“Навськая дочка”: до вияснення назви міфопоетичного образу західнополіського замовляння
Розглядати разом і зіставляти образи золотого князя та золотого ключа, що залишилися, дозволяє не лише існуюча між ними часткова зовнішня схожість на рівні епітетів. На нашу думку, вони стосуються характеристики одного й того ж персонажа – враза. Ідентифікувати із вразом першого з них дозволяє та обставина, що вони обидва згадуються у тексті в лінійній послідовності як три функціонально аналогічні апелятивні звернення, два перші з яких називають персонаж безпосередньо, третій – опосередковано.
Підставою до ототожнення другого описового образу і враза є текст замовляння зі Звенигородщини із фольклорного збірника відомого мовознавця та фольклориста Агатангела Кримського. Золотий ключ тут є ніби відмичкою враза, і разом з ним мислиться як органічно взаємопов’язані явища: Ішла мати Божа золотим мостом з Ісусом Христом, в золотому очіпку, в срібних ризах, золотою паличкою підпиралася, золотими ключами враз відмикати, враз вимовляти…[8].
Не менш вагомим аргументом на користь того, що у виразах золотий князь та золотий ключ слід вбачати враз, можна вважати ще одну його загальноукраїнську назву – золотник. Тотожність явищ, які означують ці два імені, не викликає сумнівів, адже існують замовляння, у межах яких вони згадуються разом як синоніми: Господи Боже, поможи, і Божая Мати / з святими ангелами, приступати, / враза з середини до пупа підганяти. / Від грудей, від серця, / від шлунка, від матки, / з боків, з крижів. / Виходь, золотничку,/ всякими разами, / всякими молитвами… [2, 106].
Як засвідчують публікації фольклорних матеріалів, оказіонально-обрядові тексти від золотника існували в багатьох регіонах України та в сусідній Білорусі [6, № 778-830]. Найбільш відомою назва золотник є у замовляннях з Центрального Полісся. Так, в одній із публікацій Віктора Мойсієнка, дослідника оказіонально-обрядового фольклору цього регіону, з п’ятнадцяти надрукованих текстів з позначкою “Від вразу” золотник згадується у дев’ятьох [10, 57-62; 67; 70; 71]. Чималу кількість подібних утилітарно-магічних утворень зафіксував дослідник народної медицини Андрій Шкарбан. Лише під час історико-етнографічної експедиції по Житомирщині у 1997 р. він виявив їх сім [4, 380]. Окрім північних областей, подібні уснопоетичні зразки ще у кінці XX – на початку XX ст. були записані Яковом Новицьким на Дніпропетровщині [11, 24] та Ромуелем Кайндлем – на Буковині. Другий учений у коментарях до тексту зазначав, що в Карпатах над Черемошем між людьми “золотником називають, здається, ріжнорідні жолудкові слабости” [1, 147].
На Західному Поліссі під цією назвою враз згадується вкрай рідко. Нам відомі лише два зразки замовлянь, які записані у населених пунктах за межами визначеного ареалу образу враза. Перший походить з Ковельщини (Старі Кошари В), другий, значно менший за розмірами, – з села Межисить Ратнівського р-ну Волинської обл.: Золотник-золотниче, / сам Господь тибе на своє місце кличе.
Появу назви золотник у всіх цих оказіонально-обрядових текстах, очевидно, слід пояснювати однією з основних суттєвих ознак відображуваного поняттям явища, яку можна умовно охарактеризувати як золотистість. З огляду на такі міркування, образи золотого князя та золотого ключа можна вважати співмірними і самодостатніми для характеристики центрального персонажа, яким у західнополіському замовлянні є враз. Отже, чотири апелятивні звернення у виокремленому тексті слід пов’язувати саме з цим фольклорним образом.
Таким чином, у західнополіському замовлянні для нас залишається нез’ясованим лише образ Навської дочки. На перший погляд, його можна логічно пов’язати із вразом, оскільки наступне опосередковане звертання й одночленне побажання мають до нього пряме відношення. Однак зробити це не дозволяє та обставина, що враз-золотий ключ – образ чоловічого роду, а Навськая дочка навпаки є виразно “жіночим” персонажем. Тому, вдаючись до пояснень, можна припускати, що у цьому тексті повинна була би існувати ще одна назва жіночого образу, яка функціонально подібна до враза. Оскільки як у тексті, так і доданих до нього коментарях вона відсутня, то основною нашою метою стає пошук усіх можливих її варіантів.
Одразу зазначимо, що Навськая дочка – це не спотворений і не надуманий, а дійсно автентичний фольклорний образ. Це підтверджують виявлені у цьому ж західнополіському ареалі подібні назви з аналогічною прикметниковою основою:Навська Трійця, Навський Великдень, Навський четвер. На відміну від попереднього персонажа вони стосуються вже не оказіонального, а календарно-обрядового фольклору.
Щоб глибше вникнути у символічний зміст фольклорних образів і зрозуміти семантику слів навськая, навський, звернемося до словотвірного та етимологічного аналізу. Так, згідно з першим, обидва прикметники можна вважати словоформами відсубстантивного походження, які утворилися від основи нав- за допомогою суфікса –ськ- і закінчень –а, -ий. Достовірність такої дериватологічної моделі підтверджують інші подібні прикметникові утворення української мови, як наприклад київська, чернігівський.
Значною мірою вияснена й етимологія цих двох слів. Найбільш повно вона викладена в одній із робіт луцької дослідниці Маргарити Жуйкової, котра вважає, що в основі слів навський, нав лежить корінь *nau-, який використовували індоєвропейці для номінації явищ, пов’язаних зі смертю та водою. На її думку, “слова з цим коренем практично вийшли з ужитку в українській та російській мовах, але залишилися у стійких зворотах та прислів’ях: Хто вмер, то в наві, а хто живий, то з нами; И из навей встают. Вважається, що первинно корінь *nau - передав ідею тілесних страждань. Зокрема, він представлений в українському слові нити, давньоруському nowis “тулуб”, литовському novyti “мучити, губити, пригнічувати”, латиському *nawities “мучитися”. Розвиток семантики йшов від номінації тілесних страждань до назв мертвого тіла, покійника, смерті: латиське nawe “смерть” готське naus “мрець”та nawis мертвий”. Сюди ж відносяться слова нав’є, навка, навський тощо” [5, 60].
Теза дослідниці про зв’язок слів навський, нав зі смертю і дотичними явищами знаходить своє підтвердження у записаних фольклорних матеріалах, які стосуються назв двох згадуваних календарних свят. У численних усних оповідях про ці фольклорні явища відображені традиційні народні вірування, що пов’язані з культом предків, якими поліщуки вважають померлих родичів. Так, одна тамтешня інформаторка розповідь, як можна побачити на власні очі мерців, пов’язувала з Навським Великоднем: “На Навський Вилукдень то того: наложе хамута із конє і сиде цілу ніч у вокні у тому хамутови. То те побачиш мирцє, того свого, котори з родени помер. Побачиш - прейде. А чи правда чи ниправда, но так колесь моя мати говорела, о” (Нобель Зрч Р). Інша оповідачка твердила, що Навською Трійцею у них називають тиждень після свята Трійці. Тоді поминали в церкві померлих, вішали для них на могилках рушники, вінки та клали печиво, цукерки, яйця (Містковичі Пнс Б). Подібну календарну назву Навський четвер зафіксував ще наприкінці XIX століття на Пінщині етнограф Дмитро Булгаковський. Так називали перший четвер після Паски, коли ходили на кладовище поминати померлих [13, 178].
Не менш важливою є іменникова основа описової конструкції образу Навськая дочка. Своїм символічним значенням вона відображає високий ступінь спорідненості та близькості персонажа із суміжним середовищем, явищем. У наведеному виразові ним є нав (нава), що означає потойбічний світ померлих.
З цього приводу цікавою для порівняння є подібна описова конструкція пупів братику, що стосується образу враза і також міститься в апелятивному зверненні одного із замовлянь цієї ж тематичної групи. Називати враз братиком пупа і в такий спосіб встановлювати з ним своєрідну родинну близькість дає право цілком реальна підстава: близька просторова фізіологія розміщення. Це демонструє виокремлений на початку статті західнополіський зразок, а також ось така кінцівка зовсім іншого замовляння: Згорнися, зкотися, / на золотім креслі коло пупа посадися [10, 82].
У такому ж контексті згадується слово дочка в інших текстах оказіонально-обрядового фольклору. Так, у деяких замовляннях від ночниць (плакс, крикс) із так званими мотивами обміну, який сприяє встановленню різного роду взаємовідношень та зв’язків з потойбічним світом, поруч з реально існуючим хворим на крикси “сином” згадується також донька, котра заміщає під час обрядового контакту іншого “батьківського” міфічного персонажа, наприклад: Ліса-праліса, у тебе дочка, в мене син, посватаймося, побратаймося, нехай твоя дочка дасть сонливиці, а мій син віддасть плаксивиці…[3, 159].
Отже, враховуючи усі наведені міркування, образ Навської дочки, перефразувавши, коротко можна пояснити таким чином: персонаж, який характеризує дуже близьке до нави, потойбічного світу померлих, місце в людському організмі. Пошуки можливих прототипів цього охарактеризованого образу виявилися немарними. Запис та вивчення багатьох регіональних українських, білоруських оказіонально-обрядових утворень допомогли виявити не одну, а декілька таких назв. До згаданого образу вони підходять за трьома показниками: передусім, усі жіночого роду, друге – підпадають під характеристику “дочка нави”, а також мають пряме відношення до іншого центрального персонажа тексту – враза. Виявлені назви побутують в різних регіонах України, але всі разом простежуються лише в замовляннях із Західного Полісся.
Дна, дниця з огляду на наявні матеріали є найбільш поширеним з-поміж трьох фольклорних образів. На Західному Поліссі від неї записано п’ять замовлянь. Одне з них зафіксував Віктор Мойсієнко, де дниця помилково названа десницею [10, № 64]. Ще один – шостий зразок міститься у збірці “Ви, зорі-зориці…” і, очевидно, походить з центральних областей України [2, 117].
Особливістю назви є те, що у переважній більшості текстів вона отримує додаткову характеристику, яка передана словом сестриця. Апелятивне звернення з такою назвою типу днице-сестрице в одному й тому ж замовлянні може варіюватися, повторюючись три або два рази. Наприклад: Днеце-сестреце! днеце-сестреце! / Чуго ж те спрутевилась? / Чи з тускє, чи з журбе, / чи з тяжкої праци? / Іде те на те місце, / де тибе пусадев батько і мати (Озерно Квл В). Однак значно частіше у тексті міститься лише одне таке звернення: Днице –сестрице /, прошу я тибе: / борони мене, / перестань ходити, / жовтую кість ломити, / червоную кров пити. / Іди на своє містечко, / на золотеє кріслечко (Підцир’я К-К В).
Назви матка, матіца зафіксовані в чотирьох текстах, два з яких є варіантами одного зразка, який походить із Західного Полісся (Невір Лбш В), два інші записані на Полтавщині. У перших двох матка іменується за аналогією до дниці сестрицею і вміщена в таке ж апелятивне звернення. У полтавських замовляннях цей персонаж, окрім звичайної, має ще й експресивну форму звертання матище, а також фігурує як в експлкіативній, так і в апелятивній частинах в межах одного тексту: Іду я золотим мостом із золотою патерицею; патерицею підпираюся, матки питаюся… Матка, матище! Стань собі на місці, на містищі, на дівоцькому кріслищі…[14, 83].
Золотниця - третій жіночий персонаж, до якого може стосуватися звернення Навськая дочка. Нами зафіксований єдиний текст замовляння з такою назвою образу. Подібних аналогів у переглянутій літературі ніде не виявлено. Більш відомий у замовляннях етимологічно схожий чоловічий персонаж золотник, який називається красним паничком, добрим чоловічком, Божим помочничком. Відповідно, золотниця у тексті отримує повноцінне жіноче ім’я Уляночка, з яким утворює апелятивну конструкцію звернення: Золотницу Уляночко! / Чого те спротевилась: / чи з очей, чи з праци? / Пиристань гуляти, / білої кості ломати, / чирвони крові смоктати. / Стань собі на мість, / на золоту кість. / Там тобі буде / наїдзеннє і напування, / легкоє спочивання. / Святая святице, / Божия помошниця, / станьте до помочі / раби Божій Ганні (Межисить Ртн В).
Усі три розглянуті найменування – дниця, матіца і золотниця – можуть бути тими безпосередніми назвами персонажів, до яких стосується звернення Навськая дочка. Однак незрозумілими залишаються два важливі моменти: по-перше, чим співвідносні такі відмінні за морфологічно-родовою ознакою дві описові конструкції Навськая дочка і золотий князь, що містяться в єдиному структурному блоці тексту, і по-друге, чому в позатекстових коментарях або в самому замовлянні поруч з образами Навської дочки одразу не згадується його безпосередня жіноча назва, як, скажімо, назва враза на початку твору.
На нашу думку, тут можливі два пояснення цього явища. Зміст першого, яке виглядає більш переконливим, полягає у тому, що всі назви, як чоловічого роду – враз, золотник, так і жіночого – дниця, матіца, золотниця, іменують один і той самий фізіологічний об’єкт чи явище. Звідси можна зробити висновок, що усі перераховані назви є синонімічними.
Таке пояснення підтверджують і текстові фольклорні дані. Показовими в цьому відношенні є два варіанти замовляння від підорви. У першому неповному записі тексту міститься звертання лише до матіци-сестриці, друга назва дна згадується вже в доданих інформаторкою коментарях: “Від дна то тре зводювати:” Матіца-сестриця, / стань собі на пори, / як ясний місяць на зори. / Стань собі на містичку, / в золотому крісличку, / де тибе Бог уродев, / хай тибе там Біг остановев”. І руками тра отводювати, ага” (Невір Лбш В). В іншому більш повному зразкові дниця в коментарях не згадується взагалі, однак у тексті поруч з матіцею тут міститься інша синонімічна назва враз: Матіца-сестриця, стань собі на порі, як ясний місяць угорі, як ясний місяць на зорі. Стань собі на містечко, в золоте кріселечко. Де тебе Господь уродив, там тобі місце встановив. Годі ходити, годі кров Ярини пити. Де ти вродився, там встановися. Прошу тебе, враже, щоб ти вгомонився [7, 14]. Два наведені оказіонально-обрядові тексти дають право ототожнювати принаймні три назви: враз, матіцу і дницю.
Цікавим у цьому відношенні є факт існування для усіх назв, окрім враза, функціонально аналогічних, але протилежних за родовою ознакою відповідників, що мають однакову кореневу основу. Українські фольклорні матеріали дозволяють виявити лише одну таку пару-золотник-золотниця. Встановити ж інші допомагає залучення даних сусіднього білоруського фольклору. Так, у північно-східній частині Білорусі фольклористами було записано кілька оказіонально-обрядових творів, у яких до двох західнополіських назв дна, матіца містяться їхні “чоловічі” регіональні відповідники- доннік, матачнік: Доннік, доннік, доннічок- залаты залатнічок, стань ля пупа-быць табе тута. Рабу Божыю (імя жанчыны) не крушы. Амін,амін [6, № 821]; Прашу я цябе, малю я цябе, маташніка, маціцу і нябесную царыцу, і ўсю сілу гасподнюю, і ўсю калясніцу нябесную! Залатэй доннік, сярэбраны доннік, прашу ж я цябе, выступі ты з бодрых ног… [6, № 812].
Якщо зіставити в структурному плані ці та інші тексти, у яких фігурують згадані персонажі, між ними можна виявити чимало спільних типологічних ознак. Так, скажімо, в кожному з них обов’язково мова ведеться про приблизно однакові описи місць, куди необхідно встановити зрушений орган (золоте крісло, пуд пуп та ін.), згадуються причини порухи, описуються шкідливі наслідки немочі, в композиції творів трапляються мотиви задобрення, обіцяного обдарування, а також містяться апеляції до божественних сил за допомогою чи благословенням.
Названі структурно-типологічні особливості поетики оказіонально-обрядових творів разом із явищем синонімії різних за родовою ознакою найменувань дають змогу прояснити ряд цікавих явищ. Так, скажімо, враз і золотник не можна вважати суто “чоловічим” за природою органом. Іноді в міфопоетичних текстах він може стосуватися й адресатів жіночої статі, що обумовлюється в короткій гетеросугестивній