Xreferat.com » Рефераты по государству и праву » Правове регулювання ринків фінансових послуг

Правове регулювання ринків фінансових послуг

дії, визнання недійсною або анулювання. З припиненням дії ліцензії за вказаних умов, а також у разі її тимчасового зупинення діяльність кредитних спілок із залучення вкладів (внесків) їх членів на депозитні рахунки не допускається.

Процедура отримання ліцензії на здійснення зазначеного в ній виду діяльності (таку назву отримала ліцензія на здійснення операцій кредитною спілкою після внесення змін до Ліцензійних умов) визначена пунктом 2.1. Ліцензійних умов: заявник особисто або через уповноважений ним орган чи особу звертається до Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг із заявою про видачу ліцензії, до якої додається копія свідоцтва про державну реєстрацію кредитної спілки або копія довідки про внесення до Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України, засвідчена нотаріально або органом, який видав оригінал документа. Така редакція норми поки що залишається чинною, однак не цілком коректним є вираз „заявник особисто або через уповноважений ним орган чи особу...”. Кредитна спілка є юридичною особою, тому діяти „особисто” вона не може, тобто уявляється непотрібною альтернативна норма. Оскільки за нині чинним законодавством передбачається наявність свідоцтва про державну реєстрацію єдиного зразка, то процедура ліцензування новостворених кредитних спілок може, на нашу думку, проводитись на підставі заяви кредитної спілки, до якої додається копія свідоцтва про її державну реєстрацію, завірена органом, що його видав, або нотаріально.

Заява кредитної спілки про видачу ліцензії може бути залишена без розгляду, якщо вона підписана особою, яка не має на це повноважень або особою, посада якої не вказана чи у разі оформлення документів з порушенням вимог Ліцензійних умов провадження діяльності кредитних спілок з надання фінансових послуг.

Підставами ж для відмови у видачі ліцензії є недостовірність даних у документах, поданих заявником, для отримання ліцензії або невідповідність заявника згідно з поданими документами Ліцензійним умовам провадження діяльності кредитних спілок з надання фінансових послуг. Слід зауважити, що для більшості нормативних актів Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України з питань державної реєстрації та ліцензування окремих видів діяльності фінансових установ є характерною така підстава для відмови у проведенні вказаних дій як „невідповідність заявника згідно з поданими документами” умовам, що прописані в нормативному акті, який містить вимоги для державної реєстрації або ліцензування окремих видів діяльності конкретної фінансової установи. Прокоментувати таку підставу для відмови у здійсненні дії щодо державної реєстрації або ліцензування уявляється неможливим через труднощі у тлумаченні вказаної підстави. А оскільки відмова у здійсненні державної реєстрації або ліцензування окремих видів діяльності фінансової установи повинна бути мотивованою, то, на нашу думку, формулювання підстав такої відмови у нормативних актах Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг повинно бути більш чітким та конкретним, тим більше, що у разі відмови Держфінпослуг у видачі ліцензії на підставі невідповідності заявника ліцензійним умовам, заявник може подати до Держфінпослуг нову заяву про видачу ліцензії після усунення причин, що були підставою для відмови у видачі ліцензії. Тому заявник повинен чітко розуміти, які недоліки йому слід виправити перш, ніж він повторно звернеться до Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України. Визначити ці умови спробуємо, застосувавши аналогію вимогам, яким повинна відповідати кредитна спілка при здійсненні її державної реєстрації та умовам, яким повинен відповідати ліцензіат при провадженні діяльності по залученню внесків (вкладів) членів кредитної спілки на депозитні рахунки (розділ 3 Ліцензійних умов провадження діяльності кредитних спілок з надання фінансових послуг. Отже:

кредитна спілка зобов’язана у своїй діяльності керуватися Законами України „Про кредитні спілки”, „Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг”, нормативно-правовими актами Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг, які регулюють діяльність кредитних спілок, власним статутом та положеннями, перелік яких визначений нормативно-правовими актами Держфінпослуг. Положення мають не суперечити вимогам законодавства та містити умови, які не суперечать одна одній і не містять положень з неоднозначним трактуванням;

кредитна спілка зобов’язана формувати капітал, резерви, фонди та визначати порядок покриття збитків відповідно до вимог, установлених Держфінпослуг та дотримуватись фінансових нормативів, визначених Держфінпослуг;

кредитна спілка повинна бути забезпечена комп’ютерною технікою для ведення обліку та комунікаційними засобами (телефон та/або факс), а також використовувати програмне забезпечення відповідно до вимог Держфінпослуг;

кредитна спілка зобов’язана мати окреме приміщення з обмеженим доступом та сейф для зберігання грошей (грошових коштів) та документів, що унеможливлює їх викрадення (пошкодження), а також мати інше спеціальне технічне обладнання, перелік та вимоги до якого встановлюються Держфінпослуг;

кредитна спілка (включаючи відокремлені підрозділи) протягом часу, встановленого внутрішніми правилами (документами), забезпечує прийом членів кредитної спілки для проведення відповідних розрахунків, надання необхідної інформації та консультацій;

членами органів управління кредитної спілки не можуть бути особи, які за рішенням суду визнані недієздатними або обмежено дієздатними, особи, які відбувають покарання у вигляді позбавлення волі, а також особи, що мають непогашену судимість за корисливі злочини;

керівники та головний бухгалтер кредитної спілки повинні відповідати професійним та кваліфікаційним вимогам, установленим Держфінпослуг;

кредитна спілка зобов’язана подавати до Держфінпослуг фінансову звітність та інші звітні дані, інформацію в обсягах, формах та у строки, що встановлені Держфінпослуг;

кредитній спілці забороняється поширення у будь-якій формі реклами та іншої інформації, що містить неправдиві відомості про її діяльність. У зв’язку з цим хочеться звернути увагу на те, що останнім часом в Україні поширились випадки розповсюдження реклами кредитних спілок про те, що вони кредитують громадян з метою придбання останніми певних товарів, побутової техніки. При цьому механізм такого кредитування є аналогічним банківському кредитуванню, за такого механізму суб’єкт, якого кредитує кредитна спілка не набуває статусу її члена та сплачує відсотки за користування сумою кредиту. Така діяльність кредитних спілок не відповідає ані їх сутності, ані вимогам Закону „Про кредитні спілки”, а поширення вказаної інформації викликане відсутністю як належного контролю за діяльністю кредитних спілок з боку Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України, так і мір відповідальності кредитних спілок, що поширюють неправдиву інформацію про власну діяльність.

кредитна спілка повинна виконувати свої зобов’язання перед членами в порядку, терміни та протягом строків згідно з укладеними договорами;

кредитна спілка зобов’язана виконувати гарантовані законом права членів кредитної спілки з питань управління кредитною спілкою та з питань отримання інформації про діяльність кредитної спілки;

кредитній спілці забороняється здійснювати діяльність, яка не передбачена її статутом.

Загальний строк розгляду Держфінпослуг поданих кредитною спілкою документів, поданих з метою отримання ліцензії, становить тридцять календарних днів з дати надходження відповідної заяви, після сплину якого Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг приймає рішення про видачу ліцензії або про відмову у її видачі.

Якщо кредитна спілка відповідає вимогам Закону України „Про кредитні спілки”, Ліцензійним умовам провадження діяльності кредитних спілок з надання фінансових послуг Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг України приймає рішення про видачу ліцензії та оформлює ліцензію не пізніше, ніж за 5 робочих днів з дня надходження документа, що підтверджує внесення плати за видачу ліцензії.

Поняття лізингу в Україні є достатньо новим. Про лізинг, лізингові операції стало відомо на початку 90-х років ХХ сторіччя на ринку банківських послуг, а дещо пізніше став формуватись сектор лізингових операцій як самостійний сектор на ринку фінансових послуг через створення в державі лізингових фондів та компаній. Створення лізингових компаній ніким чином не витісняло з ринку основних суб’єктів, що брали участь у відносинах лізингу – банки України. Можливо, саме тому не було створено (і досі не створено) нормативно-правової бази для чіткого регулювання створення та діяльності лізингових компаній як самостійних суб’єктів ринку фінансових послуг. В чинному законодавстві України навіть не існує визначення лізингової компанії.

Державою (в особі Кабінету Міністрів України, міністерств) створено так званий лізинговий фонд під яким розуміється сукупність лізингових компаній, створених, як правило, постановами Кабінету Міністрів України або нормативними актами відповідних міністерств на реалізацію постанов Кабінету Міністрів України з метою впровадження лізингових правовідносин у конкретній галузі народного господарства України (сільському господарстві, машинобудівній галузі, залізничному господарстві, тощо) 78. Майже всі створені за ініціативою Кабінету Міністрів лізингові компанії були створені до набрання чинності Законом України „Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг”79. Тому ці лізингові компанії не визначались і не визначаються як фінансові установи. Проте і зараз Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг не вважає їх такими, „що мають правовий статус фінансових установ”.80 При цьому ні нормативні акти самої Комісії, ані інші акти законодавства України не містять жодного визначення правового статусу фінансових установ. Виходячи з ознак вказаного явища, які надаються нормативно-правовими актами Держфінпослуг і будуть розглянуті в межах аналізованого питання нижче, у застосуванні до страхових компаній, можна сказати, що правового статусу фінансової установи юридична особа, за розумінням Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг, набуває після її внесення до Державного реєстру фінансових установ. Проте Державною комісією з регулювання ринків фінансових послуг не прийнято окремого нормативно-правового акту щодо процедури внесення лізингових компаній до Державного реєстру фінансових установ. Не включено такий нормативно-правовий акт і до плану роботи Держфінпослуг на 2007 рік, тому, очевидно, що для новостворюваних лізингових компаній ця процедура проходитиме відповідно до загальних вимог, встановлених Положенням про Державний реєстр фінансових установ, затвердженим розпорядженням Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг від 28.08.2003 № 41.

Оскільки чинне законодавство України не містить визначення лізингової компанії, то, на наш погляд, це визначення може бути включене до поняття „лізингодавець”, що надане Законом України „Про фінансовий лізинг” від 16.12.97 (в редакції Закону України від 11.12.2003). Таку думку підтверджують і роз’яснення, що надавались Державною комісією з регулювання ринків фінансових послуг листами від 09.07.2004 № 703/11-3/1 без назви81 та від 09.07.2004 № 702/11-3/1 „Щодо кола юридичних осіб, які можуть здійснювати діяльність з надання послуг фінансового лізингу”82. З урахуванням цих роз’яснень, а також положень розпорядження Держфінпослуг від 19.08.2005 № 4477 „Про затвердження структури файлів, формату та опису полів електронної форми даних, що подаються до Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України юридичними особами - суб’єктами господарювання, які за своїм правовим статусом не є фінансовими установами, але мають визначену законами та нормативно-правовими актами Держфінпослуг можливість надавати послуги фінансового лізингу”, можна стверджувати, що не всі лізингові компанії в Україні є фінансовими установами, хоч таке становище не відповідає ст. 1 Закону „Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг”. Це потребує приведення лізинговими компаніями своєї діяльності у відповідність до вимог чинного законодавства, а інші суб’єкти матимуть право надавати послуги з фінансового лізингу лише за умови отримання відповідної ліцензії від Держфінпослуг. Відповідно до ст. 4 Закону лізингодавцем є юридична особа, яка передає право володіння та користування предметом лізингу лізингоодержувачу. Лізингодавцями, зокрема, є і лізингові компанії.

Оскільки лізингодавець є юридичною особою, а нормативно-правові акти, які регулювали б створення лізингодавців-лізингових компаній відсутнє, то державна реєстрація лізингових компаній відбувається відповідно до Закону України „Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців” з особливостями, які передбачатиме організаційно-правова форма лізингової компанії. З аналізу постанов Кабінету Міністрів України щодо створення лізингових компаній випливає, що лізингові компанії створюються у формі акціонерних товариств закритого типу. Однак, станом на сьогодні жоден з нормативно-правових актів, що тим чи іншим чином може бути застосований до регулювання лізингових правовідносин, не містить будь-яких обмежень щодо організаційно-правової форми лізингових компаній. Але, виходячи з природи та сутності правовідносин фінансового лізингу, можна стверджувати, що найбільш доречними організаційно-правовими формами для створення лізингової компанії можуть бути акціонерне товариство (закритого чи відкритого типу) та товариство з обмеженою відповідальністю. Особливості створення акціонерних товариств та товариств з додатковою відповідальністю (процес їх створення є абсолютно аналогічним процесу створення товариств з обмеженою відповідальністю) та процес державної реєстрації вказаних видів господарських товариств розглянуті нижче, у застосуванні до страхових компаній. Проте, виходячи з відсутності законодавства з питань створення та діяльності лізингових компаній, можна вказати, що відповідно до правил, встановлених Цивільним кодексом України засновників сучасної лізингової компанії може бути як декілька, так і один (юридичні(юридична) або фізичні (фізична) особи (особа). Статутний фонд лізингової компанії, очевидно, може бути сформований як грошовими коштами (за винятком бюджетних та одержаних в кредит), так і іншим майном.

Внесення до Державного реєстру фінансових установ для новостворюваних лізингових компаній до затвердження Держфінпослуг відповідного розпорядження відбуватиметься за загальними правилами, встановленими Положенням про Державний реєстр фінансових установ, затвердженим розпорядженням Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг від 28.08.2003 № 41 (в редакції розпорядження Держфінпослуг від 16.01.2007 № 6640). Однак наявність окремого порядку внесення лізингових компаній (або їх реєстрації, як у випадку, розглянутому стосовно кредитних спілок) у Державний реєстр фінансових установ є нагально необхідним, оскільки Положення про Державний реєстр фінансових установ передбачає подання, крім заяви про внесення інформації до Державного реєстру фінансових установ, реєстраційної картки з загальною інформацією про юридичну особу, у випадках, передбачених нормативно-правовими актами, - інформації про ліцензії та правила надання фінансових послуг, реєстраційної картки з інформацією про відокремлені підрозділи юридичної особи (за наявності), ще і подання інших документів, перелік і форми яких установлюються відповідними нормативно-правовими актами для окремих видів фінансових установ.

Ліцензійні умови для лізингових компаній як фінансових установ також не виписані Державною комісією з регулювання ринків фінансових послуг. Тому це питання регулюватиметься відповідно до загальних умов, встановлених ст.34-38 Закону України „Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг”.

Лізингова компанія з метою розпочати господарську діяльність з надання фінансових послуг, зокрема з фінансового лізингу, повинна буде звернутись до Держфінпослуг з заявою про видачу ліцензії.

У заяві про видачу ліцензії повинні, відповідно до ст. 35 Закону міститися відомості про заявника (найменування, місцезнаходження, банківські реквізити, ідентифікаційний код). У разі наявності філій або інших відокремлених підрозділів, які надаватимуть фінансові послуги на підставі отриманої ліцензії, у заяві зазначається їх місцезнаходження.

До заяви про видачу ліцензії додається копія свідоцтва про державну реєстрацію лізингової компанії чи копія довідки про внесення до Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України, посвідчена нотаріально або органом, який видав оригінал документа.

Заява про видачу ліцензії та документи, що додаються до неї, приймаються за описом, копія якого видається заявнику з відміткою про дату прийняття документів Держфінпослуг.

В ст. 35 Закону України „Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг” також зазначається, що законами України з питань регулювання окремих ринків фінансових послуг та нормативно-правовими актами Держфінпослуг можуть встановлюватись додаткові вимоги щодо переліку та змісту документів, необхідних для отримання ліцензії це, звичайно, будуть копії установчих документів заявника, інформація про керівників заявника, інформація про формування статутного фонду заявника, окрема інша інформація.

Підстави відмови у видачі ліцензії (на основі ст. 36 Закону) є подібними до підстав, за яких Держфінпослуг відмовляє іншим фінансовим установам у видачі ліцензії. Подібним також є і механізм прийняття рішення про видачу ліцензії.

Отже, основною особливістю легітимації лізингових компаній в Україні є відсутність спеціального законодавства, що регулює це питання та необхідність застосування аналогії закону при створенні та ліцензуванні діяльності лізингової компанії, якщо вона створюватиметься на сьогодні. Єдиним шляхом розв’язання цієї проблеми є створення правового підґрунтя для легітимації лізингових компаній.

Одним із видів фінансових установ в Україні є ломбарди. Здавна відомо, що найменшу суму грошей в найкоротші терміни можна позичити саме у ломбарді. Проте який договір при цьому укладається, який режим майна, що передається ломбарду в якості забезпечення зобов’язання щодо повернення отриманих коштів – всі ці, а також інші питання, що допомогли б дещо розкрити правовий статус ломбардів в Україні залишаються для більшості громадян нез’ясованими. Законодавство України постійно змінювало підходи до визначення статусу ломбардів: то вважалось, що функції ломбардів полягають у схові майна, то – у видачі позичок під заставу цього майна, то обидві ці абсолютно різні за значенням функції, які мали б опосередковуватись різними за правовою природою договорами об’єднувались в одній нормі одного і того ж самого нормативно-правового акту. Станом на сьогодні ситуація з невизначеністю статусу ломбардів у якості фінансових установ залишилась майже без вагомих змін, незважаючи на більш детальну регламентацію діяльності ломбардів, посиленням ролі державних органів в процесі легітимації ломбардів та контролю за їх діяльністю. Протягом досить тривалого часу юридична наука взагалі не розглядала ломбарди в якості достатньо серйозного явища правової дійсності, а окремі норми законодавства України, які регулювали діяльність ломбардів, не розкривали їх суті, а лише говорили про ознаки цієї установи. Так, аж до 2001 року визначення ломбарду та процес його легітимації регулювались постановою Ради Міністрів УРСР від 19.06.1979 № 315 „Про затвердження Типового статуту ломбарду”. 12.07.2001 Верховною Радою України прийнято Закон „Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг”, однак Закон містив лише вказівку на те, що ломбард є фінансовою установою без будь-якої конкретизації особливостей правового статусу цієї фінансової установи.

У 2005 році Кабінетом Міністрів України прийнято за затверджено програму власної діяльності „Назустріч людям”83, в якій, зокрема, зазначено, що Уряд України сприятиме розбудові надійних та прозорих ринків фінансових послуг, забезпеченню створення вільного та конкурентноспроможного становища фінансових установ як учасників ринків фінансових послуг та забезпеченню законодавчого врегулювання діяльності ломбардів. Певні кроки в цьому напрямі вже зроблено: на розгляд Верховної Ради України подано законопроекти „Про ломбарди в Україні” „Про ломбарди і ломбардну діяльність”).

Однак на сьогодні все ще немає єдності у розумінні сутності ломбардів. Ломбарди визначаються як фінансові установи, виключним видом діяльності яких є надання на власний ризик фінансових кредитів фізичним особам готівкою чи у безготівковій формі за рахунок власних або залучених коштів, крім депозитів, під заставу майна та майнових прав, на визначений строк і під відсоток, а також надання супутніх ломбардних послуг84. З іншого боку, в законодавстві залишилось і розуміння ломбардів як фінансових установ, які відповідно до законодавства приймають від населення на зберігання ювелірні та побутові вироби з дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння та надає позички під заставу таких виробів85.

Порядок створення та державної реєстрації ломбардів в Україні регулюється Законами України „Про фінансові послуги та державне регулювання ринку фінансових послуг”, „Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців” та Положенням про порядок внесення інформації про ломбарди до Державного реєстру фінансових установ, затвердженим розпорядженням Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 18.12.2003 № 170 (зі змінами і доповненнями), порядок ліцензування діяльності ломбардів встановлюється Законом України „Про фінансові послуги та державне регулювання ринку фінансових послуг” та Положенням про порядок надання фінансових послуг ломбардами, затвердженим розпорядженням Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг від 26.04.2005 № 3981. Окремі Ліцензійні умови з надання послуг ломбарду відсутні.

Закон України „Про фінансові послуги та державне регулювання ринку фінансових послуг” встановлює загальні, спільні і для ломбардів, і для інвестиційних фондів, і для інших фінансових установ умови та вимоги для проведення легітимації їх діяльності, що акумулюються у розділах ІІІ та VI Закону.

Деталі створення та державної реєстрації ломбарду містять Закон України „Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців”, норми якого регулюють останню стадію проходження процедури державної реєстрації ломбардами, інвестиційними фондами, а також іншими фінансовими установами та Положення про порядок внесення інформації про ломбарди до Державного реєстру фінансових установ, затвердженим розпорядженням Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 18.12.2003 № 170 (зі змінами і доповненнями).

Розділ ІІ Положення встановлює вимоги до ломбарду для набуття статусу фінансової установи, а саме:

ломбард повинен створюватись у відповідній організаційно-правовій формі згідно з вимогами законодавства (на сьогодні це – повні товариства, також залишаються діючими ломбарди з державною формою власності). Проект закону України „Про ломбарди в Україні” пропонує створення ломбардів у формі державних підприємств (що, безперечно, викличе наукову дискусію навколо неможливості рівняння понять „державне підприємство” та „фінансова установа” через їх категоричну відмінність), повного та командитного товариств та товариства з додатковою відповідальністю. Проект закону України „Про ломбарди і ломбардну діяльність” передбачає існування ломбардів у формах державного підприємства та повного товариства;

ломбард повинен мати внутрішні правила та положення, що регламентують надання ломбардом фінансових послуг, затверджені у встановленому порядку. У документі, що фактично має детально регламентувати кожну вимогу до створення ломбарду для набуття ним статусу фінансової установи міститься подібна абсолютно неконкретна норма, яка, до речі, не регулюється жодним іншим актом Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України. Тобто, на етапі створення, очевидно, що вказані внутрішні правила та положення затверджуються засновниками та можуть існувати в безлічі варіантів (оскільки Державна комісія не вбачає потреби погоджувати такі документі) та містити або передбачати незаконні для ломбарду види діяльності. Це є першою проблемою у сучасній процедурі легітимації діяльності ломбарду усунення якої можливе або за більш детального формулювання вказаної норми в межах Положення про порядок внесення інформації про ломбарди до Державного реєстру фінансових установ, або за прийняття відповідного закону України, що детально розписав би вимоги до статуту ломбарду, в якому передбачаються види фінансових послуг, що надають ломбарди в Україні;

ломбард має забезпечити наявність спеціального технічного обладнання, облікової та реєструючої системи, необхідних для надання фінансових послуг та забезпечення належного та своєчасного обліку фінансово-господарських операцій відповідно до законодавства (у тому числі обладнання для оцінки майна, програмного забезпечення, комп’ютерної техніки, комунікаційних засобів, тощо). Неточність цього положення полягає у тому, що майно в Україні оцінює не обладнання, а оцінюють спеціалісти, діяльність, яких врегульована відповідними законодавчими та підзаконними нормативно-правовими актами. Тому для здійснення оцінки майна, під заставу якого надається фінансовий кредит, ломбард, насамперед, повинен мати оцінювача-спеціаліста з оцінки майна;

мати власне або орендоване приміщення, призначене для надання фінансових послуг, у тому числі окреме приміщення для зберігання заставленого майна, яке повинно бути обладнане необхідними засобами безпеки, зокрема, охоронною сигналізацією та/або відповідною охороною. З нашого погляду, ця норма має бути більш жорсткою і вимагати для ломбарду наявності як охоронної сигналізації, так і відповідної охорони, оскільки в заставі ломбарду можуть бути наявні не тільки цінні побутові речі, але і вироби з дорогоцінних металів та дорогоцінного каміння;

в установчих документах ломбарду повинен бути визначений вичерпний перелік фінансових послуг, які надає ломбард. На нашу думку, сьогодні, коли з законодавства неможливо з’ясувати суть ломбарду, вказана вимога не може обмежуватись лише визначенням видів фінансових послуг, що надає кожен конкретний ломбард, оскільки основний вид діяльності ломбардів в Україні – надання фінансових кредитів – нерозривно пов’язаний з тією „послугою”, яка передує наданню фінансового кредиту: схов (за Цивільним кодексом УРСР, який зберігається донині у підзаконних нормативно-правових актах), зберігання речей (ст. 967 Цивільного кодексу України), приймання майна у заставу (ст. 48 Закону України „Про заставу”). А фінансова послуга з надання фінансових кредитів теж має декілька формулювань у чинному законодавстві і в літературних джерелах: ломбард надає позички, позики, кредити, і всі ці поняття мають різний відтінок. Розв’язання цієї проблеми можливе лише за умови прийняття закону, що чітко і правильно визначав би сутність ломбарду: ломбард – це фінансова установа, основним видом діяльності якої є надання фінансових кредитів фізичним особам готівкою або у безготівковій формі за рахунок власних або залучених коштів, крім депозитів, під заставу майна. При розробці визначення сутності та регулюванні правового статусу ломбарду необхідно конкретно визначити види майна, що слугуватиме забезпеченням повернення наданого фінансового кредиту (заставою). Доцільним вважаємо обмеження суми фінансового кредиту, який вправі надавати ломбард, щоб не втрачалось історично складене розуміння ломбарду як установи, що надає порівняно невеликі суми кредитів під заставу виключно рухомих речей, але не всіх видів (наприклад, побутового призначення, ювелірних речей, невеликих пакетів цінних паперів);

в установчих документах ломбарду повинен бути визначений вичерпний перелік видів фінансових послуг, які надає ломбард. Формулювання, викладене у п.п. 8.5. пункту 8 Положення про порядок внесення інформації про ломбарди до Державного реєстру фінансових установ, слід поновити в частині приведення у відповідність згідно норм новітнього законодавства, згідно з якими установчі документи набули назви засновницьких. Основною проблемою цього положення є те, що чинне законодавство не надає вичерпного переліку фінансових послуг, що вправі надавати ломбард. Такий перелік можна сформувати, базуючись на сучасних визначеннях поняття ломбард, які, як видно зі сказаного вище не є досконалими. Тому, виходячи з проектів законів „Про ломбарди в Україні” та „Про ломбарди і ломбардну діяльність” слід вказати на те, що ломбарди в Україні можуть надавати фінансові послуги ломбардів та супутні ломбардні послуги. Фінансова послуга у ломбардів одна – надання фінансових кредитів, а до супутніх ломбардних послуг належать прийом під заставу та на зберігання майна чи майнових прав, склад якого, на нашу думку, повинен бути визначений та обмежений для ломбарду в законодавчому порядку; продаж на комісійних умовах майна чи майнових прав, що перебували в заставі і не були викуплені в установлений строк після закінчення дії кредитного договору або договору відповідального зберігання; скупка у населення виробів з дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння.

Законопроект „Про ломбарди в Україні” пропонує надати право ломбардам надавати будь-які фінансові послуги, що передбачають пряме або опосередковане залучення фінансових активів від фізичних осіб, і це положення є надто узагальненим та таким, що спотворює суть ломбарду та може призвести до порушень та зловживань на ринку фінансових послуг, оскільки під залученням фінансових активів від фізичних осіб перш за все можна зрозуміти залучення депозитів, що дозволено лише для банків; ломбардам пропонується надати право довірчого управління фінансовими активами юридичних та фізичних осіб, що є основною та незаперечною діяльністю довірчих товариств в Україні. Законопроект „Про ломбарди і ломбардну діяльність” відносить до супутніх ломбардних послуг оцінку майна чи майнових прав, які ломбард бере в заставу або на відповідальне зберігання. З нашого погляду, це майно або майнові права, що передаються до ломбарду, мають бути оціненими за допомогою інституту оцінювачів, що існує в Україні, а після цього здаватися в ломбард в якості застави або на відповідальне зберігання. З цих причин останні положення не повинні враховуватись законодавцем. Класифікацію послуг ломбарду на фінансові та супутні станом на сьогодні проводить Положення про порядок надання фінансових послуг ломбардами, затверджене розпорядженням Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг від 26.04.2005 № 3981.

Положення про порядок внесення інформації про ломбарди до Державного реєстру фінансових установ висуває вимоги до сформування статутного капіталу ломбарду вже на дату подання документів для його реєстрації, а також до професійної придатності та ділової репутації його керівників, які встановлюються Професійними вимогами до керівників та головних бухгалтерів фінансових установ, затвердженими розпорядженням Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 13.07.2004 № 1590.

Для здійснення державної реєстрації ломбарду (а фактично - для розгляду та державної реєстрації документів з метою подальшої реєстрації самого ломбарду) необхідно подати такі документи:

заяву про внесення відповідної інформації до Державного реєстру фінансових установ;

реєстраційну картку встановленого зразка з загальною інформацією про юридичну особу;

засвідчені у встановленому законодавством порядку копії установчих (засновницьких) документів;

засвідчені у встановленому законодавством порядку копії документів, що підтверджують право власності або оренди приміщення за місцезнаходженням ломбарду;

інформацію про наявність у ломбарді приміщення для зберігання заставленого майна та необхідних засобів безпеки, зокрема, охоронної сигналізації та /або відповідної охорони, завірену підписом керівника та печаткою ломбарду;

інформацію про сформований статутний капітал, яка повинна містити: загальну суму заявленого статутного капіталу, частку кожного із засновників, форму внесків, внесену частку та граничний термін сплати невнесеної частки статутного капіталу кожним засновником, завірену підписом керівника, головного бухгалтера та печаткою ломбарду;

інформацію про наявність спеціального технічного обладнання, облікової та реєструючої системи (у тому числі обладнання для оцінки майна, програмного забезпечення, комп’ютерної техніки, комунікаційних засобів, тощо) які використовуються в ломбарді, завірену підписом керівника та печаткою ломбарду.

Щодо вказаних положень виникає питання: який керівник (головний бухгалтер) та печатка може бути у ломбарду на стадії його державної реєстрації в якості фінансової установи? Це питання не має відповіді, тим більше, що наступним підпунктом 9.8. пункту 9 Положення про порядок внесення інформації про ломбарди до Державного реєстру фінансових установ вимагається подача копії дипломів про освіту та витяг з трудових книжок керівника та головного бухгалтера ломбарду (у разі сумісництва – копії наказів про призначення та звільнення з відповідної посади), а також відомості про відсутність непогашеної судимості в керівника та головного бухгалтера ломбарду, завірені підписом керівника та печаткою ломбарду. Ці документи і подаються саме з метою визначення можливості керівника та головного бухгалтера ломбарду займати ці

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: