Вплив російських ЗМІ на формування суспільної думки в Україні
Російські ЗМІ висвітлюють події в Україні тенденційно і вибірково, нав’язуючи бажану картину із відповідно підібраних реальних фактів. Основними агресорами є комерційні ЗМІ, у порівняні з якими позицію російських державних ЗМІ можна назвати найстриманішою. Але варто враховувати, що у Росії капітал тісно пов'язаний із владою і являє єдину систему, тому, хоч російський капітал значною мірою і контролює суттєву частку інформаційного простору СНД, але, як вважає автор, визначає його зміст саме російська влада і політикум. Тож позиція багатьох ЗМІ Росії щодо висвітлення подій в Україні визначається передусім інтересами владних кіл Росії щодо збереження чи встановлення власного впливу, а також російського капіталу на українському ринку.
Багато інформації російськими ЗМІ подається з врегулювання українсько-російських відносин у "газовій" сфері, євроатлантичні перспективи України
Російські медіа коментують прагнення України вступити у Євросоюз та НАТО зображеннями гітлерівських солдат та емблемою НАТО на тлі державного прапора України.
На думку президента НРКУ Віктора Набруска, вітчизняний інформаційний простір нині став загрозою для незалежності України. «Сфера інформаційних послуг у нас капіталізувалася, а вона має бути складовою держави, так само як і повітря, вода та надра. Законодавче поле у нас взірцеве, завдяки йому у нас в інформаційній галузі працює хто і як хоче. Ми фактично втратили інформаційний суверенітет, бо маємо всього 10% державної частки, коли Франція, Польща, Німеччина – до 40%, а деякі наші сусіди й 60%. Вони мають по 3-5 державних радіо-, 2-3 телеканали, а у нас в кабельних мережах фактично сидить інша держава21.
Згідно зі статистичними даними, які представив заступник генерального директора інформаційної агенції «Укрінформ» Анатолій Михайлов, в Україні на сьогодні діє 101 тисяча 659 сайтів, із них 80% – російськомовні[25].
Так популярний російський інформаційний ресурс Lenta на сторінці присвяченій цій події почав напружено працює,змінюючи картинки минулої війни – одну страшніше другої. Спочатку під анонсом про Україну та Ющенка з’явився плакат із зображенням пікіруючого фашистського мессершмідта та написом „ДЕНЬ КОГДА НАЧАЛАСЬ ВОЙНА”, з гіперпосиланням на сторінку з жахаючим змістом та фотографіями. Через деякий час, на тому ж місці з’явився відомий плакат „ВЕЛИКАЯ ОТЕЧЕСТВЕННАЯ”, з посиланням на публікацію із не менш загрозливим змістом та страшними фотографіями. Далі, подібним же чином, з'явився плакат "НИ ШАГУ НАЗАД", з відповідними же гіперпосиланням та змістом[26].
Президент України В.Ющенко ще на початку грудня поскаржився на ті ж проблеми і закликав російську сторону до "історичного примирення". Він висловив упевненість, що через кілька років "раціональна політика" дозволить налагодити добросусідські і дружні відносини між Україною і Росією. Тоді українська сторона заявила про створення спеціальної Стратегічної групи з нормалізації відносин.
"НГ" цитує радника керівника Секретаріату українського президента Вадима Карасьова, який вважає, що українська ініціатива може бути ефективною тільки в тому випадку, якщо буде зустрічний рух з російської сторони. На його думку, в новому році російське керівництво продовжить експлуатувати образ України як "поганої країни" - нестабільної і неблагополучної, на тлі якої ситуація в Росії буде представлена як "досить непогана". Цим, на думку В.Карасьова, пояснюються складнощі на шляху до заявленого президентом Ющенком примирення. Такої ж думки дотримується керівник міжнародних програм Центра ім. Разумкова Валерій Чалий. "Йдеться про конкурентність політичних проектів розвитку, адже Україна для багатьох країн СНД стала прикладом іншої, ніж російська, моделі державного будівництва. Питання про те, наскільки успішним буде цей проект, прямо впливає на внутрішню політичну ситуацію в Росії[27].
У російських ЗМІ з’явилась низка повідомлень про те, що українські чиновники слідом за закриттям російських кінотеатрів борються з «прихованою русифікацією» в системі вищої освіти. У прес-службі Міносвіти кореспонденту ЗІКу сьогодні, 10 квітня 2009 року, пояснили, що це свідоме перекручування виступів міністра, адже Іван Вакарчук чітко окреслив пріоритети Міністерства, одним з яких є поліпшення викладання у вузах України державною мовою. Зокрема, у своїй доповіді на підсумковій колегії Міністерства 21 березня Іван Вакарчук попросив ректорів вишів до 19 квітня подати інформацію про перелік дисциплін, які вивчаються державною мовою, а які іншими мовами. Стаття «Украина разучится русскому» у газеті «Взгляд – деловая газета» [28]. «В течение ближайших лет вузы Украины полностью перейдут на «ридну мову». За три года ликвидировать преподавание в вузах на русском – такую цель поставил перед педагогами Украины министр науки и образования страны Иван Вакарчук. Вслед за закрытием русских кинотеатров бороться со «скрытой русификацией» украинские чиновники решили и в системе высшего образования. Заслуженных профессоров обещают не трогать, а вот молодым преподавателям придется в сжатые сроки осваивать государственный язык», – йдеться у газеті.
Вакарчук пообещал не увольнять «известных профессоров», имеющих высокую репутацию в научных кругах. «До ухода на пенсию им позволят преподавать на русском языке, а молодым придется осваивать государственный, украинский, язык», – цитує міністра ИТАР-ТАСС. «Отметим, что это не первая попытка Украины ликвидировать русский язык. В январе 2008 г на Украине началась кампания по запрету фильмов на русском языке с требованием обязательного дублирования иностранных фильмов на украинском. Причем и тогда мнение населения чиновников не интересовало», – подає російська преса. «Однако о возможном снижении качества образования министр не задумывается. «Без истерии с одной и другой стороны русский язык надо убрать из вузов», – наводять російські ЗМІ цитату Вакарчука, невідомо звідки узявши. «Большинство русскоязычных украинцев, в частности в Киеве, склоняются к тому, что совсем неплохо, чтобы их дети свободно владели двумя языками. Однако они согласны с жителями востока страны и Крыма в том, что процессы в данной области должны идти без насилия со стороны власти», – йдеться у статті[29].
У 2009 році в Росії вийшло в світ декілька книг, в яких описується крах незалежності України і україно-російська війна. Так, видавництво "Фоліо" опублікувало книгу Максима Калашникова "Незалежна Україна. Крах проекту". У інтернет-магазинах твір числиться в рубриці "Публіцистика", пише Українська правда. Автор ствержує, що сучасна Україна "раскалывается, нарастают противоречия между Западом и Востоком, и если этот процесс не остановить, то Украину может ожидать печальная судьба Югославии". У книзі Федора Березіна "Війна 2010. Український фронт" автор також переносить військові дії на територію сучасної України. "Третья мировая война на пороге! Мировой пожар начнется в Украине. Вооруженный конфликт, вспыхнувший в Крыму, грозит перекинуться на всю Европу. И России не остаться в стороне от решающих событий. Главным фронтом будущей войны станет Украинский фронт!", - говорится в аннотации к книге [30].
"Московский комсомолец” припускає, що шістнадцятим патріархом РПЦ може стати українець. Видання інформує про позачергове засідання Священного Синоду Української Православної Церкви 20 грудня в Києво-Печерській лаврі. На засіданні, в якому взяли участь переважна більшість єпископів, було прийнято рішення про висування кандидатури глави УПЦ МП митрополита Володимира (Сабодана) на патріарший престол. МК констатує, що українська церква станом на кінець 2008 року складає більше третини (11 тис.) усіх приходів Російської церкви. Українськими єпархіями керують 64 єпископи - майже половина єпископату РПЦ, які володіють правом голосу на соборі. Необхідно додати до них голоси щонайменше 300 виборців з України - духівництва, ченців і мирян. "У тій боротьбі, що розгорнеться на Помісному соборі наприкінці січня 2009 року, голоси українських виборців на вагу золота", - йдеться в публікації.
Газета нагадує, що 25 січня Архієрейський собор повинен буде назвати імена трьох кандидатів на патріарший престол. Два уже визначилися - митрополити Кирило (Гундяєв) і Климент (Капалін). Тепер відомий третій - предстоятель Української церкви Володимир (Сабодан). "Якщо всі українські вибірники зможуть прийти до єдиної думки, обрання українського єпископа на патріарший престол Російської церкви стає незворотною реальністю. У цьому випадку може постати й питання про перенесення патріаршого престолу в столицю Древньої Русі — Київ", - переконує читачів "Московский комсомолец”.
2.2 Російський інформаційний простір
Останнім часом Росія помітно активізувала політичну, економічну і культурну експансію щодо України, використовуючи й такий важливий чинник інформаційного впливу, як засоби масової комунікації. Ворожі інтонації особливо активізувалися після висловлювань президента Росії Путіна. Нині Україна все ще залишається об’єктом гри зовнішніх політичних сил, зокрема Росії. Скрутні економічні умови і відсутність в українському політикумі могутніх національно-культурних аспірацій не дозволяють створити альтернативу медіальному впливу Росії в інформаційному просторі України. Дискурс влади працює за логікою розширення, підкорення: це дискурс сили. Останнім часом з лексики російських політиків і суспільних діячів майже зникли слова “Росія”, “Російська Федерація”. Вони говорять переважно про “велику Росію”. Найпоширенішою проекцією з російського боку щодо України стали образи “хитрого малоросса” (простакуватого, неосвіченого, але шахраюватого, зрадливого) та “хохлацької галушки”. І на сучасному етапі Росія продовжує проектувати свій негативний образ на Україну[31].
Отже, Росія і нині залишається імперією, незважаючи на всю імпортовану із Заходу демократичну фразеологію. Росія протидіє європейському розширенню та намагається відтворити традиційну сферу впливу у Європі, виходячи з примату власних національних інтересів. І сьогодні абсолютна більшість російських політиків та інтелектуалів не можуть примиритися з втратою України. Вони і досі мають переконання, що Україна повинна повернутися до спільної екзистенції. Політика Росії щодо України — це поєднання двох чинників: примирення і тиску, щоб утримати українську проблему в певних рамках, не припускаючи виходу з-під її контролю[32].
В більшості постсовєтських країнах Росія має велику конкуруючу перевагу в ЗМІ:
Більшість населення цих регіонів досі добре володіють російською мовою;
Російські медіа канали (телебачення, радіо і преса) можуть досягнути значної аудиторії обраних суспільств і вони є популярними;
У цих країнах існує значна кількість російської етнічної меншості, яка може сприяти цілям Росії.
Російська інформаційна політика, окрім внутрішньо російського рівня (впливу на власних громадян) має ще й внутрішньо український рівень, розрахований на вплив на українських громадян. Мета – активізація п’ятої колони, підтримування ситуації страху, протиставлення локальної, регіональної самоідентифікації людей самоідентифікації загальноукраїнській, збереження й поглиблення міжрегіонального розколу, зрештою, делегітимізація української влади. Україна не протистоїть цій політиці – власне, всі постановки питань в українських ЗМІ є російськими, ніхто не має власних. Є ще міжнародний рівень інформаційної політики, на якому Україна почала активно працювати лише в останні місяці.
“Радянський” проект відводить мовній проблемі (тобто російськомовності в країнах, що утворилися на терені пострадянського простору) істотну, проте іншу роль у порівнянні з сучасними націонал-патріотичними міфами про “русскую идею”. У його рамках російська мова виступає не стільки як інструмент етносоціокультурної ідентифікації, скільки як каталізатор спільної історичної пам’яті.
Та частина українського суспільства, яка перебуває під впливом російського інформаційного середовища і споживає продукти масової культури Росії, або дивиться російські новини і програми, насправді отримує ту ж інформацію, що і населення Росії. У теоретичних рамках така тенденція може бути визначена як сучасний феномен «інтерпретуючих аудиторій», оскільки світ сьогодні більше не розрізняє існування місцевих і зовнішніх, російських або постсовєтських аудиторій.
Звертання до міфів повсякденної свідомості визначає й конкретні форми реалізації аналізованого сценарію, визначальними для якого є підкреслено непропагандистські, неідеологічні засоби впливу. Це можуть бути, скажімо, ретрофільми радянського періоду, неформальні інтерв’ю з ученими, естрадними зірками, діячами культури, відомими акторами театру, кінематографа і т.п.
Ідея “радянської” солідарності виникла як стихійна реакція на обробку масової свідомості з позицій радикального націоналізму, як протест проти штучного роз’єднання культур і людей на догоду політичним іграм та амбіціям, а також національному фанатизмові. Однак немає підстав стверджувати, що “радянська” карта не використовується і принципово не може бути використана як запланований сценарій цілеспрямованого впливу на населення України, як досить ефективний засіб виховання громадянського індиферентизму, тобто як інструмент, за допомогою якого можна перешкодити щодалі виразнішому і масовішому процесу громадянської самоідентифікації в Україні. Подібний же індиферентизм у своєму послідовному логічному розвитку цілком здатний трансформуватися у першу стадію процесу перетворення дуже значної частини населення країни на своєрідну п’яту колону неосоюзної реінтеграції.
В російських ЗМІ розроблена концепція російської діаспори ” та співвітчизників за кордоном ” із сфер абстрактних теоретичних розробок і приватних думок усе частіше проникає до сфери великої політики ”, перетворюючись на офіційну доктрину певних політичних кіл Росії. З проблеми майже суто культурологічної питання про російськомовне населення України шляхом нескладних комбінацій трансформується в проблему політичну. Прорахунки і недоробки владних структур у галузі внутрішньої політики використовуються в цьому випадку для зміни змістового статусу проблеми – з мовної вона, ніби за порухом чарівної палички, перетворюється на проблему прав і свобод росіян в Україні. Причому негативна оцінка “стану” цих прав і свобод, акцент на “обмеженні” останніх усе частіше стають ключовим пунктом “турбот” чиновників досить високого рангу, включаючи представників Держдуми Російської Федерації і навіть адміністрації Президента Росії.
Що ж до внутрішнього механізму здійснення домінуючого завдання, яке реалізується у рамках “російського” проекту, то він також гранично простий. Його дія побудована на ототожненні російської мови і російської культури з російською державністю. Тому й не дивно, що у рамках даної схеми самий факт російськомовності ставить людину перед дилемою: усіма силами домагатися або возз’єднання України і Росії, або, як мінімум, уведення в Україні подвійного громадянства.
2.3 Формування Українсько-Російського інформаційного простору
Нині Україна активно й у значному обсязі використовує спільний з Росією інформаційний простір. Не є секретом і те, що такий стан речей не тільки зумовлює значні вигоди, а й водночас породжує численні, до того ж досить істотні проблеми. Причому серед останніх є підстави особливо виділити проблему різного типу впливів, що цілеспрямовано або нецілеспрямовано здійснюються (можуть здійснюватися) через цей інформаційний простір[33].
Загальновідомо, наприклад, що будь-яка незалежна держава у випадку, якщо вона і надалі має намір такою залишатися, не може не прагнути до контролю над своїм інформаційним простором. Таке прагнення спричинене багатьма різноплановими чинниками, що мають у той же час одну спільну рису – усі вони, у кінцевому підсумку, безпосередньо або опосередковано визначають безпеку держави, а отже, підлягають щонайменше фіксації й осмисленню. Адже цілком зрозуміло, що активне використання спільного з іншою державою інформаційного простору зумовлює необхідність усвідомлення як реальних, так і потенційних загроз такого використання.
Одним із постулатів минулої тоталітарної влади залишається так званий “синдром ворога”, який теж є чинником, що деформував політичну свідомість та залишає небагато шансів для будівництва принципово нового її типу, який є таким необхідним для розвитку майбутнього України.
Впливові й рейтингові вітчизняні ЗМІ, які переважно контролюються олігархами, не виконують своєї основної функції: об’єктивно та неупереджено інформувати громадян про події в державі і світі. Це призводить до того, що у «запалі боротьби» партійні та корпоративні інтереси беруть гору над інтересами держави, дозволяють формувати думку російським ЗМІ.
Тематичний спектр і тональність сюжетів провідних російських ЗМІ: Екологічні проблеми, ситуація в Криму, Релігійні проблеми, Катастрофи літаків, Мовні проблеми, Повідомлення СБУ, Закриття ЧАЕС, Засідання РНБОУ, Спільні навчання, Репортаж з українського села та ін.
Московська газета "Время новостєй" вважає, що Україні дорого будуть коштувати газові переговори з Європою в обхід Росії. Це видання вважає, що Києву загрожує не лише ще більше охолодження у політичних стосунках із Москвою, але й конкретніші санкції, - повідомляє Радіо Свобода .
"Время новостей" не виключає, що російський прем’єр Володимир Путін може передумати і забрати назад свої слова про те, що він не хоче "добивати партнера" (Україну), і таки запровадити згадані ним санкції щодо неповерненого боргу "Нафтогазу України", а також стати на відповідну позицію щодо 11 мільярдів газу опального нині "РосУкрЕнерго".
Московське видання також нагадує, що Тимошенко обіцяла Путіну спільно модернізувати українську газотранспортну систему, але у "підсумку зробила все навпаки". І останні "футбольні коментарі" українського прем’єра та слова щодо спільної газової декларації ЄС і Києва - "це просто перемога" - можуть викликати, як пише "Время новостей", "нові різкі слова з Москви"[34].
Російські ЗМІ багато інформації приділяють стрункам Росії та України з приводу Чорноморського флоту РФ. Багато країн не платять гроші за військові бази на території інших країн, а навпаки отримують кошти від держав-клієнтів, стверджує російське видання "Ведомости" в своїй редакційній статті. Стаття написана у відповідь на слова лідера Партії регіонів Віктора Януковича про необхідність підвищення орендної ставки для Чорноморського флоту РФ в Криму, яка зараз складає менше 100 мільйонів доларів на рік. Видання пише, що ціна за базу на території іншої держави залежить від місцеположення і значення об'єкту. Так, за оренду космодрому в Байконурі Росія щорічно виплачує Казахстану 115 млн. доларів, ще 20 млн. доларів - за оренду об'єктів ППО в Сарі-Шагані, база ВМФ в сирійському порту Тартус обходиться приблизно в 4 млн. доларів.
Західні держави по-різному розплачуються за перебування своїх військ. Великобританія не платить Кіпру за використання його землі ані пенса - за умовами договору бази вважаються суверенною британською територією. США платить вельми вибірково. Узбекистану за два роки оренди бази в Ханабаді виплатили 23 млн. доларів, Киргизстан в 2002-2006 роках за здачу аеропорту "Манас" отримував щорічно 2 млн. доларів, проте після наполегливих вимог Бішкека ціна була підвищена відразу в 75 разів: нинішня ціна - 150 млн. доларів.
"Втім, куди важливіше інше", - зазначає видання. - "Українські політики іноді міркують про значні компенсації, які отримують місцева влада в Західній Європі, Японії і Південній Кореї за використання їхніх земель під військові бази США".
Суми дійсно значні: 700 млн. доларів на японській Окінаві, 600 млн. доларів у Південній Кореї і 237 млн. доларів в Італії. Але платить ці гроші не Пентагон, а уряди приймаючих держав, стверджує редакція.
За її словами, "Росія теж може похвалитися безкоштовними базами в Білорусі, Таджикистані і Вірменії, проте, щоб не платити за оренду, Москві доводилося інвестувати в економіку цих країн значні суми".
"Москва навряд чи зможе переконати Київ в необхідності спільної оборони чорноморських берегів. А значить, їй треба заздалегідь продумати матеріальні вигоди, які здадуться Україні достатніми, щоб не вимагати виведення флоту з Севастополя", - пише видання. За його словами, "збереження або ліквідація бази російського Чорноморського флоту в Севастополі, термін оренди якої закінчується в 2017 році, - питання не стільки матеріальне і військове, скільки іміджеве".
"Відхід кораблів під андріївським прапором буде неприємною дипломатичною поразкою, особливо якщо пам'ятати про вітчизняну історію останніх 150 років. Росії доведеться витратити дуже багато сил, щоб зберегти бази в Криму", - вважає видання.
"Деякі політики вимагають, щоб Росія платила за кримські гектари за ринковою вартістю - близько 750 млн. доларів на рік. У світовій практиці подібних прикладів немає. Але ясно, що українські політики, незважаючи на світову практику і незалежно від того, наскільки вони проросійські, вимагатимуть підвищення плати.
За даними тижневика "Дзеркало тижня", Україна втрачає 1,5 мільярда доларів щорічно в результаті заниженої ставки орендної плати для чорноморських баз Російської Федерації. Зараз Росія платить 97 мільйонів доларів на рік. Ця сума списується Україні в рахунок погашення газового боргу (близько 1 мільярда доларів)[35].
Висновки до розділу 2
Відсутні серйозної публікації російських політологів, культурологів, філософів, журналістів, у якій би державна незалежність України аналізувалася не з позицій великоросійської “дружби”, а з установкою на істинно партнерські відносини двох суверенних держав. Як наслідок – сама російська суспільна думка виявляється абсолютно не готовою до подібного співробітництва, вона продовжує репрезентувати реальний культурний обмін між нашими країнами винятково, у межах ідеологічного тиску.
Можемо стверджувати, що негативні тенденції розвитку інформаційного простору України, неефективність державної інформаційної політики, кризовий стан економіки країни створюють передумови для експансії інформаційного простору України російськими ЗМІ.
Низькі темпи розвитку інформаційної інфраструктури України знижують конкурентоспроможність вітчизняних виробників інформаційних послуг, стримують інтеграцію України в світовий інформаційний простір.
РОЗДІЛ 3. ТЕХНОЛОГІЇ ВПЛИВУ РФ НА ФОРМУВАННЯ
ГРОМАДСЬКОЇ Ї ДУМКИ В УКРАЇНІ
3.1 Факти, вплив, ЗМІ
Засоби масової інформації Росії мають значні специфічні можливості щодо оперативного та адекватного відображення дійсності, а значить, і можливості формування громадської думки. При цьому значною мірою, на думку професора А.Москаленка, впливають на політичну та соціально-економічну стабільність ефективні попереджувальні дії органів виконавчої влади та самоврядування, політиків і громадських діячів, що дозволяє не лише вчасно знімати соціальну напруженість, але й виховувати державницькі переконання серед широких верств населення.
Ефективно використовують і ефект збільшення інформаційного навантаження, коли обсяг інформації відволікає, дезорганізує її отримувача. Це дає змогу цільово переорієнтувати його на оціночні сприйняття, потрібні відправнику інформації. При цьому ведеться боротьба і за ініціативу в трактуванні чи замовленні «теми».
Своєрідним вищим пілотажем інформаційних технологій є при цьому використання ефекту напруженого очікування «цільове створення ситуації невизначеності, коли адресат очікує розкриття анонсованої теми чи, захоплений сюжетом, напружено очікує розв'язки» [36]. Такий психологічний прийом передбачає нагнітання ситуації, завищення можливої загрози, а то й залякування, після чого пропонують вигідне для «контролера» рішення.
Контроль над ЗМІ зручний і для застосування технології замовчування.
Використовують технології дезінформації, дифамації, створення образу зловмисника.
Під час розроблення та ведення інформаційних операцій ураховують й інші чинники, здатні впливати на людей. Різні мовні конструкції, семантичний ряд, тексти по-різному діють на аудиторію (поети, приміром, завжди були на вістрі революцій). Слово здатне не лише інформувати, а й програмувати, кодувати поведінку, що також використовують. Семантичний, мовний терор — одна з ознак ведення інформаційної операції. Об'єкт впливу ставлять в умови дискомфорту, а він, шукаючи рівноваги, просувається у визначеному «агресором» напрямі. Як «доважок» такого терору може бути використано цільовий витік інформації, поширення інформації або чуток, що нагнітають ситуацію[37].
Щоб впливати на свідомість, застосовують і візуальні (образотворче мистецтво, кіно), звукові (музика), інші прийоми.
Особливе місце у тактиці інформаційних воєн займає «проблема лідера». Вивчення комунікаційних зв'язків, уподобань «тих, хто ухвалює рішення», непомітне нав'язування їм каналів отримання інформації — з арсеналу інформаційної війни.
Розвиток інформаційних технологій дає підстави говорити і про якісно новий рівень власне прямого воєнного протистояння. Виникла реальна можливість відповідати на збройну агресію, використовуючи інформаційний вплив для нейтралізації комунікацій нападника на його території, дезорієнтування його економіки, ринків. Дослідники звертають увагу на асиметричний характер інформаційної зброї, загрози, що приховані в технологічній перевазі розвинених країн[38].
Політика Росії нині є лише раціональною, нинішні стосунки українських політичних сил із російською стороною дуже нагадують стосунки більшовиків із кайзерівською Німеччиною. Кожна політична сила прагне використати Росію у своїх інтересах (при цьому вести мову про захист інтересів Росії щодо більшості політичних сил не можна, вони захищають свої інтереси), а Росія прагне досягнути власної мети. У ЗМІ формується російська модель України, яку ця країна бажала б бачити, є в Україні виконавці для цієї моделі, є російська підтримка їх.
3.2 Технології створення іміжду української політики російськими ЗМІ
Відсутність повноцінного розуміння національною елітою та нацією загалом пріоритетності такого поняття як “національна солідарність ”, наявність такого чинника як вибори дозволяє російськім ЗМІ ефективно здійснювати кампанію дезінформації та дезорганізації в лавах українських політиків, урядовців, просто громадян. Проведення виборчої кампанії являє собою певну форму політичної конкуренції - боротьби за вплив на потенційних виборців тим чи іншим кандидатом або групою зацікавлених осіб. За своїм характером такі дії є аналогом конкурентному характеру ринкової економіки, а тому мають подібні підходи та технології.
Проаналізуємо деякі тексти російських ЗМІ, присвячені політичному життю України. Отже, політичний дискурс російських ЗМІ — це сукупність мас-медійних вербально-риторичних структур, які використовуються у журналістських текстах та політичних дискусіях і здійснюють вплив на політичну свідомість індивідів-реципієнтів та їх реакцію на перебіг політичних процесів.
Сучасний політичний дискурс засобів масової інформації України зазнає помітних змін. Перехід України від однієї політичної системи до іншої призвів до появи чисельної кількості інновацій, особливо в політичному дискурсі — як влади, так і ЗМІ. Адже саме в політичному дискурсі зафіксовані та щоденно відображають політичні ідеї та владні відносини.
Сучасна інформаційна політика РФ є одним із напрямів практичного втілення моделі більш жорсткого як внутрішньополітичного, так і зовнішньополітичного курсу, обґрунтованого президентом В. Путіним та його найближчим оточенням. Головним пріоритетом у відносинах РФ з країнами СНД, у тому числі і з Україною, проголошено власні національні інтереси РФ. У Концепції національної безпеки РФ вони трактуються таким чином, що зростання відцентрових процесів в СНД кваліфікується як одна з найбільших зовнішніх загроз. Відповідно до зазначеної Концепції країни СНД розглядаються як сфера переважних геостратегічних інтересів РФ, тому посилення будь-яких інших геополітичних гравців на пострадянському просторі розглядається як безпосередня загроза національній безпеці РФ.
Виходячи із зазначеної концепції, поразка під час президентських виборів 2004 р. провладного (та позірно проросійського) кандидата і перемога Помаранчевої революції були сприйняті російським політичним істеблішментом як загроза національній безпеці РФ, що виникла внаслідок активізації в Україні антиросійських сил та інтенсивного зовнішнього втручання. Тому використання ЗМІ як основного засобу інформаційної політики мало стати за логікою путінської адміністрації дієвим засобом відвернення цієї загрози. Тим більше, що прихід до влади "помаранчевої" команди створив небезпечний прецедент для авторитарного московського режиму, оскільки посилював можливість повторення аналогічних подій в інших пострадянських країнах чи навіть у самій Росії.
Тому основним лейтмотивом інформаційної політики РФ стосовно України (що реалізовувалась у конкретній практиці російських ЗМІ) стало намагання будь-якої ціною дискредитувати помаранчевий режим (по можливості - прискорити його відсторонення від влади) як у самій країні, так і за її межами. Доводиться констатувати, що саме ця генеральна лінія стала основоположною при відборі, підготовці та подачі інформаційних матеріалів про останні українські вибори.
У такій ситуації опинилася Україна після Помаранчевої революції 2004 року. Помаранчева символіка стала вже визнаним на міжнародному рівні брендом боротьби за «нове життя», чесність політики та демократизацію суспільства і влади (згадайте, як використовувалась помаранчева атрибутика під час протестів в Ізраїлі, як на знак підтримки депутати Європарламенту прийшли з помаранчевими шарфами і т.п.). Україна прагнула подати це як новий етап розвитку і початок нового, європейського, життя. Попри всі внутрішні політичні та економічні негаразди (які найчастіше мали зовнішнє коріння) почали робитися певні кроки до цього. І одразу зі сторони Російської Федерації (хоч опосередковано це робилося й за допомогою інших країн) почалася просто-таки війна, спрямована на нищення позитивного іміджу України та дискредитацію влади, а згодом і взагалі всіх подій на Майдані 2004 року.
У період до парламентських виборів 2006 року активно утверджувались і обґрунтовувались як у вітчизняних, так і зарубіжних ЗМІ наступні теми:
"Захід дестабілізує Україну та Білорусь".
"Помаранчева революція зазнала поразки".
"Розкол України поглиблюється".
"Послаблення ролі президента не дасть можливість Україні проводити модернізаційну політику".
"Янукович є гарантом російського вибору України".
"Україна стоїть перед альтернативою: на Захід, чи на Схід?".
"Якщо Україна та Білорусь зійдуть з орбіти Росії, - їм загрожує криза".
У цьому відношенні керівні ідеологічні орієнтири та практичні прийоми російських ЗМІ при висвітленні українських парламентських виборів-2006 не демонстрували принципових відмінностей від тих, що застосовувались під час президентських виборів-2004.
Для висвітлення подій та перипетій українського виборчого процесу та, особливо, їх інтерпретації, у підконтрольних владі російських ЗМІ задовго до його початку був напрацьований ряд стереотипів стосовно розвитку ситуації в Україні. Ці пропагандистські кліше були створені близьким до російського керівництва експертним оточенням після перемоги Помаранчевої революції з метою виправдання зовнішньополітичних провалів самої Російської Федерації. Частіше від інших використовувалися такі стереотипи:
1) "Захід дестабілізує Україну та Білорусь". Насправді навпаки, західні уряди хотіли б запобігти нестабільності в цих країнах. Спокій на східних кордонах для них є пріоритетним, навіть, якщо він забезпечується не у зовсім демократичний спосіб. Саме тому Захід досить толерантно ставився до авторитарного режиму Л. Кучми протягом майже всього часу його існування. Побоюючись дестабілізації в Білорусі, європейські структури не ризикнули надати білоруській опозиції допомогу в обіцяному обсязі. Під