Xreferat.com » Рефераты по журналистике » Розвиток європейської журналістики

Розвиток європейської журналістики

з Риму, Праги, Константинополя. Тематика – торгівля, війна, придворна хроніка, дипломатичні вісті. Наклад "La Gazette" перших років видання не перевищував 1200 екземплярів, зберігалася єдина нумерація випусків, а після закінчення року видавався "Recueil des Gazettes" ("Річна збірка "La Gazette").

Публікації Ренодо відрізнялися майже літературним стилем, сам король читав "La Gazette" і навіть призначив редакторові грошову винагороду за його журналістську працю. "La Gazette" сприймалася як друкарський орган уряду, і з 1762 р. стала виходити як офіційне видання під назвою "La Gazette de France", проіснувавши в цілому до 1944 р. Сам Теофраст Ренодо не прагнув до конфронтації з урядом, що загрожувало втратою королівського патенту. Тому публікації в його виданні ототожнювалися з позицією кардинала, який неодноразово сам коректував тональність і спрямованість матеріалів.

Так, в номері за 31 грудня 1633 р. повідомлялося про суд над Галілеєм, "флорентійцом 70 років від" народження, що доводив, що Земля крутиться довкола Сонця. У наступному номері вже публікувався коментар із засудженням позиції Галілея. Найбільш вільний Ренодо був в обговоренні новин з далеких країн, наприклад, з Росії, інформація звідки приходила з двомісячним запізнюванням.

Кар'єра Ренодо йшла успішно – в 1635 р. в його руки перейшов і "Mercure francais". Свої принципи газетяра Ренодо сформулював таким чином: "Я зобов'язаний вам сказати, що історія є розповідь про дійсні події. Газета ж користується і чутками. Історія завжди говорить правду. Газета вже і те робить досить, якщо вона заважає обманювати". За допомогою "La Gazette" Рішельє постарався встановити державну монополію на інформацію. Він був переконаний, що країні потрібна лише та інформація і лише в тому освітленні, які вигідні уряду і відповідають інтересам його політики. Як внутрішня хроніка, так і повідомлення з інших країн піддавалися найретельнішій обробці. Кардинал не лише сам писав в газеті (анонімно), але і залучив до "журналістики" самого Людовика XIII. Цікавий і такий факт – кардинал Рішельє обожнював кішок, і одну зі своїх улюбленок він назвав "La Gazette". Хоча час незалежної газетної періодики у Франції ще не настав, газета увійшла до повсякденного життя французів. Жан де Лабрюйер в "Характерах", де відзначав всі гідні уваги події в житті французького суспільства XVII століття, писав про завдання і функції преси: "Газетяр зобов'язаний повідомляти публіку, що вийшла в світ така-то книга, <...> віддрукована таким-то шрифтом на хорошому папері, красиво переплетена і стоїть стільки-то. Він повинен вивчити все – аж до вивіски на книжковій лавці, де ця книга продається; але боже його позбав пускатися в критику. Високий стиль газетяра – це порожнє базікання про політику. Роздобувши яку-небудь новину, газетяр спокійно лягає спати; за ніч вона встигає протухнути, і уранці, коли він пробуджується, її доводиться викидати".

2.2 Англійські інформбюро


1640-е рр. в Англії відмічені появою перших зразків політичної періодики, що було пов'язане з протистоянням короля Карла I і парламенту. Під тиском парламенту Зоряна палата була скасована в липні 1641 р. Хоча формально цензуру в Англії ніхто не відміняв, преса отримала значну свободу в освітленні суспільно-політичних подій, а поляризація суспільства привела до появи періодичних видань різної політичної орієнтації.

У листопаді 1641 р. англійці вперше дістали можливість взнавати парламентські новини з тижневика Семюеля Пека "The Heads of Several Proceedings In This Present Parliament" ("Основні події, що відбуваються в нашому парламенті"). До появи газети Пека фрагменти мов, вимовних в Палаті общин, могли потрапляти лише в памфлети, що видаються в нелегальних друкарнях. Публікація парламентської хроніки викликала роздратування короля, але тижневик продовжував виходити. Більш того, в грудні того ж року у нього з'явився конкурент "The Diurnall, or The Heads of all the Proceedings in Parliament" ("Діурналій, або Основні події, що відбуваються в парламенті"), а на початок 1642 р. вже п'ять подібних тижневиків циркулювали по Лондону. Новини з парламенту були товаром, що купувався.

Одні з подібних видань прожили декілька місяців, деякі закінчилися на першому ж випуску.

Починаючи з 1642 р. і до скидання Стюартов ні у короля, ні в парламенту не було сил, аби приборкати пресу. Але це не означає, що видавці були захищені від можливих репресій, той же Семюель Пік, призвавши до примирення з королем, відразу ж опинився у в'язниці. Але репресії не зупиняли журналістів – кількість періодичних видань незмінно зростала. У 1644 р. їх число вимірювалося 17, а в 1649–24.(17)

Протистояння між роялістами і прибічниками парламенту знайшло своє віддзеркалення в пресі. Інтереси короля відстоювала очолювана Джоном Беркенхедом газета "Mercurius Aulicus" ("Палацовий Меркурій"), що виходила з 1642 по 1646 рр. і Джона Мільтона, що викликала обурення, який писав в "Ареопагитіке": "То хіба ми не читаємо не рідше за один раз в тиждень безконечний придворний наклеп на парламент і суспільство, віддруковану (про що свідчать ще сирі листи) і поширювану між нами, незважаючи ні на яку цензуру?".

Парламентську пресу очолив яскравий журналіст Марчмонт Нідхем, що редагував тижневик "Mercurius Britannicus" ("Британський Меркурій"), який окрім жорсткої антироялістської спрямованості відрізнявся і досконалішою подачею матеріалу. Нідхем розташовував матеріал не по датах, а за значимістю описуваної події, ввів рубрики. Після п'ятирічних нападок на короля Нідхем змінив політичну орієнтацію і з 1647 р. почав видавати монархічну для ультра газету "Mercurius Pragmaticus" ("Прагматичний Меркурій"), в якій піддав принизливій критиці Олівера Кромвеля, майбутнього диктатора Англії, і прибічників парламенту.

Нідхем зробив невірну ставку. Королівська влада лягла, а сам Карл I був обезголовлений 30 січня 1649 р. Пік, присутній при страті, повідомив про це в своєму новому тижневику "A Perfect Diurnall of Some Passages in Parliament" ("Досконалий диурналий про деякі події в парламенті"). Новина, що починалася фразою, – "Цього дня Король був обезголовлений напроти Банкетного залу в Уайт-холу", була поміщена лише на третій сторінці, тому що страта відбулася у вівторок, а газета виходила по суботах – отже спочатку йшли недільні новини, потім події понеділка, і лише на третій смузі – те, що сталося у вівторок.

Після страти короля і встановлення республіки в Англії почалося настання на свободу преси. Переслідування редакторів роялістського тижневика "Mercurius Elencticus" ("Милосердний Меркурій") Джорджа Уортона і Семюеля Шеппарда і прийняття у вересні 1649 р. "Акту про регулювання друку" наводять до зникнення монархістської преси.

Нідхем вважав за краще покинути "Mercurius Pragmaticus" і перейти в лави прибічників нового режиму, почавши видавати в 1650 р. тижневик "Mercurius Politicus", офіційний орган индепендентов, на сторінках якого він з тим же ентузіазмом захищав втручання Кромвеля в шотландські справи, за що Дж. Клівленд в роялістській пресі назвав Нідхема "ганьбою обох полови і трьох партій", тобто – роялістів, пресвитериан і индепендентов.

Наслідки обмеження свободи слова відчули на собі не лише монархісти, але і діячі опозиції, що не зуміли порозумітися з новою владою. Лідер левеллеров Джон Лільберн в памфлеті "Друга частина Нових ланцюгів Англії, або Сумне уявлення про ненадійне і небезпечне положення республіки" (1649) був вимушений констатувати, що військові, що прийшли до влади, "перш за все строгими заходами змусили замовкнути друк; далі вони обрушилися на нас наклепом і всякого роду помилковими доносами, які лише могла винайти їх злість проти нас <...> Правлячі офіцери говорять про свободу, але яка це свобода, якщо вони змусили замовкнути друк, який по праву є і вважається у всіх вільних народів найістотнішою ознакою свободи?".

До 1656 р., коли Кромвель відновив цензурні обмеження в повному об'ємі, в Англії видавалися лише дві офіційні газети – "Mercurius Politicus" і "Weekly Intelligencer of the Commonwealth" ("Щотижневий довідник Співдружності"), причому обоє редагував Нідхем. Цікаво відзначити, що перші зразки реклами в англійській періодиці можна виявити саме в газеті Нідхема. У вересневому номері "Mercurius Politicus" за 1658 р. можна було прочитати, що "особливий, такий, що рекомендується всіма лікарями китайський чай, званий китайцями "тшеа", іншими народами, – "тэй" або "тии" – можна отримати".

Реставрація погіршила положення англійської преси. Встановлений Карлом II "Акт про друк" (1662) носив ще жорсткіший характер, а необхідність його введення пояснювалася "загальною розбещеністю останнім часом, коли багато зловмисних осіб насмілювалися друкувати і поширювати книги єретичні і бунтівного вмісту". У країні знов виходили всього дві офіційні газети – "The Intelligencer" і "The News", лише їх редактором-видавцем віднині був переконаний монархіст Роджер Л'Естранж, що поєднував журналістську діяльність з обов'язками головного цензора Англії.

Ситуація трохи змінилася, як не дивно, завдяки Великій чумі 1665 р. Рятуючись від чуми, восени Карл II зі своїм двором переїхав до Оксфорда. Знаходячись далеко від Лондона, він і його оточення бажали отримувати новини, але боялися брати в руки газети Л'Естранжа. Виходячи з цих міркувань, університетському друкареві Леонарду Літчфелду було наказано видавати нову газету. 14 листопада 1665 р. вийшов перший номер "The Oxford Gazette" ("Оксфордська газета"), яка потім виходила протягом 11 тижнів щопонеділка і четвергам. Нововведенням стала двухколоночная верстка і незвична інформаційна насиченість – на двох сторінках "The Oxford Gazette" містилося більше інформації, чим в двох газетах Л'Естранжа.(21)


3. Поява перших журналів Європи


3.1 Становлення перших журналів Європи


Умови появи перших європейських журналів в першу чергу визначалися створенням в XVII ст інтелектуального середовища, що увійшло до історії під назвою "La Republique des Lettres" ("Республіка літераторів", або "Республіка учених"). Це поняття відобразило нову форму спілкування європейських інтелектуалів, орієнтованих на антисхоластичні методи пізнання. Це свого роду інтернаціональне "братерство літераторів", об'єднаних завданням пошуку істини в "невидимі коледжі", вільні від теологічних догм. Окрім особистих зустрічей, члени "La Republique des Lettres" потребували наукового листування, без якого важко собі уявити духовне життя Європи цього періоду.

Листування це було іншої властивості, ніж епістолярна спадщина античності, середньовіччя або Ренесансу. "Кожен, прагнучий до знання, повинен був орієнтуватися тепер не на Вчителя і його інтерпретаторів, тобто не на готове знання, а на самого себе і на інших як рівноцінних (у сенсі рівної їх участі у формуванні нового знання) осіб". Стали створюватися наукові суспільства, здібні до залучення і акумуляції засобів на видання (у тому числі і періодичні).

Слово "журнал" сходить до латинського "diurnalis" ("щоденний"), що нагадує "Acta diurna" Юлія Цезаря. Особливість перших європейських журналів – переважно наукова орієнтація. Наукове листування залучило в комунікацію велике число учасників. Інформаційно-пропагандистські можливості періодичного видання були несумірно вище.

Перший європейський журнал – "Journal des Savants" ("Журнал учених", 1665–1828) – був створений за ініціативою французького міністра фінансів Жана-батисту Кольбера, якого часто порівнюють з кардиналом Рішельє. Кольбер задумав періодичне видання, яке б освітлювало наукові, критичні і літературні проблеми, що стоять перед інтелектуальною елітою Європи.

"Journal des Savants" побачив світло в Парижі 5 січня 1665 р. На посаду редактора і видавця був запрошений радник парламенту Подіни де Салло. Журнал виходив спочатку один раз в тиждень, потім раз в дві неділі на 12 сторінках. Видання Салло було покликане заповнити пропуск в науковому спілкуванні, в обміні інформацією, в плідних дискусіях. Матеріали вдягалися у форму листів. Журнал був орієнтований на наукову полеміку, на "провокацію" суперечки. У виданні "Journal des Savants" Подіни Салло допомагали такі відомі діячі французької культури, як Марен Лерой де Гомбервілль і Жан Шаплен. Через рік видання журналу перейшло в руки абата Жана Галлуа, професора грецької мови, що залишалася на посту редактора до 1674 р.(14)

На початку XVIII століття слово "журнал" розумілося як "періодичне вигадування, яке, з'являючись регулярно через певний час, повідомляє про нових або знов перевиданих книгах, розкриває їх вміст і сповіщає відкриття в науці; коротше кажучи, вигадування, в якому хтось освітлює все, що щодня відбувається в "Республіці літераторів".

У 1665 р., із запізненням в декілька тижнів, в Англії з'явився журнал "Philosophical Transactions of the Royal Society" ("Філософські праці Королівського суспільства") під редакцією Генрі Олденберга. Цей журнал, офіційний орган Лондонського королівського суспільства, виходив щомісячно. Цікаво, що з десяти публікацій, що склали перший номер, три були узяті з "Journal des Savants".

У 1668 р. в Римі з'явився перший італійський журнал "Il Giornale de'Letterati" ("Журнал літераторів"). Журнал цей був задуманий його редактором Франчесько Надзарі за зразком французького "Journal des Savants", а надалі сам послужив зразком для італійських літературних журналів. Журнал, в якому збожеволіли роботи, мовознавчого, філософського характеру літературознавства, проіснував до 1679 р. У 1682 р. професор Отто Менке зробив в Лейпцігу видання латиноязычного журналу "Acta Eruditorium" ("Вчені записки"), який швидко придбав європейську популярність. У його виданні діяльну участь взяв Готфрід Вільгельм Лейбніц, що публікував на сторінках цього журналу багато свої роботи. Журнал "Acta Eruditorium" проіснував до 1731 р.

Цензурні переслідування, що існували в більшості країн Європи, змусили звернути увагу журналістів на можливість публікацій своїх видань в Голландії. Впливовий французький філософ-скептик Пьер Бейль, що емігрував за свої релігійні переконання до Голландії, став друкувати з 1684 р. періодичне філософсько-літературне видання "Nouvelles de la republique des lettres" ("Новини літературної республіки"). У передмові до першого номера Пьер Бейль писав, що "ми вільні від безрозсудної упередженості. Ми виступатимемо швидше в ролі доповідача, чим в ролі судді, і ми приведемо витримки з книг, направлених проти нас, настільки ж сумлінно, як і книг, промовців за нас". Видання Бейля мало широкий резонанс, затвердивши авторитет редактора в європейських інтелектуальних кругах. У Франції поширення "Nouvelles de la republique des lettres" було заборонене.

У журналі Бейля містилися рецензії на книги по питаннях філософії, богослів'я, історії і літератури, полемічні вигадування політичного і релігійного характеру. Але навіть в терпимій до інакомислення Голландії ряд публікацій Бейля привели до того, що незалежного редактора втратило місця професора історії і філософії в Роттердамськом університеті.

Нападки недоброзичливців і здоров'я, що похитнуло, змусили Бейля через три роки припинити своє видання. Бонаж де Боваль продовжив працю Бейля, перейменувавши журнал в "Histoire des ouvrages des savants" ("Історія праць учених", або "Літопис творінь учених"). У новому вигляді журнал проіснував до 1709 р.

У 1688 р. Жан Леклерк, емігрант і ідеологічний опонент Бейля, зробив в Амстердамі видання журналу "Bibliotheque universelle et historique" ("Загальна історична бібліотека"). Цей журнал проіснував п'ять років і прославився тим, що вже в перших номерах Леклерк опублікував обширні витягання із засадничої праці Джона Локка "Досвід про людський розум", викликавши бурхливу полеміку в багатьох країнах Європи.

Журнали літературно-критичного вмісту у Франції ведуть свій початок від періодичного видання "Mercure galant" ("Галантний Меркурій"), заснованого в 1672 р. Королівський "привілей" на видання цього журналу отримав популярний у той час драматург і полеміст Жан Донно де Візі, літературний противник Мольера. У перші роки "Mercure galant" виходив нерегулярний, проте з 1677 р. де Візі зробив це видання щомісячним. Особливим успіхом в публіки, що читає, користувався розділ світської хроніки.

Під рубрикою "Листа до Мадам" де Візі публікував останні новини королівського двору і паризького світла. Розрахунок де Візі був вірний. Розмови і плітки салонів і палацових кругів ставало відомим широкому кругу читачів, що цікавляться інформацією подібного роду.

Реакція сучасників на дане періодичне видання була неоднозначною. Для Жана де Лабрюйера "Mercure galant" "стоїть нижче за повну нікчемність; втім, подібні видань у нас немало. Той, хто ухитряється нажити перебування на безглуздій книзі, в такій же мірі собі на думці, в якій нерозумний той, хто її купує; проте, знаючи смак публіки, важко деколи не підсунути їй якої-небудь нісенітниці".

Варто відзначити, що в 1696 р. в "Mercure galant" з'явилася чудова казка Шарля Перро "Спляча красуня", яку той опублікував анонімно, не бажаючи пов'язувати своє ім'я з твором, написаним (згідно канонам класицизму) в "низькому жанрі".

Надалі королівський привілей на видання журналу "Mercure galant" перейшов в руки Шарля Дюфрені, що поєднував в собі багато талантів, – драматурга, поета, музиканта, художника, романіста, журналіста і комерсанта. Дюфрені увійшов до історії французької журналістики не лише як редактор одного з перших французьких журналів.

Він вперше застосував прийом показу французькій дійсності очима чужоземця, деякого жителя сіаму, що випадково попав до Парижа ("Серйозні і комічні розваги сіамця", 1699). Герою Дюфрені, абсолютно не знайомий з вдачами європейського життя, постійно потрапляє в комічні і безглузді ситуації, які у свою чергу звертають увагу читача на непривабливі сторони повсякденного життя.

Прийом, використаний Дюфрені, став вельми популярним в публіцистиці епохи Освіти. Шарль Монтеськье використовував його в "Персидських листах", Олівер Голдсміт – в "Громадянинові світу, або Листах китайського філософа, що проживає в Лондоні, своїм друзям на Сході" і так далі


3.2 Англійська освітня журналістика


Журналу Стилю, що отримав назву "The Tatler" ("Базіка") і що мав підзаголовок "Базіка Ісаака Бікерстафа", судилося покласти початок не лише англійською, але і всій європейській повчальній журналістиці. Видання починалося зверненням Бікерстафа, що пропонував читачеві "повчальне читання", яке "добродійне і необхідне, що в той же час викликає на думку". Вдало знайдена маска і програма видання, що точно витримується, завоювали англійського читача. У 1710 р. видавничим проектом свого друга зацікавився Джозеф Аддісон. Він став присилати в журнал свої статті і есе. У журналі "The Tatler" Аддісон "знайшов своє покликання, і найчудовіший співбесідник в світі заговорив".

З приходом Аддісона якість журнальних публікацій зросла, а багато його есе до цих пір перевидаються і вважаються неперевершеними зразками англійської эссеистики. Структура "The Tatler" грунтувалася на одному есе, композиційним стержнем кожного номера, що був. Есе створювалося Стилем або Аддісоном від імені вибраної маски і присвячувалося різним подіям лондонського життя. Окрім есе, в номер ("The Tatler" виходив три рази в тиждень) включалися також дрібні оголошення і замітки.

Побоюючись, що маска Ісаака Бікерстафа може втратити свою привабливість, Аддісон і Стиль припинили видання "Базіки" на початку 1711 р., коли журнал знаходився на піке своєї популярності. У той же рік з'явився найвдаліший журнал в творчій спадщині Аддісона і Стилю – "The Spectator" ("Глядач"). Цього разу Аддісон і Стиль розробили цілу галерею масок, членів невеликого клубу, які збиралися, аби поміркувати на самі хитромудрі теми з області політики, літератури, філософії, театру, світському життю і так далі

Справжнім успіхом став образ "Глядача" – сера Роджера де Коверлі, доброчесного провінційного джентльмена, англійського дивака, з цікавістю що вдивлявся в навколишній світ: "Так і живу я на світі, швидше як Глядач, що споглядає людство, чим як один з його представників; таким чином, я став прозорливим державним діячем, військовим, торговцем і ремісником, ніколи не втручаючись в практичну сторону життя. Теоретично я прекрасно знаю роль мужа або батька і помічаю помилки в економіці, діловому житті і розвагах інших краще, ніж ті, хто всім цим зайнятий, – так сторонній спостерігач помічає плями, які незрідка вислизають від тих, хто замішаний в справі. Коротше кажучи, я у всіх сторонах свого життя залишався спостерігачем, і цю роль я маю намір продовжувати і тут".(18)

Наклад "The Spectator" виріс до 14000 экз., читачі в Європі і колоніях з нетерпінням чекали кожного нового випуску. Але Аддісон і Стиль виявилися вірними вибраній видавничій стратегії, і коли інтерес до "The Spectator" досяг максимальних меж, вони вважали за краще змінити літературні маски. "The Spectator" проіснував два роки – всього вийшло 555 номерів, в останньому номері було оголошено про несподіване одруження одного з персонажів і про раптову кончину іншого. Круг учасників клубу розпався, а замість "The Spectator" в 1713 р. з'явилася нова маска і новий журнал "The Guardian" ("Опікун"). "The Guardian" мав майже такий же успіх, як і "The Spectator", проте протримався близько року, після чого журналістський тандем Стіль-Аддісон розпався. У 1714 р. Аддісон поодинці продовжив випуск журналу "The Spectator", але довів його лише до 635-го номера.

Вплив "The Spectator" і інших аддисоновских журналів на розвиток англійської і європейської журнальної традиції був феноменальним. Лише у Англії кількість наслідувань обчислювалася десятками.

""Шептун" ("The Wisperer", 1709), "Буркотун" ("The Grumbler", 1715), "Буркотун, або Діоген, вигнаний з бочки" ("The Grouler, or Diogenes robb'd of His Tub", 1711), "Базіка" ("The Female Taller", 1709–1710), "Розважає" ("The Entertainer", 1717–1718), "Критик на 1718 рік" ("Critick for the Year MDCCXVIII", 1718), "Інформатор" ("The Intelligencer", 1728), що видавався Томасом Шеріданом, батьком знаменитого драматурга, за участю Свіфта; "Папуга" ("The Parrot", 1728), "Загальний глядач" ("The Universal Spectator", 1728–1746), Генрі Бейкером, що видавався, зятем Дефо, і безліч інших листків оспорювали один у одного увага публіки".

Більш того, журнали Аддісона і Стилю багато разів перевидавалися у вигляді окремих книг протягом XVIII ст і були перекладені на більшість європейських мов. Нову видавничу модель, відмінну від аддисоновской, зміг запропонувати лише в 1731 р. Едвард Кейв, який став випускати "Gentleman's Magazine" ("Журнал джентльмена"), більшою мірою відповідав сучасному розумінню журналу зі всілякою тематикою і рубрикацією.

В цілому, в Європі вісімнадцятого століття проти періодичних видань продовжували діяти цензурні обмеження. Якщо навіть в ліберальній Англії свободу преси доводилося відстоювати в досить складних умовах, то в інших європейських державах, зокрема у Франції і в Германії, положення справ було набагато гірше, оскільки журналісти в цих країнах піддавалися позасудовим переслідуванням.


3.3 Європейська періодика 19 століть


У Англії XIX ст спостерігався справжній розквіт періодичного друку: у 1810-і рр. лише в Лондоні видавалося більше 30 журналів, а в 1820-і рр. – вже близько 100. Едінбург стає другим інтелектуальним центром Англії, отримавши титул "шотландські Афіни".

У першій половині XIX століття серед великої кількості періодичних видань виділялися чотири найбільш впливових в області культури і суспільно-політичної думки журналу – "The Edinburgh Review" ("Едінбурзький огляд", 1802–1929), "The Quarterly Review" ("Щоквартальний огляд", 1809–1967), "Blackwood's Magazine" ("Блеквудовський журнал", 1817), "The London Magazine" ("Лондонський журнал", 1820–1826), а також газета, що стала синонімом якісної преси, – "The Times" ("Таймс").

Щоквартальний журнал "The Edinburgh Review" був заснований в столиці Шотландії в жовтні 1802 р. як орган партії вигов, і серед його засновників були Френсис Джеффрі, Сидні Сміт, Генрі Броугхем. Видавцем журналу виступив книговидавець Арчібальд Констебл, який одним з перших став платити високі гонорари авторам. Головним редактором цього видання протягом 27 років залишався Френсис Джеффрі, критик і есеїст, що поклав почало плеяді редакторів всевладдя в англійській журналістиці XIX ст

"The Edinburgh Review" став надзвичайно впливовим виданням, а багато його статей політичного і літературно-критичного характеру сприймалися як "істина в останній інстанції". Помірний консерватизм цього видання сподобався публіці, а його літературні думки робили вирішальний вплив і на письменників, і на читачів.

У перші роки видання журнал піддав критиці поэтов-лейкистов, зокрема Уїльяма Ворсворта і Роберта Сауті. Стаття Генрі Броугхема, опублікована в 1808 р. і висміююча юнацьку збірку віршів лорда Байрона, спричинила один з найгучніших скандалів в історії англійської літератури. Ображений Байрон відреагував на випад "The Edinburgh Review" віршованою сатирою "Англійські барды і шотландські оглядачі" (1809), відстоявши тим самим право літератора на відповідь критику.

Проте, високий рівень критичних статей "The Edinburgh Review" послужив зразком для багатьох європейських і американських літературно-критичних видань. Як редактор, Френсис Джеффрі зміг відкрити талант таких видатних есеїстів, як Томас Карлейль і Томас Маколей, які почали свою творчу дорогу в журналі "The Edinburgh Review". Маколей, що став згодом відомим англійським істориком, любив повторювати, що "дійсну історію країни можна знайти в її пресі".

Ежеквартальник "The Quarterly Review" був заснований в Лондоні в 1809 р. як видання консерваторів. За цим журналом стояла видавнича фірма Джона Мюррея, проголошеного "королем книговидавців". "Хрещеним батьком" видання став Вальтер Скотт, що остаточно посварився з "The Edinburgh Review", а першим редактором – публіцист і сатирик Уїльям Гиффорд (1809–1824), що свого часу прославився виданням тижневика "The Anti-Jacobin" ("Антиякобінець", 1797–1798).

Журнал швидко придбав вплив, порівнянний з впливом "The Edinburgh Review", і навіть скандал з рецензією розгрому на поему Джона Китса, що привів у результаті до смерті поета, став своєрідним аналогом "байроновскому". Той же Китс в одному з листів (1818) відзначав феномен дії впливових ежеквартальников на громадську думку: "Журнали розслабили читацькі розуми і приохотили їх до неробства – небагато тепер здатні мислити самостійно. Крім того, ці журнали стають все більш і більш могутніми, особливо "Куотерлі". Їх влада схожа з дією забобонів: чим більше і довше натовп піддається їх впливу, тим сильніше вони розростаються і укоріняються, відвойовуючи собі все більший простір.

"Blackwood's Magazine" був заснований в Едінбургу в 1817 р. і став органом так званих "молодших торі". Його ідейним натхненником виявився, як і у випадку з "The Quarterly Review", Вальтер Скотт, а "фінансовою основою" – видавнича фірма Уїльяма Блеквуда, чиє прізвище і виявилася в

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: