Гарантії законності

функцій комітети здійснюють парламентський контроль за законністю в процесі правозастосування та законотворчості.

Контроль, що здійснює Уповноважений Верховної Ради з прав людини, відграє важливу роль для забезпечення законності, допомагає розв'язати проблеми між громадянами та органами державної влади. Ефективність діяльності омбудсмена безпосередньо залежить від злагодженої співпраці з народними депутатами України, комітетами, депутатськими групами і фракціями. Причому пріоритетним напрямом його роботи є налагодження такої співпраці. Спільна робота над законопроектами, приведенням чинного законодавства у відповідність до Конституції України і до вимог Європейського Союзу дає плідні результати і сприяє формуванню більш ефективного механізму забезпечення конституційних прав людини в Україні. Плідна співпраця забезпечується і за допомогою депутатських звернень до Уповноваженого Верховної Ради з прав людини. Це дозволяє захистити громадян від порушення особистих, громадянських, економічних, соціальних та інших прав [9;78].

Контроль з боку законодавчої влади найбільш ефективний тоді, коли парламент має доступ до різноманітних джерел інформації та аналізу.

Контрольна функція Верховної Ради є вирішальною для розбудови правової держави і забезпечення законності. Тільки у випадку, коли Верховна Рада зможе домогтися безумовного виконання своїх рішень, буде здійснювати постійний контроль за діяльністю виконавчої влади, вона стане реальним владним інститутом, здатним забезпечити розвиток України.


2.2.7 Прокурорський нагляд як гарантія законності

В теорії досі ще немає єдиного загальновизнаного підходу до розкриття поняття «нагляд», зокрема його співвідношення з поняттям «контроль». Позиція переважної частини вчених-адміністративістів полягає в тому, що, за їхнім твердженням, поняття «контроль» є ширшим, ніж поняття «нагляд», і цей останній є специфічним різновидом першого. На відміну від цього інші теоретики, наприклад В.І. Рохлін наполягають на тому, що органи контролю й нагляду за їхньою сутністю, органи різнопланові за своїм характером і змістом, своїми цілями та завданнями й спрямуванням діяльності». Відома також думка В.Д. Ломовського про те, що прокурорський нагляд - це відносно самостійний елемент у системі законодавчих органів і здійснюваною ними законодавчою функцією. В.М. Гаращук наполягає на тому, що наглядові функції притаманні тільки одному державному органові - прокуратурі. І з цього приводу пише: «... головне, що відрізняє контроль від нагляду, - це те, що контрольний орган, на відміну від прокуратури, має право втручатися в оперативну діяльність підконтрольного, а також те, що контрольні органи мають право самостійно притягувати винних до юридичної відповідальності [10;146].

Отже, визначення нагляду як специфічного різновиду контролю чи як окремого самостійного процесу залишається дискусійним. На мою думку, якщо контроль є завершальною стадією державного управління й організаційно віднесений до виконавчо-розпорядчої діяльності, то нагляд є самостійною організаційно незалежною діяльністю, не пов'язаною з державним управлінням, тому, напевно, слід погодитися з думкою В.М. Гаращука, що сьогодні в Україні нагляд здійснюється тільки органами прокуратури [10;146].

Основним критерієм визначення стадій прокурорсько-наглядового процесу необхідно виділити завдання, які вирішує прокурор на кожній із них, з огляду на це визначаються наступні стадії:

виявлення порушення, його ознаки і прийняття рішення про початок наглядового процесу;

перевірка матеріалів, які засвідчують порушення, виявлення обставин, причин і умов порушення;

3) вжиття заходів щодо усунення порушень, поновлення порушеного права громадян [5;37].

Наглядова діяльність прокурора із забезпечення законності становить собою сукупність як правових, так і організаційних заходів, за допомогою яких відбувається виконання завдань та функцій прокурора.

Заходи організаційного характеру включають: добір, розстановку кадрів, забезпечення принципу рівномірності в розподілі обов'язків між працівниками прокуратури, оперативними працівниками; виконавську дисципліну, контроль за вчасним виконанням документів; матеріально-технічне забезпечення діяльності прокуратури; систему заходів підвищення професійного рівня працівників прокуратури [5;37].

Заходи правового характеру можна розглянути в наступній послідовності:

підстави прокурорського нагляду:

джерела, з яких прокурор отримує відомості про порушення законодавства;

фактичні дані, які є підставами прокурорського втручання з метою виявлення обставин правопорушень.

Слід зазначити, що порушення встановлюються і у процесі планових перевірок законності правових актів органів виконавчої влади незалежно від відомостей про порушення законів. Підставами для проведення прокурорських перевірок є усні чи письмові звернення до органів прокуратури осіб, права яких були порушені. Важливим джерелом інформації про порушення законодавства є повідомлення засобів масової інформації. Органи прокуратури можуть також отримувати відомості від судів загальної юрисдикції, від державних органів.

Інформація з пропозиціями про проведення перевірок до органів прокуратури може надходити від Президента України, від Уповноваженого Верховної Ради з прав людини.

Під дефініцією "форми реагування прокурора" розуміються такі правові акти, за допомогою яких він звертає увагу підприємств, установ, організацій на порушення законності, прав і свобод громадян і порушує питання про усунення таких порушень, а також притягає винних до відповідальності [5;38].

Протест — це правовий акт, у формі якого прокурор пред'являє юридично обґрунтовані вимоги щодо окремих випадків порушення законності, прав та свобод громадян, що виявляються у виданні органом (посадовою особою) незаконного правового управлінського акта, здійсненні протиправної дії (бездіяльності), і домагається поновлення порушеного права особи.

Письмовий припис — вимога про усунення порушень закону, що вноситься прокурором, його заступником органу або посадовій особі, які допустили порушення, або вищестоящому у порядку підпорядкованості органу чи посадовій особі, які правомочні усувати порушення у певній сфері.

Подання — це правовий акт, у формі якого прокурор пред'являє юридично обґрунтовані вимоги і порушує питання перед відповідним органом (посадовою особою) про вжиття заходів, необхідних для усунення порушень закону, що набули поширеного характеру, для усунення причин і умов, що сприяють порушенню законності, прав і свобод громадян.

Постанова — це правовий акт, що виноситься у разі порушення посадовою особою або громадянином закону. Прокурор, його заступник залежно від характеру порушення закону виносить мотивовану постанову про дисциплінарне провадження, провадження про адміністративне правопорушення або про порушення кримінальної справи щодо цих осіб.

В основу організації діяльності прокуратури покладено принципи: захисту у межах своєї компетенції прав і свобод громадян на засадах їх рівності перед законом незалежно від національного чи соціального походження, мови, освіти, ставлення до релігії, службового чи майнового стану; вжиття заходів для усунення порушень закону, від кого б вони не виходили, поновлення порушених прав і притягнення у встановленому порядку до відповідальності осіб, які допустили ці порушення [5;38].

Отже, враховуючи вищевикладене, можна стверджувати, що законність є більш змістовним поняттям, яке не обмежується формальним виконанням вимог норм права. Саме на прокуратуру покладені державою обов'язки щодо її забезпечення у масштабі держави, що й відрізняє прокуратуру від контролюючих органів, унеможливлює повне ототожнення зовні хоча і близьких їх форм та методів діяльності, робить нелогічними твердження про підміну прокуратурою органів контролю.


2.2.8 Гарантії законності у взаємовідносинах громадянина та співробітника міліції

Дотримання принципу законності, з огляду на його приналежність до сфери конституційних принципів функціонування держави, має бути відправною точкою побудови та безпосередньої реалізації правовідносин між будь-якими суб'єктами адміністративного права.

Специфічний зміст втілення вказаного принципу в життя притаманний, насамперед, для взаємовідносин між громадянином та співробітниками міліції. На співробітника міліції у зазначеному напрямі взаємодії покладені, перш за все, правоохоронні обов'язки. Так, відповідно до ст. 1 Закону України «Про міліцію» від 20.12.1990 р. співробітники міліції здійснюють захист життя, здоров'я, прав і свобод громадян, власності, природного середовища, інтересів суспільства і держави від протиправних посягань. При цьому з метою охорони правопорядку вони наділені широкими правами щодо застосування до громадян обмежувальних і примусових заходів. У зв'язку з цим є неприпустимими будь-які незаконні дії співробітника, позаяк це може призвести до порушення конституційних принципів: недоторканності особи, свободи її пересування, таємниці листування, телефонних переговорів, поштових та інших повідомлень тощо.

Разом із тим, неправомірні дії співробітника міліції можуть не тільки завдати матеріальної, моральної або фізичної шкоди громадянинові, а й підірвати авторитет міліції. Водночас саме за неправомірними діями окремих співробітників щодо громадян було б неправильно оцінювати роботу міліції в цілому.

Порушення Конституції України, інших нормативно-правових актів органом влади, посадовими особами значно небезпечніше, ніж порушення їх простим громадянином. Правопорушення органу держави буде порушенням державним. Невипадково в юридичній науці існує теза про те, що варто вирізняти порушення законності як порушення закону. Закон порушує громадянин, а органи держави та їхні посадові особи, порушуючи закон, порушують одночасно і законність як принцип діяльності державної влади.

Про небезпеку порушення закону органом влади висловлював власну позицію Р. Ієрінг: «Жодна несправедливість, що випадає на долю людини, якою б вона великою не була, далеко не може... зрівнятися з тією, яку робить установлена... влада, коли вона сама порушує право, тому що в цьому випадку страж та охоронець закону перетворюється на його убивцю». Р. Ієрінг називає це «юридичним убивством».

Законність необхідно розглядати як особливий режим громадського життя. Вона покликана відображати реальне панування закону в суспільному житті у відносинах між особистістю і владою. Тільки закон встановлює ступінь залежності особистості від влади і межі втручання влади в життя особистості. Таким чином, законність — це режим забезпечення життя, що характеризується верховенством у ньому закону і безумовним виконанням його вимог громадянами і посадовими особами, наявністю спеціальних механізмів, що гарантують безпеку і захист особистості від свавілля, безперешкодне здійснення цивільних прав і свобод.

Закріплені ж у законі засоби, що виступають правовим вираженням загальних умов та безпосередньо забезпечують можливість правомірної реалізації й охорони прав людини в суспільстві, визнаються юридичною гарантією цих прав.

Юридичні гарантії в механізмі соціального і правового захисту прав людини, її основних свобод і законних інтересів мають, як мінімум, дві сторони: гарантовані дії суб'єктів правовідносин, тобто незалежність правоохоронних органів і підпорядкування їх тільки законові, неприпустимість незаконного втручання в їхню діяльність; гарантовані можливості учасників правореалізацїї — політичні, економічні, соціальні та інші права особистості, закріплені в законі, які забезпечують неухильне дотримання її інтересів.

Так, ст. 20 Закону «Про міліцію» передбачає неприпустимість втручання в діяльність співробітника міліції. Подібні матеріальні правові норми є юридичними гарантіями, спрямованими на забезпечення законності в діяльності співробітників міліції.

У свою чергу, реальність недоторканності громадянина зумовлюється дією норм конституційного, кримінального, кримінально-процесуального, адміністративного права. Наприклад, відповідно до ч. 1 ст. 263 Кодексу України про адміністративні правопорушення адміністративне затримання особи, яка вчинила адміністративне правопорушення, за загальним правилом не може тривати більш як три години. У виняткових випадках, у зв'язку з особливою потребою законами України може бути встановлено інші строки адміністративного затримання.

До гарантій законності в діяльності міліції належать не тільки норми матеріального і процесуального права, що мають безпосередньою метою забезпечення законності в розглянутій сфері взаємовідносин громадянина і співробітника міліції, а й діяльність суб'єктів правозастосування цих норм. Вказана діяльність знаходить своє відображення у певних способах її здійснення. До таких належать: контроль і нагляд, здійснювані уповноваженими на те державними органами, органами місцевого самоврядування, громадськими організаціями.

Отже, можна зробити висновок, що гаранти законності — це також і спеціально закріплені правом способи, за допомогою яких забезпечується законність в адміністративно-правових відносинах громадянина і співробітника міліції.

Зміст правових гарантій полягає у практичному здійсненні уповноваженими органами державної влади та їх посадовими особами на законодавчій або підзаконній основі наступних юридично значимих дій: виконання юридичного обов'язку щодо забезпечення реалізації прав і свобод громадян; створення умов для їх реалізації; контроль за їх реалізацією; охорона, захист прав і свобод громадян; застосування санкцій у випадку порушення прав і свобод.

Однією з важливих та першочергових умов гарантії законності є поінформованість суб'єктів правовідносин про свої права й обов'язки, закріплені у чинному законодавстві України. Відповідно до ст. 32 Конституції України кожний громадянин має право знайомитися в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах і організаціях з відомостями про себе, які не є державною або іншою захищеною законом таємницею.

Наступною особливістю реалізації принципу законності у взаємовідносинах між громадянином і співробітником міліції виступає можливість останнього керуватися «адміністративним розсудом». Так, адміністративний розсуд може полягати в наданні співробітникові міліції можливості на його розсуд оцінювати той або інший юридичний факт. Наприклад, при малозначності вчиненого громадянином адміністративного правопорушення співробітник міліції відповідно до ст. 22 Кодексу України про адміністративні правопорушення може звільнити порушника від адміністративної відповідальності й обмежитися усним зауваженням, що не є стягненням.

Проте це не свідчить про абсолютну свободу у діях співробітника міліції. Він повинен виходити з такого розуміння формулювань правових норм, що широко застосовуються і науково коментуються в сучасних реаліях, зокрема, у правозастосовчій практиці.

Гарантії законності спрямовані на забезпечення інтересів як громадян, так і співробітників міліції. Вони спрямовані на правомірну і повну реалізацію всіх необхідних у кожному конкретному випадку адміністративно-правових норм учасниками відповідних правовідносин.

Наприклад, громадянин, який вважає, що дія або бездіяльність співробітника міліції призвела до обмеження його прав, свобод і законних інтересів, вправі оскаржити ці дії (бездіяльність) до вищестоящого органу, прокуророві або до суду.

Громадянин має право через суд вимагати відшкодування як матеріальної, так і моральної шкоди, завданої йому такими незаконними, з його погляду, діями, як особистий огляд, огляд транспортного засобу, відсторонення від керування транспортним засобом, проникнення до жилого приміщення, доставлення в міліцію для встановлення особистості, привід, застосування фізичної сили, спеціальних засобів тощо.

Право на скаргу одночасно є найважливішою правовою гарантією захисту порушених прав і свобод. Отже, гарантією охорони (захисту) прав громадян у сфері адміністративно-правових відносин зі співробітником міліції буде його конституційне право на оскарження дій посадових осіб державних органів.

Проблеми відносин громадянина та співробітника міліції є багатогранними. Необхідно підкреслити, що співробітники міліції мають потребу в захисті не менше за інших громадян. Здійснений аналіз завдань і функцій, виконуваних різними апаратами системи МВС України, засвідчує, що в діяльності міліції питання забезпечення реалізації, охорони і захисту прав, свобод і законних інтересів громадян посідають особливе місце.

Закон зобов'язує співробітників міліції чітко дотримуватися норм права, вчиняти дії, пов'язані з обмеженням прав громадян, тільки за наявності достатніх підстав. Співробітники міліції при здійсненні своїх повноважень зобов'язані забезпечувати реалізацію прав, свобод і законних інтересів громадян, розкриваючи (у процесі спілкування з громадянами) зміст взаємних прав та обов'язків.

Отже, підводячи підсумок викладеному, вважаю за потрібне наголосити, що тільки чітке знання змісту того чи іншого повноваження, наданого громадянинові та співробітникові міліції у зв'язку з реалізацією конкретного права, сприяє забезпеченню умов для його здійснення.


Висновок


Отже, можна зробити певні висновки. Для забезпечення реальності законності державного управління діє система гарантій законності, в якій виокремлюють загальні гарантії - умови й чинники дії законності та спеціальні (юридичні) гарантії — правові засоби, заходи й методи забезпечення законності. Поняття «засіб забезпечення законності», яке широко використовується в літературі, за суттю є тотожним поняттю «спеціальні (юридичні) гарантії законності», тому вони можуть бути використані як синоніми. Воно означає конкретний спосіб (прийом) досягнення законності. Кожен із засобів забезпечення законності в державному управлінні має притаманні тільки йому характерні риси, проте мета у всіх єдина — панування законності. Завдяки багатогранності права обсяг засобів забезпечення законності є досить значним, і підходи до їх класифікацій різні, проте найважливішими, з погляду адміністративного права, є право на звернення громадянина, державний контроль, юридична відповідальність правопорушників, процесуально-правові форми реалізації та захисту прав, свобод та законних інтересів громадян.

В Україні постала необхідність подальшої розбудови системи спеціальних гарантій законності у державному управлінні. Так, для підвищення ефективності чинних гарантій законності мають проводитися заходи в таких напрямках: створення системи органів контролю з заснуванням нових її органів, організаційно не пов'язаних із системою державного управління, встановлення нових і посилення старих заходів адміністративної відповідальності; розроблення детальної нормативно-процесуальної регламентації стосунків між громадянами та органами державної влади; створення системи спеціалізованих адміністративних судів та запровадження адміністративного судочинства, вдосконалення розгляду заяв, пропозицій і скарг громадян тощо. Насамкінець слід додати, що основним організаційно-правовим заходом забезпечення законності в державному управлінні має стати судовий контроль.


Список використаної літератури


Белая Л.В. Зміцнення законності як одна з передумов побудови соціально-правової держави // Держава і право. – Вип.15. – К., 2002. – С.22-24.

Грищенко М.В. Попередження правопорушень як спеціальна гарантія забезпечення законності в діяльності органів внутрішніх справ // Вісник Одеського інституту внутрішніх справ. – 2004. - №3(ч.1). – С.48-52.

Загальна декларація прав людини // Бюлетень законодавства і юридичної практики України. – 2001. - №11. – С.179.

Мухін В.В. Правосвідомість як умова формування правової державності в Україні // Проблеми законності. – 2005. - №74. – С.148-152.

Олефір О. Прокурорський нагляд за додержанням законності // Прокуратура. Людина . Держава. – 2005. - №2(44). – С.34-39.

Осауленко О., Пунько О. Зміцнення законності у правозастосовному процесі // Право України. – 2004. - №12. – С.61-63.

Пересуньмо В.С. Щодо поняття юридичних гарантій та їх класифікації // Вісник КНУ. Юрид. Науки. – 2002. – Вип..45-48. – С.312-315.

Рабінович П.М., Хавронюк М.І. Права людини та громадянина. – К., 2003.

Соловйов В.М. Праламентський контроль – спеціальний спосіб забезпечення законності в державному управлінні України // Статистика України. – 2005. - №1. – С.77-80.

Солодаренко М.А. Гарантії та засоби забезпечення законності у державному управлінні: зміст і співвідношення понять // Часопис Київського університету права. – 2005. - №4. – С.141-147.

Тертишник В. Верховенство права й гармонізація влади // Вісник державної служби України. – 2005. - №4. – С.15-19.

Хропанюк В.Н. Теория государства и права. – М., 1995. 384 с.

Цвік М.В., Ткаченко В.Д., Рогачова Л.Л. та ін. Загальна теорія держави і права. – Харків: Право, 2002. – 432с.

Юридична енциклопедія. Т.2. – К., 1999. – С.498.

Теория государства и права / Под ред. Н.И. Матузова и А.В. Малько. – 2-е изд., перераб. и доп. – М.: Юристъ, 2002. – 776с.

Теория государства и права / Под общ. ред. докт. юр. наук, проф. А.С. Пиголкина. – М.: ОАО «Изд. Дом «Городец», 2003. – 544с.

Размещено на /

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: