Особливості формування правової держави в Україні
Правова держава — це організація політичної влади, діяльність якої заснована на визнанні та реальному забезпеченні прав і свобод людини, верховенстві права і взаємній відповідальності особистості і держави.
Правова держава незалежно від специфіки країни характеризується наявністю ознак, ступінь реалізації яких є показником успішного просування суспільства на шляху наближення до ідеалу, що містить теорія правової держави.
Безумовне визнання, законодавче закріплення, реальне здійснення і гарантування державою невід'ємних прав і свобод людини. Цей принцип передбачає визнання кожної людини вищою соціальною цінністю. Завдяки інтегруючій функції права особистості на життя, свободу та гідність всі категорії прав людини перебувають у єдності, вони взаємопов'язані і взаємообумовлені. Ці права створюють своєрідне ядро незмінних і непорушних прав, навколо якого формуються похідні від них категорії прав, такі, як: політичні, соціально-економічні, культурні тощо. Кожна з категорій прав конкретизує певний аспект змісту цього ядра, сприяє його захисту. Зворотний зв'язок полягає в тому, що саме завдяки визнанню державою непорушності життя, свободи та гідності людини розцінюється як недоторканні і невідчужувані всі інші права й свободи.
Соціальна природа правової держави означає законодавче закріплення рівних прав і рівних шансів їх реалізації представниками різних соціальних верств, а отже - досягнення соціального плюралізму. Це створює можливість різним соціальним групам рівною мірою брати участь у формуванні органів влади, впливати на політику, а також нести відповідальність за стан справ у суспільстві. Цей вплив здійснюється індивідами і їх об'єднаннями за допомогою конституційно-правових інститутів. Постійний контроль з боку громадськості за діяльністю державних органів, доповнений демократичною процедурою формування цих органів, унеможливлює використання влади в егоїстичних інтересах певних соціальних верств і груп населення.
Право, по відношенню до держави, є первинним. Держава не створює право, а лише дає юридично завершені формулювання, в яких закріплюються уявлення про справедливість, що об'єктивно склалися в суспільстві і потребують державного захисту. Отже, за допомогою законів, судових прецедентів тощо держава лише надає праву формальної визначеності. У реальній діяльності вона повинна втілювати право в життя.
Принцип верховенства права вимагає, щоб як мета діяльності держави, так і сама ця діяльність визначалися правовими рішеннями законодавців. Його реалізація забезпечує незалежність державного апарату від зміни правлячих політичних сил, а також відносну безперервність розвитку держави в умовах постійних змін, що відбуваються в житті суспільства і навіть стають передумовою таких змін.
За допомогою права відбувається відтворення існуючої соціальної системи, оскільки в ньому конкретизується правова державність. Право утворює ту ланку, завдяки якій досягається узгодження і взаємодія між правовою і соціальною державністю, між соціальною державою і ринковою економікою.
Панування права в житті суспільства забезпечує створення демократичних державних структур, воно гарантує верховенство конституції як найвищого за юридичною силою нормативно-правового акта, а також правових законів, підвищення їх якості, здійснення принципу поділу влади тощо. Конституція, яка завжди має правовий характер, таким чином визначає межі втручання державної влади у сферу саморегуляції громадянського суспільства, яке набуває субсидіарного характеру і не може зашкодити інститутам і механізмам саморегуляції.
У цілому верховенство права означає, що не тільки громадяни, але й передусім сама держава, її органи та державні службовці повинні діяти виключно в межах права. За допомогою права і через правові закони правова держава самостійно обмежує себе. У правовій державі повинні управляти не окремі особи, а правовий закон. У ній не припустиме адміністративне свавілля, а тому доти, доки держава не буде реально обмежена правом, правовим законом, вона не може вважатися правовою. Пов'язаність усіх суб'єктів правовідносин правом протистоїть будь-яким формам свавілля, анархії, правопорушень.
Правова держава зароджується і функціонує в умовах громадянського суспільства. Питання щодо громадянського суспільства, як і щодо правової соціальної держави, було поставлене історією як питання про найбільш розумний і доцільний устрій людського буття. Процес їх розвитку хоча і був різношвидкісним, але йшов паралельно і супроводжувався узгодженням між собою цих інститутів. Тому, коли під громадянським суспільством розуміють сукупність недержавних і неполітичних відносин, які утворюють сферу специфічних інтересів вільних індивідів-власників і їх об'єднань, то це аж ніяк не означає його абсолютної відокремленості від держави. Навпаки, вони завжди були досить тісно пов'язаними між собою, по-перше, генетично, наприклад, в європейській історії громадянське суспільство і держава взаємно створювали одне одного, а по-друге — корегуючи одне одного. Отже, громадянське суспільство розвивається в діалектичній єдності і протиріччі з соціальною правовою державою.
Теоретична конструкція правової держави складається поступово, відповідно до усвідомлення громадянським суспільством об'єктивної потреби в зміні сутності держави. Особливої переконливості ця теза набуває в разі трансформації ліберальної правової державності в соціальну правову. Цей процес супроводжувався теоретичними пошуками лібералів, християнських демократів і соціал-демократичного руху, що дає підстави констатувати: концепція правової держави в її сучасному вигляді є підсумком зусиль громадянського суспільства. Вона реалізується тоді, коли досягає «критичної маси», яка здатна перевлаштувати людське буття. Таким чином, можна зрозуміти гальмування процесу розбудови України як правової держави, оскільки громадянське суспільство в нас ще не склалося.
Про тісний зв'язок, який існує між громадянським суспільством і соціальною, правовою державою, свідчить і той факт, що процес становлення правової держави в 50-60-х роках XX століття супроводжувався, як правило, паралельною розробкою відповідної моделі громадянського суспільства, наприклад, концепції «сформованого суспільства» Л. Ерхарда у ФРН або «великого суспільства» Л. Джонсона в США.
Принцип поділу влади вперше сформулював Ш. Монтеск'є, традиційно вважається обов'язковою ознакою сучасного конституційного ладу. Сучасний підхід до розкриття змісту принципу поділу влади передбачає висвітлення двох аспектів. Це, по-перше, незалежність і самостійність кожної з гілок влади — законодавчої, виконавчої й судової. При цьому необхідно виходити з того, що така незалежність і самостійність мають відносний характер, оскільки, наприклад, парламент, як правило, бере участь у формуванні вищого органу виконавчої влади та органів судової влади. А по-друге - існування й ефективне функціонування конституційного механізму взаємних стримувань і противаг. Система «стримувань і противаг» була започаткована в США. Вона являє собою сукупність правових обмежень однієї гілки влади з боку інших гілок. Традиційно до таких обмежень відносять:
здійснюване за допомогою принципів права, норм конституції і законів регламентування нормотворчої діяльності, зокрема видання законів виключно парламентом, обмеження підзаконної та делегованої нормативної творчості;
чітке визначення повноважень вищих органів державної влади, строків їх виконання і випадків їх припинення;
здійснення правосуддя виключно судом, визнання судом неконституційними нормативно-правових актів тощо.
Разом з тим система «стримувань і противаг» може набувати специфічних ознак, що обумовлено існуючою в країні формою правління. Так, у системі противаг парламентської республіки важливе місце відведено праву парламенту висловити уряду вотум недовіри, що тягне за собою його відставку, і повноваження уряду — можливість розпуску парламенту президентом за поданням прем'єр-міністра і призначення дострокових виборів.
Слід виділити наступний принцип – принцип взаємної відповідальності особи і держави. Захищеність інтересів держави та індивіда в правовій державі повинні знаходитися на одному рівні. Це, зокрема, передбачає відповідальне ставлення держави до людини, її прав і свобод, а також їх охорону усіма передбаченими законом засобами. Ця вимога випливає з конституційних положень, які визнають людину, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпеку найвищою соціальною цінністю. Саме права і свободи людини, їх гарантії повинні визначати зміст і спрямованість діяльності держави, становити основу демократичної державності.
Основними показниками взаємовідносин особи і правової держави є правова захищеність людини і громадянина; постійне розширення їх прав і свобод; гармонійне поєднання інтересів держави і особи; підвищення соціальної активності особистості, її відповідальності, самодисципліни при виконанні обов'язків. При цьому слід підкреслити, що забезпечення правової захищеності людини і громадянина повинно мати першочерговий і комплексний характер. Його комплексність полягає в тому, що цей принцип лежить в основі всіх взаємозв'язків людини як з державою, її органами, так і з іншими індивідами та їх суспільними об'єднаннями в межах правових відносин. Принцип правової захищеності в змістовому плані має специфічні правові ознаки. Це — правова рівність сторін і взаємна відповідальність усіх суб'єктів права; особливий режим правового регулювання; стабільний правовий статус громадянина і система юридичних гарантій його непорушності.
Правові відносини грунтуються на основі рівності і взаємної відповідальності сторін. Звісно, держава теоретично має найбільший обсяг прав і обов'язків. Крім цього, у держави є особливі правомочності, яких не може бути в окремого громадянина, наприклад, видавати загальнообов'язкові норми, збирати податки та ін. Але в конкретних правовідносинах держава і громадянин мають рівні права і відповідні їм обов'язки.
Створення стабільного правового статусу громадянина, системи його прав і обов'язків і чіткого механізму забезпечення дають можливість людині відчувати своє стабільне становище в суспільстві, а повномасштабна реалізація принципу взаємної відповідальності особи і держави сприяє поступовому відродженню довіри людини до держави.
У правовій державі поведінка людини регулюється на основі загально дозвільного правового режиму. Правовий режим, що регулює поведінку людей, існував і до започаткування правової державності, проте у поліцейській державі він був іншим за змістом, а саме: людині заборонялося все, крім того, що було прямо дозволено законом. У 1789 році в США вперше був сформульований принципово інший підхід до бачення змісту цього режиму — людині було дозволено все, що прямо не заборонялося законом. У Конституції України (ч.1 ст. 19) цей режим також закріплюється, але його викладено по-іншому: «Правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством»5. Безумовно, цей режим передбачає наявність високого рівня правової свідомості і правової культури особи і суспільства в цілому — тільки за цієї обставини забезпечується позитивний ефект від його впровадження в суспільне життя.
У правовій державі діє й інший правовий режим, відповідно до якого державним органам і посадовим особам дозволено робити лише те, що для них прямо передбачено законом. Так, держава має право і навіть зобов'язана за порушення законів застосовувати примус до особи, але при цьому особа повинна мати реальні юридичні засоби захисту своїх прав.
Особливо важливого значення для ефективного функціонування правової держави набуває незалежний і ефективний суд. Забезпечення провідної ролі в суспільному житті справедливого, демократичного суду, як найбільш дійової гарантії прав людини і громадянина, є переконливим доказом того, що держава набула правового характеру. Це зумовлюється специфікою судових органів: демократизмом їх формування, змістом їх повноважень, процедурою судочинства. Провідну роль суд може відігравати тільки за умови здійснення правосуддя виключно судом і відповідно до закону, забезпечення незалежності і кваліфікованості судів, доступності судового захисту для громадян тощо. При здійсненні судочинства державні органи і їх посадові особи, з одного боку, і індивід чи їх об'єднання — з другого, повинні розглядатися як рівноправні суб'єкти, що є запорукою уникнення будь-якого свавілля держави. В результаті здійснюваної в державі реформи судової системи ці умови повинні бути створені і поступово реалізовуватися.
У правовій державі на належному рівні знаходиться правосвідомість і правова культура як окремого індивіда, посадової особи, так і суспільства в цілому. Це, зокрема, передбачає наявність досить високого рівня правових знань, знання основних принципів права, стійких переконань в необхідності виконання законів тощо. Досягнути такого рівня правосвідомості, який конче потрібний як для правотворчості, так і для реалізації права, дуже важко. Для запровадження системи правового навчання і виховання потрібен тривалий час. Державна програма правового навчання вже створена і зараз удосконалюється державними установами.
Важливою соціальною рисою вчення про правову державу є його здатність безперервно розвиватися відповідно до потреб суспільного життя. Розпочавши з демократизації політичної сфери, громадянське суспільство наприкінці XIX століття закономірно приходить до аналогічних процесів в економічній і соціальній сферах. В історії розвитку цього вчення протягом двох століть чітко простежується еволюція поглядів на співвідношення держави й особистості з точки зору виконання державою соціальних обов'язків перед особистістю й суспільством — від повного заперечення таких обов'язків правовою державою в її ліберальній інтерпретації, так і до підняття соціально-економічних прав на рівень конституційних соціальною правовою державою. З огляду на це слід зазначити, що формування концепції соціальної правової держави необхідно розглядати як наступний якісно новий історичний етап у процесі розвитку й удосконалення вчення про правову державу.
Теоретична конструкція соціальної держави складається поступово, відповідно до усвідомлення громадянським суспільством об'єктивної потреби в зміні сутності держави. Прагнення пов'язати політику з мораллю, із глибинними потребами людини сприяло консенсусу соціал-демократичного руху, лібералізму та християнства в питанні формулювання цінностей, таких як свобода, справедливість, солідарність тощо, на яких повинна бути заснована ця держава.
2.3 Основні принципи правової держави
Принципи - це основні ідеї, що визначають у своїй сукупності ідеальну модель держави, яка могла б називатися правовою. Їх формування зумовлене об'єктивними і суб'єктивними чинниками: рівнем розвитку культури, науки, освіти та інших елементів, що складають сукупний інтелект даної суспільної системи; морально-духовним потенціалом суспільства, який виражається у визнанні більшістю населення справедливим, а значить, і правовим; існуючого державного устрою; наявністю або відсутністю стабільного механізму реалізації правових засад у діяльності державних органів; ступенем освоєння конкретною людиною права як власної свободи, усвідомленої і в необхідних випадках і необхідних межах їм самим обмеженою.
З урахуванням історичних даних, суспільної і державної практики та з позицій сучасних наукових знань можна виділити такі принципи правової держави:
Принцип пріоритету права.
Принцип правової захищеності людини і громадянина.
Принцип єдності права і закону.
Принцип правового розмежування діяльності різних гілок державної влади.
У літературі при характеристиці правової держави дуже часто вживається термін «панування права», походження якого, очевидно, пов'язано з англійським «rull of low» - «правління права» або «панування права». Пріоритетність права допоможе уникнути, з одного боку, трактування права як засобу придушення і насильства, а з іншого - фетишизації права як самодостатнього та самоврядного явища. Принцип пріоритету права може бути розкритий при засвоєнні наступних моментів. По-перше, право нерозривно пов'язане з людиною, це сторона його буття, універсальний засіб спілкування і гарантія нормального способу життя. По-друге, держава не єдине джерело формування права. У багатьох випадках воно лише оформляє, втілює в правову форму або природно-правові вимоги, або волевиявлення всього суспільства, сформоване через референдуми, якого положення, що сформувалися в ході суспільної практики, зокрема судової. По-третє, право виникло раніше, а тому носить більш природний характер, ніж держава. За однією з версій, держава виникла з необхідності організаційно-владної, силової підтримки правових установлень в суспільстві з метою його нормального функціонування.
Підходимо до висновку, що пріоритет права означає: а) розгляд всіх питань суспільного і державного життя з позицій права, закону, б) з'єднання людських морально-правових цінностей (розумність, справедливість) і формально-регулятивних цінностей права (нормативність, рівність всіх перед законом) з організаційно-територіальним поділом суспільства і легітимної публічної владною силою; в) необхідність ідеологічно-правового обгрунтування будь-яких рішень державних і громадських органів; г) наявність у державі необхідних для вираження і дії права форм і процедур (конституції і законів, системи матеріальних і процесуальних гарантій тощо).
Розглядаючи другий принцип, одразу слід підкреслити, що він носить первинний, комплексний, неминущий і абсолютний характер. Людина як розумна і суспільна істота в процесі свого життя, спілкування з собі подібними створює різні організаційні форми свого існування і встановлює прийнятні для себе правила гри, норми поведінки. У цьому сенсі право і держава похідні від людини. Комплексність полягає в тому, що названий принцип лежить в основі всіх взаємозв'язків громадянина як з державою та її органами, так і з іншими громадськими утвореннями, іншими громадянами в рамках правових відносин з приводу самих різних об'єктів.
Неминущий характер зазначеного принципу обумовлений природним походженням права, що виникло, по суті, з прагнення людини зберегти, захистити свої життя, свободу, здоров'я та інше. Іншими словами, право виникло і існує як розумна сторона буття, міра свободи людини.
Абсолютність цього принципу полягає в тому, що всі взаємини індивіда з державою, її органами та посадовими особами повинні будуватися тільки на правовій основі. Якщо вони виходять за межі дії права, з боку держави це може обернутися свавіллям, протиправним насильством, ігноруванням потреб людини. Принцип правової захищеності у змістовному плані має специфічні правові ознаки. Це:
1) рівність сторін і взаємна відповідальність держави і громадянина. Нормальні правові стосунки передбачають рівність і взаємну відповідальність їх сторін. Зрозуміло, держава, вступаючи у взаємини з безліччю різних громадських утворень і з усіма громадянами, вже тому має величезним обсягом прав і обов'язків. Крім того, держава як сукупний представник народу має ряд особливих прав, яких не може бути в окремого громадянина (видавати загальнообов'язкові норми, стягувати податки і т. д.). І все ж підстав для твердження, що держава має в своєму розпорядженні великими правами, ніж громадянин, не існує. У конкретних правовідносинах у них рівні права та відповідні їм обов'язки. Причому в правовій державі повинен бути відпрацьований і механізм взаємної відповідальності за порушення прав, невиконання обов'язків;
2) особливі тип правового регулювання і форма правовідносин. Оскільки правова держава і громадянин - рівноправні учасники правовідносин, основною формою їх взаємозв'язків виступає договір (про прийом на роботу, позики, купівлі-продажу, найму житлового приміщення і т. д.). Договором вищої форми є конституція, якщо вона прийнята в результаті всенародного голосування (референдуму). У ній визначаються ті особливі права, які передаються державі і не можуть належати окремому громадянинові, і ті природні права, які складають зміст приватного життя громадян і недоторканні для всієї держави. Для ліберальних соціальних систем характерне поєднання двох основних типів правового регулювання. Дії громадянина регламентуються по загально дозвільному типу, що дозволяє робити все, що прямо не заборонено в законі, що заохочує творчість, соціально корисну ініціативу. Держава, її органи та посадові особи повинні керуватися дозвільним типом правового регулювання, який дозволяє їм діяти тільки в межах своєї компетенції, робити лише те, що дозволено законом.
3) стабільний правовий статус громадянина і система юридичних гарантій його здійснення.
Стійкий, стабільний правовий статус громадянина (система його прав і обов'язків) і чіткий, безперебійно працюючий юридичний механізм його забезпечення дозволяють людині сміливо дивитися вперед, не боятися, що його права можуть бути в будь-який момент порушені.
Наступний принцип – принцип єдності права і закону. У правовій державі будь-який нормативно-правовий акт має не тільки за формою і назвою, але і за змістом бути правовим. Це означає, що він повинен відображати природно-правові засади, відповідати міжнародно-правовим нормам про права людини і громадянина, бути прийнятим легітимним органом державної влади, законно обраним або призначеним. І нарешті, при його виданні повинен бути використаний весь комплекс правових засобів і прийомів, вироблених світовою практикою. Це логічно вивірені і сумірні з гуманістичними принципами правові конструкції і поняття, адекватні нормі процесуальні форми, адресні типи і способи правового регулювання, послідовні демократичні процедури прийняття законів та інше.
Останній принцип - принцип правового розмежування діяльності різних гілок державної влади. Влада в державі може уособлювати одна людина (монарх, диктатор, харизматичний лідер), вона може належати групі осіб (хунті, верхівці партійно-політичної бюрократії). У даному випадку для пануючих неважливо, яким чином вона їм дісталася (революція, громадянська війна, переворот, у спадщину тощо). Але для правової держави характерним є демократичний спосіб придбання влади, наділення нею тільки відповідно до права, закону. Традиційна концепція поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову стосовно до сучасних державам повинна розумітися не як поділ влади, а як створення системи стримувань і противаг, що сприяють безперешкодному здійсненню всіма гілками влади своїх функцій. Законодавча влада, обрана всенародно, відображає суверенітет держави. Виконавча влада, призначувана представницьким органом влади, займається реалізацією законів та оперативно-господарською діяльністю. Судова влада виступає гарантом відновлення порушених прав, справедливого покарання винних. В Англії, США та інших країнах судова влада стала джерелом і стрижнем формування всієї правової системи. У Росії початок реальному поділу влади поклала судова реформа 1864 р. У історико теоретичному плані можна говорити про необхідність постійного підвищення судової влади, споконвіку відокремленої із зразками неупередженості та справедливості.
Поряд з викладеними правової державі властиві й принципи верховенства закону - вищого нормативно-правового акта, конституційно-правового контролю, політичного плюралізму тощо.
громадянський суспільство правовий держава україна
РОЗДІЛ 3 ОСОБЛИВОСТІ ФОРМУВАННЯ ПРАВОВОЇ ДЕРЖАВИ В УКРАЇНІ
3.1 Розвиток громадського суспільства в Україні
Проблеми громадянського суспільства були предметом інтересу і дореволюційної політико-правової думки в України. Ці питання розглядали таки представники суспільства як Шевченко, Франко, Грушевський, Драгоманов тощо. Розвиваючи основоположні ідеї східної школи, вони в той же час внесли національний елемент у розуміння громадянського суспільства.
Після жовтневої революції в Росії в 1917 році в Україну спочатку намітився процес формування громадянського суспільства. Але він був перерваний у другій половині 20-х рр. ХХ ст. встановленням тоталітарно-бюрократичної системи в СРСР.
Після проголошення в 1991 році державної незалежності в Україні концепція громадянського суспільства прийнята як загальнолюдська цінність. Вона знайшла відображення в Декларації про державний суверенітет України 1991 року і Конституції України 1996 року.
Відповідно до сучасного поданням громадянське суспільство є самостійною соціально організованою структурою для узгодження різноманітних інтересів людей. Воно не ставитися всупереч державі, а взаємодіє з ним для досягнення спільних цілей. Структурними елементами громадянського суспільства є різноманітні об'єднання громадян, політичні партії, масові рухи, тощо. До інститутів громадянського суспільства віднесено6:
- громадські організації;
- професійні та творчі спілки;
- організації роботодавців;
- благодійні релігійні організації;
- органи самоорганізації населення;
- недержавні засоби масової інформації;
- інші непідприємницькі товариства і установи, легалізовані відповідно до законодавства.
Таким чином, вперше в історії незалежної України інститути громадянського суспільства перестали бути виключно філософською чи політичною категорією, а були унормовані як система суб'єктів, наділених правами і обов'язками щодо відстоювання своїх легітимних інтересів у процесі подальшого розвитку громадянського суспільства в Україні та участь в управлінні державними справами, зокрема, у формуванні та реалізації державної правової політики.
В Україні громадянське суспільство формується в особливих умовах.
По-перше, його становлення відбувається тоді, коли проблематика громадянського суспільства вже не є актуальною для країн розвиненої демократії, новітній досвід яких свідчить про необхідність виходу за його межі в напрямку соціальної державності, що передбачає необхідність наукового пошуку складних критеріїв поєднання цих обох процесів, які певною мірою можуть бути суперечливими. Внаслідок таких змін формується якісно нова соціальна система, яку зарубіжні політологи називають «суспільством масового споживання, масової культури».
По-друге, становлення громадянського суспільства в Україні відбувається за умов творення національної державності, що так чи інакше передбачає зміцнення державницьких засад в організації суспільної життєдіяльності, утворення нових державних органів влади та управління, яких не могло бути за умов перебування в складі колишнього СРСР.
По-третє, радикальна зміна пріоритетів соціального розвитку передбачає перехідний період протиборства різних векторів тенденцій суспільного розвитку, одна з яких спирається на вкорінені впродовж значного історичного періоду стереотипи соціально-політичного облаштування, а інша зорієнтована в напрямку наближення до загальновизнаних стандартів правової демократичної державності, які, однак, практично мало адаптовані українським суспільством.
Громадянське суспільство є двигуном будь-якої демократії. Демократію не можливо насадити згори, вона проростає знизу, із зростання рівня свідомості, із активності громадян, із діяльності громадянських організацій.
Якщо у суспільстві відсутній достатній рівень демократичної свідомості, будь-які спроби насадити демократію приречені вироджуватись у складні анархічні або авторитарні гібриди.
В кожному з цих випадків суть політичної системи відмінна від декорацій в світлі яких її виставляє влада. Таким чином, швидкий «відкат» демократії, коли крок за кроком нова влада відсуває власний горизонт повноважень в бік зменшення прав та можливостей громадян, свідчить не тільки про якість і суть нової влади, а, в тому числі, про слабкість громадянського суспільства.
За даними Інституту соціології НАН, кількість членів громадських об'єднань коливається в межах 12-17% громадян. Із цієї кількості на членство в громадських організаціях припадає 7%7.
Окрім цього, тільки 2,2% з цих членів беруть активну участь в діяльності своїх об'єднань. Слабкість громадських організацій підтверджує і дослідження творчого центру "Каунтерпарт", в якому зазначається, що 75% громадських організацій мають менше 100 членів8.
Низький рівень членства найбільше позначається на спроможності громадських організацій. Так, 57% ГО протягом року виконують від 1 до 3 проектів9.
Найбільша кількість громадських організацій головним чином фінансується з грантів міжнародних організацій - 55%. Надзвичайно низький відсоток вихідців з громадянського суспільства у політичній еліті - 2,8%.
І, нарешті, дані, які остаточно змушують задуматись на перспективами громадянського суспільства в Україні: майже 50% громадян не довіряють громадським організаціям.
Така прикра ситуація з громадянським суспільством багато в чому пояснює причини демократичних провалів в Україні. Водночас, незважаючи на важке комуністичне минуле, умови розвитку громадянського суспільства важко назвати не сприятливими.
Починаючи з моменту встановлення перших дипломатичних стосунків, всі без винятку демократичні країни визначали зростання кількості та ролі громадських організацій пріоритетом розбудови демократії.
Аналіз стану громадянського суспільства та умов його розвитку дає підстави вважати, що ключовою проблемою були невірно встановлені пріоритети. Фактично, і західні донори, і помаранчева влада діяли за принципом "дати рибу, а не вудку".
Зокрема, для донорів пріоритетами були навчання та створення організаційних умов. В підсумку, це призвело до того, що багато сучасних громадських активістів володіють високим інтелектуальним рівнем, досвідом закордонних поїздок, хорошим офісом, але, водночас, вони маргіналізовані і віртуалізовані.
Для більшості з них громадська діяльність носить локальний проектний характер. Відповідно, такі організації не можуть жити без зовнішніх вливань, і ні зростання сум, ні час не збільшують їх організаційну спроможність.
Подібним чином, діяла і помаранчева влада долучаючи громадянське суспільство до діалогів, слухань, експертних оцінок, але так і не прийнявши необхідні законодавчі зміни для зростання їхньої самостійної ролі та запиту у суспільстві.
Насправді, єдиним, що робить громадянське суспільство сильним і є самі громадяни. Жодна зовнішня фінансова допомога і державне замовлення не зрівняється з підтримкою, яку можуть надати громадяни своїми коштами чи участю.
Залучення громадян та формування довіри у суспільстві мали і мають бути основними пріоритетами розвитку громадянського суспільства. Від самого початку свого створення громадські організації мали формувати солідарність між громадянами, активізувати їх у відстоюванні власних прав, у здійсненні тиску і контролю за владою.
Організація і мережа - це основні форми існування активних громадян. Тільки за таких умов можна перетворити суспільне невдоволення у громадянський тиск, а, відповідно, викликати політичні зміни.
Наявність ефективної всеукраїнської структури вже давно б перетворило локальне невдоволення законом про місцеві вибори на масштабний протест. Зрештою, саме так це відбувається в таких країнах як Греція.
Зміна пріоритетів - обов'язкова умова виживання громадянського суспільства. Новими пріоритетами, зокрема, мають стати: виникнення великої кількості локальних організацій, розбудова громадянських структур, зростання членства, охоплення значної кількості громадян проектами, організація довгострокових кампаній та участь у коаліціях.
Громадські організації України мають вийти на рівень самостійного функціонування та самофінансування, що можливо виключно при досягненні нових пріоритетів.
Процес формування громадянського суспільства - справа дуже складна. Він буде постійно стикатися з певними труднощами. По-перше, громадські структури схильні до небезпеки перетворитися в інститути обслуговування егоїстичних, деструктивних індивідуальних або групових інтересів. По-друге, їх завжди намагатиметься прибрати до рук владу бюрократичного апарату. І, нарешті, третя небезпека - це структури громадянського суспільства можуть бути або занадто аморфними, нездатними приймати конструктивні рішення, або надто організованими, де окремі члени асоціацій не можуть проявити свою самостійність.
Словом, проблем багато, але вирішувати їх можна буде лише тоді, коли ми вступимо на шлях формування громадянського суспільства. Причому цей процес необхідно підштовхувати хоча б тому, що наша держава молода і далеко не всі жителі нашої країни зробили свідомий вибір на користь українського громадянства. Тобто підданих в Україну набагато більше, ніж повноцінних громадян. Процес формування Української громадянської нації необхідно починати вже зараз. І можливий такий процес тільки при одночасному розвитку автономних від держави структур громадянського суспільства.
Особливу роль у формуванні нової загальноукраїнської ідентичності має відіграти поширення в Україні «культури солідарності», створеної світової соціал-демократією.
Громадянське суспільство не створюється протягом одного дня і навіть протягом одного року. Воно не створюється за вказівкою згори. Сучасна демократія немислима без розвиненого громадянського суспільства.
3.2 Шляхи формування правової держави в Україні
Однією з головних тенденцій процесу розвитку державності в сучасному світі є поступове сприйняття людством напрацьованих прогресивною політико-правовою думкою надбань і особливо таких загальнолюдських цінностей, як демократія, право, права і свободи людини, гуманний і справедливий правопорядок. Наслідком цього процесу стало формування і конституційне закріплення концепції демократичної, соціальної, правової держави як синтезованого відображення загальнолюдського її призначення.
З часів проголошення Декларації про державний суверенітет ця тенденція почала знаходити своє місце і в Україні. Завдяки вибореній Україною незалежності відбулося відродження ліберально-демократичної традиції в українському конституціоналізмі — концепція демократичної, соціальної, правової держави стала складовою частиною української державницької ідеології. Проголошення в Конституції України як соціальної, правової держави зумовлює необхідність розвитку її конституційної моделі. Ця модель, її зміст, який визначається системою притаманних соціальній правовій державі рис і принципів, стала предметом більш пильної уваги не тільки з боку вітчизняних науковців, але й суспільства в цілому. Прикладом цього є формування в середовищі українських правознавців двох підходів щодо назви такої держави, які відображають певні відмінності в баченні її сутності.
Поняття «соціальна, правова держава» можна розглядати як теоретичне і як практичне поняття, таке, що спирається на конституційне проголошення країни соціальною і правовою. Конституція, проголосивши Україну соціальною правовою державою, закріпила не стільки реальний, скільки бажаний стан держави, що констатується в її преамбулі. Таким чином, в Україні на сьогодні створені лише правові передумови для становлення і подальшого розвитку цієї концепції.
Формування соціальної, правової держави — це складний і тривалий процес. Для того щоб побудувати в Україні правову державу, треба передусім, щоб ті вимоги, які становлять її зміст, а