Xreferat.com » Рефераты по журналистике » Авторське "я" та засоби вираження журналістської позиції

Авторське "я" та засоби вираження журналістської позиції

думок було дотримано, телебачення було б ні в чому дорікнути. Позиція «народного заступника», «борця з бюрократами» повинна поєднуватися з бездоганною об'єктивністю – тільки тоді репортер може не боятися спростувань.

Звинувачення в упередженості і підтасовуванні відповідей нерідко звучать після вуличних опитувань населення з якого-небудь політичного приводу. Звичайно, репортерське опитування далеке від науково обґрунтованого, соціологічного. Говорити про репрезентативність не доводиться. Іноді редактор, даючи завдання, говорить: «Привезеш три позитивні відповіді і одну негативну». Проте чесний репортер може порушити такі задуми. Так, 19 серпня 1991 р. на фоні «всенародного схвалення» надзвичайного положення потрясши країну повідомленням про опір став репортаж З. Медведева; всім запам'яталися залізні лозини в танкових гусеницях і живе кільце москвичів біля Білого будинку.

Не буває журналістики стовідсотково об'єктивної і неупередженої, як не буває журналістики незалежної без вад. Інша справа, що об'єктивність, безсторонність і незалежність – це ті ідеали, до яких потрібно і можна прагнути.

При освітленні озброєного конфлікту (як і будь-якого соціального конфлікту, будь-якої ситуації протистояння) ідеальним для ЗМІ є віддзеркалення позицій обох сторін конфлікту. Цей же принцип повинен розповсюджуватися і на інформацію. Яскравих прикладів недотримання цього принципу в нашій пострадянській історії немало. Наприклад, практично всі засоби масової інформації країн СНГ в ході громадянської війни в Таджикистані дотримувалися позицій тільки однією, урядової сторони, ніяк не відображаючи точку зору на події опозиції. В російських ЗМІ, особливо телевізійних, ця тенденція збереглася і в подальший період. В результаті ці ЗМІ надають уряду Таджикистану ведмедячу послугу, регулярно викликаючи своїми публікаціями роздратування представників опозиції і підтримуючої опозицію частини населення. Зрозуміло, що це мало сприяє розвитку процесу національного примирення в республіці. Інша крайність виявилася в ході першої чеченської кампанії в Росії. З огляду на те, що командування федерального військового угрупування не завжди і не в належному ступені було готово надати журналістам вичерпну інформацію про розвиток подій, журналісти були вимушені шукати інші джерела інформації. Перехопивши ініціативу, головним і навряд чи не основним джерелом інформації для журналістів, що працювали безпосередньо в республіці (використовування повідомлень агентств і інших вторинних джерел московськими редакціями не в рахунок), стала чеченська сторона. Зрозуміло, що ця обставина створювала немало перекосів у формуванні у глядацької і читаючої аудиторії загальної інформаційної картини реальності на Північному Кавказі. Ситуація діаметрально змінилася в другій чеченській кампанії і можна, ймовірно, припускати, що і тут загальна картина далека від ідеально об'єктивної.

В той же час, звертаючись до досвіду російських ЗМІ, можна пригадати те, як свого часу деякими московськими ЗМІ освітлювався конфлікт в Нагірному Карабаху. Багато редакцій знаходили способи показати цей конфлікт з двох точок зору: як вірменської, так і азербайджанської. Якщо редакція мала, скажімо, матеріал свого кореспондента з Вірменії, то з Азербайджану, де кореспондента із якихось причин не було, замовлявся матеріал місцевим журналістам.

Подібний підхід був би, напевно, корисний і в освітленні подій в Киргизстані, пов'язаних з експансією Ісламського руху Узбекистану. Два роки подій показують, що з боку ЗМІ Киргизстана подібних спроб зроблено не було. І йдеться не тільки про те, щоб надати ефір або газетні смуги бойовикам ЙДУ (що, до речі, мало місце в 1999 році). Не секрет, що події на півдні Киргизстана викликали немало суперечностей між Киргизстаном і Таджикистаном. Маючи на увазі прагнення до об'єктивності, журналісти киргизстанських ЗМІ могли б поставити перед собою задачу і відображати якимось чином і думку таджицької сторони. Це стосується значною мірою і Узбекистану. Обмежені можливості киргизстанських мас-медіа не можуть тут бути виправданням бездіяльності. Зовсім не обов'язково їхати в дороге відрядження до Душанбе або Ташкента. Допомогти тут може той же background, думку душанбінських або ташкентських офіційних осіб в інтернеті можна знайти не на одному сайті. Є, до речі, свої WEB-сторінки і у ЙДУ, і у інших радикальних угрупувань, і для background’а заглянути на них буде зовсім не зайвим.

журналіст загальнокультурний авторський ідеологія

Розділ другий. Формування авторської позиції під впливом внутрішніх і зовнішніх факторів


Вплив політики та ідеології


На відміну від художньої культури, покликаної примиряти людей і народи, інформація здатна не тільки повідомляти, але і роз'єднувати. Це особливо очевидно в умовах політичної конфронтації, де вона піддається ідеологічному впливу. В такій атмосфері лише при дотриманні умови неупередженості телебачення може узяти на себе відповідальність за достовірність новин, що повідомляються, і сукупність висловлених на екрані думок, по яких ми судимо про стан суспільної свідомості.

Для вітчизняної журналістики подібна безсторонність в зображенні подій і думок - задача навряд чи проста. Десятиріччями в теорії публіцистики радянські засоби масової інформації фігурували як засоби масової інформації і пропаганди (ЗМІП), де пропаганда завжди вважалася первинною, а інформація тільки "засобом".

Щоб звільнити телевізійну журналістику від ідеологічних домагань, недостатньо розлучитися з державною монополією на істину і розумінням глядача як об'єкта партійного сприйняття. Покоління журналістів, що прийшли на зміну офіціозній фігурі "кремлівського диктора", переконано, що безпомилковий погляд на події і процеси суспільного життя належить самим журналістам, виступаючим чимось на зразок наставників безрозсудної публіки. Правда, час від часу цій публіці надається право голосу - в тих межах, які знову-таки встановлені журналістами. Такий підхід відтворює порочний круг, при якому телеглядачі дістають можливість не стільки висловлювати свою думку, скільки підтримувати "єдино вірні погляди", звучні з телеекрану.

Переконаність ведучого інформаційних програм в тому, що він виступає свого роду ідеологічним просвітителем, породжує звичку з кожного приводу ставити оцінки і ухвалювати вироки, бо, за його уявленням, думки про факти важливіші за факти.

Неважко зрозуміти, що така інформаційна еволюція - від державного наставника до інституту політичних роз'яснювачів - оборотна сторона все тієї ж тенденційності.

В обстановці сучасної поляризації масової свідомості (особливо коли йдеться про події у вибухонебезпечних точках, де кожна із сторін прагне представити положення так, щоб підкреслити свою правоту і неправоту супротивника) будь-яке суб'єктивне зауваження журналіста здатне ще більш розжарити і без того збуджену атмосферу, а тенденційне повідомлення про міжнаціональні конфлікти привести до ще більших конфліктів. "Репортаж з двома обличчями" - коли одну і ту ж подію представляють кореспонденти обох протиборчих сторін - в цих випадках краще однозначного освітлення, хоча і не вирішує проблеми у принципі.

Найоб'єктивніша картина дійсності можлива лише у викладі журналістів, політично неангажованих і до конфлікту, що зображається, безпосередньо непричетних. Такі журналісти не можуть собі дозволити займати позицію "за" або "проти", залучаючись до освітлюваного ними конфлікту і тим самим ще більш спрощуючи або драматизуючи ситуацію.

Впливом несвідомо засвоєної идеологічності пояснюється і поведінка на екрані ведучих, для яких телевізійне інтерв'ю або прес-конференція стають чимось на зразок екранної кориди, де вони себе відчувають тореадорами, залишаючи за запрошеними роль биків.

Принцип політичної неупередженості нерідко засуджується опонентами як відсутність у співробітника інформаційної служби громадянської позиції. Але якщо розуміти під такою позицією будь-яке публічне оголошення своєї точки зору, то легше всього знайти її в атмосфері мітингу. Позиція тележурналіста не зводиться до публічного самовираження, тим більше в новинних рубриках, які воно здатне тільки дискредитувати. Ця позиція - не в словесних оцінках (сфері аналітиків і експертів), а в прагненні до достовірності і повноти представлених фактів і думок, що дозволяють глядачу самостійно робити висновки.

Разом з тим, журналіст не може однаково відноситися до того, хто порушує закон, і до того, хто його захищає, особливо якщо йдеться про закон етичний. Коли стикаються співчуття і жорстокість, справедливість і зловмисність, терпимість і нетерпимість, позиція журналіста не має нічого спільного з байдужістю. Інформаційний простір, створюваний віщанням, не повинен бути полем розбрату, що усугубляє конфронтацію політичних, національних, релігійних поглядів. Вище призначення телебачення - сповідати істини, які відносяться до вічних цінностей: милосердя, взаєморозуміння і згода.

Для журналіста немає важливішої задачі, ніж відстоювати в нас ті духовні якості, які дозволяють людям за будь-яких обставин залишатися людьми.

Достовірність і повнота інформації як критерії журналістики можуть бути досягнуті тільки за умови неупередженості.

Неупередженість рівнозначна самокритичності, тобто тверезому усвідомленню того, що інтереси журналіста і людей його кола ще не вичерпують собою інтереси суспільства. Телевізійний ефір - не власність приватних осіб або навіть державних відомств, у тому числі телевізійних. Електромагнітні хвилі належать в тій же мірі кожному, як і нікому.

Зрозуміло, журналістам екрану, по боргу своєї професії апелюючим до масової свідомості, нелегко утриматися від спокуси представити свою особисту думку як істину в останній інстанції. Враховуючи цю спокусу, крупні телекомпанії світу забороняють своїм співробітникам виказувати особисті думки з питань поточної політики або проявляти на екрані симпатії по відношенню до політичних партій і їх лідерів. "Редакційна точка" зору - прерогатива преси. Цим же пояснюється і заборона на участь журналістів у виборчих кампаніях як кандидатів, а також їх активне висловлювання своїх політичних переваг. Річ не лише в тому, що у тележурналіста більше можливостей для публічного самовираження. Ідеологічна упередженість ведучого або репортера дозволяє аудиторії ототожнити мовну концепцію телекомпанії з певною політичною "лінією".

Публіцисти, чий досвід і компетенція дозволяють їм виступати як загальновизнані коментатори, що аналізують ті або інші проблеми і ситуації, ведуть, як правило, програми під власним ім'ям і тим самим як би відділяються від мовної політики телекомпанії.

Неупередженість в освітленні передвиборної боротьби - найретельніше дотримувана умова.

Поважаючі себе телекомпанії не допускають, щоб їх співробітники активно проявляли свої симпатії по відношенню до будь-якого кандидата або партії (незалежно від того, чи перебувають ті при владі або тільки претендують на неї), а тим більше ставали кандидатами самі. Якщо це все ж таки відбулося і такий журналіст бере участь в політичній передачі, автоматично вступає в дію правило про надання адекватного ефірного часу його опоненту.

Журналіст, що віддає перевагу одному кандидатові за рахунок іншого, ризикує підірвати свою репутацію незалежного журналіста і втрачає довіру глядачів.

Упередженість документаліста може виражати себе, проте, не тільки в прямих висловлюваннях, але і в певній послідовності сюжетів і повідомлень, в характері викладу біографії кандидата, в манері ведення передачі. Описуючи діяльність політичних лідерів, ведучі прагнуть уникати політичних ярликів ("екстреміст", "ухильник", "радикал", "консерватор"). Цивілізоване віщання ніколи і жодним чином не повинне сприяти політизації суспільної свідомості. (Регламентуючі документи корпорації Бі-бі-сі, наприклад, забороняють показувати бурхливі сцени під час трансляції з палати общин або використовувати записи парламентських засідань в сатиричних передачах і розважальних шоу.)

Виняткове значення позиція журналіста має в період виборчої кампанії, коли телебачення стає головною публічною ареною протистояння політичних інтересів. Інтересів не тільки кандидатів, кожний з яких прагне розташувати в свою користь більшість аудиторії, але і інтересів глядачів, що розраховують на повноту інформації про самих кандидатів, щоб зробити свій вибір як виборців. Такі відомості включають і факти, що дозволяють судити про справжні мотиви і наміри кандидатів, на відміну від їх екранних саморекомендацій. Остання задача нездійснима без участі аналітиків-журналістів.

Повага до права кожного кандидата виказувати особисту точку зору і програмні тези своєї партії зобов'язала телевізійного журналіста бути гранично коректним, не даючи мотиву затверджувати, що позиція співбесідника представлена в помилковому світлі.

Хоча сцени насильства на екрані завжди виразніші, ніж столи для мирних переговорів, професійний журналіст вважатиме за краще надати слово розсудливим співбесідникам, а не підбурювачам до крайніх заходів, наскільки б экзотично не виглядали останні.

Критерії телевізійної журналістики – достовірність, повнота інформації, неупередженість – стають граничною необхідністю в репортажах, об'єкт яких – екстремальні ситуації. Недотримання цих критеріїв не тільки спотворює картину реальності, але нерідко приводить до загострення ситуації, у тому числі і масового насильства. Небезпека небажаної інформації набагато зростає, коли йдеться про військові дії, катастрофи, нещасні випадки, етнічні зіткнення, терористичні акти і суспільне безладдя. Присутність камер і журналістів як чинник публічності в цих випадках здатна вплинути на сам хід подій.

Учасники несанкціонованих мітингів, пікетів і інших форм виразу суспільного протесту, не говорячи вже про натхненників цих рухів, прагнуть скористатися присутністю журналістів для публічного обнародування своїх декларацій.

От чому журналісти в таких умовах:

– остерігаються груп і осіб, чиї дії розраховані на залучення уваги оточуючих, і в першу чергу журналістів;

– не дозволяють собі відштовхуватися у викладі репортажу від емоцій, а не від фактів;

– утримуються від експресивних виразів, що містять оцінку – «озлоблений натовп», «оскаженілі зборища», «озвіріла влада» і т. п.;

– не вважають за можливе брати на себе суддівські функції або виступати адвокатом однієї із сторін конфлікту, уподібнюючись тенденційному футбольному коментатору, нездатному приховати, за яку команду боліє;

– посилаються кожен раз при оголошенні даних на джерела інформації і не виривають окремих цифр або фактів з контексту дійсності;

– виступаючи в ролі інтерв'юєрів, чий борг – дати можливість глядачу вислухати доводи основних сторін, не стають «підставкою для мікрофону» відносно самозваних лідерів, для яких присутність камер – найбажаніша форма самореклами.

Екстремізм, нетерпимість, сліпа лють не повинні одержувати таке ж екранне право голосу, що і розумні аргументи, і прагнення до доводів, а не силі.

Ця обставина в ще більшому ступені відноситься до інтерв'ювання злочинців, терористів, сама можливість контакту з якими наперед узгоджується з органами правопорядку і керівництвом телекомпанії.

Для журналістів, що працюють в подібних умовах, бажані консультації з фахівцями по надзвичайних ситуаціях і іншими експертами, здатними підказати, які фрази, питання, заяви або поведінка «героїв», будучи обнародуваними, можуть лише ускладнити положення.

В ситуації етнічного конфлікту професійний документаліст особливо ретельно контролює свою поведінку і слова. Усвідомлює постійну небезпеку стати більш пропагандистом, ніж журналістом, і більш агітатором, ніж кореспондентом. Бо репортер, який вважає, що наперед «знає все», часто просто не в змозі не идеологізувати ситуацію. Не меншу загрозу представляють і починаючі журналісти, для яких будь-які інтереси відступають перед тягою до сенсаційності. Етнічна тематика для них – інтригуючий матеріал «на продаж». Ці гастролюючі репортери, опинившися в «гарячій точці», вважають необов'язковим розбиратися в місцевих проблемах або особливостях культури народів, про які мають намір вести мову.

Але ні суб'єктивність викладу, ні упередженість оцінок нічого спільного не мають з етикою професійного журналіста, повідомлення якого засновані на їх інформаційній цінності, а не на відповідності його політичним поглядам або потенційній сенсаційності.

Журналісти, наперед упевнені, що немає гіднішої мети, ніж викривання на екрані зла, вважають за краще явно викривати замість того, щоб інформувати і аналізувати. Проте співробітники новин, про що вже мовилося, мають право оперувати тільки тими даними, які у разі потреби можуть бути ними доведені (у тому числі і в судовому порядку).

Журналісту, діючому в оточенні збудженого натовпу, потрібна професійна обережність, щоб невміле освітлення політичного або етнічного конфлікту не викликало нових конфліктів, а ідея національного самовизначення не переросла в доктрину переваги одного народу над всіма іншими Расові теорії нетерпимості до «інородців», що граничать з фашистськими, не можуть звучати з екрану, не зустрівши протидії з боку інших учасників передачі і самих журналістів. В протилежному випадку телебачення ризикує виявитися провідником національно- шовіністичних уявлень.

Збалансованість думок, якої добивається журналіст, не свідчить про його байдужість або про рівноцінність для нього будь-яких висловів, обнародуваних в ефірі. Етичний і громадянський борг виключають нейтральність по відношенню до етичних категорій. Від позиції журналіста залежить, чи не перетвориться телебачення із засобу впливу на політику в сам предмет політики, і чи не виступить воно по відношенню до конфліктуючих сторін.


Етика журналістики


Тоді як одні вважають, що етичні якості працівників телебачення мало чим відрізняються від морального рівня першої найдавнішої професії, інші упевнені, що для журналіста захист етичних цінностей ще більшою мірою обов'язковий, ніж для священнослужителя, оскільки "прихожанами" телебачення виступають всі члени суспільства.

Своєю поведінкою в кадрі журналіст формує в свідомості глядача образ "довіреної особи". От чому він не має права звільнити себе від відповідальності за наслідки своїх слів і дій. Щоб зберегти самоповагу і визнання суспільства, він не може бути залежним від рекламодавця або адміністративного керівництва, якщо їх вказівки суперечать його журналістській совісті; залежним від власних політичних орієнтацій, а також від спокуси славою і популярністю.

Етично вихований журналіст не дозволяє собі назвати обвинуваченого злочинцем, поки провина того не буде доведена в судовому порядку. Не демонструватиме жертв насильства крупним планом. Не обнародуватиме імена підлітків, лише запідозрених в співучасті в непривабливих діях або насильно залучених в такі дії, знаючи, як подібні екранні публікації можуть позначитися на їх життєвих долях.

Журналістика корислива, влеслива, раболіпна, хоча багато хто і вважає її такою по суті, зраджує свою природу.

Виходячи на екран і ухвалюючи те або інше рішення, журналіст зобов'язаний зважити всі можливі "за і проти", кожен раз відповідаючи собі на питання:

• чи не буду я завтра відчувати сором за слова, вимовлені мною в ефірі сьогодні?

• чи зможу я після передачі поглянути в очі своєму герою?

• чи не даю я глядачам привід зрозуміти мене не в тому сенсі, який вкладаю в свій текст?

• торкаючись кримінальних сюжетів, чи не дозволяю я собі ненавмисно романтизувати злочини?

• чи завжди в ситуації вибору я дію безвідносно до свого особистого інтересу і особистої користі?

• чи не виступаю мимовільним провідником політичних інтересів, які вимушують мене віддавати перевагу одній соціальній групі в збиток іншій?

• чи не виявляюся я знаряддям пропаганди або навіть носієм наклепу, навіть якщо це відбувається і неусвідомлено?

• чи співпадає моя поведінка з моїм уявленням про порядну журналістику, а уявлення про порядну журналістику з моїм розумінням чесності і гідності?

Такі етичні цінності, як порядність і гідність, - однозначні. Журналіст ангажований тільки ними. В цих випадках його залежність абсолютна, як присяга солдата або клятва лікаря.

«Жодне, навіть, здавалося б, найпрофесійніше питання не можна на телебаченні вирішувати поза його етичної основи», – писав чудовий дослідник і театрознавець В. Саппак. Ця думка стала центральною в його перевиданій тричі книзі «Телебачення і ми». Телебачення, на думку автора, починається з етики, як театр з вішалки.

І хоча думки Саппака протягом десятиріч залишалися загальновизнаними, наші телекомпанії не мають етичних кодексів.

Кожний громадянин в демократичній державі має право на свободу виразу думки. У свою чергу суспільство має право на всю повноту інформації про себе самого. Це включає знання про різноманіття думок, що становлять сферу масової свідомості.

Свобода журналістики в демократичному суспільстві – це свобода ставити питання, обговорювати найгостріші соціальні суперечності, критикувати дії уряду і інших державних або приватних установ, коли ці дії загрожують суспільним інтересам, ставити під сумнів бездіяльність властей або зловживання владою.

Етично вихований журналіст не може дозволити собі забути, що аудиторія складається не тільки з людей, що розділяють його погляди і моральні принципи, а телебачення виражає світогляд не одного якогось шару суспільства, однієї партії або руху (навіть якщо ця партія є правлячою). Екранна дійсність відображає всю сукупність запитів і інтересів глядачів, чиї права на електронні засоби комунікації не менше грунтовні, ніж права журналістів.

А оскільки інтереси і потреби глядачів, а також учасників і героїв телепрограм не тільки різні, але і часом протилежні, журналіст може опинитися в ситуації, коли його дія або слово буде образливим щонайменше для однієї із сторін.

Де існує свобода, існує і відповідальність за свої рішення. Відносно тележурналіста це означає відповідальність:

– перед суспільством в цілому;

– перед аудиторією телеглядачів;

– перед героями передач і фільмів;

– перед співтовариством журналістів, яке він представляє;

– перед телекомпанією, від імені якої він звертається до глядачів;

– перед самим собою.

Стосовно телевізійної інформації початкові етичні принципи журналіста – достовірність кожного повідомлення, повнота представлених фактів і неупередженість позиції автора.


Висновок


Репортер – це складна і відповідальна професія. Від нього часом залежить, чи дізнаються телеглядачі правду такою, якою вона є. Та дуже часто журналіст бачить правду по-своєму, вважає свою позицію найвірнішою, намагається нав’язати її телеглядачам. Це неправильно, адже кількість ситуацій, де добро і зло, правда і неправда так чітко розмежовані і наявні, зовсім не велике. У разі міжнаціональних конфліктів репортеру не слід виказувати будь-які думки, краще обмежитися фактами. Проте в наших інформаційних програмах, на жаль, часом думок буває більше, ніж фактів: до думки репортера додає свою ведучий, а глядач вимушений шукати крупиці істини безпосередньо на екрані.

Усі слова репортера можуть призвести до певних наслідків, певної реакції людей. Тому обов’язковим для нього є міркування про те, що ти говориш у ефірі, адже кожна людина має свої погляди, не завжди співпадаючі з журналістськими.

Звичайно, важливим аспектом є етичні норми і моральні принципи журналіста і взагалі людини. Біблійна заповідь - не чини по відношенню до ближнього так, як ти не хотів би, щоб чинили з тобою, - залишається першою статтею в етичному кодексі журналіста.

На мій погляд, авторська позиція репортера повинна виявлятися не стільки в вираженні своєї точки зору, скільки, навпаки, в умовчанні її, показі події з усіх сторін. Його головне завдання: описати факт в усіх деталях та контекстах, щоб глядач міг зробити власні висновки. Отже, головне кредо репортера – максимальна об'єктивність, неупередженість і достовірність.


Бібліографія


Вакурова Н. В., Московкин Л. И. Типология жанров современной экранной продукции. Учебное пособие. Москва, 1997.

Вартанов А. С. Актуальные проблемы телевизионного творчества на телевизионных подмостках. Учебное пособие. Москва, Высшая школа, 2003.

Дэниис Э., Мэррилл Дж. Беседы о масс-медиа. М., 1997.

Ким М. Н. Технология создания журналистского произведения. Спб.: Изд-во В. А. Михайлова, 2001.

Князев А. Журналистика конфликта. Пособие (частичное изложение). Бишкек. 11-13 июня 2001.

Князев А. Основы тележурналистики и телерепортажа. Учебное пособие. Бишкек. КРСУ- 2001.

Кузнецов Т. В. Так работают журналисты ТВ. Учебное пособие. М.: Издательство Московского университета, 2004.

Кузнецов Т. В., Цвик В. Л., Юровский А. Я. Телевизионная журналистика (4- е издание). Издательство Московского Университета «Высшая школа», 2002.

Лазутина Г.В. Л 17 Профессиональная этика журналиста: Учебн. пособие по журналистике. — М.: Аспект Пресс, 1999. - 208 с. ISBN 5-7567-0245-8

Михайлин И.Л. Основы журналистики. Учебник. Х.: 2004

Муратов С. А. Нравственные принципы тележурналистики.

Полуева Л. А. Факт в публицистике. Автореф. канд. дис. М.,1988.

Саруханов В.А. Азбука телевидения. Учебное пособие для вузов. М.: Аспект Пресс, 2003.

Устинова 3.К. Моя профессия – репортер. СПб.: Изд-во С.-Петербургского университета, 2004.

Ценев В. Психология рекламы (Реклама, НЛП и 25-й кадр) М.: ООО «Бератор», 2003.

Цвик В.Л. Журналист с микрофоном. Учебное пособие. Москва. 2000.

Цвик В. Л. Телевизионная журналистика. История, теория, практика. Аспент Пресс. Москва 2004.

19. Шевченко В. Е. Режиссура як спосіб подання фактів у ЗМІ (на прикладі періодичних друкованих видань України) / Украина в евтоатлентическом контексте. Гражданское общество и средства массовой информации. Пиар- деятельность в СМИ. Луган. нац. пед. ун-т им. Т. Шевченка. Луганск. Знание, 2004. – с. 369-382.

20. Шостак М. И. Репортёр: Профессионализм и этика. (из серии Практическая Журналистика) М.: Изд. РИП-холдинг, 2001.

Размещено на

м

»

у

»

ю

»

ю

»

и

»

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: