Мирова угода у справах про банкрутство
Згідно з статтею 38 при розгляді питання про затвердження мирової угоди господарський суд повинен перевірити фактичні обставини, пов’язані з порядком укладення МУ, та відповідність її змісту вимогам чинного законодавства. Насамперед судом має бути з’ясовано факт проведення засідання КК та прийняття кредиторами, які мають більшість вимог, рішення про укладення МУ. Суд повинен перевірити наявність згоди боржника на укладення МУ та згоду на укладення МУ всіх кредиторів, вимоги яких забезпечені заставою. При включенні до МУ умови про виконання зобов’язань третіми особами суд має перевірити факт наявності згоди третіх осіб взяти на себе зобов’язання боржника з відшкодування всіх витрат першої черги, крім вимог, забезпечених заставою.
У матеріально-правовому аспекті МУ має відповідати вимогам встановленим господарським та цивільним законодавством, і оцінюватися судом із врахуванням, зокрема ст. 207 ГКУ, ст. 13, 203-215 ЦКУ.
Законом передбачено обов’язок суду заслухати кожного присутнього на засіданні кредитора, у якого виникли заперечення щодо укладення МУ. Суд має з’ясувати чи є умови МУ для конкурсних кредиторів, які не брали участі в голосуванні або проголосували проти укладення МУ, не гіршими, ніж для кредиторів однієї з ними черги, які висловили згоду на укладення МУ.
Задоволення вимог конкурсних кредиторів у не грошовій формі не повинно створювати переваг для таких кредиторів порівняно з кредиторами, вимоги яких задовольняються у грошовій формі.
За результатами розгляду господарський суд виносить ухвалу про відмову в затвердженні МУ або про затвердження МУ, що в свою чергу є підставою для припинення провадження у справі про банкрутство.
У випадку відмови суду в затвердженні МУ вона вважається неукладеною. Проте сторони не позбавлені права укласти мирову угоду у цій же справі про банкрутство.
У судовій практиці не рідко виникають ситуації, коли сторонами укладається нова МУ після усунення недоліків при першої МУ. Так, у одній із судових справ господарського суду Вінницької області сторони внесли зміни до окремих пунктів МУ, розглянули МУ у зміненому варіанті на засіданні КК і представили її для затвердження господарському суду. Оскільки у новому варіанті МУ відповідала вимогам законодавства, вона була затверджена господарським судом.31
Якщо на час затвердження МУ вже винесені судові акти про визнання боржника банкрутом чи відкриття процедури санації, ці судові акти не підлягають подальшому виконанню. Арбітражний керуючий (ліквідатор, керуючий санацією) виконує обов’язки керівника боржника до дати призначення чи обрання керівника боржника. Боржник є процесуальним правонаступником стосовно позовів, заявлених раніше арбітражним керуючим.
4. Виконання мирової угоди здійснюється лише після її затвердження господарським судом. Виконання мирової угоди є належним, якщо боржник здійснює всі платежі та дії (визначені МУ) у визначені строки у МУ. Закон не передбачає внесення змін до МУ за згодою боржника і конкурсних кредиторів під час її виконання.
Законом передбачена можливість визнання МУ недійсною та її розірвання у зв’язку з невиконанням умов. Однак прямо не визначені обставини, при яких МУ укладена у справі про банкрутство може бути визнана недійсною. Закон передбачає визнання МУ недійсною, якщо для цього існують підстави, передбачені цивільним законодавством України.
У судовій практиці виникають проблеми, пов’язані з визначенням підстав визнання недійсною МУ, оскільки ця угода затверджується ухвалою господарського суду. При винесенні ухвали про затвердження МУ суд перевіряє відповідність законодавству її умов, і, якщо умови суперечать йому, суд має відмовити в затвердженні МУ. Більш прийнятним для кредитора є оскарження ухвали про затвердження МУ, ніж порушення в подальшому питання про визнання МУ недійсною. Законом передбачено поновлення провадження у справі про банкрутство при визнанні МУ недійсною. Проте механізм поновлення провадження і його наслідки повною мірою не регламентовано.
Мирова угода може бути розірвана за рішенням господарського суду в разі невиконання боржником не мнеш як третини вимог кредиторів.
Законом прямо не передбачені процесуальні наслідки розірвання МУ. Значна частина суддів господарських судів вважає, що після розірвання МУ провадження у справі про банкрутство має бути поновлено. Тут важко не погодитися, оскільки поновлення провадження у справі у такому випадку сприяє досягненню однієї з задача провадження у справі – задоволенню вимог кредиторів.
На думку Вечірко, не підлягає поновленню провадження у справі про банкрутство лише у тому випадку, коли на час розірвання МУ стосовно боржника вже порушена нова справа про банкрутство. У цьому разі конкурсні кредитори відповідно до ч.8 ст.39, можуть заявити свої вимоги у новій справі про банкрутство в межах, передбачених раніше укладеною угодою.
Розірвання МУ не тягне обов’язку конкурсних кредиторів повернути боржнику все отримане ними в ході виконання МУ. На практиці виникають ситуації, коли, в порушення умов МУ, зокрема встановлення черговості, задовольняють вимоги окремих кредиторів. У зв’язку з цим необхідно передбачити в законі норму про те, що кредитори зобов’язані повернути все отримане в ході виконання МУ, якщо вони знали чи повинні були знати, що задоволення їх вимог здійснено з порушенням прав та інтересів інших кредиторів.
Законом передбачена можливість розірвання МУ розірвання МУ господарським судом стосовно окремого кредитора, що не передбачає її розірвання щодо інших кредиторів. При цьому закон не визначає підстав, ні наслідків розірвання МУ стосовно окремого кредитора чи кількох кредиторів. Очевидно, що норма про розірвання МУ стосовно окремого кредитора має бути виключена із закону, оскільки після розірвання МУ строки виконання зобов’язання боржником щодо цього кредитора вважаються такими, що настали, і цей кредитор отримує переваги в погашенні боргу, тому що не пов'язаний умовами МУ. Провадження у справі про банкрутство поновлюється на тій стадії, на якій воно припинено у зв’язку з укладенням МУ.
3. Міжнародна практика укладення мирової угоди у справах про банкрутство та шляхи усунення недоліків українського законодавства у цій процедурі
Як не дивно, але законодавство про банкрутство вважається сьогодні однією з найбільш динамічних сфер законодавства. Так, український закон про банкрутство зазнав численних змін: при прийнятті нової редакції Закону про банкрутство, було передбачено застосування такої судової процедури банкрутства як мирова угода. Перший прийнятий в Україні закон про банкрутство (1992 р.) не передбачав врегулювання проблем шляхом укладення мирової угоди. Проте розвиток економічних відносин у державі потребував пошуку шляхів стабілізації відносин суб’єктів підприємницької діяльності. Так, масовим явищем протягом 90-х стало невиконання боржниками своїх зобов’язань перед кредиторами впродовж тривалого часу. Виконуючи державні замовлення, підприємства потрапили в складне фінансове становище у зв’язку з несвоєчасною оплатою державою виконаних робіт. Значне поширення отримали бартерні розрахунки. У зв’язку з несвоєчасною виплатою заробітної плати виникла значна соціальна напруженість. Криза неплатежів у цей період стала причиною порушення провадження у справах про банкрутство багатьох підприємств.
Саме процедура мирової угоди мала сприяти подоланню неплатоспроможності підприємств шляхом надання розстрочки, відстрочки виконання зобов’язань чи прощення боргів. У перші роки застосування нової редакції вказаного закону процедура мирової угоди отримала широке використання. У подальшому кількість укладених у справах про банкрутство мирових угод значно зменшилася, що свідчить про майбутні зміни у напрямку вдосконалення, підвищення ефективності застосування мирової угоди для захисту економічних інтересів. Можна відмітити, що законодавство у цій сфері інших країн є більш досконалим і точним. У розвинених країнах світу виділяють дві основні форми поступок кредиторів, які можна передбачити в мировій угоді: мораторій і списання частини заборгованості.
Як правило, у мирових угодах комбінуються як мораторій, так і списання заборгованості. У законодавствах деяких країн визначається мінімальна частка заборгованості, яку боржник повинен погасити, що є обов'язковою умовою для затвердження мирової угоди арбітражним судом. Розмір цієї частки може залежати від строку пролонгації заборгованості. Наприклад, у Німеччині мінімальна частка становить 35% загальної суми заборгованості, якщо пролонгація не перевищує 12 місяців; 40% - якщо виплата заборгованості відкладається на довший період. Вітчизняне законодавство таких обмежень не встановлює. Це є компетенцією комітету кредиторів.
За останні роки відбувся повний перегляд чинного законодавства про банкрутство у США, Канаді, Німеччині, країнах з перехідною економікою. 32
Процеси зближення правових систем різних країн набувають сьогодні великого значення, в першу чергу з причин охоплення світу глобалізаційними процесами. Глобалізація суспільного життя загострила питання гармонізації різних правових систем. Найпоширенішою формою такого зближення є гармонізація національного законодавства країн світу та вироблення узгоджених правил. В Україні гармонізацію часто пов’язують з євроінтеграцією.33
Нагадаємо, що дана робота присвячена темі укладення мирової угоди у процесі провадження справ про банкрутство. За допомогою процедур банкрутства приватні особи і навіть держава вирішують проблеми заборгованості.
Якщо говорити про гармонізацію законодавства про банкрутство на Європейському континенті, то варто зазначити, що тут робота по уніфікації нормативної бази держав-членів мала на меті забезпечити реалізацію чотирьох свобод, а саме: вільний рух капіталів, товарів, послуг та робочої сили. Так, у Римському договорі 1957 року зазначалося, що наближення законодавства держав-членів є одним із пріоритетних напрямків розвитку і інструментом забезпечення цих свобод.
У ЄС банкрутство не є окремою сферою правового регулювання серед умовно визначених галузей права ЄС. Норми пов’язані з банкрутством окремо не визначені у системі законодавства ЄС. Проте банкрутство тісно пов’язано із законодавством про конкуренцію. А конкуренція відіграє важливе економічне значення для здорової життєдіяльності ЄС.
Банкрутство вважається важливим елементом регулювання договірних відносин та ефективним інструментом розв’язання проблем заборгованості компаній. Процедура банкрутства є елементом ринкової економіки і є юридичним засобом розв’язання проблем заборгованості у рамках корпоративного права. Припинення діяльності підприємства при неплатоспроможності шляхом порушення процедури банкрутства забезпечує захист інтересів кредиторів, іноді сотень кредиторів. Як свідчить практика, у більшості випадків такий спосіб є найпривабливішим як для боржника, так і для кредиторів.
Що ж до НПА, що були прийняті, то це Директива Ради 80/9876 від 20 жовтня 1980р. про наближення законодавства членів ЄС у сфері захисту прав працівників. Директива містить соціальні механізми забезпечення прав працівників у разі порушення справи про банкрутство роботодавця. Очевидно, що ціллю даної директиви є забезпечення соціальних гарантій та здійснення виплат працівникам неспроможних компаній. Також варто сказати про цілий ряд Директив прийнятих у 2001 році, що регулюють реорганізацію та ліквідацію страхових та банківських установ. Так, Директива Європарламенту і Ради 2001/24/ЄС заповнила істотну прогалину в законодавстві про надання фінансових послуг установи, що має філії в інших країнах-членах ЄС, за єдиними правилами з метою захисту кредиторів та інвесторів.
Коли мова йде про питання гармонізації законодавства про банкрутство у Північній Америці, то варто згадати Північноамериканську угоду про вільну торгівлю (NAFTA). У рамках цієї угоди було розроблено проект «Транснаціонально неспроможність: співробітництво держав-членів НАФТА». Вихідними умовами цього проекту були: відсутність законодавства про регулювання процедури банкрутства у цих країнах, регулювання мало відношення лише до відносин у комерційній сфері та тільки з юридичними особами. Підготовка проекту була викликом часу та відповіддю на зростаючу кількість банкрутств у регіоні.34
Особливу увагу варто приділити питанню гармонізації законодавства держав-учасниць СНД. Спочатку було створено Міжпарламентську асамблею, котра повинна була займатися даним питанням. Результатом такої діяльності стало створення Модельного цивільного кодексу, який надалі брався до уваги при нормотворчості у країнах СНД. Прикладом використання Модельного кодексу є Цивільний кодекс Вірменії. До речі розробка українського закону про банкрутство у новій редакції відбувалася під впливом концепцій викладених у даному Модельному кодексі, а саме про те, що дія закону поширюється на некомерційні юридичні особи, за винятком казенних та фізичних осіб-підприємців. Також у закон було введено положення про обов’язковість боржника звертатися до суду та статтю присвячену державному органу з питань банкрутства.35
Проте точаться суперечки серед фахівців пов’язані із вдосконаленням законодавства. Важливою проблемою для законодавства України є визначення відповіді на питання: захист чиїх інтересів є пріоритетнішим для суспільства. При створенні норми законодавець виходить з відповіді на це питання. Зважаючи на це, у світі є дві основні моделі захисту майнових інтересів у таких справах – боржника та кредиторів.
Відомий російський учений Вітрянський В., здійснивши аналіз світових тенденцій розвитку законодавства про банкрутство в провідних країнах світу, обґрунтував існування 2 полярних систем – проборжникової і про кредиторської системи правового регулювання відносин неспроможності. Виходячи з обраної стратегії захисту, надається перевага чи то ліквідаційним процедурам (ліквідація чи розпорядження майном) чи санаційним, тобто таким, якщо метою є відновити діяльність підприємства (санація чи мирова угода). При проборжниковій системі мирова угода при банкрутстві виступає як засіб оперативного вирішення проблем, що стали предметом розгляду в суді, виконує важливі функції – зберігає на ринку неспроможного суб’єкта підприємницької діяльності, який здатен відновити своє функціонування. У такому випадку вимоги кредиторів, як правило, погашаються хоча б частково. Як свідчить судова практика деяких країн, ліквідація є найгіршою формою врегулювання проблем заборгованості.
До країн, де превалюють ліквідаційні процедури, можна віднести Німеччину та англійське законодавство про неспроможність. Законодавство тут задовольняє майнові вимоги кредиторів шляхом максимального задоволення їх вимог із конкурсного майна.
Законодавець у США та Франції у межах провадження про банкрутство надає можливість відновити платоспроможність боржника шляхом проведення реорганізації його справ. Це сприяє залишенню таких суб’єктів на ринку та погашення частини їх боргів за рахунок майбутніх надходжень.
Джунь В. зазначає, що концепція законодавства у Франції надає перевагу ідеї збереження діючих підприємств і робочих місць за рахунок обмеження прав та інтересів, у тому числі і забезпечених. У США пріоритетним завданням є не стільки задоволення вимог кредиторів, скільки збереження ділової активності боржників.36
В Україні триває реформа законодавства про банкрутство. Зайве навіть говорити про необхідність знайомства з іноземним досвідом. Розробка уніфікованих законодавчих актів стала новою формою прояву досягнень сучасної теорії і практики. Серед проблем, що стають перепонами у процесі розробки гармонізованих правил, зазвичай називають психологічні чинники (консерватизм мислення, небажання зрозуміти досвід інших і правовий націоналізм), суб’єктивні недоліки (вузький професійний підхід до визначення понять і юридичних категорій, існування певної особливої правозастосовної практики), деякий розрив у розумінні між юристами-теоретиками і юристами-практиками.
На сьогодні в Україні відсутня судова практика застосування такого засобу врегулювання проблем заборгованості боржника, яка дозволила б зробити якісь висновки про ефективність цієї процедури. Однак слід зазначити, що в багатьох країнах світу мирова угода посідає важливе місце в законодавстві про неспроможність і банкрутство та визнається одним з найбільш дієвих заходів врегулювання зобов’язань боржника за активною участю кредиторів. Разом з реорганізаційними процедурами мирова угода має стати альтернативою ліквідації, що відповідає світовим тенденціям розвитку законодавства про банкрутство.
Загалом інститут мирової угоди відомий майже усім правовим системам сучасності. Проте назва цього інституту, юридичний зміст, об'єкт, суб'єкти укладення мирової угоди, стадії процесу, на яких допускається її укладення, тощо можуть бути неоднаковими у різних державах. Наприклад, не у всіх державах існує термін «мирова угода». Та й для процедури її укладення застосовують інші терміни. У США — це «посередництво» (mediation), «примирення» (conciliation), «мінісуд» (minitrial), у Великобританії — «посередництво» і «примирення», у державах системи континентального права — «примирення» (conciliation).
Юридичний зміст мирової угоди за законодавством різних держав не завжди є однаковим. Так, у Іспанії, Нідерландах мирова угода — це різновид договору, змістом якого є фіксація обіцянки виконати певну дію чи утриматися від певних дій. Цей договір характеризується добровільним порядком його виконання. У державах системи «загального» права мирова угода також є різновидом договору. Однак на відміну від договору, який укладається відповідно до законодавства держав системи континентального права, цей договір є зобов'язанням відшкодувати збитки у разі невиконання обумовлених дій. У Японії, Франції, постсоціалістичних державах Європи та деяких інших мирова угода розглядається як вид судового рішення, який може оспорюватися у порядку, передбаченому для судових рішень. У Німеччині мирова угода є різновидом виконавчого документа і, керуючись принципом диспозитивності цивільного процесу, сторони мають право відкликати таку угоду.37
Законодавство держав передбачає різні об'єкти, з приводу яких може укладатися мирова угода. Наприклад, у Японії примирення може досягатися з усіх цивільних та сімейних спорів. В Іспанії не можуть бути об'єктом мирової угоди питання сімейного права, питання, пов'язані з особистим статусом особи, деякі фінансові питання. У державах системи «загального» права мирова угода може укладатися з приводу відшкодування збитків.
Мирова угода може затверджуватися судом. Наприклад, суди США обов'язково затверджують мирові угоди у спорах за позовами неповнолітніх або недієздатних осіб, певних довірених осіб, кількох осіб. У інших випадках суд приймає договір про врегулювання без дослідження його справедливості та добросовісності сторін.
У деяких державах Західної Європи, наприклад, Іспанії, Нідерландах, Франції, рішення про укладення мирової угоди фіксується у протоколі судового засідання. Витяг з цього протоколу видається на вимогу сторони як документ, що має силу судового рішення (статті 1809—1819 ЦК Іспанії,38 ст. 19 ЦПК Нідерландів39, тит. 6 ст. 127; тит. 1 розд. 8 ст. 21; статті 128-130 ЦПК Франції40). Мирова угода фіксується у протоколі, який має силу судового рішення й у Японії.41
Оскільки у деяких державах мирова угода є різновидом договору (зобов'язання), постає питання про те, чи є такий договір підставою у судах України для відмови у прийнятті позовної заяви та для закриття провадження в справі. Тобто чи такий договір є процесуальним документом (різновидом рішення суду), чи цивільно-правовою угодою. У першому випадку у разі невиконання мирової угоди як процесуального документа, вона підлягає визнанню і виконанню на території України шляхом видачі виконавчого листа. У другому — невиконання мирової угоди як різновиду цивільно-правового договору є підставою для звернення до суду України з позовними вимогами до сторони, яка її не виконує. Відповідь на це питання можуть дати норми міжнародних договорів за участю України, в яких регулюється визнання рішень установ іноземної держави. Тому в майбутньому, укладаючи міжнародні договори з державами, де мирова угода є різновидом цивільно-правового договору, необхідно у нормах про визнання іноземних рішень тлумачити поняття мирової угоди.
Отже, укладення мирової угоди є одним із різновидів вирішення цивільно-правових спорів. За законодавством України та більшості держав світу мирова угода характеризується подвійною юридичною природою. З одного боку це угода про врегулювання матеріально-правових відносин, з іншого — це процесуальна угода між сторонами про завершення правового спору. Тому особа має право звернутися за захистом до суду України лише у разі відсутності ухвали суду про затвердження мирової угоди між сторонами в тотожній справі. Мирова угода може бути укладена як в судах України, так і на території іноземної держави. Ухвала про затвердження мирової угоди в судах іноземних держав є підставою для відмови у прийнятті заяви від особи, якщо вона визнана на території України. Таке визнання здійснюється на підставі норм міжнародних договорів.
Також не можна лишити поза увагою практику Міжнародного комерційного арбітражного суду при Торгово-промисловій палаті України, особливо те, що стосується реалізації наміру сторін врегулювати спір мирним шляхом. Практика, на жаль, свідчить про те, що, укладаючи мирову угоду, сторони не приділяють її оформленню належної уваги. Треба врахувати вимоги ст. 30 Закону, яка передбачає: якщо в ході арбітражного розгляду сторони врегулювали спір, третейський суд припиняє розгляд і, на прохання сторін та за відсутності заперечень з його боку, фіксує це врегулювання у вигляді арбітражного рішення на узгоджених умовах. На практиці Суд відмовляє в затвердженні мирової угоди, якщо сторони, укладаючи її, намагаються включити до порядку розрахунків шляхом взаємних заліків будь-які вимоги, які стосуються різних контрактів. У цьому разі мирова угода виходить за межі арбітражної угоди, що є правовою підставою розгляду справи. Але такі випадки поодинокі. Як правило, на прохання сторін Суд виносить арбітражне рішення на узгоджених умовах. Але треба враховувати, що арбітражний суд не може змінити мирову угоду. Таким чином, якщо він задовольняє клопотання сторін, рішення має повністю увібрати текст мирової угоди.
Сторони, укладаючи мирову угоду, мають звертати увагу і на порядок розподілу арбітражного збору. За загальним правилом, яке передбачене в Положенні про арбітражні збори й витрати, якщо позовні вимоги задовольняються повністю, то арбітражний збір стягується з відповідача, якщо ж частково, то в частині задоволених позовних вимог арбітражний збір покладається на відповідача, а в частині позовних вимог, щодо яких відмовлено у позові, – на позивача. У мировій угоді цей порядок не діє, тому що сторони домовилися врегулювати спір мирно.
Висновки
Аналізуючи судову практику та чинне українське законодавство, можна сказати, що мирова угода є не тільки предметом суперечок та перемовин між сторонами у справах про банкрутство, а й документом, який фіксує волевиявлення кредитора та боржника, спрямоване на зупинення провадження у справі про банкрутство та вирішення спірних правовідносин між сторонами. Тож мирова угода в процедурі банкрутства є ефективним механізмом відновлення функціонування на ринку неплатоспроможного суб’єкта господарської діяльності.
При написанні роботи зясувалося, що поняття «мирова угода» за змістом Закону має два основних значення: назва судової процедури, у межах якої відбувається врегулювання розбіжностей між кредитором і боржником, та результат даної процедури у вигляді самої угоди як документа, який фіксує домовленості сторін, насамперед щодо уступок з боку кредиторів.
Найбільшу цінність мирова угода у провадженні у справах про банкрутство має при слугуванні засобом отримання грошових коштів шляхом використання цивільно-правових механізмів погашення заборгованості. За допомогою таких механізмів є можливість відновити функціонування боржника, а кредитору дає можливість, хоч і часткового і тривалого у часі, але задоволення своїх вимог.
У результаті дослідження процесуальних особливостей МУ доходимо висновку, що така угода має як спільні риси, так і відмінності від мирової угоди у позовному провадженні. Серед спільних рис:
Ініціатива в укладенні МУ має виходити від сторін у справі. Суд може тільки запропонувати сторонам укласти МУ. Процесуальним наслідком затвердження МУ є припинення провадження у справі. МУ має силу судового рішення і підлягає обов’язковому виконанню. Одностороння відмова від виконання затвердженої МУ не допускається.
Відмінності між МУ у позовному провадженні та в провадженні у справах про банкрутство полягають у такому:
Мирова угода у позовному провадженні спрямована на усунення спору між сторонами і врегулювання правового конфлікту. На час укладення МУ вимоги позивача ще не підтверджені судом. Натомість у провадженні у справах про банкрутство всі вимоги встановлені і визнані судом. Зміст МУ полягає в наданні відстрочки та розстрочки платежів, заміні одного способу виконання іншим. Для укладення МУ у позовному провадженні необхідна згода позивача та відповідача, тобто згода всіх осіб, які беруть участь у справі. У провадженні у справі про банкрутство МУ може бути укладена за наявності більшості голосів від загальної кількості голосів конкурсних кредиторів. Обов’язковою для укладення МУ є згода заставних кредиторів.
При укладенні МУ в позовному провадженні беруть участь сторони та треті особи, що заявляють самостійні вимоги на предмет спору, що, відповідно до процесуального законодавства, фактично мають процесуальний статус позивача. У справі про банкрутство в укладенні МУ беруть участь не тільки її сторони – боржник та кредитори – допускається участь інших осіб, які приймають на себе права і обов’язки, передбачені МУ. Ці особи умовно названі третіми особами.
Також з’ясувалося, що мирова угода широко використовується у інших країнах світу, проте часто називається по-іншому та має різне правове забезпечення. Незважаючи на відносну зручність та простоту у використанні, часто мирова угода не є ефективним механізмом захисту прав кредиторів, тому більшість фахівців вважають, що дану процедуру треба вдосконалювати.
Крім того у курсовій роботі представлена історична довідка про мирову угоду, з’ясовано деякі процесуальні аспекти укладення мирової угоди у справах про банкрутство за допомогою процесуальних документів судів України.
Список використаних джерел
Конституція України. // Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1996, N 30, ст. 141.
Господарський процесуальний кодекс України // Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1992, N 6, ст.56.
Цивільний кодекс України // Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2003, NN 40-44, ст.356.
Закон України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» //Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1992, N 31, ст.440.
Закон України «Про виконавче провадження» // Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1999, N 24, ст.207.
Постанова Пленуму Верховного суду України «Про судову практику в справах про банкрутство» № 15 від 18.12.2009.
Постанова Пленуму Верховного суду України 27.05.2002 № 17-2-18-21/01-1015 // "Бізнес: законодавство та практика", № 12, 2003.
Інформаційний лист Вищий Господарський суд України «Про практику Верховного Суду України у справах про банкрутство» від 16.05.2003 N 01-8/525. Від 20.05.2002 N 171/9-155
Постанова Пленуму Верховного суду України Про визнання банкрутом 27.05.2002 N 17-2-18-21/01-1015
Постанова ВГСУ від 14.06.05 №11/68Б
Постанова ВГСУ від 26.12.06 № 6/182-7/670
Постанова ВГСУ від 18.05.04 № 23/239
Постанова ВГСУ від 27.04.04 № 5/117
Постанова ВГСУ від 26.04.05 № Б/40/42/04
Постанова ППВСУ від 18.12.2009 № 15
Афанасьев Р. Г. Проблеми правового регулирования банкротства за законодательством Украиньї :автореф. дис. канд. юрид. наук : спец. 12.00.04 «Хозяйственное право и хозяйственннй процессе» //Р. Г. Афанасьев. - Донецк, 2001. - 20 с.
Барабашова Н. Проблеми мирової угоди у процесі банкрутства. // Підприємництво, господарство і право. – 2006. - №7. – с. 92-94.
Беляневич О.А. Процесуальні аспекти укладення мирової угоди в господарському суді. // Вісник господарського судочинства. – 2007. - №2. – С. 133-139.
Бірюков О. Міжнародні аспекти банкрутства: режими регулювання відносин неспроможності. // Підприємництва, господарство і право. - №3. – 2009. – С. 68-71.
Бірюков О. Мирова угода як неліквідаційна процедура у справах про банкрутство // Юридичний журнал. - №2, 2002.
Бірюков О. Гармонізація законодавства про банкрутство у різних регіонах світу. // Митна справа. - №4 (58). – 2008р. С.78-83.
Бочковский А. Способи разрешения несостоятельности и наше право / А. Бончковский // Еженедельник советской юстиции. — 1924. — № 43.
Володін А. Мирова угода: історико-правовий аналіз. УДК 347.133
Гордиенко М. Мирова угода в процедурі банкрутства як спосіб уникнути ліквідації підприємства боржника. // Юридическая Газета. - №5 листопад, 2009.
Джунь В. Інститут неспроможності: світовий досвід розвитку і особливості становлення в Україні: монографія. – 2-е вид. – К.: Юридическая практика, 2006. – 384с.
Джунь В. Сучасні тенденції розвитку та визначальні риси законодавства про неспроможність. // Вісник господарського судочинства. – 2002. - №3. – с.67-70.
Завадский С. В. Кассационная практика по общеимперскому конкурсному праву и процессу // С. В. Завадский, В. Н. Свидерский. - СПб., 1913.
Конкурсное производство: учеб.-практ. Курс / под ред. В.В. Яркова. – СПб.: Издательский дом С.Петерб. гос. Ун-та, 2006. – 568с.
Колодник Л. Миритися – не баритися, або Як укласти мирову угоду в процедурі банкрутства. // Правовий тиждень №27(100) 2008 р. legalweekly/article/?uid=520
Колянковський Т. Чим може обернутися для кредитора укладення мирової угоди з боржником. // Дебет-Кредит № 50, 2004.
Львова І. Мирова угода у справі про банкрутство. // Збірник систематизованого законодавства. Додаток до газети «Бізнес». - №3. – 2010-с.165-166.
Поляков Б. Про концепцію реформування законодавства про неспроможність (банкрутство) // Право України. – 2002. - №7. – с.60.
Поляков Б. Судебные процедуры банкротства. // Підприємництво, господарство і право. – 2002. - №9. – С. 22-25.
Поляков Б. Право нессостоятельности (банкротства) в Украине. Монография. – К.: «Видавничий дім Ін Юре». – 2003. – 440с.
Святогор О. Окремі аспекти застосування мирової угоди в господарському процесі та виконавчому провадженні. // Юридичний журнал. №3, 2002.
Якименко О. Мирова