Судова влада в Україні: захист прав громадян, чи дискредитація системи правосуддя
Право звертатися до Конституційного Суду України з питань, пов’язаних із третьою групою його повноважень, мають Президент і Кабінет Міністрів України, а з питань, що стосуються четвертої групи цих повноважень, Верховна Рада України.
Обмеження кола суб’єктів звернень до Конституційного Суду України з питань, пов’язаних з третьою групою його повноважень, цілком виправдане. Адже міжнародні договори укладаються, як правило, главою держави – Президентом України та органами виконавчої влади, насамперед, Урядом. Ними ж вони і виконуються.
Обмеження кола суб’єктів звернень до Конституційного Суду України з питань, що стосуються четвертої групи його повноважень, Верховною Радою цілком зрозуміле. Процедуру імпічменту ініціює згідно зі ст. 111 Конституції Верховна Рада України. Вона ж проводить розслідування і розгляд справ щодо імпічменту. Тому логічно, що для прийняття об’єктивного рішення вона має одержати висновок Конституційного Суду України про дотримання конституційної процедури імпічменту.
Провадження у зверненнях , які надійшли до Конституційного Суду України, здійснюється відповідно до Закону України "Про Конституційний Суд України" та затвердженого ним регламенту.
За результатами розгляду справ щодо конституційності законів та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента, Кабінету Міністрів України та Верховної Ради Автономної Республіки Крим Конституційний Суд України приймає рішення, яким може визнати неконституційним правовий акт у цілому або в окремій його частині. Підставою для визнання неконституційними правових актів у цілому або їх окремих положень може бути невідповідність актів або їх частин Конституції України, порушення встановленої Конституцією процедури їх розгляду тощо.
Рішеннями Конституційного Суду України оформлюються також результати розгляду справ з питань офіційного тлумачення Конституції та законів України.
Рішення Конституційного Суду України є обов’язковими до виконання на всій території України, вони є остаточними і не можуть бути оскаржені до будь-якого іншого державного органу України та будь-яких міжнародних інституцій.
У справах із питань про відповідність Конституції України чинних договорів України або тих міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх обов’язковість, а також про додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справ про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту Конституційний Суд України дає висновки.
Рішення і висновки Конституційного Суду України підлягають офіційному оприлюдненню негайно після їх підписання суддями Конституційного Суду України. Вони мають бути опубліковані у друкованому органі Конституційного Суду України Вони мають бути опубліковані у друкованому органі Конституційного Суду України – "Віснику Конституційного Суду України" та в інших офіційних виданнях.
Правовий статус суддів регулюється Конституцією України (розд.VIII), Законом України "Про статус суддів", іншими законами. Судді є посадовими особами державної влади, які в конституційному порядку наділені повноваженнями здійснювати правосуддя і виконувати на професійній основі в судах свої обов’язки. Як носії судової влади вони здійснюють правосуддя незалежно від законодавчої та виконавчої влади.
Право на зайняття посади судді місцевого загального суду, а також місцевого господарського суду має громадянин України, який не молодший 25 років, має вищу юридичну освіту, стаж роботи у галузі права не менше трьох років, проживає в Україні не менше 10 років і володіє українською мовою. Право на зайняття посади судді апеляційного суду має громадянин України, який не молодший 30 років, має вищу юридичну освіту, стаж роботи у галузі права не менше п’яти років, в тому числі не менше як три роки на посаді судді, і володіє українською мовою. Додаткові умови до окремих категорій суддів щодо стажу, віку та їх професійного рівня встановлюються законом. Суддями спеціалізованих судів можуть бути особи, які мають фахову підготовку з питань юрисдикції судів. Ці судді здійснюють правосуддя лише у складі колегій судів. Необхідною умовою для зайняття посади судді будь-якого суду є складання кваліфікаційного екзамену. Ця вимога не поширюється лише на осіб, які мають стаж роботи на посади судді 11років. Не може бути суддею особа, яка має судимість обмежена у дієздатності або визнана недієздатною за рішенням суду.
Суддя не може бути народним депутатом, належати до політичних партій, брати участь у будь-якій політичній діяльності, обіймати будь-які інші оплачуємі посади або виконувати іншу оплачувану роботу, окрім викладацької, наукової та творчої діяльності.
Перше призначення на посаду професійного судді строком на п’ять років здійснюється Президентом України. Всі інші судді, крім суддів Конституційного Суду України, обираються Верховною Радою України безстроково.
Судді є недоторканими і незалежними. Недоторканість поширюється на службові та приватні приміщення суддів, їхнє листування, засоби зв’язку і документи. Суддів усіх рівнів не можна без згоди Верховної Ради України затримати чи заарештувати до винесення обвинувального вироком судом.
Виняткове призначення суду – органу, що має стверджувати справедливість у суспільстві,- може бути здійснене лише за умов високої моральності, чесності, безкорисливості, й професіоналізму суддів.
Цивільно-процесуальне право – це галузь права, яка регулює порядок розгляду і вирішення судом цивільних справ. У порядку цивільного судочинства розглядаються справи із спорів, що виникають з цивільних, сімейних, трудових правовідносин, справи, що виникають з адміністративно-правових відносин, і справи окремого провадження.
До таких належать справи про порушення умов договору між громадянами, про розподіл майна, витребування майна з чужого незаконного володіння, справи про відшкодування збитків, заподіяних шкодою, справи щодо захисту честі, гідності й ділової репутації, справи про розлучення, стягнення аліментів, справи про повновладдя на роботі та ін.
Справи, що виникають з адміністративно-правових відносин, можуть бути пов’язані зі скаргами на дії органів і посадових осіб у зв’язку із накладенням адміністративних стягнень, порушеннями у стягненні податків; на відмову в реєстрації суб’єктів підприємницької діяльності; на відмову в реєстрації громадських організацій і партій, на бездіяльність державного виконавця, на неправильності в списках виборців та ін.
Справи окремого провадження пов’язані із захистом інтересів громадян, що охороняються законом: про встановлення неправильності запису в актах громадянського стану; про оскарження матеріальних дій або відмову у вчиненні їх; про встановлення стажу роботи; про визнання громадянина обмежено дієздатним чи недієздатним, про усиновлення дітей та ін.
Цивільні справи в судах розглядаються, як правило, за заявою особи (позивача) шляхом подання до суду позовної заяви. Сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач. Сторонами можуть виступати громадяни, підприємства, організації.
Позови, як правило, пред’являються в суд за місцем проживання відповідача. Позови про стягнення коштів на утримання (аліменти), про встановлення батьківства, про поновлення на роботі, позови, що випливають з авторського права, права на відкриття, винахід, позови про відшкодування шкоди, заподіяної каліцтвом, можуть подаватися також за місцем проживання позивача. Позови про право на будівлю, про виключення майна з опису належить пред’являти за місцем знаходження цього майна.
Цивільна справа розглядається в судовому засіданні з обов’язковим повідомленням осіб, які беруть участь у справі. При цьому суд заслуховує пояснення сторін, докази свідків, висновки експертів, знайомиться з письмовими доказами, оглядає речові докази. У судовому засіданні провадяться судові дебати, під час яких надається слово позивачеві та його представникові, а потім відповідачеві та його представникові. Після судових дебатів суд іде до нарадчої кімнати, де приймає рішення. Рішення повинно бути законним і обгрунтованим.
Рішенням місцевого суду може бути оскаржене в апеляційному порядку протягом одного місяця після проголошення рішення. При розгляді справи в апеляційній інстанції суд перевіряє законність і обгрунтованість рішення суду першої інстанції, може встановлювати нові факти досліджувати нові докази тощо.
Суд в апеляційному провадженні, зокрема, має право:
постановити ухвалу про відхилення апеляційної скарги;
постановити ухвалу про скасування рішення суду першої інстанції і направити справу на новий розгляд;
змінити або ухвалити нове рішення.
Сторони мають право оскаржити також рішення апеляційної інстанції у зв’язку з порушенням матеріального чи процесуальногог права. Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Разом з тим, суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові факти, вирішувати питання про достовірність або недостовірність доказів.
Основним джерелом цивільно-процесуального права є Цивільний процесуальний кодекс України, прийнятий у 1963р. У зв’язку з суспільно-політичними та економічними змінами до цього Кодексу внесені численні зміни і доповнення.
У шести розділах Кодексу регламентуються процедури, пов’язані з наступним:
1) визначенням складу суду, підвідомчістю цивільних справ, письмовими та речовими доказами, показанням свідків, призначенням експертизи, судовими витратами, процесуальними строками;
2) статусом осіб, які беруть участь у справі, їхніми правами і обов’язками;
3) порядком провадження справ у суді першої інстанції (у місцевому суді);
4) процедурами перегляду судових рішень в апеляційній і касаційній інстанціях, переглядом рішень, що набрали законної сили у зв’язку з нововиявленими та винятковими обставинами;
5) виконанням судових рішень.
Кримінально-процесуальне право - це галузь права, норми якої визначають порядок провадження у кримінальних справах.
Ці норми встановлюються з метою забезпечення охорони прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, що беруть участь у кримінальному процесі, а також з метою швидкого і повного розкриття злочинів, викриття винних і забезпечення правильного застосування закону з тим, щоб кожний, хто вчинив злочин, був притягнений до відповідальності і жоден невинний не був покараний.
Гуманістичні принципи кримінального кодексу закріплені в Конституції України (ст. 29, 62, 63), проголошені в таких міжнародних документах: Загальній декларації прав людини (1948р.), Міжнародному пакті про громадянські та політичні права (1966р.), Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або принижуючих гідність видів поводження і покарання (1948р.).
За Конституцією України, особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено у передбаченому законом порядку і встановлено обвинувальним вироком суду, який набуває законної сили.
Закон забороняє домагання показань обвинуваченого та інших осіб, що беруть участь у справі шляхом насильства, погроз та інших незаконних заходів. Суддя зобов’язаний до першого допиту обвинуваченого та підсудного роз’яснити їм право мати захисника. Обов’язкова участь захисника передбачена у справах щодо осіб у віці до 18 років, осіб з психічними чи фізичними вадами, у випадках, коли санкція статті, за якою звинувачується особа, передбачає довічне ув’язнення.
Стадіями кримінального судочинства є:
порушення кримінальної справи;
досудове розслідування кримінальної справи;
віддання обвинуваченого до суду;
судовий розгляд справи;
апеляційне провадження у справі;
касаційне провадження у справі;
виконання вироку;
перегляд судових рішень у порядку виключного провадження.
Порядок здійснення кримінального судочинства визначається Кримінально-процесуальним кодексом України, у якому в систематизованому вигляді викладено норми, що визначають порядок порушення кримінальної справи, проведення дізнання і попереднього слідства, розгляду справи у суді та виконання вироку.
Виконання рішень судів та інших державних органів згідно із Законом України " Про державну виконавчу службу" від 24 березня 1998р. покладається на державну виконавчу службу. Завданням державної виконавчої служби є своєчасне, повне і неупереджене примусове виконання рішень, передбачених законом. Органами державної виконавчої служби є: Департамент державної виконавчої служби Міністерства юстиції України, відділ державної виконавчої служби Головного управління юстиції в Автономній Республіці Крим, відділи державної виконавчої служби обласних, районних і міських управлінь юстиції.
Управління юстиції контролюють діяльність відповідних відділів державної виконавчої служби; організують професійну підготовку та атестацію державних виконавців; розглядають скарги на дії державних виконавців; заохочують за успіхи у роботі й накладають стягнення за порушення трудової дисципліни; здійснюють матеріально-технічне забезпечення державної виконавчої служби.
Державними виконавцями є начальник, заступник начальника, старший державний виконавець районного, міського (міста обласного значення), районного у місті відділу державної виконавчої служби. Державні виконавці є державними службовцями, які здійснюють примусове виконання рішень у порядку, передбаченому законом. Державні виконавці зобов’язані сумлінно виконувати службові обов’язки, не допускати в своїй діяльності порушень прав громадян та юридичних осіб.
Держава гарантує захист здоров’я, честі, гідності, житла, майна державних виконавців і членів їхніх сімей від злочинних посягань та інших протиправних дій. Образа державного виконавця, опір, погроза, насильство та інші дії, які перешкоджають виконанню покладених на нього обов’язків, тягнуть за собою встановлену законом відповідальність.
РОЗДІЛ ІІ СПЕЦИФІКА ФУНКЦІОНУВАННЯ СУДОВОЇ ВЛАДИ В УКРАЇНІ
2.1 Організація діяльності органів правосуддя (конституційні принципи, правові норми)
Суддя, суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує захист, гарантованих Конституцією України та законами, прав і свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави. Для забезпечення реальності прав суб’єктів процесу, законодавством передбачено додаткові гарантії. Гарантією створення умов нерівності учасників судового розгляду є закріплення в ст.62 Конституції України положення про те, що особа вважається невинною і не може бути притягнена до кримінальної відповідальності, а також покарана, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Законодавство більш чітко зафіксувало конституційний принцип забезпеченості доведення вини: згідно зі ст. 15, 16, 16-1 Кримінально-процесуального кодексу України, обмеження процесуальних прав у кримінальному процесі під час судового розгляду справи є істотним порушенням вимог процесуального закону.
Кримінально-процесуальний кодекс (ст. 16-1), розкриваючи ці висловлювання, йде шляхом впровадження в судочинство принципу загальності сторін, свободи в поданні ними своїх доказів і доведенні перед судом їхньої переконливості, а також покладення обов’язків із підтримання державного обвинувачення, виключно, на прокурора, розмежування функцій обвинувачення й захисту, відокремлення цих функцій від судді та суду. Суд позбавлено необхідності здійснювати низку процесуальних дій, які б викликали сумнів у його об’єктивності та неупередженості. Відсутність прокурора під час судового процесу ставила суддю в положення обвинувача, оскільки саме він оголошував обвинувальний вирок, досліджував докази, що були подані на підтвердження обвинувачення. Навіть за відмови прокурора і потерпілого від обвинувачення, суд має право закінчити розгляд кримінальної справи і поставити обвинувальний вирок.
Як основу судового процесу, варто розглядати правила про силу доказів. Правила, що наказують оцінювати докази заздалегідь заданими юридичними нормами відомі як система формальних доказів. Прийнято вважати, що формальні докази породжені пошуковим процесом. Та сама по собі пошукова процедура не припускає оцінки доказів за формальними підставами – критеріями як обов’язкової умови. Для того, щоб забезпечити кожному учасникові кримінального кодексу дійсну можливість реалізувати свої інтереси, необхідно погодитися з однією умовою - необхідністю реального розмежування процесуальних функцій. Тому не слід змішувати в діяльності учасників процесу протилежних інтересів.
У зв’язку зі зміною ролі суду в кримінальному процесі, правомірно постає запитання: чи є суд суб’єктом доказування, чи лежить на ньому обов’язок доказування, і, зокрема, чи повинен він виявляти активність під час установлення фактичних обставин справи? Підставою для постановки даного питання є послідовна реалізація принципу загальності. Поділ влади, побудова незалежної судової влади, дає підставу вважати, що судова влада – це особлива прерогатива суду розв’язувати соціальні конфлікти, що виникають у сфері права. Здійснення цієї функції вимагає від суду повної неупередженості стосовно сторін конфлікту і, зокрема, цілковитої відмови від дій, що можуть бути витлумачені як обвинувальні. Тому суд повинен бути звільнений від обов’язку оголошувати обвинувальний вирок і позбавлений права першим допитувати потерпілого, обвинуваченого, чи свідка, або інших суб’єктів процесу. Однак це не означає, що суддя не несе обов’язку всебічно і повно досліджувати обставини справи. Постулат, відповідно якого встановлення істини є метою судочинства, у тому числі і його центральної стадії, не виникає сумніву.
Питання про роль суду в доведенні оцінюється дуже суперечливо. Стверджується, що досудове слідство і судовий розгляд мають на меті встановлення дійсних обставин справи, які слід проводити всебічно і об’єктивно. Проте суд, зберігаючи об’єктивність і неупередженість, повинен забезпечити сторонам обвинувачення і захисту необхідні умови для реалізації їхніх прав на повне дослідження обставин справи. Суддя має вжити заходів для забезпечення рівності прав сторін, створити певні умови для всебічного і повного дослідження обставин кримінальної справи. Однак чи здійснює сам суддя всебічне і повне дослідження, чи він зобов’язаний це робити, а чи межі доведення визначаються лише волею сторін? Не виправляє становища і твердження про те, що з’ясуванню у справі підлягають як обставини, що викривають, так і ті, що виправдовують обвинуваченого, пом’якшуючи чи обтяжуючи його відповідальність. Залишається з’ясувати, чи покладено на суддю обов’язок досліджувати ці обставини, чи не можуть робити тільки сторони доведення.
Позитивна відповідь випливає з вимог ст.22 КПК України, відповідно до якої безпосереднє дослідження обставин справи повинен проводити суддя. Однак порядок дослідження доказів у справі визначається судом за узгодженням зі сторонами. Виходить, що коло досліджуваних доказів визначають сторони, а це не погоджується з обов’язком суду всебічно досліджувати всі істотні обставини у справі. Концепція активності сторін і пасивності суду у встановленні обставин справи не повинна викликати особливих заперечень, тому що повною мірою відповідає змагальності процесу. Під таким кутом зору суддя дійсно не має необхідності докладати зусиль до встановлення істини, заповнюючи програмне розслідування. Це повинні робити сторони.
Роль судді полягає у визначенні допустимості та достатності доказів і на цій основі доведеності чи недоведеності обвинувачення. Пропозиції про необхідність звільнити суддю від обов’язків встановлення істини здаються переконливими лише на перший погляд. Приваблива ідея про те, що доводити повинні сторони, а суддя – розв’язувати питання про доведеність провини, може бути послідовно реалізована лише за умови, що сторони мають рівні можливості у збиранні та поданні доказів. Саме так відбувається у кримінальному процесі англосаксонських країн, де відшукання доказів здійснюється зусиллями сторін на досудових етапах провадження й у не процесуальній формі.
В Україні склався інший процес збирання доказів і формулювання на їхній основі обвинувачення. Він здійснюється у процесуальній формі досудового провадження. Кримінальна справа, що подається до суду, вже містить у собі винність особи, притягнутої до кримінальної відповідальності. На суддю покладається обов’язок досліджувати матеріали кримінальної справи. В умовах, коли у ході досудового слідства докази обвинувачення сформовані органами кримінального переслідування, бачити в діяльності судді арбітра немає ніяких підстав.
Не можна поважно говорити про подання доказів захисником, оскільки за чинним законодавством захисник позбавлений практично можливості збирати і подавати докази до суду. Комплекс доказів, які подає захисник, формується на досудових стадіях кримінального процесу. Сторони в судовому розгляді подають фактичні дані лише тоді, коли вони беруть участь у процесі. Суб’єктом дослідження доказів, що і фіксують показання, висновку експертів, що оглядають предмети, який оголошує документи, повинен залишатися суддя.
Є ще одне міркування на користь збереження за судом обов’язку зі встановлення істини. Воно пов’язане з необхідністю забезпечення прав суб’єктів процесу, що беруть участь у справі. Коли у справі не бере участь захисник, а підсудний через юридичну непоінформованість виявляє пасивність під час з’ясування обставин справи, суддя повинен це зробити в інтересах всебічності розслідування. У даному разі за суддею зберігається обов’язок доказування. Суддя, на відміну від прокурора, розглядаючи до дослідження обставини справи, не має заздалегідь сформульованої тези, яку він має намір обгрунтувати. Однак він має досліджувати всі наявні у справи матеріали, відображувати результати дослідження в судовому протоколі. Цим суддя формує доказову базу для висновку про винність особи, притягнутої до кримінальної відповідальності. Висновок судді, викладений у вироку, повинен бути обгрунтованим і вмотивованим.
Таким чином, виходячи із вищевикладеного, основою процесу судочинства варто вважати правила про силу доказів. Суддя обгрунтовує свій висновок про винність чи невинність особи на підставі підтверджених доказів у судовому вироку.
Звільнення судді від обов’язку доведення можливе лише за умови кардинального реформування досудового слідства, зміни процесуальної форми і наділення сторін обвинувачення й захисту повною рівністю.
2.2 Реальний стан правосуддя в державі
Таким чином ми розглянули поняття судової влади, організацію її діяльності, завдання правосуддя по забезпеченню законності і справедливості покарання. Але разом з цим треба відзначити, що рівень правосуддя в країні оцінюється не скільки існуючими Законами про судоустрій , статус суду та суддів, нормативними актами та різними Кодексами, а насамперед, довірою до вказаної системи з боку народу і суспільства в цілому.
На жаль, на даному етапі розвитку нашої держави ще не вдалося підняти авторитет і довіру до суду і суддів, особливо місцевих судів, як основної ланки в системі судоустрою України.
Згідно даних соціологічної служби Інституту держави і права ім. В.М.Корецького НАН України в 2002 році з недовірою до системи правосуддя України ставились 53% громадян, котрі в тій, чи іншій мірі мали справи з правоохоронними та судовими органами, а також 37% громадян, які не мали таких контактів і лише 2% громадян, ставляться з повною довірою до наших органів правосуддя.
Але багато українських громадян не сидять без діла, намагаючись власноруч своїми зусиллями встановити правосуддя в Україні, бо в наш час ні на кого покластися окрім себе самого. І тому вони надсилають заяви зі скаргами на судій, які розглядали їхні справи, до Європейського Суду, сповнені довірою, що справедливість, все ж таки, переможе.
Рішення Європейського Суду виконуються Україною в повному обсязі. З 1997 року (рік підписання Україною міжнародної Конвенції про захист прав та основних свобод людини ) до Євро суду з прав людини проти України було подано 8 тисяч скарг, зокрема, заяви, щодо невиконання рішень національних судів, надмірну тривалість проваджень справ у суді, застосування та обвинувачення незаконних методів слідства. Із 7 справ Євросудом винесено рішення, якими констатовано порушення Україною значної кількості положень Конвенції. Станом на листопад 2003 року Європейський Суд з прав людини визнав прийнятними до розгляду 6 заяв проти України.
2.3 Причини негативізму в системі правосуддя і шляхи його подолання
Серед причин, які зумовили такий високий відсоток недовіри до системи правосуддя, слід відзначити:
Причини, пов’язані з людськими чинниками корумпованість слідчих та суддів, низьких рівень професійної підготовки, упередженість до правопорушників та обвинувачуваних, не знання державної мови, особиста нестриманість та пиха при спілкуванні та інші.
Причини, пов’язані з недосконалістю відповідних законодавств:
Основу чинного процесуального законодавства України все ще становлять кодекси, прийняті за радянських часів. І проблема тут не в тому, що вони прийняті у минулому столітті, а в тому, що вони морально застарілі і не відповідають сучасній ідеології та умовам життя нової держави. При цьому є хибним метод реформування чинного законодавства – а саме це відбувається нині досить активно,- за яким вносяться численні зміни і поправки в існуючі кодекси, оскільки за таких умов руйнуються внутрішні системні зв’язки кодексу і не створюються нові, наслідком чого є численні проблеми, що виникають при його практичному застосуванні.
Відсутність Програми захисту свідків, в наслідок чого громадяни бояться давати свідчення, остерігаючись помсти з боку обвинувачуваних, що досить часто дає змогу останнім уникати покарання.
В повній мірі не опрацьовано положення про звільнення з під арешту під заставу, що дає змогу обвинувачуваним зникнути з країни і тривалий час ухилятися від суду.
Нерівність сторін обвинувачення та захисту в збиранні доказів.
Погане технічне оснащення центрів по проведенню спеціальних експертиз.
Виходячи з наведених причин, я вважаю, що для підняття рівня правосуддя в нашій країні, довіри до нього з боку суспільства, в першу чергу треба ліквідувати причини, пов’язані з людськими чинниками, адже давно відомо, що перебудувати людську психологію, набагато складніше і потребує більше часу, ніж переписати чи розробити будь-яке законодавство.
В наш час багато суддів, які отримали право на безстрокове правосуддя, ще треба визнати, не готові до цього.
Також, я вважаю, що в нашій країні суддям треба збільшити заробітну плату, хоча і зараз вона не мала, для того, щоб вони не брали хабарі. Ось, наприклад, у США суддя отримує на рік, за свою працю, не менш ніж 100 тисяч доларів. І тому йому нема сенсу брати хабарі, а також це робить його не байдужим стосовно своєї роботи.
ВИСНОВКИ
Судова система України – це сукупність усіх судів, що діють на її території, мають загальні завдання, організовані і функціонують на єдиних демократичних принципах, пов’язаних між собою відносинами із здійснення правосуддя.
Правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Народ має право брати участь у здійсненні правосуддя лише через народних засідателів та присяжних. Правосуддя має певні завдання: всебічне зміцнення законності та правопорядку; захист соціально-економічних, політичних та особистих прав і свобод громадян; захист прав і законних інтересів підприємств, установ, організацій, громадських об’єднань;запобігання злочинам та іншим правопорушенням; виправлення та перевиховування осіб, які порушили закон. Але більшу частку цих завдань воно не виконує, бо на сьогоднішній день у нашій державі так багато несправедливості, корупції та злочинів. Це і не дивно, тому що в Україні н сьогодні лише 2% громадян ставляться з повною довірою до наших органів правосуддя.
Серед причин, які зумовили такий високий відсоток недовіри до системи правосуддя, слід відзначити, насамперед такі, як корумпованість слідчих та суддів, низьких рівень професійної підготовки, упередженість до правопорушників та обвинувачуваних. І щоб підняти рівень правосуддя в нашій країні, довіри до нього з боку суспільства, в першу чергу треба ліквідувати причини, пов’язані з людськими чинниками, адже якщо ми перебудуємо психологію наших громадян, можна сказати, що ми перебудуємо й нашу державу, а з нею і правосуддя.
І тоді ми будемо приходити до суду як до храму, по захист і справедливість, права та свободи будуть захищатись на гідному рівні і в нашій Україні. Ми будемо впевнені у стабільності і спокою завтрашнього дня.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:
1. Конституція України: Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28.06.1996р.-К.:Преса України, 1997 – 80с.
2. Закон України " Про прокуратуру" від 05.11.1991р. // Відомості Верховної Ради України – 1991- №53 –с.793
3. Закон України "Про судоустрій" від 15.12.1992 р. // Відомості Верховної Ради України
4. Землянська В. Запровадження відновлюючих підходів: зміна поглядів на кримінальне судочинство //Право України – 2003 - №10
5. Кукурудз Р. Межі обов’язковості актів Конституційного Суду України за колом осіб, участі та просторі // Підприємство, господарство і право – К.,2003 - №4- с.49
6. Кукурудз Р. Проблеми регулювання виконання рішень Конституційного Суду України // Підприємство, господарство і право – К., 2003. - №5-с.80
7. Лопушанський Ф.А., Чангуме В.В., Михинко М.М., Петрухин И.Л. Совершенствование уголовно-процесуального законодательства и охрана прав личности. – К., 1983. – с.134
8. Молдован В.В. Правоохоронні органи: опорні конспекти – К., 1998
9. Оніщук М. Судово-правова реформа: чи буде дано відповіді на виклики часу // Право України – К., 2003. -№5.-с.15
10. Селіванов А. Реформування конституційних засад організації судової влади в Україні // Право України – 2003 -№7 – с.14
11. Стрижак А. Державне управління в органах судової влади України: щодо постановки проблеми // Право України -2003 -№7 – с.15
12. Тертишник В., Тертишник О. Проблеми у сфері кримінального судочинства // Підприємство, господарство і право – К., 2003. - №10 – с.125
13. Файницкий И.Я. курс уголовного судопроизводства – Т.1. – СПб., 1996. – с.88
14.Організація судових та правоохоронних органів. – Харків, 1996