Способи захисту цивільних прав у новому Цивільному кодексі України
4) у приниженні честі, гідності, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.
Підставою для відшкодування фізичній чи юридичній особі моральної шкоди, завданої неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю є наявність вини особи, яка її завдала [14].
Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала:
1) якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки;
2) якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування як запобіжного заходу тримання під вартою або підписки про невиїзд, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт;
3) в інших випадках, встановлених законом [2].
Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості. Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом й незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов'язана з розміром цього відшкодування [2].
Захист цивільних прав та інтересів у адміністративному порядку
Відповідно до ч.1 ст. 17 ЦК України Президент України здійснює захист цивільних прав та інтересів у межах повноважень, визначених Конституцією України. У випадках, встановлених Конституцією України та законом, особа має право звернутися за захистом цивільного права та інтересу до органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, які здійснюють захист цивільних прав та інтересів у межах, на підставах та у спосіб, що встановлені Конституцією України та законом [2].
Можливість такого захисту випливає зі ст. З Конституції України, яка встановлює, що зміст та спрямованість діяльності держави та її органів визначаються необхідністю утвердження та забезпечення прав, свобод та законних інтересів людини й громадянина, та зі ст. 40 Конституції України, згідно з якою всі особи мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, які зобов'язані розглянути такі звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк [1].
Способами адміністративного порядку захисту цивільних прав є:
1) скасування правових актів державних органів, їх посадових та службових осіб вищестоящим органом влади (ст. 118 Конституції України передбачає, що рішення голів місцевих державних адміністрацій, які суперечать Конституції та законам України, іншим актам законодавства України, можуть бути відповідно до закону скасовані Президентом України або головою місцевої державної адміністрації вищого рівня) [1];
2) використання органами державної влади чи місцевого самоврядування, які наділені юрисдикційними повноваженнями, способів захисту цивільних прав, встановлених ст. 16 ЦК України (наприклад, застосування такого способу захисту як припинення дій, що порушують право тощо) [2; 25, c. 467].
Однак, ст. 21 ЦК України встановлює, що визнання незаконним та скасування правового акта індивідуальної дії або нормативно-правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, які суперечать актам цивільного законодавства і порушують цивільні права або інтереси здійснює суд [2].
Отже, можна стверджувати, що в деяких випадках застосовується адміністративно-судовий порядок захисту. Це підтверджуються і п. 2 ч. 3 ст. 17 ЦК України, в якій зазначено, що рішення, прийняте органами державної влади щодо захисту цивільних прав та інтересів, не є перешкодою для звернення за їх захистом до суду [2; 36, c. 122].
Захист цивільних прав та інтересів у нотаріальному порядку
Захист цивільних прав та інтересів учасників цивільних відносин є одним із найважливіших завдань нотаріату. Відповідно до ст. 18 ЦК України нотаріус здійснює захист цивільних прав шляхом вчинення виконавчого напису на борговому документі у випадках і в порядку, встановлених законом [2; 10].
Виконавчий напис нотаріуса – це підтвердження нотаріальним органом наявності заборгованості (грошових сум чи майна) та розпорядження про примусове стягнення з боржника на користь кредитора цієї заборгованості.
Порядок вчинення виконавчих написів визначений гл. 14 Закону України «Про нотаріат» та Інструкцією про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженою наказом Міністерства юстиції України від 03.03.2004 № 20/5 [10, гл. 14; 11].
Стягнення за виконавчим написом як державних, так і приватних нотаріусів допускається у випадках, передбачених у Переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 29 червня 1999 р. №1172 [11].
Нотаріус вчиняє виконавчі написи, якщо подані документи підтверджують безспірність заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем та за умови, що з дня виникнення права вимоги минуло не більше трьох років, а у відносинах між юридичними особами – не більше одного року [10].
Крім того, захист цивільних прав нотаріусом може здійснюватися й іншими способами. Наприклад, згідно зі ст. 1283 ЦК нотаріус за місцем відкриття спадщини з власної ініціативи або за заявою заінтересованих осіб вживає заходів щодо охорони такого майна [2].
2.3 Неюрисдикційна форма захисту цивільних прав
Як вже зазначалося, неюрисдикційну форму захисту цивільних прав та інтересів становить самозахист цивільних прав. Слід відмітити, що окремі науковці розглядають самозахист як один із способів захисту, однак більшість вважають самозахист самостійною формою захисту цивільних прав та інтересів [26, c. 75].
Відповідно до ст. 19 ЦК України, самозахистом є застосування особою заходів протидії, які не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства [2].
У частині 2 ст. 19 ЦК України визначені критерії, за якими певна дія, може вважатися способом самозахисту, а саме:
1) відповідність до змісту порушеного права;
2) відповідність до характеру дії, якою порушене право;
3) відповідність наслідкам, спричиненим порушенням права [2].
Стаття 19 ЦК України містить підстави застосування самозахисту. Ними є не лише протиправні посягання і порушення власних прав особи, але й порушення прав інших осіб, коло яких не обмежується законом [30, 44]. Наприклад, в ч. 1 ст. 154 Сімейного кодексу України визначається, що батьки мають право на самозахист своєї дитини, неповнолітніх дочки та сина [3].
У цивілістичній доктрині формами самозахисту цивільних прав вважаються: необхідна оборона; крайня необхідність; притримання майна; інші способи самозахисту, які не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства.
У чинному Цивільному кодексі України відсутня самостійна стаття, яка б визначала поняття необхідної оборони в цивільному праві. Поняття та ознаки необхідної оборони розкриваються у ст. 36 Кримінального кодексу України (далі КК України) [4]. Відповідно, необхідною обороною визнаються дії, вчинені з метою захисту охоронюваних законом прав та інтересів особи, а також суспільних інтересів держави від суспільно небезпечного посягання шляхом завдання тому, хто посягає, шкоди, необхідної і достатньої у даній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання, якщо при цьому не було допущено перевищення її меж. Під перевищення меж необхідної оборони розуміється умисне заподіяння тому, хто посягає, тяжкої шкоди, яка явно не відповідає небезпечності посягання або обстановці захисту (ч. 3 ст. 36 КК України) [4]. Відповідно до ч. 1 ст. 1169 ЦК України, шкода завдана особою при здійсненні нею права на самозахист від протиправних посягань, у тому числі у стані необхідної оборони, якщо при цьому не були перевищені її межі, не відшкодовується [30, 44]. Разом з тим, у даному випадку треба враховувати правило ст. 1193 ЦК України, відповідно до якого наявність вини потерпілого у завданні йому шкоди є підставою для зменшення розміру відшкодування [29, 879]. Частина 2 ст. 1169 ЦК України встановлює, що шкода, завдана третій особі у разі здійснення особою права на самозахист, відшкодовується особою, яка її завдала. У подальшому особі, яка відшкодувала шкоду, надається право звернутися з регресною (зворотньою) вимогою до особи, в інтересах якої вона діяла. Однак, якщо такої шкоди завдано способами самозахисту, які не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства, вона відшкодовується особою, яка вчинила протиправну дію, що викликала необхідність застосування мір самозахисту [29, 879].
У новому ЦК України норма про крайню необхідність знайшла своє відображення у ст. 1171. Поняття крайньої необхідності розкривається як правомірні дії, спрямовані на усунення небезпеки, що загрожувала цивільним правам та інтересам іншої фізичної або юридичної особи, якщо цю небезпеку за даних умов не можна було усунути іншими засобами [2]. У КК України передбачена умова, яка відсутня в ЦК України – розмір завданої шкоди не повинен перевищувати розміру відверненої шкоди [4].
Способи самозахисту можуть бути обрані самою особою, а також можуть бути визначені в договорі, законі або в інших нормативно-правових актах [2]. В залежності від часу застосування їх класифікують на два види:
превентивні;
оперативні [37, 84].
Превентивний самозахист – це сукупність прийомів протидії за допомогою яких, особа, право якої може бути порушене в майбутньому, має можливість попередити таке порушення. Особливістю зазначеної групи способів самозахисту є те, що вони повинні визначатися в договорі (крім законодавчого закріплення). Превентивним способом самозахисту є, наприклад, контроль спадкоємців за діями виконавця заповіту (ст. 1292 ЦК України) [2].
Оперативний самозахист – це сукупність засобів протидії за допомогою яких, особа, право якої порушене, може швидко усунути неправомірне посягання та відновити порушене право. Так, ст. 615 ЦК України дозволяє кредитору в разі порушення зобов’язання боржником, частково або в повному обсязі відмовитися від цього зобов’язання, але лише в тому випадку, коли така можливість закріплена договором або прямо визначена законом [2].
Особливим способом самозахисту є притримання, що не може бути віднесений ані до превентивних, ані до оперативних [38, 139]. Оскільки кредитор має право притримати майно боржника, лише якщо зобов’язання не виконується, то таке невиконання вже слід розглядати як порушення права кредитора. Разом з тим, оскільки термін притримання неможливо передбачити, то логічно що такий спосіб самозахисту не буде оперативним.
Статтею 594 ЦК Ураїни право притримання визначається так: кредитор, який правомірно володіє річчю, що підлягає передачі боржникові або особі, вказаній боржником, у разі невиконання ним у строк зобов’язання щодо оплати цієї речі або відшкодування кредиторові пов’язаних з нею витрат та інших збитків має право притримати її у себе до виконання боржником зобов’язання [2].
Специфіка притримання полягає в тому, що це єдиний спосіб забезпечення виконання зобов’язань, який виникає безпосередньо із закону і не потребує передбачення можливості притримання в договорі [38, 139].
Предметом притримання відповідно до ст. 594 ЦК України є річ. Оскільки кредитор притримує річ у себе, то в нього виникає і певний обсяг обов’язків щодо неї. Так, кредитор, який притримує річ у себе, зобов’язаний негайно повідомити про це боржника; кредитор відповідає за втрату, псування або пошкодження речі, яку він притримує в себе, якщо втрата, псування або пошкодження сталися з його вини; кредитор не має права користуватися річчю, яку він притримує у себе [2].
Відповідно до ст. 596 ЦК України до кредитора, який притримує у себе річ боржника, не переходить право власності на неї. Боржник, річ якого кредитор притримує, має право розпорядитися нею, повідомивши набувача про притримання речі і права кредитора [2].
Щодо підстав припинення права притримання, то їх існує декілька: перш за все, це належне виконання боржником основного зобов’язання, по-друге – задоволення вимоги кредитора за рахунок речі, яку він притримує (ст. 597 ЦК України), і по-третє – припинення основного зобов’язання внаслідок інших (окрім виконання) загальних підстав припинення зобов’язання, що містяться у главі 50 ЦК України [38, 140].
Тож, підсумовуючи вищевикладене, право особи на самозахист можна визначити як можливість, у разі порушення свого цивільного права або інтересу, цивільного права чи інтересу іншої особи, виникнення реальної загрози такого порушення, застосувати доцільну та адекватну протидію, яка не заборонена законом і не суперечить моральним засадам суспільства та спрямована на попередження або припинення цього порушення.
ВИСНОВКИ
Внаслідок проведеного дослідження було виявлено, що право на захист застосовувався ще у Стародавньому Римі. Основними способами захисту цивільних прав за римським правом були захист у судовому порядку за чітко встановленими для конкретних правовідносин позовами та преторський захист. Отже, можна зробити висновок про те, що римське приватне право має невичерпний потенціал, використання норм, термінів, конструктивних ідей та основних принципів якого, дозволить національне цивільне законодавство.
У роботі було досліджено підходи науковців щодо понять «правовий захист», «захист права» та «правова охорона» та встановлено співвідношення таких понять між собою. На підставі цього було встановлено, що правовий захист – ширше поняття, ніж захист права. Основна відмінність між цими категоріями полягає в тому, що захист права акцентує увагу на об’єкті захисту, тобто захист порушеного права й інтересу, а правовий захист дає певну характеристику процесу, що здійснюється правовими засобами. Було також встановлено, що правова охорона, включає в себе поняття «правовий захист» та «захист права». За відсутності єдиного підходу до визначення поняття захисту цивільних прав як цивільно-правової категорії, пропоную власне визначення цього поняття: захист цивільних прав та інтересів – це реалізація встановленого законом суб’єктивного права особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання шляхом застосування обраних самою особою чи встановлених договором або актами цивільного законодавства правоохоронних заходів – способів захисту цивільних прав.
У ході роботи були досліджені підходи до структури права на захист цивільного права та інтересу, поняття засобів, способів та форм захисту і їх класифікації.
Крім того був проведений змістовний аналіз юрисдикційної та неюрисдикційної форм захисту цивільних прав та інтересів. В межах цього питання було досліджено думки науковців щодо виділення загального та спеціального порядків застосування юрисдикційної форми захисту, розкрито їх зміст і сутність, досліджено такі способи захисту цивільних прав та інтересів як відшкодування матеріальної (майнової) та моральної шкоди, які є найбільш складними питаннями у практичному їх застосуванні. Особливу увагу було приділено неюрисдикційній формі захисту – самозахисту цивільних прав та інтересів, через недостатню регламентованість якого ЦК України, виникають проблеми щодо його практичного застосування. У процесі дослідження було визначено форми, види та особливий спосіб самозахисту – притримання майна кредитором, що використовується в зобов’язальних правовідносинах і являє собою одну, з передбачених цивільним законодавством, можливостей застосування спеціальних заходів майнового характеру, які спонукатимуть боржника до належного виконання його зобов’язання.
Порівняльний аналіз положень нового ЦК України щодо захисту цивільних прав та ст. 6 ЦК УРСР 1963 р. дає підстави стверджувати, що законодавець у цілому зберіг підхід і концепцію захисту порушених цивільних прав. Водночас варто відзначити й певні новели в регулюванні розглядуваного масиву цивільних правовідносин нормами нового ЦК України.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. Конституція України // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30. – ст. 141
2. Цивільний кодекс України // Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 40-44. – ст. 356
3. Сімейний кодекс України // Відомості Верховної Ради України. – 2002. – № 21-22. – ст. 135
4. Кримінальний кодекс України // Відомості Верховної Ради України. – 2001. – № 25-26. – ст. 131
5. Цивільний Кодекс УРСР // Відомості Верховної Ради УРСР. – 1963. – № 30. – ст. 463 (втратив чинність на підставі Кодексу № 435-IV від 16.01.2003)
6. Про охорону прав на винаходи і корисні моделі. Закон України // Відомості Верховної Ради України. – 1994. – № 7. – ст. 32
7. Про охорону прав на знаки для товарів і послуг. Закон України // Відомості Верховної Ради України. – 1994. – № 7. – ст. 36
8. Про охорону прав на промислові зразки. Закон України // Відомості Верховної Ради України. – 1994. – № 7. – ст. 34
9. Про захист прав споживачів. Закон України // Відомості Верховної Ради України. – 1991. – № 30. – ст. 379
10. Про нотаріат. Закон України // Відомості Верховної Ради України. – 1994. – № 39. – ст. 383
11. Про затвердження переліку документів, за якими стягнення заборгованості проводиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів. Постанова Кабінету Міністрів України від 29 червня 1999, № 1172 // Офіційний вісник України, 1999. – № 26. – ст. 1241, № 45. – ст. 2243
12. Про затвердження інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України. Наказ Міністерства юстиції України від 03.03.2004, № 20/5
13. Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди. Постанова Пленуму Верховного Суду України № 6 від 27.03.92
14. Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди. Постанова Пленуму Верховного Суду України № 4 від 31.03.95
15. Хрестоматия по Всеобщей истории государства и права. Т. I / Под ред. К.И. Батыра и Е.В. Поликарповой. – М., 1996. – с. 263
16. Гай. Институции / Пер. с латинського Ф. Дадынского / Под. ред. В.А. Савельева, Л.Л. Кофанова. – М., 1997. – с. 56
17. Калюжний Р.А. Римське приватне право: Курс лекцій. – К.: Істина, 2005. – с.144
18. Харитонов Є.О. Римське приватне право. – Харків, 2000. – с. 158
19. Басин Ю.Д. Основы гражданского законодательства и защита субъективных гражданских прав. – Саратов, 1971. – с. 78
20. Стоякин Г.Я. Гражданско-правовая охрана интересов личности. – М., 1969. – с. 56
21. Малеин Н.С. Правонарушение: понятие, причины, ответственность. – М., 1985. – с. 178
22. Гражданское право: Учебник для вузов (акад. курс) / Отв. ред.: М.К. Сулейменов, Ю.Г. Басин. – Алматы, 2000. – Т. 1. – с. 309
23. Актуальні проблеми цивільного права і цивільного процесу в Україні / Я.М. Шевченко, Ю.Л. Бошицький, А.Ю. Бабаскін та ін. – К., 2005. – с. 32
24. Гражданское право. В 4 томах. Том 1. Общая часть. / Под. ред. Е.А. Суханова. – М., 2007. – с. 720
25. Гражданское право. Учебник. Часть 1. Издание третье, перераб. и доп. / Под. ред. А.П. Сергеева, Ю.К. Толстого. – М.: Проспект, 1999. – с. 632
26. Цивільне право України: Академічний курс: Підруч.: У двох томах / За заг. ред. Шевченко Я.М. – Т. 1. Загальна частина. – К.: Концерн «Видавничий дім «Ін юре», 2003. – с. 520
27. Иоффе О.С., Толстой Ю.К. Основы советского гражданского законодательства. – Л., 1962. – с. 22
28. Гражданское право / Под. ред. Т.И. Илларионовой, Б.М. Гонгало, В.А. Плетнева. – М., 1998. – Ч. 1. – с. 53
29. Науково-практичний коментар Цивільного кодексу України: У 2 т. – 2-е вид., перероб. і доп. / За ред. О.В. Дзери, Н.С. Кузнєцової, В.В. Луця. – К.: Юрінком Інтер, 2006. – Т. 1. – 832 с.
30. Науково-практичний коментар Цивільного кодексу України: У 2 т. – 2-е вид., перероб. і доп. / За ред. О.В. Дзери, Н.С. Кузнєцової, В.В. Луця.– К.: Юрінком Інтер, 2006. – Т. 2. – 1088 с.
31. Стремоухов А.В. Правовая защита человека: теоретический аспект. Дис. … д-ра юрид. наук. – СПб., 1996. – с. 423
32. Ромовская З.В. Проблемы защиты в советском семейном праве. Автореф. дисс. доктора юрид. наук. – Харьков, 1987. – с. 19
33. Андрійцьо В.Д. Примусове виконання обов’язку в натурі як спосіб захисту цивільних прав: Автореф. дис. … канд. юрид. наук. – К, 2004. – с. 19
34. Осетинська Г.А. Проблеми визначення елементів механізму захисту прав та законних інтересів споживачів у сфері надання послуг // Вісник господарського судочинства. – 2005. – №1. – с. 265-269
35. Підлубна Т. Поняття захисту суб’єктивних цивільних прав та інтересів // Підприємство, господарство і право. – 2008. - № 9. – с. 96-99
36. Клименко С.В., Ільченко Г.О. Захист цивільних прав та інтересів при здійсненні суб’єктивного права фізичними особами // Зовнішня торгівля: право та економіка. – 2006. – №6 (29). – с. 119-124
37. Ярова Т. Критерії розмежування способів захисту суб’єктивних цивільних прав та інтересів // Підприємництво, господарство і право. – 2008. – № 8. – с. 12-15
38. Левіцький Є.В. Притримання як спосіб самозахисту в Цивільному праві // Одеська національна юридична академія: [тези доповідей] ІІІ Міжнародна цивілістична наукова конференція студентів та аспірантів, Одеса, 4 – 5 квітня 2008 р. – Одеса, 2008. – c. 139-14
Размещено на