Обов’язки та права державних службовців
Статтею 2 Закону “Про боротьбу з корупцією” державні службовці визначені суб’єктами корупційних діянь та інших правопорушень, пов’язаних із корупцією. Стаття 1 цього Закону визначає, що корупційними діяннями є:
а) незаконне одержання особою, уповноваженою на виконання функцій держави, у зв’язку з виконанням таких функцій, матеріальних благ, послуг або інших переваг, у тому числі прийняття чи одержання предметів (послуг) шляхом їх придбання за ціною (тарифом), яка є істотно нижчою від їх фактичної (дійсної) вартості;
б) одержання особою, уповноваженою на виконання функцій держави, кредитів або позичок, придбання цінних паперів, нерухомості або іншого майна з використанням при цьому пільг чи переваг, не передбачених чинним законодавством.
Статтею 5 цього Закону встановлено обмеження, схожі на вищевикладені у Законі “Про державну службу” і окремо виділені, відносно державних службовців, які є посадовими особами. Зокрема, вони не мають права:
- сприяти, використовуючи своє посадове становище, фізичним та юридичним особам у здійсненні ними зовнішньоекономічної, кредитно-банківської та іншої діяльності з метою незаконного одержання за це матеріальних благ, послуг, пільг або інших переваг;
- неправомірно втручатися, використовуючи своє посадове становище, у діяльність інших державних органів чи посадових осіб з метою перешкодити виконанню ними своїх повноважень;
- бути повіреним третіх осіб у справах органу державної влади, в якому він працює, або державного органу, діяльність якого він контролює;
- надавати незаконні переваги фізичним та юридичним особам під час підготовки й прийняття нормативно-правових актів чи рішень.
Статтею 13 Закону “Про державну службу” передбачено, що особа, яка претендує на зайняття посади державного службовця третьої-сьомої категорій, подає за місцем майбутньої служби відомості (декларацію) про доходи та зобов’язання фінансового характеру за минулий рік, у тому числі і за кордоном, щодо себе і членів своєї сім’ї. Зазначені відомості подаються державним службовцем щорічно.
Згідно з Указом Президента “Про обов’язкову спеціальну перевірку відомостей, що подають кандидати на зайняття посад державних службовців” від 19 листопада 2001 р. №1098 обов’язкова спеціальна перевірка проводиться стосовно відомостей, що подають кандидати на зайняття посад державних службовців, призначення на які здійснює глава держави або Кабінет Міністрів. Перевірці, яка здійснюється Головним управлінням державної служби України за участю Державної податкової адміністрації, Міністерства внутрішніх справ і Служби безпеки, підлягають:
ьдостовірність даних, повідомлених кандидатом на зайняття посади про себе під час розгляду питання щодо прийняття його на державну службу або просування по службі;
ьдодержання кандидатом на зайняття посади вимог, установлених законодавством про державну службу та боротьбу з корупцією, невиконання яких перешкоджає прийняттю та перебуванню на державній службі;
ьдостовірність зазначених у деклараціях даних про доходи, зобов’язання фінансового характеру та майновий стан кандидата на зайняття посади щодо себе на членів своєї сім’ї.
Постановою Кабміну “Про затвердження Порядку розгляду питань, пов’язаних з призначенням на посади та звільнення з посад керівників, заступників керівників центральних органів виконавчої влади, урядових органів державного управління, державних підприємств та їх об’єднань, а також голів місцевих державних адміністрацій” від 13 грудня 2001 р. №1658 встановлено, що під час розгляду питань щодо призначення на посади міністрів, державних секретарів міністерств, їх заступників, керівників, заступників керівників інших центральних органів виконавчої влади, урядових органів державного управління, а також голів місцевих державних адміністрацій особа, яка претендує на зайняття даних посад, повинна подати, крім зазначеної декларації також відомості про належне їй та членам її сім’ї нерухоме та цінне рухоме майно, вклади у банках і цінні папери. Стаття 6 Закону “Про боротьбу з корупцією” встановила, що в разі відкриття валютного рахунку в іноземному банку державний службовець або інша особа, уповноважена на виконання функцій держави, зобов’язана у десятиденний строк письмово повідомити про це податкову службу із зазначенням номера рахунку й місцезнаходження іноземного банку.
Для виконання невідкладної й непередбаченої роботи за розпорядженням керівника державний службовець зобов’язаний з’являтися на службу у вихідні, святкові та неробочі дні, може бути відкликаним із щорічної або додаткової відпустки. Перебування на державній службі обмежується граничним віком: 60 років для чоловіків і 55 років для жінок. Досягнення граничного віку, якщо не продовжено в установленому порядку терміну перебування на державній службі, відмова від прийняття або порушення Присяги державного службовця, неподання або подання неправдивих відомостей щодо доходів є підставою для беззастережного звільнення державного службовця з посади.
До речі, щодо присяги. Вона є парадигмою діяльності даної категорії працівників (тобто державних службовців) у сфері державної служби. Саме інститут присяги у концентрованому вигляді формулює засадні вимоги до державних службовців, їхньої діяльності, дає чіткі підстави для спільного, єдиного розуміння цілей, завдань державного управління кожним державним службовцем та своєї конкретної ролі у складному механізмі державної влади. Громадяни України, що вперше зараховуються на державну службу, приймають Присягу такого змісту: “Повністю усвідомлюючи свою високу відповідальність, урочисто присягаю, що буду вірно служити народові України, суворо дотримуватися Конституції та законів України, сприяти втіленню їх у життя, зміцнювати їх авторитет, охороняти права, свободи і законні інтереси громадян, з гідністю нести високе звання державного службовця, сумлінно виконувати свої обов’язки”. Державний службовець підписує текст Присяги, який зберігається за місцем роботи. Про прийняття Присяги робиться запис у трудовій книжці.
Розділ 3. Відповідальність державних службовців
Особи, винні у порушенні законодавства про державну службу, несуть цивільну, адміністративну або кримінальну відповідальність згідно з чинним законодавством. Саме розгляду відповідальності державних службовців і буде присвячений третій розділ роботи
3.1 Засади юридичної відповідальності державних службовців
Стаття 38 Закону України “Про державну службу” визначила засади юридичної відповідальності державних службовців, встановивши, що особи, винні в порушенні законодавства про державну службу, несуть цивільну, адміністративну або кримінальну відповідальність згідно з чинним законодавством. До державних службовців застосовуються такі види юридичної відповідальності:
матеріальна (статті 130, 133 Кодексу законів про працю України);
дисциплінарна (ст..14 Закону України “Про державну службу”);
адміністративна і кримінальна (ст..16 Закону “Про державну службу”, закон “Про боротьбу з корупцією”), а також про звільнення з державної служби за порушення Присяги державного службовця (п.6 ст.30 Закону “Про державну службу”).
Найважливішою з практичної та юридичної точок зору є дисциплінарна відповідальність. Вона настає при невиконанні чи неналежному виконанні службових обов’язків, перевищенні своїх повноважень, порушенні обмежень, пов’язаних із проходженням державної служби, а також за вчинок, який ганьбить його як державного службовця або дискредитує державний орган, у якому він працює. Крім цього, підставою для дисциплінарної відповідальності є правопорушення (дисциплінарний проступок), тобто вчинення (невиконання) службових обов’язків, правил внутрішнього розпорядку органу державної влади, наказів посадових осіб, вимог законодавчих актів, якщо це не передбачено кримінальним законодавством як злочин і не тягне за собою відповідальності в кримінальному порядку.
Законодавчою базою дисциплінарної відповідальності є положення про орган державної влади, регламенти діяльності органу (установи), типові професійно-кваліфікаційні характеристики посад державних службовців, посадові положення та інструкції, статути та спеціальні положення про дисципліну працівників окремих секторів державного управління (начальницький склад Збройних Сил, Служби безпеки, внутрішніх справ, митної служби, транспорту, зв’язку тощо).
Розрізняють три види дисциплінарної відповідальності: загальну, спеціальну та для керівних і виборник працівників. Загальна дисциплінарна відповідальність передбачає дисциплінарні стягнення, які за своїм змістом можуть бути поділені на такі три групи:
а) заходи морально-правового характеру – догана, попередження про неповну службову відповідність;
б) заходи матеріально-правового характеру – затримка до одного року у присвоєнні чергового рангу або призначенні на вищу посаду, зменшення розміру чи зняття премій, надбавок за високі досягнення у праці й виконанні особливо важливої роботи, інших надбавок і доплат, установлених статтею 33 Закону “Про державну службу”;
в) припинення державної служби.
Адміністративна відповідальність настає за невиконання або неналежне виконання своїх обов’язків, тобто за здійснення адміністративного правопорушення. Такі характерні особливості адміністративного правопорушення, як суспільна небезпека, протиправність, винуватість є складовими адміністративної відповідальності.
Особливість підстав для адміністративної відповідальності посадових осіб і державних службовців полягає в тому, що вони несуть таку відповідальність за порушення встановлених загальнообов’язкових правил своїми власними діями, у тому числі неправомірними вказівками, виконуючи які, їх підлеглі, інші працівники порушують встановлені правила. Крім того, посадові особи можуть нести адміністративну відповідальність і за невжиття заходів щодо забезпечення виконання правил іншими особами, якщо забезпечення їх дотримання входить до кола їх службових обов’язків. У даному разі йдеться про проступки, скоєні з власної вини, та з вини, пов’язаної зі службовою діяльністю. Щодо останнього може застосовуватись й подвійна відповідальність – адміністративна та цивільна, адміністративна і дисциплінарна – за одне й те саме порушення. Цивільно-правова відповідальність являє собою передбачені законодавством засоби примусового впливу на порушника цивільних прав і обов’язків шляхом застосування до нього цивільно-правових санкцій, які тягнуть за собою невигідні майнові наслідки, що проявляються в позбавленні його певних прав або покладенні на нього додаткових обов’язків. Слід зазначити, що коли юридично значущі дії посадової особи пов’язані зі службовою діяльністю в рамках наданої йому компетенції, то відповідальність за шкоду, завдану посадовою особою, повинен нести орган державної влади. Виходячи з цього принципу, у випадках, коли конкретна посадова особа не може відповідати в суді (наприклад, у зв’язку з її звільненням, переходом на іншу роботу тощо), за її неправомірні дії несе відповідальність орган управління. Коли ж шкода, завдана посадовою особою внаслідок дій, які не пов’язані з виконанням службових обов’язків навіть і в робочий час, відшкодовується не органом державного управління, а безпосередньо вищою особою. Державний орган не несе відповідальності і за “особисті акти” службових осіб. Адже державний службовець, який має бути виконавцем державної волі, є звичайною людиною, яка, реалізуючи надані повноваження, проявляє свої суб’єктивні риси (громадську позицію, ідеологічну заангажованість, симпатії, антипатії, емоції тощо). Тому службові дії можуть нести на собі відповідні негативні наслідки. Орган державної влади, який відшкодував збитки потерпілій особі, має право звернутися до суду з регресним позовом до службової особи, яка є винною в заподіяній шкоді.
Звільняються від юридичної відповідальності службовці органів державної влади, які заподіяли шкоду правам, свободам громадян, інтересам держави під час здійснення службових повноважень, перебуваючи в стані надзвичайних ситуацій, стихійного лиха, необхідної оборони, крайньої необхідності або професійного ризику.
Кримінальна відповідальність державних службовців настає за так звані службові злочини, які за характером та проявом порушень поділяються на три види:
а) порушення повноважень: невиконання (неналежне виконання) повноважень (недбалість, бездіяльність);
б) перевищення повноважень: вчинення службовою особою акту, на який вона не мала законної влади, вихід за межі такої або недотримання відомих форм, процедур (одноосібне вирішення справи, яка повинна вирішуватися колегіально, або вчинення дій, які ніхто не має права здійснювати чи дозволяти тощо);
в) вчинення акту, що входить до повноважень, але з метою, яку не передбачає закон (зловживання владою або службовим становищем, хабарництво, посадовий підлог).
Зазначимо, що відповідальність за службові злочини, передбачені Кримінальним кодексом України (розділ XVII “Злочини у сфері службової діяльності”), настає стосовно службових осіб. У примітці до ст..364 сказано, що “службовими особами є особи, які постійно чи тимчасово здійснюють функції представників влади, а також обіймають постійно чи тимчасово на підприємствах, в установах чи організаціях незалежно від форми власності посади, пов’язані з виконанням організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських обов’язків, або виконують такі обов’язки за спеціальним повноваженням”. Крім того, законодавець виокремлює поняття:
а) службові особи, які займають відповідальне становище. Це особи, посади яких згідно зі статтею 25 Закону “Про державну службу” віднесені до 3-6 категорій, а також судді, прокурори і слідчі, керівники, заступники керівників органів державної влади та управління, органів місцевого самоврядування, їх структурних підрозділів та одиниць,
б) службові особи, які займають особливо відповідальне становище. Це особи, зазначені в частині першій статті 9 цього ж закону, та особи, посади яких віднесені до 1 та 2 категорій державних службовців.
3.2 Право на проведення державного розслідування
Законодавчо передбачена можливість державному службовцю захистити свою репутацію шляхом зняття з нього безпідставних звинувачень або підозри. Стаття 11 Закону “Про державну службу” передбачила з цією метою проведення, на вимогу державного службовця, службового розслідування. Так, у разі відсторонення державного службовця від виконання повноважень за посадою проводиться службове розслідування, відповідно до “Порядку проведення службового розслідування стосовно державних службовців”, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 13 червня 2000 року №950.
Рішення про проведення службового розслідування може прийматися лише в чітко визначених випадках, а саме:
- у разі невиконання або неналежного виконання державним службовцем службових обов’язків, перевищення своїх повноважень, що призвело до людських жертв або заподіяло значну матеріальну чи моральну шкоду громадянинові, державі, підприємству, установі, організації чи об’єднанню громадян;
- у разі недодержання державним службовцем законодавства про державну службу, про боротьбу з корупцією, порушення етики поведінки;
- на вимогу державного службовця з метою зняття безпідставних, на його думку, звинувачень або підозри.
Головдержслужба може проводити службові розслідування за дорученням вищих посадових осіб України та Першого віце-прем’єр-міністра України, а у разі безпосереднього звернення державного службовця рішення щодо проведення службового розслідування приймається керівником Головдержслужби. Для проведення розслідування утворюється комісія, завданням якої є встановити, чи мав місце факт порушення з боку державного службовця, тобто, по суті, кваліфікувати дії останнього як правомірні чи неправомірні. Термін службового розслідування не може перевищувати двох місяців.
Висновок
Отже, в цій роботі я намагалася якомога ясніше висвітлити питання державної служби та визначити права та обов’язки державних службовців.
Нагадаємо, що:
державна служба в Україні – це професійна діяльність осіб, що займають посади в державних органах та їх апараті;
вона є частиною або однією із сторін організаційної діяльності держави;
ця організаційна діяльність спрямована на комплектування особового складу державних органів та інших організацій і правове регулювання роботу державних службовців;
зміст діяльності державних службовців полягає в практичному виконанні завдань і функцій держави;
особливість державної служби пов’язана з оплатою праці осіб, що на ній перебувають, з державних коштів.
Важливо підкреслити, що названі елементи вказують також на велику організаторську роль держави у розв’язанні проблем управління різними галузями, оскільки від професійних знань кадрів управління залежить виконання її завдань та функцій.
Закон України “Про державну службу”, прийнятий 16 грудня 1993 р., встановлює основні принципи державної служби, а саме:
служіння народу України,
демократизм і законність,
гуманізм і соціальна справедливість,
пріоритет прав людини і громадянина,
професіоналізм, компетентність, ініціативність, чесність, відданість справі,
персональна відповідальність за виконання службових обов’язків, дисциплінованість
дотримання прав та законних інтересів органів місцевого самоврядування
Він також розвиває конституційне положення про рівне право громадян на доступ до державної служби тощо.
А от щодо державних службовців, то, як вже було сказано, Закон лише констатує, що до них належать особи, які займають посади в державних органах та їх апараті і мають відповідні службові повноваження. В спеціальній літературі це поняття розглядається в широкому розумінні – особа, яка в порядку, встановленому правовим актом, займає посаду в державній організації (органі державної влади, а також підприємстві, установі, організації, заснованих на державній власності).
Підсумовуючи зазначимо, що правовий статус державних службовців як суб’єктів адміністративно-правових відносин загалом характеризується тим, що:
- їхні права та обов’язки встановлюються, як правило, у межах компетенції органів, в яких вони перебувають на державній службі;
- службові права та обов’язки характеризуються єдністю, своєрідність якої полягає в тому, що їх права одночасно є обов’язками, оскільки вони повинні використовуватися в інтересах служби, а обов’язки – правами, без наявності яких обов’язки неможливо здійснювати;
- здійснення службовцями своїх прав та обов’язків гарантується законодавством;
- законні приписи й вимоги державних службовців повинні виконуватися всіма, кому вони адресовані;
- держслужбовці мають право на просування по службі, тобто на службову кар'єру. Порядок і умови реалізації цього права встановлюються нормативними актами;
- передбачені обмеження окремих загальногромадянських прав службовців з метою ефективності службової діяльності;
- для них передбачені певні пільги, а також підвищена відповідальність за вчинення правопорушень.
На завершення необхідно зазначити, що, здійснюючи цілі державної служби, державний службовець завжди повинен дотримуватися прав та інтересів громадян. Лише такий підхід поверне довіру населення до інституту державної служби та, відповідно, до органів державної влади та до держави в цілому.
Список використаної літератури та джерел законодавства
Конституція України
Закон України “Про державну службу” від 16 грудня 1993 р.
Кримінальний кодекс України, прийнятий сьомою сесією ВРУ 5 квітня 2001 р.
Адміністративне право України.: Підручник / За заг. Редакцією проф.. Битяк Ю.П. – Х.: Право, 2001
Коваленко А. Принципи організації та діяльності системи державної служби в Україні // Нова політика. – 2001. - № 2.
Коцемир В. Професійно-кваліфікаційна характеристика, посадова інструкція як основа роботи з державними службовцями // Вісник УАДУ. – 2001. - № 2. - Ч.І.
Державна служба: теорія практика.: Навчальний посібник / За ред. Малиновського В.Я. – Київ: Атіка, 2003
Миронова Н. Сучасні підходи до оцінки ефективності державного управління // Актуальні проблеми державного управління. – Харків, 2000. - №1.
Серьогін С.М. Влада і державна служба: Історичний аспект. – К.: Вид-во УАДУ, 1999.
Научные основы государственного управления в СССР. – М.:Наука, 1968