Соціальна держава

просто ринкове господарство, а соціально орієнтоване, яке відомий німецький економіст А. Мюллер-Армак уявляв у вигляді певного «магічного трикутника», кутами якого є цілі особистої свободи, економічного та соціального забезпечення і економічного зростання [129, с.268].

Соціальне ринкове господарство не є виключно теорією конкуренції; це, радше, ідеологічна концепція у тому сенсі, що метою соціального ринкового господарства є координація між сферами життя, репрезентованими ринком, державою і соціальними групами. Її база, отже, є як соціологічною, так і економічною, як статичною, так динамічною. Це діалектична концепція, в котрій соціальні цілі відіграють таку ж важливу роль, як і цілі економічні, так що вона сполучає економічну та соціальну політику [129, с.265].

У вітчизняній науковій літературі зазначається, що ідея соціального ринкового господарства живиться в основному з трьох джерел — неолібералізму, християнського соціального вчення і демократичного соціалізму. Неоліберали вважають, що держава має втручатися в господарський процес, але лише для того, щоб забезпечити передумови для конкуренції. З християнського соціального вчення запозичені два принципи: принцип особистості, який ставить людину в центр уваги і перетворює її на мірило всієї громадської і економічної діяльності; принцип субсидіарності, яким припускається якомога більша децентралізація процесу прийняття економічних рішень. Нарешті, представники демократичного соціалізму, прихильниками якого виступають профспілки і соціалістичні партії, наполягають на тому, щоб економічні рішення приймалися під певним громадським контролем. Зокрема, йдеться про забезпечення державою мінімуму доходу, що гарантує фізичне існування працівника. Більше того, держава має вживати заходів щодо вирівнювання динаміки доходів, щоб запобігти значному розриву між високими та низькими доходами [95, с.97].

На думку П.М. Рабіновича, соціальна орієнтованість економіки полягає, по-перше, в тому, що виробництво дає змогу створити й нагромадити матеріальні ресурси, необхідні для забезпечення існування найбільш соціально незахищених верств населення – непрацездатних (за віком чи за станом здоров’я) та вимушено безробітних. А по-друге – в тому, що це виробництво у кінцевому підсумку підпорядковується задоволенню матеріальних та культурних потреб усіх членів суспільства [175, с.27].

В Україні, де триває складний і суперечливий процес формування ринкових структур, засадничих елементів ринкової економіки, нова Конституція закріпила знакове положення, згідно з яким «держава забезпечує … соціальну спрямованість економіки» (ч.4 ст.13) [92].

«Соціальна складова не може розглядатися, як це має місце у багатьох випадках зараз, як щось побічне щодо політики реформ, лише їх додаток, один з сегментів», - наголошував Президент України Л.Д. Кучма у своєму виступі на науковій конференції 16 листопада 2000 року. «Потрібно зрозуміти, що соціальна переорієнтація економічної політики – це не тактичний крок, а визначальна ціль та задум здійснюваних у країні перетворень. Мова йде про безпосереднє втілення в життя завдань, що визначають довгострокову стратегію соціально-економічного розвитку держави, побудову в Україні ефективної соціально орієнтованої ринкової економіки» [234].

ІІ. Відповідно до Загальної декларації прав людини, прийнятої Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 року, ідеал людської особи, вільної від страху та нужди, можна здійснити, тільки якщо будуть створені такі умови, за яких кожен зможе користуватися своїми економічними, соціальними та культурними правами – так званими правами «другого покоління». Вказані умови не можуть виникнути без певної діяльності такої держави, яку, починаючи з першої половини ХХ ст., деякі науковці стали відображати поняттям «соціальна держава»*. Відтоді ж постало питання про взаємозв’язок між здійсненністю економічних, соціальних і культурних прав людини, з одного боку, та специфічними ознаками соціальної держави - з іншого. Як свідчить практика, воно залишається актуальним і сьогодні.

Соціальна держава – це держава, основним завданням котрої є створення умов і відповідальність за реалізацію прав людини «другого покоління». Як видається, це положення є центральним у сучасній концепції соціальної держави [1, с.130; 54, с.32-35; 94, с.217; 104, с.23; 128, с.3; 138, с.118; 267, с.22-27]: адже держава, де реально не забезпечені вищеназвані права і яка навіть не прагне до цього, однозначно не може іменуватися соціальною.

