Xreferat.com » Рефераты по государству и праву » Судова реформа в Росії та Білорусії

Судова реформа в Росії та Білорусії

рази більше, ніж двома роками раніше, а кількість задоволених позовів зросла з 67 до 75 % [12, 23].


г) суд присяжних;


Закон «Про внесення змін і доповнень у Закон РРФСР «Про судоустрій»», Кримінально-процесуальний кодекс РРФСР, Кримінальний кодекс РРФСР і Кодекс РРФСР про адміністративні правопорушення відродили в Росії суд присяжних - найважливішу гарантію захисту прав громадян і найдемократичнішу форму судочинства. У процесі дороблення закону був досягнутий компроміс: розгляд справ присяжними вводився лише для обласних (крайових) судів, до підсудності яких по першій інстанції відносяться справи про найбільш тяжкі злочини (вбивство, зґвалтування, розкрадання в особливо великих розмірах, злочини проти безпеки держави).

Відродження суду присяжних стало головною подією в реформі судової системи за 1992-1993 роки. Спочатку суд присяжних увели тільки в 9 регіонах (Московській, Рязанській, Саратовській, Іванівській, Уляновській і Ростовській областях, Ставропольському, Алтайському й Краснодарському краях), де попередньо була проведена більш підготовча робота.

Передбачалося, що передача права винесення вироку дванадцяти незалежним представникам народу приведе до появи змагальності процесу, послабить обвинувальний ухил, настільки характерний для радянської неоінквізиційної судової системи, і продемонструє громадськості, що правосуддя звільнилося від політичного впливу.

Відповідно до закону присяжним засідателем може стати будь-хто, хто досяг 25 років, несуджений, дієздатний громадянин з перерахованих регіонів Росії. Зі списків кандидатів у присяжні засідателі виключаються за їх заявою співробітники правоохоронних органів, судді, військовослужбовці, священнослужителі, керівники органів державної влади і їхні заступники, а також особи, що не володіють мовою судочинства, люди старше 70 років, інваліди або особи, що мають фізичні або психічні недоліки, що заважають їм зрозуміти, що відбувається в залі суду. Для всіх інших участь у процесах як присяжний засідатель протягом 10 календарних днів у році - цивільний обов’язок [13, 54].

Списки потенційних присяжних засідателів складає обласна (крайова) адміністрація. Після досить складної процедури відбору (на заключному етапі обвинувачення й захист вправі без вказівки причин відвести чотирьох кандидатів, що жадає від прокурора й адвоката знання основ психології) формується колегія присяжних засідателів із дванадцяти основних і двох запасних. Запасні присяжні протягом усього процесу беруть участь у розгляді справи й готові замінити основного присяжного, якщо той з якоїсь причини вибуває.

Властиво процесу передує важлива стадія попереднього слухання справи без участі присяжних засідателів, у ході якої суддя повинен визначити допустимість представлених прокурором доказів і виключити зі справи отримані з порушенням Закону. Різниця в цьому смислі між судом присяжних і загальним судом (за участю народних засідателів або суддею одноосібно) у тому, що в останньому докази, що підлягають виключенню зі справи (судді часто закривають очі на «малозначні» порушення закону), однаково доводять до відомості суддів і народних засідателів і психологічно не можуть не впливати на їхню свідомість. А присяжні нічого не знають про виключені докази.

Присяжні (і ніхто крім них) вирішують питання про винність. Навіть Касаційна палата Верховного Суду не вправі скасувати вердикт присяжних, якщо він винесений без порушення кримінально-процесуального закону. Народних засідателів (на відміну від присяжних) закон наділив всіма правами судді й зобов’язав разом з ним не тільки встановлювати факти, але й вирішувати питання права, у яких вони не орієнтуються. Коли ж народні засідателі, інтуїтивно почуваючи несправедливість, виражають незгоду з думкою судді (що буває вкрай рідко), у нього напоготові безпрограшний спосіб: він пропонує їм самим написати вирок, чого вони зробити не в змозі. Тому роль народних засідателів звелася до кивання головою в такт рішенню судді [14, 61].

Суддю, що фактично одноосібно вирішує справу, можна підкупити, залякати. У суді присяжних це безглуздо, оскільки результат справи залежить не від нього, а від дванадцяти народних представників, яких саме, заздалегідь невідомо, тому впливати на них значно складніше. Якщо все-таки така погроза існує, то Закон «Про судоустрій» ставить за обов’язок органам внутрішніх справ негайно за заявою присяжного засідателя або за власною ініціативою забезпечити безпеку присяжного й членів його родини, схоронність приналежного йому майна.

Немаловажно й те, що праця присяжних непогано оплачується: за час, проведений в суді, вони одержують половину зарплати судді або свій середній заробіток, якщо він вище, за рахунок засобів федерального бюджету.

Перший судовий процес за участю присяжних засідателів у пострадянській Росії відбувся в Саратові в грудні 1993 року і був досить показовим. Слідство звинувачувало братів Мартинових у навмисному вбивстві трьох чоловік, зробленому з корисливих спонукань і з особливою жорстокістю, а також у розбійному нападі, за що кримінальний закон передбачає покарання до 15 років позбавлення волі або страту. Але судовий розгляд виявив іншу картину: вбивство відбулося в ході обопільної бійки, причому Мартинови захищалися від потерпілих, які раніше були багаторазово засуджені за хуліганство. Обвинувачення в розбійному нападі відпали зовсім.

Одностайний вердикт присяжних - визнати Мартинових винними у вбивстві, зробленому при перевищенні меж необхідної оборони. Суддя призначив покарання: 1,5 років позбавлення волі першому й 1 рік - другому. Юристи, що стежили за процесом, зійшлися в думці: якби справа Мартинових слухалася в «звичайному» суді, висунуте слідством обвинувачення, швидше за все, одержало б підтвердження [15, 57].

Результати роботи судів присяжних в 9 регіонах Росії виявилися підбадьорюючими. Хоча процеси в середньому тривали близько 5 днів, що майже вдвічі більше середнього строку розгляду аналогічних справ у судах за участю народних засідателів, нові правила судочинства в значній мірі сприяли усуненню обвинувального ухилу й створенню дійсно змагального процесу. На початку 90-х років обласні (крайові) суди виправдували 0,5 % підсудних, а присяжні за 1994-1995 роки винесли близько 15 % виправдувальних вердиктів. По кожній четвертій справі присяжні визнавали підсудних винними в менш тяжких злочинах у порівнянні з тими, які фігурували в обвинувальних висновках, що підписувались слідчим і затверджувались прокурором, а по кожному другому визнавали засудженого заслуговуючим полегкості або особливої полегкості. Це ставило за обов’язок судді знизити покарання.

Цікаво, що критики суду присяжних, які під час проходження закону через парламент стверджували, начебто суди будуть в основному виправдовувати злочинців і направляти справи на додаткове розслідування, тепер могли б, посилаючись на наведені статистичні дані, дорікати присяжних у зайвій поблажливості, але чомусь цього не роблять. Видимо, прийшли до розуміння того, що розправний суд і належна правова процедура - далеко не те саме. Суд присяжних змушує суддів, прокурорів і адвокатів багато в чому переглянути свої погляди на професію.

Прокурор більше не може розраховувати на те, що суддя - його сподвижник по боротьбі зі злочинністю – «не помітить» погрішностей попереднього слідства (скільки зламаних людських доль стоїть за ними) і «зробить справу» за прокурора. Адвокатові не має смислу «домовлятися» із прокурором або суддею, а необхідно проявляти професійну майстерність. І сам суддя починає розуміти: слово «суд» бере свій початок не від «засудити», а від «розсудити» [16, 94].

Восени 1995 року у Держдуму був внесений законопроект, що поширював суд присяжних ще на 12 суб’єктів Федерації. Але уряд дав негативний висновок, посилаючись на недостачу грошей у бюджеті. За минулі з тих пір роки грошей так і не найшлося. Всупереч бажанню майже 20 суб’єктів Федерації ввести на своїй території суд присяжних географія його застосування не розширюється.

Зложилася парадоксальна ситуація: паралельно існують дві системи правосуддя - неоінквізиційна, прийнята в переважній більшості судів загальної юрисдикції, і змагальна, організована для декількох судів за участю присяжних засідателів. Змагальне судочинство, впливаючи на звичайний кримінальний процес (зокрема, створенням прецедентів правового рішення питання про допустимість доказів), погоди не робить. Воно поступово деградує в далекому середовищі, не стаючи правилом, залишаючись виключенням. Так і не реалізовані норми Конституції, що забезпечують громадянам захист від довільних арештів, які гарантують право обвинувачуваного стати перед судом присяжних, що проголошують принцип здійснення судочинства на основі змагальності й рівноправності сторін.

Ще одна важлива проблема судової реформи - захист суддів і свідків від погроз із боку злочинних співтовариств. У сучасних російських судах «замовлене правосуддя» не пішло в небуття, а лише прийняло нові форми. Коли суддя діє всупереч представленим доказам, логіці й здоровому глузду, зрозуміло, що ним рухає страх за своє життя й життя своїх близьких. Адже суддя в Росії не захищений не тільки від тиску, але навіть від прямих погроз. Не захищені й свідки. У розвинених країнах на захист свідків виділяються величезні засоби. Федеральні влади виплачують їм компенсації за фізичний і моральний збиток, в окремих випадках їм надається нова робота, міняються місце проживання, ім’я й навіть зовнішність. Витрати держави великі, але й віддача величезна: завдяки такій програмі розкриті сотні найтяжких злочинів.


д) структура судової системи;


Відповідно до Закону «Про судову систему Російської Федерації» у країні діють федеральні суди (Конституційний Суд, федеральні суди загальної юрисдикції й федеральні арбітражні суди) і суди суб’єктів Федерації (конституційні або статутні суди й мирові судді). Створення інших судів, у тому числі надзвичайних, не допускається.

Конституційний Суд РФ існує самостійно, без зв’язку з конституційними (статутними) судами, не утворює підсистеми судів конституційної юрисдикції, не переглядає рішення інших судових органів, тобто самостійно й незалежно здійснює судову владу, перевіряє законність нормативних актів і відповідність їх Конституції. Крім того, законність деяких нормативних актів перевіряють конституційні (статутні) суди й суди загальної юрисдикції.

Система федеральних судів загальної юрисдикції включає три групи судів. Перша група - Верховний Суд РФ, верховні суди республік, крайові, обласні, суди автономної області, автономних округів, міст федерального значення, районні суди, що здійснюють правосуддя по цивільним, кримінальним, адміністративним і іншим справам, підсудним їм. Друга група - військові суди, створювані по територіальному принципу, по місцю дислокації військ і флотів, що здійснюють судову владу у військах і формуваннях. Третя група - спеціалізовані суди, які завдяки спеціалізації суддів здатні швидше й вірніше розглядати певні категорії цивільних і адміністративних справ. Для їхнього створення треба розробити концепцію організації, діяльності, місця в системі судів загальної юрисдикції (підвідомчість, система оскарження рішень) У свою чергу, це зажадає внесення доповнень і змін у відповідне законодавство й вишукування джерел фінансування [17, 138].

Система арбітражних судів ділиться на три рівні: перший - Вищий Арбітражний Суд, другий - федеральні арбітражні суди округів, третій - арбітражні суди республік, країв, областей, автономної області й автономних округів, міст федерального значення.

Функції арбітражного суду і його структура мають багато схожого із судами загальної юрисдикції. Відмінність у тому, що останні створюються в найменших адміністративно-територіальних підрозділах, щоб бути ближче до населення. Але система арбітражних судів не передбачає ланки, максимально наближеного до населення (не було цього в Законі РРФСР «Про арбітражний суд» від 4 липня 1991 року і в Законі «Про арбітражні суди в РФ» від 5 квітня 1995 року).

Арбітражні суди, як і КС, занадто віддалені від населення. Часом єдиний на область, край або республіку арбітражний суд менш доступний, ніж суди загальної юрисдикції. З урахуванням російських відстаней, дорожнечі проїзду мало хто поїде в столицю для захисту своїх прав у Конституційному Суді або в обласний центр - в арбітражний суд для вирішення економічних суперечок. У результаті право залишається порушеним або знаходяться незаконні шляхи вирішення.

Те, що в Росії діють різні види судів, не означає створення єдиної судової системи, оскільки відсутній вищий судовий орган, що забезпечував би єдність судової влади й правозастосування. У результаті виникають численні складності з розмежуванням підвідомчості справ, які нерідко відштовхують громадян від звернення до суду. Крім того, види судів не взаємозалежні функціонально (взаємодіють тільки загально територіальні й військові суди), справи розглядаються лише в межах одного виду.

Деякі юристи пропонують у перспективі об’єднати суди в Колегію по господарських спорах і в Колегію по конституційно-правових питаннях. Тим самим забезпечувалася б єдність судової практики, судова влада стала б більше цілісною й усувався б ґрунт для суперечок про підвідомчість, а правосуддя було б ближче й доступніше населенню. Арбітражні суди зайняли б положення господарських колегій обласних і відповідних їм судів, передавши частину підвідомчих справ по підсудності в місцеві суди [18, 312].


е) судова система й федералізм;


Незважаючи на те, що Конституція РФ передбачила можливість створення судової системи в суб’єктах Федерації, всі первісні законопроекти про судоустрій відбивали тільки федеральну судову систему. Це означає, що система судів загальної юрисдикції побудована на підставі централізованої організаційної моделі в умовах федеративної держави. Федеральні суди й суди суб’єктів Федерації перебувають у єдиній ієрархічній судовій системі, при цьому перші виступають як вищестоящі суди стосовно других, які є судами першої або другої інстанції.

Матеріальні (кримінальне, цивільне й більша частина адміністративного) і процесуальні галузі права, що забезпечують єдність системи, стосуються компетенції Федерації. При цьому її суб’єкти мають обмежену законодавчу компетенцію, а суди суб’єктів можуть застосовувати суб’єктне право в рамках, встановлених федеральним Законом.

Відповідно до Закону «Про судову систему РФ» судді верховних судів республік, крайових і обласних судів, судів міст федерального значення, автономної області й автономних округів, а також районних судів призначаються на посаду Президентом РФ по поданню голови Верховного Суду, що, у свою чергу, ґрунтується на висновку кваліфікаційних суддів цих судів, погодженому із законодавчими органами суб’єктів Федерації. Крім того, Закон згадує про мирових суддів, процедура призначення яких встановлюється законодавством суб’єкта.

Нейтральний Закон «Про судову систему РФ» не задовольнив ні реформаторів із системи, ні багатьох керівників суб’єктів Федерації. Перші справедливо відзначали, що він проігнорував багато положень «Концепції судової реформи», зокрема про необхідність введення судових округів, що не збігаються з адміністративно-територіальним поділом. Це положення важливо, оскільки в такий спосіб удалося б вивести суди з-під впливу місцевої влади.

Для керівників регіонів Закон означав, що судова система як і раніше залишається федеральною, за винятком не існуючих тоді мирових суддів. Їхній головний аргумент полягав до того ж в тому, що Конституція передбачає поділ влади на законодавчу, виконавчу й судову не тільки для Федерації, але й для її суб’єктів. Зберігаючи лише федеральну судову систему, Закон суперечить Конституції. У результаті, всупереч Закону, судді деяких регіональних судів призначені на посаду главами регіонів, а не Президентом РФ , і їхня легітимність сумнівна [19, 125].


є) мирові судді.


Закон «Про мирових суддів у Російській Федерації» від 17 грудня 1998 року пом’якшив проблему федералізму в судовій системі. За Законом мировий суддя обирається на п’ять років населенням або призначається органом законодавчої влади суб’єкта Федерації. Мирові судді можуть діяти в межах судових ділянок, які створюються відповідно до Законів суб’єктів Федерації з розрахунку одна ділянка на 15-30 тисяч жителів. Зарплата мирового судді становить 60 % окладу голови Верховного Суду, а в містах федерального значення – 64 % і нараховується з федерального бюджету. А матеріально-технічне забезпечення (надання приміщень, меблів і канцтоварів) покладено на органи юстиції або органи виконавчої влади відповідного суб’єкта Федерації.

Мировим суддям Закон дав статус суддів загальної юрисдикції, вони входять у єдину судову систему Росії. Їхні постанови, розпорядження, вимоги, доручення й виклики обов’язкові для всіх юридичних і фізичних осіб і органів влади [20, 150].

У компетенцію мирових суддів входять справи, які не вимагають довгих розглядів, але неминуче зависають у перевантажених судах. Це справи про розірвання шлюбу й розділ нажитого за час спільного життя майна, інші справи в сфері сімейно-правових відносин (за винятком справ про заперечування батьківства й материнства, позбавлення батьківських прав і всиновлення). А також справи, пов’язані із трудовими відносинами (за винятком справ про поновлення на роботі), суперечки відносно власності по майнових позовах, якщо сума позову не перевищує 500 мінімальних розмірів заробітної плати, і справи про визначення порядку користування земельними ділянками, будовами й іншою нерухомістю. Крім того, мировий суддя вправі розглядати кримінальні справи про злочини, за здійснення яких передбачене покарання не більше двох років позбавлення волі.

В Адміністрації Президента РФ розроблений проект федерального конституційного Закону «Про суди загальної юрисдикції в Російській Федерації». Відповідно до нього суди підрозділяються на федеральні (Верховний Суд, спеціалізовані - військові й інші, обласні й прирівняні до них, районні), суди суб’єктів Федерації (мирові судді), а також касаціонно-апеляційні й наглядові.

Введення апеляційних судів (тобто судів другої інстанції) обумовлено вимогами Міжнародного пакту про цивільні й політичні права, а також конвенціями Ради Європи, членом якої стала Росія. Не секрет, що нинішній касаційний перегляд багато в чому формальний, більшість судових рішень відміняється в наглядовій інстанції, пробитися в яку вдається далеко не всім. Але навіть подати касаційну скаргу в крайовий (обласний) суд, що нерідко перебуває за сотні кілометрів від районного центра, і направити туди адвоката більшості населення просто не по кишені. Таким чином, порушується основний принцип доступності правосуддя.

У законопроекті пропонується створити в обласних й прирівняних до них судах трохи (конкретне число залежить від розмірів суб’єкта Федерації) апеляційно-касаційних палат, розташованих у різних населених пунктах, щоб наблизити правосуддя до населення. У сторін з’явиться право на вибір другої судової інстанції. Якщо, наприклад, засуджений або його адвокат думають, що доказ, покладений в основу обвинувального вироку, отримано з порушенням Закону або неправильно кваліфіковано вчинене, вони можуть принести касаційну скаргу. Якщо ж засуджений або його адвокат вважають, що суд першої інстанції неправильно оцінив обставини справи, вони вправі почати апеляційне провадження [21, 315].

Автори законопроекту пропонують докорінно змінити й наглядове провадження, тобто перегляд судових рішень, що вступили в законну силу. Зараз правом винесення протесту в порядку нагляду володіють голова Верховного Суду і його заступники, голови обласних і прирівняних до них судів і їхніх заступники, а також Генеральний прокурор, прокурори суб’єктів Федерації і їхні заступники. Такі скарги приносяться в основному після того, як адвокати на особистому прийомі зуміють переконати перерахованих посадових осіб у незаконності або необґрунтованості судового рішення, що вступило в законну силу.

У законопроекті запропонована наступна модель: підставою для початку кримінального процесу є наглядова скарга, подана засудженими, потерпілими або їхніми представниками, а цивільного процесу - скарга, подана сторонами в справі або їхніми представниками; прокурор, що брав участь у справі, може звернутися зі скаргою на загальних підставах. У всіх випадках обов’язковою підставою для початку процесу є особлива думка судді (він не згодний з винесеним рішенням), що розглядав справу в суді першої (за умови відмови від оскарження в суді апеляційної або касаційної інстанції) або другої інстанції у випадку, якщо справа розглядалася колегіально.

Наглядові скарги подаються безпосередньо у Верховний Суд. Справи з особливою думкою судді направляються в цей суд протягом 5 днів з моменту винесення рішення судом другої інстанції або набуття ним законної сили (у випадку винесення рішення судом першої інстанції). Перша наглядова скарга розглядається одноосібно суддею Верховного Суду в строк не більше 30 днів з моменту надходження скарги, і в разі її задоволення справа передається в наглядову інстанцію або відмовляється в задоволенні скарги. У другому випадку можна принести другу наглядову скаргу, що розглядається колегією із трьох суддів Верховного Суду. Їхнє рішення остаточне. Надалі справу може бути переглянуто лише за нововиявленими обставинами [22, 127].

3. Реформування судової системи в Білорусі.


5 грудня 1997 року відбувся перший з’їзд суддів Республіки Білорусь, що послужив новим імпульсом до проведення перетворень не тільки в сфері здійснення судової влади, але й всієї системи юстиції республіки. У виступі Президента Республіки Білорусь О.Г. Лукашенко, інших учасників з’їзду вказувалося на необхідність серйозного реформування системи органів юстиції, а також розширення функцій і повноважень Міністерства юстиції.

Вперше проблема реформування органів юстиції в Республіці Білорусь була піднята на державний рівень у рамках Концепції судово-правової реформи в 1992 році. Сформована на рубежі 30-40-х років нашого сторіччя система органів юстиції в нових суспільно-політичних і економічних умовах виявилася нездатною досить ефективно виконувати функції, властиві органам юстиції в правовій державі.

Судово-правова реформа, крім проведення перетворень у сфері здійснення судової влади, припускає реформування всієї системи юстиції, у тому числі її органів керування, до яких насамперед відносяться Міністерство юстиції й управління юстиції облвиконкомів, Мінського міськвиконкому [23, 139].

У цей час у структуру Міністерства юстиції входять управління юстиції облвиконкомів і Мінського міськвиконкому, державні нотаріальні контори, Науково-дослідний інститут проблем кримінології, криміналістики й судової експертизи, Комітет по авторським і суміжним правам. Міністерство юстиції: бере участь у правовому забезпеченні нормотворчої діяльності Президента Республіки Білорусь, Національних зборів Республіки Білорусь і Ради Міністрів Республіки Білорусь; здійснює організаційно-правове забезпечення судово-правової реформи; забезпечує необхідні умови для функціонування обласних, Мінського міського, районних (міських) судів при дотриманні принципу незалежності суддів і підпорядкування їх тільки Закону; організує виконання судових і інших рішень, виконання яких відповідно до Закону покладено на судових виконавців; здійснює державну реєстрацію нормативних актів республіканських органів державного керування й Національного банку Республіки Білорусь; представляє інтереси Республіки Білорусь у межах своєї компетенції в діяльності на міжнародному рівні; реєструє політичні партії, професійні союзи й інші суспільні об’єднання, здійснює контроль за дотриманням ними їхніх статутів; організує й розвиває систему юридичних послуг, необхідну для реалізації прав і законних інтересів громадян; проводить роботу з розвитку й удосконалювання правової інформації; організує науково-дослідну роботу в області кримінології, криміналістики й судової експертизи; сприяє розвитку правової науки, забезпеченню впровадження науково-методичних рекомендацій у практику судів і інших органів юстиції; забезпечує кадрами суди й інші органи юстиції, підвищує кваліфікацію кадрів; здійснює матеріально-технічне й фінансове забезпечення обласних, Мінського міського, районних (міських) судів і підвідомчих органів юстиції; проводить єдину державну політику в республіці з питань авторського права й суміжних прав.

Аналогічні функції виконують управління юстиції облвиконкомів і Мінського міськвиконкому в межах відповідної території з урахуванням компетенції цих виконкомів.

Тим часом, як показує світовий досвід, органи юстиції в закордонних країнах володіють значно більш широкими функціями й повноваженнями. І життя показує, що це виправдано. Саме тому реформування органів юстиції в руслі Концепції судово-правової реформи представляється найбільш виправданим [24, 215].

Однак дотепер багато концептуальних положень, що стосуються розширення функцій Міністерства юстиції, його органів і установ не знайшли свого реального втілення.

Концепцією судово-правової реформи виділяється як пріоритет така функція Міністерства юстиції, як кадрове забезпечення судової системи, що припускає підготовку пропозицій про оптимальну штатну чисельність суддівського корпуса, технічних працівників і допоміжного персоналу; підбор разом з вищестоящими судами кандидатів на посади суддів для рекомендації їх органам судового самоврядування; прогнозування необхідної чисельності осіб, що навчаються, в системі вищої й середньої фахової освіти для поповнення кадрів судів і органів юстиції; участь у розробці програм навчання й у прийомі іспитів у вищих і середніх спеціальних навчальних закладах по юридичних спеціальностях; перепідготовка й підвищення кваліфікації суддів; ведення статистичного й персонального обліку відомостей про судові кадри.

Розвиваючи тезу про необхідність зміцнення функції Мін’юсту по організаційному забезпеченню діяльності судів, автори Концепції визначають як складові даної функції діяльність, спрямовану на централізоване матеріально-технічне забезпечення судів, що включає рішення питань організації будівництва, капітального ремонту й устаткування приміщень судів, оснащення їхніми сучасними системами охоронної сигналізація, забезпечення меблями, оргтехнікою, транспортом і іншими матеріальними й технічними засобами. Міністерство юстиції також повинне займатися інформаційним забезпеченням судів.

Представляється доцільним функцію Міністерства юстиції по організаційному забезпеченню судів, що за своїм змістом має адміністративно-господарський характер і властивий органам виконавчої влади, поширити й на систему господарських судів республіки, оскільки на сьогоднішній день забезпечення діяльності господарських судів здійснюється ними самостійно, що суперечить самій суті судової влади - здійсненню правосуддя. Віднесення до компетенції Мін’юсту функції організаційного забезпечення діяльності господарських судів можна розглядати як невід’ємну умову реалізації принципу поділу влади. Крім того, встановлення уніфікованого підходу до організаційного забезпечення загальних, господарських і, у випадку їхнього створення, інших спеціалізованих судів, буде сприяти забезпеченню єдності судової системи.

Беручи до уваги актуальність проблеми забезпечення встановленого порядку діяльності судів, охорони суддів, примусового виконання судових рішень, створення в республіці служби судових приставів бачиться не тільки доцільним, але й необхідним. При цьому утворення такої служби неможливо без відповідного апарата керування, організаційні структури якого повинні входити в систему органів Міністерства юстиції на основі принципу територіальності їхнього функціонування. Це обумовлено також завданнями, які стоять перед органами юстиції по організаційному забезпеченню діяльності судів. Для цього потрібне створення в структурі апарата Міністерства юстиції управлінь юстиції облвиконкомів, Мінського міськвиконкому відповідних підрозділів, що відають питаннями керування судовими приставами. Даний підхід до організації діяльності судових приставів ґрунтується на позитивному досвіді роботи аналогічних служб у Російській Федерації. Правовий статус служби судових приставів повинен бути закріплений у відповідному законодавчому акті, що регламентує структуру такої служби, права й обов’язки судових приставів, порядок проходження служби й інших питань організації їхньої діяльності.

Відповідно до Концепції судово-правової реформи на Міністерство юстиції після створення відповідних організаційних і матеріально-технічних передумов варто покласти керівництво виправно-трудовими установами (крім їхньої охорони), підготовку кадрів для цих установ, розробку й реалізацію заходів по адаптації засуджених до життя в суспільстві. Оскільки рішення завдання виправлення засуджених не властиво органам внутрішніх справ, недоцільно в одному державному органі зосереджувати функції розкриття, розслідування злочинів і виконання вироків.

Досвід ряду розвинених країн (Франції, Швеції, Данії) свідчить про те, що виправно-трудові установи можуть успішно функціонувати, перебуваючи в структурі органів юстиції.

З метою вдосконалювання системи виконання кримінальних покарань у Російській Федерації Указом Президента Російської Федерації від 8 жовтня 1997 року в управління Міністерства юстиції передана кримінально-виконавча система Міністерства внутрішніх справ.

Прийняття такого рішення обумовлено ще й необхідністю виконання рекомендацій Комітету Міністрів Ради Європи (членом якого є Росія й має намір вступити Республіка Білорусь) про єдині європейські пенітенціарні (виправні) правила.

Реформа системи виконання судових рішень у Республіці Білорусь не досягне своїх цілей без передачі виправно-трудових установ із системи МВС Міністерству юстиції, оскільки виправно-трудові установи являють собою сукупність установ для виконання кримінальних покарань і здійснення відповідної функції держави, як показує світовий досвід, є прерогативою органів юстиції. Обґрунтованість такого підходу відзначалася учасниками республіканської науково-практичної конференції по судово-правовій реформі (26-28 лютого 1992 року).

У Концепції судово-правової реформи піднімалася проблема перетворення експертно-криміналістичних установ на умовах віднесення їх в управління Міністерства юстиції. У цей час функція проведення експертно-криміналістичних досліджень покладена на установи різних відомств - МВС, Мін’юсту, що унеможливлює здійснення єдиного централізованого керівництва ними. Дана обставина спричиняє розходження в статусі судових експертів, неоднаковий їх матеріальний і соціальний стан, відсутність координації в їхній діяльності й, як наслідок, належного науково-методичного забезпечення експертної діяльності. На шляху централізації експертно-криміналістичної діяльності варто мати на увазі, що цілі існування відповідних установ визначені необхідністю вишукування доказів, що мають значення при розгляді судом кримінальної або цивільної справи й прийняття по ній рішення. Таким чином, роботу експертно-криміналістичних установ представляється виправданим розглядати як діяльність, що сприяє здійсненню правосуддя, і внаслідок цього її організаційні форми було б логічно бачити в системі органів юстиції. Крім того, більшість експертиз експертно-криміналістичними установами проводиться по постановах осіб, що здійснюють попереднє слідство, у зв’язку із чим наявність, зокрема, у системі Міністерства внутрішніх справ експертно-криміналістичних підрозділів одночасно з підрозділами, що здійснюють розслідування по кримінальних справах (більше 80 % слідчих перебувають у системі МВС) представляється обставиною, що суперечить умовам забезпечення незалежності діяльності експертів.

Визначаючи конкретні організаційні форми незалежної експертної служби, варто звернути увагу й на таку з них, як створення єдиного Національного списку експертів Міністерства юстиції, що включав би штатних експертів НДІ проблем кримінології, криміналістики й судових експертиз, позаштатних експертів і наукові організації, установи. Іншою організаційною формою експертної служби можна розглядати створення єдиного Центра експертиз при Міністерстві юстиції, що поєднує всю сукупність експертно-криміналістичних установ республіки.

Аналіз діяльності системи органів юстиції в закордонних країнах (США, Франція, Польща) викликає інтерес до питання про передачу органам юстиції функцій паспортно-візової служби МВС. Розробка відомчих нормативних актів про в’їзд у республіку й виїзді за її межі, свободу пересування, вибір місця проживання, виконання міжнародних договорів про громадянство, аналіз стану паспортно-візової роботи, видача населенню паспортів, реєстрація й облік громадян по місцю їхнього перебування, реєстрація іноземних громадян і осіб без громадянства, що прибувають у Республіку Білорусь, видача їм документів на право проживання, оформлення документів і дозволів на в’їзд у Республіку Білорусь і виїзд за кордон - всі ці функції, так само, як і функції, здійснювані органами РАЦС, доцільно передати в безпосередню юрисдикцію Міністерства юстиції.

У цей час у республіці відсутній єдиний законодавчий акт, що

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: