Xreferat.com » Рефераты по государству и праву » Стародавні держави і право на території України

Стародавні держави і право на території України

і віче.

На чолі держави стояв Великий князь Київський. Він зосереджував у своїх руках законодавчу, виконавчу, судову влади, призначав і контролював місцеву адміністрацію, виконував функції воєначальника, відав справами міжнародної політики, міг змінювати закони.

Князь спирався на військову силу – дружину, а ідеологічно його підтримувала церква.

На перших етапах існування Київської Русі норми звичаєвого права регулювали відносини у сфері князівської влади, у тому числі і передачу влади. Вона регулювалася “правом сильного”. Чіткої певної системи передачі влади не було. Слід пам’ятати, що здобуття столу було лише половиною справи. Адже для його заняття треба було мати згоду віча, яке, у свою чергу, виходило з власних інтересів.

Боярська рада (дума) – вищий орган влади з дорадчими функціями. Вона мала великий вплив на життя країни, але не мала юридичного оформлення. Склад ради, її компетенція і порядок проведення засідань залежали від волі князя. Спочатку до її складу входили дружинники, а потім і великі землевласники (бояри). Рада разом з князем розглядала питання зовнішньої політики, укладання союзів, видання законів. Іноді виконувала судові функції, вирішувала фінансові, адміністративні, військові справи. За відсутності або смерті князя тимчасово перебирала на себе його повноваження.

Віче – збори жителів міста та приміської округи. У тогочасних документах мало різні назви – віче, народ, весь град, людьє, дружина, збір, “от мала до велика”, кияни. За останніми дослідженнями, склад цього органу влади був сталий – кілька сотень чоловік, що часто відповідало кількості дружинників у місті. У зборах брала участь і соціальна верхівка міста чи князівства (землі).

Правове поле діяльності віча збігалося з полем діяльності князя. До компетенції віча належали питання обрання чи вигнання князя, скликання народного ополчення, обрання єпископа, призначення чи відкликання посадових осіб, видання законів, встановлення податків, визначення правил торгівлі та якості монети. Виступи вічовиків не були автономними, вони скеровувалися певними князями або коаліціями князів.

Найбільш важливі рішення, які мали значення для всієї держави-землі, приймалися вічем політичного центру землі (стольного граду). Вони були обов’язкові для “менших” міст. На голосування виносилося попереднє рішення, яке приймалось або відхилялося вічем. Постійно діючим виконавчо-розпорядчим органом було мале віче – рада (свєть) або “оспода” у Новгороді. Рада складалася з ремісничо-купецької верхівки і бояр. Саме рада приймала попереднє рішення. Існували так звані “чорні віча”, коли рішення спрямовувалися проти правлячої верхівки. Вони відбувалися, як правило, на торговій площі на Подолі у Києві.

Віче скликалося за потребою. Право скликати віче мали князь, митрополит або єпископ, бояри та городяни.

Князівські з’їзди (снеми) – органи державної влади, роль яких посилилася у період феодальної роздробленості. Рішення з’їздів були обов’язковими для всіх князівств, що визнавали зверхність великого князя. До компетенції снемів належали питання державного устрою, внутрішньої і зовнішньої політики.

У Давньоруській державі склалися дві системи управління. Спочатку застосовувалася десяткова система, що випливала з військової організації (тисяцькі, соцькі, десятники). На приєднаних територіях князь залишав військові гарнізони, очолювані тисяцькими, які спочатку виконували функції нагляду за діяльністю місцевої верхівки, а потім тисяцький стає керівником військової сили округу, здійснює поліцейську, судову і фінансову владу. Тисячі поділялися на сотні на чолі з соцьким, що також виконували адміністративні і судові функції.

Другою системою, що прийшла на зміну десятковій, була двірцево-вотчинна, або двірсько-вотчинна. Усі управлінські важелі зосереджувалися у дворі князя (або боярина). Функції урядовців виконували його слуги: конюший, стольник, чашник, дворецький. На місця посилалися представники центральної влади – посадники, волостителі та їх помічники. Вони виконували адміністративні і судові функції.

Найнижчою ланкою управління була верв – сільська територіальна община, наділена правом місцевого самоврядування. Це була самоуправна територіальна громада, що об’єднувала жителів одного або кількох поселень. Верві на правах спільної власності належали орні землі, борті, ліси, випаси, риболовні угіддя. Відносини між членами громади будувалися за принципом кругової поруки і спільного землекористування. Органом управління верві були вервні збори (копні збори або віче). Судові функції виконував вервний (копний) суд.

Судова система. Єдиної судової системи не існувало. Судові функції в центрі і на місцях виконували владці – князь, посадники, волостителі, тисяцькі, соцькі, десятники. Суд не був відділений від адміністрації. Суди поділялися на державні, вотчинні (приватні) і церковні.

Компетенція князівського суду – справи, в яких хоча б однією із сторін виступала феодальна знать (бояри). Для вирішення дрібних цивільних справ (розподіл спадщини, майнові суперечки) князь посилав дітських та отроків, які діяли від його імені. Періодично князь разом з тіунами об’їжджав провінції, здійснюючи суд на місцях – “поїзший суд”.

Пізніше виникли приватні (вотчинні) суди – суди землевласника над залежним населенням. Це право боярам жалувалося державою разом із землею. У справі холопа рішення суду не підлягало оскарженню. Закуп міг подати скаргу до князівського суду.

Церковні суди. Їх юрисдикції підлягали справи духовних і церковних людей щодо будь-яких справ, а мирян – стосовно справ з дотримання релігійних правил, про мораль, віру, сімейно-шлюбні проблеми. Суддями могли виступати єпископи, архієпископи, митрополити, архімандрити, ігумени.

Існував і общинний суд. До його юрисдикції належали: захист власності в разі порушення межі, проведення попереднього слідства, якщо вбивство було скоєно на території общини (верві). Він розглядав усі категорії справ щодо членів общини та злочини, що були скоєні на території общини.

У судовому процесі брали участь княжі урядовці, писар (метальник), слідчі (істці), офіційні обвинувачі (ябедники), свідки – послухи та видоки.

Збройні сили складалися з дружини великого князя, дружини місцевих князів, народного ополчення (воїв) та найманих загонів. Дружинники великого князя поділялися на старших дружинників (з часом називалися боярами) і молодших (отроки, пасинки, дітські). Структурно військо поділялося на тисячі, сотні, десятки, а пізніше на полки.

Київська Русь була ранньофеодальною державою. А сутність феодалізму полягала у монопольній власності на землю соціальної еліти у поєднанні з політичною владою, особистій залежності основного виробника – селян, ієрархічності суспільства.

Соціальна структура була неоднорідною. Вона не обмежувалася двома антагоністичними класами. Все населення країни умовно можна поділити на такі категорії:

Вільні люди.

А) Князі (місцеві і великий).

В руках великого князя зосереджувалися великі землеволодіння. Феодальна власність на землю була ієрархічною. Великий князь роздавав за службу незаймані землі дружинникам, які були його васалами. Місцеві князі надавали землю своїм дружинникам в умовне володіння і в будь-який момент могли її забрати.

Б) Бояри були земські (старовинного місцевого походження) і княжі мужі (верхівка княжої дружини). Найбільш привілейовані – земські бояри, члени Боярської ради, які виконували роль радників і урядовців. Верства бояр не була замкнена. Боярином міг стати і представник небоярського походження.

В) Вище духовенство (біле і чорне). Церква була великим землевласником. Церковне землеволодіння зростало за рахунок приєднання общинних (незайманих) земель, купівлі–продажу, подарованих боярами і князями. Значні кошти надходили і від церковного суду.

Зазначені вище категорії населення мали привілеї: не платили данини, не виконували повинності, користувалися пільгами щодо передачі майна у спадок, за вбивство княжих людей штраф був більше, ніж за вбивство простолюдина.

Г) Міське населення. Це – заможні мешканці (великі купці, власники ремісничих майстерень), міські низи (“молодші люди”) – дрібні торговці, ремісники, об’єднані в цехи, рядове духовенство, які сплачували податки або відпрацьовували на будівництві міських споруд, чернь – ті, хто нічого не мав і наймався на чорну роботу.

Д) Вільні общинники (у “Руській Правді” їх називають “люди”) – смерди. Вони жили на князівських або общинних землях, сплачували данину (з диму – дому), виконували натуральні повинності, будували мости, постачали князю коней, брали участь в ополченні зі своєю зброєю. У період феодальної роздробленості посилився тиск на них з боку феодалів. Їхні майнові права були обмежені. Якщо смерд не мав синів, то після його смерті майно переходило у власність феодала.

Напіввільні люди.

А) Рядовичі – колишні смерди, пов’язані з князівським або боярським господарством договірними зобов’язаннями – рядом.

Б) Закупи – колишні смерди, які відпрацьовували у господарстві кредитора заборговані гроші – купу.

В) Ізгої – люди, які через різні обставини вибули з однієї категорії і не пристали до іншої. Це могли бути нещодавно звільнені раби, збанкрутілі купці, син священника, який не отримав сан духовної особи, князі, які втратили вотчину, проте залишалися вільними людьми.

Г) Задушні люди – колишні холопи, відпущені на волю з церковним заповітом і передані до монастиря як розрахунок за молитву “братії” за спасіння душі померлого.

Д) Прощеники – церковні люди, яким були прощені гріхи.

Є) Пущеники – церковні люди, яким були відпущені гріхи.

Невільні люди.

А) Челядь – раби-невільники.

Б) Холопи – раби, які набули такого статусу внаслідок скоєння тяжкого злочину, безнадійної заборгованості, одруження на рабині без ряду (договору). Холоп міг стати вільним (напіввільним) за вірну службу феодалу або за викуп.

Юридично поділ на стани не був оформленим, хоча фактично існував. Особливістю соціальної структури було те, що усі верстви населення не були замкнені. Можливий був перехід з однієї групи до іншої (окрім князів).


Правова система Київської Русі


1 Процес феодалізації східнослов’янського суспільства був виявом загальноєвропейського розвитку. Він вилився у тривалий процес зближення і синтезу античних і варварських соціальних структур і світоглядів.

У ІХ-ХІ ст. відбуваються суттєві зміни в економіці, політиці, культурі, релігійній сфері (християнізація суспільства). Можна погодитися із відомим англійським істориком А.Тойнбі, який звертав увагу на вплив релігії і церкви на суспільні процеси. Християнство, зокрема, вплинуло на формування права.

Особливостями правової системи Давньоруської держави було те, що, по-перше, Русь не знала розподілу права на галузі. Право мало синкретичний характер, тобто кримінальні і цивільні правопорушення не відрізнялися. В основі права лежав становий принцип, який був реалізований у світській та церковній системах права і закріплений у законодавстві Русі. Учасники правовідносин мали різну за обсягом правоздатність, що залежало від суспільного становища і статі. На Русі існувало світське і церковне право. Давньоруське церковне право складалося з норм, які містилися в церковних канонах, затверджених на вселенських соборах, та норм неканонічного походження (великокнязівське і візантійське законодавства щодо церкви).

По-друге, право на Русі не було загальнообов’язковим для всіх мешканців. Поза сферою його регламентації залишалися князь, апарат влади, військові. Їх статус, права і обов’язки та діяльність не були чітко визначені.

Право на Русі здійснювалося за принципом “що бажано сюзерену, те і є право”. Зі зміною сюзерена могло змінюватися і право.

Джерела права – це форми існування правової норми. У давньоруський період виділяють основні і додаткові джерела права.

Основні джерела права:

Звичаєве право. Це норми, що виникають на основі звичаю, традиції, загальнообов’язковість яких забезпечувалась авторитетом суспільної думки (племені, громади, суспільства) або державним примусом. Правові звичаї на Русі регулювали:

міжнародні (міжплемінні) та міждержавні відносини (недоторканість представників іншої сторони під час переговорів, вірність укладеній угоді, присяга як гарантія дотримання домовленості, право викупу полонених тощо);

владні (компетенція, структура, статус учасників віча, вервних зборів), військові, шлюбно-сімейні, договірні, трудові відносини, відносини власності, відносини у сфері суду та судочинства, відносини, які охоплюються поняттями мораль та моральність.

Крім того, правовими звичаями, поряд з нормами права, встановленими державою, визначалися статус людини, чоловіка і жінки, іноземців, представників різних груп населення.

Виключно нормами звичаєвого права регулювалися такі інститути, як “помста” та “кровна помста”, деякі процесуальні дії (присяга, власне зізнання, свідчення, суд Божий, звід тощо), система покарань (потік і розграбування). Чимало норм звичаєвого права збереглося у “Руській Правді”.

Міжнародні договори (з Візантією, Хозарським каганатом та іншими). У науковому обігу існує 4 тексти договорів Русі з Візантією – 907, 911, 944(945), 971 рр. Вони збереглися у списках літописів.

Відомо, що 838 р. перше руське посольство з’явилося у Візантії, а 860 р. було підписано перший мирний договір, проте його текст не зберігся. Русь і Візантія були різними за соціально-економічним розвитком державами. На Русі переважало звичаєве право, у Візантії – римське право.

У Х ст. між державами укладалися договори у письмовій формі. Вони готувалися у двох примірниках (“на дві харатьї”). Один примірник давньоруською мовою, скріплений печатками і підписами, передавався Візантії, інший, грецькою мовою, передавався Києву. Кожна сторона робила його переклад на свою мову.

Серед істориків тривалий час точилися суперечки щодо того, яке право переважало у цих договорах. Більшість вчених доводить, що це було руське звичаєве право, оскільки Візантія йшла на поступки, бо не хотіла війни, тоді як на Русі на той час основним джерелом збагачення були війна і торгівля. Поступки звичаєвому праву безумовно були.

Так, у договорі 911 р. при суперечках необхідною була наявність доказів. Обвинувачу дозволялося доповнити показання присягою (згідно зі своєю релігією). Дозволялося здійснювати кровну помсту, але лише у разі присутності родичів у момент скоєння злочину (вбивства). Покарання могло бути замінено грошовим викупом. Таких норм у грецькому праві не було. Важливим у цих договорах було посилання на руський кодекс – “Устав і Закон Руський”, прототип “Руської Правди”, що не зберігся. У договорі 944(945) р., який був менш вигідним для Русі, також збереглися певні переваги звичаєвого права, проте з’явилося і нове – слов’яни не мали бути судимими на грецькій території своїми соплеменниками. Будь-який злочин розглядався виключно грецьким судом. Суд міг видати вбивцю родичам загиблого. Договори з Візантією свідчать, що у Х ст. на Русі був досить високий рівень розвитку правової культури.

Договори князів з народом. Такі договори між князем і вічем укладалися при запрошенні князя “на стіл”. Князь повинен був дотримуватися умов договору (“ряду”), обумовлених народом на віче. Саме цей договір визначав статус князя і межі здійснення княжої влади.

Договори між князями. Відомі з ХІ ст., мали на меті запобігти чи припинити міжусобні війни, розв’язати існуючі суперечності. Зазвичай називалися “хрестовими грамотами”.

Взагалі у давнину договори позначалися різними поняттями – “мир”, “ряд”, “цілування”, “докінчання” тощо, що свідчило про поширення в той час договірних відносин.

Нормативні акти князів (устави, статути, уроки, грамоти). Це були князівські розпорядження, що торкалися різних сторін управління та суду. Наприклад, “уроки” (постанови про мито, судові стягнення, судочинство), зазвичай, діяли тимчасово, а “устави” – тривалий час і врегульовували більш важливі проблеми (“Устав Володимира Мономаха”, що містив норми сімейного, спадкового, опікунського права).

Різновидом цієї категорії нормативних актів є церковні устави, що поєднували правові традиції східного християнства і потреби давньоруського суспільства. Всього було 6 таких уставів. Найважливішими є “Устав Володимира Великого” і “Устав Ярослава Мудрого”. Ними встановлювалися правові відносини між державою і церквою, світською і церковною владою, правовий статус духовенства, юрисдикція церкви, визначалися церковна десятина, компетенція церковного суду. “Устав Володимира” ґрунтувався на нормах візантійського церковного права, “Устав Ярослава” мав деякі суперечності з нормами візантійського церковного права, проте більше співвідносився з “Руською Правдою”.

Рішення і постанови народних зборів. Вони стосувалися питань закликання князя на престол або позбавлення престолу, прийняття правових актів (у Новгородській і Псковській республіках), вирішення питань війни і миру, формування народних ополчень, укладання міжнародних угод, призначення чи відкликання посадових осіб, встановлення податків, господарські справи, розгляд особливо важливих судових справ.

Нормативні збірки. Це – “Закон і Устав Руський” – усне джерело права, що формувалося і розвивалося у Давньоруській державі. “Руська Правда” була відкрита у 1738 р. відомим російським істориком В.Татищевим. Вона є головним джерелом пізнання суспільства, державного устрою і права Київської Русі, справила великий вплив на розвиток українського, російського, білоруського, литовського права. Існує близько 300 списків “Руської Правди” (у літописах і юридичних збірниках). За змістом поділяється на 3 редакції:

Коротка – найдавніша (ХІ ст.). Складається з “Правди Ярослава”, “Правди Ярославичів”, “Покону вірників” і “Уроку мостникам”. Відбиває розвиток суспільства ранньофеодального періоду. З обмеженням зберігається інститут кровної помсти. Предмет захисту – життя, тілесна недоторканість, честь дружинника, порядок оплати урядовців – вірників і мостників.

Розширена. Складається з “Суду Ярослава”, “Устава Володимира Мономаха”. Відображає період розвинутого феодалізму. Містить нові норми – про правове становище закупів, порядок нарахування пені за борги, закріплення безправ’я холопів, обмеження майнових й особистих прав різних верств населення.

Просторова. Її поява датується ХIV-XV ст., за М.Максимейком – XVI-XVII ст. Створена на основі розширеної редакції.

Усі три редакції виходили від князівської влади, мали офіційний характер і не зачіпали церковної юрисдикції. Містили норми різних галузей права, але насамперед – цивільного, кримінального, процесуального.

Релігійні норми. З прийняттям християнства для провадження церковної служби та організації церковного життя набувають поширення збірки церковного і канонічного права: “Номоканон”, “Еклога”, “Прохірон”, “Судебник царя Константина”, “Закон судний людям” тощо. Вони були відомі під назвою Кормчих книг.

Судові рішення (судовий прецедент).

Додатковими джерелами права були літописи і повчання.

раво Давньоруської держави захищало, насамперед, приватну власність, в основі якої була феодальна власність на землю.

У додержавний період у слов’ян першим володільцем землі була спочатку родова, а потім територіальна (сусідська) община (верв). Руйнування родової общини, закріплення моногамної сім’ї призвели до боротьби індивідуального начала зі старим колективістським. Спочатку земля піддавалась періодичним переділам, а з часом поділялася назавжди, що означало виникнення права довічного володіння. Лише вигони, лісові угіддя і водойми залишалися у спільній власності. З виникненням держави така система зберігається, оскільки тривалий час князі не вважалися власниками землі, а тільки “кормилися з неї”.

Потужним поштовхом до розвитку права власності на землю стало прийняття християнства та поширення візантійського права, які швидко сформували нову систему суспільних цінностей. Розвиток цього права відбувався шляхом, по-перше, “відвоювання” приватними користувачами общинних земель, по-друге, освоєння нових земель. З посиленням держави починається процес окняжіння земель і перетворення данини на феодальну ренту.

На Русі існували такі форми земельної власності:

князівський домен;

боярська вотчина;

монастирська вотчина;

особиста вотчина церковних ієрархів;

земля громади;

індивідуально-сімейна земельна ділянка;

незаселені вільні (державні) землі.

Чіткого визначення права власності у “Руській Правді” немає. Але із ст.13 і 14 Короткої редакції випливає, що право власності і право володіння розрізнялися. Вони передбачали повернення своєї власності, що перебувала у володінні іншої особи. Пізніше ця норма була доповнена ст.44 Розширеної редакції. Передбачалося не тільки повернення майна власнику, але і сплата компенсації за користування нею.

Якщо у “Правді Ярослава” об’єктом права власності було рухоме майно (кінь, зброя, одяг), то у “Правді Ярославичів” – нерухоме майно (земля).

Розвиток приватної власності сприяв і поширенню зобов’язального права. Існували такі види зобов’язань:

зобов’язання за нанесення шкоди. Передбачалося повне відшкодування. Особа, яка пошкодила речі іншої особи, повинна була повністю відшкодувати вартість речі.

Зобов’язання за договором.

На Русі були відомі такі види договорів:

Договір обміну.

Договір купівлі-продажу. Укладався при свідках чи митнику. Договори щодо нерухомого майна укладалися у письмовій формі (купчі) за участю одночасно свідків і митника.

Договір поклажі – це передача власних речей комусь для зберігання. Укладався без свідків.

Договір позики – кредитні операції з грішми, продуктами, речами. Укладався при свідках.

Договір особистого найму.

У “Руській Правді” існував цілий устав про банкрутства. Банкрутства були з вини позичальника, за якими передбачалися відстрочка сплати боргу або продаж у рабство, а також без вини позичальника, коли боржнику надавалася відстрочка сплати боргу.

З розвитком приватної власності виникло і спадкове право. Воно забезпечувало процес накопичення майна і землі та передачу їх у спадок. Вже у договорах Русі з Візантією Х ст. розрізняли спадкування за заповітом і за законом. Такі норми містила і “Руська Правда”. За законом родове майно могли спадкувати лише сини. Батьківський двір без розподілу переходив до молодшого сина. Доньки спадкоємцями не вважалися. Якщо у померлого не було синів, тоді його майно успадковували брати. Майно бояр і дружинників, які не мали синів, успадковували доньки. Пізніше це право поширювалося на біле духовенство і ремісників. Згодом Розширена редакція “Руської Правди” передбачала, що майно померлого смерда, в якого не було синів, могло переходити у власність князя, а дочки від батьківського спадку отримували невелику частку для прожиття.

До досягнення повноліття спадкоємців спадком розпоряджалася їхня мати. Вдова отримувала частку майна від чоловічого спадку, а також своє материнське майно, якими вона розпоряджалася на свій розсуд. Проте заповідати це майно могла лише своїм дітям. Якщо вдова одружувалася вдруге, то з найближчих родичів призначався опікун, який користувався з прибутків з майна підопічного. З досягненням повноліття спадкоємцями опікун мав повернути належне їм майно.

Сімейно-шлюбні відносини регулювалися спочатку правовими звичаями, потім виключно церквою.

Правовими звичаями на Русі регулювалися порядок укладання шлюбу, правовий статус подружжя (після шлюбу дружина віддавалася під владу чоловіка як глави сім’ї), припинення шлюбу, покарання за згвалтування жінки.

З прийняттям християнства передбачалося суворе покарання за позашлюбні зв’язки, заборона мати кількох дружин, каралися розпуста, зґвалтування, співжиття з сестрами, братами, чорницями, куми з кумом тощо. Проте за такі порушення застосовувалися штрафи. Шлюбний вік для нареченого наступав з 15 років, а для нареченої – з 13-літнього віку. Більше двох разів одружуватися не дозволялося.

Приводом для розлучення були “порча”, неможливість мати дітей, якщо чоловік бив і калічив дружину, ставився до неї нешанобливо, нездатен був забезпечити сім’ю. Розірвати шлюб і створити нову сім’ю могла лише заможна людина, оскільки чоловік повинен був сплатити велику матеріальну компенсацію і штраф церкві.

Кримінальне право. Злочин на Русі називався “обідою” – тобто діяння, наслідком якого є заподіяна шкода (вчинене “зло”). Спочатку обіда означала будь-яке нанесення матеріальних чи моральних збитків, пізніше – будь-яке порушення закону.

Об’єкт злочину – влада князя, особа, майно, а з ХІ ст. – ще й церква, суспільний мир.

Суб’єкт злочину – всі вільні люди, незалежно від соціального походження. За дії холопа (раба) відповідав його власник.

Суб’єктивна сторона складу злочину. Розрізнялися вбивство навмисне чи з необережності, банкрутство з вини чи без вини позичальника.

Встановлювалося поняття неосудності за віком і станом здоров’я (діти, психічно хворі, каліки), поняття обставин, які включали протиправність діяння. У Х ст. такими обставинами були неспроможність у майновому стані особи, стан необхідної оборони, ХІ-ХІІІ ст. додавалися стан афекту, визначення межі застосування необхідної оборони. Розвивалися поняття стадії вчинення злочину (замах на злочин і закінчений злочин), співучасників злочину (зі складу учасників злочину виділяють пособників і підмовників).

“Руська Правда” визнавала такі види злочинів:

Злочини проти життя. Найтяжчим серед них було вбивство.

Злочини проти здоров’я. Це – нанесення ран, ушкоджень, побоїв.

Злочини проти честі. Йдеться про образу фізичною дією – удар невийнятим з піхов мечем, батогом, долонею, посягання на бороду чи вуса чоловіка.

Майнові злочини. Це – крадіжка, пограбування, розбійний напад з метою оволодінням майном, підпал рухомого і нерухомого майна.

Злочини проти шлюбу, сім’ї і моралі. До них відносили шлюб між родичами, двоєжонство тощо.

Злочини, що підлягали суду князя чи спільному суду князя і церкви. Це – викрадення нареченої, зґвалтування, підпал церковних будівель тощо.

Злочини проти держави. Йдеться про заколот, повстання проти князя.

Система покарань на Русі була досить простою і порівняно м’якою. У Х ст. метою покарань були відшкодування збитків потерпілому або його сім’ї, відплата злочинцю та попередження злочинної діяльності, в ХІ-ХІІ ст. додаються спокутування гріхів, поповнення державної скарбниці, захист прав суспільства, держави, церкви, особи і сім’ї. Проте зникає така мета покарання, як відплата злочинцю (помста).

Види покарань:

Кровна помста. Коротка редакція “Руської Правди” визнавала можливість кровної помсти. Але у разі відсутності месників або небажання родичів потерпілого мстити встановлювалася грошова компенсація. Такий вид покарань застосовувався лише за вбивство і нанесення тяжких ран та сильних побоїв. За Ярославичів кровну помсту скасували.

Потік і пограбування. Це вища міра покарання, що передбачала вигнання злочинця з общини, перетворення членів його родини на рабів і конфіскацію належного йому майна. Застосовувалася за вбивство в розбої, підпал будинку, повторне конокрадство.

Віра – грошове стягнення за вбивство у розмірі 40 гривень. Розрізняли подвійну віру (80 гривень), напіввіру (20 гривень за вбивство чи нанесення каліцтва жінці), дику віру (сплачувалася членами общини у разі відмови або неможливості общини видати злочинця).

Продаж – штраф, що йшов до скарбниці князя.

Урок – грошова компенсація потерпілому від злочинців.

Головщина – грошове стягнення на користь сім’ї чи родичів убитого.

Судовий процес на Русі називався “тяжба”. Сторонами виступали як юридичні (церква, верв), так і фізичні особи. Не могли бути свідками жінки і закупи. Процесуальні сторони називалися істцями, сутяжниками чи супротивниками.

Судовий процес розпочинав потерпілий. Він самостійно домовлявся зі своїм супротивником щодо передачі спору до суду або ж від імені останнього передавав виклик. В обох випадках неявка до суду тягнула за собою заочний вирок. За необхідності підсудного могли доставити до суду силою. Суд виконував лише роль посередника.

Судовий процес мав обвинувачувально-змагальний характер.

Способами знаходження відповідача були:

заклич (заява позивача, що оголошувалася на торжищі з описом вкраденої речі);

звід (у разі знаходження речі протягом 3 днів, виявлення її в іншому місті або відмови звинувачуваного у недобросовісності вчинку позивач звертався до нинішнього власника речі зі словами “іди на звід і скажи де взяв”);

гоніння сліду (пошук злочинця, не спійманого на місці злочину, по залишених слідах).

Види судових доказів:

Власне зізнання. Незаперечний доказ, після якого розгляд справи вважався завершеним.

Речові докази. Йдеться про сліди побоїв, знайдені вкрадені речі, перебування трупа на території верви.

Свідки. Це – свідчення видоків, тобто очевидців злочину, та послухів – гарантів доброї волі однієї чи іншої сторони судового процесу.

Присяга (рота або клятва). Існувала двох видів. Перший вид полягав у підкріпленні істинності певного показання призиванням імені Бога (закликання Бога у свідки). Така клятва називалася “ротою”. З прийняттям християнства з’явилася присяга на хресті та на Біблії чи Євангелії. Розрізняли присягу додаткову, яка надавалася позивачу за відсутності інших доказів або у незначних позовах, і очищувальну, що надавалася відповідачу також за відсутності інших доказів, якщо він заслуговував на довіру. Відмова від присяги вела до звинувачення.

Суд Божий (суд мечем). Різновидом суду Божого був поєдинок або поле. Він використовувався у разі присяги обох сторін. Винуватим вважався той, хто програв бій. Іншим різновидом суду Божого були ордалії – випробування вогнем, залізом і мечем, а з появою християнства – випробування хрестом. За “Руською Правдою” передбачалося випробування водою і залізом у разі недостатності доказів або коли позов був наклепний.

Зовнішні ознаки доказу (синці, сліди від побоїв), а також “лицо” – знайдені у підозрюваного речові докази (звідси “факт на лицо”).

Жереб. До нього доходило тоді, коли сторони відмовлялися від присяги або таким чином суд вирішував кому присягати.


Галицько-Волинська держава


У середині ХІІ ст. Київська Русь розпалася на півтора десятки князівств: Київське, Переяславське, Володимиро-Суздальське, Смоленське, Чернігівське та інші. Вони, у свою чергу, поділялися на менші князівства.

В одних землях утворилися феодальні республіки (Новгород, Псков), в інших - князівства з міцною князівською владою (Володимиро-Суздальське) або князівства із сильною боярською аристократією (Галицьке).

Одним з найбільш потужних князівств Київської Русі було Галицько-Волинське князівство. Воно стало безпосереднім спадкоємцем Русі. Після занепаду Києва саме туди переміщується центр економічного і політичного життя південно-західної гілки східних словян.

Його піднесенню сприяло географічне положення (далеко від кочовиків і влади Київських князів, важливі торгові шляхи), необхідність спільної боротьби проти польських і угорських зазіхань, об’єднавча політика Романа Мстиславича і Данила Галицького.

До завоювання Володимиром Великим Галицько-Волинських земель їх населяли дуліби (волиняни), бужани, тиверці, білі хорвати.

Після смерті Ярослава Мудрого на Волині правили його нащадки: Ігор, Ізяслав, Ярополк, Ярослав, потім Мономаховичі, у Галичині – його правнуки Ростиславичі.

З ослабленням Київської Русі у 1141 р. виникає Галицьке, а 1146 р. – Волинське князівства.

Розквіт Галицького князівства припадає на період правління Ярослава Осмомисла (1152-1187), Волинського – Романа Мстиславича (1170-1205).

В історії Галицько-Волинського князівства можна виділити такі етапи:

1199-1205 рр., коли Роман Мстиславич об’єднав Волинь і Галичину. Природно й економічно ці землі були близькі, а політично і соціально – контрастні. Волинь була централізованою і згуртованою, бояри

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: