Xreferat.com » Рефераты по государству и праву » Романо-германська правова система

Романо-германська правова система

торгового права, у тому числі і морського. (Торгові звичаї, що сформувалися в середні віки, були штучно прив'язані до римського права в результаті творчості постглосаторів. Прийняті всією Європою, де вони виникли, ці звичаї були потім реципійовані разом з цивільним правом в країнах Сходу і Далекого Сходу, що побажали приєднатися до романо-германської правової сім'ї, і склали разом з власне цивільним зобов'язальним правом єдиний комплекс, який надає велике значення цій системі, забезпечуючи єдність структури у всьому, що стосується обороту.

Зобов'язальне право - це один з основоположних розділів будь-якої правової системи, що входить в романо-германську сім'ю. Юристи цієї сім'ї не можуть уявити собі, що поняття зобов'язального права невідомо іншим системам, зокрема з сім'ї загального права. Їх подив ще більш зростає, коли вони дізнаються, що навіть саме поняття і термін «зобов'язання», такі елементарні для них, невідомі цією сім'єю не мають аналога в англійській юридичній мові.:

Зобов'язання в романо-германській системі — це обов'язок особи (боржника) дати щось іншій особі (кредитору), зробити або не зробити щось на користь останнього. Зобов'язання може виникнути безпосередньо із закону (таке, наприклад, зобов'язання аліментування за сімейним правом), з договору і навіть в деяких випадках з односторонніх дій особи. Зобов'язання виникають також з делікту і квазіделікту, коли особа повинна відшкодувати збиток, заподіяний їм або об'єктами, за які він відповідає. Нарешті, згадаємо необгрунтоване збагачення, що також породжує обов'язок повернути необгрунтовано одержане.[4;91 – 92]

Спираючись на римське право, доктрина в країнах романо-германської сім'ї створила зобов'язальне право, яке вважається центральним розділом цивільного права, головним об'єктом юридичної науки. Із зобов'язального права дізнаються, як виникає зобов'язання, який правовий режим і наслідки невиконання, як воно змінюється і припиняється. Завдяки своїй великій практичній значущості зобов'язальне право — об'єкт постійної уваги юристів. Звідси його високий юридично-технічний рівень. Як чинник, що визначає єдність правових систем романо-германської сім'ї, зобов'язальне право грає роль, подібну трасту в країнах загального права і праву власності в соціалістичних країнах.

Чи виявимо ми єдність романо-германської сім'ї, якщо, покинувши сферу приватного права, звернемося до тих понять, які використовуються в процесуальному, кримінальному, трудовому або публічному праві? Відповідь на це питання викликає особливий інтерес, враховуючи практичне значення вказаних галузей права в сучасному світі.

Хоча ці дисципліни не викладалися свого часу в університетах і нові принципи більшості з них були розроблені в XIX і XX століттях, тут також є велика схожість між різними правовими системами романо-германської правової сім'ї, що пояснюється двома моментами.

Перший з них, неюридичний, - це спільність політичної і філософської думки різних країн. Юридична наука часто лише додає юридичний аспект ідеям і тенденціям, що склалися спочатку в інших сферах науки. Так, на розвиток публічного права на всьому Європейському континенті досить значний вплив зробили Монтеськье і Руссо. У області кримінального права Беккаріа заклав основи сучасного кримінального права, теорії, направлені на індивідуалізацію покарання або відвідні певну роль перевихованню злочинця, завоювали весь західний світ.

Однаковий метод формування юристів є другим чинником, що пояснює існування романо-германської правової сім'ї. Щоб утілити в праві нові політичні і філософські ідеї і створити нові галузі права, у всіх країнах вдавалися до допомоги юристів, які здобули освіту на основі вивчення цивільного права. При новій регламентації, абсолютно природно, взяли за зразок або щонайменше відправної крапки цивільне право; воно зіграло в правопорядку роль свого роду моделі, яка використовувалася при створенні і розвитку інших галузей права (адміністративного права, трудового права). При формуванні цих дисциплін набагато сильніше, ніж в цивільному праві, що вже досягло певного ступеня досконалості, відчувалася необхідність враховувати досвід інших країн. Конституційне право показує, як юридична наука в цій новій сфері придбала інтернаціональні риси. Що ж до адміністративного права, те це творіння Державної ради висунуло Францію як головну країну ліберальної демократії серед держав Європейського континенту, хоча методи розгляду адміністративних суперечок неоднакові в різних країнах. Цікаво відзначити, що першою роботою по адміністративному праву, написаною в Німеччині, був курс французького адміністративного права; і лише після нього і на його основі Отто Майєр визнав можливим підготувати курс німецького адміністративного права. Франція більше, ніж інші країни, сприяла ідеї про те, що адміністративне право повинне бути самостійним по відношенню до приватного.

Відмінність між країнами романо-германської сім'ї відображає лише різні рівні розвитку адміністративного права, але воно позбавлене принципового значення. Наявні відмінності представляють інтерес для порівняння європейських правових систем, але не є перешкодою для нього.

Так само як в традиційних областях цивільного або торгового права, немає єдності і в структурі різних правових систем, що відносяться до публічного права. Проте, не дивлячись на повне оновлення, яке зазнали за останні сто років публічне і кримінальне право, і не дивлячись на те, що йдеться про галузі права, де відсутні які-небудь традиції римського права, схожість між європейськими і неєвропейськими правовими системами, що входять в романо-германську правову сім'ю, тут не менше, ніж в традиційних областях.

Структурна схожість правових систем, що становлять романо-германську правову сім'ю, не є повною. У правовій системі однієї країни можуть існувати категорії або поняття, невідомі іншій, про що свідчать численні приклади. Іспанія, наприклад, не повністю уніфікувала своє цивільне право. Норми іспанського Цивільного кодексу 1889 роки, якщо вважати, що вони утворюють якесь загальне право (derecho comun), допускають наявність в різних районах Іспанії регіонального права (derecho foral). Ці два поняття незрозумілі юристам інших країн, де такого ділення не існує. У ФРН, Мексиці або Швейцарії федеральному праву протистоїть право земель, штатів або кантональне право. У ФРН є особлива форма втрати права — Verwir-kung, в Аргентині — форма товариства (Sociedad de abilitacion), в Швейцарії — земельного обкладення (charge fonciere), в Мексиці— вид земельного володіння під назвою ejido, в Швеції і інших Скандінавських країнах існує омбудсман — спеціальний інститут контролю за адміністрацією. Всі ці інститути порівняно доступні для розуміння юристів, знайомих з однією з систем романо-германської правової сім'ї, оскільки вони відразу бачать, яким цілям служить новий для них інститут і яке місце займає він в праві дайной країни. Проте це порушує єдність правової системи, і одним із завдань тих, хто прагне до збереження цієї єдності, є вивчення питання, чи варто запозичувати це нове поняття чи ж це поняття корисно лише в особливих умовах країни, де воно виникло. Правова наука, на щастя, не відхилилася від вказаного завдання: з часу національних кодифікувань і всупереч їм продовжується певний паралелізм в розвитку правових систем, що входять в романо-германську правову сім'ю.

У випадках появи нового поняття ситуація простіша, чим тоді, коли ми стикаємося з деформацією загальновідомого інституту. Небезпека в тому, що схожість найменувань, що збереглася, приховає відмінність за змістом. Не так-то просто відмітити, що поняття «рухомість» і «нерухомість», «сумлінність», «неможливість виконання», «необгрунтоване збагачення» можуть виявитися несхожими в змістовному плані. Ми обмежимося тут тим, що звернемо увагу на цю небезпеку, загрозливу єдності структури правових систем романо-германської сім'ї.

У сфері приватного права два явища привернули особливу увагу компаратистів. По-перше, особливість Німецького цивільного укладення, яке містило нову «Загальну частину». По-друге, злиття цивільного і торгового права в єдиному кодексі, здійснене в Італії в 1942 році.

Німецьке цивільне укладення, опубліковане в 1896 році, має на відміну від попередніх кодексів «Загальну частину», в якій зосереджені значущі для різних розділів цивільного права розпорядження. Такі норми про правоздатність, юридичні акти, обчислення термінів давності. Загальна частина — це наслідок догматичного викладання права в німецьких університетах прихильниками пандектної школи, які в своєму прагнені до систематизації грунтовно відновили jus commune, що застосовувалося в Німеччині в XIX столітті.

Чи не був ступінь цієї систематизації надмірна? Таке питання ставили юристи всіх країн, у тому числі і німецькі. Після публікації нового кодексу деякі країни виявилися прихильними до введеного їм нововведення і сприйняли «Загальну частину». Ми бачимо її в багатьох кодексах, прийнятих після 1900 року (Бразилія, Греція, кодекси Радянських соціалістичних республік, Польщі, Чехословакії). Інші країни відмовилися слідувати німецькій моделі, і «Загальної частини» немає в кодексах Швейцарії, Мексики, Італії, Угорщини. Автори Цивільного кодексу Голландії зайняли проміжну позицію: «Загальна частина» (книга III) кодексу стосується там лише майнових прав.[4;93]

Наявність «Загальної частини» внесла деякий розкол в юридичну науку романо-германської сім'ї. Але причиною його є не стільки систематизація як така, скільки тенденція до абстрактності, що виразилася в «Загальній частині». Лінія розколу, яка розділила німецькі і романські правові системи, швидше відображає існуючі в кожній країні відмінності між тими, хто прагне до систематизації і абстрактності, і тими, хто віддає перевагу більш емпіричному підходу. У Франції є прихильники «Загальної частини», а в Німеччині — її супротивники. Цивільне право і торгове право. Уніфікація цивільного і торгового права, проведена або намічана у ряді країн, на нашу думку, має обмежене значення. Цивільне право у всіх економічно розвинених державах до такого ступеня злилося з торговим, що майже немає випадків, коли б торгові зобов'язання регламентувалися інакше, ніж цивільні зобов'язання. З іншого боку, національні кодифікування привели до втрати торговим правом його міжнародного характеру, що раніше глибоко відрізняв його від цивільного права. Питання про те, чи доцільно регламентувати в спеціальному кодексі деякі проблеми (торгові папери, компанії, промислову власність, банкрутство), які більше цікавлять комерсантів і саму торгівлю, не здається нам сьогодні важливою проблемою юридичної науки.

У 1865 році провінція Квебек регламентувала в своєму Цивільному кодексі ряд питань торгового права і відмовилася від видання Торгового кодексу. У Швейцарії в 1881 році з причин конституційного порядку був виданий не Цивільний, а Зобов'язальний кодекс, але в нього були включені зобов'язання і по цивільному і по торговому праву. Зобов'язальний кодекс зберіг свою силу і після того, як в 1907 році з'явився Цивільний кодекс, покликаний регламентувати на федеральному рівні все інші сфери цивільного права. У Нідерландах до єдності цивільного і торгового права пришли в 1934 році, встановивши, що норми торгового кодексу застосовуються до всіх — торговцям і неторговцам — і до всіх операцій. Італія в 1942 році з'єднала цивільне і торгове право в єдиному Цивільному кодексі.

Чи означає все це, що дуалізм цивільного і торгового кодексу приречений? У, Швейцарії, Італії, Нідерландах цивільне і торгове право як і раніше викладаються в університетах як самостійні дисципліни, і викладають їх юристи, що мають відповідно різну спеціалізацію.

Поза сумнівом, істотнішим, ніж законодавча уніфікація цивільного і торгового права, сьогодні є перетворення торгового права в «господарське право», в якому переважають установки політичного і соціального плану і найтіснішим чином переплетені право приватне і право публічне. Праці по торговому праву дають урізане уявлення про свій предмет, бо вони не виходять за традиційні рамки торгового права і залишають без уваги цілий ряд істотних для цієї сфери діяльності заходів, як: податковий режим, регламентація зовнішньої торгівлі, порядок і умови надання кредитів і т.д.[4;96]

2.3 Поняття норми права


Схожість або відмінності структури слід, проте, розглядати ще і з іншої точки зору: як розуміється сама правова норма, її значення, природа і характер. Цей аспект виявляє один з найважливіших елементів єдності романо-германської правової сім'ї, при всієї її географічної протяжності.

У всіх країнах романо-германської правової сім'ї правову норму розуміють, оцінюють і аналізують однаково. У цій сім'ї, де наука традиційно займається впорядкуванням і систематизацією рішень, що виносяться у конкретних справах, правова норма перестала виступати лише як засіб рішення конкретного випадку. Завдяки зусиллям науки норма права піднята на вищий рівень; її розуміють як правило поведінки, що володіє загальністю і що має серйозніше значення, ніж тільки її застосування суддями в конкретній справі. Стало модним відоме презирство до протилежної концепції, яка ставить правову норму на рівень конкретних казусів: казуїстику оголошують ненауковим методом. Збірки судової практики і форми позовів можуть, звичайно, бути корисним робочим інструментом для практиків, вони також необхідні юристам як початковий матеріал для їх роботи, але ці компіляції не мають того престижу, яким оточена правова наука. Завдання юристів полягає в тому, щоб витягнути з цієї безладної маси норми, а потім і принципи, звільнити рішення питання від випадковості і дати практикам спосіб для вирішення конкретних справ.

Така позиція, яка переважає в країнах, що відносяться до романо-германської сім'ї. Разом з тим вхідні в неї правові системи не є продуктом творчості, де життєві реалії принесені в жертву чисто логічної конструкції.

У певні періоди в деяких країнах деякі теоретики піддавалися спокусі такого роду; відгомони їх впливу і сьогодні відчуваються у викладанні права, але в практичній діяльності їх майже немає.

На основі конкретних справ римські знавці права формулювали свої погляди; на основі вивчення рішень парламенту дослідники старого французького права писали свої трактати; враховуючи судову і іншу практику, сучасні автори створюють необхідні для нашої епохи нові конструкції у області адміністративного, трудового або ділового права. Проте доктрина не вважає, що в її завдання входить лише виклад і приведення по можливості в порядок створених практикою положень. Вона бачить свою роль у виявленні з цієї маси, що складалася день за днем, по волі випадку або під тиском якоїсь термінової необхідності, чітких основоположних принципів, норм права, якими в майбутньому стануть керуватися судді і практики. Правова норма не створюється суддями: у них немає для цього часу; крім того, турботи про справедливість рішення саме у даній справі відчужують все інші міркування, нарешті, вони і не має права виносити ухвалу «у вигляді загального розпорядження». Правова норма, яка не може і не повинна бути творінням суддів, з'являється пізніше; вона продукт роздуму, заснованого частково на вивченні практики, а частково на міркуваннях справедливості, моралі, політики і гармонії системи, які можуть вислизнути від суддів.

Правова норма очищає практику від невідповідних або зайвих елементів, вона спрощує тим самим пізнання права. Норма права дозволяє громадській думці, законодавцю ефективніше втручатися в ті, що вимагають цього ситуації і навіть орієнтувати суспільство на досягнення певної мети. Така роль права відповідає традиції, згідно якої право розглядається як модель соціальної організації. Розпорядливий і політичний, а не тільки строго судовий аспект права підтверджує і виступає дуже чітко в сучасну епоху, коли від права чекають активної участі в створенні нового суспільства.

Поняття правової норми, прийняте романо-германською правовою сім'єю, є основою кодифікування в тому вигляді, як її розуміють в континентальній Європі. Не можна створити справжній кодекс, якщо бачити норму права в кожному рішенні, винесеному суддею у конкретній справі. Кодекс в романо-германському трактуванні не прагне до того, щоб вирішити всі конкретні питання, що встають на практиці. Його завдання — дати достатньо загальні, зв'язані в систему, легкодоступні для огляду і розуміння правила, на основі яких судді і громадяни, витративши мінімальні зусилля, можуть визначити, яким чином повинні бути вирішенні ті або інші проблеми.

Правова норма романо-германської правової сім'ї є чимось середнім між рішенням суперечки — конкретним застосуванням норми — і загальними принципами права. Мистецтво юриста в країнах романо-германської правової системи полягає в умінні знайти норму і сформулювати її з урахуванням необхідності вказаної рівноваги. Норми права не повинні бути дуже загальними, оскільки в цьому випадку вони перестають бути достатньо надійним керівництвом для практики; але у той же час норми повинні бути настільки узагальненими, щоб регулювати певний тип відносин, а не застосовуватися, подібно до судового рішення, лише до конкретної ситуації. Додамо, що ця рівновага зовсім не обов'язкова повинно бути однакова у всіх галузях права: велика конкретизація бажана в таких галузях, як кримінальне або податкове право, де прагнуть максимально скоротити свавілля адміністрації. Навпаки, великий ступінь узагальнення буває необхідним в деяких інших галузях, де немає потреби так строго нав'язувати жорсткі юридичні рішення.

У різних країнах романо-германської правової сім'ї не відразу пришли до того, що сьогодні представляється оптимальним. Прусське Земельне укладення 1794 роки і в ще більшій мірі російське Зведення законів 1832 роки відмічені підходом, казуїста, такою мірою, в якій він сьогодні представляється надмірним. Наполеонівські кодекси початку XIX століття з'явилися тією моделлю, якої потім слідували. В даний час ступінь абстрактності може вважатися оптимальним у всіх країнах, за винятком, мабуть, скандінавських правових систем, де ще сильні тенденції, казуїстів.[4;97 – 99]

романський германський правовий

3. Роль та особливість судового прецеденту в романо-германській правовій системі


Не дивлячись на те що в останні десятиліття в зарубіжній і, частково, вітчизняній літературі, присвяченій проблемам глобалізації, а також взаємозв'язки і взаємодії різних правових сімей і систем, підвищена увага приділяється їх "наростаючій" спільності, їх подальшому "зближенню" (конвергенції) і навіть формуванню на їх основі єдиної "глобальної юриспруденції", єдиного "глобального співтовариства судів" і єдиної "космополітичної концепції юрисдикції", особливий інтерес дослідників викликає не стільки їх одноманітність, скільки їх відмінності.

Вельми показовими в цьому відношенні є дослідження, що проводяться у сфері суддівського права взагалі і його джерел - судових прецедентів, зокрема. Концентруючи основну увагу на загальних рисах суддівського права і формуючих його судових прецедентах, як "класичні зразки" яких традиційно розглядаються їх англійські аналоги, автори, що займаються проблемами порівняльного правознавства, значну увагу приділяють також виявленню їх "регіональних" особливостей, системах, що виявляються в різних правових сім'ях. Зрозуміло, при цьому йдеться про особливості не тільки самої даної матерії судового права і формуючих його прецедентів, але і про особливості виникаючих на їх основі судових і правових доктрин. "У всіх правових системах, - наголошується у зв'язку з цим в науковій літературі, - є такі правові масиви, які в тому або іншому ступені наповнюються і розвиваються завдяки існуванню прецедентів", але не всі вони однаково оформляються і адекватно виражаються зовні. Які ж особливості доктрини судового прецеденту і самого судового прецеденту як явища в системі романо-германського права?[10;22 – 23]

Відповідаючи на дане і йому подібні питання, необхідно звернути увагу, як представляється, перш за все на наступні їх специфічні риси і особливості.

Перше. На багатозначність самого явища в системі романо-германського права, що іменується прецедентом, і відповідно його "континентальної" доктрини і поняття. При цьому йдеться не тільки про назву і зміст даного феномена на рівні всієї романо-німецької правової сім'ї, який в одних випадках традиційно називається "прецедентом", в інших - "судовою практикою", що утворюється "при повторенні прецедента", а в третіх - "судовими встановленнями" (court's holdings) чи ж просто - "судовими рішеннями" (court's rulings), але і про різне сприйняття судового прецеденту на рівні окремих правових систем.

