Экологическое сознание как фактор развития украинского общества
Аналіз екологічних уявлень, проведений з урахуванням домінуючих тенденцій у стосунках з природою, показує, що в культурі практично всіх народів світу можна знайти як екофільні, так і екофобні риси[45, 23]. При цьому відзначається, що екофобіл найчастіше не усвідомлюється суб’єктами діяльності, які можуть навіть прагнути висловити свою любов до природи, реально завдаючи їй шкоди[23]. В якості одного з джерел екофобіл пропонується розглядати екстремальні екологічні умови, які змушують суспільство активно і свідомо протиставити себе природі[43]. При цьому справедливо помічається, що нема підстав фетишизувати духовний зв’язок людини з природою, оскільки практично всюди переважає практичний погляд на «природні ресурси»[там же]. Але саме необмежене споживання, в основі якого лежить антропоцентризм, було й лишається причиною більшості екологічних криз, які підживлюють у свою чергу екофобні установки[24, 45, 33].
Вагомий аспект у проблемі розвитку екологічних уявлень складає динаміка уявлень про інших живих істот, про подібність і відмінність людини та інших тварин[44]. Аналіз літератури дозволяє прослідкувати дві альтернативні позиції, які демонструються при порівнянні людини і тварин. Одна з позицій, яка відзначається як антропоморфізм, ґрунтується на припущенні принципової подібності тварин і людини, друга - логоцентризм – спирається на постулат про принципові відмінності людини від інших живих істот, які проявляються в особових духовних здібностях людини (приклад сучасного логоцентризму - априорна аксіома про те, що свідомість властива тільки людині)[74]. Відповідно, в передісторії людства домінує антропоморфізм, який в античності вступає в конфлікт з логоцентризмом Платона і Арістотеля. У Середні віки у європейській традиції переважав християнський логоцентризм, якому в Нові часи протиставляється механічний антропоморфізм Декарта і под.[там же]. Кременцов гадає, що в історії порівнянь людини і тварин антропоморфізм завжди передує логоцентризму. Додамо, що в рамках описаного підходу логоцентризм, по суті, є реалізацією антропоцентриського ставлення до світу і в кінцевому результаті завжди спрямований на обґрунтування і виправдання споживацького ставлення до природи[53]. Психологічна рефлексія завданої проблеми спонукає згадати про процес соціального дозрівання дитини, в якому стадія «пра-ми» - сприйняття світу змінюється егоцентризмом, який, в свою чергу, також поступається місцем новому етапові, який характеризується розвитком здатності до розуміння інших при збереженні і розвитку власної ідентичності[30]. У цьому сенсі можна сказати, що за своїми екологічними уявленнями сучасна людина ще далеко навіть від підліткового віку.
Проблема ставлення до навколишнього світу тісно пов’язана з аксеологічною і етичною (моральною) проблематикою. Цим пояснюється те, що значна частина досліджень, в тій або іншій мірі висвітлюючи проблему розвитку екологічних уявлень, проведена в руслі аналізу етичних уявлень. Однією з найбільш значних лишається тут робота А.Швейцера «Культура та етика», опублікована у 1923 р.[85]. Криза культури, криза людини, яка проявляється в її неволі, роз’єднаності, обмеженості, Швейцер пов’язував з кризою світовідчуття, кризою етики, і виключенням з галузі моральності ставлення до інших живих істот, природи. В історії філософської думки Швейцер виділяв традиції оптимістичної і песимістичної етики. Так, в етичній давньоіндійській традиції, у вченні Платона і в ідеях Шопенгауера Швейцер вбачав песимізм, життєзаперечну етику, а в натурфілософії Китаю, вчення про добродійність Арістотеля, в ідеях Бекона, Гартлі, Лока та ін., в раціоналізмі Лейбніца і Спінози – прояви оптимістичного світовідчуття[85]. Важливий недолік західних етичних вчень Швейцер вважає в обмеженості їх рамками людського суспільства, в зневажанні іншого життя. «Головною помилкою... видів етики була думка, що займатися треба ставленням людини до людини. У дійсності мова йде про те, як людина ставиться до світу і до всього, що її оточує»[там же, 49]. Швейцер обґрунтовує етику відповідальності за будь-яке життя: «Я є життя, яке бажає жити, я є життя серед життя, яке хоче жити»[там же]. Активним моральним принципом людини повинно стати добро, яке складається в активній діяльності на користь іншим людям і суспільству. Тут Швейцер вступає в протиріччя з самим собою. Проповідуючи благоговіння перед життям, він одночасно схвалює вирубку тропічних лісів у Ламбарне, як спосіб, що дозволяє місцевим жителям йти шляхом прогресу[86].
Сучасні автори (Р.Атфілд, Дж.Пасмор та ін.), досліджуючи проблему екологічної відповідальності, виявляють дві традиції ставлення до природи і розгляду морально-етичних аспектів цього ставлення[див. 25, 26]. «Традиція підкорення» виявляється у прагненні до панування над природою, у визнанні людини керманичем довіреною йому природою і відповідальність за свої дії, яка витікає звідси, та їх наслідки. Джерела цієї традиції Пасмор вбачає в давньогрецькій філософії. Так, Арістотель визнавав, що тварини страждають, але вважав при цьому, що страждання - їх доля. Стоік Хрисип відмовляє тваринам і в стражданнях, вони тільки «наче б відчувають». Ще далі йде Сенека, відхиляючи ці питання, як незначні. Також і в християнській традиції спостерігається «подвійний стандарт». Ось як Августин коментує зцілення Христом біснуватого через переселення бісів у свиней та смерті цих тварин: «Тварини вмирають у муках, але це не має для них особливого значення, так як, не маючи розумної душі, звір не пов’язаний з нами спільністю природи»[цит. по 26, 45]. Таким чином у руслі стоїцизму, платонізму, арістотелізму та біблейського вчення про людину як «вінцем творіння» розвивалась «традиція підкорення». Інший напрямок – «традиція співробітництва» – характеризується ставленням до тварин, як до рівноправних істот, як до партнерів і супроводжується неутилітарним ставленням до світу. Прояв цієї традиції Пасмор бачить в давньоіудейській культурі, але, заперечує Л.І.Василенко, саме тут практикувалось зцілення людської провини кров’ю невинної істоти[25]. Слід зазначити умовність у виділенні двох названих тенденцій, більш складний, неоднозначний характер ставлення людини до природи.
У західноєвропейській культурно-історичній традиції суб’єктом відповідальності могли бути тільки люди. Борг по відношенню до природи в кінцевому рахунку виявлявся боргом по відношенню до людей. Відповідно до логіки цієї традиції ставлення людини до природи за змістом, формою і суттю відрізняється від ставлення людини до людини. Відмінність ця задається різною структурою стосунків: якщо ставлення людини до людини - двостороннє, то ставлення людини до природи - ставлення одностороннє, тобто вплив природи на людину позбавлений моральної суті (порушення принципу симетрії в моральних стосунках, обґрунтованого Кантом). Напрошується висновок, що моральний зміст ставлення людини до природи може розвиватися тоді, коли людина бачить у природі іншу людину, взаємодіє з природою, вступає у взаємодію з суспільством[34]. (Зауважимо, що ставлення первісної людини до природи, представлене в міфології, включало можливість та необхідність відповідної дії, тобто спочатку природа сприймалася не як об’єкт, а як суб’єкт взаємодії. У порівнянні з позицією Швейцера, який закликав до відмови від праґматичного і соціоцентричного ставлення до природи, тут робиться крок назад.
Ще більш потужні антропоцентриські установки стоять за положенням про те, що природа може усвідомлюватися як цінність тільки в ході її перетворення, і значить, розвиток перетворюючих зусиль веде до позитивної зміни системи людських цінностей: з ростом можливостей перетворення світу зростає і відчуття відповідальності за довкілля[84]. Вважається, що включення природи в галузь моральних відносин можливо тільки в умовах керування людини природою, підпорядкованості її собі. Більш відвертим у викладенні своєї позиції був Епікур: «По відношенню до тих тварин, які не можуть укладати угоди, щоб не завдавати шкоди і не потерпати від неї, немає ні справедливості, ні несправедливості, – точно так як і по відношенню до тих народів, які не можуть або не хочуть укладати угоди, щоб не спричиняти та не потерпати від такої шкоди»[36].
На зв’язок ціннісних установок суспільства і процесу технічного освоєння природи зазначає Н.М.Мамедов[54]. Наголошується, що знаряддя часів палеоліту та неоліту характеризувались схожістю операцій, які ними виконувались у різних реґіонах планети і залишались таким ж протягом 100-200 тисяч років. Зміни цієї схожості відбувалися в ціннісних орієнтаціях суспільства. Так, для Давнього Сходу був характерний поділ землі на основі високого рівня розвитку іригаційних систем з отриманням стабільних врожаїв, що не давало стимулів до перетворення і призводило до домінування в системі цінностей релігійних мотивів, до абсолютизації естетичного освоєння дійсності, яке є гальмом у технічному освоєнні. (У дійсності аграрні цивілізації Близького Сходу прийшли до занепаду та краху в результаті антропогенної екологічної кризи, а високорозвинений поділ землі Китаю спричинив зміну ландшафту та виснаження ґрунту; також слід згадати про перенаселення Китаю та Індії й невирішені у зв’язку з цим проблеми[24]). Динамічність соціально-економічної структури Греції, розвиток ремесел, торгівлі, мореплавства, на думку автора, спричинили зміну в ціннісних орієнтаціях, а саме – відчуження природи від богів і формуванню утилітарного ставлення до природи. Норми поведінки шукались не в божих або природних установленнях, а в світі людей. Характерний для Риму праґматизм веде до розвитку техніки і екстенсивного господарювання. Панування церкви в середньовічній Європі було фактором, який стримував технічне освоєння природи, а пожвавлення соціально-економічного життя при капіталістичному виробництві Мамедов пов’язує із зростанням утилітарного ставлення до природи. Ціннісні орієнтації самого автора викладені в його словах: «Безперечно, розробка наукової основи засобів екологічного виробництва відкриє безмежні можливості для технічного освоєння дійсності»[54, 81]. У перспективі - практичне освоєння інших планет, їх пристосування до потреб людини, керування (!) фізико-хімічними параметрами природного середовища[там же]. Тим самим автор дає приклад технологічного оптимізму та очевидного антропоцентризму.
Цікавий підхід до аналізу екологічних уявлень пов’язаний зі спробою окреслити для кожної історичної епохи специфічні архетипи людського сприйняття природи[47]. Вказується, що для первісного суспільства характерна нерозрізненість соціальних та природних основ способу життя, як той, що зумовлює переживання поєднання людини і природи. В античності природа сприймається як об’єкт трудової діяльності людини, в Середні віки – як символ божества. Для епохи Відродження характерне переважання образу природи-стихії, яка підлягає культурному устрою. Саме в цей період, на думку автора, формується установка на панування людини над природою. Новий час знаменує всемогутність людського розуму, відповідно, природа тут – невичерпне джерело багатства. Неможна не помітити, що викладена теорія звернена насамперед до європейської культури, описуючи якийсь уніфікований шлях розвитку екологічних уявлень у філогенезі, у той час як динаміка екологічних уявлень тісно пов’язана з історією етносів[45, 33, 90]. Разом з тим, спроба аналізу домінуючих у суспільстві уявлень, які зумовлюють сприйняття навколишнього світу з природою, є безперечно продуктивною.
Сучасне ставлення до природи формувалося при характерному для Нового часу наслідуванні ідеям свободи і прогресу[39]. В якості умов для виникнення сучасної категорії волі С.Г.Кара-Мурза називає панування атомістичних уявлень в картині світу, впевненість у поверненнях фундаментальних процесів та ідею безмежності. Інакше кажучи, повинна бути перевага механістичної картини світу, зумовлене розвитком приватного капіталу. «Воля стає домінуючою ідеєю лише в тому випадку, коли не відчувається близькості межі, непереборних обмежень. Ідея свободи припускала можливість безперервної експансії»[там же, 22]. Для відчуття свободи і безмежності прогресу вимагалось, щоб у картині світу людина могла бути виведена за межі природи, протистояти їй. Культурну основу для цього Кара-Мурза бачить у науці Нового часу: панування механіцизму, атомізму, пізніше - введення розуміння «стріла часу» у зв’язку з відкриттям циклу Карно[69]. Розвиток науки в ХХ столітті призводить до формування нової картини світу, у переваганні в ній категорій незворотності й самоорганізації, до розвитку теорії систем, що самоорганізовуються. Це та основа, на якій можливе створення нової ідеології, нового розуміння ролі людини в світі.
Піднесення уваги до проблеми взаємодії суспільства і природи в ХХ столітті було викликано публікацією другої доповіді Римському клубу «Межі росту», підготованого Медоузом, Месародічем, Пестелем на основі моделі Форестера[67]. Розрахунки показали, що якщо темпи розвитку виробництва збережуться, то на початку третього тисячоліття людство очікує колапс. В якості способу запобігання катастрофи автори висунули провокаційну концепцію «Нульового росту» за що зазнали критики і з права і зліва[див. 68, 67, 50]. Заклики обмежити промислове зростання, ріст чисельності населення, ріст споживання, викликали хвилю обурення. Але саме радикалізм авторів, їх послідовність примусили широкі маси населення замислитися про майбутній розвиток людства. (Доказом цьому є той факт, що опублікована двома роками раніше близька за змістом, але витримана в спокійних тонах робота Янча[91], практично залишилась непоміченою[67]). Якщо раніше проблема «Суспільство-природа» розглядалося в основному як проблема забруднення довкілля і звертала увагу переважно вузького кола спеціалістів, то зараз вона стала осмислюватися як глобальна проблема, від вирішення якої вже сьогодні залежить наше майбутнє. І автори, які розглядають цю проблему, приходять до розуміння того, що її вирішення лежить не стільки в області технології, скільки в області психологічної, в галузі створення.
Аналізуючи вороже ставлення людини до природи, Е.Фром бачить основні причини кризи людства в прагненні володіння, споживання, самовідчуження[82]. Вихід з кризи Е.Фром пов’язує з формуванням нової людини, з необхідністю переваги почуття буття над почуттям володіння, зі здоровим споживанням. Також А.Печеї [68] пише про необхідність нових людських якостей, про формування нового гуманізму, почуття глобальності, нетерпимості до насильства. Багато авторів говорять про необхідність усвідомлення людиною себе частиною природи, переживання зв’язку з природою як цінності[21, 79, 89, 52, 87, 76]. У формуванні екологічного імперативу вбачає спасіння людства Н.І.Моісеєв[57].
Висуваються ідеї формування нового типу створення (позначеного як екологічне [31] або екоонтологічне [87]). Багато авторів обґрунтовують необхідність екологізації навчання[77, 78, 58 та ін.].
У рамках християнської парадигми глобальної екологічної кризи розглядається як сучасний Апокаліпсис, покликаний змінити світогляд людини. Вихід з кризи пов’язується зі страхом неоднорідного, а останнього – смертного – гріха самознищення[40].
Активно розвиваються вже відомі і з’являються нові міждисциплінарні галузі наукового значення, які вивчають різні аспекти проблеми взаємодії і взаємовпливу людського суспільства і довкілля (загальна екологія, філософія техніки, психологія життєвого середовища, психологічна географія і под.)[див. 35, 32, 83 та ін.]. Могутній вплив на цей процес виявила теорія самоорганізації[69]. Системне бачення сучасних проблем стає все більш характерним для вченого-дослідника. Біосфера, людське суспільство все частіше розглядається як саморегульовані системи, частиною яких є людина[48, 27, 56]. Такий підхід спонукає переосмислити роль людини і приборкати антропоцентриські амбіції, оскільки саморегульована система не управляється із зовні і жодна з її частин не планує дій всієї системи[69]. Більше того, система, знаходиться у нерівномірному стані, схильна до непередбачених дифуркацій, у результаті навіть незначних до цих пір флуктуацій, і моделювання реґіональних екосистем показує, що антропоґенне навантаження на ці системи призводить до незворотних змін і руйнуванню екосистем заздалегідь до припущення екстраполяції загрозливого рівня, або інакше, результати антропоґенного впливу на екосистему принципово не прогнозуються[45].
Разом з тим дуже часто за формальним визнанням необхідності принципової зміни ставлення людини до навколишнього світу стоять старі антропоцентриські установки, уявлення про людину – господаря природи. Так, при розробці положень і задач екологічного виховання і навчання справедливо вказувати на необхідність системного виведення екологічних проблем, включення природи в систему цінностей особистості. Вміння екстраволіювати в наслідки своїх дій, але все це – на фоні впевненості в необхідності свідомого керування природою, ролі людини – дбайливого, а не бездумного господаря[66, 88], при цьому інші живі істоти розглядаються як умови життя, об’єкт любування, сировини, інакше кажучи – як істоти другого гатунку. Так само і типове для сучасної філософії визначення особливого місця людини в світі, незалежно від того, визначається воно тенденцією до досягнення досконалості[20], або можливістю самоінтерпретації в етичних термінах[70], або лікуванням культури, використанням символів[42] і под., частіше за все імпліцитис містить більш високу оцінку людини в порівнянні з іншими живими істотами, визнання його особливої місії. Але таке визнання повинно потягти за собою і визнання власної відповідальності за зроблене. У книзі «Принцип відповідальності. Досвід етики для технологічної цивілізації» Іонас обґрунтовує тезу про необхідність з огляду на підвищення технологічної могутності людини і перед лицем загрози екологічної катастрофи розширити з моральних міркувань концепцію відповідальності – перейти від закликів до відповідальності «після того» до своєчасної турботи про відповідальність і до попередження, до орієнтованої на майбутнє самовідповідальності[80]. Коментуючи цю тезу, Ленк підкреслює момент парадоксальності: з огляду на свою могутність людина повинна нести відповідальність більшу, ніж об’єм того, що він у стані оглядати[там же]. Однак етика приватних моральних зобов’язань повинна бути розширена, перетворена в етику, яка орієнтована на майбутнє, і розповсюджена також і на діючих колективно. Якщо ми визнаємо принципову неможливість передбачення наслідків наших дій, то це повинно спричинити переоцінку місця людини в світі. Перефразовуючи слова Ніцше[61] про те, що важливо не те, що і чому стверджує автор, а те, до чого це твердження прямує, ми б сказали, що важливо не те, чому ми бачимо людину, її місце в світі саме таким, а те, до яких практичних результатів призводить це бачення.
Результати антропогенної зміни довкілля такі, що примушують розглядати людство як ракову пухлину на тілі Землі. Невміння побачити руйнівні наслідки своїх дій, навіть коли вони стають очевидними, і збереження попередньої стратегії життя спонукають говорити про ірраціональні «канцерогенні нахили» людини, як результати помилок програмування[там же]. (В якості програм розглядаються вірування, мораль, уявлення про себе і свій пріоритет і под., тобто мова йде про різні форми суспільної свідомості). Дійсно, навіть усвідомлення глобальності сучасних екологічних проблем поєднується у багатьох авторів з розвитком ідей управління і перетворення довкілля[75, 89, 77, 54]. Як показують результати соціологічного дослідження, науково-технічний прогрес розглядається в якості найбільш реальної можливості вирішення екологічних проблем більшістю респондентів[62]. Разом з тим, значна частина опитаних погодилась з тим, що «екологічна ситуація, що склалася в світі, настільки складна, що важно уявити, як людина знайде з неї вихід»[там же, 51]. Локальні екологічні катастрофи, загальне погіршення якості життя, викликані невідповідністю могутності сучасного промислового виробництва можливостям управління ним, породжують прагнення простого природного життя, до гармонійних стосунків з природою. Це проявляється і в посиленні екологічного руху, і в зростаючому інтересі до традиційних суспільств, і в спробах реалізації екологічних утопій (наприклад, створення Ауровіля)[див. 63, 47].
У цілому можна сказати, що сучасні екологічні уявлення є в значній мірі суперечливими і неоднорідними. Практицизм і споживацьке ставлення до навколишнього світу поєднується з переживанням потреби спілкування з «недоторканою природою», віра в технологію як основне рішення проблем сьогодення межує зі страхом перед можливістю техногенних екологічних криз (наприклад, страх АЕС[19]). Домінуючою установкою при сприйманні стосунків з природою залишається антропоцентризм, який проявляється в найрізноманітніших формах: у ціннісних орієнтаціях – від прагнення удосконалювати природу до визнання людини господарем на Землі, в практичному відношенні – від невміння і небажання передбачати наслідки своїх дій до свідомого винищення живої природи, в етичному аспекті – від неусвідомленого ігнорування інтересами інших тварин до відкритого визнання і теоретичного обґрунтування їх підпорядкованого стану. Разом з тим, необхідність переосмислення своїх стосунків з природою виходить за межі вузько професійної теоретичної області і набуває нормативний характер[див. 59, 65]. Головна увага при спробах реалізації цієї вимоги приділяється таким проблемам, як формування системного бачення екологічної ситуації, виховання екологічної відповідальності, формування ціннісного і естетичного ставлення до природи[47, 58, 41, 71]. Головний наголос робиться на практичні аспекти негативних наслідків антропогенної дії на природу, на те, яких втрат може зазнати людство. Вважається, що бачення майбутньої втрати може зупинити людину від здійснення екологічно неадекватних дій[72, 64]. Тим самим закріплюється і посилюється характер взаємостосунків з природою. Тезис Швейцера про «благоговіння перед життям» у будь-яких її проявах, спрямований на виховання безпосередності та не упередженості сприйняття навколишнього світу, характерних для людини в архаїчний період, лишається частіш за все порожньою декларацією.
Розділ III
Правове регулювання у галузі захисту довкілля
3.1.Міжнародні правові акти
Вперше на міжнародному рівні право людини на «сприятливі умови життя у навколишньому середовищі, якість якого дозволяє вести гідне і процвітаюче життя», було закріплене в ст.1 Декларації Стокгольмської конференції ООН з навколишнього середовища (1972 р.) Водночас ця стаття закріплює відповідальність кожної людини за охорону і поліпшення навколишнього середовища в ім’я теперішніх і майбутніх поколінь.
Декларацією передбачено чимало заходів щодо охорони довкілля і раціонального природокористування, які рекомендуються державним і міжнародним організаціям, і по суті є гарантіями права на сприятливе навколишнє середовище.
На захист права громадян на сприятливе природне середовище тією чи іншою мірою зорієнтовані численні міжнародні правові акти, хоча це право в них прямо не передбачено. Це Конвенція про заборону військового та іншого ворожого впливу на довкілля (1976 р.), Заключний акт Наради з питань безпеки і співробітництва в Європі (1975 р.), Конвенція про транскордонне забруднення повітря на великі відстані (1979 р.), резолюція Генеральної Асамблеї ООН «Про історичну відповідальність держав за збереження природи Землі для теперішнього і наступних поколінь» (1981 р.), Конвенція з морського права (1982 р.), Конвенція про оцінку впливу на довкілля у транскордонному аспекті (1991 р.) та інші міжнародні правові документи.
Концепція права на життя у сприятливих умовах довкілля посідає центральне місце у доповіді Міжнародної комісії з довкілля і розвитку «Наше спільне майбутнє», затвердженій Генеральною Асамблеєю ООН у 1987 році. Ця доповідь сприяла підготовці Конференції ООН з довкілля і розвитку в Ріо-де-Жанейро. У ст.1 Декларації Ріо як основний принцип закріплене право кожної людини жити в гармонії з природою.
З огляду на те, що Україна була прийнята до Ради Європи, українське екологічне законодавство слід привести у відповідність з європейським законодавством у галузі охорони довкілля.
3.2.Конституція та закони України
Найважливішим законом держави є Конституція, де закріплюються базові принципи всіх сфер суспільного життя. Це стосується і охорони довкілля.
Конституція України, прийнята парламентом 28 червня 1996 року, встановила ряд демократичних і концептуально важливих положень щодо охорони навколишнього природного середовища.
У ст.3 Конституції [1] «Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека визначаються в Україні найвищою соціальною цінністю».Життя і здоров’я людини значно залежить від стану довкілля. А поняття безпеки охоплює поряд з іншими аспектами, – екологічну безпеку. Тому охорона довкілля і забезпечення екологічної безпеки пов’язані із найвищими соціальними цінностями.
Вперше на конституційному рівні проголошено (і виділено в окрему 16 статтю), [1] що забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи, збереження ґенофонду Українського народу є обов’язком держави. Звідси випливає, що ці напрямки діяльності держави стають пріоритетними, виділяються в окрему функцію Української держави.
Згідно із статтею 13 Конституції України [1] всі природні ресурси в межах території України, її континентального шельфу і виключної морської (економічної) зони є об’єктами права власності українського народу. Від імені народу повноваження власника здійснюються органами державної влади і місцевого самоврядування. Кожен громадянин має право користуватися об’єктами природи відповідно до закону. «Власність зобов’язує. Власність не повинна використовуватись на шкоду людині і суспільству». Це означає, що народ, а також органи державної влади і місцевого самоврядування повинні забезпечувати таке використання природних об’єктів, яке б не завдавало шкоди людині і суспільству. Тут проглядається антропоцентриський підхід, упущено момент завдавання шкоди самій природі, навколишньому середовищу. Взагалі еколого-правова доктрина спрямована на охорону навколишнього середовища під кутом зору забезпечення інтересів суспільства, екологічно безпечних умов для життя і здоров’я теперішнього і майбутніх поколінь.
Дуже вагомим є проголошення в статті 50 Конституції [1] права кожної людини на безпечне для життя і здоров’я довкілля та компенсацію завданої порушеннями цього права шкоди. Це право передбачено у конституціях кількох держав (Іспанії, Португалії, Польщі, Росії) у тій чи іншій редакції. У конституціях багатьох розвинутих країн воно безпосередньо не закріплене, хоча це не означає, що воно не охороняється і не гарантується законом. В Україні право на безпечне для життя і здоров’я навколишнє природне середовище проголошено прийнятим 25 червня 1991 року Законом України «Про охорону навколишнього природного середовища».
Цей Закон по суті є основним, стрижневим, комплексним у галузі охорони довкілля, оскільки містить у стислій (а часом – декларативній) формі основні, концептуальні, принципові положення, на яких базується вся система екологічного законодавства. Всі інші екологічні закони та підзаконні акти не тільки не повинні йому суперечити, але й мають розвивати, деталізувати і конкретизувати його положення. Наприклад, в окремому розділі Закону було закріплено принципи обов’язковості екологічної експертизи у процесі законотворчої, інвестиційної, управлінської, господарської та іншої діяльності, встановлено види, об’єкти та суб’єкти екологічної експертизи. На базі цих положень 9 лютого 1995 року був прийнятий Закон України «Про екологічну експертизу», який врегулював ці питання більш детально.
Цей Закон проголошує основними принципами експертизи – гласність, незалежність, об’єктивність, врахування громадської думки. Законом передбачено проведення державної і громадської екологічної експертизи. Остання здійснюється шляхом створення на добровільних засадах тимчасових або постійних еколого-експертних колективів громадських організацій. Для інформування населення та узгодження дій з іншими об’єднаннями громадян через масової інформації оголошується заява про проведення громадської екологічної експертизи, яка містить склад експертної комісії, об’єкт екологічної експертизи і термін її проведення.
Закон України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення», затверджений 24 лютого 1994 року, містить спеціальний розділ про права та обов’язки громадян, серед яких є права на:
безпечні для життя і здоров’я продукти харчування, питну воду та навколишнє природне середовище;
участь у розробці, обговоренні та громадській експертизі проектів, програм і планів забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення, внесення пропозицій з цих питань до відповідних органів;
на участь у громадській експертизі, на достовірну і своєчасну інформацію про стан свого здоров’я, здоров’я населення, а також можливі фактори ризику для здоров’я та їх ступінь;
на відшкодування збитків, заподіяних здоров’ю в наслідок порушення підприємствами, установами, організаціями, громадянами санітарного законодавства.
Закон України «Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку», затверджений 8 лютого 1995 року, основними принципами державної політики у сфері використання ядерної енергії та радіаційного захисту вважає:
пріоритет захисту людини та навколишнього природного середовища від впливу іонізуючого випромінювання;
гарантування безпеки під час використання ядерної енергії;
відкритість і доступність інформації, пов’язаної з використанням ядерної енергії;
участь громадян та їх об’єднань у формуванні державної політики у сфері використання ядерної енергії;
забезпечення відшкодування радіаційного впливу;
відповідальність за порушення правового режиму безпеки при використанні ядерної енергії;
створення правового та фінансового механізму відповідальності експлуатуючої організації та ліцензіата перед громадянами за заподіяну ядерну шкоду та інші.
Закон України «Про поводження з радіоактивними відходами», затверджений 30 червня 1995 року серед основних принципів державної політики у сфері поводження з радіоактивними відходами називає пріоритет захисту життя та здоров’я персоналу і населення, навколишнього природного середовища від впливу радіоактивних відходів, прийняття рішень щодо розміщення нових сховищ радіоактивних відходів з участю громадян, їх об’єднань, а також органів місцевої влади та самоврядування (стаття 3). Порядок розміщення, проектування, будівництва та введення у експлуатацію сховищ або об’єктів по переробці радіоактивних відходів передбачає проведення державної екологічної експертизи, висновки якої повинні бути доступними для ознайомлення громадян та їх об’єднань.
Закон України «Про охорону атмосферного повітря», прийнятий 6 жовтня 1992 року (стаття 41) передбачає громадський контроль у галузі охорони атмосферного повітря, який здійснюється громадськими інспекторами охорони навколишнього природного середовища. В переліку можливих тут правопорушень звертається увага на положення про порушення прав громадян на екологічно безпечний стан атмосферного повітря та відмову від надання своєчасної, повної та достовірної інформації про стан атмосферного повітря, джерела забруднення, а також приховування або перекручування відомостей про стан екологічної обстановки, що склалася внаслідок забруднення атмосферного повітря. Будь-яких інших можливостей громадськості брати участь у прийнятті рішень у цій сфері Закон, нажаль, не дає.
Деякі правила з цього приводу містять інші екологічні закони України: «Про тваринний світ», «Про природно-заповідний фонд», а також Зелений Кодекс, Лісовий