Загальна декларація прав людини, ратифікована більшістю держав світу, проголошує, що кожна людина як член суспільства має право на соціальне забезпечення і на здійснення необхідних для підтримання її гідності і для вільного розвитку її особи прав у економічній, соціальній та культурній галузях за допомогою національних зусиль та відповідно до структури і ресурсів кожної держави (ст. 22) [68]. Положення цієї та інших статей (23-27) Декларації, присвячених правам «другого покоління», були розвинені й деталізовані в Міжнародному пакті про економічні, соціальні та культурні права, Європейській соціальній хартії, конституціях багатьох країн**, у тому числі й України. Але, незважаючи на це, питання про статус та гарантії соціально-економічних прав ще й зараз залишається дискусійним.

Означені права відрізняються від прав людини «першого покоління», тобто громадянських і політичних, принаймні, у двох аспектах. По-перше, своїми змістовними характеристиками, по-друге – способами їхньої реалізації та захисту.

Для правильного розуміння суті принципових відмінностей між двома «поколіннями» прав людини необхідно звернутися, передусім, до усталеного у політико-правовій думці розрізнення «негативної» і «позитивної» свобод. (Саме свобода, як відомо, є незаперечною і найвищою цінністю сучасного цивілізованого світового співтовариства.)

Коли мова йде про вільний стан індивіда у сенсі самостійності його буття, незалежності його дій від примусових впливів ззовні або відсутності перепон на шляху досягнення даною особою власних цілей, застосовується негативне поняття свободи – «свободи від чогось або від когось». Можливості ж індивіда вчиняти позитивні дії у власних інтересах охоплюються позитивним поняттям свободи, яке передбачає певне індивідуальне домагання якихось дій чи благ («свобода для …»). У західній науковій літературі часто підкреслюється, що між негативною та позитивною сторонами свободи існують досить непрості, напружені й навіть контрарні відносини. Той, хто бажає бути абсолютно незалежним від інших, широко користуватися плодами негативної свободи, повинен обмежувати себе або й навіть відмовлятися від можливостей та перспектив, що випливають із позитивного розуміння свободи [114, с.87].

У світлі такого підходу до відмінностей між двома «поколіннями» прав людини видається зрозумілою і науково обґрунтованою прийнята у теорії держави та права їх змістовна характеристика як прав «негативних» і «позитивних». Якщо права громадянські (особисті) та політичні головно спрямовані на забезпечення свободи від протиправного втручання державної влади (негативні права), то для соціально-економічних прав характерною є якраз наявність претензій на забезпечення і здійснення інтересів індивіда за допомогою державних дій (позитивні права).

Історично друга категорія прав людини склалася у самостійну систему домагань і була визнана сучасними державами як реакція на недостатність прав «першого покоління». Останні опосередковують суспільні відносини формальної рівності та свободи усіх учасників соціальної взаємодії, по суті, вони являють собою конкретизацію вихідної правової цінності і стану, природно притаманного людині цивілізованого суспільства, - свободи. При цьому чисельні суттєві фактичні відмінності між людьми часто просто ігнорувалися, що призводило до непропорційного розподілу соціальних благ (соціальної нерівності), поляризації суспільства за рівнем матеріальних статків і престижності соціальних статусів [28, с.144].

Визнаючи цілком слушною висловлену у вітчизняній юридичній літературі думку про недопустимість ігнорування впливу соціального вчення Церкви на розвиток концепцій соціальної держави [79, с.117; 265, с.29], у контексті викладеного вважали б доречним звернути увагу на одну важливу особливість. Остання полягає у тому, що на першому етапі свого розвитку (1878-1922) соціальна католицька доктрина обстоювала насамперед соціально-економічні права і при цьому не визнавала загального права на релігійну свободу, а також принципу рівності політичних прав громадян, і лише під час понтифікату Івана ХХІІІ (1958-1963) «церковний» каталог прав людини було приведено у відповідність із «світським» шляхом включення до нього, крім соціально-економічних і культурних, також усіх основних прав людини «першого покоління» [185, с.166]. Як бачимо, з точки зору католицької Церкви, саме соціально-економічні права знаходяться на першому місці, саме вони за хронологією їх визнання соціальною доктриною, є, так би мовити, правами «першого покоління», а це ще раз переконливо свідчить про їх значущість у житті людини.

Таким чином, якщо суть громадянських і політичних прав полягає в обмеженні ролі держави у духовному, соціально-економічному та політичному регулюванні, наданні більшої свободи вибору для особи, то соціально-економічні права розширюють сферу державного контролю, збільшують патронажну роль держави щодо суспільства.

Права «першого покоління» втілили та юридично закріпили цінності ліберального суспільства. Права «другого покоління» відбивають цінності соціально орієнтованої держави. За умови збереження громадянських і політичних прав (передусім права приватної власності) поява позитивних прав породила проблему пошуку балансу між гарантіями свободи особи, з одного боку, і правом держави перерозподіляти ті чи інші блага — з іншого [125, с.147]. Власне, ця проблема уявляється однією з найскладніших у процесі розбудови, зокрема в Україні, соціальної правової держави, про що детальніше йтиме мова у наступному пункті нашого дисертаційного дослідження.

Виходячи насамперед із змістовних відмінностей позитивних і негативних прав, західна доктрина традиційно протиставляє соціально-економічні права «класичним» (особистим і політичним). Класичні права визнаються абсолютними, природними і невідчужуваними, дійсно суб’єктивними правами; такими, що, безумовно, зв’язують держави і підлягають судовому захисту. Водночас соціальні права у власне юридичному сенсі правами не вважаються, а розглядаються як домагання на отримання від держави (за рахунок перерозподілу національного доходу) певних матеріальних благ, що гарантують «гідний рівень життя». Ці права звичайно кваліфікуються як цільові, програмні, такі, що зобов’язують державу до соціально орієнтованої діяльності. Це не суб’єктивні права, а об’єктивні обов’язки держави, виконання котрих перебуває у залежності від наявності відповідних матеріальних благ [28, с.144].

Безумовно, соціально-економічні права мають свою специфіку щодо способів їхньої реалізації та захисту: адже ступінь їх гарантованості з боку держави — на відміну від класичних прав «першого покоління» — дійсно перебуває у досить жорсткій залежності від стану економіки відповідного суспільства, або, за виразом російської дослідниці І. Ледях, від «соціальної дієздатності держави» [104, с.27]. За прикладами для підтвердження цієї тези далеко ходити не треба: на тлі масового безробіття, тотального зубожіння та інших сумних реалій життя в Україні закріплені Конституцією положення про забезпечення прав особи на працю (ст.43), соціальний захист (ст.46), житло (ст.47), достатній життєвий рівень для себе і своєї сім’ї (ст.48) виглядають досить декларативними і є, скоріше, «добрими намірами» держави.

Якщо основні громадянські та політичні права людини, такі, як право на життя, право на визнання правосуб’єктності, свобода думки, совісті, релігії та низка інших, не мають суттєвих відмінностей за ступенем їх забезпечення, то цього не можна сказати про рівень забезпечення соціально-економічних прав, який багато в чому зумовлений рівнем промислового та соціально-економічного розвитку тієї чи іншої країни, наявністю у неї належних матеріально-фінансових ресурсів. Не випадково багато зарубіжних і низка вітчизняних учених не визнають, як зазначалося, прав людини «другого покоління» суб’єктивними, оскільки такі права не можуть бути безпосередньо захищені державно-правовими засобами, передусім у судовому порядку. Зокрема, на думку І. Кукліної, «у глобальному вимірі проблема реалізації соціально-економічних прав – це проблема розвитку, а тому ... не може бути вирішена традиційними правозахисними методами» [99, с.26].

Посилаючись на цю обставину, низка держав, наприклад США, не визнають юридичну обов’язковість прав, проголошених у Міжнародному пакті про економічні, соціальні та культурні права. У 1986 році Державний департамент США розіслав своїм дипломатичним та консульським представництвам за кордоном ноту, в якій запропонував їм виключити із щорічних доповідей про дотримання прав людини у країнах перебування розділ, що мав назву «Економічна, соціальна та культурна ситуація». У цій ноті, зокрема, зазначалося: «США дотримуються тієї точки зору, згідно з якою економічні та соціальні права є побажаннями, а не юридичними зобов’язаннями. Тому вони не включаються нами до поняття «міжнародно визнані права людини» [17, с.43].

З останнім твердженням погодитися не видається можливим: воно суперечить не тільки Міжнародному пакту про економічні, соціальні та культурні права, але й Загальній декларації прав людини (яка, без сумніву, є для світової спільноти основоположним документом у царині прав особи), іншим численним договорам та угодам, резолюціям Генеральної Асамблеї ООН, її допоміжних органів.

У цілому, на наш погляд, незважаючи на об’єктивно існуючі відмінності між правами двох «поколінь» за механізмами реалізації та гарантування, на початку третього тисячоліття виглядає безперспективним та й, мабуть, недоречним протиставлення різних категорій прав людини за критеріями їх «природності» і важливості у житті сучасної цивілізованої людини. Остання не уявляє свого нормального існування ні без «першого», ані без «другого», а тепер вже й «третього покоління» прав особи.

Ідея універсальності, неподільності й невибірковості усіх прав людини – одне із найважливіших положень Віденської декларації та Програми дій, прийнятих на Всесвітній конференції з прав людини у Відні 1993 р. Як зазначалося на цій конференції, у минулі десятиріччя тривали постійні дебати щодо відносної важливості одних типів прав стосовно інших. Тому особливо своєчасною була зроблена на конференції заява про те, що «права людини є універсальні, неподільні, взаємозалежні та взаємопов’язані» і що до громадянських, економічних, культурних, політичних та соціальних прав треба ставитися з однаковим підходом та увагою [29, с.228].

В Україні, як і в інших постсоціалістичних країнах, забезпечення соціальних прав громадян потребує докорінної перебудови відносин власності, визнання непорушності та гарантованості кожному громадянинові економічної свободи. Збереження і розвиток усіх форм власності – необхідна умова для набуття особою економічної свободи, без якої неможлива і свобода політична. Економічна свобода індивіда, його економічна незалежність – умови становлення громадянського суспільства як суспільства незалежних і повноправних громадян, чия свобода гарантована, а права — надійно захищені [2, с.81-82].

В сучасному суспільстві без соціальної держави неможливе повноцінне здійснення не лише економічних, соціальних та культурних прав, але й прав «першого покоління» – особистих і політичних. У випадку незабезпеченості соціальної сторони життєдіяльності людей, гідного рівня їхнього життя деформується вся структура прав і свобод людини: знижується політична активність, зростає апатія і зневіра в державу, далеко не завжди є доступними індивіду гарантії прав і свобод (наприклад, права на захист). Соціальна незахищеність нерідко породжується незабезпеченістю основного громадянського (особистого) права – права приватної власності. Проблеми матеріального забезпечення відіграють вирішальну роль під час виборів у представницькі органи, в передвиборчій боротьбі за пост президента. Тому соціальна держава безпосередньо впливає на здійснення всього комплексу прав і свобод людини [138, с.118]. Саме в такому контексті потрібно, на нашу думку, трактувати дефініцію*, запропоновану київським соціологом В. Жмиром: «Соціальна держава – це держава, що послідовно проводить політику, спрямовану на захист прав людини» [63, с.8].

У цілому аналіз другого «блоку» завдань соціальної держави дає підстави стверджувати, що без їх виконання неможливі ані зміцнення соціального миру в суспільстві, ані сприяння людині у досягненні нею власними силами матеріального добробуту. Саме тому здійсненність прав людини «другого покоління» бачиться визначальною якістю соціальної держави – тим «лакмусовим папірцем», за допомогою котрого чітко проявляються успіхи та прорахунки у процесі її розбудови [151, с.59].

ІІІ. Третій «блок» завдань соціальної держави становить комплекс заходів, спрямованих на створення й підтримання гармонійних відносин у суспільстві, на зміцнення соціального миру та злагоди, стримування надмірного, конфліктогенного соціального розшарування населення [33, с.11; 34, с.29; 90, с.29; 163, с.357; 191, с.6; 220, с.12].

У сутнісному вимірі соціальна держава служить суспільству і прагне виключити чи бодай звести до мінімуму соціальні відмінності і на цій основі забезпечити досягнення соціального миру в суспільстві [137, с.120].

Реалізація вказаного завдання тісно пов’язана із проблемою визначення і встановлення соціальної справедливості, що є однією з найскладніших і найдискусійніших тем у сучасних політичній, юридичній, філософській, соціологічній та економічній науках.

Видається слушною висловлена у вітчизняній юридичній літературі думка про те, що «соціальна справедливість як суспільне явище є однією з найважливіших соціальних і правових цінностей. Вона є водночас і моральною, і правовою категорією, яка виконує роль загального критерію у суспільних відносинах, пов’язаних із процесами обміну і розподілу, критерію, який допомагає з позицій загальнолюдських та інших пануючих у суспільстві уявлень порівняти, чи дійсно відповідає відплачування за зроблене соціальній цінності та характеру того, що зроблене» [231, с.8].

Соціальна справедливість зовсім не обов’язково асоціюється, як це прийнято було вважати за радянської доби, із запереченням приватної власності, проте без певного її обмеження навряд чи можлива. «Власність зобов’язує», - зазначається у ст.13 Конституції України. Аналогічні положення є й у багатьох інших новітніх конституціях (ФРН, Хорватії, Чехії та інш.).

У цьому контексті заслуговує на увагу так звана «дистриб’ютивна теорія» соціальної держави. Як зазначає О. Скрипнюк, теорія дистриб’ютивної справедливості повинна насамперед вирішити проблему чесного та адекватного розподілу публічних благ (public benefits) між членами суспільства, громадянами тієї чи іншої держави. У реальному житті, порушуючи питання щодо визначення сутності соціальної держави, а також дистриб’ютивної справедливості, ми фактично маємо справу із цілим спектром проблем – починаючи від працевлаштування та прибутків і закінчуючи податками та медичним обслуговуванням, надто в умовах обмеженості ресурсів [209, с.19].

На думку українських дослідників В. Хари та В. Новікова, «вона (соціальна держава – О.П.) покликана забезпечити соціальну компенсацію, яка дає можливість уникнути конфліктів внаслідок нерівномірного розподілу ресурсів. Головна мета, що випливає з сутності соціальної держави, – обмежити і нейтралізувати потенційно деструктивну природу ринку щодо лінійної залежності багатства країни і відносного рівня соціальних витрат» [241].

Активна участь соціальної держави у процесах суспільного розподілу і перерозподілу новоствореної (передусім прибуткової) вартості є одним із найважливіших напрямів державної діяльності. Чільне місце при цьому відводиться так званій «політиці доходів», реалізовуваній за допомогою збалансованої системи оподаткування, формування соціально орієнтованого бюджету, фінансування соціальних програм. Механізм оподаткування чинить значний вплив на формування реальних доходів та рівень життя населення і найбільш повно характеризує реальний стан дотримання принципу соціальної справедливості, а також визначає ступінь захисту соціально-економічних прав громадян. Економічно сильною і стабільною в своєму розвитку може стати тільки та держава, чия законодавча база функціонування механізму оподаткування доходів населення відповідає інтересам переважної більшості громадян. Світовий досвід засвідчує, що кожна демократична держава, яка прагне мати в суспільстві соціальний мир і злагоду, постійно удосконалює систему оподаткування доходів громадян у напрямі повної узгодженості інтересів усіх верств населення [117, с.29].

В Україні грошові доходи найбільш забезпеченої частини населення (10%) перевищують доходи найменш забезпечених верств у 12 разів. У країнах Західної Європи цей коефіцієнт не перевищує 6 разів, у США – 11. На думку Президента України Л.Д. Кучми, нині такі контрасти в доходах є чи не основним чинником соціального напруження в суспільстві [217]. А відтак, для України особливо актуальною є проблема формування та проведення ефективної «політики доходів» і прийняття з цією метою Податкового кодексу, який повинен стати надійною юридичною основою для створення досконалого та соціально справедливого механізму оподаткування доходів громадян.

Однією з найперших загально соціальних потреб, організовувати задоволення яких призначена за своєю соціальною сутністю держава, на думку П.М. Рабіновича і Ю.П. Лободи, є забезпечення необхідної єдності суспільства як цілісного соціального організму (які б внутрішні суперечності його не «розшматовували»). Остання обставина якраз і зумовлює інтегративну (координуючу, узгоджувальну, «консенсусну») місію держави, при виконанні якої вона може виступати виразником, представником інтересів не тільки домінуючої частини населення, але й усього суспільства [183, с.91].

Зрозуміло, що існування будь-якої держави, у тому числі соціальної, навряд чи можливе без соціальних конфліктів (явних або ж прихованих), без зіткнення протилежних суспільних інтересів різних соціальних груп (верств, класів).

Соціальна згода – явище, протилежне конфліктові. Це один із чинників, які сприяють інтегративним процесам у суспільстві. Це підвалина соціального співробітництва, котра, будучи однією з форм соціальної взаємодії, вічна так само, як і суспільство та конфлікт. Позитивна функція соціальної згоди полягає в тому, що остання інтегрує суспільство, допомагає зберегти його цілісність і розв’язати протиріччя розвитку без шкоди для цілісності. Негативна її роль бачиться в тому, що згода за певних обставин консервує застійні та регресивні тенденції. Але у будь-якому разі згода потрібна, аби подолати вже існуючу конфліктну ситуацію [50, с.278].

При цьому ідеї соціального партнерства, сприйняті та втіленні в життя західними країнами, забезпечують створення умов, необхідних для розв’язання соціальних суперечностей у мирних, цивілізованих формах; для подолання конфліктних ситуацій не насильницьким, а переговорним, консенсусним шляхом.

Принагідно зауважимо, що поняття «соціальне партнерство», як правило, розуміють досить вузько, застосовуючи його лише щодо царини трудових відносин. Проте, як справедливо зазначається у вітчизняній та зарубіжній політико-правовій літературі [98, с.72; 162, с.300], механізми й методи соціального партнерства можуть використовуватись у будь-яких галузях, де перехрещуються інтереси різних груп. Зокрема предметом соціального партнерства можуть стати: соціально-економічні консультації з широкого кола питань між різноманітними суб’єктами політичної системи, включаючи державу; угоди між споживачами та виробниками щодо рівня цін та обслуговування; взаємини між державними органами соціального забезпечення, благодійними фондами та об’єднаннями інвалідів, багатодітних сімей; розв’язання екологічних та міжнаціональних проблем. Така точка зору видається правомірною з огляду на те, що вона в цілому відповідає реаліям соціального партнерства у розвинених індустріальних країнах, де його інститути пронизують усі сфери суспільного життя, а не лише трудові відносини.

Як пишуть В. Кремень та В. Ткаченко, у найбільш широкому трактуванні громадянське суспільство – це певний механізм неформального соціального партнерства (курсив наш — О.П.), який уможливлює підтримання балансу існуючих інтересів у суспільстві та їх реалізацію [96, с.318].

Обов’язковими умовами ефективного функціонування системи соціального партнерства російські науковці В. Руденкін і Н. Саликова вважають:

1) чітке усвідомлення кожним суб’єктом специфіки свого групового інтересу та ясне уявлення про те, як його слід відстоювати;

2) прийняття суб’єктами соціального партнерства своєрідної філософії «спільної долі», тобто визнання конструктивної взаємодії одного з одним як стратегії, що не має будь-якої розумної альтернативи;

3) наявність нормативно-правової бази, покликаної інституціоналізувати соціальне партнерство, надати йому стабільного, тривалого характеру [193, с.185-186].

Для формування й розвитку соціального партнерства особливого значення набуває забезпечення таких прав і свобод: повага і захист людської гідності шляхом створення сприятливих умов праці; можливість вільного розвитку особи; заборона дискримінації (ніхто не може бути обмеженим у своїх правах залежно від статі, віку, походження, національності); створення коаліцій (право на основі вільного вибору, спільних цілей та інтересів створювати об’єднання чи союзи); вільний вибір професії, місця роботи й навчання; гарантія приватної власності за умов спрямованості підприємництва на вирішення соціальних завдань і запровадження обмежень на власність, якщо вона використовується всупереч загальному добру [58, с.60].

Дістаючи втілення передусім у трудових відносинах, принципи соціального партнерства зорієнтовані на створення балансу таких силових векторів:

- сили найманого робітника, яка полягає у володінні й розпорядженні власним робочим часом. Звичайний кваліфікований, а тим більше некваліфікований робітник практично завжди може бути замінений рівноцінним; кожний окремий найманий робітник має незначну силу на ринку праці;

- сили профспілки, що залежить від ступеня організаційної та фінансової підтримки її діяльності з боку рядових членів профспілки, від реального авторитету профспілкового центру, галузевої профспілки, низової профорганізації у системі соціальних, економічних, політичних відносин;

- сили підприємця (вона — в його контролі над вакантними робочими місцями), а правомірність підприємницької сили закріплює комплекс юридичних актів і прав, які захищають власність. Серед засобів контролю підприємця – повноваження наймати, переводити, заохочувати, карати і звільняти найманих працівників. Проте в цьому він обмежений правом робітників організовувати заходи страйкового характеру, звертатися до державних органів із проблем трудових відносин;

- сили менеджменту, котра в індустріальних відносинах полягає в контролі над робочими місцями і тотожна можливостям підприємців, чию волю і політику реалізує менеджмент;

- сили громадськості, джерело якої — у політичному контролі й законному праві ухвалювати та вводити в дію закони й забезпечувати контроль за їх виконанням. У цьому процесі використовуються можливості державних механізмів, які підсилюють або послаблюють вплив профспілок залежно від правил економічної та політичної гри [58, с.60-61].

Збалансуванню вказаних «силових векторів», що є запорукою досягнення соціального консенсусу в суспільстві, приділяється увага і в сучасній Україні, де початок процесу інституціалізації соціального партнерства було покладено 1992 року. Тоді відповідно до Закону України «Про зайнятість населення» (ст.17) було створено Український координаційний комітет сприяння зайнятості, до складу якого входили представники профспілок, органів державного управління, власники підприємств або уповноважені ними особи. У тому ж році Декрет Кабінету Міністрів України «Про оплату праці» започаткував створення правових основ регулювання оплати праці на основі системи тарифних договорів. З того часу формування механізму та організаційних структур соціального партнерства в Україні набуває чимраз більшої ваги в умовах переходу до ринкової економіки, приватизаційних процесів, загострення соціально- трудових відносин. Не випадково в «Основних напрямах соціальної політики на період до 2004 року», схвалених Указом Президента України від 24 травня 2000 року, підкреслюється: «Необхідною передумовою забезпечення сталого економічного розвитку держави, утвердження в суспільстві соціальної злагоди, громадянського миру і демократії є вдосконалення соціально-трудових відносин на всіх рівнях управління, запровадження нових підходів до підвищення дієвості соціального партнерства, розвитку співробітництва та взаємодії представницьких органів сторін соціально-трудових відносин» [142].

Проблеми соціального партнерства, безумовно, потребують серйозної уваги як з боку науковців, так і органів державної влади й управління. І передовсім на порядку денному стоїть завдання прийняття відповідного закону.


1.3.2 Ознаки та функції соціальної держави

З вищенаведених «блоків» завдань випливають, на нашу думку, й відповідні суттєві ознаки тієї держави, котру можна вважати соціальною.

Першою із таких ознак є фактичне створення державою необхідних передумов для самостійного забезпечення працездатною людиною гідного життя для себе та своєї сім’ї, а також здійснення державних заходів щодо підтримки непрацездатних груп населення принаймні на рівні прожиткового мінімуму.

Друга ознака — реальне забезпечення гарантій реалізації економічних, соціальних і культурних прав громадян.

І, нарешті, третьою ознакою виступає практична діяльність держави, спрямована на мінімізацію невиправданих соціально-економічних відмінностей між членами суспільства, на стримування надмірного майнового розшарування населення, на зміцнення соціальної злагоди та єдності народу.

Отже, фактичні дії держави з реального розв’язання — у певних, конкретно-історичних умовах — трьох «блоків» завдань, зазначених у попередньому фрагменті дисертації, якраз і є суттєвими ознаками її як держави соціальної. А відтак, ця «тріада» ознак і повинна бути, на нашу думку, відображена у загальній дефініції такої держави.

З огляду на вищесказане, поняття соціальної держави можна визначити у такій спосіб: соціальна держава — це держава, яка, маючи за економічну основу соціально орієнтоване ринкове господарство, створює всі можливі умови для реалізації економічних, соціальних і культурних прав людини, для самостійного забезпечення ініціативною та соціально відповідальною особою необхідного рівня матеріального добробуту собі та членам своєї сім’ї; гарантує кожному прожитковий мінімум для гідного людини існування й сприяє зміцненню соціальної злагоди в суспільстві.

Така держава може мати, ясна річ, певні різновиди. Їх з’ясуванню присвячено один із наступних підрозділів дисертації.

Крім того, виникає питання: яке місце посідатиме така держава у типологічних схемах, створених, зокрема, за формаційним критерієм? З огляду на висвітлені вище методологічні засади даного дослідження, відповідь на це питання бачиться такою.

Ознаки соціальної держави у повному обсязі можуть бути притаманними лише державі так званого соціально-демократичного типу (ця обставина зафіксована навіть у самій назві цього типу держави).

Вітчизняний розробник концепції «держави соціальної демократії» П.М. Рабінович прогнозує формування у майбутньому історично нового різновиду соціально-економічного підґрунтя розвиненого суспільства і відповідної держави. Йдеться про комбінацію таких форм власності на засоби виробництва, як приватна (групова й індивідуальна) і суспільна (державна та комунальна або муніципальна). Хоча їм усім забезпечуватимуться формально рівні умови співіснування, проте переважна частина засобів виробництва перебуватиме у приватній власності. При цьому трудівники — абсолютна більшість населення країни — матимуть можливість так чи інакше розпоряджатися використовуваними засобами виробництва і результатами своєї праці, здійснюваної на базі цих засобів [176, с.49].

На думку вказаного автора, якісно новому станові всесвітньо-історичного розвитку людства — його переходу до громадянського правового суспільства соціальної демократії — відповідає у політико-юридичній сфері і зорієнтований на соціальну демократію перехідний тип держави (держави соціально-демократичної орієнтації).

У сучасних умовах можна виділити два основних різновиди держав такого перехідного типу:

а) держави, які існують у промислово розвинених країнах соціально орієнтованого, «соціалізованого» капіталізму;

б) держави, які існують у країнах, що переходять від авторитарно-бюрократичного ладу псевдосоціалізму до громадянського суспільства і перетворюються з організації тоталітаризованої влади колишньої партійно-управлінської верхівки на організацію влади більшості населення (зокрема, колишні радянські республіки та історично аналогічні їм держави) [176, с.50-51].

Слід мати на увазі, що «типологічна приналежність держави відображає її соціально-змістовну сутність, так би мовити, у статиці. А в динаміці, в «роботі» держави така сутність розкривається через реалізацію її основних функцій» [176, с.45]. У цьому зв’язку підкреслимо, що розвинена, «повноцінна» соціальна держава як держава соціально-демократичного типу виконує, взагалі кажучи, всі функції останньої. Але специфічними функціями, в яких виражається, власне соціальність держави, є наступні:

- соціально-активізуюча (сприяння економічній активності працездатних верств населення);

- соціально-правозабезпечувальна (забезпечення реальних гарантій здійснення економічних, соціальних і культурних прав усіх громадян);

- узгоджувальна, «консенсусна» (зміцнення соціального миру й злагоди у суспільстві).


1.4 Правова держава і соціальна держава: діалектична єдність їхніх суперечностей


У цивілізованому світі вже, вочевидь, ніхто не заперечуватиме, що концепція і реальне формування правової держави стали великими досягненнями людського розвитку, нерозривно пов’язаними з утвердженням «першого покоління» прав людини. Дещо складнішою видається ситуація із феноменом соціальної держави. На нашу думку, центральним у наукових дискусіях довкола

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: