Xreferat.com » Рефераты по гражданскому праву и процессу » Осуществление и защита гражданских прав

Осуществление и защита гражданских прав

вільно вирішувати питання про передачу спору на розгляд третейського суду.

Рішення третейського суду, що не виконане добровільно, може бути виконане примусово на підставі виконавчого листа, що видається районним (міським) судом, в районі якого відбувся третейський суд. Районний (міський) суд може відмовити і видачі виконавчого листа щодо рішення третейського суду, яке суперечить закону (ст. 17 Положення про третейський суд).

Сьогодні проводиться робота по закріпленню правового статусу “внутрішніх” третейських судів на рівні закону. Групою народних депутатів розроблений проект Закону України “Про третейський суд”. Прийняття цього Закону дозволить ліквідувати існуючі протиріччя у законодавстві про третейські суди.

Невизначеність статусу третейських судів є однією з причин неефективного використання процедури третейського розгляду, захисту порушених прав і охоронюваних законом інтересів підприємців. У судах розглядається незначна кількість господарських спорів. Однією з причин є недостатня поінформованість господарських керівників про таку форму захисту прав та інтересів суб’єктів підприємництва. Між тим, захист прав та інтересів цих суб’єктів може бути забезпечений не менш ефективно, ніж державними арбітражними судами.

Відповідно до Закону “Про звернення громадян” громадяни мають право звернутися до органів державної влади, місцевого самоврядування, об’єднань громадян, установ, організацій незалежно від форм власності, підприємств, засобів масової інформації, посадових осіб зі скаргою про порушення своїх прав та інтересів66. При цьому скарга трактується як вимога про поновлення прав і захист законних інтересів, що порушені цими організаціями та посадовими особами.

Якщо буде встановлено, що факти, викладені у скарзі, мали місце, приймається рішення відповідно до чинного законодавства і забезпечується його виконання.

Виходячи з положень ст. 55 Конституції правила ч. 1 ст. 16 Закону “Про звернення громадян” щодо подачі скарги на дії чи рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації, об’єднання громадян, іншої юридичної особи або їх посадових чи службових осіб вищим у порядку підлеглості органу або посадовій особі не позбавляють громадянина права звернутися безпосередньо до суду67.

Предметом судового оскарження можуть бути як колегіальні так і одноособові рішення, дії чи бездіяльність суб’єктів оскарження, а також акти як нормативного так і індивідуального характеру, у зв’язку з якими громадянин вважає, що

  1. порушено або порушуються його права і свободи;

  2. створено або створюються перепони для реалізації ним своїх конституційних прав чи свобод (або вжиті заходи щодо їх реалізації є недостатніми);

  3. на нього покладено обов’язки, не передбачені законодавством, або передбачені, але без урахування конкретних обставин, за яких ці обов’язки повинні покладатися, або вони покладені неуповноваженими на це особою чи органами;

  4. його притягнуто до відповідальності, не передбаченої законом, або до нього застосовано стягнення за відсутності передбачених законом підстав чи неправомочною службою (органом).

Наприклад, у суді можуть бути оскаржені: рішення місцевих органів державної виконавчої влади або органів місцевого самоврядування про введення не передбачених законами податків та зборів; про встановлення обежень на вивіз товарів за межі адміністративно-територальної одиниці; відмова в реєстрації акту громадянського стану; відмова в оформленні паспорту для виїзду за кордон чи в подовженні терміну його дії або тимчасова затримка паспорту чи його вилучення і т.ін.

Встановивши при розгляді справи обгрунтованість доводів скарги, суд своїм рішенням визнає оскарженні рішення, дії чи бездіяльність неправомірними й одночасно визначає, яким шляхом мають бути поновлені права чи свободи. При цьому зазначається, які конкретно дії повинні бути вчинені. Наприклад, при необгрунтованій відмові в реєстрації акту громадянського стану – зобов’язує посадову особу органу РАГС провести відповідну реєстрацію і т.ін.

До органів, що здійснюють захист прав громадян, проектом Цивільного кодексу віднесено нотаріусів.

Згідно ст. 87 Закону України “Про нотаріат” для стягнення грошових сум або витребування від боржника майна нотаріуси вчиняють на документах, що встановлюють заборгованість, виконавчі написи68.

Нотаріус вчиняє виконавчий напис, якщо документи підтверджують безспірність заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем.

Стягнення за виконавчим написом провадиться так само, як і виконання судових рішень. Тому за юридичною силою виконавчий напис, вчинений нотаріусом, прирівнюється до рішення суду.

Межі юрисдикції Конституційного Суду України врегульовані у статтях 150 і 151 Конституції України і у статті 13 Закону України “Про Конституційний Суд України”.

Основне завдання Конституційного Суду – гарантування верховенства Конституції як Основного Закону на всій території України. Тобто, “титульною” функцією Коституційного Суду можна вважати розв’язання питань про відповідність Конституції (конституційності) законів та інших правових актів, коло яких визначене69.

Як правило, різні справи, які розглядає суд, потребують для свого вирішення відповідних процедур. Проте, загальним для них є те, що пов’язано, зокрема, з вирішенням питань щодо прийняття конституційних подань та звернень до розгляду в Конституційному Суді (відкриття чи відмова у відкритті конституційного провадження).

Конституційний Суд розглядає конституційні подання та конституційні звернення.

Конституційне подання – це письмове клопотання про визнання правового акту чи окремих його положень конституційними або про необхідність офіційного тлумачення Конституції України та законів України. Право на подання мають Президент України, Верховний Суд України, не менш як 45 народних депутатів України, Уповноважений Верховної Ради з прав людини, Верховна Рада Автономної Республіки Крим.

Конституційне звернення – письмове звернення про необхідність офіційного тлумачення Конституції України та законів України з метою забезпечення реалізації чи захисту конституційних прав та свобод людини і громадянина, а також прав юридичної особи. Право на таке звернення мають громадяни України, іноземці, особи без громадянства та юридичні особи (ст. 43 Закону “Про Конституційний Суд України”)70.

У п. 1 ст. 150 Конституції вказані суб’єкти безпосереднього звернення до Конституційного Суду з питань конституційності законів України та актів Президента України, Кабінету Міністрів України і правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим.

Громадянам право на таке звернення не надано. Крім того, громадяни не можуть звертатися до Конституційного Суду із скаргами на будь-яке рішення виконавчих органів або судів загальної юрисдикції.

Відповідно до Закону “Про Конституційний Суд України” він не розглядає конкретних цивільних справ.

Як свідчить практика діяльності Конституційного Суду, невідповідність конституційного звернення (подання) вимогам, передбаченим Конституцією, Законом “Про Конституційний Суд України”, а також непідвідомчість Конституційному Судові питань, порушених у конституційному поданні чи зверненні (п.п. 2, 3 ст. 45 Закону “Про Конституційний Суд України”), найбільш поширені підстави для відмови у відкритті конституційних проваджень71. Ось характерний приклад: громадянин М.Л.Кошель звернувся з проханням перевірити правильність (законність) рішень Глухівського міського суду, Сумського обласного та Верховного Суду України у справі про збільшення земельної ділянки за рахунок земель суміжних землекористувачів. Оскільки до повноважень Конституційного Суду не належить перевірка правильності рішень судів загальної юрисдикції, авторові цього звернення у відкритті конституційного провадження відмовлено.

Черговою підставою для відмови у відкритті конституційного провадження є відсутність встановленого Конституцією України, Законом “Про Конституційний Суд України” права на конституційне подання (звернення) (п. 1 ст. 45 Закону). Ухвалою Конституційного Суду від 15 січня 1998 року відмовлено у відкритті конституційного провадження у справі за конституційним поданням народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) частини 1 ст. 11 Закону України “Про зв’язок” та ст. 4 Закону “Про підприємництво”, оскільки конституційне подання підтримали лише сорок два народні депутати України з числа тих сорока п’яти, що підписали подання, а тому вони згідно з ч. 2 ст. 150 Конституції та ст. 40 Закону “Про Конституційний Суд України” не є суб’єктами права на конституційне подання72.

Неохідно зазначити, що громадяни України мають право як ініціювати розгляд окремих питань у Конституційному Суді, так і бути безпосередніми учасниками судового провадження при розгляді цих питань.

Мова йде про офіційне тлумачення Конституції України та законів України. Це найбільш широкі повноваження, оскільки важко визначитися з їх межами та відокремити не за формою, а за змістом конституційне подання щодо конституційності законів від конституційного звернення з питань дачі висновків щодо офіційного тлумачення Конституції України та законів України. Вказані повноваження стосуються всього масиву діючих і відповідних Конституції законів. Тобто, важко передбачити кількість звернень до Конституційного Суду за умови, що, відповідно до ст. 43 Закону про Конституційний Суд, коло суб’єктів, які мають право на таке звернення, майже не обмежене. Це і громадяни України, й іноземці, особи без громадянства та юридичні особи (вітчизняні і з-за кордону), що мають будь-який інтерес з приводу застосування законів України і потребують роз’яснення щодо нюансів їх застосування до відповідних правовідносин.

Тобто, фактично маємо ситуацію, коли неузгодженість між нормами права або неоднозначне їх застосування потребує втручання Конституційного Суду і це втручання справді обгрунтовано потребами суспільства і людини, яка до нього звернулась. Саме це і є реальний захист прав громадянина, а не спотворене уявлення (або точка зору), що держава зобов’язана задовольнити будь-яку точку зору користувача права.

Статтею 94 Закону про Конституційний Суд визначено, що підставою для конституційного звернення щодо офіційної інтерпретації положень Конституції та законів України є наявність неоднозначного застосування положень Конституції або законів України судами України, іншими органами державної влади за умови, якщо суб’єкт права на конституційне звернення вважає, що це може призвести або призвело до порушення його конституційних прав і свобод.

Виходячи зі змісту положень цієї норми, можна стверджувати, що визначальним моментом в ній є суб’єктивна оцінка людиною ситуації, яка трапилася з нею під час застосування органами виконавчої влади або судами загальної юрисдикції норми чи кількох норм законів або Конституції. Тобто перевага віддається не об’єктивному праву а суб’єктивній оцінці людини щодо правозастосованої діяльності державних органів.

Реалізуючи своє повноваження щодо офіційного тлумачення, Конституційний Суд повинен орієнтуватись на ту норму ст. 94 Закону про Конституційний Суд, яка вказує, що таке звернення до Конституційного Суду можливе лише при неоднозначному застосуванні положень Конституції або законів і вказує, якими саме органами це здійснювалось. Тобто до повноважень Конституційного Суду належить попереднє з’ясування підстав для формального звернення – чи мало місце неоднозначне застосування норм законів. Крім цього, предметом попередньої оцінки Конституційного Суду може бути твердження про те, чи призвело, чи може призвести таке неоднозначне застосування норм законів до порушення конституційних прав і свобод суб’єкта звернення73.

Таким чином, звернення, які громадяни можуть подавати до Конституційного Суду, принципово відрізняються від звичайних скарг як за змістом, так і за формою. Якщо до звернень у державні установи за типом скарг законодавство України не передбачає якихось чітко визначених формальних вимог, крім касаційних скарг у судах загальної юрисдикції, то зовнішні вимоги до конституційного звернення формалізовані і зазначені у ст. 42 Закону про Конституційний Суд. В шістьох пунктах цієї статті викладені формальні вимоги щодо цього документу. Ці норми орієнтують на обгрунтування необхідності в офіційному тлумаченні положень Конституції України або законів України. Звернення іншого змісту просто не можуть бути прийнятими за мотивами непідвідомчості74.

Згідно з Конституцією України, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини – це орган, який наділений особливою юрисдикцією і на конституційному рівні має за мету охорону Конституції та законів України, забезпечення основних прав і свобод громадян75.

Інститут Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини – це новий інститут для нашого законодавства. Згідно з ч. 3 ст. 55 Конституції громадянин України або інша особа, що на законних підставах перебуває на території України, має право звертатися за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, який здійснює парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина.

Проте, це не означає, що до Уповноваженого можна звернутися безпосередньо після порушення права. Як передбачено ст. 55 Конституції, до нього можна звернутися тільки після того, як буде використана можливість звернення за захистом своїх прав до суду. Таким чином, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини – це друга інстанція у системі органів, що здійснюють захист прав і свобод людини і громадянина.

Основною формою здійснення ним захисту є зупинення виконання рішення і звернення до відповідного органу про перегляд рішення чи постанови, які Уповноважений вважає незаконними.

Вступ України до Ради Європи надав можливість громадянам України, після повного використання національних засобів захисту своїх суб’єктивних прав і свобод, використовувати порядок, який застосовується в країнах–членах Ради Європи. Зокрема, ч. 4 ст. 55 Конституції передбачає право громадянина на звернення за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних міжнародних організацій, членом яких є Україна. Це, зокрема, можливість звернень до Європейської комісії з прав людини і до Європейського Суду з прав людини.

Протягом 1998 року до Європейського Суду надійшло з України 1011 скарг, однак, лише 167 з них зареєстровано. Основними причинами відхилення скарг є неправильне оформлення або ж їх безпідставність.

Існує певна процедура звернення до Європейського Суду:

  1. Перш за все, потрібно чітко усвідомлювати, що Європейський Суд з прав людини не змінює рішення національного суду, а виносить нове.

  2. Європейський Суд розглядає лише ті справи, в яких обвинуваченою стороною є держава, а не особа чи група людей.

  3. Необхідна умова розгляду справ – використання скаржником усіх національних засобів захисту, доступних у країні, та подання позову протягом шести місяців після винесення вироку.

  4. Не допускаються до розгляду скарги-анонімки; скарги, ідентичні тим, що були розглянуті раніше; скарги, досліджені іншими міжнародними органами охорони прав людини. Також не приймаються до розгляду позови, які не мають відношення до положень Європейської конвенції з прав людини.

  5. Скарга повинна подаватися мовою оригіналу. До неї треба додати рішення усіх судових інстанцій.

Щойно позов зареєстровано, Європейський Суд надсилає запит про факти до уряду держави, який має відповісти протягом місяця. Залежно від відповіді справа або владнується, як кажуть, “полюбовно”, або передається на подальший розгляд суду.

Термін розгляду справи – в середному 3–5 років.

Після остаточного рішення суду Комітет міністрів Ради Європи визначає суму відшкодування для позивача76.

Крім Європейського Суду з прав людини, скарга може бути подана також і до Комісії з питань прав людини ООН. В 1993 році була створена посада Верховного комісара ООН з прав людини.


§ 4. Право на самозахист (самооборону).

Отже, захист цивільних прав забезпечується відповідними способами, у відповідній процесуальній формі, відповідними державними і громадськими організаціями.

Однак, можлива така ситуація, коли управомочена особа змушена, з метою захисту своїх прав та інтересів, застосовувати засоби самозахисту (самооборони). Це можливо у випадку крайньої необхідності і необхідної оборони.

Такі випадки докладно регламентовані Кримінальним кодексом України. Однак, згадування про них, як про способи самозахисту знаходиться у Цивільному кодексі України. Так, згідно ст. 444 ЦК України, не підлягає відшкодуванню шкода, заподіяна в стані необхідної оборони, якщо при цьому не були перевищені її межі.

Згідно зі ст. 15 Кримінального кодексу України кожна особа має право на необхідну оборону від посягання незалежно від можливості уникнути його або звернутися за допомогою до інших осіб чи органів влади. Необхідною обороною визнаються дії, вчинені з метою захисту інтересів чи прав особи, яка захищається, або іншої особи, інтересів суспільства або держави від суспільно небезпечного посягання шляхом завдання шкоди тому, хто посягає, якщо такі дії були зумовлені потребою негайного відвернення чи припинення посягання77.

Самозахист (самооборона) – це застосування засобів примусу особою без втручання відповідних державних та інших органів.

Способи, засоби самозахисту та самооборони можуть бути передбачені законом або договором.

Самозахист здійснюється особою після вчинення правопорушення. Прикладами самозахисту можуть бути: право кредитора, в разі прострочення боржником виконання обов’язку, відмовитися від прийняття виконання, якщо воно втратило для нього інтерес і вимагати відшкодування збитків (ст. 213 ЦК); право продавця відмовитися від договору купівлі–продажу, якщо покупець відмовився від прийняття речі (ст. 232 ЦК); право наймача за договором майнового найму, у випадку відмови наймодавця провести капітальний ремонт, провести його самому, зарахувавши, при цьому, вартість ремонту в рахунок плати за користування майном, або розірвати договір і стягнути збитки (ст. 264 ЦК).

На відміну від самозахисту, самооборона виникає в момент суспільно небезпечного посягання або за наявності реальної загрози заподіяння шкоди тому, хто охороняється.

Норма ст. 15 Кримінального кодексу України у повній мірі стосується і цивільних відносин, не пов’язуючись із вчиненням злочину і з обов’язковим заподіянням шкоди нападників.

Насамперед, важливого значення набуває проблема способів і засобів самозахисту та самооборони. На жаль, у чинному Цивільному кодексі це питання достатньо не розроблене. Тому у проекті Цивільного кодексу України внесено значний перелік критеріїв правозгідності засобів самозахисту, а саме:

  1. відповідність засобів самозахисту змісту права, яке порушене;

  2. відповідність засобів самозахисту характеру дій, яким ці права порушені;

  3. засоби самозахисту не повинні суперечити вимогам закону та моральним засадам суспільства.

Тому, наприклад, якщо власник, дізнавшись про місце, де знаходиться викрадена у нього річ, повертає її у своє володіння – ці дії мають правозгідний характер.

Правозгідний характер будуть мати дії орендатора, який затримує у себе річ, що була предметом договору оренди, якщо орендодавець не повертає гроші, отримані ним за договором позики.

Згідно зі ст. 15 Кримінального кодексу України не є злочином застосування зброї або будь-яких інших засобів чи предметів, незалежно від наслідків, якщо вони здійснені для захисту від нападу озброєної особи, відвернення протиправного насильницького проникнення у житло чи інше приміщення і т.ін.78

Тому, якщо власник будинку самообороняється за допомогою мисливської зброї від осіб, які вчинили напад на його оселю – ці дії є правозгідними.

Тут необхідно підкреслити, що питання про вогнепальну зброю як засіб замозахисту громадян від злочинних посягань сьогодні в Україні є надзвичайно актуальним і в той же час складним для вирішення. Щодо вирішення цього питання виражаються різні погляди, які можна звести до таких двох протилежних точок зору: перша – легалізувати короткоствольну вогнепальну зброю, і друга – не допустити володіння такою зброєю цивільним населенням.

На цей час у Верховній Раді України на розгляді є три проекти закону “Про зброю”. У першому законопроекті, розробленому Міністерством внутрішніх справ України, передбачено надання громадянам права тільки на мисливську гладкоствольну і нарізну вогнепальну зброю. Автори ж двох інших законопроектів відстоюють право громадян не тільки на мисливську, а й на короткоствольну нарізну вогнепальну зброю. При цьому наводяться слідуючі доводи “за” і “проти”:

  1. “за” – це стане засобом реалізації конституційного права громадян на самозахист від протиправних посягань; найбільш розвинені демократичні держави надали право володіння короткоствольною вогнепальною зброєю своїм громадянам і це справило стабілізуючий вплив на громадський порядок – зменшилася кількість насильницьких злочинів проти особи і проти власності і т.ін.;

  2. “проти” – законодавчо не врегульовані питання використання, застосування вогнепальної зброї цивільним населенням з метою самозахисту та ін.

Безумовно, аргументи кожної зі сторін досить вагомі. Тому доцільно буде проаналізувати, як це питання вирішене в інших країнах, наприклад, у Росії.

Федеральний Закон Росії “Про зброю” від 13 листопада 1996 року поділяє всю зброю, залежно від її призначення, на цивільну, службову і бойову. Цивільною є зброя, яка використовується громадянами з метою самооборони, для занять спортом і для полювання.

З метою самооборони громадянам Росії дозволено мати тільки гладкоствольну, довгоствольну вогнепальну та газову зброю.

Вказаним вище Законом громадянам Росії заборонено носіння вогнепальної зброї з метою самозахисту за винятком випадків її перевезення або транспортування.

Громадяни Росії мають право застосовувати вогнепальну зброю, якою вони володіють на законних підставах, для захисту життя, здоров’я і власності в стані необхідної оборони або крайньої необхідності. Застосуванню зброї має передувати висловлене попередження про це особи, щодо якої вона застосовується, за винятком випадків, коли зволікання із застосуванням зброї безпосередньо загрожує життю чи здоров’ю людей. При цьому її застосування не повинно спричинити шкоду третім особам.

Забороняється застосовувати вогнепальну зброю щодо жінок, осіб з явними ознаками інвалідності, неповнолітніх, за винятком випадків вчинення цими особами збройного або групового нападу79.

Що ж до нашої країни, то на сьогодні, згідно з Постановою Верховної Ради України від 17 червня 1992 року “Про право власності на окремі види майна”, громадяни України мають право на зберігання і носіння тільки вогнепальної мисливської (нарізної та гладкоствольної) зброї. Причому, носіння її з метою замозахисту заборонено чинним законодавством. Дозвіл тільки на право зберігання мисливської вогнепальної зброї надається тоді, коли зброя придбавається з метою самозахисту.

Законом України “Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів” і Постановою Президії Верховної Ради України “Про забезпечення безпеки народних депутатів України та окремих посадових осіб апарату Верховної Ради України” передбачена можливість надання окремим категоріям осіб у тимчасове користування вогнепальної зброї (пістолетів) з метою самозахисту.

Постановою Кабінету Міністрів України № 575 від 12 жовтня 1992 року встановлено порядок застосування вогнепальної зброї посадовими особами. Щодо застосування такої зброї громадянами з метою самозахисту, то це питання ніяк не врегульоване. Єдиною умовою є те, щоб при її застосуванні не були перевищені межі необхідної оборони80.

Актуальним для ситуації, що склалася у зв’язку з розгулом злочинності в нашій державі, є питання про створення громадянами як формальних, так і неформальних об’єднань.

Право кожної особи на самозахист, самооборону є важливою гарантією реалізації конституційного положення про недоторканість особи, її житла і майна, забезпечує умови захисту державних і громадських інтересів, а також охоронюваних законом прав та інтересів громадян.

Висновки


На сьогодні в Україні склалася система законодавчих актів, що створюють правову основу для здійснення і захисту суб’єктивних цивільних прав громадян.

Однак, існують ще певні недоліки, які ускладнюють оптимальне виконання визначених суб’єктивних прав і свобод громадян. Зараз, в умовах низького рівня договірної дисципліни, подальший розвиток повинні отримати способи забезпечення виконання зобов’язань.

Проаналізувавши правові принципи ЦК України, що забезпечують виконання зобов’язань, можна відзначити часткову їх непослідовність і певну неузгодженість. Я маю на увазі правове визначення статусу неустойки різними нормами.

Потребує також дослідження проблема оптимального визначення співвідношення збитків і неустойки в сучасних умовах розвитку ринкових відносин, адже за деякими договірними зобов’язаннями не завжди можна визначити збитки, тому застосовують неустойку як засіб часткового відшкодування збитків, котрі важко підрахувати.

Очевидним є і той факт, що застосування штрафної неустойки, як загального способу, може не лише призвести до банкрутства боржника, а й створити ситуацію, коли невиконання боржником договірного обов’язку може бути вигідним для кредитора. Тому потребує додаткової розробки питання балансу як інтересів боржника так і інтересів кредитора.

Сумнівно в умовах ринкової економіки виглядає і виключна неустойка, яка передбачена, зокрема, транспортним законодавством. Збереження такого привілею залізниці не може мати вагомих аргументів.

Сьогодні норми чинного законодавства ЦК України про гарантії явно не узгоджуються з ринковими відносинами. Тому доцільно сформувати найбільш повну за змістом норму у новому ЦК України про цей вид гарантії, враховуючи розвиток ринкових відносин, поширивши її не тільки на організації, а й громадян та фермерські господарства.

Багато питань виникає щодо застосування норм законодавства про заставу. З одного боку учасникам заставних відносин надано право вільного вибору предмета і виду застави, а з іншого – встановлений порядок звернення стягнення на заставлене майно перешкоджає її поширенню.

Викликає багато суперечностей Указ Президента України “Про заходи щодо підвищення відповідальності за розрахунки з бюджетними і державними цільовими фондами”, який вводить нове поняття “податкова застава”, проте питання застави регулюється відповідним Законом України “Про заставу”.

Колізії, які існують між Законом України “Про заставу” і цим Указом, не сприяють стабільності заставних правовідносин, а саме: Указ не передбачає письмової форми договору та його нотаріального посвідчення; відповідно до Указу з дня виникнення податкової заборгованості все майно та майнові права платника податку перебувають у податковій, тоді як Законом передбачено, право застави виникає з моменту укладання договору застави; Указом не передбачена податкова мінімальна чи максимальна сума податкової заборгованості, порядок оцінки заставленого майна і порядок проведення такої оцінки.

Пріоритетом нового формування прав людини є захист приватного життя, приватної власності, забезпечення людині особистої, соціальної, економічної безпеки.

Актуальною у цьому контексті є компетенція моральної шкоди. Однак, застосуванню цього засобу захисту перешкоджає неузгодженість норм, які регулюють дані правовідносини, що, в свою чергу, створює колізії чинного законодавства.

Так, в деяких нормативних актах значно звужені межі застосування моральної шкоди, що неузгоджується з вимогами ЦК України, якими передбачено право вимагати відшкодування моральної (немайнової) шкоди у разі порушення її права неправомірними діями в будь-яких правовідносинах.

Існують колізії і в питанні про органи, які мають право вирішувати питання про відшкодування моральної шкоди, адже всупереч нормам ЦК України деякі нормативно-правові акти передбачають і інші органи, не визначені безпосередньо кодексом.

Багато спірного є у питанні про визначення розміру відшкодування моральної шкоди.

Відповідно до Конституції здійснення правосуддя покладено на суди (загальні, арбітражні, третейські).

Однак, до цього часу в деяких нормативно-правових актах відсутнє чітке розмежування компетенції судів, що на практиці породжує численні конфліктні ситуації.

Багато протиріч існує в законодавстві про третейські суди, основною причиною є відсутність законодавчого акту, який би регулював їх діяльність.

Врегулювання питання компетенції судів, а також ліквідація відмінностей у судовому провадженні (цивільному і арбітражному) на думку багатьох відомих фахівців є нагальною потребою. З їх доводами важко не погодитися. Напевно, вирішення цих питань, як і прийняття нового Цивільного кодексу України, справа недалекого майбутнього.

В цілому, на мій погляд, питання здійснення і захисту цивільних прав громадянами найбільш повно врегульовані в нашому законодавстві і, безумовно, мають велике значення у житті суспільства.

Перелік використаної літератури


  1. Конституція України, К., 1996.

  2. Конституция Российской Федерации (комментарий), М.,1995.

  3. Арбітражний процесуальний кодекс України, “Україна”, К., 1994.

  4. Гражданский кодекс Российской Федерации (комментарий), “Спартак”, М.,1995.

  5. Кодекс законів про працю України і інше законодавство про працю, Українська правнича фундація, К.,1995.

  6. Кодекс про шлюб та сім’ю України, К.,1996.

  7. Кодекс України про адміністративні правопорушення, К.,1997.

  8. Цивільний кодекс України, К.,1996.

  9. Цивільний процесуальний кодекс України. Науково-практичний коментар, Фірма “Консул”, Харків, 1997.

  10. Закони України, Збірник, Українська правнича фундація, К., 1996, т.2,4,5,7.

  11. Земельное и хозяйственное законодательство Украины. Сборник нормативных актов, “Основа”, Харьков, 1994.

  12. Збірник постанов Пленума Верховного Суду України 1963-1995, К., 1995, ч.1 та 2.

  13. Збірник рішень та арбітражної практики Суду України, Українська правнича фундація, К., 1997.

  14. Постанова Пленума Верховного Суду України “Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя” № 9 від 11 листопада 1996 року, Вісник Верховного Суду України, 1996, № 2, с.11.

  15. Постанова Кабінету Міністрів України “Про порядок введення Державного реєстру застав рухомого майна” від 30 липня 1998 р., Діло, 1998, вересень, № 5, с.10.

  16. Постанова Кабінету Міністрів України “Про створення мережі пунктів з ломбардного кредитування населення під заставу виробів із дорогоцінних метелів та з дорогоцінних каменів” від 26 січня 1998 р., Посередник, 1998, № 2, с.5.

  17. Відшкодування матеріальної і моральної шкоди та компенсаційні виплати: нормативні акти, роз’яснення, коментарі. Бюлетень законодавства і юридичної практики, 1997, № 9-10, “Юрінком”, К.,1998.

  18. Практика судів України в цивільних справах. Бюлетень законодавства і юридичної практики, 1995, ч.1, № 1,2,3.

    Спеціальна література

  19. Гражданское право Украины. Учебное пособие под ред. Ю.А.Заики. К., 1998.

  20. Залоговое право. Учебное и практическое пособие под ред. А.А.Вишневского. “БЕК”, М., 1996.

  21. Советское гражданское право. Учебник под ред. В.П.Рясенцева. “Юридическая литература”, М., 1996.

  22. Права людини в Україні. Щорічник 1995 р. Українська правнича фундація, К., 1996.

  23. Цивільне право. Підручник під ред. О.А.Підопригора, Д.Б.Боброва. “Вентурі”, К.,1997, ч.1.

  24. Бабий Л., Правовые основания разрешения хозяйственных споров третейскими судами, Предпринимательство, хозяйство и право, 1997, № 10, с.39.

  25. Житников А., Податкова застава, Баланс, 1998, № 21 (198), с.53.

  26. Заржицький О., Левченко А., Застава як засіб забезпечення виконання зобов’язань, Право України, 1996, № 7, с.35.

  27. Косінов С., Співвідношення заходів захисту і мір відповідальності у цивільному праві України, Право України, 1998, № 12, с.95.

  28. Красько І., Договір поруки, Цивільне право, 1997, № 10, с. 20.

  29. Лилак Д., Забезпечення виконання господарських правових зобов’язань неустойкою, Право України, 1996, № 12, с.64.

  30. Першиков Е., Деякі аспекти захисту прав суб’єктів господарського права в арбітражних судах України, Український правовий часопис, 1998, № 3, с.24.

  31. Рабінович П., Панкевич І., Межі прав людини і Конституція України, Право України, 1997, № 5, с. 21.

  32. Скомароха В., Деякі питання конституційного провадження, Право України, 1998, № 9, с.39.

  33. Федоров М., Право на вогнепальну зброю: за і проти, Право України, 1997, № 2, с. 55.

  34. Шаповал В., Конституційний суд України: місце у державі і роль у соціумі, Український правовий часопис, К., 1998, № 3, с.40.

  35. Шімон С., Відшкодування моральної шкоди в проекті Цивільного кодексу України, Право України, 1997, № 10, с.23.

  36. Шишкін В., Конституційний Суд. Право і межі звернення, Віче, 1997, № 10, с.45.

  37. Шмарьова Т., Реєстрації застав рухомого майна: нове законодавство. Економіка, фінанси, право, 1998, № 1, с.32.

  38. Яхно О., Як звернутися до Європейського Суду, Голос України, 1998, 27 жовтня, с.12.

1 Див. Коментар до Конституції України, К., 1996, с.4.

2 Див. Советское гражданское право. Учебник под ред. В.А.Рясенцева. “Юридическая литература”, М., 1986, с.223.

3 Див. Закони України, Збірник, Українська правнича фундація, К.,1996, т.4, с.78.

4 Див. Закони України, Збірник, Українська правнича

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: