Правове регулювання робочого часу і часу відпочинку
Працівникам, які вже навчаються у вищих навчальних закладах також створюються умови для плідного навчального процесу шляхом надання вільного часу для відповідних занять.
Тривалість додаткової оплачуваної відпустки диференціюється за цілою низкою критеріїв:
а) форма навчання (вечірня, заочна);
б) рівень акредитації навчального закладу;
в) курс, на якому працівник навчається.
У відповідності зі статусом вищих закладів освіти встановлені чотири рівні акредитації1:
перший рівень — технікум, училище, інші прирівняні до них вищі заклади освіти ;
другий рівень — коледж, інші прирівняні до нього вищі заклади освіти;
третій і четвертий рівні (в залежності від результатів акредитації) — інститут, консерваторія, академія, університет.
Так, на період настановних занять, виконання лабораторних робіт, складання заліків та іспитів працівниками, які навчаються на першому та другому курсах вищих закладів освіти2:
а) першого та другого рівнів акредитації з вечірньою формою навчання — щорічно надається додаткова оплачувана відпустка тривалістю 10 календарних днів;
б) третього і четвертого рівнів акредитації з вечірньою формою навчання — тривалістю 20 календарних днів;
в) усіх рівнів акредитації з заочною формою навчання — щорічно надається додаткова оплачувана відпустка тривалістю 30 календарних днів.
На час настановних занять, виконання лабораторних робіт, складання заліків та іспитів — працівникам, які навчаються на третьому і наступних курсах вищих закладів освіти1:
а) першого та другого рівнів акредитації з вечірньою формою навчання — щорічно надається додаткова відпустка тривалістю 20 календарних днів;
б) третього та четвертого рівнів акредитації з вечірньою формою навчання — щорічно надається оплачувана відпустка тривалістю 30 календарних днів;
в) незалежно від рівня акредитації з заочною формою навчання — надається щорічно додаткова оплачувана відпустка тривалістю 40 календарних днів.
При цьому працівники, які здобувають другу (наступну, тобто третю також) вищу освіту в навчальних закладах післядипломної освіти та вищих навчальних закладах, які мають у своєму складі підрозділи післядипломної освіти, мають право на додаткову оплачувану відпустку тієї ж тривалості, що й працівники, які навчаються на третьому і наступному курсах вищих навчальних закладів відповідних рівнів акредитації2.
На період складання державних іспитів у вищих навчальних закладах усіх рівнів акредитації працівники, які навчаються без відриву від виробництва, мають право на надання їм додаткової оплачуваної відпустки тривалістю 30 календарних днів.
Також працівникам, які навчаються на останніх курсах вищих закладів освіти, протягом десяти учбових місяців перед початком виконання дипломного проекту (роботи) або складання державних іспитів надасться щотижневий при шестиденному робочому тижні один вільний від роботи день для підготовки до занять з оплатою його в розмірі 50 % одержуваної заробітної плати, але не нижче мінімального розміру заробітної плати.
При п’ятиденному робочому тижні кількість вільних від робота днів змінюється залежно від тривалості робочої зміни за умови збереження загальної кількості вільних від роботи годин.
На період підготовки та захисту дипломного проекту (роботи) працівники, які навчаються без відриву від виробництва у вищих закладах освіти з вечірньою та заочною формами навчання першого та другого рівнів акредитації, мають право на додаткову оплачувану відпустку тривалістю два місяці, а третього та четвертого рівнів акредитації — чотири місяці.
Працівникам, які навчаються без відриву від виробництва в аспірантурі, успішно виконують індивідуальний план підготовки, надається додаткова щорічна оплачувана відпустка тривалістю 30 календарних днів. Ці ж особи мають право на надання їм одного вільного від роботи дня на тиждень протягом усіх чотирьох років навчання з оплатою в розмірі 50 відсотків середньої заробітної плати1. А протягом четвертого року навчання в аспірантурі власник зобов’язаний також надавати таким працівникам, за їх бажанням, один вільний від роботи день на тиждень без збереження заробітної плати.
На мою думку, досить спірним і таким, що підлягає законодавчому врегулюванню є питання оплачуваності деяких видів додаткових відпусток, у зв’язку з навчанням. Так, роботодавець знаходиться в досить невигідному становищі, коли, наприклад, працівник з достатнім рівнем кваліфікації по своїй професії вирішує здобути ще одну професію, потреби в якій для власника немає. Таким чином, проводячи оплату, витрачаючи при цьому власні кошти, за передбачені діючим законодавством додаткові оплачувані навчальні відпустки, не одержує від цього ніякої вигоди, а навпаки, одержує незручності у вигляді додаткових видатків та необхідності заміняти працівника на час його відсутності.
Тому, я думаю, при розгляді цього питання необхідно було б також врахувати і інтереси власника при цьому не порушуючи права працівника на здобуття належної освіти. Таку можливість можна було б втілити в життя, наприклад, шляхом введення норми, яка б забезпечувала працівникам надання додаткової відпустки у зв’язку з навчанням, але при цьому вона підлягала б оплаті лише у разі заявленої власником необхідності у працівникові відповідної кваліфікації.
3.5 Відпустки без збереження заробітної плати
Усі відпустки можна поділити на дві великі групи: оплатні і безоплатні. Що стосується підстав для надання оплачуваних відпусток, то їх вже і не так і багато (щорічні, творчі, соціальні, відпустки у зв’язку з навчанням).
Набагато більше в діючому законодавстві підстав для надання безоплатних, або як їх ще називають – відпусток без збереження заробітної плати. Пояснюється це, на мій погляд, досить просто тим, що підстави, внаслідок яких можуть надаватися такі відпустки носять сугубо суб’єктивний характер або ж виступають як додаткові до оплачуваних відпусток. При цьому власник не несе на собі тягар щодо компенсації працівнику часу таких відпусток. Найбільшою незручністю для роботодавця в цьому випадку може бути потреба, в разі необхідності, підшукати іншого працівника на час відсутності працівника, який знаходиться у відпустці без збереження заробітної плати.
Відповідно до положень Закону України „Про відпустки” усі відпустки без збереження заробітної плати можна поділити на два види:
відпустки без збереження заробітної плати, що надаються працівникові в обов’язковому порядку у силу суб’єктивного права, яке належить їм за законом;
відпустки без збереження заробітної плати за згодою сторін.
Власник зобов’язаний надати працівникові відпустку без збереження заробітної плати в таких випадках:
матері або батьку, який виховує дітей без матері (в тому числі й у разі тривалого перебування матері в лікувальному закладі), що має двох і більше дітей віком до 15 років або дитину-інваліда, – тривалістю до 14 календарних днів щорічно;
чоловікові, дружина якого перебуває у післяпологовій відпустці, — тривалістю 14 календарних днів;
матері (особі, яка здійснює фактичний догляд за дитиною) — у разі, якщо дитина потребує домашнього догляду -тривалістю, визначеною у медичному висновку, але не більш як до досягнення дитиною шестирічного віку, а в разі якщо дитина хвора на цукровий діабет І типу (інсулінозалежний), – не більш як до досягнення дитиною шістнадцятирічного віку;
ветеранам війни, особам, які мають особливі заслуги перед Батьківщиною, та особам, на яких поширюється чинність Закону „Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту”, – тривалістю до 14 календарних днів щорічно;
особам, які мають особливі трудові заслуги перед Батьківщиною, - тривалістю до 21 календарного дня щорічно. Такими особами визнаються Герої Соціалістичної Праці та повні кавалери ордена Трудової Слави1;
пенсіонерам за віком та інвалідам третьої групи - тривалістю до 30 календарних днів щорічно Це право мають також пенсіонери за віком, які одержують пенсію на пільгових умовах;
інвалідам 1 та 2 груп — тривалістю до 60 календарних днів;
особам, які одружуються, — тривалістю до 10 календарних днів;
працівникам у разі смерті рідних по крові або по шлюбу: чоловіка (дружини), батьків (вітчима, мачухи), дитини (пасинка, падчерки), братів, сестер — тривалістю до 7 календарних днів без урахування часу, необхідного для проїзду до місця поховання та назад; інших рідних - тривалістю до 3 календарних днів без урахування часу, необхідного для проїзду до місця поховання та назад;
працівникам для догляду за хворим родичем по крові або по шлюбу, який за висновком медичного закладу потребує постійного догляду, — тривалістю, визначеною в медичному висновку, але не більше 30 календарних днів;
працівникам для завершення санаторно-курортного лікування - тривалістю, визначеною у медичному висновку;
сумісникам на термін до закінчення відпустки за основним місцем роботи;
ветеранам праці - тривалістю до 14 календарних днів щорічно1;
працівникам, які не використали за попереднім місцем роботи щорічну основну та додаткові відпустки, і одержали за них грошову компенсацію, - тривалістю до 24 календарних днів у перший рік роботи на даному підприємстві, до настання шестимісячного терміну безперервної роботи.
До відпусток без збереження заробітної плати відносяться також і деякі відпустки, що надаються працівникам у зв’язку із навчанням. До них, зокрема, належать відпустки, які надаються:
працівникам, допущеним до вступних іспитів у вищі заклади освіти,—тривалістю 15 календарних днів, без урахування часу, необхідного для проїзду до місцезнаходження навчального закладу та назад;
працівникам, допущеним до здачі вступних іспитів в аспірантуру з відривом або без відриву від виробництва, а також працівникам, які навчаються без відриву від виробництва в аспірантурі та успішно виконують індивідуальний план підготовки, тривалістю, необхідною для проїзду до місцезнаходження навчального закладу або закладу науки та назад. При цьому слід зауважити, що до категорії осіб, які мають право на відпустку без збереження заробітної плати з розглянутої підстави, не відносяться працівники, які навчаються без відриву від виробництва у вищих закладах освіти. Вони можуть одержати відпустку без збереження заробітної плати на період проїзду до місцезнаходження закладу освіти та назад лише за згодою власника1. Якщо така згода не буде одержана, працівник змушений буде для проїзду використовувати час додаткової відпустки у зв’язку з навчанням.
Можливість надання працівникам на їх вимогу в обов’язковому порядку відпусток без збереження заробітної плати може бути передбачена й іншими нормативними актами. Так, ст. 60 Закону „Про вибори народних депутатів України”2 передбачає надання кандидатам у народні депутата України неоплачуваних відпусток на період виборчої компанії.
Якщо ж працівник мас право на одержання відпустки без збереження заробітної плати з кількох підстав, використання відпустки з однієї з підстав не перешкоджає використанню відпустки з інших підстав.
Другий вид відпусток без збереження заробітної плати, який закріплюється у ст. 26 Закону „Про відпустки” не передбачає прямої можливості надання працівникам на їх вимогу відпустки без збереження заробітної плати в обов’язковому для власника порядку. У такому разі працівнику обов’язково слід одержати згоду власника.
Законодавець імперативно обмежує підсумовану тривалість відпустки в цьому випадку 15 календарними днями на протязі року
ВИСНОВКИ
Як процес цілеспрямованої дії на предмети зовнішнього світу, праця є основою будь-якої людської діяльності. Основу цих відносин складають трудові правовідносини, тобто які виникають між працівником і роботодавцем на підставі укладення між ними трудового договору з приводу використання найманої праці працівника. Але праця кожної особи буде ефективною тільки тоді, коли працівник матиме час не тільки для виконання свої трудових обов’язків, але і час для відновлення працездатності, тобто коли матиме час і для відпочинку.
Робочий час як інститут трудового права є сукупністю правових норм, які визначають тривалість, склад, режим і порядок обліку робочого часу. Інститут робочого часу містить у собі норми Конституції України, яка у ст. 45 передбачає скорочення робочого дня для працівників окремих професій і виробництв, скорочення тривалості роботи у нічний час. Значний масив правових норм, які регулюють робочий час, міститься в Кодексі законів про працю та інших законах України. Відносини, пов’язані з робочим часом, регулюються також великою кількістю підзаконних актів.
Вітчизняний досвід правового регулювання трудових відносин знає норму робочого часу, що встановлюється на день. У зв’язку з застосуванням режимів робочого тижня, який складається з різної кількості днів (п’ятиденного і шестиденного робочого тижня), використання норми тривалості робочого часу, розрахованої на день, стало незручним. Водночас робочий день як норма тривалості робочого часу цілком не втратив свого значення, оскільки зберегли свою силу нормативні акти, які як норму тривалості робочого часу використовують саме робочий день. Крім того, робочий день залишається елементом режиму робочого часу, який використовується при поденному обліку робочого часу і при визначенні поняття надурочних робіт.
Відповідно до чинного трудового законодавства України розрізняють нормальний, скорочений і неповний робочий час. Так, відповідно до ст. 50 КЗпП України нормальна тривалість робочого часу працівників не може перевищувати 40 годин на тиждень. Причому потрібно наголосити, що передбачені законодавцем гарантії відносно граничної тривалості робочого часу поширюються на найманих працівників підприємств усіх форм власності. У колективних договорах або інших локальних актах можуть бути закріплені положення про 40-годинний робочий тиждень, а також менші за тривалістю норми робочого часу на даному підприємстві, в установі, організації.
У більшості західних країн нормальна тривалість робочого часу також закріплюється в законах і колективних договорах, хоча у деяких країнах (Великобританії, Данії) для більшості працюючих — тільки у колективних договорах. При цьому для першої групи країн колективними договорами встановлена менша тривалість робочого часу порівняно із законом. Найбільш поширеним стандартом на Заході є 40-годинний робочий тиждень за законодавством та 35 — 40-годинний робочий тиждень за колективними договорами.
Скорочена тривалість робочого часу означає, що час, протягом якого працівник повинен виконувати трудові обов’язки, скорочується, однак працівник має право на оплату праці в розмірі повної тарифної ставки, повного окладу. Скорочена тривалість робочого часу встановлюється, як правило, законодавством. Право на скорочений робочий день виникає, якщо працівник виконує роботи у шкідливих умовах праці не менше за половину робочого дня. Встановлення скороченого робочого часу не впливає на розмір заробітної плати. Робота, яка виконується в нічний час, оплачується в підвищеному розмірі, який встановлюється Генеральною, галузевою, регіональною угодами і колективним договором, але не повинен бути менше за 20% тарифної ставки (окладу) за кожну годину роботи в нічний час.
Так само як і скорочений робочий час – неповний робочий час також має меншу, ніж це передбачено нормативними актами тривалість. Він встановлюється угодою сторін як при вступі на роботу, так і в період роботи. Неповний робочий час може бути у вигляді: а) неповного робочого дня (тобто зменшення тривалості щоденної роботи на зумовлену кількість годин); б) неповного робочого тижня (при якому зберігається нормальна тривалість робочого дня, але зменшується кількість робочих днів у тиждень) і в) поєднання неповного робочого дня і неповного робочого тижня (наприклад, тривалість робочого дня 5 годин при 4 робочих днях на тиждень).
Неповний робочий час може встановлюватися як при прийнятті працівника на роботу або згодом. Особи, які працюють неповний робочий час, користуються тими ж правами, що і працюючі на умовах нормального робочого часу. Їм надається відпустка тієї ж тривалості, надаються вихідні й святкові дні, час роботи зараховується в трудовий стаж.
При режимі змінної роботи працівники чергуються в змінах рівномірно. Найбільш поширена робота в дві зміни, на деяких підприємствах робота провадиться в три і більше змін. Перехід з однієї зміни в іншу, як правило, повинен проводитися через кожний робочий тиждень у години, встановлені графіками змінності (ст. 58 КЗпП України). Тривалість перерв у роботі між змінами у відповідності до ст. 59 КЗпП України повинна, бути не менше подвійної тривалості роботи в попередній зміні (включаючи і час перерви на обід). Недопустиме призначення працівника на роботу протягом 2 змін підряд. Встановлені роботодавцем за погодженням з профспілковим комітетом графіки змінності є обов’язковими для сторін трудового договору.
Крім вище зазначеного режиму робочого часу існує і так званий режим роботи з роздробленим робочим днем. Він вводиться в таких галузях, де обсяг робіт нерівномірно розподіляється протягом дня і не може бути розподілений рівномірно (наприклад, водії міського транспорту, робота яких інтенсивна вранці та увечері, у часи пік, вдень же водії відпочивають; для тваринників час годівлі і доїння корів призначається у певний час). На таких роботах робочий день може бути поділений на частини з умовою, що загальна тривалість роботи не повинна перевищувати встановленої тривалості робочого дня і не перевищуватиме 40 годин на тиждень.
Гнучкий графік роботи — це правова форма організації робочого часу, при якій для окремих працівників або колективів підрозділів допускається саморегулювання початку, закінчення і загальної тривалості робочого дня. При цьому потрібне повне відпрацювання сумарної кількості робочих годин протягом облікового періоду (робочого дня, робочого тижня, робочого місяця). Працівникам суб’єктивне право на встановлення режиму змінного (гнучкого) графіка роботи законодавством не надається (це стосується і жінок, які мають дітей). Інакше кажучи, без згоди власника змінний (гнучкий) графік роботи не може бути запроваджений.
Вахтовий метод — це особлива форма організації робіт, що ґрунтується на використанні трудових ресурсів поза місцем їх постійного проживання за умов, коли щоденна доставка працівників до місця роботи і назад до місця постійного проживання неможлива.
Режим ненормованого робочого дня встановлюється для певної категорії працівників у разі неможливості нормування часу трудового процесу. Міра праці таких працівників визначається не тільки тривалістю робочого часу, але й колом обов’язків і обсягом виконаних робіт (навантаженням). У разі необхідності ця категорія працівників виконує роботу понад нормальну тривалість робочого часу. Працівник з ненормованим робочим днем може бути залучений розпорядженням власника до роботи після закінчення робочого дня встановленої тривалості. Невиконання такого розпорядження кваліфікується як порушення трудової дисципліни.
Відповідно до чинного законодавства України надурочними вважаються роботи понад встановлену тривалість робочого дня, виконані з відома власника. Як правило, застосування надурочних робіт не допускається. Проведення їх можливе лише у виняткових випадках, що визначаються законодавством і ст. 62 КЗпП України.
Чергування — це знаходження працівника на підприємстві за розпорядженням власника або уповноваженого ним органу до початку або після закінчення робочого дня, у вихідні або святкові (неробочі) дні для оперативного розв’язання невідкладних питань, які не входять в коло обов’язків працівника за трудовим договором. Чергування може застосовуватися у виняткових випадках і лише за згодою профспілкового комітету. Не допускається залучення працівника до чергувань частіше одного разу на місяць. Чергові не повинні виконувати обов’язків щодо перевірки перепусток на вході й виході з підприємства, обов’язків сторожів, прийому пошти, прибирання приміщень тощо. У разі залучення до чергування після закінчення робочого дня початок наступного робочого дня має бути перенесено на пізніший час. Тривалість чергування або роботи разом з чергуванням не може перевищувати нормальної тривалості робочого дня.
Законодавство про працю не дає визначення часу відпочинку Наукою трудового права традиційно під часом відпочинку розуміється час, протягом якого працівник є вільним від виконання трудових обов’язків і вправі використовувати його на власний розсуд.
Законодавством встановлені такі види часу відпочинку: перерви протягом робочого дня (зміни), щоденний відпочинок (міжзмінна перерва), вихідні дні (щотижневий відпочинок), святкові і неробочі дні, відпустки.
Право кожного, хто працює, на відпочинок проголошено статтею 24 Загальної декларації прав людини1 та витікає з вимог статті 7 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права2. В свою чергу, у чинному законодавстві воно знайшло закріплення в ст. 2 Кодексу законів про працю України поряд із закріпленням права на працю.
Право на відпустки забезпечується гарантованим наданням відпустки визначеної тривалості із збереженням на її період місця роботи (посади), заробітної плати (допомоги) у випадках, передбачених законодавством та забороною заміни відпустки грошовою компенсацією, крім випадків, передбачених законодавством.
Одним з основних видів відпусток є щорічні відпустки. Підставою для твердження, що щорічні відпустки є основними по відношенню до інших видів відпусток є їх абсолютний характер. На відміну від інших видів відпусток (творчі, соціальні, відпустки, що пов’язані з навчанням, відпустки без збереження заробітної плати), які надаються не всім, а лише певним категоріям працівників при визначених умовах, щорічні відпустки надаються постійно, тобто носять регулярний характер, незалежно від волі роботодавця і певною мірою самого працівника. При цьому, працівник фактично може впливати тільки на час надання відпустки. А тому при певних обставинах (коли, наприклад, працівник відмовляється йти у щорічну відпустку, передбачену для нього графіком надання щорічних відпусток) право на щорічну відпустку може трансформуватися у обов’язок.
Правове регулювання робочого часу та часу відпочинку здійснюється на основі великої кількості законодавчих та підзаконних нормативних актів. Показовим при цьому є той факт, що до сьогодні в Україні діє велика кількість нормативних актів СРСР. Незважаючи на те, що сьогодні в нашій державі існує кодифікований нормативний акт, який повинен був би належним чином регулювати питання робочого часу та часу відпочинку, їх вирішення залишає бажати кращого. Це свідчить про нагальну необхідність розробки та прийняття нового трудового кодексу, в якому б ці питання були врегульовані на належному рівні та не допускали двоякого тлумачення та розуміння.
ПЕРЕЛІК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
Конституція України: Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року – К., 1996.
Кодекс законів про працю України від 10.12.1971р. – ВВР УРСР, 1971, №50 – ст.375.
Міжнародний Пакт про економічні, соціальні і культурні права, прийнятий Генеральною Асамблеєю ООН 16.12.1966р.
Основи законодавства України про охорону здоров’я. Закон України від 19.12.92. - Зібрання законодавства України. – т. 5.
Про відпустки. Закон України від 15.11. 96. – ВВРУ. – 1997. - №2. – Ст. 4.
Про державну службу. Закон України від 16.12.93. - Зібрання законодавства України. –Т. 8. – Із змін. Від 07.06.2001
Про дошкільну освіту. Закон України від 11.07.2001. – ЛВУ. – 2001. - №31. – Ст. 1388.
Про загальну середню освіту. Закон України від 13.05.99. –ОВУ. – 1999. - №23. – Ст. 1033
Про колективні договори і угоди. Закон України від 01.07.93. – Зібрання законодавства України. – Т. 7.
Про освіту. Закон України в ред. Від. 23.03.96. - Зібрання законодавства України. – Т. 2.
Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Україні. Закон України від 16.12.93. - Зібрання законодавства України. – Т. 8.
Про позашкільну освіту. Закон України від 22.06.2000. – ОВУ. – 2000. - №29. – Ст. 1190.
Інструкція про порядок обчислення заробітної плати працівників освіти. Затверджена наказом міністерства освіти України від 15.04.93 №102
Показники і критерії умов праці, за якими будуть надаватися щорічні додаткові відпустки працівникам, зайнятим на роботах, пов'язаних з негативним впливом на здоров'я шкідливих виробничих факторів. Затв. наказом Міністерства охорони здоров’я України і Міністерства праці та соціальної політики України №385/55. від 31.12.1997р. – Офіційний вісник України. – 1998. – №4. – ст. 167.
Положення про підготовку науково-педагогічних і наукових кадрів. Затв. постановою Кабінету Міністрів України від 01.03.99 № 309. — ОВУ. — 1999. — № 9. — Ст. 345.
Положення про порядок організації та проведення оплачуваних громадських робіт. Затверджене постановою КМУ від 27.04.98 №578. – ОВУ. – 1998. - №17. – Ст. 635.
Положення про умови роботи за сумісництвом працівників державних підприємств, установ і організацій. Затверджене наказом Міністерства праці, Міністерства юстиції, Міністерства фінансів України від 28.0693 №43. – Бюлетень законодавства та юридичної практики України. – 1997. - №11-12. – С. 293.
Порядок застосування Списку виробництв, робіт, професій і посад працівників, робота яких пов'язана з підвищеним нервово-емоційним та інтелектуальним навантаженням або виконується в особливих природних географічних і геологічних умовах та в умовах підвищеного ризику для здоров'я, що надає право на щорічну додаткову відпустку за особливий характер праці. Затв. наказом Міністерства праці та соціальної політики України №16. від 30.01.1998р. – Офіційний вісник України. – 1998. – №5 – ст. 191.
Порядок, тривалість та умови надання щорічних відпусток працівникам, які навчаються у вищих навчальних закладах з вечірньою та заочною формами навчання, де навчальний процес має свої особливості. Затв. постановою Кабінету Міністрів України від 28.06.97 № 634. — ОВУ. — 1997.—№ 27. — С. 52
Постанова Верховної Ради України "Про порядок введення в дію Закону України "Про відпустки" від 15.11.1996р. – ВВР України, 1997, №2 – ст. 5.
Правила визначення робочого часу та часу відпочинку екіпажів повітряних суден цивільної авіації України. Затверджене наказом Міністерства транспорту України від 02.04.2002 № 219. – ОВУ. – 2002. - № 17. – Ст. 913.
Правила про роботу на відкритому повітрі в холодну пору року. Затверджені постановою Народного комісаріату праці СРСР від 11.12.29.
Правила про умови праці вантажників при вантажно-розвантажувальних роботах. Затверджені постановою Народного комісаріату праці СРСР від 20.09.31.
Про деякі питання, пов’язані з переведенням робітників та службовців підприємств, установ, організацій на п’ятиденний робочий тиждень з двома вихідними днями. Роз’яснення Державного комітету СРСР по праці та заробітній платі та ВЦРПС від 08.04.67 № 4/П-10.
Про запровадження на території України регіональних графіків початку робочого дня. Указ Президента України від 26.04.95 №334/95. – УК. – 29.04.95.
Про затвердження розмірів посадових окладів (ставок заробітної плати) працівників навчальних закладів, установ освіти та наукових установ. Наказ Міністерства освіти і науки України від 29.03.2001 № 161.—Офіційний вісник України. – 2001. - № 15. – Ст. 663.
Про заходи щодо подальшого вдосконалення використання праці пенсіонерів та інвалідів у народному господарстві та пов’язаних з цим додаткових пільгах. Постанова Ради Міністрів СРСР від 14.ю09.73 №674.
Про практику розгляду судами трудових спорів. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 06.11.92 №9.
Про режим роботи водіїв та кондукторів міського пасажирського транспорту. Постанова Ради Міністрів СРСР від 24.01.69 №73.
Про режим робочого часу працівників радгоспів та інших державних підприємств сільського господарства. Постанова Ради Міністрів СРСР від 25.05.62 № 475.
Про скорочення тривалості робочого дня для робітників і службовців у передвихідні та передсвяткові дні. Постанова Ради Міністрів СРСР від 08.03.56 № 318.
Про порядок і умови суміщення професій (посад): Постанова Ради Міністрів СРСР від 4 грудня 1981 року № 1145 // СП СРСР. – 1982. - №2. – Ст. 7.
Про суміщення посад і служби родичів в установах, на підприємства і організаціях усуспільненого сектора: Постанова Ради Міністрів УРСР від 03.11.1980 № 593 // Збірник законів УРСР. – 1993. - №32. – Ст. 413.
Про роботу за сумісництвом працівників державних підприємств, установ і організацій: Постанова КМУ від 31 квітня 1993 року № 245// Урядовий кур’єр. – 1993. - № 54.
Положення про умови праці надомників: Завтра. Деркомпраці СРСР і ВЦРПС від 29.09.81 // Бюлетень Держкомпраці СРСР. – 1982. - №1.
Перелік важких робіт і робіт із шкідливими і небезпечними умовами праці, на яких забороняється застосування праці неповнолітніх: Затв. наказом Міністерства охорони здоров’я України