суб'єкти, що беруть участь в цивільних процесуальних правовідносинах, мають право надавати суду докази, тобто ці особи допускаються судом до участі в процесі доказування.
Решетникова І.В. серед критеріїв для виділення суб'єктів доказування визначає наявність матеріально-правової та процесуально-правової заінтересованості в наслідках розгляду справи. [14] Доцільно погодитись з цією позицією і не відносити до суб'єктів процесу доказування осіб, які сприяють суду у здійсненні правосуддя, оскільки вони відіграють допоміжну роль у процесі доказування, оскільки не мають ніякої зацікавленості у наслідках розгляду справи.
Загальний перелік осіб, які беруть участь у справі, наведений в ст.26 нового ЦПК, не визначає суб'єктний склад осіб, які мають особисту заінтересованість, а які діють в інтересах інших осіб. Тому, до першої групи необхідно віднести: сторони, третіх осіб, а також заявників та інших заінтересованих осіб у справах окремого провадження та справах, що виникають з адміністративно-правових відносин за чинним ЦПК та заявника і боржника - суб'єктів наказного провадження за новим ЦПК (ст.98, р. II) Тоді до другої групи осіб будуть відноситись: представники сторін та третіх осіб, Уповноважений Верховної Ради з прав людини, прокурор, органи державної влади та місцевого самоврядування у передбачених ЦПК випадках, особи, які за законом діють на захист прав і свобод інших осіб. Саме матеріально-правовий інтерес спонукає першу групу осіб брати участь в цивільній справі, а через це необхідно говорити про активну позицію цих осіб в процесі доказування і доведення.
6. Оцінка доказів
В юридичній літературі незначну увагу приділено діяльності суду по дослідженню і оцінці доказів, що з одного боку зумовлюється вимогами чинного законодавства, які передбачають певну процедуру дослідження доказів, а з іншого положенням ст.62 чинного та ст.212 нового ЦПК, за якою суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням. Аналогічне положення цивільного процесу Німеччини сформульовано навіть в принцип вільної оцінки доказів судом, існування якого розкривається і підтверджується й іншими вченими, але це питання доволі складне і потребує глибокого і різнобічного аналізу з урахуванням особливостей дослідження доказів.
В теорії цивільного процесу виділяють підготовчу частину судового засідання, яка регламентована для встановлення можливості розгляду справи по суті, сам розгляд справи по суті, яку інакше називають стадією судового слідства, що закінчується постановленням і проголошенням судового рішення.
Інформацію сторони та заявники мають надавати в певній послідовності, яка має відповідати таким стадіям.
1. Насамперед має надаватися виклад обставин, що характеризують порушення або оспорювання прав чи охоронюваних законом інтересів, і твердження про певні юридичні обставини, які кожна сторона та заявники зобов'язані доказати. При цьому, твердження про існування певних юридичних обставин: дій, подій або стану можуть робити в своїх поясненнях лише суб'єкти, які брали участь у розглядуваних правовідносинах, а їх представникам необхідно надавати лише правову оцінку відповідним обставинам, висловлювати доводи та міркування. Але перша стадія надання пояснень має відповідати предмету доказування, який формується кожною стороною і на підставі цього має складатись в уяві судді, якому на відміну від суб'єктивної позиції кожної сторони необхідно сприйняти об'єктивні межі дослідження. Звідси випливає, що у судді має формуватись уява про предмет доказування, який буде враховувати не тільки позицію однієї сторони, а й інших осіб, що беруть участь в справі.
2. Пояснення (заперечення) відповідача в межах заявлених позивачем тверджень, доводів та міркувань, на які має відповісти відповідач.
Пояснення сторін і третіх осіб, які стосуються твердження про існування певних обставин, слід аналізувати і враховувати наступні положення:
у першу чергу, предмет логічного зв'язку порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу з вимогами позивача або заявника, тобто, як сформований останнім предмет доказування;
у другу чергу, правовий зміст вимоги, яка має ґрунтуватись і доводитись на нормах чинного законодавства або аналогії закону чи права;
у третю чергу, встановлювати докази, на підставі яких позивач доказує певні юридичні обставини, з якими законом пов'язуються права та відповідні обов'язки іншої сторони;
в останню чергу, пояснення сторони, третьої особи, заявника мають розглядатись як певний, передбачений законом засіб доказування. Це положення зумовлюється тим аспектом, що, за загальним правилом, для порушення провадження в справі недостатньо лише позовної заяви, в якій висловлюються твердження позивача про існування певних юридичних обставин, а необхідно надавати суду й інші докази.
Послідовне викладення норм, що присвячені дослідженню певних засобів доказування, визначає й порядок їх дослідження.
На першій стадії сконцентрувати дослідження доказів на доказуванні відповідними особами тих обставин, з якими вони пов'язують випадки правопорушення або оспорювання прав. Можливість переходу до другої стадії буде пов'язана лише з випадками:
встановлення відповідних прав позивача або інших осіб, що заявили відповідні позовні вимоги;
визнанням цих прав відповідачами по заявлених вимогах;
вичерпним аналізом всіх пред'явлених доказів.
Друга ж стадія складатиметься з аналізу доказів, що пред'являтимуться на обґрунтування винної поведінки відповідача або стосовно виникнення обов'язків відповідача з деліктів.
Третя стадія має бути присвячена встановленню розмірів завданої шкоди і обов'язків відповідача з її відшкодування.
Процесуально перехід від однієї стадії до іншої може відбуватись, на наш погляд, на підставі відповідних ухвал:
про встановлення факту порушення прав позивача або заявника;
про встановлення факту порушення прав відповідачем або обов'язків останнього з деліктів, встановлених законодавством;
остання стадія має закінчуватись постановленням рішення, в якому має бути узагальнено все розглянуте і зроблено остаточний висновок суду.
Другий варіант, хоча й випливає із принципу змагальності, але надає певні переваги відповідачу, а тому може запроваджуватись в справах, коли відповідач обрав пасивну форму поведінки. Тобто відповідач просить розглянути справу без його участі і не надає жодного доказу, в тому числі, коли по справі буде виноситись заочне рішення (гл.8 нового ЦПК), а тому суд буде досліджувати докази, надані лише однією стороною і розкладання розгляду справи по суті може вважатись недоцільним.
Третій варіант, пропонується авторами виходячи суто з принципу змагальності і передбачає варіант подання доказів послідовно по одному доказу від кожної сторони. При запровадженні цього варіанту може враховуватись загальний порядок дослідження доказів: спочатку сторони пропонують по одному допитати свідків до тих пір доки вони не будуть вичерпані, потім досліджуватимуться письмові та інші докази.
В цивільному процесі під оцінкою доказів науковці розуміють визначення належності і допустимості доказів, їх достовірності, достатності і наявності взаємного зв'язку, називаючи ці складові частини її змістом. Характеризуючи оцінку доказів, деякі теоретики вважають, що оцінка доказів - це остаточне судження суду про достовірність, силу і значення доказу, який має правові наслідки, та зафіксований у відповідній судовій постанові.
В літературі виділяють критерії для класифікації оцінки доказів:
1. Залежно від суб'єктів, тобто того, хто оцінює докази:
рекомендаційну;
владну (завершальну);
2. Залежно від рівня пізнання;
попередню;
остаточну;
контрольну.
Ці самі провідні вчені виділяють процесуально-правові гарантії правильної оцінки доказів, які називають правилами чи принципами, серед яких виділяють наступні принципи: суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням; докази оцінюються всебічно, у повному обсязі і неупереджено; ніякі докази не мають для суду наперед встановленої сили198. Авторам імпонує позиція М.Й. Штефана, який виділяє ще одне правило про керування суду законом при оцінці доказів, через те, що діяльність останнього суду має підпорядковуватись закону і по можливості конкретно регламентуватись, а тому принципи можуть застосовуватись лише при відсутності чітких норм, які б регулювали його діяльність.
Дійсно, законодавством не сформульовані чіткі норми, якими має керуватись суд при оцінці доказів, оскільки така діяльність підпорядкована розумовій діяльності. У зв'язку з цим пропонується ще одне правило, яке має застосування в законодавстві, але не враховано в теорії.
Вважаємо доцільним проаналізувати й інші норми закону, які мають безпосередній вплив на оцінку доказів: суд має усувати все, що не має істотного значення для справи (ст.160 нового ЦПК); суд може усувати протиріччя в доказах (ч.12 ст.180 нового ЦПК). Вважаємо також, що судова оцінка доказів відповідним чином має залежати також від запропонованого сторонами аналізу доказового матеріалу, оскільки це випливає із принципу змагальності сторін. Якщо цього аспекту не враховувати, то судові дебати - абсолютно зайва стадія розгляду справи по суті. Так, в стадії судових дебатів сторони також аналізуватимуть надані іншою стороною докази, а тому результати такого аналізу повинні враховуватись судом при власній остаточній оцінці доказів.
Таким чином, можна встановити, що суд має оцінювати докази з моменту подання заяви за правилами їх належності і допустимості (ст.58, 59 нового ЦПК), а також під час вирішення питання про відкриття провадження в справі, попереднього судового засідання та на підготовчій стадії. Тобто збирання доказів за принципом змагальності має бути переорієнтованим з дій судді, який тепер не повинен дбати про їх збирання в справі, на активність в цьому процесі сторін. Тому пропонується визначити законодавчі норми стосовно прийняття суддею доказів на стадії пред'явлення заяви до суду, попередньому судовому засіданні, підготовчій стадії і обов'язок суду реагувати ухвалою на кожну процесуальну дію сторін по збиранню і забезпеченню доказів. Тобто право на надання суду доказів (ст.27 нового ЦПК) сторонами має бути регламентованим на кожній стадії цивільного процесу. Інакше виходить, що сторона може надавати докази на стадії підготовки, а суд застосовуючи правила належності доказів та допустимості засобів доказування може відмовити в їх прийнятті до справи, зокрема, відмовити у клопотанні про виклик свідків, приєднанні до матеріалів справи письмових і речових доказів тощо. Тоді сторона не здатна буде оскаржити дії судді, якщо не буде постановлена така ухвала.
Необхідно виділяти оцінку доказів на різних стадіях цивільного процесу з врахуванням ще й часу надання доказів, оскільки при простроченні терміну надання доказів, судом буде додатково оцінюватись неможливість вчасного подання доказу, тобто поважність таких причин.
Поняття "достатність доказів" назвати новим важко, оскільки воно має доволі широке застосування в юридичній літературі та судовій практиці. З цим поняттям пов'язується можливість оцінити певну обставину як встановлену. При цьому, в судовій практиці кожна сторона надає суду свій аналіз достатності доказів, але суд в своєму рішенні має констатувати обґрунтованість сторонами заявлених позовних вимог.
Висновки
Посилаючись на усе вище викладене можна зробити висновок, що інститут доказування в цивільному процесі - складний та спірний для української правової науки. Доказування та докази є одним з центральних положень цивільного процесу, на яке опирається законне та обґрунтоване рішення суду.
Постанова Пленуму Верховного суду про судові рішення наголошує що судове рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільного процесуального законодавства і всебічно перевіривши обставини, вирішив справу у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, а при їх відсутності - на підставі закону, що регулює подібні відносини, або виходячи із загальних засад і змісту законодавства України.
Обгрунтованим визнається рішення, в якому повно відображені обставини, які мають значення для даної справи, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні.
В силу принципу безпосередності судового розгляду (ст.160 ЦПК) рішення може бути обгрунтоване лише тими доказами, які одержані у визначеному законом порядку і перевірені в тому судовому засіданні, в якому постановлюється рішення. Неприпустимим є витребування і приєднання до справи матеріалів на підтвердження висновків і мотивів рішення після його винесення.
Коли докази, що є в справі, зібрані в порядку, передбаченому статтями 33, 36, 45, 49, п.9 ст.143, ч.3 ст.176, 189 ЦПК, суд може обгрунтувати ними рішення лише при умові, якщо вони були ним оголошені в судовому засіданні і досліджені у сукупності з іншими матеріалами справи.
При постановленні рішення суд оцінює докази з урахуванням вимог статей 28 і 29 ЦПК про їх належність і допустимість. Обставини, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть вважатися встановленими в цивільній справі, якщо такі засоби доказування відсутні. [4]
Іноді всупереч закону суди розглядають висновки експертів як джерела доказів, що мають перевагу над іншими доказами, без належної їх перевірки й оцінки або переоцінюють доказове значення ймовірних висновків. [5]
При дослідженні висновку експерта суди повинні виходити з того, що згідно зі ст.62 ЦПК висновок експерта не має наперед встановленої сили та переваги над іншими джерелами доказів, підлягає перевірці й оцінці за внутрішнім переконанням суду, яке має грунтоватися на всебічному, повному й об’єктивному розгляді всіх обставин справи у сукупності.
Загалом процес доказування є творчим процесом заинтересованої сторони у цивільному процесі і залежить від її обізнаності у вимогах закону щодо доказів, які мають значення для вирішення справи.
Список використаних джерел
Законодавство
Конституція України.
Цивільний процесуальний кодекс України.
Закон України "Про приєднання України до Конвенції про отримання за кордоном доказів у цивільних або комерційних справах ".
Конвенция о получении за границей доказательств по гражданским и торговым делам. Узагальнення судової практики
ПВС України "Про судові рішення".
ПВС України про судову експертизу у кримінальних і цивільних справах.
Література
Фурса С.Я., Цюра Т.В. Докази і доказування у цивільному процесі: Науково-практичний посібник. (Серія: Процесуальні науки) - К.: Видавець Фурса С.Я., КНТ, 2005. - 256 с.
Васильев С.В. Гражданский процесс: Учебное пособие. - X.: ООО "Одиссей", 2006. - 512 с.
Кройтор В.А. Гражданский процесс: Учеб. пособие для підготовки к зачёту и екзамену. Изд. 3-е, перераб. и доп. - Харьков: Эспада, 2006. - 240.
Треушников М.К. Доказательства и доказывание в советском гражданском процессе. М., 1982.
Чечот Д.М., Новиков Е.Ю. Судебные доказательства. В кн. Гражданский процесс. / Под ред. В.А. Мусина, М.А. Чечиной, Д.М. Чечота. - М.: Проспект, 1998. - С.177.
Штефан М.Й. Цивільний процес. - К.: Ін Юре, 1997. - С.249 та ін.
Шак X. Международное гражданскоє процессуальное право. - М.: БЕК, 2001. - 332-339.
Решетникова И.В. Доказательственное право Англии и США. - М.: Городец, 1999. - С. 192 - С.276.
Решетникова И.В. Курс доказательственного права в российском гражданском судопроизводстве. - М.: Норма, 2000. - С.89.