Xreferat.com » Рефераты по государству и праву » Негативні обставини при розслідуванні злочинів

Негативні обставини при розслідуванні злочинів

так і закономірностей їх розвитку та напрямків практичного використання.

Згідно правил логіки, для класифікації потрібно знайти суттєвий критерій (основу) поділу об’єктів на певні групи. Таким критерієм може бути кількісна або якісна ознака, загальна для об’єктів, що підлягають розподілу на види та групи. Необхідно при цьому виділити для об’єктів, що підлягають класифікації, саме таку їх ознаку, яка б мала видову відміну – кількісну чи якісну. Ця ознака (властивість) повинна бути найсуттєвішою, забезпечувати стійкість класифікації в цілому, і кожної її ланки в загальній системі розподілено множини об’єктів [9, с.187].

Процедури класифікації, як визначає Р.С.Белкін, - це, перш за все, інструмент вичленування із сукупності матеріальних утворень, явищ і понять, окремих, якісно визначених об’єктів. Також, це засіб відокремлення від цих об’єктів деяких характеризуючих їх ознак або властивостей, або цілих сукупностей таких властивостей [27, с.174].

У філософії та інших галузях науки розрізняють предметну і логічну класифікацію. Т.Каторбінський пояснює, що проводити предметну класифікацію означає розсортувати або відокремити фізичні предмети однієї групи від предметів іншої групи: розкласти, наприклад, документи, які відносяться до різних справ, в різні ящики чи папки [40, с.56]. Логічна класифікація полягає у мисленій підготовці до такого групування – це уявний розподіл об’єктів на ряд видів або груп. Предметна класифікація пов’язана з логікою, оскільки вона важлива за умови, що ланки класифікації мають матеріальну основу, якою є суттєві ознаки об’єктів, що підлягають класифікації. Таким чином, під класифікацією розуміють специфічний ряд поділу деякої множини об’єктів або явищ на класи, види чи групи, при якому кожний об’єкт за певними ознаками відноситься до відповідної рубрики, яка може називатись “родом”, “класом”, “видом”, “розподілом” і ін.

За загальним правилом класифікація повинна бути вичерпною і виключною. Виключність її полягає в тому, що кожний об’єкт повинен входити лише в одну ланку класифікаційної системи, тобто відноситись до одного виду, підвиду або групи. Третьою вимогою класифікації є особлива її суворість до операції поділу об’єктів, яка досягається додержанням логічних правил, що відносяться до цієї операції [32, с.341].

В наукових дослідженнях і практичній діяльності нерідко, поряд з класифікацією, застосовується відомий в логіці типологічний метод. Типологією називають групування об’єктів, на основі їх подібності певному зразковому предмету, який вважається типовим. Як типовий може бути використаний при групуванні реально існуючий об’єкт або мислений образ (ідеальний тип). Терміном “типологія” називається і результат такого групування. Тобто прийнята в даній галузі знання чи практичній діяльності система розподілу об’єктів на однотипні групи. Наприклад, в дактилоскопії розрізняють дуговий, завитковий і петлевий типи будови капілярного візерунка на верхніх фалангах пальців рук. Згідно з таким типологічним розподілом, кожний палець за будовою капілярного візерунка відповідно використовується в практиці розслідування злочинів при виведенні основної і додаткової формул за десятипальцевою системою реєстрації [12, с.54]. Типологія застосовується також для розмежування видів слідів – відображень за ознаками подібності слідоутворюючого об’єкту (сліди рук, ніг, транспортних засобів тощо). У кримінальному процесі і криміналістиці широко застосовуються відповідні галузеві класифікації процесуальних дій, джерел доказів і інших об’єктів, які мають важливе науково-пізнавальне і практичне значення, в тому числі, при розслідуванні злочинів і доказуванні в кримінальних справах.

Огляд опублікованих різних класифікацій об’єктів, досліджуваних кримінальним процесом і криміналістикою, вказує, що кожна з них не торкається поняття про негативні обставини і навіть не згадується про них як носіїв інформації про об’єкти пізнання при розслідуванні злочинів та можливості їх використання при провадженні в кримінальних справах.

В окремих публікація є лише недостатньо чіткі, загальні вказівки про негативні обставини. можливі непрямі (побічні) докази, без визначення підстав до цього, про що вже згадувалося.

Деякі автори (Кежоян А., Попов В.І., Мартин О.), переважно при розгляді питань про значення негативних обставин, обмежуються лише описом окремих випадків з практики, які зустрічались при розслідуванні конкретних злочинів [43, с.76].

Разом з тим, в криміналістичній літературі окремими авторами зроблені спроби поділу негативних обставин на різновиди.

Так, В.О.Коновалова за походженням ділить негативні обставини на дві групи:

негативні обставини – матеріально-фіксовані сліди;

негативні обставини – дії.

У свою чергу, матеріально-фіксовані сліди вона поділяє на:

негативні обставини наявності;

негативні обставини відсутності.

За способом виявлення В.О.Коновалова розрізняє:

явні негативні обставини, які не потребують спеціальних засобів виявлення;

скриті негативні обставини, виявлення яких вимагає спеціальних знань і застосування тих чи інших технічних прийомів.

За причинами утворення В.О.Коновалова поділяє останні на:

негативні обставини – як результат створення злочинцем слідів (маскування, приховування, інсценування);

негативні обставини, що виникли як наслідок упущень з боку злочинця [34, с.67].

Схожу, детальнішу, класифікацію запропонував В.А.Овечкін, взявши за основу поділу результати проведеного ним аналізу деяких категорій справ (про вбивство, крадіжки чужого майна, ДТП та інші):

негативні обставини:

а) матеріально-фіксовані сліди;

б) предмети;

негативні обставини – відомості;

негативні обставини – поведінка, у вигляді дій та емоцій.

На думку В.А.Овечкіна, їх можна також розрізняти за характером протиріччя, яке може проявитись:

у відсутності чогось, що суперечить попередньому поясненню події (негативні обставини відсутності – за класифікацією В.О.Коновалової);

у наявності чогось, що суперечить припущенню (негативні обставини наявності);

у невідповідності зовнішнього вигляду чогось чи когось, що суперечить припущенню (негативні обставини невідповідності).

Крім того, В.А.Овечкін, за правилами оцінки доказів негативних обставин, ділить ще на :

фактичні дані, що не відповідають дійсності (не достовірні);

фактичні дані, що відповідають дійсності, які можуть бути належними негативними обставинами або неналежними, а також належними і допустимими доказами, що свідчить про невідповідність припущення, яке перевіряється, дійсності і які вказують на інсценування [54, с.76].

Поряд з цим, він виділяє штучні негативні обставини.

Суттевим недоліком даної класифікації є те, що в ній чітко не визначений об’єкт розподілу (матеріальні сліди, предмети, відомості, дії і інше). За своєю будовою і класифікаційними ознаками вона є надто розмита і громіздка. У логіці такі класифікації називаються штучними. Поділ об’єктів на групи ґрунтується тільки на їх схожості або відмінності в межах кожної групи, схожість визначається за наявністю в них деяких загальних властивостей. В результаті штучної класифікації встановлюється певний порядок в розташуванні груп, однак, як правило, він має довільний, штучний характер.

На відміну від штучних природні класифікації переносять центр уваги на розкриття внутрішніх закономірних зв’язків між групами класифікованих об’єктів. При цьому між об’єктами виявляються такі відносини (наприклад, спільні загальні ознаки, переходи тощо), які зникають при штучній класифікації.

С.І.Медведєв, на відміну від вказаних авторів, класифікацію негативних обставин пов’язував з процесуальними поняттями їх належності і допустимості як доказів, а також з входженням їх у вказаний доказовий ряд [45, с.321].

За ознакою придатності негативних обставин для встановлення наявності чи відсутності обставин, що входять в предмет доказування в справі, він поділяє їх на:

належні негативні обставини;

неналежні негативні обставини.

С.І.Медведєв зазначає, що для того, щоб негативна обставина використовувалась у справі як доказ, вона повинна відповідати вимогам закону стосовно джерела, умов, способів отримання і фіксації. Допустимість доказу можлива за умов, що:

відоме джерело відомостей і воно може бути перевірене;

особа, від якої походять відомості, є компетентною і обізнаною;

витримані загальні правила доказування і правила збирання й фіксації відомостей певного виду;

дотримані правила, що регламентують відповідну стадію процесу і встановлюють повноваження особи, в провадженні якої знаходиться справа, на здійснення певних процесуальних дій [45, с.328].

Докази повинні бути належними, тобто за своїм змістом здатними встановлювати обставини, для доказування якої вони використовуються. Крім того, обставина повинна входити в предмет доказування або перелік інших суттєвих обставин (до множини таких входять, зокрема акти, що мають значення для виявлення доказів) встановлення свідків, місць, де знаходяться речові докази, підозрюваних тощо (перевірки їх достовірності, а також факти, що характеризують взаємовідносини свідка з учасниками процесу; факти, що свідчать про порушення встановленого законом порядку проведення слідчих дій; факти, що пояснюють причини протиріч в показах і т.д.) [34, с.76].

Як видно з викладеного, класифікація негативних обставин, запропонована С.І. Медведєвим відрізняється від попередніх тим, що і її основу покладено загальні критерії.

Належність і допустимість доказів, які пов’язують з процесуальними рекомендаціями їх оцінки, здебільшого можлива на завершальній стадії збирання доказів, тобто на заключному етапі доказування на досудовому і судовому слідстві. Особливість негативних обставин полягає в тому, що, як правило, вони встановлюються на початковому етапі досудового слідства і їх пізнання та оцінка доказового значення потребує всебічного аналізу і співставлення відображень ситуаційних (побічних) процесів з елементами механізму розслідуваної події та обставин, що підлягають доказуванню в даній конкретній справі в мірі їх виявлення. Без цього неможлива визначеність їх належності і допустимості як доказів. Тому розмежування негативних обставин за вказаними ознаками, які встановлюються лише на певних етапах проваджень у справі є неправильними, через об’єктивну невизначеність для них запропонованого критерію поділу [32, с.98].

С.І. Медведєв поділяє їх, в залежності і за відношенням до обвинувальної чи виправдувальної версії, ще на обвинувальні негативні обставини та виправдувальні негативні обставини.

Залежно від об’єму версій, на конструювання яких впливають виявлені негативні обставини, останні ним поділяються на негативні обставини:

що сприяли побудові загальної версії;

що сприяли побудові окремої версії;

що сприяли побудові окремих версій;

за елементами складу злочину [24, с.94].

Як показує викладене, запропоновані класифікації В.А.Овечкіним і С.І.Медведєвим за своєю будовою є надмірно складні і структурно змішані, оскільки в них використані різнохарактерні ознаки групування (предметні, умовно-процесуальні, зв’язок зі слідчою версією і інше). Дані класифікації мають, звичайно, певне пізнавальне значення, оскільки вказують на різнохарактерне співвідношення поняття негативних обставин, за визначенням цих авторів, з встановленими фактичними даними про ті чи інші обставини розслідуваної події, що можуть бути покладені в основу побудови та перевірки слідчих версій. Але в теорії кримінального процесу і криміналістиці ці класифікації не знайшли загального визнання і в слідчій практиці не використовуються [43, с.78].

Наведені класифікації негативних обставин не відповідають і логічним правилам. По-перше,в основу їх побудови взято багато термінологічних критеріїв, які самі потребують тлумачення і жодна з них не забезпечує стійкість класифікації як в цілому, так і кожної її ланки, зокрема. По-друге, вони не сприяють пізнанню різновидів носіїв негативних обставин як реальних явищ, супутніх чи побічних до механізму злочину і закономірностей їх виникнення, фіксації і використання в доказуванні при провадженні в кримінальних справах.

Виходячи з аналізу літературних джерел і узагальнення матеріалів кримінальних справ, видається, що найбільш логічно обґрунтована і практично значима в розслідуванні злочинів класифікація негативних обставин може бути розроблена на основі опублікованого В.К.Лисиченко і О.С.Зеленковським описання механізму виникнення окремих різновидів негативних обставин і загального визначення їх поняття, як реальних явищ і об’єктів криміналістичного дослідження [43, с.34].

Викладені цими авторами теоретичні положення і обґрунтування поділу негативних обставин як реальних явищ, за їх походженням і закономірностями прояву у вигляді відображень (характером носіїв) на два види, дають підстави більш детальної їх класифікації за властивими їм ознаками на підвиди, а саме:

негативні обставини – матеріально-суперечливі віддзеркалення побічних чи ситуаційних злочинові процесів, які виявляються при розслідуванні конкретних злочинів як:

а) окремі предмети, які за своїм призначенням чи місцезнаходженням не узгоджуються з обставинами механізму злочину (наприклад, окуляри чи посвідчення, загублені на місці вчинення злочину);

б) сліди – відображення взаємодії осіб чи предметів або побічних чи ситуаційно-структурних змін обстановки місця події, які за своєю наявністю або, навпаки, відсутністю в конкретній обстановці не відповідають закономірностям вчинення певного злочину, що розслідується (наприклад, сліди боротьби на трупі потерпілого; відсутність слідів крові на місці виявлення трупа і відсутність слідів його волочіння, що могли вказувати напрямок переміщення з іншого місця, де могло бути вбивство);

в) сліди - відображення інсценування самої події, або окремих протиправних дій і наслідків, маскування і приховування;

негативні обставини як відображення проявів дисимуляції (ознак приховування чогось). В практиці розслідування вони зустрічаються у вигляді:

а) явних (очевидних) проявів, наприклад, під час допиту, немотивованої внутрішньої психічної напруженості особи, підвищеної нервової активності (хвилювання, страх, збентеження, агресивність, байдужість тощо);

б) протиріч, прогалин та інших недоречностей, особливо в показаннях підозрюваного, обвинуваченого, а також потерпілого – у випадках зґвалтування та інших сексуальних злочинів тощо [19, с.65].

Дана класифікація за предметністю є криміналістична, оскільки основу ї будови складають вивчені цією наукою матеріальні ознаки походження і закономірності прояву даних видів негативних обставин як відображень реальних явищ, кореляційно пов’язаних з механізмом вчинення різних злочинів і поведінкою конкретних людей в процесі їх розслідування. Разом з цим , вона має і процесуальне значення, враховуючи, що виділені в ній різновиди негативних обставин повинні належним чином різнобічно і повно аналізуватися і фіксуватися у протоколах слідчих дій, при проведенні яких вони виявленні і дослідженні. Встановлені за допомогою негативних обставин аналітико-пізнавальними методами фактичні обставини про обставини події, набувають процесуального значення в доказуванні по справі і за загальними правилами підлягають перевірці і оцінці як фактичні дані, і їх джерела з точки зору відношення до розслідуваного злочину, і допустимості використання їх у справі у сукупності з іншими зібраними доказами [57, с.93].

Особливості запропонованої класифікації є те, що вона охоплює і, відповідно, розгруповує всі відомі слідчій практиці, і описані в літературі, різновиди негативних обставин, причому, кожен з них знаходиться тільки в одній з її класифікаційних ланок , що свідчить про логічно правильну її побудову.

Теоретико-пізнавальне значення даної класифікації в тому, що вона розкриває об’єктивну сутність всієї множини негативних обставин: їх походження, види носіїв, відповідні форми прояву.

Ця класифікація має і практичне значення, зокрема, для дізнання і досудового слідства, оскільки для них вона є орієнтовним засобом виявлення видової чи групової специфіки конкретних негативних обставин, який сприяє визначенню напрямків і способів їх подальшого дослідження та використання припровадженні в кримінальних справах. Класифікація негативних обставин у співвідношенні з процесуальною класифікацією доказів відіграє роль у визначенні напрямків пошуку, встановлення змісту зв’язків ситуаційних і побічних процесів з елементами механізму, виборів методу їх пізнання, закріплення і використання при розслідуванні окремих видів злочинів [38, с.90].

Слід зазначити, що дана класифікація негативних обставин своїми ланками зв’язана з іншими криміналістичними класифікаціями. Так, наприклад, виділені в ній різновиди негативних обставин, що проявляються у вигляді матеріальних явищ (предмети, сліди-відбитки тощо), за ознаками своєї природи та механізму утворення безпосередньо зв’язані з техніко-криміналістичними класифікаціями в трасології, як слідо-утворюючих і слідо-сприймаючих об’єктів, так і слідів-відображень, в залежності від механізму взаємодії їх контактуючих частин. Між окремими видами негативних обставин, що проявляються у вигляді дисимуляцій можна також простежити наявний зв’язок з існуючими в криміналістичній тактиці класифікації суб’єктів комунікативних відносин, які складаються при проведенні окремих слідчих дій, а також прийомами перевірки заявленого алібі та показань допитуваних осіб.

Розділ III. Основні форми встановлення негативних обставин при провадженні в кримінальних справах


3.1. Місце негативних обставин в процесі доказування


Розслідування злочинів здійснюється у двох взаємопов’язаних формах – пізнання і процесуальне доказування. Злочин вважається розкритим , якщо встановлена подія злочину, її обставини і забрана достатня інформація відносно осіб, винних у її вчиненні, та інших обставин, що згідно ст.64 і 23 КПК України підлягають доказуванню у кримінальній справі. Для таких суб’єктів процесуальної діяльності як особа, яка проводить дізнання, слідчого, прокурора всі злочини, що розслідуються, неочевидні. Розкрити злочин неможливо без дослідження і пізнання суб’єктами процесуальної діяльності його обставин, без збирання, фіксації і оцінки необхідної для цього інформації. Методологічною основою розкриття злочинів, як процесу пізнання його обставин, є теорія пізнання, яка за своєю суттю є теорією відображення у свідомості людини оточуючої дійсності [47, с.74]. В інформаційному розумінні розкриття злочинів – це, перш за все, процес відображення і осмислення особою, що здійснює дізнання, слідчого чи прокурором виявленої і зібраної інформації про конкретну подію та формування випливаючи з її всебічної оцінки висновки, у значенні відповідних доказів. Цей процес протікає у формах чуттєвого сприйняття, абстрактного мислення і практичної апробації пізнаного за загальними закономірностями розвитку пізнання [54, 179]. Але для повного і всебічного розслідування злочину такого суб’єктивного пізнання його обставин особою, яка його проводить недостатньо. Закон (ст. 2, 5, 67 і інші КПК) вимагає, щоб в процесі розслідування справи механізм події злочину, винуватість обвинуваченого й інші суттєві для вирішення справи обставини були не тільки встановлені, а й доказані. Це означає, що факти і обставини, які не підтверджуються в справі зібраними доказами, не можуть бути покладені в основу обвинувачення тощо.

Такі загально-обов’язкові вимоги до процесу доказування в кримінальних справах випливають з ст. 62 Конституції України, яка встановлює, що особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним висновком суду. Окрім цього, зазначено, що обвинувачення не може ґрунтуватись на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях [26, с.56].

Практично ці конституційні засади врегульовані і відповідних статтях кримінально-процесуального закону (ч.2 ст.15, ст.22; ч.1 ст.237, п.2 ст.213, ч.2 і 4 ст.327) і є обов’язковими для всіх стадій кримінально-процесуальної діяльності органів досудового слідства і суду, яка здійснюється ними у спеціально визначених процесуальних формах.

Отже, розкрити злочин – це не тільки пізнати і зафіксувати, а й засвідчити і доказати його обставини і винуватість конкретних осіб, зробити одержану про них інформацію доступною і переконливою для використання іншими правоохоронними органами і судом при вирішенні справи.

Засвідчення ж встановлених обставин розкритого злочину здійснюється тільки в порядку і на основі процесуального доказування, як діяльності органів розслідування, прокуратури, суду (судді) з участю інших суб’єктів процесуальної діяльності по збиранню, закріпленню. Перевірці й оцінці фактичних даних та їх процесуальних джерел, необхідних для встановлення істини у справі і для вирішення завдань кримінального судочинства [45, с.69].

Що до змісту і суті процесуального доказування в процесуальній літературі мали місце багато пропозицій, нерідко таких, що взаємно виключають себе. Так, А.О. Старченко, наприклад, характеризував судове доказування виключно як мислену (логічну) діяльність. С.В.Курильов розглядає дане явище, повністю виключаючи з його змісту оцінку доказів. Сучасними теоретиками ні перша, ні друга з цих позицій не підтримана, оскільки, на думку переважної більшості із них, кримінально-процесуальне доказування не повинно зводитись лише до мисленої діяльності, до логічних операцій з відомостями, знаннями, поняттями; здебільшого доказування – це правозастосовча діяльність, спрямована на встановлення значимих для справи обставин, яка завершується обґрунтуванням кінцевого рішення по справі.

У зміст процесуальної діяльності органів дізнання, слідчих, прокурорів, суду (суддів), пов’язаної з процесом доказування у кримінальній справі включають збирання, закріплення, перевірку, оцінку доказів і “посвідчувальний” момент [31, с.58]. Ці види діяльності іменуються елементами процесу доказування. У даному випадку названо п’ять складових частин аналізованого явища. Однак, деякі вчені по-своєму визначають зміст кожної з них, тому в літературі можна зустріти й інші їх поєднання.

Так, В.Д.Арсеньєв, М.М.Михеєнко, В.Т.Нор. В.П.Шибіко в цій діяльності вбачають тільки три складових: збір (формування), перевірку (дослідження), оцінку доказів.

Фаткулін Ф.Н., Жогін М.Б. додають до цього переліку побудову і динамічний розвиток версій у справі, а також обґрунтування висновків [31, с.265].

Автори “Теорії доказів в радянському кримінальному процесі”, зокрема Якубович М.А., наполягають на наявності такого елементу, як “закріплення доказів”. До того ж у збирання вони включають: виявлення, отримання, процесуальне закріплення і надання “доказових матеріалів”. Окрім того, М.А.Якубович вважає, що у зміст цих елементів також входять: “... пошук (розшук), виявлення і отримання (вилучення) наявної в доказах інформації. Процесуальне закріплення, залежно від способу, поділяють на “складання протоколів, а також винесення постанов (ухвал) про приєднання до справи речових доказів” [27, с.196].

Деякі автори, зокрема, як вже було згадано С.В.Курильов, зовсім виключають зі змісту процесу доказування оцінку доказів, стверджуючи, що цей процес підпорядковується “об’єктивним закономірностям людського мислення і процесуальній регламентації не підлягає. А отже, не може входити в процес доказування, що регламентується нормами процесуального права”.

Видається, що, якщо штучно не встановлювати які-небуть межі між елементами і не лякатись повного або часткового поглинання одного з них іншим, у загальному вигляді кримінально-процесуальне доказування являє собою єдність наступних видів діяльності:

побудова і динамічний розвиток слідчих версій по справі;

пошук;

виявлення;

отримання;

надання (представлення) доказів учасниками процесу або іншими особами;

складання протоколів та деяких інших процесуальних документів про докази;

порівняння (перевірка) зібраних доказів;

оцінка наявних засобів доказування по кримінальній справі;

елемент засвідчення доказів та їх джерел;

обґрунтування висновків [30, с.97].

Слід зазначити, що хоча закон забороняє проведення слідчих дій до порушення кримінальної справи (за виключенням огляду місця події, накладення арешту на поштову і телеграфну кореспонденцію і прослуховування телефонних розмов), доказування має місце не тільки на стадії досудового слідства і в суді, а й на стадії порушення кримінальної справи, що саме рішення про порушення або відмову в порушенні справи є результатом доказування, що здійснювалось до його прийняття в формі доказування, передбаченого ст.97 і іншими статтями КПК України. Отже, з позиції розкриття злочинів, як процесуальної діяльності, доказування – це не лише пошуково-пізнавальні дії по збиранню, перевірці й оцінці одержаної інформації в значенні доказів, які здійснюються у зв’язку з розслідуванням та розглядом судом кримінальних справ, а й процесуальна діяльність по перевірці заяв та повідомлень про злочини, виявленню їх ознак, обґрунтуванню рішень про порушення або відмову в порушенні кримінальних справ. Забезпечуючи можливість пізнання і засвідчення обставин злочину, який необхідно розкрити, доказування виступає як врегульована законом процесуальна форма вирішення цього завдання. Розслідування злочину – це результат сполучення, пізнання і доказування. Тому розслідуваним і розкритим може бути визнано лише той злочин, обставини якого в повному обсязі доказані в установленому законом порядку [37, с.45].

Слід зазначити, що хоча негативні обставини у викладеному їх визначенні в роботі прямо не вказані в ст.64 КПК, але вони за своїм походженням і характером сприяють повноті і всебічності доказування обставин події злочину і винуватості осіб, які причетні до цього, своїм змістом і закономірностями виникнення, а також ситуаційними чи побічними зв’язками, після достовірного з’ясування яких, негативні обставини набувають значення побічних доказів. На такий зв’язок негативних обставин з певною обстановкою місця події може, зокрема, вказувати локальний або периферійний менш запилений слід певного розміру і форми на письмовому столі або на інших площинах. Зокрема, він говоритиме, що тут знаходився предмет, який під час огляду місця події не виявлений. Слідчий практиці відомі випадки, коли інсценоване під крадіжку з проникненням у сховище розкрадання майна шляхом привласнення було викрито завдяки використанню в процесі доказування в якості побічних доказів саме таких негативних обставин [24, с.63].

Комерційна фірма орендувала на території однієї з військових частин Львівського гарнізону два тимчасово вільних складських приміщення. Там зберігалась вітчизняна та імпортна побутова техніка. В кінці березня 1992 р. Комірник цієї фірми заявив у прокуратуру про те, що з одного із складських приміщень командуванням військової частини викрадено значну кількість побутової техніки. У якості доказу такого припущення наводився факт наявності у командира другого ключа від воріт складу. Останній наявності у нього ключа не заперечував, представив його слідчому, але категорично відмовився від причетності до крадіжки. Він заявив, що ключ зберігався у його службовому сейфі і ніхто ним скористатись не міг. Оглядом місця події було встановлено, що видимих слідів проникнення у складське приміщення як і слідів рук, взуття і т.д., виявлено не було. Експерт-криміналіст, оглянувши навісний замок, який замикав вхідний замок попередньо заявив, що він стороннім предметом не відкривався (згодом була призначена криміналістична експертиза, результати якої підтвердили попереднє припущення). Подальшим оглядом слідчий виявив на верхній полиці пристінного стелажу, покритій по всій площині шаром пилу, декілька місць, на яких пил був відсутній. Складалось враження, що на цих, невеликих за розміром місцях недавно знаходились предмети прямокутної форми, швидше за все – якісь коробки. Комірнику було задано запитання – що лежало на верхніх полицях стелажу? Той категорично заявив, що там нічого і ніколи не зберігалось через незручність вкладування. Тоді слідчий у всіх подробицях довідався від комірника про кількість і вигляд викраденого. Зі слів комірника, серед викраденого були також, 4 фени імпортного виробництва, які були упаковані в картонні коробки. Недостача підтверджувалась також відповідними документами. Комірник заперечив можливість знаходження викраденого у сусідньому складі. Тільки після цього слідчий оглянув другий склад, незважаючи на попередження комірника, що це даремна витрата часу і сил. Коли ж було знайдено всі 4 фени, заховані у запакованій коробці з-під телевізора марки “Електрон” і після експериментального розміщення їх на не запилених місцях на вже згаданій площі, комірник заявив, що має місце непорозуміння і попросив не порушувати кримінальної справи. Остання, зрештою, була порушена і завершена обвинувальним вироком суду [60, с.82].

Слідчій практиці відомі випадки, коли наявність на знайдених у будинку чи помешканні сокирі, лопаті, вилах і т.д. слідів крові, схожою за групою з кров’ю потерпілого, вказувало на те, що предмети могли бути знаряддями вбивства. Так інсценоване умисне вбивство під час сварки за землю між сусідами в одному з сіл Закарпатської області, вдалось розкрити саме завдяки знайденим у винного господарським вилам (знаряддя вбивства), на яких було виявлено залишки крові вбитого [39, с.82].

Всебічне, повне і об’єктивне розслідування обставин злочинів – завдання всього процесу доказування. Але, в першу чергу, воно повинно бути вирішене на стадії досудового слідства. Доки воно не виконане, розслідування не може вважатись закінченим. А це означає, що в розслідуванні, як ретроспективному процесі пізнання і доказування обставин минулої на момент її провадження події, яка встановлюється на основі її матеріальних слідів та ідеальних образів у свідомості осіб, які є носіями інформації про неї, органи, які його здійснюють, повинні довести не лише те, що розуміється під подією злочину. Вони повинні також доказати всі наявні види відображень та їх зв’язки як на місці події, так і в поведінці учасників, включаючи різні матеріальні зміни і неузгодженості, протиріччя в показаннях, станах і діях конкретних осіб. Доказуванню підлягають винуватість підозрюваних та всі інші обставини справи. Тільки цим буде забезпечено в повному об’ємі розкриття того, що відбулось, включаючи ознаки ситуаційно-супутніх та випадкових побічних явищ [20, с.71].

Це не означає, що доказування вказаних обставин не здійснюється в суді і суд не є суб’єктом доказування. Однак, завданням судового доказування не є розкриття злочинів (до цього моменту вони вже розкриті органами дізнання і досудового слідства), а розгляд і вирішення кримінальних справ по суті. Відповідно до ст.ст. 62, 124,129 Конституції України тільки суд має право визнати підсудну особу винною у злочині та призначити їй покарання, передбачене КК України.

Отже як “колективна процесуальна діяльність” [45, с.65], що здійснюється на основі визначених чинним кримінально-процесуальним законодавством принципів, що утворюють її процесуальну форму, взаємопов’язані завдання і функції, які виконуються системою уповноважених органів, кожний з яких має свою компетенцію і відносну автономію в рамках системи кримінального судочинства і її цілей, розкриття злочинів здійснюється в межах повноважень кожного з них. Органи дізнання і досудового слідства вирішують завдання швидкого і повного розкриття злочинів, а суд – завдання вирішення по суті кримінальних справ про конкретні злочини, як результату пізнання і доказування, що здійснювалось в стадіях порушення кримінальних справ і досудового слідства. Розкриття злочинів відображається в обвинувальному висновку та інших підсумкових процесуальних актах. Не виступаючи підставою для призначення покарання судом, обвинувальний висновок констатує доказ події злочину, вини обвинуваченого і інші фактичні дані та їх джерела в кримінальній справі, в тому числі виявлені і досліджені негативні обставини та їх відношення і зв’язки (ситуаційні і побічні) з подією злочину та поведінкою конкретних її учасників, а також засновану на доказах переконливість органів дізнання, слідчого і прокурора про розкриття злочину, при якій справа направляється на вирішення суду [18, с.50].

Безумовно, обвинувальний висновок не є актом, яким вирішується кримінальна справа, після його складання і

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: