Право націй на самовизначення та створення власних держав
У п. З ст. 1 Пакту про громадянські і політичні права та п. З ст. 1 Пакту про економічні, соціальні і культурні права відзначається, що держави, які беруть у них участь, “повинні, у відповідності із положеннями Статуту ООН, заохочувати здійснення права на самовизначення і поважати це право”. Всі ці документи заперечують кваліфікацію дій держави по заохоченню здійснення національного самовизначення на території іншої держави як втручання у внутрішні справи держави; навпаки, такі дії визначаються як “приведення фактично існуючого стану у відповідність з вимогами права”. Втім, залишається лише здогадуватися, якою була б міра дестабілізації геополітичного балансу у світі, якби всі держави кинулися заохочувати “здійснення самовизначення” на території інших держав, і яких масштабів фальсифікації і профанації зазнав би цей принцип.
Імперативність національного самовизначення як форми міжнародного права передбачає здійснення державного суверенітету над певною етнічною територією лише доти, доки “народ згоджується з існуючим територіальним статусом”. Лише тоді здійснення суверенітету буде правовідповідним. Коли ж така згода перестає існувати внаслідок волевиявлення народу на користь відокремлення, здійснення державою суверенітету втрачає правову основу. Тоді ж, коли “приєднання вчинене шляхом насильства і народ не згоден з накинутим йому статусом, територіальне володіння повинно вважатися протиправним від самого початку”. Відповідно, і територіальна цілісність держави, якщо вона не основується на вільному самовизначенні народу, не є правовідповідною, оскільки право на самовизначення “ніяк не може обмежуватися або призупинятися з метою збереження територіальної цілісності держави або існуючих державних кордонів”. Коли ж держава застосовує репресії щодо народу, який вимагає самовизначення, останній “має право чинити збройний опір і звертатися по допомогу до міжнародного співтовариства”.
В юриспруденції право національного самовизначення закріплено багатьма міжнародними правовими документами.
Цими документами є декларації та резолюції ООН, які покликані стимулювати розвиток процесів національного самовизначення у світі і сприяти побудові гармонійного всесвітнього політичного ладу на засадах національної рівноправності. Серед них можна виділити (крім вищеперелічених) такі:
— Декларація про надання незалежності колоніальним країнам та народам, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 14.ХП.1960, де колоніалізм та всі інші форми іноземного панування та експлуатації кваліфіковано “як порушення права народів на самовизначення і основних громадянських прав”;
— Декларація про принципи міжнародного права, що стосується дружніх відносин і співробітництва між державами, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 24.Х.1970, де зазначено, що “... в силу принципу самовизначення, закріпленого в Статуті ООН, всі народи мають невід'ємне і непогашуване право вільно визначати без втручання ззовні свій політичний статус”;
— Резолюція Генеральної Асамблеї ООН 2627 (XXV) від 24.ХІ.1970, що визнає законною боротьбу народів за свободу будь-якими засобами, наявними в їхньому розпорядженні, і засуджує всі дії, що позбавляють той чи інший народ можливості користуватися своїм невід'ємним правом на самовизначення;
— Декларація про внутрішні справи держави, захист її незалежності і суверенітету, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 21.ХП.1965, де пишеться, що “всі держави повинні поважати право народів і націй на самовизначення і незалежність; це право повинне здійснюватися вільно, без будь-якого зовнішнього тиску і за повного дотримання прав людини”;
— Декларація про неприпущенність інтервенції і втручання у внутрішні справи держав, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 9.ХП.1981, яка фіксує, що принцип невтручання у внутрішні справи держави не може бути протиставлений праву народів на самовизначення;
— Резолюція 1514 Генеральної Асамблеї ООН, за якою “всі народи мають право на самовизначення; завдяки цьому праву вони вільно визначають свій політичний статус і вільно реалізують свій економічний, соціальний та культурний потенціал”;
— Хартія прав людини (Міжнародний пакт про громадянські та політичні права), прийнята на XXI сесії Генеральної Асамблеї ООН 16.ХП.1966, де записано, що “всі народи мають право на самовизначення. В силу цього права вони вільно встановлюють свій політичний статус і вільно забезпечують свій економічний, соціальний та культурний розвиток”;
— Африканська хартія прав людини та народів, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН у червні 1981 року, що проголошує: ”Всі народи мають право на існування, їм належить безсумнівне і невід'ємне право на самовизначення. Вони вільно визначають свій політичний статус і дотримуються у своєму економічному і соціальному розвитку політики, яку вони вільно обирають”; та деякі інші.
Крім того, серед документів ООН є і такі, що засуджують дії держави, спрямовані на унеможливлення самовизначення шляхом розмивання національної ідентичності народу за допомогою адміністративно-репресивних заходів.
Зокрема, у резолюції 2105/ХХ Генеральної Асамблеї ООН засуджується “сприяння систематичному притоку іноземних мігрантів і переміщенню, депортаціям і переселенню корінних мешканців”.
Залишається лише висловити жаль з того приводу, що ні ці теоретико-правові норми, ні ці документи, незважаючи на всю свою категоричну однозначність, не мають фактично обов'язкової сили для тих, кого вони стосуються, і застосовуються вони вибірково і залежно від тих таки геополітичних інтересів “сильних світу цього” і зацікавлених сторін. Дуже промовистим у цьому відношенні є одне з правил, що ним керується Верховний Суд США: “Хто є сувереном де-юре чи де-факто над територією – це не правове, а політичне питання”.
Нині нація, що бореться за своє самовизначення, може лише самостійною перемогою у боротьбі із залученням всіх можливих засобів зреалізувати це право. На жодні репліки “міжнародного співтовариства” притому уваги звертати не треба, оскільки воно приймає у своє коло всіх переможців без розбору, незважаючи на те, скільки разів порушив кожен з цих переможців “права людини” в минулому. До кола “державних націй” можна потрапити не за фактом належності свого перебування в ньому, а за фактом спроможності досягти його і втриматися в ньому.
5. Принцип самовизначення націй: логіка, ідеї та суперечності його практичного втілення
Вважається, що ідея національної держави та права кожного народу на її створення на своїх етнічних землях з’явилася в кінці ХVIII ст. в Західній Європі. Однак політична діяльність Пилипа Орлика, гетьмана українських козаків у вигнанні, якого було обрано на цю посаду після смерті І. Мазепи, змушує віднести її до більш ранніх часів. Керуючись принципами національного суверенітету, самовизначення народу та його природного права на створення незалежної держави на своїй етнічній території, П. Орлик розсилав послання європейським монархам і закликав їх підтримати Україну в її боротьбі проти Польщі та Росії, не ігнорувати її державницьких устремлінь. Правдоподібно, що грунт для позитивного сприйняття цих закликів на той час ще не був достатньо підготовленим.
В політичну практику принцип самовизначення націй почав впроваджуватись дійсно з кінця XVIII ст. Коли тринадцять Північно-Американських штатів оголосили війну Англійській короні в 1775 році, вони апелювали до права народів самим вирішувати свою долю, обирати й знімати уряди, вступати в стосунки з іншими народами. Французька революція 1789-94 років поставила знак рівності між поняттями нації (natio) і національного суверенітету, з одного боку, і народу (populus) та народного суверенітету, з іншого. І все ж, протягом деякого часу ці ідеї все ще залишалися надбанням тільки революційної частини людства. Монархи ж, що зібралися на Віденський конгрес 1815 року, щоб встановити кордони після перемоги над Наполеоном, розселення націй до уваги ще не брали.
Ситуація, проте, змінилася до кінця ХІХ століття. Боротьба за об’єднання Німеччини, Італії, Польщі, що базувалася на прагненні цих народів втілити в життя лозунг “одна культура – одна держава”, вплинула на суспільну свідомість, і міжнародне співтовариство почало прихильніше ставитись до права націй на утворення окремих держав. Важливою ознакою легітимності тієї чи іншої держави було визнано те, чи має вона своєю основою націю. В галузі політичної теорії, тим часом, набула поширення ідея, що утвердження національних держав є неодмінною умовою демократії та що націоналізм (як рух за створення таких держав) є прямим продовженням лібералізму (руху за свободу особи). Якщо 1815-1848 роки були добою національного пробудження, то 1848-1871 роки – добою національного ренесансу в Європі.
Офіційне визнання принципу самовизначення народів пов’язують з періодом закінчення першої світової війни, утворенням Ліги націй і теоретичною та політичною діяльністю американського президента Вудро Вільсона. У 1918 р. Вільсон запропонував вирішувати всі міждержавні територіальні спори, виходячи з принципів максимального задоволення чітко окреслених національних прагнень щодо територій та врахування границь розселення етносів. Це повинно було зменшити ймовірність територіальних сварок у майбутньому. Багато сучасних дослідників вважає, що мета, яку мав на увазі В. Вільсон, пропонуючи дотримуватись принципу самовизначення націй, не була досягнута, а дехто навіть вказує на цей принцип як на причину виникнення нацизму в Німеччині (що, звичайно, є великим спрощенням, бо одним фактором в даному випадку намагаються пояснити явище, що виникло внаслідок взаємодії великої групи факторів). Як би там не було, сьогодні важко собі уявити, яким чином врегульовувались би міжнародні суперечки в 20-му столітті – столітті розпаду світових імперій, якби принцип самовизначення народів не був підтриманий міжнародними організаціями і окремими державами вже на початку розгортання цих процесів.
Після другої світової війни, коли великого розмаху набула національно-визвольна боротьба в Азії, Африці і Латинській Америці, принцип самовизначення народів досягнув піку своєї популярності і впливу. Його застосування Організацією об’єднаних націй допомогло утвердитись, вистояти в нерівній боротьбі багатьом молодим державам, навіть якщо вони були одиницями з порівняно невеликим економічним і політичним потенціалом; сприяло консолідації на політичній основі тих народів, які перебували на донаціональній стадії розвитку. Щоправда, кордони між новоутвореними державами, особливо в Африці, не завжди базувалися на чесному дотриманні принципу самовизначення. Іноді вони повторювали адміністративні кордони колоніальних часів, роз’єднуючи близькі за культурою етноси і племена і з’єднуючи далекі. Зрозуміло, що це не сприяло стабільності у стосунках між сусідніми молодими державами. Однак причиною конфліктів у цих випадках були не принципи “національної держави” та самовизначення, а порушення у їх застосуванні.
В кінці 80-х – на початку 90-х років ХХ ст. принцип самовизначення народів знову набув актуальності у зв’язку з розпадом СРСР та інших “соціалістичних федерацій”(зокрема Югославії та Чехословаччини). Спираючись на нього, проголосила свою незалежність і Україна. Зробити це в юридичному плані було порівняно легко, оскільки УРСР, як і всі інші союзні республіки колишнього СРСР, де-юре були суверенними державними утвореннями, з конституційним правом виходу з Союзу, яке на практиці, щоправда, всіляко придушувалось. Величезний апарат органів державного примусу за часів радянського тоталітаризму працював на те, щоб ніхто не смів навіть говорити вголос про це право. Однак системна криза тоталітарної системи, лібералізація режиму за часів М. Горбачова дозволили націям, які на той час уже були державними, формально скористатись своїм правом на самовизначення. Це право юридично гарантувалося їм як міжнародними політико-правовими документами, так і Конституцією СРСР.
Аналізуючи шлях до незалежності, пройдений українською нацією в ХХ ст., слід пам’ятати, що акт самовизначення вона здійснила двічі: к 1918 і у 1990-91 роках. Саме в тому році, коли американський президент В. Вільсон проголосив право народів на самовизначення наріжним каменем будівництва післявоєнних міжнародних стосунків, молода українська держава – УНР своїм IV Універсалом заявила про повну незалежність від Росії. Між цією датою і проголошенням незалежності України в 1991 році був Союзний договір 1922 року, що виявився більшовицькою пасткою для народів, котрі в час розвалу царської імперії здобули більшу або меншу свободу. І те, що на його основі були утворені “республіки”, котрі підготували грунт для майбутнього проголошення незалежності (сформувавши політичні еліти, визначивши кордони тощо) зовсім не означає, що ці народи завдячують більшовикам теперішньою можливістю утворити держави. Адже націоналізм в СРСР був найтяжчим злочином, а інтеграція економік перевищила всякі раціональні межі. Це деформувало і національну свідомість і економіки країн, що намагаються тепер вдруге стати на власні ноги – в умовах, в деяких аспектах сприятливіших, а в деяких – набагато складніших, ніж у 1918 році.
Національна українська держава, підвалини якої були закладені в 1990 (а не в 1991) році, не є нічиїм подарунком українському народові. Вона лише підтверджує передбачення Володимира Винниченка, виведене ним із факту існування СРСР. Винниченко писав, що українська державність, створена народом, всією українською нацією в процесі великого перевороту в Росії, є. Вона ще не може задовольнити потреб національного відродження, бо не є самостійна, не незалежна, опанована Росією, понівечена, покалічена, пограбована, замучена. Але вона живе, вона береже в собі сили, які невиразно тримають в собі ідею самостійності і які в слушний час вибухнуть, щоб здійснити цю ідею. Саме цей вибух і стався в 1990-1991 роках.
Деякою мірою проголошенню незалежності України сприяли події в Москві, особливо сумнозвісний серпневий “путч” 1991 року. Однак ніякого “путчу” не було б, якби українські керівники підписали Новоогарьовський проект нового союзного договору. Та вони цього не зробили, бо на той час уже було пройдено значний шлях в напрямку державної незалежності України. Важливою віхою на цьому шляху була Декларація про державний суверенітет України, прийнята 16 липня 1990 року. В ній стверджувалось невід’ємне право українського народу на самовизначення і створення дійсно суверенної національної держави, а суверенітет трактувався як верховенство, самостійність, повнота і неподільність влади в межах державної території, незалежність і рівноправність у стосунках з іншими державами. Декларація містила статті про захист прав особи і національних меншин та інші демократичні положення.
Прийняття Декларації Верховною Радою, стійке дотримання її положень Президентом та іншими представниками України під час переговорів у Москві, свідчило, що в Україні сформувалася політична еліта і що її значна частина готова нести “тягар” незалежності. Голосування 1 грудня 1991 року підтвердило достатньо високий рівень консолідованості і політичної мобілізації українського народу (включно з національними меншинами). За своєю територією, економічним та інтелектуальним потенціалом, етнічним складом населення (72,7% – українці) Україна також має всі підстави претендувати на самостійний розвиток. І це було визнано світовим співтовариством дуже швидко. Не останню роль відіграло й те, що політичні діячі України демонстрували демократичність, неконфронтаційність, вміння йти на компроміси, що певною мірою гарантувало безконфліктність процесу “розлучення з імперією”, переконувало керівників інших держав, що самовизначення українського народу та створення ним національної держави не буде здійснюватись коштом миру, спокою і благополуччя інших народів.
Україну можна розглядати, інакше кажучи, як позитивний зразок самовизначення і утворення національної держави. В багатьох інших випадках формування передумов для незалежності йде менш сприятливо і тоді національна держава не може розглядатися як єдино можлива форма політичного самовизначення націй. Більш придатною може виявитись автономія – культурно-національна, територіальна або політична. Політична автономія характеризується найбільшим обсягом повноважень, наявністю конституції і інших атрибутів державності. Культурно-національна годиться для розсіяних народів, що не проживають компактно на певній території; територіальна – для етнічно-змішаних регіонів або коли політична автономія є неприйнятною через загрозу наростання сепаратизму.
Форма політичного самовизначення (незалежна національна держава, автономія в складі іншої держави, федеративний союз) надзвичайно важлива проблема, при вирішенні якої мають бути враховані такі чинники:
економічний та культурно-освітній потенціал нації, її здатність нести “тягар самостійності”;
менталітет народу, рівень його національної свідомості та наявність державницьких устремлінь;
сукупність внутрішніх і зовнішніх умов державотворення, які уможливлять або, навпаки, заблокують цей процес. Розкол всередині нації (Ольстер, Таджикистан, Грузія), або вороже оточення, або економічна блокада (Вірменія) можуть призвести до кривавих конфліктів і поставити під загрозу саме існування національної держави;
необхідність дотримання нацією, що самовизначається, пануючих у світі принципів політичних відносин всередині країни і на міжнародній арені (таких як гарантії прав людини, захист нацменшин, непорушність кордонів тощо).
На шляху самовизначення націй, утворення ними окремих держав зустрічається немало й інших труднощів і суперечностей, для врегулювання яких людство поки що не виробило загальноприйнятих механізмів. Назвемо декотрі з них.
Коли в XVIII ст. зародилась ідея самовизначення націй і створення національних держав, етноси, як правило, проживали компактно, займаючи чітко визначену територію. За таких умов можна було проголошувати, як це зробив швейцарський вчений і політичний діяч Блюнчлі, що кожна нація не тільки має право утворити окрему державу, а й повинна це зробити. “Нехай у світі буде стільки держав, скільки є націй”. З розвитком індустріального суспільства обставини самовизначення змінилися: посилилась міграція людей різних національностей, заселення територій у більшості країнах стало строкатим в етнічному відношенні.
Етнічне черезсмужжя загострює проблему міжетнічних стосунків в країнах, де створюються національні держави, особливо, якщо при цьому наголошується на пріоритетності інтересів корінної нації, коли політична нація формується на засадах етнічності, а не громадянства. Тому міжнародне співтовариство дуже уважно слідкує за цими проблемами, відмовляючи у підтримці тим націям, які порушують права національних меншин. Хоча, як показує досвід, чим більшою і впливовішою є країна, безпосередньо втягнута в міжнаціональний конфлікт, тим менш імовірною стає роль міжнародних організацій у його розв’язанні.
Проблеми, що ускладнюють процес самовизначення і ставлять під сумнів саму цю ідею, виникають також у випадках надмірного захоплення “правами нації” і недооцінкою прав окремої особи. Існує навіть думка, що національні держави прокладають шлях до тоталітаризму і порушення прав людини.
Російські великодержавники, зокрема, стверджують, що “найстрашніші диктаторські режими появляються якраз скоро після здобуття незалежності”8. Але чи так це насправді? Адже не тільки В. І. Ленін писав, що боротьба націй за самовизначення є складовою частиною світового загальнодемократичного процесу. Цієї ж думки дотримується американський політолог З. Бжезінський та багато інших.
Російський політичний діяч, член Тимчасового уряду і керівник ряду терактів та антибільшовицьких заколотів есер Борис Савінков писав: “Не перший день ясно, що істинний демократизм полягає в утвердженні не лише своєї, але й чужої свободи. Але чи багато росіян, котрі не обурюються “зрадою” Литви чи Кубані?” І далі: “Якби я був українцем, якби я бачив у Москві завжди і за всіх режимів одне і те ж невизнання моєї свободи, одне і те ж заперечення моїх природних прав, я б, звичайно, відокремився від Російської держави, я б, звичайно, став самостійником”.
Отже, демократизм процесу самовизначення націй – у наданні свободи народам. А свобода окремої особи забезпечується демократичним режимом влади, який автоматично не гарантований усім національним державам, але ще менше притаманний імперіям. Що ж до жахливих диктатур сучасності, то чи знає світ щось жахливіше, ніж диктатури Сталіна, Гітлера, котрі перемогли і трималися не на хвилі боротьби за державно-національну незалежність, а на хвилі надмірних імперських амбіцій, прагнення до національного, расового та класового панування.
Звичайно, молоді національні держави, що утворюються на уламках імперій, не стають одразу взірцем демократизму. У кожної з них свої можливості і свої проблеми, своє минуле і своє майбутнє. Питання однак полягає не в тому, чи можливий недемократичний шлях розвитку національних держав, а в тому, чи можливі демократичні імперії. Досі історія давала негативну відповідь на останнє питання і немає ніяких підстав вважати, що наприкінці ХХ століття ситуація корінним чином змінилася.
До об’єктивних труднощів, на які наштовхується процес самовизначення народів, належать також суперечності між основоположними принципами, за якими живе сучасне світове співтовариство, а саме: між принципом самовизначення, який передбачає право народів на відокремлення і утворення самостійних держав, з одного боку, і такими принципами міжнародних відносин як збереження територіальної цілості держав, непорушності їх кордонів, невтручання у внутрішні справи один одного і т. д. Компромісне узгодження цих принципів не завжди є ефективним з точки зору безконфліктного розв’язання суперечок. А надання переваги тому чи іншому принципу з цієї сукупності не завжди є справедливим стосовно конкретних народів (взяти за приклад хоча б проблему Чечні). Тому світове співтовариство часто є нерішучим і з-поміж усіх підстав самовизначення націй на перший план ставить дві:
життєздатність майбутньої політичної одиниці (держави, автономії і т. д.);
її спроможність вирішувати свої проблеми неконфліктним способом.
Якщо ж ці здібності новоутворюваної держави ставляться під сумнів, то інші держави і міжнародні організації утримуються від втручання або й стають на бік сильного. Вони вважають, що сила гарантує стабільність, хоч насправді це не завжди так. Намагаючись довести, що національне самовизначення є найбільш оптимальним засобом стабілізації і розрядки конфліктної етнополітичної ситуації, вдамося до нескладного двохваріантного моделювання.
Отже, припустимо, що ми маємо становище, за якого етнос А прагне відокремитися від держави, в якій домінуючим є етнос В. Етнос А є цілком сформованим соціальним організмом, перебуває на національній стадії свого розвитку і має всі належні умови для здійснення акту повного національного самовизначення.
Варіант № 1
На всі сигнали, звернення і вимоги етносу А владарююча еліта етносу В ніяк не реагує, або реагує заходами по “охороні конституційного ладу”, або простіше — репресіями проти активістів руху за самовизначення етносу А. Останній, вичерпавши весь ліміт ненасильницьких засобів боротьби, починає діяти більш радикально — створює терористичні угруповання, збройні загони, явочним порядком утворює власний політичний апарат – парламент, уряд, обирає (висуває) президента тощо — деколи на основі самоврядних інституцій, що існували в рамках автономії (якщо вона була), деколи замість них, і приймає рішення в односторонньому порядку про вихід зі складу держави. Еліта етносу В починає охороняти конституційний лад, відповідно, також більш радикально — за допомогою економічної блокади, а коли вона провалюється, збройного вторгнення на територію етносу А, підконтрольну неконституційним, незаконним, нелегітимним, самозваним, звичайно ж, урядові та парламенту. Етнос А захищається, причому його воля до незалежності зростає і гартується в процесі спостереження методів, що ними урядові війська відновлюють конституційний лад. Врешті-решт це завершується або вимушеною згодою етносу В визнати самостійність етносу А, і всі зітхають з полегшенням і починають ліквідовувати наслідки спроб наведення конституційного ладу, або ж урядові війська розбивають незаконні озброєні формування, розганяють нелегітимні і надзвичайно самозвані органи, ув'язнюючи або страчуючи злочинців, що у них засідали, репресуючи найбільш активних їхніх поплічників. Любий серцю правлячої еліти конституційний лад відновлено. Цим етнос В домагається небувалої доти і всезагальної ненависті до себе з боку етносу А. Тим часом частина державних злочинців, яким пощастило врятуватися від народного гніву за кордоном, удає з себе уряд ніким не визнаної держави в еміграції і розгортає за кордоном пропагандистську наклепницьку акцію, розповідаючи світові про всю недемократичність центрального уряду. Недобитки з незаконних озброєних формувань організовуються в банди, йдуть у гори, або джунглі, або схрони, і звідтіля чинять наскоки, грабуючи і вбиваючи мирне населення (очевидно, своїх земляків), у відповідь на що урядові війська здійснюють задля захисту населення каральні експедиції, від яких чомусь саме це населення найбільш і потерпає. За деякий час спалахує повстання, з еміграції повертається уряд, все повторюється знову і знову, аж поки етнос В не поголиться таки на сепарацію етносу А, або поки етнос А не буде фізично винищений чи його демографічний потенціал не буде підірваний настільки, що він почне деградувати.
Кожен акт даної п'єси супроводжується постійною політичною напругою, репресіями, терактами, воєнними діями, загибеллю великої кількості військових і ще більшої кількості цивільних осіб, руйнуванням населених пунктів, економічного потенціалу і культурних цінностей, морями крові, юрбами біженців, горами трупів, голодом, злиднями, епідеміями. Не кажучи все про такі дрібнички, як якусь там втечу капіталу з країни, припинення надходження інвестицій, економічний занепад, безробіття, зіпсутий міжнародний імідж тощо.
“...Поліетнічна держава, яким би розвиненим потенціалом і багатими природними ресурсами вона не володіла, автоматично позбувається головної умови для успішного прогресу — внутріполітичної стабільності, що неминуче призводить до низьких темпів зростання і навіть до стагнації, деколи деградації всіх сторін життя суспільства”.
Історичний приклад: у ході невдалої спроби відокремлення Республіки Біафра від Нігерії і наступною за нею війною 1967-70 рр. тільки загиблих нараховується 2 млн. чоловік.
Варіант № 2
Центральний уряд призначає референдум на території етносу А з приводу відокремлення. Референдум підтверджує бажання переважаючої більшості членів етносу А утворити власну національну державу. Після референдуму в процесі консультацій між центральним урядом та відповідними структурами з боку етносу А обговорюються всі деталі і нюанси відокремлення (узгодження лінії кордону, поділ майна тощо) і — етноси мирно розходяться і продовжують спілкування між собою як рівноправні суб'єкти історичного процесу. При цьому ніхто нікого не вбиває, не підриває, ніхто нікому не оголошує блокад, ніхто нікуди не тікає, ніхто ні з ким не воює і нічого не руйнує. Взаємна фобія також не має особливої поживи для розросту, так що суто у психологічному плані стосунки між етносом А і етносом В є в цілому нормальними. Єдиним прикрим нюансом є почуття скривдженості етносу В — адже тепер він не є панівним і основним стосовно етносу А, — але невдовзі це минеться.
Історичний приклад: у ході вдалої спроби відокремлення Норвегії від Швеції у 1905-06 рр. загиблих нараховується 0 чоловік.
Постає питання: який варіант більш подібний на Армагеддон і що слід робити, щоб Армагеддону уникнути? Робити слід зовсім небагато, і нічого складного в цьому немає: слід поважати право нації на самовизначення і не перешкоджати його здійсненню.
З наведеної схеми не напрошується висновок, що відокремлення є єдино можливим способом розв'язання подібних проблем. Зрештою, декотрим народам вистачає (поки що?) автономії, незважаючи на всю їхню високорозвиненість (каталонці в Іспанії, наприклад). Але в цьому разі центральний уряд повинен переконати таких “каталонців”, що вони не повинні відокремлюватися. У разі ж, якщо переконування перестануть впливати — ні в якому разі не вдаватися до варіанту № 1 і усвідомити, яким би зневаженим не почувався його (уряду) і всього етносу В історичний гонор, що “територіальна цілісність за будь-яку ціну ... є ... абсурдом”.
Отже на початку XXI ст. проблема самовизначення націй, вперше сформульована більш як 200 років тому, залишається актуальною. Але ставлення до неї є неоднозначним. У зв’язку з труднощами, які супроводжують процес утворення незалежних національних держав, ентузіазм щодо ідеї самовизначення дещо впав. Стабільні західні демократії займають позицію здорового егоїзму, оберігаючи свій мир і спокій, не бажаючи, щоб після розпаду останньої з імперій під назвою СРСР, черга підійшла до них. Адже і в цих країнах національні меншини не завжди бажають задовольнятись своїм статусом і вимагають де автономії, а де і незалежності. Цікавим і новим є той факт, що навіть ті