Агатангел Крымский

і через Мінорського, і через Халатова. Ви, щоб розбудити в мені амбіцію, додаєте, що я нарешті повинен видати працю академічного характеру, і по асоціації ідей передбачуєте мій майбутній вступ до Академії... Ах, дорогий Всеволоде Федоровичу! Даю Вам чесне слово, на почві амбіції Ви недалеко мене підгоните: в мене немає амбіції, а якщо і були колись у мене її завдатки, я її цілком викоренив. Найбільше, що я ще відчуваю, це дике почуття радості від позитивних рецензій, але і то лише тому, що вони свідчать лише про те, що я не цілком прогайнував час: при тому і похвальна рецензія після кількох годин після її прочитання викликає почуття втоми, стиду та відразу до себе і до людей, чуєш себе рабом чужої думки і гидко робиться на душі.

Академія мене не захоплює, і жити мрією про неї і працювати ради тої мрії я ніяк не спосібний. Ледве Ви одобрите ті стимули, які заставляють мене напружено працювати, але все-таки я їх Вам відкрию. А займаюся або тільки для того, щоб тим справити собі своє власне задоволення (через те рецензії і бувають приємні і займаєшся сам для себе, а тут показується, що це і для других пожиток і задоволення), або для того, щоб заглушити в собі почування прив'язаності і, розширяючи світогляд, забувши свої особисті скорби, обиди і т.д., дрібні в порівнянні з життям світових ідей. Цей другий стимул, власне, і заставляв мене працювати якнайбільш інтенсивно: найбільш напняти-ми періодами моєї роботи були роки 1895 - 1896 та 1902, і врешті, останні три місяці (властиво: листопад, грудень), коли я навіть проганяв свій сон, щоб думка не працювала проти моєї волі, 1902 р. дав результати в тому напрямку, що Ви від мене хотіли: вся основа дисертації була власне тоді мною виткана; але я її не довів до кінця, тому що кидався на дві сторони, стараючись захопити думкою якнайширші горизонти: то я кидався на старохристиянську літературу і впивався Єфремом Сирином, аввою Ісаїєю, Тертуллія-ном і др., то займався "Семітськими мовами і народами", цікавими для мене як "Ошпагі85" (основа) своїх власних знань, та опрацьовував собі також Огип(1гі58 з "Історії мусульманства" і "Історії арабів", то знов перескакував на малоруську філологію, то на англійську літературу і т.д., і т.д., причому інколи перескакував дуже різко із області науки в область суспільного життя, хвилювався горожанськими почуваннями і пр. Серед тих зайнять чуття оскорбленої особистої прив'язаності затихало, і серце потроху переставало нити. А тому що я, очевидно, до кінця життя буду до кого-небудь прив'язуватися, а опісля розлучатися і шукати забуття у поширенні кругу зацікавлень, то, очевидно, в мене до кінця життя будуть перемагати ось такого роду заняття, які я Вам вже описав. Мабуть, і дисертації будуть писатися в такі часи (це ж у мене вже четверта!), але, не оброблені, будуть складатися на окремі полиці разом з множеством інших моїх рукописів, чекаючи кінцевої обробітки, які відкладаються до більш спокійного часу. Я розказав Вам чистосердечно закулісну сторону, або підкладку, моїх зайнять. До ерудиції (я тут не стану притворно бути скромним: навіть до порядної ерудиції) вони ведуть (у мене ж мале коло знайомств, а день довгий, і тому, при всіх моїх скоках з однієї наукової ділянки в другу, на долю кожної області остається досить праці), і для своєї посади, це говорю твердо, я вповні надаюся, тому що мої зайняття не шарлатанські. А тої кар'єри, що прямо веде в Академію, тої кар'єри, яку Ви для мене, як мій вчитель і як начальник інституту, уважали б найбільше пожаданою, треба думати, я не зроблю.

З огляду на те, що моє здоровля сильно підточене і ледве дасть мені прожити дуже довго, я думаю, що корисніше є видавати, поки я живий, всякі підсумовуючі загальні огляди ("Історія арабської літератури", "Історія перської літератури" і др., що я їх постійно переробляю), ніж викінчувати дисертацію...

Мимо того, відносно дисертації - будьте спокійні; Ви бажаєте, щоб я поспішився, і я це зроблю (теперішня задержка не з моєї вини), але я зроблю тільки тому, що це Вам буде приємно і що Вам тоді не буде стидно із-за мене. А відносно дальшої кар'єри, у передбачуванні якої Ви робите мені компліменти, то я примушений Вас розчарувати: відмовитися від незаслужених компліментів. Якщо Ваш учень і доставить Вам коли-небудь приємність, то це не буде скорим осягненням всяких можливих офіційних наукових дипломів і почестей, до яких в нього немає найменшого потягу, а при очікуванні короткочасного його життя навіть не може бути такого потягу. Досвід показує, що барон Розен, що так спішить мене з дисертацією (впрочім, він сам писав, або відтягав, свою дисертацію 18 років. Таке ж число років писав свою магістерську дисертацію Медников. Коковцев - 13 років відтягав свою дисертацію і, як я це знаю з його листа, ще навіть не приступив до її писання), вміє цінити і такі "не академічні" мої видання, як "Історія мусульманства", та рекомендує вивчати її своїм слухачам; до речі, та ж сама Академія Наук, коли треба, згадує мене і вже два рази накладала на мене відповідальні доручення, виповнення яких, здавалося би, треба воложити на людей, що офіціально займають кафедру слов'янських мов; безсумнівно, що вона ще і не раз мене згадає (ось і тепер на мені лежить, разом з Житецьким, нове доручення Академії, для якого треба було мати, крім моїх славістичних знань, ще і знання з семітології). А серед широкої публіки, що цікавиться наукою, я можу своїми (Працями не тільки піддержати славу інституту, а не зменшити, і тому з того боку Вам не потрібно стидатися із-за мене" [Кримський 1972 - 1974, 5/1, 379].

V

Як вище сказано, Агатангел Юхимович ще до 1889 р. остаточно вирішив справу своєї національної приналежності як української. Але він ніколи не цурався Криму, батьківщини його предків. Ось що він писав у своєму (єдиному існуючому) огляді кримсько-татарської літератури у 1930 р.: "Історія нового кримсько-татарського письменства, що його зумів створити народ, який налічує не більше ніж 178 тисяч душ, вся розгорнулася на моїх очах. Я прихильно почав за нею стежити з 1889 року (від часу вступу до Лазаревського інституту східних мов у Москві. - О.П.), здавна знайомий я був з патріархом кримського письменства Ісмаїлом Гаспринським і його спільниками, далі з великою симпатією підтримував і підтримую особисті знайомості з головними діячами кримського літературного життя. Через те мені хочеться вірити, що в тім стислім історичнім нарисі, який я оце накреслив, не міг я допуститися небажаної суб'єктивності, не міг чогось недооцінити" [Студії з Криму 1930,765 -198,190].

Ісмаіл Гаспринський (1851 - 1914) працював усе своє творче життя як будитель, просвітитель і реформатор кримських татар, а через них усіх тюрків та муслімів імперії. Сто років після упадку Кримського ханату, у 1883 р., він заснував і видавав досвоєі смерті свій знаменитий двомовний (татарсько-російський) журнал "Терджиман. Переводчик". Агатангел Юхимович дуже цікавився долею ісламських народів та їх поступом. У монографії "Мусульманство і його будучність" [Кримський 1904] він ясно окреслив одне своє джерело: "Щодо характеристики тюрків російських, то я переважно наводитиму факти із найважнішого татарського органу - бахчисарайської часописи "Терджиман" і із інших писань татарських патріотів".

З другої сторони, Гаспринський перекладав і друкував у Терджимані" думки Агатангела Юхимовича про тюркський фанатизм [Терджиман 1904, ч. ЗО] або про проблеми реформи шкіл у російських мусульман [Терджиман 1905, ч. 28]. Тому не дивно, що з нагоди рецензії твору Агатангела Юхимовича "История Турции" в тому ж татарському органі появилася також біографія нашого вченого із цікавою спеціальною бібліографією [Терджиман 1915, ч. 204]. У своїх "Студіях з Криму" Агатангел Юхимович цікаво порівнює свою національну свідомість із свідомістю Гаспринського. В році 1881 останній пояснив російським читачам, хто він, такими словами: "Я русский, оставаясь в то же время мусульманином й татарином". До тих слів Агатангел Юхимович додав таке: "В розмовах зо мною, свідомим українцем (розрядка моя. - О.П.), Гаспринський себе ніколи "русским" не називав" [Студії з Криму 1930, 772, прим. 2].

Агатангел Юхимович часто відвідував Крим (головно Ялту та Бахчисарай). Ось яку він мав пригоду із молодшим співробітником Гаспринського, Ісмаїлом Лемановим ( 1871 - 1936?), викладачем російської та арабської мов у найвизначнішій ісламській школі в Бахчисараї - Зенджірлі медресе.

"Пам'ятаю, - пише Агатангел Юхимович, - як напровесні 1905 р. побував я в Зенджірлі вкупі з Лемановим, і він хитренько наперед попрохав мене не говорити з софтами (студенти-богослови ісламські. - О.П.), або з ним ані по-російськи, ані по-татарськи, тільки по класично-арабськи: що з того вийде. Вийшло те, що жоден із софтів не зміг, на мої арабські запити, скласти мені відповіді, скільки-небудь грамотної:

силувалися зліпити простенькі арабські речення, та мало що їм щастило, а тим часом я з Лемановим, в присутності софтів, вели арабську наукову розмову, обмінювалися вражіннями і т. п. З того Леманов був дуже задоволений: "Нехай наші клерикали знають, що навіть мову святого Корана гяури (не мусульмани. - О.П.) тямлять краще, ніж вони. А через що? Через те, що вчили її новим європейським методом, а не перестарілим середньовіковим" [Студії з Криму 1930, 7 75].

Агатангел Юхимович був особливо близький з татарськими культурними діячами після переїзду до Києва, коли працював в нашій Академії. Його близьким співпрацівником був історик-середньовічник Осман Акчокракли (1879 - 1937?), що, між іншим, стимульований Агатангелом Юхимовичем, видав українською мовою зміст поеми про походи Б.Хмельницького у 1648 р., складеної Джан Мухамедом, зятем Тугай-бея, близького друга нашого Богдана (Татарська поема Джан-Мухаме-дова. Про похід Іслям-Гірея II (III) спільно з Богданом Хмельницьким на Польщу. [Східний світ 1930,12,163-170; передрук див.: Східний світ 1993,1,134-139]). Інший кримський вчений, з яким Агатангел Юхимович радо спілкувався, був філолог-тюрколог і поет Бекір Чобанзаде (1893 - 1937), професор тюркології в університеті Баку [див. про нього: Библиографический словарь... 1975, 601].

Серед кримських друзів Агатангела Юхимовича був молодий тоді ведучий революційний поет Абдулла Лятіф-заде (1890 - 1937?), з яким Агатангел Юхимович радо обговорював між іншим загальні проблеми кримсько-татарської художньої літератури. "Пам'ятаю, - пише Агатангел Юхимович, - в розмові з Лятіфом-заде я сказав був про одного татарського поета: "Він у свою лірику вносить громадські настрої". "А я, - перебив мене Лятіф-заде, - роблю навпаки: в громадські теми вношу лірику" [Студії з Криму 1930,183]. В іншому місці Агатангел Юхимович пише про того ж Лятіфа-заде: "Довелося мені чути од Лятіфа-заде таку характеристику татарської поезії (в своїй скромності він не виключив і самого себе): "Уся наша поезія - дуже практична, утилітарна. Наші вірші - ніби трактати з публіцистичними ідеями". "Увага ця, - додає Агатангел Юхимович, - справедлива, і торкається вона не тільки кримчаків, а й інших тюрків бувшої Росії" [Студії з Криму 1930,188].

Агатангел Юхимович мав і прямих учнів з кримських татар. Між ними був ісламіст КгОрнк Якуб Кемаль, завідувач Східного музею в Ялті, що досліджував суфізм, ісламський містицизм, одну з улюблених наук А. Кримського. Агатангел Юхимович надрукував інформацію про відкритий ним "Арабський суфійський рукопис ХТО ст„ в Криму знайдений, і чи не в Криму й писаний "[Східний світ 1930,759-764]. Як казав мені Агатангел Юхимович у 1940 р., Кемалева уже надрукована монографія "Документальна історія цехів в Кримськім Ханстві" не вийшла у світ у 1931 р., а була повністю знищена. Одначе цій молодій кримсько-татарській культурі в розвитку, так дорогій серцю Агатангела Юхимовича, не судилося довго процвітати. Прийшли трагічні роки 1934 - 1936, і майже всі її діячі були поголовне зліквідовані.

VI

Вище я цитував листа Агатангела Юхимовича до свого сходознавчого вчителя Всеволода Міллера, в якому Агатангел Юхимович недвозначно з'ясував свою незацікавленість кар'єрою в Російській Імператорській Академії Наук. Очевидно, він не бажав збільшити число тих українських духовників та вчених, що від часів Петра І наводнювали столицю імперії, спричиняючи інтелектуальну засуху на своїй батьківщині.

Але у 1918 р. відкрилася можливість творити повноцінну українську науку в Українській Академії Наук і тим самим реалізувати мрію учителя Драгоманова.

Очевидно, Агатангел Юхимович повністю включився у ту велику справу без Людних застережень.

Михайло Драгоманов (1841 - 1895) має заслужену славу як найвизначніший теоретик лібералізму і конституціалізму в царській імперії та на еміграції. Але його Місце в історії української інтелектуальної історії - виїмкове. Тоді, коли його колега 00 київському університету Володимир Антонович продовжував проповідувати хлопоманське просвітянство та аполітичне українофільство, Драгоманов відкрив, що всякий український (не українофільський!) рух на Україні мусить бути політичний,всякий політичний рух, отже, мусить мати українську національну закраску [Охримовяч 1922,88-778;Пизюр 1966,162-166,7 -77]. Крім того, Драгоманов проповідував, що українство має сенс тільки тоді, коли витворить свою власну високу культуру європейського типу; що українські письменники повинні залишити етнографізм науковцям, а натомість вчитися на взорах творів світової літератури, причому ті, хто не знає західних мов, можуть використовувати російську мову як вікно в Європу.

Після 1876 року твори Драгоманова тільки випадково попадали в руки українському чиггачеві. Зате в Галичині, завдяки австрійському конституційному устрою, Драгоманов І. — знайшов учнів, що проводили в життя його теорії. Найвизначнішим серед них був Пан Франко, близький друг Агатангела Юхимовича, а також прибраний галичанин Михайло Грушевський. Обидва вони - Грушевський і Франко - властиво створили Першу українську неофіційну академію - Наукове Товариство ім. Шевченка у Львові (1893).

Восени 1904 р. зустрілися два українські драгоманівці у Москві, де вони працювали професорами. Обидва були корифеями у своїх галузях. Один з них - універсальний філолог, сходознавець та славіст Агатангел Юхимович, а другий - універсальний Природознавець, основоположник біогеохімії - Володимир Вернадський (1863 - 1945) {Сарбей 1971, 1, 93]. Вони стали друзями на все життя, бо ідеально доповнювали Один одного. Володимир Вернадський був старший і вже у 1912 р. став ординарним академіком Імператорської Академії Наук в Петербурзі.

В червні 1918 р. гетьман України Павло Скоропадський, який тільки що заснував і українські університети - один у Києві, а другий у Кам'янці-Подільськім, велівпокликати до життя спеціальну Комісію до вироблення законопроекту про заснування Української Академії Наук в Києві. Головою комісії призначено академіка Володимира Вернадського, який запросив на одного з членів комісії в першу чергу Агатангела Юхимовича. Комісія працювала з 9 липня по 17 вересня і підготувала законопроект,який зразу був прийнятий Радою Міністрів і затверджений гетьманом [Дорошенко 1930, 2, 361 - 362]. Праці Комісії склали цілий том, в якому вміщено дотичні документи, між ними "Статут" новоствореної Академії [див.: Збірник праць... 1919, IV, 136]. Тому що це перший Статут нашої Академії і він ясно віддзеркалює візію його авторів, обох драгоманівців-друзів - Вернадського і Кримського, я дозволю собі запитувати його відносну частину:

“2. Українська Академія Наук у Києві:

а) намагається поширювати, поглиблювати і розповсюджувати наукові дисципліни, а разом і збагачувати їх новими відкриттями на користь людськости;

б) пособляє об'єднанню та організуванню наукової праці на Вкраїні та допомагає витворенню дослідничих інститутів для всіх паростей людського знання;

в) як найвища українська наукова національна установа. Академія, визнаючи українську національну культуру з її оруддям - українською мовою, ставить собі на меті, окрім загально-наукових завдань, виучувати сучасне і минуле Вкраїни, української землі та народу" [Дорошенко 1930, 2, 362 – 363].

Наказом гетьмана від 14 листопада 1918 р. було призначено перших 12 академіків (по 4 на кожен із трьох її відділів), які тепер одержали право постійного добору дальших членів. Першим президентом Академії гетьман іменував академіка Володимира Вернадського, а він запропонував своїм колегам обрати на неодмінного секретаря власне Агатангела Юхимовича, що і було одноголосне схвалено таємним голосуванням на засіданні 14 листопада 1918 р. [Автобиография... 1941,6].

Великий вчений академік Вернадськнй ніколи не відступив від ідеї самостійности української високої культури - проти Петра Струве та інших ідеологів одної високої культури для всієї імперії. На засідання нашої Академії, присвячене 70-літтю Агатангела Юхимовича, він післав ювілярові листа слідуючого змісту: "Дорогий друже, підводячи підсумки життя, переді мною проходять наші зустрічі. Загалом підсумок - один-єдиний підсумок: наукова творча робота і вільна культурна діяльність за Україну і рідною мовою (розрядка моя. -О.П.), які мені передав мій батько з дитинства. І я, виходячи з думок, що мені приємні, в обох течіях взяв найактивнішу, до певної міри провідну участь. І на обох шляхах я йшов поряд з Вами. Моя наукова робота для мене, а власне і для Вас, все... стоїть на першому місці, але культура українського народу рідною мовою (драгоманівська ідея; розрядка моя. -О.П.), наукова його творчість і думка цією мовою в критичний момент історії нас об'єднала. І ми з Вами обрали... правильний шлях у критичний момент історії української наукової роботи - наша спільна з Вами справа..." [Сарбей 1971, 1, 96].

VII

Творче життя Агатангела Юхимовича поділяється на дві епохи: Московську, довшу (29 років) (1889 - 1918), та Київську, коротшу (23 роки) (1918 - 1941).

Уся Київська доба зв'язана з нашою Академією. Він виконував керівні функції як неодмінний секретар (до 1928 р.) та як голова Першого (історично-філологічного) відділу (до 1929 р.).

Перші роки були особливо тяжкі. Влади щокілька місяців мінялися, часто вони були ворожі концепції української високої науки, так що доводилося захищати навіть фізичне існування інституції. Свідок того часу, історик, професор Наталія Полонська-Василенко пише: "Матеріальне становище Академії було жахливе. Жодна з влад не забезпечила її не тільки можливістю нормальної праці, ба навіть "прожитковим мінімумом", потрібним для п співробітників, щоб не вмерти з голоду. Кримський від часу до часу здобував різного роду "натуральні" цінності: то якесь вбрання, то - картоплю, то "пайок". Для співробітників Академії відводили терен, де вони могли розводити городи ... їм давали дозвіл десь самим рубати дрова на зиму. В приміщенні, що його дістала Академія - В-Володимирська, 54 (кол. пансіон гр. Левашової), не опалювали, чорнило замерзало, і його доводилося відігрівати хуканням. Але тут, у зимних кімнатах, збиралися (голодні) ентузіасти української науки, в потертих плащах, з помороженими, порепаними руками; зігріті любов'ю до України, вони складали плани розбудови української науки... На зворотніх сторінках календарів,на старих театральних афішах - бо паперу не було, - чорнилом - розчиненими у воді олівцями - вони писали свої твори..." [Полонська-Василенко 1949, 2,122]. Перед вів ентузіаст академік-секретар Агатангел Юхимович, який усякими трюками виманював від солдатів, що охороняли друкарні, видіставати надруковані вже аркуші, зокрема, у друкарні Печорської Лаври, і в такий спосіб зумів він врятувати для науки прецінні праці, такі як, наприклад, протоієрея Хведора Титова "Матеріали для історії книжної справи на Вкраїні в XVI - XVIII ст." На щастя, Агатангел Юхимович приєднав собі молодого помічника, талановитого історика й етнографа з Чернігівщини, Миколу Левченка (1900 - 1934), який скоро став директором видавництва УАН та особистим секретарем академіка. Між ними зав'язалася близька дружба, і Агатангел Юхимович, що був неодружений, усиновив його.

Не всі видержували голод і холод Києва. Президент Вернадський переїхав спочатку тимчасово до Таврійського університету (Сімферополь, 1920 - 1921), а у 1922 р. перенісся на постійно до Петрограду, де була можливість створити Радієвий інститут. Його наступник ботанік Володимир Липський (1863 - 1937; президент 1922 - 1928) не мав, як пишуть сучасники, "ані хисту, ані бажання керувати академією" [Полонська-Василенко 1949, 122]. Власне, у той час, до 1928 р. увесь тягар спочивав на Агатанге-лоаі Юхимовичеві, і тому в Києві окреслювали жартом нашу Академію не як Українську, а як "Кримську".

Очевидно, що в "Кримській" Академії повинен бути гідно репрезентований Схід. Тому Агатангел Юхимович у своїх "Увагах з приводу катедри східної історії та філології" подав свою візію обсягу та завдань майбутньої української орієнталістики. Тому що візія Агатангела Юхимовича все ще актуальна, я дозволю собі запитувати декілька виїмків, що яскраво характеризують потребу сходознавства в Академії Наук.

"Окрім неминучої загально-ви знаної наукової потреби студіювати східну історію, як одну з великих частин історії вселюдської, Україна має ще свої особливі причини дбати про те, щоб у її найвищій ученій інституції східні дисципліни розвивалися як слід, з інтенсивністю. І бажалося б мати навіть не одну і не дві, а скількись східних катедр в Академії Наук. Стародавня територія сучасної України була місцем для життя або для давнього перебування усяких орієнтальних народів, - і перед українською наукою стоїть ціла низка всеможливих питань і завдань, що чекають планового розроблення і розв'язання. Іраністика, туркологія (дисципліна ця особливо потрібна) і арабістика - без отих трьох наук всестороння, неоднобічнаісторія українства неможлива; без них будуть неминучі зіяючі лакуни в самому-таки українознавстві.

За давніх часів теперішню південну Вкраїну залюднювала іранська вітка народів: скити-сармати, потім їхня видозміна-алани... Як відомо, навіть імення наших великих річок "Дністер", "Дніпро", "Дін" - осетинські (іранські. - О.П.), деякі найзвичайніші слова української мови, такі як "собака", живцем позичено з іранської мови...

...Виступає потреба розвивати вже другу галузь сходознавства - туркологію... Історія Хозарщини ні на кому такою великою повинністю не тяжить, як на Академії іменно українській (на жаль, перша велика монографія про хозарів, написана академіком Кримським ще 50 років тому назад, ще по сьогодні остається в рукописі. Вона в першу чергу мусить бути видана нашою Академією. - О.П.).

Знов же нікому, опроче Академії української, не може бути ближчим обов'язком історично-філологічно дослідити печенізькі та половецькі впливи на Київську Русь. Варто між іншим зазначити, що й досі ще не вияснено як слід усі тії тюркські лексикальні елементи, котрі ще в передмонгольську епоху були зайшли до української ("староруської") мови і визирають, приміром, із "Слова о Полку Ігоревім" або з літописів Київського періоду. Потім, починаючи з часів монгольських, турецько-татарські впливи ідуть на Вкраїну вже зовсім широкими потоками, різко одбиваючись і на звичаях, і на мові, і на народній словесності, за часів козаччини особливо. Не можна свідомо студіювати українську народню словесність, обминаючи турецьку й татарську народню словесність.

...Не можна цілком продуктивно студіювати історичні відносини України до Орди, до Криму, до Туреччини (яка іноді навіть володіла Україною або її частинами), не вичерпуючи турецьку й татарську історію в її перводжерелах, доступних тільки тюркологам...

...Арабська мова, мова священного Корану, є для всіх народів мусульманського сходу орган науки (з історіографією включно), а дуже часто ще й орган канцелярії і всяких ділових зносин. Отак як латинська для середньовікової Європи—Через те кожнісінький орієнталіст, чи буде з нього іраніст, чи тюрколог, чи хто, повинен рівночасно бути дуже досвідченим арабістом; інакше трохи чи не всі історичні джерела будуть перед ним зачинені. ...Можна думати, що третя по черзі східня катедра, яка заснується пізніше, буде гебраїстична, бо кожному ясно, що Україна, оця "черта еврейской оседлости", має право вимагати, щоб її найвища наукова інституція була авторитетною і в науковому вирішенні справ, які торкаються жидівського народу, його історії, мови, віри, побуту...

Як бачимо, оріенталістичних завдань у Української Академії Наук є безліч, та й то постійних, на дуже довгі роки. Нема чого й казати, що треба буде згодом позаводити в Українській Академії Наук не дві, а декілька катедр сходознавства (в петербурзькій Академії орієнталістів завсіди не менше як шестеро, а буває й більше)" [Записки... 1919, 1, IX -XII].

Роки 1918 - 1929 були золотою добою української науки, а особливо в гуманістичних та суспільних науках. Це був період, коли книги появлялися у світ без цензури. Систематичний каталог видань УАН за ті роки - це книга в 285 сторінок, в якій є 888 бібліографічних позицій, із них більше як половина власне присвячена різним галузям україністики [Систематичний каталог... 1930]. Не потребую додавати, що праці, які мали штамп "Дозволяється випустити в світ. Неодмінний секретар Академії академік Аг.Кримський", викликали повне довір'я у науковців світу. Ім'я Агатангела Юхимовича гарантувало високий рівень.

Також Агатангел Юхимович реалізував свої інституційні візії. Не буду тут спинятись над структурою його академічної кафедри філології. Інститутом української наукової мови та відповідними українознавчими комісіями (діалектологічної, правописної, живої мови та історії української мови), які всі він очолював. Я хочу тут спеціально назвати сходознавчі установи, які він, відкривач ісламського і тюркського сходу для

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: