Судовий захист прав на комерційне найменування в Україні
Тому слід, на нашу думку, віднести засоби індивідуалізації (як інші об'єкти інтелектуальної власності) до об’єктів права власності, які мають певну специфіку щодо набору правомочностей їх власника, пов’язану з формою їх (об’єктів) вираження – нематеріальну.
Що ж стосується того, хто може бути власником прав на комерційне найменування, то, як не дивно, але ЦК України не визначає таких осіб. В ЦК України зазначено лише, що «юридична особа, що є підприємницьким товариством, може мати комерційне найменування» (ч. 2 ст. 90 ЦК України). При цьому відкритим залишається питання щодо права фізичної особи-підприємця на здійснення господарської діяльності з використанням свого імені не тільки як найменування своєї «справи», а й як комерційного найменування.
В той же час в ГК України зазначено (ст. 159), що суб'єкт господарювання – юридична особа або громадянин-підприємець може мати комерційне найменування. Аналогічна позиція міститься і в Положенні про фірму (в п. 5).
Опоненти подібного формулювання, зокрема, проф. Сергєєв О.П., зазначають, що надання індивідуальному підприємцю права на користування особливим комерційним найменуванням було би зайвим, оскільки його індивідуалізація в цивільному обороті цілком забезпечена тим, що він виступає в ньому під своїм власним ім'ям. Більше того, інше вирішення питання було би неправильним і по суті, оскільки воно створило би лише додаткові перешкоди для третіх осіб у визначенні дійсного правового статусу підприємця [91, с. 576]. Також вважає, що необхідно законодавчо обмежити коло суб’єктів прав на комерційне найменування лише підприємницькими юридичними особами Кодинець А.О. [39, с. 156, 157].
Проте
такий підхід
видається
необґрунтованим,
адже достатньо
звернутися
до історії
виникнення
та еволюції
комерційного
найменування.
Воно (як зазначалося
в п. 1.3 першого
розділу) і виникло
саме як ім'я
приватного
підприємця
(купця чи ремісника)
та в результаті
відчуження
«справи» останнього
без зміни самого
найменування
почало індивідуалізувати
будь-кого, хто
ним користується:
чи то фізичну
особу, наприклад,
нащадка купця,
чи то вже об'єднання
підприємців
– юридичну
особу, яке набула
ім'я купця. В
Україні, зважаючи
на нетривалий
період існування
«підприємницьких
традицій»,
звичайно, важко
знайти приклади
такого перетворення
з ім'я підприємця
(купця) на комерційне
найменування
юридичної
особи. В той
час як за кордоном
от вже майже
двісті років
є знаними такі
фірми, які отримали
свої комерційні
найменування
від ім'я засновника-підприємця,
наприклад:
Kavasaki Motors Corporation (США), Daimler AG
(Німеччина),
Toyota Motor Corporation (Японія)
тощо. Аналогічна
ситуація може
цілком мати
місце і в Україні.
Недостатньо вирішеним, на нашу думку, є питання про те, чи можуть мати комерційні найменування такі різновиди юридичних осіб, як об'єднання громадян (політичні партії, громадські організації, професійні спілки тощо).
На думку деяких вчених (О.В. Дзери, Н.С. Кузнєцової, В.В. Луця [55, с. 147], О.О. Козлової [84, с. 330]) із ч. 2 ст. 90 ЦК України випливає, що установа чи непідприємницьке товариство не можуть мати комерційного (фірмового) найменування. Не можуть мати комерційних найменувань ті установи, що виконують функції некомерційного характеру, тобто не займаються підприємницькою діяльністю, наприклад, фонди, асоціації, громадські та релігійні організації, споживчі кооперативи, а також різні об'єднання юридичних осіб.
Дана позиція знайшла своє відображення й у практиці Вищого господарського суду України. Так, в одній з постанов названого суду від 14 квітня 2009 [77] зазначено, що ЦК України пов'язує можливість юридичної особи мати комерційне найменування зі здійсненням такою особою підприємницької діяльності, в зв’язку з чим назви всіх інших суб’єктів, крім комерційних організацій, не є за своєю природою фірмовими найменуваннями.
Як вбачається з установлених судовими інстанціями обставин справи, позивач (в даній справі – Федерація тхеквондо В.Т.Ф. Київської області) є громадською організацією, створеною відповідно до Закону України «Про об'єднання громадян».
Так, згідно зі ст. 3 названого Закону громадською організацією є об'єднання громадян для задоволення та захисту своїх законних соціальних економічних, творчих та інших спільних інтересів.
Отже, позивач (зазначена Федерація), не будучи підприємницьким товариством, не є суб'єктом прав на комерційне (фірмове) найменування.
Проте викладену позицію не підтримує авторський колектив на чолі із Ю.М. Капіцею, зазначаючи, що до кола осіб, які можуть бути суб’єктами прав на комерційне найменування, окрім суб’єктів господарювання або громадян-підприємців, входять також особи, що здійснюють некомерційну господарську діяльність, крім органів державної влади та місцевого самоврядування. Підставою для такого твердження є те, що в Цивільному кодексі України не міститься прямої заборони наявності комерційного найменування в інших (крім підприємницьких товариств) юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців [82, с. 334].
Ми підтримуємо першу із наведених позицій (адже «не можете Богові служити й мамоні» (грошам) – Новий Завіт, Матв. 6:24 [4]), проте категоричність тверджень зазначених науковців, на нашу думку, не підкріплюється фактичним змістом самої ч. 2 ст. 90 ЦК України. В ній зазначено лише про можливість підприємницьких товариств мати комерційне найменування, проте не міститься заборони непідприємницьким товариствам мати таке найменування. Можливо, така заборона «малася на увазі» законодавцем при формулюванні зазначеної частини ст. ЦК України, проте не була реалізована фактично, що і породило двозначність розуміння.
Для того, щоб категоричне твердження про те, що «установа чи непідприємницьке товариство не можуть мати комерційного (фірмового) найменування» набуло правового підґрунтя, варто, на нашу думку, додати слово «Лише» на початку частини другої ст. 90 ЦК України, що виключить будь-який предмет дискусії (і можливих непорозумінь на практиці) в майбутньому. Таким чином, пропонуємо викласти ч. 2 ст. 90 ЦК України в такій редакції: «2. Лише юридична особа, що є підприємницьким товариством, може мати комерційне (фірмове) найменування».
Попри відносну визначеність щодо названих суб’єктів прав на комерційне найменування в українському законодавстві відсутнє зазначення про те, чи можуть мати власне комерційне найменування представництва та філії юридичних осіб. З точки зору теорії все зрозуміло: філії та представництва не є юридичними особами. Вони повинні виступати не від власного імені, а від імені юридичної особи, яка їх створила, і відповідно повинні користуватися його комерційним найменуванням. Найменування багатьох представництв та філій вводить в оману третіх осіб стосовно їхнього правового статусу, оскільки створює видимість того, що такі формування є окремими юридичними особами [91, с. 576, 577]. Проте законодавчо такі положення не закріплені, що в подальшому може викликати непорозуміння та введення (навмисне чи випадкове) в оману як споживачів, так і потенційних контрагентів. Саме тому було б доцільно, аби закон зобов’язував в усіх випадках відображати в найменуваннях філій та представництв їх організаційно-правовий статус як філій (представництва) з вказівкою на юридичну особу, яка їх створила (наприклад, Подільська філія товариства з обмеженою відповідальністю «Світоч»).
Отже, власником прав на комерційне найменування нарівні із національними суб’єктами виступають також іноземні юридичні особи та приватні підприємці. Так, в ст. 129 ГК України зазначено, що при здійсненні господарської діяльності в Україні іноземці мають ті самі права (та обов’язки), а іноземні юридичні особи мають такий самий статус, як і громадяни, юридичні особи України.
Що стосується того, хто є суб’єктом звернення за захистом, то слід зазначити таке.
Оскільки юридична особа за своєю природою є фікцією, то вона, як зазначено в ч. 1 ст. 92 ЦК України набуває цивільних прав та обов'язків і здійснює їх через свої органи, а точніше за допомогою конкретних осіб (посадових та службових).
Такими особами згідно з ч. 5 ст. 65 ГК України є керівники підприємств, яким без доручення дозволено діяти від імені підприємств, представляти їх інтереси в органах державної влади (в т.ч. в судах) і органах місцевого самоврядування, інших організаціях тощо. Окрім цього, згідно з ч. 2 ст. 207 ЦК України правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства.
В цілому ж перелік осіб, які ведуть справи власників прав на комерційні найменування в господарському суді, наведено в ст. 28 ГПК України, ними є:
– органи, що діють у межах повноважень, наданих їм законодавством та установчими документами, через свого представника;
– керівники підприємств та організацій, інші особи, повноваження яких визначені законодавством або установчими документами;
– представниками юридичних осіб, в т.ч. у суді, можуть бути також інші особи, повноваження яких підтверджуються довіреністю від імені підприємства, організації. Довіреність видається за підписом керівника або іншої уповноваженої ним особи та посвідчується печаткою підприємства, організації;
– повноваження щодо захисту прав від імені юридичної особи може здійснювати її відособлений підрозділ, якщо таке право йому надано установчими або іншими документами. Проте знов таки зазначимо, що відособлений підрозділ в суді буде представлений також конкретною фізичною людиною;
– громадяни (фізичні особи-підприємці) можуть вести свої справи в господарському суді особисто або через представників, повноваження яких підтверджуються нотаріально посвідченою довіреністю.
Варто звернути увагу на таку обставину: керівник юридичної особи – підприємства призначається власником підприємства (п. 3 ст. 65 ГК України). Власник до того ж може здійснювати управління підприємством безпосередньо (п. 2 ст. 65 ГК України). Таким чином, беручи до уваги викладений вище список, складається, на нашу думку, парадоксальна ситуація: власник управляє підприємством, але захищати його (підприємства) права в суді (зокрема, прав на комерційне найменування) не має права. При цьому, зрозуміло, що в разі видання на нього (власника) довіреності від імені підприємства він може бути його представником в суді, але вже не як власник, а як довірена особа. Слід наголосити, що мова йде про такі підприємства – акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю та товариства з додатковою відповідальністю.
В цьому відношенні протилежним є становище учасників (та повних учасників) повного та командитного товариства відповідно. Так, у повному товаристві згідно з ст. 68 Закону України «Про господарські товариства» ведення справ здійснюється за загальною згодою всіх учасників. Ведення справ товариства може здійснюватися або всіма учасниками, або одним чи кількома з них, які виступають від імені товариства.
Що ж стосується повноважень акціонера відповідного акціонерного товариства (публічних чи приватних, відкритих чи закритих), то доцільно, на нашу думку, навести позицію Верховного Суду України. Будь-який акціонер має право звернутися до суду за захистом своїх прав та інтересів у разі їх порушення посадовими особами шляхом здійснення діяльності, яка суперечить установчим документам, чиниться з перевищенням повноважень, без погодження із радою товариства, всупереч рішенням загальних зборів та з іншими порушеннями чинного законодавства. Але у цьому випадку, на думку Верховного Суду України, акціонери повинні звертатися до суду через уповноважені органи (загальні збори товариства або правління), «а не самостійно, як фізична особа, оскільки будь-яка особа може відстоювати інтереси, які суперечитимуть інтересам інших акціонерів» [88].
У той же час у командитному товаристві згідно з ст. 81 Закону України «Про господарські товариства» управління справами здійснюється лише учасниками з повною відповідальністю. У командитному товаристві, де є тільки один учасник з повною відповідальністю, управління справами здійснюється цим учасником самостійно.
Таким чином, у зазначених двох прикладах відбувається поєднання власника (власників) та особи, яка наділена правом представляти (а відповідно і захищати) права юридичної особи.
Окремо слід зазначити, що хто б не був представником юридичної особи, всі його дії (зокрема, щодо захисту прав на комерційне найменування) вважаються такими, що вчинені самою юридичною особою. Оскільки юридичні особи отримують вигоду з інституту представництва, то вони також повинні нести ризики, пов’язані з призначенням представника3 [16, с. 56].
Підсумовуючи викладене, слід зазначити, що суб’єктні склади власників прав на комерційне найменування та осіб, що звертаються за їх захистом, співпадають. Проте, якщо правомочності власника юридичною особою та фізичною особою-підприємцем здійснюються безпосередньо, наприклад, шляхом використання його в діловому обороті, то захист прав власника в суді здійснюється особами, перелік яких наведено вище, зокрема, в ст. 28 ГПК України.
3. Способи захисту судом прав на комерційне найменування
3.1 Поширені випадки (форми) порушення прав на комерційне найменування в Україні
Згідно з чинним законодавством (КУпАП, КК України та ГК України) порушниками прав на комерційне найменування можуть бути як фізичні особи (в тому числі фізичні особи-підприємці), так і юридичні особи. Аналіз норм зазначених кодексів (зокрема, ст. ст. 229 КК України, 512 КУпАП, 33 ГК України) свідчить, що права на комерційне найменування можуть бути порушені внаслідок незаконного використання комерційного найменування. Тому, перш ніж перейти до аналізу конкретних статей цих кодексів, доцільно, на нашу думку, визначитись з поняттям «незаконне використання» комерційного найменування.
Що ж до «незаконного» (неправомірного) використання, то відповідно до ст. 33 ГК України таким визнається використання без дозволу уповноваженої на те особи (зокрема, власника).
З приводу терміну «використання» слід зазначити таке. В жодному із згаданих кодексів не зазначено, що мається на увазі під використанням комерційного найменування. Проте, як зазначають науковці (як-от Мельник М.І, Хавронюк М.І., Дудоров О.О. [54, с. 611]), під використанням, зокрема, в контексті згаданої ст. 229 КК України слід розуміти таке. Використання – це застосування комерційного найменування на товарах і при наданні послуг, на упаковці товарів, у рекламі, друкованих виданнях, на вивісках, під час показу експонатів на виставках і ярмарках, у проспектах-рахунках, на бланках та в іншій документації, пов’язаній із введенням товарів і послуг в господарський оборот.
Таке трактування терміну «використання» стосується також і торговельних марок і воно є, на нашу думку, вірним, але не повним. Більш повний перелік способів використання знаків для товарів і послуг зазначено у ст. 16 Закону України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг». А оскільки комерційні найменування та знаки для товарів і послуг виконують однакові функції – індивідуалізації, то й використовувати їх можна лише одними й тими самими способами. Враховуючи викладене, доцільним є викласти невичерпний перелік способів використання комерційного найменування, адже перш ніж визначати всі способи порушення прав на нього, слід зрозуміти способи використання комерційного найменування. Отже, використанням комерційного найменування вважається:
1) нанесення його на будь-який товар, упаковку, в якій міститься такий товар, вивіску, пов'язану з ним, етикетку, нашивку, бирку чи інший прикріплений до товару предмет, зберігання такого товару з метою пропонування для продажу, пропонування його для продажу, продаж, імпорт (ввезення) та експорт (вивезення).
Те саме стосується й надання послуг: застосування комерційного найменування під час пропонування та надання послуг.
Даний спосіб використання комерційного найменування дуже схожий з аналогічним способом використання торговельної марки (знака для товарів і послуг) за єдиною відмінністю – знак використовується, зазвичай, лише щодо певних товарів, для яких його зареєстровано. В той же час комерційне найменування може наноситися на товар або застосовуватися при наданні послуг, у виробленні яких власник обмежений лише тими видами діяльності, які значаться як основні чи додаткові в його статуті. При цьому перелік видів такої діяльності може бути ширшим, аніж той вид товарів чи послуг, для яких зареєстровано торговельну марку.
Таким чином, в цьому проявляється ще одне значення комерційного найменування: якщо статутом певного підприємства передбачено, припустімо, 4–5 видів діяльності (згідно з класифікацією видів економічної діяльності, затвердженою наказом Держспоживстандарту України від 26 грудня 2005 р. №375 [56]), то й вироблені 4–5 види товару можна позначити комерційним найменуванням одразу після початку діяльності підприємства. В той же час торговельна марка, як правило, реєструється протягом тривалого часу (приблизно рік);
2) застосування його в діловій документації чи в рекламі та в мережі Інтернет. Під застосуванням в діловій документації слід вважати зазначення комерційного найменування в статутних документах, при вчиненні правочинів, зокрема, укладанні договорів тощо.
При цьому слід зазначити, що використаним комерційне найменування слід вважати лише тоді, коли воно зазначено повністю, тобто використане або повне, або скорочене комерційне найменування (зазначення організаційно-правової форми власника та додатку комерційного найменування). Окремо слід зазначити, що, як видно з переліку дій, які вважаються «використанням» комерційного найменування, даний термін є тотожним терміну «користування».
Перш ніж перейти до висвітлення питання щодо форм порушення прав на комерційне найменування, слід зазначити, яке використання комерційного найменування, на нашу думку, однозначно не буде таким, що порушує права його власника. Такі форми використання повинні (за аналогією з положення п. 6 ст. 16 Закону України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг»):
– мати некомерційний характер (наприклад, одноразове використання для нанесення на будь-який предмет);
– мати форму повідомлення новин і коментарів новин;
– мати форму добросовісного використання фізичною особою свого ім'я (яке може співпадати з комерційним найменуванням суб’єкта господарювання) або адреси фізичної/юридичної особи (яка також може співпадати з комерційним найменуванням суб’єкта господарювання).
Враховуючи викладене, слід перейти до розгляду конкретних статей законодавства України, які передбачають відповідальність за порушення прав на комерційне найменування та форми такого порушення.
У ст. 512 КУпАП передбачена відповідальність за незаконне використання об’єкта права інтелектуальної власності. При цьому серед таких об’єктів не значиться не тільки комерційне найменування, а й навіть зазначення походження товару.
Аналогічна норма міститься і в ст. 229 КК України, хоча в ній і передбачена відповідальність за незаконне використання саме засобів індивідуалізації (знаків для товарі і послуг, фірмового найменування, кваліфікованого зазначення походження товару). Термін «фірмове найменування» в КК України використовується в зв’язку з тим, що саме цей термін використовувався в Цивільному кодексі УРСР, який був чинним на момент набрання чинності КК України.
Таким чином, враховуючи зазначені види використання комерційного найменування, слід визначити, у якій формі може фізична особа порушити права на комерційне найменування.
З одного боку, як відомо, фізична особа без її реєстрації як суб’єкта господарювання не може здійснювати підприємницьку діяльність (за це передбачено відповідальність, зокрема, ст. 202 КК України). Проте будь-який з видів використання комерційного найменування передбачається лише у сукупності із здійсненням підприємницької діяльності, а тому, використовуючи комерційне найменування (наприклад, шляхом нанесення на виготовлений «підпільним» способом одяг), фізична особа тим самим вчиняє і злочин, відповідальність за який передбачена згаданою ст. 202 КК України. Довести таку конструкцію доволі просто: якщо фізична особа виробляє певний продукт з нанесенням на неї комерційного найменування певного суб’єкта господарювання і кількість такої продукції дуже мала, то це некомерційне використання комерційного найменування. Коли ж такої продукції багато (на суму, достатню для кримінальної відповідальності), то слід говорити про виробництво з комерційною метою (з метою продажу). Таким чином, виробництво з метою продажу – це вже підприємницька діяльність або діяльність, яка підлягає ліцензуванню.
Аналогічною є, на нашу думку, й ситуація щодо порушення прав на знак для товарів та послуг фізичною особою, якщо її дії будуть кваліфіковані за ст. 512 КУпАП. Так, за здійснення господарської діяльності без державної реєстрації як суб'єкта господарювання (ст. 164 КУпАП) в поєднанні з використанням при цьому (наприклад, для нанесення на контрафактний одяг) комерційного найменування певного суб’єкта господарювання порушника може бути притягнуто до адміністративної відповідальності за статтями 164 та 512 КУпАП.
Різниця між зазначеними правопорушеннями (злочином та адміністративним правопорушенням) зумовлюється, як відомо, розміром завданої матеріальної шкоди. Злочином вважається таке правопорушення, яким завдано шкоди на суму, що у двадцять і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян. Тобто, використовуючи наведений приклад виготовлення фізичною особою одягу з нанесенням на нього комерційного найменування певного суб’єкта господарювання, злочином вважаються дії, якщо розмір шкоди становить 8690 і більше грн., а все, що менше, тягне за собою адміністративну відповідальність.
З іншого боку, судова практика та практика досудового слідства свідчить про те, що порушення прав суб’єкта господарювання може відбуватися і у дещо інших формах. Для прикладу наведемо дві кримінальні справи:
1) вироком Богуславського районного суду Київської області від 29 березня 2007 року у справі №1–42/07 р. [10] встановлено: три особи за попередньою змовою фасували у своєму будинку в кустарних умовах каву, а на тару наносили комерційне найменування та торговельні марки компанії Kraft Foods Deutschland Holding GmbH. В результаті судового розгляду усіх обвинувачених було визнано винними у скоєнні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 229 КК України.
Даний приклад, по суті, заперечує наведене вище твердження про те, що скоєння злочину, передбаченого ст. 229 КК України, відбувається у сукупності із злочином, передбаченим ст. 202 КК України. Проте при розгляді даної справи не враховано однієї обставини: якби злочинці не використовували об'єкти інтелектуальної власності згаданої компанії, а придумали будь-яку іншу назву для своєї продукції, то не було б і складу злочину, передбаченого ст. 229 КК України. Проте з урахуванням масштабів діяльності (фактично – промислового) та характеру діяльності – спрямованого на отримання прибутку, можна говорити про склад злочину, передбаченого ст. 202 КК України – зайняття господарською діяльністю без відповідної державної реєстрації або відповідного ліцензування. А тому злочин у даній справі слід було кваліфікувати за ознаками і ст. 229, і ст. 202 КК України;
2) товариством з обмеженою відповідальністю «Електрон Україна»4 здійснюється виробництво кондиціонерів на території України, в ході якого використовуються торговельні марки та комерційне найменування відомої іноземної компанії – Akihaba Electric Corporation Ltd. Українським представником даної іноземної компанії на ім'я директора згаданого товариства направлено листа, яким попереджено про незаконність використання об’єктів інтелектуальної власності іноземної компанії. Проте такий лист ніяким чином не вплинув на процес виробництва, в результаті чого представником іноземної компанії подано заяву до відповідного відділу Міністерства внутрішніх справ України про порушення посадовими особами товариства (зокрема, директором) прав на об’єкти інтелектуальної власності компанії Akihaba Electric Corporation Ltd. Мотивами для такої заяви є те, що порушення прав на комерційне найменування не може відбутися «саме по собі», тобто для цього потрібно, щоб особа, яка має відповідні повноваження (визначені статутом товариства або посадовими інструкціями), видала відповідне розпорядження, а працівник його виконав. Відповідна кримінальна справа на даний час перебуває на стадії досудового слідства.
В даному випадку, окрім самого підприємства, за логікою представника іноземної компанії, відповідальність мають нести і фізичні особи, зокрема, директор зазначеного ТОВ. Тобто всю кримінальну відповідальність у даній справі несуть працівники, які безпосередньо вчинили дії, що призвели до порушення прав на комерційне найменування (бо ТОВ не може бути суб'єктом кримінальної відповідальності), а ТОВ, як зазначено в ст. 51 Кримінально-процесуального кодексу України від 12 січня 1961 року [47], несе матеріальну відповідальність за шкоду, завдану злочинними діями його працівників.
І якщо перша з наведених справ є доволі простою (і все ж, на нашу думку, її було вирішено лише наполовину), то другий приклад є доволі складним і неоднозначним. По суті, «видання наказу» на використання комерційного найменування директором не є «незаконним використанням» комерційного найменування (в термінології ст. 229 КК України) у розумінні способів використання останнього, наведеного на початку підрозділу. Проте без такого наказу порушення неможливе. Саме тому вважали б правильним визнати відповідну практику захисту прав на комерційне найменування такою, що найбільш повно захищає права власника та сприяє покаранню порушників таких прав.
Отже, вище розглянуто форми порушення прав на комерційні найменування фізичною особою. Переходячи до наступного суб’єкта, який може порушити права на комерційне найменування, – юридичної особи, слід зазначити таке.
За законодавством України (зокрема, відповідно до ст. ст. 1, 4 Закону України «Про захист від недобросовісної конкуренції») використання чужого комерційного (в термінології згаданого закону – фірмового) найменування є недобросовісною конкуренцією. При цьому слід зазначити, що конкуренція передбачає «змагання» двох (або більше) легалізованих учасників – суб’єктів господарювання, тобто конкурентами можуть бути лише юридичні особи та фізичні особи підприємці. А тому терміни «конкуренція» і «недобросовісна конкуренція» можуть застосовуватися лише до них, і ні в якому випадку не можуть застосовуватися до фізичної особи, яка не зареєстрована як суб’єкт господарювання.
Викладена позиція узгоджується із Законом України «Про захист економічної конкуренції» від 11 січня 2001 року [22], в ст. 1 якого зазначено, що конкуренція – це змагання між суб'єктами господарювання з метою здобуття завдяки власним досягненням переваг над іншими суб'єктами господарювання. При цьому суб’єктами господарювання згідно із згаданим законом є юридична особа чи фізична особа, яка здійснює господарську діяльність (тобто фізична особа-підприємець).
Окрім названого законодавства України про незаконність використання чужого комерційного найменування без відповідного дозволу, таке використання визнається недобросовісною конкуренцією в п. 1 ч. 3 ст. 10bis Паризької конвенції. Даною Конвенцією заборонено всі дії, здатні яким би то не було способом викликати змішування відносно підприємства, продуктів чи промислової або торговельної діяльності конкурента.
І саме цей пункт означає, зокрема, й неправомірне використання комерційного найменування. Це твердження узгоджується з позицією Боденхаузена Г., який зазначив, що згадане в п. 1 ч. 3 ст. 10bis Паризької конвенції змішування може виникнути в результаті використання, зокрема, комерційних найменувань, ідентичних чи подібних. При цьому не має значення, чи були ці акти вчинені добросовісно, хоча факт добросовісності може мати певний вплив на санкції, які будуть застосовані [6, с. 165].
Отже, використовуючи без дозволу власника комерційне найменування, юридична особа вчиняє акт недобросовісної конкуренції, заборонений п. 1 ч. 3 ст. 10bis Паризької конвенції про охорону промислової власності. Що ж до законодавства України, то, як вже зазначалося, у ст. 33 ГК України йдеться про незаконне використання комерційного найменування, що може призвести до змішування з діяльністю іншого суб'єкта господарювання, який має пріоритет на їх використання.
Як зазначив Мельниченко І.В. [84, с. 450], передумовою змішування завжди є небезпека плутанини внаслідок наближення використаних порушником позначень до характерних, відомих в обігу позначень, зокрема, комерційного найменування.
Залежно від ступеня наближення до чужих позначень розрізняють тотожні (однакові) позначення, коли чуже позначення використовується таким, яким воно є (у формі чужого позначення, а також у формі, що відрізняється лише окремими елементами, що не змінює в цілому відмітності позначення, тобто не зачіпає його тотожності) та позначення, схожі до ступеня змішування (подібні), тобто коли ці позначення не можна вважати тотожними, але все ж таки їх можна сплутати. Для встановлення можливості змішування необхідно врахувати безліч чинників, як-от: ступінь розрізняльної здатності комерційних найменувань, що протиставляються, їх ступінь відомості чи визнання, цінність, що з ними асоціюється, тривалість, обсяг та географічний район їх використання тощо. Ці всі показники мають встановлюватися та порівнюватися при проведені експертизи комерційних найменувань (детальніше про методику експертного дослідження об’єктів інтелектуальної власності зазначає Крайнєв П.П, Ковальова Н.М. та Мельников М.В. [45]). Саме тому згідно з п. 4 рекомендацій президії Вищого господарського суду України від 29 березня 2005 року №04–5/76 [86] «Про деякі питання практики призначення судових експертиз у справах зі спорів, пов’язаних із захистом права інтелектуальної власності» в разі необхідності господарський суд може поставити судовому експерту питання про наявність чи відсутність тотожності, тобто цілковитої схожості між комерційними найменуванням, що порівнюються. Те саме стосується і щодо схожості до ступеня змішування.
Окремо слід зазначити, що в Україні відсутня законодавчо закріплена методологія експертного дослідження на предмет тотожності/схожості комерційних найменувань. Саме таму, на нашу думку, слід використовувати аналогічну методологію щодо торговельних марок, яку закріплено у Правилах складання, подання та розгляду заявки на видачу свідоцтва України на знак для товарів і послуг, затверджені наказом