Хабарництво, як особливо небезпечний злочин
в) заява повинна бути зроблена до моменту порушення кримінальної справи.
Однак, уявляється, що законодавець мав на увазі не сам по собі факт (момент) порушення справи, а обізнаність про це того, хто дав хабар;
г) заява повинна бути добровільною і може бути зроблена з будь-яких мотивів, але не в зв'язку з тим, т відповідним органам стало відомо про факт давання хабара;
д) звільненню від відповідальності підлягає тільки той, хто дав хабар (виконавець давання хабара). Інші співучасники підлягають відповідальності на загальних підставах.
З моменту (з дня) порушення справи про притягнення цієї особи до кримінальної відповідальності за дачу хабара, ця підстава звільнення від відповідальності анулюється.
Звільнення особи, яка дала хабар, від кримінальної відповідальності з підстав, передбачених ч. 3 ст. 369 КК, не означає, що у її діях немає складу злочину. В зв'язку з цим вона не може визнаватися потерпілою і претендувати на повернення їй предмета хабара.
Гроші та інші цінності, які були визнані предметом хабара, на підставі пункту 4 статті 81 КПК передаються в доход держави.
Відповідальною за давання хабара може бути посадова і приватна особа, якій виповнилося шістнадцять років.
Провокація хабара (ст. 370 КК).
З об'єктивної сторони провокація хабара полягає в штучному створенні службовою особою таких обставин і умов, що зумовлюють або пропозицію, або одержання хабара.
Способи провокації можуть бути самими різними (натяки, пропозиції, поради, рекомендації, умовляння тощо). Тому є підстави вважати, що злочин, передбачений ст. 370, є, як правило, різновидом підбурювання, виділеного в спеціальну норму щодо хабарництва. Однак провокація матиме місце і за відсутності ознак підбурювання, коли винний штучно створює умови для давання-одержання хабара, діючи при цьому потайки (лише натяками, поволі, нишком).
Те, що давання чи одержання хабара відбулися у зв'язку з провокацією, не виключає відповідальності того, хто дав чи одержав хабара. Якщо ж службова особа не тільки спровокувала давання чи одержання хабара, але й організувала вчинення цих злочинів чи сприяла їхньому вчиненню, її дії слід додатково кваліфікувати і як співучасть у хабарництві за ст. 27 і статтями 368 і (або) 369 КК.
Провокація хабара може бути вчинена тільки шляхом активних дій, спрямованих на створення обставин і умов, що обумовлюють пропозицію чи одержання хабара, і визнається закінченим злочином з моменту вчинення цих дій незалежно від того, чи було фактично передано або одержано хабар.
Умисне створення посадовою особою обстановки і умов, що викликають пропонування чи одержання хабара з метою викрити того, хто його дав або одержав (провокація хабара), є закінченим злочином з моменту вчинення зазначених дій незалежно від того, чи було передано або одержано хабар.
Якщо з тією ж метою посадова особа організувала дачу чи одержання хабара, підмовила до цього того, хто дав чи одержав хабар, або сприяла їм у цьому, її дії кваліфікуються як співучасть у хабарництві – за відповідними частинами статей 27 і 370 чи 27 і 368 КК і ст. 370 КК.
Давання або одержання хабара у зв'язку з провокацією не виключає відповідальності того, хто дав або одержав хабар. Дії хабарників і в цьому випадку кваліфікуються за ст. 368 або 369 КК.
Не утворюють складу злочину і не можуть кваліфікуватися за ст. 370 КК дії посадової особи, яка:
а) не давала ніяких приводів для дачі їй хабара;
б) погодилася отримати гроші чи якусь цінність з метою викрити хабародавця.
Такі правомірні дії не визнаються провокацією хабара тому, що посадова особа при цьому не схиляє до хабарництва, не подає ніяких приводів для думки, наміру про дачу чи одержання хабара. В таких випадках ініціатива про давання чи одержання хабара надходить не від посадової особи.
Від провокації хабара слід відрізняти випадки законного викриття хабарництва (так званий «контрольований хабар»), коли внаслідок заяви особи, якій службова особа пропонує дати хабар або у якої вимагає його, або через заяву службової особи, якій пропонують хабар, здійснюється оперативна діяльність для викриття хабарництва [46].
У частині 2 ст. 370 передбачена відповідальність за провокацію хабара, вчинену службовою особою правоохоронного органу.
Покарання за злочин:
за ч. 1 ст. 370 – обмеження волі на строк до п'яти років або позбавлення волі на строк від двох до п'яти років;
за ч. 2 ст. 370 – позбавлення волі на строк від трьох до семи років.
1.2 Хабарництво – як особливий вид службових злочинів.
Хабарництво включає в себе три самостійних склади злочину: одержання хабара, давання хабара і провокацію хабара [16].
Одержання хабара (ст. 368 КК) – це одержання службовою особою в будь-якому вигляді хабара за виконання чи невиконання в інтересах того, хто дає хабар, чи в інтересах третьої особи будь-якої дії з використанням наданої їй влади чи службового становища.
Хабар як предмет цього злочину – це незаконна винагорода матеріального характеру, яка може являти собою майно, в тому числі вилучене з вільного обороту (гроші, в тому числі в іноземній валюті, цінні папери, матеріальні цінності), право на майно (документи, що дають право на одержання майна або право вимагати виконання майнових зобов'язань тощо), будь-які дії майнового характеру (передача майнових вигод, відмова від них або від права на майно, безкоштовне надання послуг майнового характеру тощо).
Послуги, пільги і привілеї, що не мають матеріального змісту, не можуть визнаватися предметом одержання хабара. Не може розглядатися як хабар і надання службовій особі таких матеріальних послуг, які нею повністю оплачуються. Одержання як хабар майна, збут, придбання або зберігання якого містять склад самостійного злочину (наприклад, зброї, наркотичних засобів), тягне за собою відповідальність за сукупністю злочинів.
Під інтересами особи, яка дає хабар, або інтересами третіх осіб розуміють різні інтереси (підвищення по службі, одержання нагороди, майна тощо) як того, хто сам дає хабар, так і будь-яких інших фізичних або юридичних осіб [17].
Одержання хабара визнається закінченим з моменту прийняття службовою особою хоча б частини хабара. При цьому не має значення, чи одержала службова особа хабар для себе особисто або для близьких їй осіб і як фактично був використаний предмет хабара. Якщо службова особа лише створювала умови (підшуковувала співучасників, обговорювала суму і місце вручення хабара тощо) або виконала певні дії, спрямовані на одержання хабара, але не отримала його з причин, що від її волі не залежали, вчинене слід кваліфікувати як готування до одержання хабара або замах на цей злочин.
Давання хабара (ст. 369) – нерозривно пов'язано з його одержанням і полягає в передачі службовій особі матеріальних цінностей, права на майно або у вчиненні на її користь дій майнового характеру за виконання (невиконання) в інтересах того, хто дає хабар або третіх осіб, дій з використанням службового становища.
Предмет давання і одержання хабара повністю співпадає. Хабар може передаватися в будь-якій формі – відкритій або завуальованій.
Об'єктивна сторона цього злочину вичерпується самим фактом передачі хабара, тому для кваліфікації не має значення, хто є власником матеріальних благ, що передаються як хабар, – той, хто його дає, або інші особи; діє він з власної ініціативи або від імені (за дорученням, проханням) та в інтересах інших осіб; чи є ці особи фізичними або юридичними. Якщо предмет хабара викрадений або здобутий іншим злочинним шляхом, дії того, хто дає хабар, кваліфікуються за сукупністю.
Давання хабара є закінченим злочином з моменту прийняття службовою особою хоча б його частини. Якщо запропонований хабар не прийнятий, відповідальність настає за замах на давання хабара [18].
З суб'єктивної сторони давання хабара вчиняється тільки з прямим умислом, причому винний усвідомлює, що передає незаконну винагороду саме як хабар.
Провокація хабара (ст. 370 КК) – це свідоме створення службовою особою обставин і умов, що зумовлюють пропонування або одержання хабара, щоб потім викрити того, хто дав або взяв хабара.
З об'єктивної сторони провокація хабара полягає в штучному створенні службовою особою таких обставин і умов, що зумовлюють або пропозицію, або одержання хабара.
Способи провокації можуть бути самими різними (натяки, пропозиції, поради, рекомендації, умовляння тощо). Тому є підстави вважати, що злочин, передбачений ст. 370 КК, є, як правило, різновидом підбурювання, виділеного в спеціальну норму щодо хабарництва. Однак провокація матиме місце і за відсутності ознак підбурювання, коли винний штучно створює умови для давання-одержання хабара, діючи при цьому потайки (лише натяками, поволі, нишком).
Те, що давання чи одержання хабара відбулися у зв'язку з провокацією, не виключає відповідальності того, хто дав чи одержав хабара. Якщо ж службова особа не тільки спровокувала давання чи одержання хабара, але й організувала вчинення цих злочинів чи сприяла їхньому вчиненню, її дії слід додатково кваліфікувати і як співучасть у хабарництві за ст. 27 і статтями 368 і(або) 369 КК.
Провокація хабара може бути вчинена тільки шляхом активних дій, спрямованих на створення обставин і умов, що обумовлюють пропозицію чи одержання хабара, і визнається закінченим злочином з моменту вчинення цих дій незалежно від того, чи було фактично передано або одержано хабар [19].
З суб'єктивної сторони винний діє тільки з прямим умислом (завідомо, свідомо), керуючись при цьому різними мотивами (помста, кар'єризм, заздрість, пихатість, прагнення уславитися як «борець» з корупцією, поліпшити показники в роботі тощо) і переслідуючи спеціальну мету — викрити того, хто дав або взяв (або того та іншого) хабара.
Суб'єктом провокації хабара є тільки службова особа.
Від провокації хабара слід відрізняти випадки законного викриття хабарництва (так званий «контрольований хабар»), коли внаслідок заяви особи, якій службова особа пропонує дати хабар або у якої вимагає його, або через заяву службової особи, якій пропонують хабар, здійснюється оперативна діяльність для викриття хабарництва.
Розділ 2. Особливі ознаки суб’єктів посадових злочинів
2.1 Коло посадових осіб відповідно до законодавства України
Відповідно до ст.2 Закону України „Про державну службу” від 16 грудня 1993 року [3], посада – це визначена структурою і штатним розписом первинна структурна одиниця державного органу та його апарату, на яку покладено встановлене нормативними актами коло службових повноважень.
Посадовими особами відповідно до цього Закону вважаються керівники та заступники керівників державних органів та їх апарату, інші державні службовці, на яких законами або іншими нормативними актами покладено здійснення організаційно-розпорядчих та консультативно-дорадчих функцій. За ст.5 Закону України „Про державну службу” [3], посадова (службова) особа повинна не допускати дій і вчинків, які можуть зашкодити інтересам державної служби чи негативно вплинути на репутацію державного службовця.
Головним у визначенні посадових злочинів є ознаки суб'єкта – посадової (службової) особи [дод. Б, В].
Відповідно до п.1 примітки до ст. 364 КК службовими особами є особи, які постійно чи тимчасово здійснюють функції представників влади, а також обіймають постійно чи тимчасово на підприємствах, в установах чи організаціях незалежно від форми власності посади, пов'язані з виконанням організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських обов'язків, або виконують такі обов'язки за спеціальним повноваженням.
Таким чином, до кола службових закон відносить осіб, які:
1) здійснюють функції представників влади або обіймають посади, пов'язані з виконанням;
2) організаційно-розпорядчих чи
3) адміністративно-господарських обов'язків [дод.Г].
1. Представниками влади є працівники державних органів та установ, які наділені правом у межах своєї компетенції висувати вимоги, а також приймати рішення, обов'язкові для виконання фізичними і юридичними особами незалежно від їх відомчої приналежності або підлеглості.
До них відносяться народні депутати України (Закон України „Про статус народного депутата України”), депутати місцевих рад, керівники державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування (Закон України „Про місцеве самоврядування”. За п.2 ст. 1 Закону України „Про статус суддів” – судді є посадовими особами державної влади, прокурори (Закон України „Про прокуратуру”), слідчі, оперативний склад служби безпеки (Закон України „Про службу безпеки України”), працівники кримінальної (Закон України „Про міліцію”) і податкової міліції, державні інспектори та контролери, лісничі, військові коменданти, начальники гарнізонів та інші [20].
Пленум Верховного Суду України роз'яснив, що до представників влади належать працівники державних органів і установ, які наділені правом у межах своєї компетенції пред'являти вимоги, а також приймати рішення, обов'язкові для виконання фізичними та юридичними особами незалежно від їх відомчої належності чи підлеглості [33].
Закон пов'язує визнання особи представником влади не за посадою, яку вона обіймає, а за наявністю у неї владних повноважень. Тому представником влади може бути і рядовий працівник державного апарату (наприклад, міліціонер) або навіть представник громадської організації (наприклад, член громадського формування з охорони громадського порядку під час виконання ним обов'язків з охорони цього порядку).
Певне суспільне небезпечне діяння може бути визнане посадовим злочином лише у тому випадку, якщо воно вчинене посадовою особою, тобто особою, яка була наділена повноваженнями представника влади або яка виконувала обов'язки, пов'язані з організаційно-розпорядчими або адміністративно-господарськими функціями. Якщо на певну особу в установленому порядку такі обов'язки покладені не були, то ця особа не може бути відповідальною за посадові злочини.
2. Під організаційно-розпорядчими обов'язками слід розуміти функції по здійсненню керівництва галуззю промисловості, трудовим колективом, дільницею роботи, виробничою діяльністю окремих працівників на підприємствах, в установах або організаціях незалежно від форми власності (підбір та розставляння кадрів, планування роботи, організація праці, забезпечення трудової дисципліни тощо).
Такі функції, зокрема, здійснюють керівники міністерств, відомств, державних, колективних або приватних підприємств, громадських організацій, їх заступники та керівники структурних підрозділів або дільниць робіт (наприклад, директор підприємства, президент фірми, завідуючий лабораторією, відділом, кафедрами, начальник цеху, майстер дільниці, виконроб, бригадир, їх заступники тощо).
3. Адміністративно-господарські обов'язки включають до себе повноваження з управління або розпорядження державним, колективним чи приватним майном, що полягає у встановленні порядку його зберігання, переробки, реалізації, контролю за здійсненням цих операцій тощо. Такі повноваження у тому чи іншому обсязі мають начальники планово-господарських, постачальних, фінансових відділів і служб, їх заступники, завідуючі складами, магазинами, майстернями, ательє, відомчі ревізори і контролери тощо.
Особа визнається службовою не тільки тоді, коли вона виконує відповідні функції постійно, а й тоді, коли вона виконує їх тимчасово або за спеціальним повноваженням за умови, що ці повноваження покладені на неї у встановленому законом порядку правомочним органом або службовою особою (п. 2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 7 жовтня 1994 р. «Про судову практику в справах про хабарництво») [34].
Посадовими можуть бути визнані лише ті особи, коло повноважень яких визначено у примітках 1 та 2 до ст. 364 КК за умови, що такими повноваженнями вони були наділені в установленому порядку (призначені чи обрані на посаду), або вони виконували певні обов'язки за спеціальним розпорядженням, вказівкою відповідних органів або осіб.
Обіймання особою певної посади або доручення тимчасово виконувати службові обов'язки має бути оформлено відповідним (усним чи письмовим) рішенням – наказом, розпорядженням, постановою, протоколом, довіреністю тощо. Для визнання особи службовою не має значення, чи обіймає вона відповідну посаду за призначенням або внаслідок виборів, отримує за виконання службових обов'язків винагороду чи виконує їх на громадських засадах.
Не можуть бути визнані посадовими особи, які видавали себе за осіб, наділених повними адміністративно-власними повноваженнями, або самовільно присвоїли собі певні звання чи повноваження. Дії таких осіб, що видавали себе за посадових, у разі заподіяння злочинної шкоди громадянам або державі, кваліфікуються як шахрайство за ст. 190 КК, або за ст. 353 КК, як самовільне присвоєння влади або звання посадової особи.
Для визнання особи посадовою не має значення, постійно чи тимчасово вона займала певну посаду, була призначена на цю посаду чи обрана, працювала за платню чи безоплатно. Посадовими визнаються також особи, які виконують посадові обов'язки на громадських засадах.
Не є суб'єктами службових злочинів ті працівники підприємств, установ і організацій, які виконують суто професійні (наприклад, лікар, педагог, адвокат), виробничі (наприклад, водій, робітник) або технічні (наприклад, друкарка, технічний секретар, охоронець, вантажник, сторож) обов'язки [21].
Лікар, який отримує від хворого винагороду за виконання своїх професійних обов'язків, а не за виконання функцій посадової особи, не може бути визнаний суб'єктом посадового злочину.
Безпідставно, наприклад, був засуджений за ч. 2 ст. 368 КК, який працював завідуючим хірургічним відділенням районної лікарні і неодноразово одержував від оперованих ним хворих винагороду за якісне проведення операцій і за післяопераційний догляд. Судова колегія Верховного Суду України, розглянувши справу, вказала, що С. отримував винагороду не за виконання функцій посадової особи, а за належне виконання ним професійних обов'язків. На цій підставі судова колегія Верховного Суду України зазначене судове рішення щодо С. скасувала (Практика судів України в кримінальних справах. – С. 163).
У той самий час, якщо поряд із зазначеними, ці працівники виконують організаційно-розпорядчі або адміністративно-господарські обов'язки, вони визнаються службовими особами.
Наприклад, лікар, який зловживає своїми обов'язками при видачі листів непрацездатності або викладач, який ставить позитивні оцінки на екзамені за незаконну винагороду вчиняють юридичне значущі дії, здатні породжувати, змінювати чи припиняти правовідносини, що дозволяє визнати ці дії організаційно-розпорядчими або адміністративно-господарськими, а осіб, які їх вчинюють – службовими.
Характерна особливість посадових злочинів у тому, що вони завжди проявляються як використання наданих особі за посадою повноважень для виконання покладених на неї обов'язків.
Посадова особа може бути відповідальною лише в межах наданих їй прав і покладених на неї обов'язків. Будь-яке інше суспільне небезпечне діяння, не пов'язане з виконанням особою своїх посадових обов'язків або з використанням наданих їй повноважень, не може кваліфікуватися як посадовий злочин.
У статті 26 Конституції України закріплено, що іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України.
Відповідно до цього конституційного положення у п. 2 примітки до ст. 364 КК встановлено, що службовими особами також визнаються іноземці або особи без громадянства, які виконують обов'язки, зазначені в пункті 1 цієї примітки.
Згідно зі ст. 1 Закону України „Про правовий статус іноземців” від 4 лютого 1994 року [5], іноземцями виганяються іноземні громадяни – особи, які належать до громадянства іноземних держав і не є громадянами України, а також особи без громадянства – особи, які не належать до громадянства будь-якої держави.
Військовослужбовці за службові злочини, що посягають на встановлений порядок несення військової служби, несуть відповідальність за статтями 423, 424, 425 і 426 КК.
При вчиненні службового злочину у співучасті його виконавцями можуть бути лише службові особи, а організатором, підбурювачем чи пособником можуть виступати і приватні особи.
2.2 Особливості суб’єктів хабарництва
Одержання хабара (ст. 368 КК)
Суб’єктом даного виду злочину є службова особа. Якщо службова особа займає відповідальне становище то діяння кваліфікується за ч.2 ст. 368 КК. Як вже було сказано вище до таких відносяться особи, посади яких згідно зі ст. 25 Закону України «Про Державну службу» віднесені до третьої, четвертої, п'ятої та шостої категорій, а також судді, прокурори і слідчі, керівники, заступники керівників органів державної влади та управління, органів місцевого самоврядування, їх структурних підрозділів та одиниць.
Суб'єктивна сторона одержання хабара характеризується прямим умислом і наявністю корисливого мотиву [27]. Особливістю суб’єктивної сторони цього злочину є наявність тісного зв'язку між умислом одержувача хабара і того, хто дає хабар, оскільки і той, і інший повинні усвідомлювати, що має місце давання-одержання хабара. Якщо особа, яка передає службовій особі незаконну винагороду, не усвідомлює, що вона дає хабар (наприклад, помилково вважаючи, що вона зобов’язана сплатити штраф), то і службова особа за одержання хабара відповідати не може [28].
За наявності для цього підстав вона може нести відповідальність за інший злочин (службове зловживання, обман покупців і замовників тощо). Дії службової особи, яка отримала гроші або інші цінності ніби для передачі їх іншій службовій особі як хабар, а насправді мала умисел їх привласнити, слід кваліфікувати не як одержання хабара, а як шахрайство (ст. 190) і службове зловживання (ст. 364), а за наявності для цього підстав і як підбурювання до замаху на давання хабара (ч. 4 ст. 27, ч. 2 ст. 15 і ст. 369).
Давання хабара (ст. 369)
З суб'єктивної сторони давання хабара вчиняється тільки з прямим умислом, причому винний усвідомлює, що передає незаконну винагороду саме як хабар.
Суб'єктом цього злочину може бути як приватна, так і службова особа. Якщо остання використовує для давання хабара своє службове становище, вона несе відповідальність і за ст. 364 КК.
Провокація хабара (ст. 370)
Провокація хабара може бути вчинена тільки шляхом активних цій, спрямованих на створення обставин і умов, що обумовлюють пропозицію чи одержання хабара, і визнається закінченим злочином з моменту вчинення цих дій незалежно від того, чи було фактично передано або одержано хабар.
Суб'єктом провокації хабара є тільки службова особа. Коли приватна особа схиляє іншу особу до одержання чи давання хабара, вона відповідає за підбурювання до злочину за ч. 4 ст. 27 і за статтями 368 або 369 КК.
З суб'єктивної сторони винний діє тільки з прямим умислом (завідомо, свідомо), керуючись при цьому різними мотивами (помста, кар'єризм, заздрість, пихатість, прагнення уславитися як «борець» з корупцією, поліпшити показники в роботі тощо) і переслідуючи спеціальну мету – викрити того, хто дав або взяв (або того га іншого) хабара [29].
Від провокації хабара слід відрізняти випадки законного викриття хабарництва (так званий «контрольований хабар»), коли внаслідок заяви особи, якій службова особа пропонує дати хабар або у якої вимагає його, або через заяву службової особи, якій пропонують хабар, здійснюється оперативна діяльність для викриття хабарництва.
хабарництво кримінальний злочин
ВИСНОВКИ
Відповідно до ст. 19 Конституції України [1] органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Ці положення Конституції поширюються на всіх без винятку службових осіб, незалежно від того, чи виконують вони свої службові обов'язки у державному чи громадському апараті, в органах місцевого самоврядування або на окремих підприємствах, в установах і організаціях.
У Розділі XVII Особливої частини КК – «Злочини у сфері службової діяльності» – передбачена кримінальна відповідальність за діяння, родовим об'єктом яких є суспільні відносини, що забезпечують нормальну діяльність державного і громадського апарату, також апарату управління підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності. До кола таких діянь КК відносить: зловживання владою або службовим становищем (ст. 364), перевищення влади або службових повноважень (ст. 365), службове підроблення (ст. 366), службову недбалість (ст. 367), одержання хабара (ст. 368), давання хабара (ст. 369) і провокацію хабара (ст. 370) [2].
Безпосереднім об'єктом кожного із вказаних злочинів виступають суспільні відносини, що забезпечують нормальну службову діяльність в окремих ланках державного і громадського апарату, а також апарату управління окремих підприємств, установ та організацій.
Список використаних джерел
Нормативна
1. Конституція України від 28 червня 1996 року. – К., 1996.
Кримінальний кодекс України від 5 квітня 2001 року. – К., 2001.
Закон України „Про боротьбу з корупцією” від 5 жовтня 1995 року //ВВР. – 1995. – № 34. – Ст.266.
Закон України „Про державну службу” від 16 грудня 1993 року //ВВР. – 1993. – №52. – Ст.490; 1995. – №34. – Ст.268.
Закон України „Про міліцію” від 20 грудня 1990 року //ВВР УРСР. – 1991. – № 4. – Ст. 20; ВВР України. – 1992. – № 36. – Ст. 526; 1993. – № 11. – Ст. 83; 1994. – № 26. – Ст. 216; 1995. – № 15. – Ст. 102.
Закон України „Про правовий статус іноземців” від 4 лютого 1994 року //ВВР. – 1994. – №23. – Ст.161.
Закон України „Про прокуратуру” від 5 листопада 1991 року //ВВР. – 1991. – №53. – Ст.793; 1993. – №22. – Ст.229; 1993. – № 50. – Ст.474; 1995. – № 43. – Ст. 313.
Закон України „Про службу безпеки України” від 25 березня 1992 року //ВВР. – 1992. – № 27. – Ст.383.
Указ Президента України „Про концепцію боротьби з корупцією в Україні на 1998 – 2005 роки від 24 квітня 1998 року № 367/98.
Основна
Бантишев О. Відповідальність за злочини у сфері службової діяльності // Юридичний журнал. – 2003. – №7. – С.69 – 78.
Відповідальність за корупційні діяння та інші правопорушення пов’язані з корупцією //Юридичний вісник України. – 2000. – Квітень (№14). – С.20 – 41.
Верстюк С. Корупція: визначення, причини прояви, вплив на економіку //Право України. – 2001. – №3. – С.66 – 74.
Іванюк Р. Основні етапи соціально-правового дослідження проблеми корупції та хабарництва // Вісник прокуратури. – 2003. – №9. – С.111 – 115.
Кримінальне право України: Особлива частина: Підручник для студентів вищих закладів освіти /За ред. М.І. Бажанова, В.В. Сташиса, В.Я. Тація. – К.: Юрінком Інтер, 2003. – 496 с.
Мельник М. І. Хабарництво: загальна характеристика, проблема кваліфікації, удосконалення законодавства. – К., 2000. – 256 с.
Мельник М. Корупційні злочини: сутність і поняття // Право України. – 2000. – №11. – С.126 – 130.
Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України / Проф. Коржанський М.Й. – К.: Атака, Академія, 2001. – 656 с.
Прохоренко О.Я. Організаційно-правові аспекти та стан протидії корупційним проявам у системі державної служби //Статистика України. – 2002. – №4. – С.42 – 46.
Шумський П. Корупція та організована злочинність: деякі міркування щодо їх подолання //Право України. – 1998. – №6. – С.19 – 22.
Додаткова
Зеленський В., Кальман В. Корупція