Xreferat.com » Рефераты по государству и праву » Правове положення України в складі Московської держави

Правове положення України в складі Московської держави

в складі президента, шести членів присутності, прокурора, канцеляристів. Усі члени М. К. призначалися імператором або Сенатом з числа російських офіцерів і цивільних службовців. Перебувала в Глухові. У цивільних справах підлягала Сенатові, у військових — головнокомандуючому російськими військами в Україні. Після смерті Петра І припинила свою діяльність.

Друга Малоросійська колегія (1764—1786) — вищий виконавчо-розпорядчий орган влади в системі малоросійського генерал-губернатора, створений 10 листопада 1764 р. після ліквідації гетьманства. Перебувала в м. Глухові. До складу колегії, крім чотирьох українських урядовців, входило четверо українців із числа генеральної старшини. Президентом було призначено графа П. Румянцева, який був водночас генерал-губернатором України і головнокомандуючим її збройними силами. Діяльність колегії була спрямована на остаточну ліквідацію залишків політичної автономії України. Формально колегія проіснувала до 1786 р.

В місцевому управлінні Україна гетьманської доби мала, як і в роки Визвольної війни, полковий устрій. Полки Правобережної України після 1667 р., як потрапили під владу Речі Посполитої, припинили своє існування. На Слобожанщині полки були створені в середині 50-х років XVII ст. Гетьману вони фактично не підпорядковувалися, а залежали від бєлгородських воєвод, а також Розрядного і Посольського приказів у Москві. Проіснували до 1765 р., коли Катерина ІІ своїм маніфестом ліквідувала слобідське козацтво.

В Лівобережній Україні після Андрусівського перемир’я 1667 р. залишилося 10 полків — Гадяцький, Київський, Лубенський, Миргородський, Ніжинський, Переяславський, Полтавський, Прилуцький, Стародубський та Чернігівський. Вони існували до остаточної ліквідації царським урядом на початку 80-х років XVIII ст. полкового устрою в Україні.

1775 року відповідно до “Учреждения о губерниях” Лівобережна та Слобідська Україна були поділені на намісництва на чолі з намісниками, які здійснювали адміністративно-поліцейські функції, функції губернатора, віце-губернатора і двох радників. 1796 року указом “Про новий поділ держави на губернії” намісництва були ліквідовані.

Необхідно зазначити, що Запорозька Січ також зазнала змін у правовому становищі. Формально за умовами Андрусівського договору 1667 р. вона підпорядковувалася Росії і Речі Посполитій. 1686 року Польща відмовилася від своїх прав на Запорожжя відповідно до умов договору — “Вічного миру”. Москва визнала права Запорозької Січі на самоврядування та на прийняття втікачів. Запорожжя зберегло давні традиції. Найвищим органом влади та управління була Військова рада, в якій брали участь усі козаки. Головним виконавчим органом був Кіш на чолі з кошовим отаманом. До складу кошової старшини входили писар, суддя, осавул, обозний і хорунжий.

Зверніть увагу на етапи скасування царизмом Запорозької Січі. В травні 1709 року царський уряд вирішив ліквідувати Запорозьку Січ за “зраду”. 14 травня російські війська захопили Січ, зруйнували січові укріплення, вивезли артилерію. На р. Кам’янка частина запорожців заснувала Січ, але царські війська зайняли і цю територію і витіснили запорожців.

1711 року частина запорожців з дозволу кримського хана заснувала Олешківську Січ. Того ж, 1711 р. запорожцям було дозволено заснувати Нову Січ на р. Підпільній, яка стала центром запорозького війська, місцем перебування військової старшини.

Контроль за Запорожжям здійснював київський генерал-губернатор.

У руслі загальної тенденції наступу на українську автономію 1753 року вийшов царський указ про заборону виборів кошового отамана та старшини на Січі. Після завершення російсько-турецької війни 1769—1774 рр. Запорожжя втрачає значення російського форпосту від нападів татар. За наказом Катерини ІІ у травні 1775 року російські війська на чолі з угорським генералом Текелі вдерлися на Січ. Запорозька Січ була ліквідована, а її територія приєднувалася до Новоросійської губернії. Катерина ІІ 3 серпня 1775 року підписала маніфест про ліквідацію Запорозької Січі. Навіть сама назва “запорозький козак” віднині заборонялася.

Адміністративний розподіл півдня України розвивався відповідно до загальноросійської політики уніфікації місцевого управління. Царський уряд залучає сюди іноземців для освоєння земель. З’являються територіальні утворення: Нова Сербія, Слав’яносербія, Новослобідський козацький полк. Указом царя від 22 березня 1764 року Нова Сербія в Новослобідський козацький полк були перетворені у Новоросійську губернію. Управління губернією складалося з двох департаментів — військового та цивільного.

З 1775 року все Північне Причорномор’я поділялося на дві губернії — Новоросійську та Азовську. 1783 року на землях кримського ханства було створено Таврійську область з центром у Сімферополі, а з Азовської та Новоросійської губерній було утворене Катеринославське намісництво. У січні 1795 р. було створено Вознесенську губернію, яка в листопаді стала намісництвом. Але намісництва незабаром були ліквідовані указом Павла І “Про новий поділ держави на губернії” від 12 грудня 1796 р8.

Зазначимо, що суспільний лад українських земель у складі Росії також зазнав змін.

В умовах покозачення української шляхти під час національно-визвольної війни українського народу соціальне відокремлення козацької старшини привело до створення такого аристократичного прошарку, як знатне військове товариство. Його верхівку складало бунчукове товариство — генеральна старшина.

Значкове товариство також входило до “знатних товаришів”. Це — полкова старшина. Ще одна привілейована верства — військове товариство, до якого належали ті, хто не потрапив у перші дві категорії. Це товариство було підпорядковане військовій канцелярії.

Всі ці категорії верхівки козацтва мали привілеї у підсудності, володінні великими земельними ділянками, у можливості отримувати різні посади в Генеральному уряді, мали виключне право на заняття промислами, на оптову торгівлю, на звільнення від сплати податків, повинностей, мита тощо. В Глухівських статтях 1669 р. цар підтвердив вольності і привілеї української верхівки, які вона отримала від Богдана Хмельницького.

1764 року генеральна козацька старшина царським указом отримала права російського дворянства, а 1783 р. вся українська шляхта була зрівняна в правах з російським дворянством, що було підтверджено жалуваною грамотою дворянству у 1785 році.

До знатного товариства за соціальним статусом наближалося біле духовенство, величезні привілеї мало й чорне духовенство. Зростали земельні володіння монастирів, які швидко багатіли. 1685 року Київська митрополія підпорядковується Московському патріарху, але це не порушило наданих привілеїв.

Для козацтва правовою основою його стану була військова служба. Постійну службу несли реєстрові козаки, якими почали вважати всіх козаків після 1654 року.

Рядові козаки також мали певні привілеї: звільнялися від податків, військових постоїв, підлягали тільки козацькій адміністрації, а також мали права на промисли, на виготовлення алкогольних напоїв для власного споживання. У XVIII ст. почалося інтенсивне розшарування козацького стану. З’являються такі категорії: підпомічники — козаки, які втратили своє господарство. Вони виконували повинності, як і селяни, хоча й менші. Підсусідники — вихідці зі збіднілих козаків, селян і городян. Вони не мали власності і наймитували в заможних козаків. У разі, коли хтось із підсусідників розбагатів, то закон дозволяв переходити такому до заможної верстви.

У Запорозькій Січі також відбувалася майнова диференціація козацтва. Старшина перетворювалася на великих землевласників. Козацькі низи — голоту і сіромах — після ліквідації Запорозької Січі було переведено в розряд селян-однодворців, на яких покладався подушний податок і яким заборонялося переселятися з місця на місце.

В становищі селян відбуваються значні зміни. Якщо після 1654 року правове становище селян і козаків було майже однаковим, навіть дозволявся перехід з одного стану до іншого, то поступово селяни закріплюються за землею і виконують повинності на користь власника. Гетьманськими універсалами козацькій старшині, монастирям надавалися земельні володіння разом з селянами. Універсали підтверджувалися царською адміністрацією і зобов’язували селян віддавати або частину врожаю, або сплачувати податки (“чинш”) за користування землею. 1701 року Мазепа видав універсал, яким поряд з існуючим порядком вводилася вже панщина. Селяни мусили також сплачувати податок на користь державі — “стацію”, — який йшов на утримання війська і сплачувався або грошима, або в натуральній формі. При цьому не встановлювалася конкретна одиниця оподаткування. Окремо сплачувався податок на утримання гетьманської адміністрації — “показенщина”. Це — встановлене мито на виробництво і продаж горілки, продаж тютюну, дьогтю тощо9.

У ІІ пол. XVII ст. загальна тенденція покріпачення селян у Російській імперії поширилася на Україну. 1721 року в універсалі гетьмана Скоропадського селянські переходи заборонялися. Фактично в цьому універсалі, підтвердженому царським указом 1763 р. в Україні затверджувалося кріпацтво. Повне і остаточне закріпачення селян закріплялося указом Катерини ІІ від 3 травня 1783 року.

Правове становище жителів міст було близьким до становища державних селян. В окремих випадках подушний податок з міщан перевищував податок з селян. Міщани магістратських міст користувалися податковим і судовим імунітетом, пільгами на заняття ремеслом, торгівлею, промислами. В ратушних містах населення сплачувало податки до гетьманської скарбниці і виконувало ряд повинностей. У містах обох типів міщани за власні кошти утримували міську адміністрацію, сплачували податки духовенству, на ремонтні роботи в місті тощо.



РОЗДІЛ ІІІ. КОДИФІКАЦІЯ ТА ОСНОВНІ РИСИ ПРАВА УКРАЇНИ-ГЕТЬМАНЩИНИ


В період Гетьманщини неодноразово робилися спроби видання актів загальноросійського значення. Так, виконуючи наказ Петра І, гетьман Іван Скоропадський створив Комісію для перекладу Статуту 1588 року, який діяв в Україні, “Саксону” та “Порядку”. Але повного перекладу не було здійснено.

У 1840—1842 рр. на територію України була поширена чинність Зводу Законів Російської імперії. В Україні мало місце також звичаєве право Запорозької Січі, гетьманське законодавство. Кодифікація українського права у XVIII ст. розпочалася з ініціативи старшинської верхівки та шляхти, які намагалися закріпити свої права і відновити автономне становище України.

Перша кодифікаційна комісія була створена 22 серпня 1728 р. за царським указом: “Решительные пункты гетьману Даниилу Апостолу”. Ця комісія підготувала 1743 року збірник “Права, за якими судиться малоросійський народ”. Для підготовки кодифікації були використані Литовський статут 1588 р., збірники магдебурзького права (“Право Хелмінське”, “Зерцало саксонів” П. Щербича, “Порядок прав цивільних” Б. Гроїцького, “Артикули права магдебурзького” тощо), підібрані акти царської влади, церковного права, правові звичаї та узагальнення судової практики10.

Збірник складався з 30 розділів, які розподілялися на 531 артикул і 1716 пунктів. До нього прикладалася інструкція кодифікаційної комісії, абетковий реєстр, а також “Степенний малоросійського військового звання порядок після гетьмана”, своєрідний табель про ранги.

Після внесення певних змін і доповнень до зводу в 1759 році він виноситься на затвердження Комісії з представників генеральної і полкової старшини. Але значна частина Комісії була проти прийняття нового Зводу. Зазначимо, що збірник так і не став офіційним джерелом права, але його норми реально діяли, ними керувалися на практиці.

Окрім цієї, в Україні були проведені також деякі інші кодифікації. Так, за дорученням гетьмана К. Розумовського було складено новий збірник, розроблений кандидатом у члени генерального суду Ф. Чуйкевичем — “Суд і розправа в правах малоросійських” (1758 р.), де обґрунтовувалася ідея закріплення інтересів козацької старшини та шляхти.

Здійснювалися й приватні кодифікації: “Книга Статут та інші права малоросійські” (1764 р.). Цей збірник широко використовувався в судах.

1767 року під орудою секретаря ІІ Малоросійської колегії О. Безбородька було створено “Екстракт малоросійських прав”. Це систематизований збірник норм державного, адміністративного та процесуального права. Він складався із вступу, 17 розділів і додатків копій найважливіших юридичних актів. Збірник було складено так, щоб довести необхідність відновлення автономії України.

1786 року у зв’язку з ліквідацією автономії України Сенат розробив новий збірник “Экстракт из указов инструкций и постановлений”. В його основу були покладені “Екстракт малоросійських прав” (1767 р.), “Установлення про губернії” (1775 р.) та інші акти. Збірник було затверджено Сенатом і розіслано для практичного застосування.

В 1807 р. було створено “Собрание малороссийских прав”. Слід наголосити, що існування особливого законодавства в Україні суперечило імперським планам Росії. Тому природно, що жоден з перелічених документів не був офіційно затверджений для широкого вжитку. Тільки збірник “Права, за якими судиться малоросійський народ” (1743 р.) фактично використовувався в Гетьманщині.

Необхідно звернути увагу на ту обставину, що в ІІ пол. XVII—XVIII ст. зазнали подальшого розвитку головні галузі права та їх інститути. Так, в інституті права власності на землю поряд зі старими способами набуття землеволодінь — спадкування, дарування, обмін, купівля-продаж, освоєння нових земель — застосовувалися нові: отримання на ранг за службу, нагорода з боку царя, гетьмана чи полковника, а також за давністю володіння.

Всі земельні володіння поділялися на два види — рангові і вотчинні. Рангові — це тимчасові володіння: передача, “пожалування” земель на певний термін конкретним особам на певних умовах. З середини XVIII ст. кількість рангових земель скорочується за рахунок їхньої передачі у спадкове володіння. При цьому в ІІ пол. XVIII ст. право на землю мали тільки козацька старшина і шляхта. Рядові козаки та селяни мали лише право подвірного землекористування. В Запорозькій Січі земля вважалася загальнонародною, а мешканці Січі виступали як землекористувачі. Вони платили податки Січі й виконували різні повинності.

У цивільному праві розвивався також інститут зобов’язальних відносин, які випливали з договорів та із заподіяння шкоди. Так, щоб скласти договори міни і купівлі-продажу рухомого та нерухомого майна, позики, особистого чи майнового найму вимагалося письмове занесення про це в книгу актів. А купівля-продаж землі затверджувалася гетьманськими універсалами або указами царя. За невиплату боргу за рішенням суду здійснювалася конфіскація майна чи відчуження земельного наділу боржника.

Зобов’язання із заподіяння шкоди розподілялися на ті, що завдавали шкоду особі, і ті, що завдавали шкоду общині. Завдана шкода відшкодовувалася майном або відробітком.

У спадкових правовідносинах з’явилася тенденція до розширення спадкових прав за жіночою лінією, а також до встановлення чітких меж вільного розпорядження спадковим майном за заповітом.

Регулювання сімейно-шлюбних відносин залишалося в компетенції церкви. Шлюбний вік для дівчат становив 16 років, а для хлопців — 18 років. Згода батьків на шлюб була обов’язковою. Укладалися договори про шлюб, де встановлювалися права та обов’язки сторін, а у разі розриву шлюбу в присутності свідків та священика сторони складали так звані “розлучні листи”.

Відбувалися зміни в кримінальному праві. Суб’єктами злочину визнавалися особи, які досягли 16-ти років. Психічні захворювання не звільняли від відповідальності, але вважалися пом’якшуючою обставиною. Скоєння злочину в нетверезому стані було обставиною, яка обтяжувала вину.

Принципових змін у системі злочинів не відбувалося. Злочини поділялися на державні (зрада, посягання на життя і здоров’я царя та його сім’ї, образа царя тощо), проти релігії (чародійство, віровідступництво, порушення церковних обрядів), посадові (хабар, казнокрадство), військові (дезертирство, ухилення від служби, порушення правил військової служби), проти порядку управління та суду (кривоприсяга, лжесвідчення, підробка документів та печаток), проти особистості (вбивство, тілесні пошкодження), майнові (грабіж, крадіжка).

Система покарань була досить складною. Покарання поділялися на основні та додаткові. Законодавство знало такі покарання, як смертна кара, тілесні покарання, вигнання, позбавлення волі (термін визначався “до покори”). У ІІ пол. XVIII ст. стало використовуватися таке покарання, як каторга.

Найтяжчі покарання встановлювалися за державні злочини. Так, зрадника засуджували до смертної кари, членів сім’ї виселяли до Сибіру, а все їхнє майно конфісковувалося. За посадові злочини застосовували тілесні покарання, конфіскацію майна і грошові штрафи. За майнові — частіше грошові штрафи, вигнання, биття палицями, конфіскацію майна, в особливих випадках — тілесні покарання, смертну кару.

У ІІ пол. XVII ст.—І пол. XVIII ст. в системі судів у Лівобережній Україні існували Генеральний суд, полкові, сотенні, громадські (сільські) суди, церковні, цехові, мирові, третейські та ярмаркові суди.

У 1760—1763 рр. тут було проведено судову реформу, внаслідок якої територія Лівобережжя поділялася на 20 повітів. У кожному повіті були окремі суди для розгляду цивільних справ — земські суди (до 1831 р.), для земельних справ — підкоморні суди (до 1840 р.), для кримінальних справ — гродські суди (існували в кожному полковому місті до 1782 р.)11.

До земських судів обирали представників з козацької старшини, які давали суду присягу, вступаючи на посаду. Склад суду: суддя, писар і підсудок. Компетенція суду: розглядалися спадкові справи, майнові суперечки.

Склад підкоморного суду: підкоморний та комірник. Компетенція суду: розглядалися земельні спори.

Гродські суди (полкові) мали такий склад: полковник, міський суддя, представники полкової старшини, писар. Компетенція суду: розглядалися кримінальні справи.

Найвища судова інстанція в Україні — Генеральний суд, до складу якого входили два генеральні судді і 10 вибраних депутатів від полків. На Запорозькій Січі судова система залишалася своєрідною. У своїй організації та діяльності суд на Січі користувався нормами козацького звичаєвого права.

Студентам необхідно звернути увагу на поступову уніфікацію судового устрою в межах юрисдикції Російської імперії. Так, 1780 року царським наказом на Лівобережжі було запроваджено загальноросійський устрій. Було скасовано Генеральний суд і в губерніях замість громадських судів було створено повітові суди.

В Правобережній Україні діяла польсько-шляхетська судова система, яка складалася із земських, гродських та підкоморних судів. Коронний трибунал був найвищою судовою інстанцією.

З 1764 р. судовими справами України займався Люблінський трибунал. У містах з магдебурзьким правом діяли магістратські (лавні суди). В селах були громадські та вотчинні суди.

Процесуальне право в Україні також зазнало певного розвитку. Процес носив змагальний характер. Сфера застосування розшукового (слідчого, інквізиційного) процесу стала ширшою. Сторонами процесу були позивач і відповідач. Прокуратор — представник позивача в суді (з XVIII ст. — адвокат, повірений).

Внаслідок судової реформи 1760—1763 рр. адвокати призначалися для захисту інтересів козаків і селян, а 1767 року адвокати були введені до складу гродських і земських судів.

Свідки (звичайні) — це особи, що були присутні при скоєнні злочину або чули про злочин.

Не було поділу процесу на цивільний та кримінальний. Усі справи розглядалися за одним процесуальним порядком. Процес цивільних справ починався з позовної заяви, де називали предмет спору або наявні докази. Попереднє слідство міг здійснювати сам позивач. Відповідача викликали до суду, де він давав пояснення про визнання позову або про заперечення позову при поданні доказів. Доказами вважалися показання сторін, свідків, які не могли бути родичами або зацікавленими в судовому спорі, а також присяга, речі, документи. Існувала досудова примирна процедура. Судова постанова з цивільної справи з серед. XVIII ст. називалася “рєшенієм”.

Кримінальні справи порушувалися державними органами або зацікавленими сторонами. Попереднє слідство проводив суддя. Він збирав відомості про особу злочинця, робив письмові запити та інші необхідні заходи. На початковій стадії розслідування застосовувалися побиття та тортури, для чого існували спеціальні кати. Від тортур звільнялась шляхта, духовенство, вагітні жінки, малолітні і старі люди, психічно хворі. Місцева влада на вимогу слідства проводила розшук або обшук, а потерпілий разом з понятими робив “трус села”.

По закінченні розгляду судової справи суд ухвалював декрет (постанову), а з середини XVIII ст. — “мнєніє” (вирок).

ВИСНОВКИ


8 січня 1654 р. у Переяславі зібралася військова рада. Для участі в ній прибули також представники від міст України, усіх її соціальних верств: «...собралось великое множество всяких чинов людей». Це була перша військова рада, що мала широкий представницький характер. На раді було оголошено царську грамоту і багато її учасників погодилися перейти під високу руку царя Олексія Михайловича.

Представників Запорізьких козаків, на Переяславській раді не було, але вони раніше повідомили Б. Хмельницького, що готові «со всем народом... что живет по обе стороны Днепра, под протекцию... российского монарха».

Рішення Земського собору і відповідь на нього Переяславської ради було усним договором Росії і України. Його належало зміцнити церковною присягою. Ввечері 8 січня на Переяславському церковному соборі Б. Хмельницький та генеральна старшина присягнули на вірність царю, після чого посли вручили гетьману клейноди — корогву, булаву і щедрі подарунки. 9 січня присягли полковники, а потім усі інші. Проте далеко не всі групи населення і не повсюдно виявили бажання скласти присягу. Відмовився присягати митрополит Київський Косів і заборонив своїм парафіянам складати присягу. Відмовився від присяги кальницький полковник І. Богун, полки Уманський, Брацлавський, Кропивнянський та Полтавський.

Однак більшість українців підтримали рішення Переяславської ради — «...народ з охотою тое учинил». «Народ присягав без супротиву», — свідчить М. Костомаров. І це об'єктивне свідчення, тому що сумлінний дослідник М. Костомаров знав про випадки відмови від присяги і розповідав про них. Більшість українців своєю присягою підкріпили Переяславську угоду12.

Б. Хмельницький і козацька старшина не були впевнені, що усна домовленість виконуватиметься російською стороною. Тим більше, що московські посли ухилилися від присяги, мотивуючи це тим, що цареві не пристало присягати народові. Однак в історичній науці існує думка, що за наполяганням старшини посли присягнули, щоб «выконання присяги изъ обоихъ сторонъ было».

Усний договір не задовольняв гетьмана і старшину своїм змістом, бо стосувався тільки загальних положень входження України у підданство до Росії. Вони бажали, щоб договір закріпив збереження їхніх прав і привілеїв, а також вільностей Української держави. Мабуть мали рацію попередження обережних запорожців, які, погоджуючись з українським народом на підданство Росії, водночас радили: «...нужно знать, что ничего худого не вышло б для вольности казаков».

Прагнучи домогтися від царя реальної військової допомоги у боротьбі з Польщею, закріпити свої привілеї і вільності України як державного організму, старшинство наполягало на письмовому договорі і запропонувало свої умови царю.

Проект цього договору розроблявся довго й ретельно. Він складався з 23 пунктів (статей), які ґрунтувалися на усному договорі з Росією. Ці пункти викладалися у вигляді чолобитного прохання, і в них докладно перелічувалися усі права і вільності України, козацької та інших суспільних верств. Пункти включали також прохання про різнобічну воєнну допомогу Україні в її боротьбі з Польщею. За умов виконання цих пунктів Україна погоджувалася перейти під протекторат московського царя і на знак підданства зобов'язувалася сплачувати данину.


Список використаних джерел:


1. Велика історія України: У 2-х томах. – Том ІІ. / За ред. І.П. Крип’якевича. – К., 1993.

2. Горобець Віктор. Політичний устрій українських земель другої половини ХVІІ- ХVІІІ століть: Гетьманщина, Запорожжя, Слобожанщина, Правобережна Україна (спроба структурно-функціонального аналізу) / НАН України; Інститут історії України. — К., 2000.

3. Гусєва С.О. Історія держави і права України. - О., 2000.

4. Зайцев Ю. Історія України. – Львів., 1998.

5. Захарченко Петро Павлович, Кузьминець Олександр Васильович. Історія держави та права України. — К. : Університет "Україна", 2005.

6. Іванов В.М. Історія держави і права України. - К., 2003.

7. Історія держави і права України: Підручник. – У 2-х т. / За ред. В.Я. Тація, А.Й. Рогожина. – Том 2. - К., 2000.

8. Історія України: нове бачення: У 2 т. / За ред. В.А. Смолія. – К., 1995.

9. Капелюшний Валерій Петрович, Кудін Сергій Володимирович. Історія держави і права України. — К.: Олан, 2001.

10. Когут Зенон. Російський централізм і українська автономія; Ліквідація Гетьманщини 1760-1830.. — К.: Основи, 1996.

11. Кульчицький В.С. Історія держави і права України. - Львів, 1996.

12. Мельник Леонід Герасимович. Гетьманщина першої чверті ХVІІІ століття: Навч. посібник / Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка. — К., 1997.

13. Мельник Леонід Герасимович. Політична історія Гетьманщини XVIII ст. у документах і матеріалах: Навч. посібник / Інститут змісту і методів навчання; Київський ун-т ім. Т.Шевченка. — К., 1997.

14. Музиченко П.П. Історія держави і права України. - К., 1999.

15. Чайковський А.С., Батрименко В.І., Копиленко О.Л., Кривоніс В.М., Мірошніченко В.І. Історія держави і права України. — К. : Юрінком Інтер, 2000.

16. Яковлева Тетяна. Гетьманщина в другій половині 50-х років XVII століття: Причини і початок Руїни. — К.: Основи, 1998.

17. Яковлева Тетяна. Руїна Гетьманщини: Від Переяславської ради-2 до Андрусівської угоди (1659- 1667 рр.) / Лариса Білик (пер.з рос.). — К.: Видавництво Соломії Павличко "Основи", 2003.

1 Велика історія України: У 2-х томах. – Том ІІ. / За ред. І.П. Крип’якевича. – К., 1993.

2 Історія України: нове бачення: У 2 т. / За ред. В.А. Смолія. – К., 1995.

3 Музиченко П.П. Історія держави і права України. - К., 1999.

4 Історія України: нове бачення: У 2 т. / За ред. В.А. Смолія. – К., 1995.

5 Історія України: нове бачення: У 2 т. / За ред. В.А. Смолія. – К., 1995.

6 Чайковський А.С., Батрименко В.І., Копиленко О.Л., Кривоніс В.М., Мірошніченко В.І. Історія держави і права України. — К. : Юрінком Інтер, 2000

7 Чайковський А.С., Батрименко В.І., Копиленко О.Л., Кривоніс В.М., Мірошніченко В.І. Історія держави і права України. — К. : Юрінком Інтер, 2000

8 Зайцев Ю. Історія України. – Львів., 1998.

9 Кульчицький В. С. Історія держави і права України. - Львів, 1996.

10 Кульчицький В. С. Історія держави і права України. - Львів, 1996.

11 Когут Зенон. Російський централізм і українська автономія; Ліквідація Гетьманщини 1760-1830.. — К.: Основи, 1996.

12 Велика історія України: У 2-х томах. – Том ІІ. / За ред. І.П. Крип’якевича. – К., 1993.

35


Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: