1933г. Трагедия голода на Украине (1933: Трагедія голоду)
У лютому 1931р. ЦК партії прийняв «Положення про осередок ВКП(б) у колгоспах». Відповідно до нього сільські осередки в районах суцільної колективізації обов'язково мали бути перетворені на колгоспні. Однак приблизно з 30 тисяч самостійні осередки мали тільки 4767 колгоспів. Не маючи можливості спиратися на сільські осередки при розв'язанні питань виробничого характеру, районні комітети партії діяли через уповноважених, котрі виїжджали на села проводити чергову кампанію. У доколгоспному селі такий метод роботи себе виправдав, але в нових умовах він став явно неефективним.
Відрив безпосередніх виробників від засобів виробництва відсував на задній план віковий досвід селянського господарювання, а методи колективної організації праці не могли бути засвоєні без допомоги іззовні, з боку робітничого класу. Життя показало: найкраща організаційна форма участі робітників у налагодженні колективних методів господарювання на селі - державні машинно-тракторні станції. Можна сказати, що МТС являли собою інтегральним елемент колгоспного ладу, без якого колективне господарювання на селі існувати не могло, їх мережа швидко розвивалася. Активно впливати на організаційно-господарське зміцнення колгоспів МТС ще не могли. У першій п'ятирічці розв'язувалися питання, пов'язані з формуванням трудових колективів, одержанням, розміщенням і освоєнням техніки, налагодженням виробничих зв'язків з колгоспами.
На відміну від інших районів країни на становищі в сільському господарстві України дуже позначилася чехарда з адміністративно-територіальним поділом. XVI з'їзд партії вирішив спростити систему управління за рахунок ліквідації окружної ланки. Проте на Україні областей тоді не існувало. Замість того, щоб утворити їх шляхом укрупнення округів, рішення з'їзду тут виконали буквально. В результаті виникла дволанкова система управління: центр-район. З вересня 1930р. територію УРСР розподілили на 503 адміністративні одиниці, якими керували безпосередньо з Харкова: Молдавську АРСР, 18 міст центрального підпорядкування і 484 сільські райони. Управляти такою кількістю районів а одного центру було неможливо. 3 лютого по жовтень 1932р. в республіці відбувався непростий процес організації областей. Апарат обласних організацій тільки формувався і ситуацією на місцях не володів, тоді коли обтяжливі для центру прямі зв'язки з сотнями районів фактично припинилися.
При аналізі причин дезорганізації колгоспного виробництва не можна відкидати неготовності основної маси колгоспників до колективної праці. І все ж безуспішність спроб реалізувати в масовому масштабі заходи щодо організаційно-господарського зміцнення колгоспів, які добре себе зарекомендували в передових артілях, пояснювалася, насамперед, не особливостями селянської психології, а руйнівним впливом продрозкладки.
З одного боку, селяни не могли почувати себе господарями у власному колгоспі, тому що вироблена колективною працею продукція не ставала власністю колективу. З іншого боку, вони знали, що колгоспи утворені шляхом об'єднання їхніх власних засобів виробництва. Колізія розв'язувалася просто: колгоспники починали забирати продукцію, вироблену в громадському господарстві, до її оприбуткування і вивозу. Такі дії кваліфікувалися як крадіжка. За свідченням М. М, Хатаєвича, у 1932р. крадіжками займалися від 85 до 90% колгоспників. Крали, щоб забезпечити себе продуктами харчування або щось заробити продажею. На ринку, який «існував практично нелегально, ціни на продукцію сільського господарства до кінця першої п'ятирічки зросли в 30 разів. Зрозуміло, що для колгоспів, колгоспників та одноосібників не існувало питання, чи здати вироблену продукцію державі за цінами, що майже не змінилися з 1927-1928рр., чи зробити спробу реалізувати її на ринку.
Замість того, щоб покінчити з виробничими відносинами, які змушували колгоспників красти власну продукцію, Сталін та його найближче оточення обрали шлях репресій. Хоч давно вже було оголошено про ліквідацію куркульства як класу, Молотов знову заговорив про загрозу з боку куркуля, який нібито організовував на селі розкрадання хліба та іншого колгоспного добра, аби шкодити громадському господарству колгоспів, виконанню ними державних завдань. 22 серпня 1932 р. ВЦВК і РНК СРСР прийняли постанову «Про боротьбу з спекуляцією».
Руйнівний вплив продрозкладки на продуктивні сили сільського господарства повною мірою виявився 1931р., коли в колгоспи об'єдналася більшість сільського населення України. Однак дезорганізація і деградація громадського виробництва колгоспів не позначилася на поставках державі: їх стягували залізною рукою. Зате рівень життя колгоспників, який залежав від «залишкового» принципу оплати праці (поставки державі - перша заповідь!), катастрофічне знижувався. Уже в перші місяці 1932р. в багатьох сільських районах вичерпалися запаси продовольства, насамперед хліба. Над колгоспниками зависла загроза голоду.
Справді, в сільському господарстві України спостерігався катастрофічний стан. Посівна кампанія затяглася до кінця червня і все ж недосіяли понад 2млн. гектарів, відведені під чорний пар площі перетворилися на розсадник бур'янів. Через те, що просапних культур не обробляли, частина посівів загинула. На площах, що халишилися, урожай був невисокий, незважаючи на задовільні погодні умови. Ряд районів, особливо в південній степовій смузі, залишили в 1932р. на полях до половини врожаю не зібраним, не вивезеним або втраченим під час обмолоту.
На Третій конференції КП(б)У доповідач і промовці вказували на те, що в ході хлібозаготівель 1931р. на керівні кадри районів і сіл здійснювався величезний адміністративний тиск - аж до зняття з постів, виключення з партії, віддачі під суд за невиконання плану. А самі плани були нестабільні. Нерідко з колгоспів, які перевиконали свої зобов'язання, вивозився насіннєвий фонд для виконання зустрічних планів. Основна вада заготівель в резолюції конференції характеризувалася чітко: «План хлібозаготівель розверстано на райони і колгоспи і проводили його не організованим порядком, а за «принципом» зрівнялівки, проводили механічно, незважаючи на стан кожного окремого району, кожного окремого колгоспу».
У присутності трьох членів Політбюро ЦК ВКП(б) - Л. М. Кагановича, С. В. Косіора, В. М. Молотова, а також двох кандидатів у члени Політбюро - Г. І. Петровського І В. Я. Чубаря на Третій конференції КП(б)У було піддано принциповій критиці докорінний недолік політики хлібозаготівель-розкладку. Та на вїдміну від 1929р., коли Сталін визнав факт лівацьких перекручень у ході колективізації і тимчасово відступив, у 1932р. він продовжував, не рахуючись з будь-якими аргументами, відстоювати економічно хибну і політичне небезпечну систему продрозкладки.
Єдиним для 1932 року нововведенням у взаємостосунках між містом і селом був дозвіл торгівлі для колгоспів, колгоспників та одноосібників за цінами вільного ринку. Отже, зроблена з воєнно-комуністичних позицій спроба налагодити плановий продуктообмін між містом і селом була офіційно визнана неспроможною. Але торгівля хлібом дозволялася тільки після виконання заготівельного плану, з 15 січня 1933р.
Сталін сліпо вірив у дієвість обов'язкових постанов, незалежно від того, чи відповідають вони реальним інтересам і відносинам. Він думав, що проблему жнив 1932р. можна розв'язати прийняттям закону, в якому були б передбачені заходи проти виявлених раніше хиб. У постанові РНК СРСР і ЦК ВКП(б) від 5 липня 1932р. «Про збиральну кампанію 1932р.» висувалася вимога запроваджувати скиртування: своєчасно скошений і заскиртований хліб міг тривалий час зберігатися в полі. З метою заохочення колгоспників дозволялося вже при обмолоті видавати аванси в рахунок натуральної частини доходів у обсязі 10-15% фактично обмолоченого хліба. Проте в селянській практиці робота за десятий сніп ніколи не вважалася вигідною, а на додаткову видачу хліба взимку вже ніхто не розраховував.
Усе ж 1932р. було заскиртовано більше скошеного хліба, ніж у попередні роки. Втрати від обсипання зменшилися. Зате тривале зберігання хліба в полі викликало масове розмноження гризунів.
Відповідно до постанови РНК СРСР і ЦК ВКП(б) від 6 липня 1932р. план хлібозаготівель по селянському сектору України з врожаю 1932р. встановили зменшений - 356млн. пудів. Потім цей план тричі скорочували, відповідно до реального становища в сільському господарстві. На 1 листопада остаточні зобов'язання України становили 267млн. пудів.
Пробні обмолоти свідчили: на колгоспних ланах визріває в цілому непоганий урожай - в середньому 7,2 центнера з гектара проти 8,3 центнера у 1931р. і 10,2 центнера у 1930-му. Неврожайним був рік тільки в деяких південних районах республіки. У 1930 р. селянський сектор здав державі 393млн., а в 1931-395млн. пудів хліба. На такому фоні план у 267млн. пудів здавався здійсненним.
Та не слід забувати, що колгоспне виробництво розхитувалося продрозкладкою третій рік. Це знаходило конкретне виявлення в дедалі зростаючих втратах продукції. Узагальнені дані про втрати за 1931р. у масштабі республіки було названо на Третій конференції КП(б)У. Як вважали П. П. Любченко і Г. І. Петровський, втрати хліба під час жнив («за найбільш скромними підрахунками»,— додавав Петровський)—у діапазоні 100-150 млн пудів. С. В. Косіор називав цифру 120-150 млн. О. Г. Шліхтер - 150млн., М. О. Скрипник - близько 200млн. пудів. Не претендуючи на точність, ці цифри дають уявлення про масштаби втрат — до половини річного продовольчого фонду сільського населення.
У 1932 році втрати врожаю позначилися вже не тільки на життєвому рівні колгоспників, а й на хлібозаготівлях. До 1 листопада від селянського сектора України надійшло лише 136млн. пудів хліба. Мляво відбувалися заготівлі і в інших регіонах країни. Централізовані ресурси хліба та інших видів продовольства швидко танули. Це викликало скорочення і без того низьких норм видачі продуктів за картками для робітників та службовців. Різко зменшився хлібний експорт, що призвело до майже десятикратного збільшення дефіциту зовнішньоторговельного балансу порівняно з 1929р. Зростання короткострокової заборгованості обумовило появу на західних валютних ринках чорної біржі радянських векселів. Прострочення платежів загрожувала непередбаченими наслідками, і з поточних рахунків іноді доводилося розплачуватися валютою, одержаною від продажу національних художніх цінностей. Саме тоді з головних музеїв країни назавжди пішли за кордон сотні творів великих художників, у тому числі Рембрандта і Тіціана.
КОМІСІЯ МОЛОТОВА В ДІЇ
Підходимо до критичного пункту трагедії 1933р. Чи був голод лише наслідком розрухи, наслідком, можливо, непередбачуваним для авторів економічної політики, яка призвела до дезорганізації і деградації сільськогосподарського виробництва? Чи поглиблювався він конкретними практичними діями на державному рівгіі? Доводиться ствердно відповідати як на перше, так і на друге питання. Є безліч фактів, які незаперечно доводять злочинний характер діяльності надзвичайних комісій, надісланих Сталіним у листопаді 1932 р. до Харкова, Ростова-на-Дону і Саратова із завданням взяти хліб за будь-яку ціну.
Надзвичайну комісію на Україні очолив Молотов. Щоб виконати заготівельний план, комісія повинна була взяти з селянського сектора 131 млн. пудів хліба. За три місяці заготівель, з листопада 1932р. по січень 1933р. вона змогла вилучити тільки 89,5 млн. пудів. У наступні три місяці (лютий-квітень 1933 року) в республіку повернулося у вигляді насіннєвої, фуражної і продовольчої позичок 34,3 млн. пудів. Отже, фактично вилучили взимку 55,2 млн. пудів. Якщо розкласти цей хліб на 25 млн. сільських жителів, що проживали в республіці на початок 1933р., то на кожного припаде трохи більше двох пудів. Співставимо ту цифру з піврічним, до нового урожаю, продовольчим фондом сільського населення за діючими тоді нормами: по вісім пудів на кожного, тобто 200 млн. пудів, 3 цього випливає, що припинення заготівель у жовтні 1932р. не відвернуло б голоду. Зрозуміло й те, що хлібозаготівлі за умов, коли на селі гостро не вистачало хліба до нового врожаю, були найстрахітливішим злочином Сталіна та його найближчих співробітників у партійно-державному керівництві.
Постає непросте запитання: надзвичайна комісія керувала, а діяли безпосередні виконавці - сотні й тисячі партійних, радянських, господарських працівників. Ці люди не могли не бачити на власні очі трагізму ситуації, що складалася. Чи були вони тільки гвинтиками бездушної державної машини?
Так, декотрі робили кар'єру, «працювали» не за страх, а за совість. Проте більше було таких, хто в міру своїх сил, відкрито чи приховано саботував вказівки з центру.
Для порайонної розкладки хлібозаготівельних планів вимагалися дані про посівні площі і врожайність. Відповідний документ підписувався першими особами керівної районної ланки: секретарем райпарткому, головою райвиконкому, головою районної контрольної комісії, начальником райземвідділу і начальником райвідділу ДПУ. Ця своєрідна кругова порука мала на меті перешкодити подачі занижених даних. І все ж районні працівники мали мужність колективно візувати фальсифіковані дані, щоб послабити тягар продрозкладки. У 1931р. після перевірки районних відомостей хлібозаготівельні плани істотно збільшилися в 153 районах (тоді на Україні існувало близько 400 районів).
Для 1932р. такі узагальнюючі дані невідомі. Є, однак, свідчення Сталіна про те, що саботаж хлібозаготівель набув повсюдного характеру. На січневому (1933р.) об'єднаному Пленумі ЦК і ЦКК ВКП(б) він з убивчою іронією говорив: «Наші сільські комуністи, принаймні більшість з них... стали боятися того, що селяни не догадаються придержати хліб для вивозу його потім на ринок по лінії колгоспної торгівлі і, чого доброго, візьмуть та й здадуть увесь свій хліб на елеватори».
Немало керівників під власну відповідальність припиняли вивозити хліб, тому що це були не товарні, а продовольчі запаси.
Заяви місцевих керівників на адресу надзвичайної комісії про відсутність резервів залишалися безрезультатними.
Щоб придушити опір вивозу хліба з голодуючої місцевості, надзвичайна комісія широко застосовувала репресії. У листопаді 1932 р. при Наркоматі юстиції УРСР і в областях утворили спеціальні групи, цілодобово пов'язані з хлібозаготівельними органами.
Комісія Молотова не приймала власних постанов, а діяла від імені партійно-державного керівництва республіки. Діяльність її розпочалася з прийняттям постанов ЦК КП(б)У від 18 листопада і РНК УРСР від 20 листопада 1932р., майже ідентичних за змістом і під однаковою назвою - «Про заходи по посиленню хлібозаготівель». Постановами передбачалося, що в артілях, де під час жнив допускали авансування колгоспників понад встановлену норму (15 % від фактичного обмолоту), мають організувати повернення незаконно розданого хліба. Вводилася практика натуральних штрафів (м'ясом, картоплею та іншими продовольчими продуктами - на випадок відсутності запасів зерна) колгоспників та одноосібників - боржників по хлібозаготівлях. Ключовим серед репресивних заходів був дозвіл райвиконкомам перераховувати в хлібозаготівлю всі створені в колгоспах натуральні фонди - насіннєвий, продовольчий і фуражний. Цей пункт мав застереження відносно вилучення насіннєвих фондів: тільки з санкції облвиконкомів у кожному окремому випадку. Подальші події показали, що його внесли до тексту постанови з ініціативи керівників республіки.
На додаток до цього застереження, якого могли не зрозуміти надто «старанні» місцеві працівники, Політбюро ЦК КП(б)У 29 листопада прийняло постанову, розіслану обкомам і райкомам у формі інструктивного листа за підписом С. В. Косіора. В ньому зазначалося: «Просто і механічно вивозити всі фонди в хлібозаготівлю є зовсім неправильним і неприпустимим. Особливо це неправильно стосовно до насіннєвого фонду. Вилучення колгоспних фондів та їх перевірка повинні здійснюватися не огульно, не повсюдно... Вивіз хоча б частини посівного матеріалу повинен допускатися тільки в особливо виняткових випадках з дозволу обкомів партії».
Останньої декади грудня на Україну приїхав Каганович - обстежити хід хлібозаготівель. Він повідомив, що ЦК ВКП(б) скасував постанову ЦК КП(б)У від 18 листопада про невивіз насіннєвих фондів «як рішення, що послаблює наші позиції в боротьбі за хліб». ЦК КП(б)У змушений був відкликати інструктивний лист від 29 листопада.
Патологічна жорстокість, виявлена в ході хлібозаготівель на Україні Молотовим і Кагановичем, підхльостувалася безпосередньо Сталіним.
Села, які мали особливо велику заборгованість по хлібозаготівлях, заносилися на «чорну дошку». Статут «чорної дошки» означав фактичну блокаду: селяни позбавлялися права на виїзд, і якщо в селі не було продовольчих запасів, люди гинули голодною смертю.
Під виглядом перешкодити «незаконній» торгівлі хлібом на ринку, комісія Молотова перевела на блокадне становище всю Україну. Лише з 15 грудня 1932р. було дозволено продавати гас, сірники та інші промтовари у селах, за винятком 82 районів п'яти областей, які найбільше заборгували по хлібозаготівлях.
Якою мірою голод був пов'язаний з експортом хліба? Є немало людей, які вважають експорт причиною його. Однак тут більш складні причинно-наслідкові зв'язки. В основі їх - продрозкладка.
Вилучення максимальної кількості колгоспного хліба методами продрозкладки на перших порах докорінно поліпшило непросту ситуацію в зовнішній торгівлі. Якраз у цей час почалася світова криза, що з особливою силою вдарило по радянській зовнішній торгівлі. Ціни на сировину, що вивозилася, впали значно нижче, ніж ціни на устаткування, що ввозилося. Отже, треба було експортувати значно більше сировини, щоб одержати ту саму валютну виручку. Продрозкладка спочатку дала можливість збільшити експорт зернових. Воднораз продрозкладка, викликаючи прогресуючий параліч сільськогосподарського виробництва, різко зменшила, в кінцевому підсумку, експортні ресурси. У 1932 р. було вивезено 107,9 млн пудів, у 1933-му—105,3 млн пудів хліба2. При цьому в 1932 р. вивозили хліб переважно в першій половині року, а в 1933—у другій, коли визрів новий урожай. Не підлягає, проте, сумніву, що за наявності запасів зерна в другій половині 1932 р. і в першій половині 1933-го Сталін продовжив би експорт. Адже в невеликих кількостях зерно експортних кондицій заготовляли і вивозили.
Методи заготівель, які регулярно, протягом трьох місяців, практикувала молотовська комісія на всій території України, раніше зустрічалися тільки як окремі випадки. Навіть за умов жорстких заготівель 1930-1931рр. такі методи розглядалися як лівацькі перегини і тягли за собою виключення з партії.
Хлібозаготівлі продовжувалися навіть у першій декаді лютого 1933 року, коли селяни почали гинути від голоду. Практично на всій території України в сільській місцевості тоді вже не існувало скільки-небудь великих запасів продовольства. Розібравшись в обстановці, П. П. Постишев спромігся переконати Сталіна в необхідності припинити вилучення хліба. Йому вдалося також вирвати у Сталіна згоду залишити в областях заготовлене після 1 лютого зерно для харчування голодуючих: від 9 тисяч пудів у Вінницькій області до 150 тисяч у Харківській, а всього 330 тисяч пудів.
Вилучення насіннєвого фонду в рахунок виконання хлібозаготівельного плану створило нову проблему. Треба було готуватися до сівби, а Донецька область мала тільки 21% від потрібної кількості насіння, Одеська—14%, Дніпропетровська—10%. У північних областях становище з посівним матеріалом було дещо кращим.
Аніякої надії на державну допомогу не існувало. Ще 23 вересня 1932р. Сталін провів постанову РНК СРСР і ЦК ВКП(б), текст якої заслуговуїє бути наведеним повністю.
«Ряд місцевих організацій звергаються в РНК і ЦК за насіннєвою позичкою для радгоспів і колгоспів. Оскільки урожай цього року е задовільним, а урядом встановлено для колгоспів зменшений план державних хлібозаготівель, який повинен бути виконаний повністю, РНК і ЦК постановляють:
1. Відхилити всі пропозиції про видачу насіннєвої позички.
2. Попередити, що в поточному році ні радгоспам, ні колгоспам насінпозичка не буде видаватися ні для озимого, ні для ярового посіву».
Наведену постанову можна вважати унікальною в тому розумінні, що в ній нема жодного позитивного твердження. По суті, форма партійно-урядової постанови була використана для простого попередження про недоцільність будь-яких прохань видати позичку.
Прагнучи знайти вихід з глухого кута, Постишев 4 лютого у виступі на партійному активі Харківщини заявив, що збирати насіння доведеться методами хлібозаготівель. У Запоріжжі М. М. Хатаєвич закликав партійний актив переконати селян, які мали деякі запаси зерна, передати їх у позичку своєму колгоспу. Повна безвихідь ситуації змусила на Дніпропетровщині звернутися до абсолютно неморального заходу - нагороди за донос. Кожний, хто вказував, де сусід ховає зерно, одержував від 10 до 15% виявленого як премію. 17 лютого цей «досвід» поширився на всю республіку у формі спеціальної урядової постанови.
Насіннєва проблема відійшла на другий план після того, як Постишев добився прийняття 25 лютого постанови РНК СРСР і ЦК ВКП(б) про виділення Україні позички в розмірі 20 млн. пудів зерна. Фактично, телеграфний дозвіл на використання розміщених у республіці державних запасів хліба для харчування голодуючих у розмірі 3 млн. пудів надійшов 19 лютого. Всього до кінця квітня республіка одержала 22,9 млн. пудів насіннєвої позички, 6,3 млн. пудів фуражної позички, 4,7 млн. пудів продовольчої позички і 400 тисяч пудів продовольчої допомоги.
НАСЛІДКИ ГОЛОДУ
Отже, централізована продовольча допомога Україні становила 5,1 млн. пудів хліба. Ця мізерна кількість практично не вплинула на трагічну ситуацію. Треба було бити тривогу, мобілізувати на допомогу громадськість всередині країни і за кордоном. Досвід по-державному організованої боротьби з голодом існував: Радянський уряд під керівництвом В. І. Леніна у 1921р. зробив усе, щоб врятувати життя багатьом мільйонам селян Поволжя і південних районів країни. Проте гласність у боротьбі з голодом означала визнання факту економічної катастрофи, якою завершився сталінський експеримент з форсуванням темпів індустріалізації.
І Сталін обрав інший шлях - шлях боягузливого і злочинного замовчування становища в сільській місцевості. У січні 1933р., коли справжній голод тільки насувався і ще був час для дій, він заявив з трибуни об'єднаного Пленуму ЦК і ЦКК ВКП(б): «Ми безперечно добились того, що матеріальне становище робітників і селян поліпшується у нас рік у рік. В цьому можуть сумніватися хіба тільки закляті вороги. Радянської влади».
Генсек дав директиву ставитися до голоду як до неіснуючого явища. Наприклад, у документах Наркомзему УРСР с немало фактів про безпритульних дітей, бездоглядні посіви, «доприселенців» (так на канцеляриті звалися новопоселенці у селах, жителі яких вимерли або розсіялися). Термінологічного табу додержувалися навіть у секретній документації партійних органів будь-якого рівня. Конкретні заходи, безпосередньо пов'язані з голодом, тут проходили через «закриті течки». Звичайно, ніхто не побоювався просочування відомої всім інформації. У табу був інший смисл: тема не підлягала обговоренню на партійних зборах чи пленумах партійних комітетів.
Про те, що на селі відбуваться щось страхітливе, знали всі. Біженці заповнювали міста і вмирали сотнями просто на вулицях. Інформація про голод проникала й за кордон.
Намагаючись врятувати від голодної смерті дітей, селяни везли їх до міст і залишали в установах, лікарнях, просто на вулицях. Десятки тисяч підкидьків створювали серйозну проблему. Висловивши обурення «черговою куркульською провокацією», П. П. Постишев на засіданні Політбюро ЦК КП(б)У запропонував якнайшвидше розв'язати цю проблему.
Нас не повинно дивувати те, що найвпливовіша в республіці особа у черговий раз використала «антикуркульську» фразеологію, яка в даному разі виглядала особливо аморально. Постишев в інтересах справи використовував термінологічні «правила гри», нав'язувані Сталіним партійному апарату і всьому суспільству. Якщо оцінювати Павла Петровича Постишева не за його виступами, а за практичною діяльністю з лютого 1933р., коли він приїхав на Україну, то можна з певністю сказати: у неймовірно тяжкій ситуації він робив усе, щоб врятувати якомога більше людей.
І особливо - дітей. Ніхто не зробив для дітей 30-х років більше, ніж Постишев. З убогих республіканських резервів і випрошених у Г. Е. Якіра армійських запасів він створив продовольчий фонд дитячої допомоги, до якого увійшло 700 тонн борошна, 170 тонн цукру, 100 тисяч банок консервів, 500 пудів олії, деякі інші продукти. За два тижні, до березня 1933 року, було розгорнуто харчувальні пункти на 60 тисяч дітей. Надалі, працюючи до 1937р. на Україні, П. П. Постишев потурбувався про створення мережі установ Наркомосу для дітей, які залишилися сиротами. З його ініціативи в країні знову загорілися новорічні ялинки, до дітей повернулися безсмертні твори Андерсена, Гауфа, Перро і всі інші казки, раніше оголошені «ідеологічно чужим» жанром, у парках з'явилися ігротеки, в будинках - форпости, в позаміській місцевості - піонерські табори.
19 січня 1933р. РНК СРСР і ЦК ВКП(б) прийняли постанову «Про обов'язкову поставку зерна державі колгоспами та одноосібними господарствами», яка створювала на селі нову ситуацію. Згідно з цим документом запроваджувався погектарний принцип хлібозаготівель, зникла невизначеність і зрівняльність попередньої контрактаційної системи. Хлібозаготівельний план встановлювався не довільно, з наступною його розкладкою по районах, колгоспах і селянських дворах, а в певному проценті до існуючих посівних площ. Отже, колгоспи і колгоспники вже напередодні посівної кампанії могли знати, яка частина врожаю залишиться в них. Утворення наперед визначених податкових відносин між державою і сільським господарством пробуджувало зацікавленість у розширенні посівних площ, відкривало шлях до подолання безгосподарності.
Ситуація в сільському господарстві потребувала особливих методів керівництва. Було створено політичні відділи МТС і радгоспів - надзвичайні партійно-державні органи влади. Щоб подолати кризу в сільському господарствіі, вони провели істотну роботу щодо організаційного зміцнення колгоспів, посилення матеріальної зацікавленості в результатах праці, утворення в колгоспах партійних осередків, кандидатських або партійно-комсомольських груп. За порівняно короткий період їхньої діяльності (в листопаді 1934 р. політвідділи МТС перетворилися на звичайні партійні органи і об'єдналися з районними комітетами партії) у сільському господарстві справді стався позитивний злам.
Історики ще не вивчали в деталях, як відбувалася весняна посівна кампанія 1933р. Адже треба було мобілізувати на роботи в громадському господарстві знесилених від голоду колгоспників, змусити їх повірити, що зловісна трирічна продрозкладка вже відійшла в минуле, налагодити організацію праці, змінити трудову дисципліну, надати максимально можливу технічиу допомогу. Одразу після приїзду П. П. Постишев висунув гасло: «Місто — на допомогу селу». Було утворено партійно-урядовий комітет по сівбі під головуванням С. В. Косіора, МТС і радгоспи республіки одержали 15 тисяч тракторів, 2400 комбайнів, 3 тисячі автомашин. Партійні організації мобілізували на посівну і збиральну кампанії понад 300 тисяч міських жителів. Усвідомлюючи, що сільське господарство потребує допомоги, комуністи відгукнулисяна заклик партії. Зокрема, Чернігівська обласна партійна організація, в якій налічувалося 20,7 тисячі чоловік, провела у 1933р. три мобілізації і відрядила на тимчасову або постійну роботу в село понад дві тисячі комуністів, тобто кожного десятого. В цілому по республіці за півроку, починаючи з травня 1933р., в МТС і колгоспи виїхали більше як 15 тисяч членів партії, з них - 12,5 тисячі на тимчасову роботу.
Непростою в моральному відношенні виявилася проблема охорони від голодуючих достигаючого врожаю. В архівах є багато судових справ по звинуваченню тих, хто хотів знайти їстівне на колгоспних полях, а також тих, хто намагався захистити голодуючих від сталінського закону про охорону колгоспного майна. В судах і в пресі людей, котрі з голоду споживали колоски у молочно-восковій стадії стиглості, називали «куркульськими перукарями».
Лавина голодних смертей наростала з місяця в місяць аж до початку літа. Така інформація ретельно приховувалася від народу. На XVII з'їзді ВКП(б) у січні 1934р. Сталін, говорячи про успіхи міжз'їздівського періоду з підкресленим натиском відзначив, у контексті з цифрами про зростання національного доходу і промислової продукції «зростання населення Радянського Союзу з 160,5 мільйона чоловік в кінці 1930 року до 168 мільйонів в кінці 1933 року». Включення до традиційного переліку успіхів нового елемента - даних про зростання населення