Право України другої половини XVII-XVIII ст.
Списки Другого Литовського статуту 1566 р. переважно пов’язані з Волинню та Наддніпрянщиною, що й не дивно, оскільки на території Литви та Білорусі цей нормативно-правовий акт діяв тільки від 1566 р. до 1588 р. Кількість цих списків визначити дуже важко. Литовський дослідник В. Рауделюнас стверджував, що в науковій літературі згадується понад 60 списків, 40 з яких написані старопольською мовою та латиною, а 6 – мовою оригіналу, тобто староукраїнською. Одним з найвідоміших списків Другого Литовського статуту староукраїнською мовою є спиcок
Василя Ісаєвича, який жив у XVIII ст., займався адвокатською практикою, був київським синдиком і присяжним писарем.
Н.Яковенко вважала, що в епоху юридичної дії Литовського статуту кожна посадова особа намагалася отримати у свою домашню бібліотеку юридичної літератури копію цього документа.
Правові норми, передбачені у Другому Литовському статуті 1566 р., відображали спектр правовідносин у тогочасному суспільстві та комплексно забезпечували державно-правовий захист інтересів привілейованого суспільного стану магнатів і шляхти. Норми державного права, які встановив статут 1566 р., визначали територію Великого князівства Литовського, порядок утворення та діяльності державних органів, права та привілеї феодалів. На підставі Другого Литовського статуту збільшувалась роль сейму, обмежувалась влада великого князя. Питання оголошення війни, встановлення податків і прийняття нових актів законодавства не могли вирішуватись Великим князем Литовським спільно з панами-радою, а тільки на загальному сеймі.
1569 р. у м. Любліні польський король Сигізмунд Август скликав загальнодержавних сейм, на якому після жвавої дискусії було укладено Люблінську унію. Польське королівство та Велике князівство Литовське об’єдналися у єдину державу – Річ Посполиту. Вона мала спільно вибраного короля, єдиний сейм, гроші, податки, єдину зовнішню політику. Литва, щоправда, зберігала ще певну автономію – місцеве самоврядування, військо, скарбницю, судову систему та право. Проте це тривало недовго.
Під впливом польських делегатів на Люблінському сеймі 1569 р. було створено комісію щодо приведення Другого Литовського статуту у відповідність з чинною на той час польською правовою системою. До складу комісії увійшли два члени панів-ради (єпископ Валер’ян і М.Шемет), секретар (А.Ротундус) і дев’ять представників шляхти.
Наприкінці 1584 р. роботу над Третім Литовським статутом було завершено, проте в ньому не було враховано умов Люблінської унії 1569 р., тому польські депутати не бажали його затвердити на засіданні Вального сейму Речі Посполитої. Побоюючись серйозного конфлікту з литовською впливовою феодальною елітою та втрати титулу Великого князя Литовського, король Речі Посполитої Сигізмунд ІІІ Ваза 28 січня 1588 р. затвердив Третій Литовський статут своїм привілеєм 14.
Третій Литовський статут 1588 р. складався з 14 розділів, у яких містилося 487 статей. Перший розділ включав правові норми про державні злочини та загальні засади правової системи. Другий розділ передбачав військові обов’язки шляхти, а третій – норми державного права. Інші одинадцять розділів були подібними до відповідних розділів Другого Литовського статуту.
9 лютого 1592 р. Л. Сапєга писав до К. Радзивіла, що є певні труднощі у внесенні доповнень до Третього Литовського статуту 1588 р., обумовлені суперечностями передусім між самою шляхтою.
Статут 1588 р. був першим Литовських статутом, який було видруковано. Мова оригіналу цього документа – давньоруська. Хоча на українських, білоруських і литовських землях, як правило, користувалися польськомовними виданнями Третього Литовського статуту, а видання давньоруською мовою було рідкісним, це не дає підстав стверджувати, що мовою оригіналу цього документа була польська, адже усі польські видання, крім видання 1786 р., містили вказівку на можливість звернення до руського видання при необхідності.
У передмові до Третього Литовського статуту, автором якої вважають литовського підканцлера Льва Сапєгу, проголошувалося верховенство закону та обов’язок держави піклуватися про свій народ. Ретельна праця висококваліфікованих юристів-нормопроектантів зумовила велику повагу до Третього Литовського статуту та визнання його одним із кра-щих законодавчих актів тогочасної Європи.