Друге. У числі специфічних рис і особливостей прецедентів в системі романо-германського права слід назвати їх вторинний, в порівнянні з поряд інших джерел цієї правової сім'ї, характер.

Слід відмітити, що ділення джерел романо-германського права на первинні і вторинні є досить сталим і вельми поширеною їх класифікацією. Згідно звичаю, що склався, і юридичній практиці у ряді країн романо-германской правової сім'ї до первинних джерел відносять всі без виключення нормативно-правові акти (enacted law), правові звичаї, а іноді "загальні принципи права", відповідно до вторинних - судові прецеденти і правові доктрини, "наукові праці відомих учених-юристів".

Необхідно відзначити, що серед авторів, джерел романо-германського права, що займаються класифікацією, немає єдиної думки відносно деяких з них: чи слід їх відносити до первинних або необхідно класифікувати як вторинні? Це відноситься до підрозділу джерел на первинні і вторинні не тільки на рівні всієї романо-германської правової сім'ї, але і на рівні окремих правових систем, що становлять її.

Третє. До специфічних рис і особливостей прецеденту в системі романо-германського права слід віднести його подвійний характер, а точніше, - його подвійне положення серед джерел права, що полягає, з одного боку, в його офіційній, формально-юридичній невизнанні як джерела права, а з іншою - в його фактичному використанні як такого і, отже, у визнанні його реального існування.

Подібного роду подвійне положення прецеденту в даній правовій сім'ї давно стало загальновизнаним фактом. В даний час в західноєвропейській науковій літературі підкреслюється, що всі країни романо-германського права, принаймні de facto, визнають важливість судового прецеденту і це "не тільки не руйнує систему, що склалася в них, права і систему джерел права, а, навпаки, робить її глибшою і доповнює її".

Дискусійним, проте, залишається питання про те, якою мірою і в якій формі здійснюється це визнання прецеденту як джерело права і чи необхідно у зв'язку з цим визнанням вносити корективи в існуючу теорію джерел права?

Дані, рівно як і інші аналогічні їм питання зовсім не є простими, а тим більше випадковими. Річ у тому, що, визнаючи в цілому фактичне існування прецеденту як джерела романо-германського права, дослідники даної правової матерії вельми по-різному оцінюють як сам факт визнання прецеденту, так і його значення в системі романо-германської правової сім'ї.

Четверте. Серед специфічних рис і особливостей прецеденту в системі романо-германського права слід назвати його "диференційований", свого роду "виборчий" характер стосовно різних галузей права.

Не дивлячись на увагу (особливо після утворення Європейського Союзу, що включає разом з країнами романо-германської правової сім'ї Великобританію - "цитадель" системи загального права), що акцентується в західній юридичній літературі, на схожість різних правових сімей, яка полягає, на думку авторів, перш за все «в значній ролі прецеденту в процесі правотворчості», слід все ж таки в черговий раз виділити той загальновідомий факт, що в кожній правовій сім'ї як в цілому, так і на рівні окремих складених частин (окремих галузей права) прецедент грає далеко не однакову роль. У науковій літературі вірно помічається, що роль прецеденту в одних сферах права вельми істотно відрізняється від його значущості в інших галузях.

Узагальнюючи практику застосування прецеденту в різних галузях права даної правової сім'ї, дослідники указують, зокрема, на його "видатну" роль в конституційному праві, а також "на рівні звичайного права", де в цілому ряду правових систем "деякі, надзвичайно важливі сфери права майже повністю охоплюються прецедентами". Серед цих "сфер" і галузей права виділяються перш за все такі, як комерційне право, делікти, зобов'язальне право, а також такі "відносно нові правові анклави", що швидко розвиваються, як охорона навколишнього середовища, комп'ютерне право і ін.

У набагато меншому ступені прецедент застосовується і, відповідно, грає менш значущу роль в тих "сферах" і галузях права, де потрібний і де існує "складніше і детальніше регулювання суспільних відносин за допомогою норм, що містяться в статутах". До таких "сфер" і галузей права відносяться в багатьох країнах податкове законодавство і кримінальне право. Виняток відносно останнього становить правова система Шотландії, де в основі кримінального права лежать звичаї і раніше ухвалені судові рішення, а не кодифікуюче законодавство.

П'яте. У числі специфічних рис і особливостей прецедентів романо-германського права в порівнянні з прецедентами системи загального права слід вказати на різнорідність їх правової основи в різних країнах і на диференціацію підходу до визнання за ними юридичної сили.

Аналізуючи правові акти в країнах романо-германської правової сім'ї, що стосуються джерел права, не можна не відмітити, що ні в одній з них немає спеціального закону або підзаконного акту, які б офіційно, формально-юридичний визначали статус прецеденту, його місце і роль як фактичного джерела права, а також встановлювали його юридичну вагу, що іменується юридичною силою.[10;24 – 27]

Зважаючи на відсутність такого акту цілком справедливими слід визнати затвердження типу: У Італії немає законодавчих актів, які б встановлювали вимоги, що зобов'язують або, навпаки, що забороняють використання прецеденту в правозастосовчій діяльності, як втім немає законодавчих актів, що визначають правовий статус прецеденту в правовій системі Італії взагалі". "У Фінляндії не існує особливого статуту, що стосується використання прецедентів". Тут немає також "ніякого суддівського акту, що відноситься безпосередньо до процесу формування прецеденту".

Аналогічні за своєю суттю і змісту твердження можна знайти в науковій юридичній літературі і відносно правового статусу, точніше відсутність особливих юридичних актів, що закріплюють правовий статус прецеденту, і в інших країнах романо-германського права. І це цілком зрозуміло, оскільки прецедент в цих країнах хоча у формально-юридичному плані прямо і не признається, але разом з тим він і не забороняється. Існує свого роду "юридичний баланс" між формальною невизнаннею прецеденту, з одного боку, і відсутністю заборони на його необмежене практичне використання, з іншою.

Фактично в кожній країні є правові акти, в тій або ний мірі що стосуються як самих прецедентів, так і формованого з їх допомогою суддівського ("прецедентного") права. У Фінляндії - це Закон про порядок діяльності Верховного суду (Working Order of the Supreme Court), у якому мовиться про прецедент; у Іспанії - це перш за все сама Конституція (ст. 5), що зобов'язує всі судові органи, що застосовують і інтерпретують статутне законодавство, діяти строго відповідно до конституційних принципів і актів тлумачення Конституції, а також Закон про Конституційний суд Іспанії і деякі інші закони; у Німеччині - це Закон про федеральний Конституційний суд, а також закони про інші вищі федеральні суди.

Аналогічні закони, що в тій чи іншій мірі стосуються прецедентів і що створюють їх правову основу, є і в інших країнах романо-германського права. Дані нормативно-правові акти вельми різнорідні, а часом і суперечливі, особливо відносно питань, що стосуються юридичної сили прецеденту, а також його місця і ролі як джерела права в системі інших джерел романо-германського права

Нормативно-правові акти, що створюють формально-юридичну основу прецедентів і що встановлюють їх правовий статус, поза сумнівом, вельми важливі і у формально-юридичному плані вельми необхідні. Проте аналогічним по своєму характеру фактом є і те, що в романо-германській правовій сім'ї реальний статус і реальна юридична сила прецеденту визначається не формально-юридичними актами, а фактичними життєвими обставинами. Формально-юридичний акт як форма права лише відображає і закріплює суспільні відносини, що в тій чи іншій мірі реально склалися, включаючи відносини, що стосуються реального статусу прецеденту і його юридичної сили, які складають матеріальний зміст цієї форми.

Незалежно від того, в якому вигляді утворюється і як виявляється ця форма по відношенню до даного змісту, вона незмінно залишається по своїй реальній значущості в правовій системі романо-германського права вторинним феноменом, а її зміст, тобто відносини,

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: