Суб'єктивна сторона злочину
За чинним КК Франції, злочини - це лише умисні діяння. Проступки можуть бути як умисними, так і необережними. При характеристиці умисних злочинів законодавець вживає терміни: «добровільно», «умисно» або вказує на певну мету вчинення правопорушення.
У теорії кримінального права Франції йдеться про різні «ступені» умисної вини, зокрема про передумисність і спеціальний умисел.
КК Франції визначає передумисність як такий умисел, що сформувався до вчинення злочину або проступку [15, 132-72]. Таким чином, злочинне діяння є не лише умисним, а умисел у даному випадку формується протягом певного періоду. Передумисність є конструктивною ознакою вбивства, кваліфікуючою ознакою застосування тортур, вчинення насильницьких дій, що потягли за собою заподіяння смерті з необережності.
В окремих випадках у диспозиції кримінально-правової норми вказується на вчинення злочинного діяння з певною метою. При цьому мета є обов’язковою ознакою діяння і підлягає доказуванню, її відсутність або взагалі виключає злочинність діяння, або виключає кримінальну відповідальність за злочин, передбачений конкретною кримінально-правовою нормою. Умисел, який поєднується з певною метою у кримінально-правовій літературі Франції, дістав назву спеціальний умисел.
Прикладом спеціального умислу є передбачена статтею 227-12 КК Франції відповідальність за схиляння батьків до відмови від своєї дитини, що вчинено з корисливою метою або визначеним у диспозиції способом. Французький законодавець вказує на спеціальну мету і в інших випадках. Наприклад, у статті 322-14 КК Франції встановлена кримінальна відповідальність за неправдиве повідомлення про стихійне лихо, здійснене з метою викликати непотрібне втручання рятувальників.
При необережній формі вини поведінка виконавця є свідомою і вольовою, але він не намагається досягти шкідливого результату.
Часто необережна форма вини визначається французькими криміналістами як певна протилежність умисній формі вини. Так, наприклад, П. Конт та П. Местр дю Шамбон зазначають, що «якщо умисел - це спрямованість волі, необережність - це воля не спрямована; якщо умисел - це воля, спрямована на незаконний результат, який виконавець усвідомлює, то необережність - це непередбачення результату, коли виконавець не обмірковує ризик його неочікуваного настання. Відповідно необережність полягає в ослабленні уважності; реалізуючи безперервно матеріальний елемент злочинного діяння, виконавець, як правило, вчинює так, як не вчинила б обачна людина».
Зазначені автори також відмічають, що необережність, як і умисел, сама по собі не є злочинною. Необережність, як форма вини, існує лише у зв’язку з шкідливим наслідком, що настав. Однак при умислі спрямованість волі на результат вже свідчить про злочинність наміру. У випадку необережності принципове значення має фактичне настання результату і причинний зв’язок між поведінкою і наслідками [16, 140].
Аналізуючи необережну форму вини, М.-Л. Раса відмічає, що вона визначається законодавцем з максимальними уточненнями. Дійсно, в КК Франції існує, наприклад, норма про кримінальну відповідальність за необережне вбивство, в якій вичерпно наведені різні варіанти поведінки винуватої особи, що діє «помилково, необачно, неуважно, недбало або не дотримуючись будь-якого обов’язку з безпеки чи обережності, що покладається Законом або регламентами» (абзац 1 статті 221-6 КК Франції).
Аналіз злочинних діянь, що передбачають необережну форму вини, дає підстави зробити висновок, що кримінальна відповідальність настає лише тоді, коли злочинне діяння, вчинене з необережності, потягло за собою тяжкі наслідки (смерть, тілесні ушкодження), або коли злочинне діяння вчинено спеціальним суб’єктом, на якого покладено обов’язок бути «особливо уважним», наприклад, особою, що охороняє таємницю національної оборони. Необережні злочинні діяння незалежно від шкоди, яку вони заподіяли, є, відповідно до КК Франції, проступками.
У спеціальній літературі з кримінального права Франції виділяється також третя форма вини - презюмуюча або вина при порушеннях.
Відповідно до Кримінально-процесуального кодексу Франції будь-яке поліцейське порушення, навіть вчинене у стані рецидиву, може стати предметом спрощеного провадження [17, 524]. Прокуратура, обираючи процедуру спрощеного провадження, передає судді поліцейського трибуналу кримінальне досьє. Суддя приймає рішення у справі без судового розгляду шляхом винесення кримінального наказу, в якому зазначається про виправдання або засудження з призначенням штрафу.
За кримінальним правом Франції суддя поліцейського трибуналу, розглядаючи справу про порушення, не лише не зобов’язаний доводити певну форму вини особи (умисел або необережність), а й не повинен мотивувати своє рішення. Для притягнення до відповідальності за поліцейське порушення достатньо загальної вини. Особа вважається винуватою в силу самого факту вчинення правопорушення, тобто за наявності матеріального елемента злочинного діяння, і не підлягає відповідальності лише у випадку, якщо буде доведено, що вона діяла під впливом непереборної сили, або якщо існували такі обставини, як неосудність або недосягнення віку кримінальної відповідальності.
В силу наведених процесуальних особливостей розгляду таких випадків і прийнято вести мову про презюмуючу вину. На думку французьких юристів, у даному разі саме діяння дає підстави передбачати вину особи. Презюмуюча вина часто називається «виною за порушення», оскільки вона являє собою психологічну ознаку, що характерна для більшості порушень. При цьому слід мати на увазі, що, з одного боку, існує достатня кількість порушень, для яких властивий більш «розвинений» моральний елемент (умисел або необережність), а з іншого, певна кількість проступків характеризується саме цим «мінімумом» психологічної ознаки.
Питання про презюмуючу вину є дискусійним у французькій юридичній літературі. Наприклад, П. Конт та П. Местр дю Шамбон відмічають, що така форма вини не зводиться ні до умислу, ні до необережності, фактично, у її традиційному розумінні, означає відсутність будь-якої вини, оскільки передбачає лише осудність особи, тобто наявність сукупності таких ознак, як досягнення встановленого віку кримінальної відповідальності, відсутність психічного розладу і фізичного примусу з боку інших осіб, відсутність форс-мажорних обставин. Вчені вважають, що сама категорія презюмуючої вини мало корисна, оскільки якщо злочинне діяння вчинено і немає доказів заподіяння шкоди за форс-мажорних обставин, то при відсутності умислу, тобто спрямованості дій на певний результат, слід вести мову про необережність і доводити її, а не презюмувати.
Говорячи про проблему презюмуючої вини, М.-Л. Раса відмічає, що за своєю суттю ця форма вини схожа з «виною необачною», оскільки полягає або у необережності, або у недотриманні певних правил. Однак в регламентації двох названих форм є відмінність. Вона стосується доказування. Презюмуюча вина завжди презюмується. Моральний момент у подібних випадках виводиться із матеріального. При цьому М.-Л. Раса наводить такий приклад: особа, що рухається на автомобілі з порушенням правил, не може бути звільнена від відповідальності, якщо доведе, що не бачила дорожнього знаку; вона буде звільнена від відповідальності лише тоді, коли буде встановлено, що дорожній знак був зірваний. Автор не погоджується з тими вченими, які зазначають, що у подібних злочинних діяннях (переважно порушеннях) відсутній моральний елемент, а існує лише матеріальний. Якщо б такі діяння не мали морального елемента, - зазначає М.-Л. Раса, - було б неможливе звільнення від відповідальності малолітніх, психічнохворих, осіб, що діють під впливом фізичного або іншого примусу.
Г. Левасер та А. Шаван також не погоджуються з думкою деяких вчених про те, що у цих випадках можна говорити про «виключно матеріальні» елементи порушення, і про те, що підставами кримінальної відповідальності є лише легальний і пов’язаний з ним матеріальний елементи. Названі вчені вважають, що розглядувані діяння включають в себе моральний елемент лише у виді загальної вини.
В юридичній літературі Франції також виділяються і проміжні форми вини. «Проміжний»характер таких форм пов’язаний з тим, що їх не можна з точністю віднести до умислу або до необережності, вони поєднують у собі ознаки як першої, так і другої. Слід відмітити, що характеристика таких проміжних форм в доктринальних джерелах з кримінального права Франції різна, оскільки залежить від позиції вченого, який досліджує дану проблему.
Однією з проміжних форм, що часто виділяється в кримінальному праві Франції, є невизначений умисел, при якому поведінка виконавця, що діє добровільно і вчинює будь-який заборонений Законом акт, призводить до настання більш значної шкоди ніж та, що передбачалась виконавцем, хоча останній в абстрактній формі все ж її уявляв.
Французькі криміналісти вважають, що у даному випадку про умисел можна вести мову лише стосовно тих наслідків, які чітко передбачались виконавцем.
КК Франції передбачає відповідальність за такі злочинні діяння, коли виконавець не бажав заподіяння більш тяжкої шкоди. У юридичній літературі підкреслюється, що у подібних випадках людина, яка використовує насильство, не може точно розраховувати силу своїх ударів, тому їй важко передбачати, яка буде втрата працездатності або яким буде в кінцевому рахунку розлад здоров’я потерпілого. Однак винуватий відповідає за будь-які наслідки, які стали результатом його незаконних дій, за умови, що цей результат, принаймні абстрактно, передбачався виконавцем.
Кримінальне право Франції припускає кримінальну відповідальність і в тих випадках, коли більш значна шкода не могла бути передбачена виконавцем. Наприклад, по суті безпечний удар потяг за собою тяжке тілесне ушкодження в силу уразливості організму потерпілого, про яку винуватий не знав. Такі делікти отримали назву «претеринтенційних». Г. Левасер та А. Шаван зазначають, що «претеринтенційними є правопорушення, що є наслідком вчинення умисного акту, наслідки якого абсолютно перевищили мету виконавця».
Разом з тим, таке розширене розуміння морального елемента злочинного діяння не стосується злочину, відповідальність за який передбачена статтею 222-7 КК Франції. Ця норма забороняє притягати особу до кримінальної відповідальності за вбивство, якщо вона заподіяла умисні тяжкі тілесні ушкодження і не мала наміру заподіяти смертельні наслідки. При цьому слід відмітити, що до проведення у Франції кримінально-правової реформи 1832 року такі дії вважались вбивством. До проміжної форми вини за кримінальним правом Франції відноситься також евентуальний умисел. М.-Л. Раса називає даний умисел «необережністю виключної тяжкості». Наприклад, зазначає вона, водій автомобіля здійснює обгін іншого транспортного засобу рухаючись по зустрічній смузі в повному тумані. Водій, відмічає вона, свідомо йде на ризик заподіяння шкоди людям, техніці. При цьому дослідниця не погоджується з пропозиціями окремих вчених ототожнити «необережність виключної тяжкості» з умисною формою вини. Таке вирішення питання вона вважає несумісним з принципом законності.
Підводячи підсумок розгляду питань щодо вини та її форм за кримінальним правом Франції, слід відмітити:
1) у доктрині кримінального права Франції і правозастосовній практиці виділяється поняття загальної вини;
2) при визначенні умисної форми вини виділяються її ступені - передумисність і спеціальний умисел;
3) при необережній формі вини суб’єкт за наявності загальної вини певним чином ставиться до тих наслідків, які передбачені Законом;
4) інколи в кримінально-правовій літературі Франції виділяється третя форма вини - презюмуюча або вина при порушеннях;
5) своєрідним для кримінального права Франції є наявність проміжних форм вини (невизначений та евентуальний умисел).
На думку автора курсової роботи, виділення та змістовна характеристика основних рис вини та її форм, зокрема проміжних, за кримінальним правом Франції може бути врахована при удосконаленні інституту вини в кримінальному праві України.