У 1614 і 1619 рр. Третій Литовський статут було перевидано польською мовою. Третій Литовський статут 1588 р. залишався найавторитетнішим джерелом чинного права Гетьманщини після її приєднання до Московської держави у 1654 р. 15. Припинили чинність тільки ті розділи та артикули, які визначали порядок створення і діяльності шляхетських станових судів. В.Мєсяц на підставі вивчення та аналізу архівних матеріалів першої половини XVIII ст. стверджував, що українська адміністрація і навіть Сенат вважали Статут Великого князівства Литовського «малоросійським правом». Роль Третього Статуту Великого князівства Литовського як джерела чинного права Гетьманщини не викликала сумніву у дослідницькій історії українського законодавства. Дискутувалося лише питання щодо його редакції та місця серед інших чинних джерел. Серед доказів, висловлених в історико-правовій літературі, заслуговує на увагу погляд А.П. Ткача, який ґрунтовно проаналізував судову практику 1650–1750 рр. і текст Статуту Великого князівства Литовського видання 1811 р. Він вважав, що найбільш поширеною у Гетьманщині була редакція 1614 р. польською мовою або її переклади російською мовою, зроблені у XVIII ст.. Статут Великого князівства Литовського російською мовою видання 1811 р. був чинним у лівобережних і правобережних губерніях Гетьманщини до 1840– 1842 рр., коли на них поширювалось російське законодавство.
4. Кодифікація права України XVIII ст.
Удосконалення державних інституцій України, зокрема інституту державного управління, парламентської законодавчої діяльності, судової системи та ін., передбачає врахування національних традицій та надбань світового досвіду державотворення. В цьому аспекті історичний аналіз кодифікації українського законодавства в часи функціонування Правління гетьманського уряду є актуальним як для істориків, так і державних діячів.
Розвиток суспільно-політичного та економічного життя України у другій чверті — середині XVIII ст. призвів до необхідності кодифікації права. Адже в досліджуваний період діяла велика кількість найрізноманітніших джерел права, норми яких нерідко дублювалися чи навіть суперечили одна одній, що створювало значні труднощі для їх застосування. Офіційним кодексом вважався Литовський Статут, складений у XVI столітті й виданий урядовою білорусько-українською мовою. Крім того, було дійсним і німецьке, так зване Магдебурзьке право, яким користувалися в містах з самоуправлінням (Чернігів, Ніжин, Переяслав, Стародуб, Козелець, Остер, Почеп, Погар); в полкових і сотенних козацьких судах мало провідне значення звичаєве право16..
Одним з перших кроків Правління гетьманського уряду(Далі: ПГУ) було продовження кодифікації українського законодавства, яке розпочалося зі створення комісії в 1728 р. Інструкція ПГУ зазначає: “з метою покращення правосуддя Малоросійського народу, Магдебурзькі права та Саксонські статути, за якими судиться Малоросійський народ, необхідно перекласти великоросійською мовою та звести з трьох прав у єдине. Необхідно докласти всіх зусиль та виконати попередній наказ якомога швидше, оскільки в цьому є велика необхідність”.
14 червня 1734 р. члени Генерального військового суду (Далі: ГВС) звернулися до Голови ПГУ князя О. Шаховського за роз’ясненням, якими законами слід керуватися у своїй роботі, через протиріччя між Литовським Статутом, Саксонським зерцалом та російським Порядком про покарання вбивць та крадіїв.
Таким чином, ПГУ повернулося до питання про необхідність відновлення кодифікації законодавства, яка була розпочата ще за гетьманування Д. Апостола. Ідея кодифікації була підтримана російським урядом, який плекав надію наблизити правову систему України до російської.
Кодифікація права була однією з форм наступу російського царизму на автономію України на початку XVIII ст., і мала на меті заміну українського права, базованого на Литовських Статутах та Магдебурзькому праві, загальнодержавним російським законодавством. Російський уряд прагнув усунути розбіжності, які існували між загальноімперським законодавством і чинним на Лівобережній Україні, для якнайшвидшої ліквідації її автономного статусу 17..
Внаслідок соціально-економічного і політичного розвитку Гетьманщини вже у першій половині XVIII ст. назріла необхідність кодифікації права на території регіону і склались для цього фактично всі умови. Керівні кола держави — ініціатори систематизації — ставили за мету подолати цим самим кризу у правовій галузі, яка щодалі поглиблювалась, а також передбачали закласти підгрунтя національної законодавчої бази, закріпивши політичну автономію України.
Найбільш зацікавленими у законотворчому процесі були козацька старшина й вище духовенство, які, сконцентрувавши у своїх руках величезні матеріальні багатства і всю повноту місцевої влади, намагалися зрівняти і затвердити становий статус старшини і шляхти.
Ідея необхідності кодифікації українського права знайшла відображення в одному з пунктів “Рішучих статей” гетьмана Д. Апостола, який передбачав створення комісії для “рассмотрения книг правных и составления из них общего свода”. Однак, насправді зазначена комісія не була створена. Тому в інструкції від 8 серпня 1734 р. Голові ПГУ князю О. Шаховському Сенат наказував створити спеціальну комісію з 12 членів для вироблення Зводу українських законів. Причому інструкція передбачала переклад законів не українською, а російською мовою. Члени комісії призначалися Головою ПГУ князем О. Шаховським. Немає сумніву, що всі вони належали до розряду доброзичливців Російської імперії. До комісії увійшли 5 духовних осіб: архимандрит Київської єпархії Дубневич, ігумен Переяславської єпархії, ченець Печерського монастиря Юскевич, ігумен Чернігівської єпархії Макошинський, протопоп Р. Савецькой; 1 представник городян — з київського магістрату — Нечай; 6 представників військових: хорунжий Лубенського полку Столковський, Мглинський сотник Григорій Стороженко і бунчуковий товариш Семен Чуйкевич, В. Дмитрашенко та Райга. Крім того, до комісії увійшли тільки двоє українських урядовців — генеральний суддя Іван Борозна і полтавський полковник Василь Кочубей 18.. Для технічної роботи з перекладу і редагування законів російський намісник додав ще 6 осіб. Загалом комісія складалася з 18 осіб.
Працювала комісія в Москві, але звітувала перед головою ПГУ, який перебував у Глухові. Так уряд Російської імперії прагнув ізолювати членів Кодифікаційної комісії від впливу генеральної старшини та відволікань на приватні справи.
Аналіз архівних джерел свідчить, що голова ПГУ князь О. Шаховський багато уваги приділяв роботі Кодифікаційної комісії. Так, у 1734 р. він надіслав комісії “Высокоповажный листовный указ” з вимогою повідомити про наявні результати і пояснити причини повільної роботи. У відповіді члени Кодифікаційної комісії повідомляли, що “їхня справа дуже важлива”, а повільність роботи пояснювали наступними факторами:
1) затримками у зв’язку з відсутністю інструкцій та наказів;
2) довготривалістю перекладу законодавчих актів, написаних латинською мовою; 3) необхідністю переробки 3-х розділів. Крім того, І. Борозна скаржився на окремих членів комісії, які не обізнані з правом, від чого більше суперечок, ніж роботи.
Отримавши повідомлення від членів Кодифікаційної комісії, голова ПГУ наказав повідомити конкретніше, хто з членів комісії не виявляє сумлінності в роботі. І. Борозні наказувалося суворо контролювати, щоб під час кодифікаційної роботи працювали згідно з наказами імператриці та інструкціями, наданими ПГУ. Щодо осіб, які не виявляють сумління, князь О. Шаховський рекомендував І. Борозні своєю старанністю показувати приклад іншим членам комісії. У спірних питаннях голова ПГУ рекомендував керуватися передусім наданими інструкціями і почуттям вірнопідданості імператриці, а у випадку неможливості вирішити суперечку самостійно наказував повідомляти до ПГУ.
Голова Кодифікаційної комісії І. Борозна неодноразово звертався до голови ПГУ за роз’ясненнями. Таким чином, між Кодифікаційною комісією та ПГУ встановилося постійне листування з інструкціями та повідомленнями.
Зокрема, Голові Кодифікаційної комісії була дана необмежена влада над іншими членами, яка виявилася в “смотрении за ними и донесении об их отлучениях и неповиновениях”. Крім того, ПГУ вимагало проводити засідання колегіально, щоб “ліниві соромилися і працювали сумлінно”19..
Важливо зазначити, що уряд Російської імперії вважав роботу Кодифікаційної комісії технічною процедурою перекладу і систематизації законів та звичаїв, які діяли в Україні. Проте вже восени 1734 р. виявилися значні розбіжності в поглядах членів комісії щодо принципів Зводу законів. Так, А. Дубневич, Онісшевич, Столповський та Думітрашка висунули ідею створення самостійного кодексу законів, хоча ця ідея була критично оцінена генеральним суддею І. Борозною: “Хотели новое какое право составить непорядочно и необстоятельно...” 20..
Натомість І. Борозна пропонував прийняти за основу майбутнього кодексу Литовський статут, зберігши його структуру, виділити невідповідні обставинам норми та доповнити нормами Магдебурзького права. Однак, такий “Проект” роботи над зве-денням був суворо засуджений О. Шаховським. Голову ПГУ не влаштовувало перетворення проблеми юридичної в проблему політичну: І. Борозна фактично ставив питання про повернен-ня до первинних основ української автономії: “…а Богдан-де Хмельницкий не с каким другим правом под высокодержавную руку монаршую подался и просил, только с польским княжества Литовского правом, названным Статутом... А Богдану Хмельницкому... права и вольности козацкие, какие от королей польских себе надданные имели, и со оными под великодержавную руку монаршию поддалися, подтверждаются, как о том и в грамоте... императрицы 1734 генваря 31 дня... напечатано...” 21.. Зрозуміло, що включення до Зводу тексту, який юридично закріплював гетьманство, було для російського уряду неприйнятним. При цьому О. Шаховський вже давно вбачав у генеральному судді гетьманські амбіції: “Показывает себя, яко... паче других к пользе малороссийского народа старание имеет, в ту надежду, как бы от малороссийских обывателей похвалу себе иметь...” 22.. Не менш жорстку протидію викликали і спроби І. Борозни передати Звід законів не до ПГУ, а на розгляд Ради старшини. Князя О. Шаховського не влаштовувало перетворення комісії на законодорадчий парламент. Тому голова ПГУ відкинув не лише ідею переведення комісії до Глухова, але й пропозицію І. Борозни назвати Звід “Книгою прав малоросійських”.
Голову ПГУ хвилювало, що попри функціонування комісії в Москві, над нею не було встановлено реального контролю. Для виправлення ситуації князь О. Шаховський запропонував включити до складу комісії російського представника, що було затверджено указом імператриці від 2 грудня 1735 р.: “до 12 духовних та світських осіб, які займаються укладанням Зводу законів, призначити одну персону з великоросіян, щоб ті малоросіяни під контролем цієї персони виконували свою справу професійніше та скоріше”23..
Таким чином, цим наказом було розширено повноваження ПГУ з контролюючих до безпосередньої участі у роботі Кодифікаційної комісії.
В 1736 р. робота комісії була прискорена передусім у зв’язку з готовністю російського уряду до компромісу на ґрунті станових інтересів старшини. Зміна позиції петербурзьких офіційних кіл була пов’язана з Російсько-турецькою війною. В урядових колах Російської імперії вважали за потрібне зробити дещо для “удовольства и приласкания України, чтобы недовольная старшина пользуясь войной, не произвела восстание”24..
Отже, уряд Російської імперії погодився з пропозицією І. Борозни прийняти Литовський статут за основу “українського Зводу”. Варто зазначити, що імперська влада нічого не втрачала — ініціатором затвердження в Гетьманщині окремих норм російського законодавства нерідко ставала сама українська старшина. Її принциповість у захисті “малоросійських прав та вольностей” закінчувалася там, де починалися її інтереси. Ще під час підготовки “Рішучих статей” в 1728 р. старшина посилалася на норми російського “Духовного регламенту”, щоб ввести в Україні заборону на зростання землеволодіння свого основного конкурента — церкви, якій належало від 26 до 68 % земель. Ті ж позиції вона відстоювала і в комісії зведення “прав малоросійських” в 1735 р., попри зауваження духовенства, що подібної заборони немає в Литовському статуті. А після появи російського маніфесту від 31 грудня 1736 р. про обмеження терміну дворянської служби і можливість залишити одного з дворянських синів для господарювання українська старшина просила влітку 1737 р. розповсюдити ці норми і в Україні25..
22 січня 1736 р. О. Шаховський доповідав в Сенат, що, за повідомленням І. Борозни, “переклад правних книг здійснено, а звід завершується — чотири глави вже повністю готові і вивірені”. За таких обставин Голова ПГУ не заперечував проти переїзду комісії до Глухова, і 11 лютого 1736 р. було видано наказ про переїзд “персон, призначених для перекладу та зводу малоросійських прав, з Москви до Глухова”. Крім того, ПГУ видало наказ не виплачувати їм жалування, адже вони, живучи в Україні, можуть задовільнятися із своїх маєтностей. Сенат при цьому вимагав найшвидшого завершення і подачі Зводу для апробації та затвердження Сенатом.
Саме матеріальна винагорода мала величезне значення у продуктивності подальшої роботи комісії. Так, архимандрит А. Дубневич, І. Борозна та В. Кочубей отримували по 100 крб. на рік, інші члени комісії по 60 крб., 10 писарів — по 25 крб. Проте зазначена винагорода виплачувалася лише один раз — в 1735 р., що стало причиною систематичних уникань від участі в засіданнях Кодифікаційної комісії. В 1736 р. Рогачевський у донесенні ПГУ пише, що, живучи в Глухові без матеріальної винагороди, він вкрай розорився, адже у нього немає ніяких маєтностей. Тому просить замінити його більш забезпеченою особою.
З 1736 р. розпочався так званий Глухівській період роботи комісії (1736—1743 рр.). Однак, він був менш динамічним, ніж Московський період, оскільки у зв’язку з Російсько-турецькою війною багато членів комісії були відкликані, а її діяльність припинена. Разом з тим, коли новий Голова ПГУ князь І. Барятинський мотивував неефективність залучення до роботи нових осіб через їхню необізнаність зі справою, імператриця Анна Іоанівна не погодилася та видала наказ замінити відсутніх членів комісії новими. І в 1738 р. роботу комісії було відновлено. Ймовірно, це було пов’язано з відновленням роботи над російським Зводом.
Передача в 1744 р. Зводу законів для затвердження Сенатом виявилася запізнілою, оскільки Сенат на той час вже обмірковував заходи для поширення на Україну загальноімперського законодавства26..
За викладом, змістом і юридичною термінологією український кодекс перевищував усі зразки зафіксованого права, що існували на той час. Тому його офіційно і не затвердили, адже він не задовольняв вимог імперських структур, вийшовши, за межі дозволеного. Цьому, на жаль, сприяла і позиція певної частини козацької старшини, яка, хоч і захищала загальнодержавні інтереси, але не підпорядковувала їм свої власні, часто керуючись егоїстичними амбіціями і намірами, не враховуючи й не розуміючи при цьому державних потреб. Національно-консервативні кола українського суспільства не бажали заміни правових актів, вбачаючи у Литовському статуті гарантію стабільності законодавства і (що суттєво саме для них) — збереження прав і привілеїв шляхетського стану.
Таким чином, питания кодифікації українського законодавства було одним з найбільш актуальних в роботі ПГУ. Голова ПГУ здійснював загальне керівництво Кодифікаційною комісією: надавав інструкції, контролював хід роботи, звітував про її роботу перед Сенатом, який вважав кодифікацію українського права однією з форм наступу російського царизму на автономію України.
Висновок
Підводячи підсумок дослідження права України другої половини XVII - XVIII ст. потрібно зазначити, що виникнення українського козацтва стало закономірним результатом споконвічної боротьби осілого землеробського населення зі степовими кочівниками. Повертаючись у більш ранній час можливо відзначити, що до середини XVI ст. козакування мало форму побутового явища, характерного для людності переважно південного прикордонного регіону. Польська експансія в Україну після Люблінської унії зумовила розширення джерел поповнення козацтва представниками боярства і шляхти як українського, так і польського походження. Посилення соціального і національного гноблення викликало до життя таке явище, як покозачення селян та міщан. Станові ознаки українського козацтва формувалися протягом майже цілого століття (з 70-х років XVI до середини XVII ст.). їх правові засади дістали втілення у «козацьких вольностях», які надавалися тим, хто перебував на державній службі. Права і привілеї мали визначати місце козацтва в усіх сферах су спільних відносин. Водночас власті вбачали в козаках суто військовий контингент і намагалися витримувати цей статус в юридичних нормах законодавства. Економічною підоймою становлення козацької верстви було землеволодіння. Регулятором взаємовідносин серед козацтва постало право, основні засади якого було вироблено в запорозькій громаді.
Литовські статути були важливим джерелом права на українських землях, вони забезпечували спадкоємність і наступність багатьох норм та інститутів українського права, сформованих у Київській Русі та Галицько-Волинській державі. Литовські статути вирізнялися достатньо високим, як для того часу, рівнем юридичної техніки: в них подано визначення багатьох правових термінів (наприклад, злочин, право власності, договір, контракт та ін.). Литовські статути також позитивно вплинули на розвиток української правової думки і формування законодавства.
Проведений розгляд права України другої половини XVII - XVIII ст. дозволяє визначити, що у процесі подальших досліджень необхідно конкретизувати норми та інститути права, які були закріплені у Литовських статутах, визначити тип правового регулювання на українських землях у період другої половини XVII - XVIII ст. у складі Великого князівства Литовського та Речі Посполитої.
Список використаної літератури
Білоцерківський В.Я. Історія України : навч. посіб. / В Я. Білоцерківський. – К.: Центр учбової літератури, 2007. – 536 с.
Бойко О.Д. Історія України : навч. посіб. – Вид. 3-е, виправл., доповнене / О.Д. Бойко. – К.: Академвидав, 2006. – 688 с.
Грушевський М. С. Илюстрированная история украинского народа. — К.: Левада, 1996. — С. 264;
Гуржій О. Вказана праця. — С. 163, 165;
Гуржій О. Українська козацька держава в другій половині XVII-XVIII ст.: кордони, населения, право. — К., 1996. — С. 163;
Заяць А. Проблеми історії України ХVІ - ХVІІІ століть / А. Заяць. – Л., 2004. – С. 137-153.
Інститут Рукописів Центральної Національної Бібліотеки України ім. Вернадського. — Ф. I. — Спр. 60341 “О смерти Д. Апостола”. — 3 арк; Центральний Державний Історичний Архів України (м. Київ). — Ф. 51. — Оп. 3. — Спр. 8826 “Указ Анни Іоанівни про вирішення окремих питань управління Лівобережною Україною”) П. 4-5;
Кульчицький В. С. Кодекс українського права 1743 року // Право України. — 1994. — № 9. — С. 28;
Литвин В. Тисяча років сусідства і взаємодії / НАН України. Ін-т історії України ; відп. ред. В. Смолій / В. Литвин. – К., 2002. – 133 с.
Н. Яковенко. Нарис історії України з найдавніших часів до к. 18 ст. — К.: Генеза, 1997. — С. 285.
Новий довідник : Історія України : / упоряд. С. Крупчан [та ін.]. – К. : Казка, 2005. – 736 с.
Пасічник М. С. Історія України : державницькі процеси, розвиток культури та політичні перспективи : навч. посіб. – 2-е вид., стер. / М.С. Пасічник – К. : Знання, 2006. – 735 с.
Полное собрание законов Российской империи (Далі: ПСЗ). — Т. ІХ. — №6837 “О назначении одного из великороссиян при 12 малороссийских депутатах, отправленных в Москву для сочинения Свода и Уложения из Малороссийских законов”. — С. 604;
ПСЗ. — Т. ІХ. — №6888 “Именный, данный генерал-адъютанту князю Шаховскому Об учреждении почт во всей Малороссии и о штрафах, положенных за укрывательство беглых” 11 февраля 1736. — С. 739-740;
Російський державний архів давніх актів, м. Москва — Ф. 248. — Кн. 1144. — Арк. 105-105про;
Російський державний архів давніх актів, м. Москва — Ф. 248. — Кн. 1144. — Арк. 113-114;
Російський державний архів давніх актів, м. Москва — Ф. 248. — Кн. 1144. — Арк. 287;
Російський державний архів давніх актів, м. Москва — Ф. 248. — Кн. 1144. — Арк. 86-87;
Теличенко И. В. Вказана праця. — С. 443;
Теличенко И. В. Очерк кодификации малороссийского права до введения Свода законов //КС. — 1888. — Год. 7. — XXIII. — С. 24;
ЦДІА України. — Ф. 51. — Оп. 3. — Спр. 8826 “Указ Анни Іоа-нівни про вирішення окремих питань управління Лівобережною Україною”) П. 4-5;
Щербак В.О., Історія українського козацтва: нариси у 2 т. Редкол: Смолій (відп. Ред) та інші. – Київ.: Вид.дім „Києво-Могилянська академія”, 2006р, Т.1. – 800 с.
1 Щербак В.О., Історія українського козацтва: нариси у 2 т. Редкол: Смолій (відп. Ред) та інші. – Київ.: Вид.дім „Києво-Могилянська академія”, 2006р, Т.1. – 800 с.
2 Щербак В.О., Історія українського козацтва: нариси у 2 т. Редкол: Смолій (відп. Ред) та інші. – Київ.: Вид.дім „Києво-Могилянська академія”, 2006р, Т.1. – 800 с.
3 Щербак В.О., Історія українського козацтва: нариси у 2 т. Редкол: Смолій (відп. Ред) та інші. – Київ.: Вид.дім „Києво-Могилянська академія”, 2006р, Т.1. – 800 с.
4 Щербак В.О., Історія українського козацтва: нариси у 2 т. Редкол: Смолій (відп. Ред) та інші. – Київ.: Вид.дім „Києво-Могилянська академія”, 2006р, Т.1. – 800 с.
5 Пасічник М. С. Історія України : державницькі процеси, розвиток культури та політичні перспективи : навч. посіб. – 2-е вид., стер. / М. С. Пасічник – К. : Знання, 2006. – 735 с.
6 Литвин В. Тисяча років сусідства і взаємодії / НАН України. Ін-т історії України ; відп. ред. В. Смолій / В. Литвин. – К., 2002. – 133 с.
7 Інститут Рукописів Центральної Національної Бібліотеки України ім. Вернадського. — Ф. I. — Спр. 60341 “О смерти Д. Апостола”. — 3 арк; Центральний Державний Історичний Архів України (м. Київ). — Ф. 51. — Оп. 3. — Спр. 8826 “Указ Анни Іоанівни про вирішення окремих питань управління Лівобережною Україною”) П. 4-5
8 Гуржій О. Українська козацька держава в другій половині XVII-XVIII ст.: кордони, населения, право. — К., 1996. — С. 163
9 Інститут Рукописів Центральної Національної Бібліотеки України ім. Вернадського. — Ф. I. — Спр. 60341 “О смерти Д. Апостола”. — 3 арк; Центральний Державний Історичний Архів України (м. Київ). — Ф. 51. — Оп. 3. — Спр. 8826 “Указ Анни Іоанівни про вирішення окремих питань управління Лівобережною Україною”) П. 4-5
10 Гуржій О. Вказана праця. — С. 163, 165
11 Російський державний архів давніх актів, м. Москва (Далі: РДАДА). — Ф. 248. — Кн. 1144. — Арк. 86-87
12 Кульчицький В. С. Кодекс українського права 1743 року // Право України. — 1994. — № 9. — С.
13 Теличенко И. В. Очерк кодификации малороссийского права до введения Свода законов //КС. — 1888. — Год. 7. — XXIII. — С. 24
14 ЦДІА України. — Ф. 51. — Оп. 3. — Спр. 8826 “Указ Анни Іоа-нівни про вирішення окремих питань управління Лівобережною Україною”) П. 4-5
15 Грушевський М. С. Илюстрированная история украинского народа. — К.: Левада, 1996. — С. 264
16 Теличенко И. В. Очерк кодификации малороссийского права до введения Свода законов //КС. — 1888. — Год. 7. — XXIII. — С. 24
17 Щербак В.О., Історія українського козацтва: нариси у 2 т. Редкол: Смолій (відп. Ред) та інші. – Київ.: Вид.дім „Києво-Могилянська академія”, 2006р, Т.1. – 800 с.
18 Новий довідник : Історія України : / упоряд. С. Крупчан [та ін.]. – К. : Казка, 2005. – 736 с.
19 Н. Яковенко. Нарис історії України з найдавніших часів до к. 18 ст. — К.: Генеза, 1997. — С. 285.
20 Новий довідник : Історія України : / упоряд. С. Крупчан [та ін.]. – К. :