Оспорюванні правочини та їх правові наслідки
- в разі оспорюваності угоди позов про визнання угоди недійсною може бути задоволений без одночасного застосування наслідків виконання такої угоди, оскільки в цьому разі визнання угоди недійсною є самостійним способом захисту прав, а саме – припиненням або зміною правовідношення;
- в разі нікчемності угоди може подаватися лише позов про застосування наслідків виконання такої угоди, але не позов про визнання угоди недійсною, оскільки в цьому разі висновок суду про нікчемність угоди є не способом захисту прав, а лише правовою оцінкою, місце якій (як і будь-яким іншим правовим оцінкам) в мотивувальній, а не резолютивній частині рішення.
На жаль, такому підходу стала на заваді перша (юридико-технічна) помилка в ЦК УРСР. Хоча питання термінології не є принциповими з теоретичної точки зору, але, як свідчить практика, введення невдалих термінів або невведення термінів там, де вони є бажаними, тобто суто юридико-технічна недолугість, може призвести до вкрай негативних наслідків. Зокрема, допущене в ЦК УРСР змішування термінів, що застосовувались до нікчемних та оспорюваних угод, призвело до розуміння ст.59 ЦК УРСР таким чином, що ця стаття встановлює можливість визнання недійсною не тільки оспорюваної, а і нікчемної угоди, хоча метою цієї статті є лише визначення моменту, з якого угода, визнана недійсною, вважається такою. Це, в свою чергу, призвело до численних спроб надати єдину відповідь на зазначені вище два питання – такі спроби пов’язані з юридико-технічною помилкою в ЦК УРСР, а відтак не можуть бути успішними.
До речі, частина друга ст.59 ЦК УРСР містила ще одну помилку в регулюванні, встановлюючи, що якщо з самого змісту угоди випливає, що вона може бути припинена лише на майбутнє, дія угоди визнається недійсною і припиняється на майбутнє. Втім ця помилка є наслідком вказаної вище другої помилки ЦК УРСР. Згідно ж з частиною другою ст.236 ЦК України якщо за недійсним правочином права та обов'язки передбачалися лише на майбутнє, можливість настання їх у майбутньому припиняється. Таким чином, новий ЦК України вже не передбачає визнання “дії” угоди недійсною і припинення її на майбутнє.
Друга помилка ЦК УРСР - встановлення спеціальних наслідків виконання недійсних угод - призвела також до такого дивного явища в судовій практиці, як відмежування неукладених договорів від всіх інших нікчемних угод.
Судова практика щодо неукладених договорів
Згідно з сьогоднішньою усталеною судовою практикою у господарських справах позови про визнання договорів неукладеними є непідвідомчими судам, оскільки підписання таких договорів не створює правових наслідків, а тому не може призвести до порушення будь-чиїх прав; отже, і визнання договору неукладеним не може цих прав захистити. Якщо ж якась із сторін (або всі сторони) помилково виконали повністю або частково неукладений договір, то така сторона вправі була звернутись до суду з позовною вимогою про застосування наслідків безпідставного набуття майна, передбачених ст.469 ЦК УРСР, в тому числі про повернення безпідставно придбаного майна та відшкодування доходів, які набувач мав або повинен був мати з цього майна. Згідно з ч.3 ст.469 ЦК УРСР у разі неможливості повернути безпідставно придбане майно в натурі повинна була бути відшкодована його вартість, що мала визначатися на момент придбання.
Неукладений договір (коли не досягнуто згоди по всіх істотних умовах) вочевидь є таким, що не відповідає закону, тобто є різновидом нікчемної угоди. Звичайно, можна було б, наслідуючи Г.Ф.Шершеневича [8, с.168], в межах теоретичного дослідження позначати терміном “нікчемна угода” лише ті угоди, що не відповідають закону, але при цьому містять всі істотні умови, і виключати з об’єму цього поняття неукладені договори (в термінології Г.Ф.Шершеневича – “угоди, що не відбулися”). Таке спеціальне визначення, однак, застосовувати незручно як таке, що не відповідає ч.1 ст.48 ЦК УРСР, бо відсутність в договорі істотної умови означає його невідповідність закону, а ч.1 ст.48 ЦК УРСР передбачає дихотомічний поділ (відповідає закону – не відповідає закону) родового поняття лише на два видових (угода не є нікчемною - угода є нікчемною). Крім того, сам Шершеневич тут же на прикладі дарування підтвердив, що сучасне йому законодавство не слідує його визначенню (до речі, і його визначення поняття “мнимої угоди” відрізняється як від визначення за ст.58 ЦК УРСР, так і від смислу, що вкладався в це поняття сучасною Шершеневичу практикою). Тому нікчемні договори слід поділяти на укладені та неукладені, маючи при цьому на увазі, що при належному регулюванні наслідки їх виконання за загальним правилом мали б бути однаковими.
Легко бачити, що зазначений вище підхід став можливим у судовій практиці завдяки застосуванню до таких договорів на підставі ст.153 ЦК УРСР спеціального терміну “неукладені договори” для їх відмежування від інших недійсних угод, а також виходячи з того, що договір, який не укладено, просто не існує, - завдяки незастосуванню до таких договорів встановлених законом (зокрема, ч.2 ст.48 ЦК УРСР) правил про наслідки виконання інших недійсних договорів. Тим самим судовою практикою виправлено як першу помилку ЦК УРСР – вживання єдиного терміну “недійсна угода” для суттєво відмінних видів угод, так і другу помилку – встановлення штучних наслідків виконання таких угод. Такий підхід має наслідком створення доброго прикладу, закладення підвалин для встановлення в майбутньому належного регулювання відносин з приводу всіх нікчемних угод, та здійснення апробації такого регулювання судовою практикою.
Цей приклад, до речі, яскраво демонструє роль судів у правотворенні. Суди країни континентальної системи права не можуть прецедентом створювати норми права. Але зміст поняття “правотворення” не слід обмежувати встановленням текстів норм, а відносити до нього і інтерпретацію, тлумачення закону. Йдеться, звичайно, не про офіційне тлумаченя, яке вправі давати лише Конституційний Суд України, а про тлумачення у судовій практиці, без якого жодне правозастосування є неможливим. Таке тлумачення, що дається судом при розгляді справ, не має загальнообов’язкової сили і має значення лише для сторін у цих справах. При цьому, коли нова інтерпретація щодо певного правового питання поширюється настільки, що стає загальновживаною, усталеною можна казати про здійснення правотворення судовою практикою через створення правоположень. Цей механізм, з одного боку, забезпечує однакове застосування законодавства судами з того чи іншого питання протягом певного часу (доки не виникне необхідність у змінах), з другого - не потребує будь-якої офіційної фіксації (крім фіксації власне в судових рішеннях), а тому є досить гнучким для того, щоб своєчасно реагувати як на зміну законодавства, так і на розвиток доктрини.
Ймовірно, помилка щодо встановлення спеціальних правил про наслідки виконання недійсних договорів (яка з’явилась ще у Цивільному кодексі 1922 р.) пов’язана із перекрученням римського поняття “in integrum restitutio”, яке означало повернення сторін у первісний правовий стан шляхом анулювання (оспорюваної в сучасному розумінні) угоди, а не шляхом встановлення спеціальних правил про повернення сторонами одержаного за анульованою угодою. Немає ніяких підстав встановлювати такі наслідки на випадок виконання недійсної угоди, якщо законом встановлені загальні наслідки позадоговірної неправомірної поведінки. Слід зауважити, що ні історії римського права, ні правопорядкам сучасних зарубіжних країн не відомий будь-який механізм, спеціально призначений для регулювання майнових відносин сторін недійсної угоди; для цього використовуються універсальні засоби, в тому числі віндикаційні та кондикційні позови [9, с.244].
Наприклад, якщо власник передав майно в користування іншій особі на виконання неукладеного договору оренди, він не вправі був вимагати сплати йому орендної плати за неукладеним договором, проте він міг би на підставі ч.5 статті 469 ЦК УРСР (згідно якої правила цієї статті поширюються на випадок збереження майна за рахунок іншої особи без достатніх підстав, встановлених законом або договором) вимагати сплати йому суми орендної плати, яку користувач мав би сплатити за надання йому такого або подібного майна в користування за укладеним договором оренди чи найму.
Ясно, що при належному регулюванні такі ж самі наслідки мають наступати в разі передання майна в користування на виконання будь-якого нікчемного договору оренди.
Отже, сформований судовою практикою господарських судів поміркований підхід до неукладених договорів має бути законодавчо розповсюджений на всі нікчемні угоди. Цей підхід видається вірним, оскільки базується на глибинному принципі - він відображає пріоритет імперативної норми закону над волею учасників цивільних відносин. Саме тому вчинення правочину, що суперечить закону, може у випадках, встановлених законом, тягти публічно-правову відповідальність, але саме по собі (тобто якщо відсутнє порушення цивільних прав, пов’язане з дефектами волі чи волевиявлення) не повинне мати ні тих наслідків, настання яких бажали сторони, ні будь-яких інших цивільно-правових наслідків.
Розділ 2. Оспорюванні правочини та їх правові наслідки
2.1 Підстави для визнання правочину недійсним. Правові наслідки такого визнання
Якщо правочин відповідає усім вимогам закону, а також вимогам, що їх висунули його учасники, то питання про його правомірність та недійсність не виникає. Він просто породжує правові наслідки, тобто певні права і обов'язки. Якщо правочин не відповідає цим вимогам у повному обсязі або в деякій частині, то ставиться під сумнів його дійсність.
Ступінь недійсності правочину може бути різним. Причому може виникнути питання, з якого моменту правочин слід вважати недійсним: чи з самого початку вчинення; чи деякий час він був дійсним, а потім став недійсним; чи він продовжує бути дійсним до визнання його недійсним судом.
Коли безпосередньо у правовій нормі визначена недійсність певного правочину, то його називають нікчемним. Нікчемні правочини недійсні вже в момент їх вчинення. У цьому разі визнання судом правочину недійсним не потрібне. У випадках, встановлених Цивільним кодексом України, суд може визнати нікчемний правочин дійсним.
До нікчемних правочинів належать такі:
• правочин, вчинений малолітньою особою за межами її цивільної дієздатності. Такий правочин може бути згодом схвалений її батьками або одним із них, з ким малолітня особа проживає, або опікуном. Вважається, що такий правочин схвалений, якщо ці особи, дізнавшись про його вчинення, протягом одного місяця не заявили претензій Другій стороні. У разі відсутності схвалення правочину він є нікчемним. Все одержане за таким правочином підлягає поверненню сторонам, а дієздатна сторона зобов'язана також відшкодувати збитки, завдані укладенням недійсного правочину, якщо в момент вчинення вона знала або могла знати про вік другої сторони. На вимогу заінтересованої особи суд може визнати такий правочин дійсним, якщо буде встановлено, що він вчинений на користь малолітньої особи;
• правочин, вчинений без дозволу органу опіки та піклування. Опікун не має права без дозволу органу опіки та піклування: відмовитися від майнових прав підопічного; видавати письмові зобов'язання від імені підопічного; укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, в тому числу договори щодо поділу або обміну житлового будинку, квартири; укладати договори щодо іншого цінного майна. Однак на вимогу заінтересованої особи такий правочин може бути визнаний судом дійсним, якщо він відповідає інтересам фізичної особи, над якою встановлено опіку або піклування;
• правочин, вчинений недієздатною фізичною особою. Дієздатна сторона зобов'язана повернути опікунові недієздатної особи все те, що вона одержала за цим правочином, а опікун зобов'язаний повернути дієздатній стороні все, що недієздатна особа одержала за цим правочином. Дієздатна сторона зобов'язана також компенсувати опікунові недієздатної особи чи членам його сім'ї моральну шкоду, якщо буде встановлено, що вона знала про психічний розлад або недоумство другої сторони або могла припустити такий її стан.
Опікун може схвалити дрібний побутовий правочин, вчинений недієздатною особою. Правочин вважається схваленим, якщо опікун, дізнавшись про його вчинення, протягом одного місяця не заявив претензії другій стороні. У разі відсутності такого схвалення цей правочин та інші правочини, вчинені недієздатною фізичною особою, є нікчемними;
• правочин, який порушує публічний порядок. Таким вважається правочин, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної чи юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним;
• односторонній правочин, у якому недодержано вимоги закону про нотаріальне посвідчення. Суд може визнати такий правочин дійсним, якщо буде встановлено, що він відповідає справжній волі особи, яка його вчинила, а нотаріальному посвідченню правочину перешкоджала обставина, яка не залежала від її волі;
• договір, у якому сторони не додержали вимог закону про його нотаріальне посвідчення. Однак, якщо сторони домовилися щодо всіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна зі сторін ухиляється від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним. У цьому разі нотаріальне посвідчення договору не потрібне;
• правочин, яким скасовується чи обмежується відповідальність за умисне порушення зобов'язання;
• правочин щодо забезпечення виконання зобов'язання, вчинений із недодержанням письмової форми;
• правочин, що обмежує можливість фізичної особи мати не заборонені законом цивільні права та обов'язки. Наприклад, нікчемним буде правочин, укладений між особами про відмову від складення заповіту.
Якщо нікчемні правочини є недійсними від початку їх здійснення, незалежно від подання позову і рішення суду, то правочини, здійснені обмежено дієздатними без згоди їх піклувальників або під впливом обставин, що тимчасово паралізували волю одного або двох учасників сторін договору, породжують відповідні права і обов'язки контрагентів, а отже, є дійсними.
Проте таку їх дійсність можуть оспорити відповідні особи в суді. Тому такі правочини називаються відносно дійсними, або оспорюваними. До них належать правочини, вчинені:
• неповнолітньою особою, віком від 14 до 18 років (без згоди батьків, піклувальника);
• фізичною особою, що обмежена у дієздатності (без згоди піклувальника);
• дієздатною фізичною особою, яка в момент вчинення не усвідомлювала значення своїх дій або не могла керувати ними;
• фізичною особою під впливом помилки;
• фізичною особою під впливом обману;
• фізичною особою під впливом насильства;
• фізичною особою під впливом збігу тяжких обставин;.
• внаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною;
• юридичною особою, яких вона не мала права вчиняти;
• фіктивні й удавані правочини.
Оспорювані правочини, визнані недійсними, вважаються такими з моменту їх здійснення.
Правові наслідки недійсності правочину такі:
а) недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю;
б) сторони зобов'язані повернути одна одній у натурі все, що одержали на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, у тому числі тоді, коли те, що одержано, полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, — відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які діють на момент взаємних розрахунків;
в) наслідки недійсності нікчемного правочину, передбачені законом, не можуть змінюватись домовленістю сторін;
г) недійсність окремої частини правочину не призводить до недійсності решти його частини і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений без включення до нього недійсної частини.
Зразок позовної заяви до суду про визнання удаваного правочину недійсним До Кіровського місцевого районного суду М.Дніпропетровська
Позивач:
Даниленко Іван Володимирович,
м. Дніпропетровськ,
б-р Шевченка, 100, кв. 10
Відповідач:
Ковальова Тамара Олексіївна,
м. Дніпропетровськ,
вул. Попова, 16, кв. 1
Ціна позову
ПОЗОВНА ЗАЯВА
У грудні 2003 р. з моєї вини було заподіяно шкоду автомобілю "Волга", який належить на праві власності Ковальовій Т.О.
Вона вимагала відшкодувати заподіяні збитки у тижневий термін у сумі, еквівалентній 2835 доларам США.
Не маючи у наявності зазначеної суми, я не зміг у такий стислий термін відшкодувати збитки.
Тоді Ковальова Т.О., як голова ГБК "Зірка", членом якого я є, запропонувала оформити правочин дарування їй гаража, що належить мені.
Я вимушений був погодитися, і 20 грудня 2003 р. ми уклали правочин, засвідчений 2-ю Дніпропетровською нотаріальною конторою, згідно з яким я подарував Ковальовій Т.О. гараж № 11 у ГБК "Зірка".
При цьому ми домовились у присутності Шпака Андрія Андрійовича, що в разі відшкодування завданих мною збитків, Ковальова Т.О. зобов'язується повернути мені гараж.
Ця домовленість підтверджується також розпискою Ковальовоі Т.О. від 28 грудня 2003 р., в якій вона зазначила, що отримала від мене на відшкодування збитків суму, еквівалентну 2656 доларам СІЛА, недоотримана сума еквівалентна 179 доларам СПІА. У цій розписці Ковальова Т.О. зобов'язується повернути узятий під заставу гараж.
Недоотримана сума мною також була відшкодована Ковальовій Т.О.
Однак вона під надуманими приводами "хвороба", "погана погода", "зайнятість" тощо відкладає повернення гаража, взятого під заставу.
Таким чином, обставини укладення правочину дарування гаража та правовідносини, що при цьому виникли, засвідчують те, що правочин є удаваним, що приховує інший, який дійсно мав місце, а саме договір застави.
Тим паче, що з моменту здійснення правочину, так званого "договору дарування", і до цього часу я є членом ГБК і користуюся гаражем, який мені належить. Проте, згідно з положеннями Цивільного кодексу України, договір дарування є безоплатним правочином і вважається укладеним з моменту передачі майна обдарованому.
Відповідно до ст. 235 Цивільного кодексу України, у разі, якщо правочин здійснено з метою приховати інший правочин (удаваний правочин), до нього застосовуються правила, що регулюють той правочин, який сторони мали на увазі.
Отже, правовідносини, що виникли, повинні регулюватися ст. 1, 3, 4, 28 Закону України "Про заставу".
Відповідно до ст. 28 зазначеного Закону, право застави припиняється з припиненням обов'язку, забезпеченого заставою.
На підставі ст. 203, 235 Цивільного кодексу України, ст. 1, З, 4, 28 Закону України "Про заставу",
ПРОШУ:
1. Визнати договір дарування гаража № 11 у ГБК "Зірка", укладений між мною та Ковальовою Т.О. і засвідчений 2-ю Дніпропетровською міською нотаріальною конторою 20 грудня 2003 р., реєстраційний № 218-3011, недійсним.
2. Застосувати до правовідносин, що виникли, правила ст. 1, З, 4, 28 Закону України "Про заставу".
3. Покласти на відповідача видатки, пов'язані з розглядом даної справи.
4. Як свідка викликати в судове засідання Шпака А.А., який шкає за адресою: м. Дніпропетровськ, вул. Тимошенка, 3.
Додаток:
— копія договору дарування;
— розписка від 28 грудня 2003 р.;
— довідка ГБК "Зірка";
— копія позовної заяви;
— квитанція про сплату державного мита.
2.2 Позови про визнання недійсними нікчемних угод
У контексті формування законодавчих пропозицій цікавим є питання про визнання судами недійсними нікчемних угод. Існує досить поширена думка, що судове визнання недійсними нікчемних угод хоч і не є способом захисту порушеного суб’єктивного права, але є способом захисту охоронюваного законом інтересу [10, с.156], бо дозволяє прояснити права і обов’язки сторін.
З цього приводу, перш за все, слід зазначити, що сама необхідність використання в законодавстві понять охоронюваного законом інтересу та його захисту є дискусійною. Так, у рішенні Конституційного Суду України від 1 грудня 2004 року № 18-рп/2004 (справа про охоронюваний законом інтерес) зазначено, що види і зміст охоронюваних законом інтересів, як правило, не визначаються у статтях закону; що охоронюваний законом інтерес перебуває під захистом не тільки закону, а й об'єктивного права у цілому, що панує у суспільстві, оскільки інтерес у вузькому розумінні зумовлюється загальним змістом такого права. Це наштовхує на думку, що вказівки на захист охоронюваного законом інтересу у статтях чинних законів є випадковими, а відтак і зайвими.
Цікавою є точка зору І.Бірюкова, який вважає, що захист інтересу, про який йдеться в ЦК України, викликатиме ускладнення як в правозастосовчій, так і правоохоронній діяльності, що в кінцевому наслідку може призвести до порушення суб’єктивних прав особи або до зловживання цими правами [11, с.20]. Здається, що прогноз І.Бірюкова, принаймні в частині ускладнень в правозастосовчій діяльності, вже починає збуватись. Про це побічно свідчить той факт, що Конституційний Суд України в зазначеному вище рішенні при тлумаченні положення частини першої статті 4 Цивільного процесуального кодексу України в аспекті поставленого у конституційному поданні питання про те, чи може акціонер звертатись до суду за захистом порушених прав іншої особи (акціонерного товариства, акціонером якого він є), був змушений одночасно з’ясовувати зміст поняття “охоронюваний законом інтерес”, що вживається в частині першій статті 4 Цивільного процесуального кодексу України та інших законах України.
Втім, вступати у дискусію щодо захисту охоронюваного законом інтересу для цілей цієї статті немає потреби. Натомість досить звернути увагу на те, що насправді розгляд справи про визнання нікчемної угоди недійсною далеко не завжди прояснює права та обов’язки сторін, а може навіть створювати помилкове уявлення про ці права та обов’язки. Пояснимо це прикладом з практики господарського суду міста Києва.
Регіональне відділення Фонду держаного майна України (РВФДМУ) звернулось з позовом про визнання недійсним на підставі ч.1 ст.48 ЦК УРСР договору оренди нежитлового приміщення, укладеного колишніми державними підприємствами - ВАТ “П” як орендодавцем та ТОВ “С” як орендарем. Позов судом було задоволено. Виходячи з цього судового рішення, РВФДМУ, будучи впевненим у відсутності прав орендаря на користування приміщенням, звернулось з позовом про звільнення нежитлового приміщення орендарем, посилаючись на те, що договір оренди визнано судом недійсним. Але суд відмовив у позові, оскільки з’ясувалося, що раніше правопопередниками ТОВ “С” та ВАТ “П” було укладено інший договір оренди, який відповідає закону, строк оренди за яким не закінчився, а зобов’язання за яким не припинено новацією в зв’язку з нікчемністю договору, укладеного пізніше.
Отже, можна дискутувати з приводу того, чи потрібен у процесуальному законодавстві України (як це має місце, приміром, у процесуальному законодавстві Німеччини [12, с.132]) інститут встановлювального позову, метою якого є лише усунення сумнівів у правовідношенні, тобто з’ясування прав і обов’язків сторін, що викликають сумнів. Але в будь-якому випадку позов про визнання недійсними нікчемних угод такій меті не відповідає, а тому запроваджувати його не слід. Тим більше, що апробація, здійснена судовою практикою, не свідчить про необхідність запровадження позовів про визнання договорів неукладеними, а навпаки, демонструє відсутність будь-яких проблем у зв’язку з непідвідомчістю судам таких спорів.
Висновок
За характером порушення закону та правовими наслідками недійсні право чини поділяються на:
нікчемні;
оспорювані.
Нікчемним є правочин, недійсність якого встановлена законом. Визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Будь-яка заінтересована особа може звернутися до суду з вимогою про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину. Суд може застосувати наслідки нікчемного право чину з власної ініціативи (ч.5 ст. 216 ЦК України). На нікчемність вказує словосполучення „є нікчемним”.
Оспорюваним є правочин, недійсність якого прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом. Такий право чин може бути визнаний недійсним судом (ч.3 ст. 215 ЦК України). На оспорюваність вказує словосполучення „може бути визнаний недійсним”.
До нікчемних правочинів, зокрема, належать:
1) право чин, вчинений з порушенням письмової форми у випадках встановлених законом (договір дарування майнового права та договір дарування з обов’язком передати дарунок у майбутньому- ч.3 ст. 719 ЦК; договір банківського вкладу- ч.2 ст 1059 ЦК та ін.);
2) правочин, вчинений з порушенням вимоги щодо його нотаріального посвідчення (ст. 219 та 220 ЦК);
3) правочин, вчинений малолітньою особою за межами її цивільної дієздатності (ст. 221 ЦК);
4) правочин, вчинений без дозволу органу опіки та піклування (ст. 224 ЦК);
5) правочин, вчинений недієздатною особою (ст. 226 ЦК);
6) правочин, який порушує публічний порядок (ст. 228 ЦК);
До оспорюваних правочинів належать:
1) правочин, вчинений неповнолітньою особою за межами її цивільної дієздатності (ст. 222 ЦК);
2) правочин, вчинений особою, обмеженою в цивільній дієздатності, за межами її цивільної дієздатності (ст. 223 ЦК);
3) правочин, вчинений дієздатною особою, яка у момент його вчинення не усвідомлювала значення своїх дій та/або не могла керувати ними (ст. 225 ЦК);
4) правочин, вчинений юридичною особою, без відповідного дозволу (ліцензії) (ст. 227 ЦК);
5) правочин, вчинений під впливом помилки (ст. 229 ЦК);
6) правочин, вчинений під впливом обману (ст. 230 ЦК);
7) правочин, вчинений під впливом насильства (ст. 231 ЦК);
8) правочин, вчинений у результаті зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною (ст. 232 ЦК);
9) правочин, вчинений під впливом тяжкої обставини (ст. 233 ЦК);
10) фіктивний правочин (ст. 234 ЦК).
Правові наслідки недійсності окремих частин право чину (ст. 217 ЦК- якщо можна припустити, що право чин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини).
Список літератури
Генкин Д.М. Недействительность сделок, совершенных с целью, противной закону// Ученые записки ВИЮН. Вып.V.1987. С. 49.
Иоффе О.С. Советское гражданское право. М.: Юридическая литература, 1987. С. 295, 297.
Шахматов В.П. Составы противоправных сделок и обусловленные ими последствия. Изд-во Томского университета, 1967. С. 148.
Рабинович Н.В. Недействительность сделок и ее последствия. Изд-во ЛГУ, 1960. С. 16-17.
Див. Постановление Пленума Верховного Суда РФ и Пленума Высшего Арбитражного Суда РФ от 01.07.1996 года № 6/8.
Спасибо-Фатєєва І. Проблемні аспекти недійсних правочинів (на прикладі договору міни акцій) // Підприємництво, господарство і право. – 2002. - №7. – С.29.
Джунь В.В. До питання про обов’язковість застосування реституції у разі неправозгідності угоди // Вісник господарського судочинства. – 2002. - №4. – С.165.
Кот О.О. До питання про визнання недійсними угод, укладених з метою, суперечною інтересам держави і суспільства // Вісник господарського судочинства. – 2002. - №4. – С.177.
Павленко Д. Визнання угод недійсними на підставі ст.49 Цивільного кодексу // Юридичний журнал. – 2002. - №3. – С.91.
Калаур І. Окремі аспекти застосування правових наслідків нікчемних і оспорюваних правочинів // Підприємництво, господарство і право. – 2003. - №12. – С.48.
Спасибо-Фатєєва І.В. Нікчемні правочини та їх наслідки // Вісник господарського судочинства. – 2004. - №2. – С.178.
Беляневич О.А. До питання про недійсність господарських договорів // Вісник господарського судочинства. – 2004. - №2. – С.200.
Шершеневич Г.Ф. Курс гражданского права. – Тула. - 2001. – 720 с.
Тузов Д.О. Реституция и реституционные отношения в гражданском праве России // В кн.: Цивилистические исследования. Вып.1. М. - 2004. – С.213.
Тузов Д.О. Ничтожность и