3.2. США
Одним з елементів злочину «mens геа» (буквально – «винний дух») - це, по суті, вина. Вважається, що злочином може бути визнано тільки таке протиправне діяння, що зроблене винно. Такий висновок застосовувався на протязі сторіч англійськими, а згодом і американськими судами: «Actus non facіt reum, nіsі mens sіt rea» (Діяння не робить людину винною, якщо її дух невинний).
Тільки наявність двох елементів становить підставу кримінальної відповідальності. Ця вимога закріплена в Примірному кримінальному кодексі США, а також у КК ряду штатів. Так, у КК Каліфорнії (§ 20 КК Каліфорнії) сказано: «У будь-якому злочині або публічному караному правопорушенні повинна бути єдність і взаємодія діяння й наміру або злочинної недбалості».
М. Бассіуні дає таке визначення mens rea: «це - психічний елемент, що за Законом потрібен відносно кожного злочину і який повинен супроводжувати матеріальний елемент або «actus reum»». Однак він не зовсім точний. Справа в тому, що нерідко в силу дії в США інституту «строгої або абсолютної відповідальності» (strіct or absolute lіabіlіty) особа піддається покаранню без встановлення вини. По суті мова йде про об’єктивне зобов’язання. Про широке поширення й живучість цього інституту говорить хоча б той факт, що можливість включення в законодавство таких діянь передбачається й Примірним кримінальним кодексом США (стаття 2.05 ПКК США), а також кодексами штатів [18, 15.10]. В американській юридичній літературі затверджується, що «злочини строгої відповідальності» - це менш небезпечні зазіхання (порушення правил дорожнього руху), які караються не дуже строго. Але в дійсності це не зовсім так.
Різновидом «строгої відповідальності» є так звана субститутивна відповідальність (vіcarіous lіabіlіty), тобто відповідальність однієї особи за дії іншого, найчастіше хазяїна або роботодавця за кримінально-карані дії своїх робітників або службовців.
Питання про причинний зв’язок - одне із самих складних у кримінальному праві. І в Примірному КК США воно, по визнанню навіть американських авторів, викладено досить невдало, тому що його укладачі намагалися укласти в «ложі» законодавчих положень свої складні теоретичні побудови, що зв’язують фактичний або ймовірний результат дій правопорушника з межами, що усвідомить або ризику, що усвідомить не їм. Тому рекомендації Примірного КК США про причинний зв’язок не були сприйняті Кримінальними кодексами штатів країни. Їхні укладачі навіть не намагалися якось спростити їх, а зволіли залишити рішення питання про причинний зв’язок судовій практиці й кримінально-правовій доктрині.
Як відзначалося автором курсової роботи, вина в кримінально-правовій доктрині й судовій практиці США найчастіше за традицією позначається терміном «mens rea». У роботах американських юристів можна зустріти й інші позначення – «психічний елемент», «психічна помилка», «намір», «злочинний стан душі» [19, 237].
Але відсутність термінологічної однаковості - не єдиний і не найбільший недолік в сфері вини, хоча він симптоматичний. Наявність у юридичній літературі й судових рішеннях великого числа самих різних визначень вини дозволяє стверджувати, що це досить складний і заплутаний розділ американського кримінального права. П. Робінсон пише, що звичайно «mens rea» визначається як винний психічний стан злочинця під час здійснення ним вчинку, що становить зазіхання.
Якщо говорити в цілому, то вина в кримінально-правовій теорії визначається як якийсь суб’єктивний стан особи, що робить протиправне діяння. При цьому одні автори говорять про здатності усвідомлювати, інші - про намір і усвідомлення, треті - про усвідомлення й бажання, четверті - про певний психічний стан, п’яті - про «будь-який» психічний стан.
Здається, що таке положення у значній мірі є наслідком відсутності законодавчого рішення цього питання як на федеральному рівні, так і в штатах. Воно, очевидно, має мало шансів на поліпшення в найближчому майбутньому, тому що Примірний КК США, на який у тому або іншому ступені орієнтуються законодавці, на цей рахунок також не містить ніяких рекомендацій.
Разом з тим варто визнати, що цей документ вніс якусь ясність у рішення іншого, не менш складного для американського кримінального права питання - визначення форм вини. Оскільки у відношенні форм вини федеральне законодавство й законодавство штатів характеризується відсутністю якогось загального підходу, а останнє, в основному під впливом Примірного КК США, виявляє певну позитивну тенденцію.
Замість середньовічного «mens геа» Примірний КК США дає інший, що більш точно відбиває сутність суб’єктивного елемента термін «винність» (culpabіlіty) У статті 2.02 Примірного КК США проголошується принцип відповідальності тільки при наявності вини й вказуються форми вини: «...особа не є винною у здійсненні зазіхання, якщо вона не діяла з метою, свідомо (усвідомлено), необачно (необережно) або недбало, залежно від того, що потрібно за Законом у відношенні кожного з матеріальних елементів цього зазіхання». На певне впорядкування положення в цій сфері, як представляється, спрямовані, окремі Рішення Верховного суду. Так, наприклад, про ті ж чотири «рівні наміру», тобто форми вини, він говорить в одній зі своїх Постанов, винесених в 1971 році.
У пункті 2 зазначеної вище статті Примірного КК США містяться розгорнуті визначення цих форм вини. «З метою» і «свідомо» - форми навмисної вини. Перша з них визначається в такий спосіб: «Особа діє з метою відносно матеріального елемента зазіхання у випадках:
1) якщо зазначений елемент містить у собі характер її поведінки або результат поведінки, - його свідома мета складається в здійсненні такої поведінки або в заподіянні такого результату;
2) якщо зазначений елемент містить у собі супровідні обставини, вона усвідомить існування таких обставин або припускає, або сподівається на те, що вони існують».
Менша стосовно мети ступінь винності - усвідомлення: «Особа діє свідомо відносно матеріального елемента зазіхання у випадках:
1) якщо зазначений елемент містить у собі характер її поведінки або супровідні обставини, - вона усвідомить, що ця поведінка має такий характер, або що такі супровідні обставини існують;
2) якщо зазначений елемент містить у собі результат її поведінки, - вона усвідомить, що її поведінка практично має такий результат».
З наведених визначень можна зробити принаймні два висновки. Їхнім достоїнством є те, що вина визначається не тільки стосовно до самого діяння й результату, але також до обставин. Разом з тим у наявності й істотний недолік: неможливість проведення досить чіткого розмежування мети й усвідомлення, тому що обоє визначення містять співпадаючу ознаку - усвідомлення існування супровідних обставин, причому відносно мети він сформульований навіть ширше й менш виразно.
Слід зазначити, що ціль може бути не тільки кінцевим результатом, до якого прагне особа, але й засобом для досягнення іншого результату, на попередження якого також спрямований Закон.
Третя форма вини - необережність: «Особа діє необачно (необережно) відносно матеріального елемента зазіхання у випадках, коли вона свідомо зневажає істотним і невиправданим ризиком того, що зазначений матеріальний елемент існує або виникає в результаті її поведінки. Цей ризик повинен бути такого характеру й такого ступеня, що, з урахуванням характеру й мети поведінки злочинця, а також обставин, які йому відомі, виявлене ним містить у собі грубе відхилення від стандарту поведінки, якого на місці злочинця дотримувалася б законослухняна особа».
Три вищезгадані форми вини - основні, тому що відповідно до положення, що міститься в кодексі, кримінальна відповідальність за вчинене звичайно наступає при наявності мети, усвідомлення або необережності. Діяння, зроблене через недбайливість, карається тільки у випадках, спеціально передбачених Законом. «Особа діє недбало відносно матеріального елемента зазіхання у випадках, коли вона повинна усвідомлювати істотний і невиправданий ризик того, що зазначений матеріальний елемент існує або виникає в результаті її поведінки. Цей ризик повинен бути такого характеру й такого ступеня, що з урахуванням характеру й мети поведінки злочинця, а також обставин, які йому відомі, не усвідомлення їх злочинцем містить у собі грубе відхилення від стандарту обережності, якого на місці злочинця дотримувалася б розумна особа».
Основне розходження між необережністю й недбалістю проводиться по сугубо об’єктивному критерію: у першому випадку має місце «грубе відхилення від стандарту поводження, якого на місці злочинця дотримувалася б законослухняна особа», а в другому – «грубе відхилення від стандарту обережності, якого на місці злочинця дотримувалася б розумна особа». Такий підхід, щоправда, в основному відносно недбалості зазнає критики й деяких американських юристів: якщо обвинувачуваний карається за діяння тільки тому, що воно не було зроблене «середньо розумною» людиною, то це «суперечить основним принципам (права) і є зовсім несправедливим».
З іншого боку, як відзначалося вище, Примірний КК США значно обмежив сферу застосування репресії за здійснення діянь через недбайливість. У зв’язку із цим Б.С. Нікіфоров пише: «...достатнього для громадянської відповідальності недотримання однієї тільки «розумної» обережності для кримінальної відповідальності, за кодексом, мало». Одним з найбільш серйозних передбачених ним випадків здійснення злочинів по необережності у формі недбалості є вбивство [20, 210.4]. Тут слід зазначити, що іноді законодавство з метою посилення відповідальності за вбивство через недбайливість, зроблене в результаті автотранспортної події, дозволяє його кваліфікувати як просте вбивство, каране набагато суворіше (наприклад, § 40-714 Зведення Законів Округу Колумбія).
У деяких штатах вироблені судами визначення недбалості настільки невизначені й двозначні, що, здається, більше проблем породжують, чим вирішують. Так, суд у штаті Міссісіпі вказав, що злочинна недбалість - це свідоме й безвідповідальне (conscіous and wanton) або необачне ігнорування ймовірності настання пагубних наслідків у результаті створеної з волі злочинця надмірної (нерозумної) небезпеки цього. Ясно, що таке визначення може бути віднесено й до необережності, навіть, може бути, більшою мірою, чим до недбалості. Взагалі слід зазначити, що це поняття одне з найбільш заплутаних в сфері інституту вини, а можливо й Загальної частини американського кримінального права в цілому. Не випадково У. Кларк і У. Маршалл пишуть, що «придатне для вживання визначення недбалості в кримінальному праві - невловима річ».
Примірний КК США містить положення про те, що, якщо необхідна форма винності - недбалість, то суб’єктивну сторону діяння утворить будь-яка наступна форма вини, що була при його здійсненні, тобто необережність, усвідомлення і ціль, якщо необережність, то усвідомлення і ціль, якщо усвідомлення, то також і ціль.
Необхідно відзначити, що при визначенні всіх чотирьох форм вини кодекс виходить не з усвідомлення обвинувачуваним соціальної небезпеки зробленого ним діяння і його наслідків. У цьому проявляється вплив традиційної для буржуазного кримінального права нормативно-психологічної концепції вини, що повністю ігнорує соціальну сутність злочину.
Характер регулювання інституту вини, запропонований цим документом, був сприйнятий законодавством ряду штатів США. У кримінальних кодексах деяких з них окремі питання, як представляється, вирішені навіть більш вдало, ніж у Примірному КК США. Так, наприклад, у КК штату Нью-Йорк замість «мети» використовується той, що більш точно відбиває суть цієї форми вини термін «намір» (іntent). І сама ця форма вини дорівнює: «особа діє навмисно стосовно результату або поведінки, які описані Законом, що визначає зазіхання, якщо її свідомою метою (conscіous objectіve) є заподіяння такого результату або здійснення такої поведінки»; «особа діє свідомо стосовно поведінки або обставин, які описані Законом, що визначає зазіхання, якщо вона усвідомлює, що її поведінка є такою за своїм характером або що такі обставини існують».
У КК штату Вісконсінт передбачаються три форми вини: злочинний намір, злочинна необережність і злочинна недбалість.
Цікаво, що в кодексах деяких штатів при визначенні необережності й недбалості відмовилися від використання традиційної для англо-американського права юридичної фікції «середнього» або «розумної людини» (§ 2901.22 КК Огайо).
Якщо, на думку Ф.М. Решетнікова, викласти чотири форми вини сучасного американського кримінального права стосовно лише до «результату», то вони виглядають у такий спосіб:
- «з метою» діє той, хто прагне досягти саме цього результату;
- «з усвідомленням» діє той, хто не переслідує мети досягнення даного результату, але усвідомлює «високий ступінь імовірності» того, що його поведінка приведе до цього;
- «необережно» діє той, хто свідомо ігнорує «істотний і невиправданий ризик» настання результату;
- «недбало» діє той, хто не усвідомить наявності «істотного й невиправданого ризику» настання результату, про що він повинен був знати.
Розходження між окремими формами вини по рекомендаціях американських юристів варто проводити в такий спосіб.
Дії «з метою» відрізняються від дій «з усвідомленням» залежно від наявності або відсутності позитивного бажання викликати результат. Розходження між другою й третьою формами вини визначається насамперед ступенем ризику, чи є він «досить імовірним» або всього лише «істотним і невиправданим», з погляду «розумної людини».
«Недбалість» відрізняється від «необережності», а разом з тим і від всіх інших форм вини відсутністю усвідомлення ризику.
Кримінальному праву Сполучених Штатів, крім загального поняття наміру, відомо також поняття спеціального або специфічного наміру (specіfіc іntent). Так, для визнання особи винною у здійсненні крадіжки необхідно встановити, що в неї був загальний, спрямований на проникнення в чуже приміщення спеціальний намір. У силу різних причин і, насамперед тому, що спеціальний намір важко доказати, законодавство поступово позбувається від цієї форми вини. Відомі американському кримінальному праву й інші різновиди наміру, наприклад, так званий переміщуваний намір (transferred іntent), хоча розходження між ними іноді досить важко провести.
У роботах американських юристів можна виявити таку класифікацію форм вини: намір і усвідомлення - форми спеціальної вини, а передбачення, необережність і карана недбалість - загальної вини. Не будемо приводити визначення всіх цих форм вини, приведемо по одному з кожної групи. Особа діє з наміром, якщо вона знає, що робить, і прагне до досягнення природних і ймовірних наслідків такої поведінки, які, як відомо, є результатом такої поведінки. Необережність - форма загальної вини, і вона заснована на відхиленні від розумного стандарту поведінки; ступінь відхилення повинен бути такий, щоб вона показувала грубу зневагу на небезпеку, створювану для інших. Неважко помітити, що форми спеціальної вини - це різновиди наміру, а загальної вини - різновиди необережності. На думку М. Бассіуні, «загальна вина завжди заснована на фактичних обставинах, достатніх для того, щоб судити про рівень психічного стану, що нижче, ніж при спеціальній вині, і заснована на ступені відхилення від стандарту поведінки, що свідчить про грубу зневагу до безпеки й благополуччя інших, і означає безвідповідальність, необережність або недбалість».
Тут слід зазначити, що в американській кримінально-правовій доктрині й судовій практиці досить розповсюдженою є точка зору, що в злочинах загальної вини особа презюмується мавшою необхідну форму вини виходячи з факту здійснення протиправного діяння й супровідних обставин. При цьому часто посилаються на афоризм: передбачається, що роблячи дію людина бажає настання її природних і ймовірних наслідків. Тягар доведення відсутності вини лежить на обвинувачуваному. Звичайно, доводити вину у формі необережності й тим більше - недбалості - нерідко завдання досить важке, але як бути із принципом презумпції невинності? Також презюмується вина в злочинах, основною ознакою яких є володіння, наприклад, наркотиками або викраденим майном. У цих випадках презумпція ґрунтується на матеріальному елементі - добровільному володінні.
РОЗДІЛ 4. Факультативні ознаки суб’єктивної сторони складу злочину
Мотив, мета та емоційний стан на відміну від вини, без якої неможлива наявність складу злочину, присутні тільки в частині диспозицій статей Особливої частини КК України, де вони прямо вказані або випливають з