Влада і право
Основна труднощь полягає в тому, що далеко не завжди підлягає застосуванню норма, гіпотеза якої охоплює фактичну ситуацію. Для усунення сумнівів необхідно проаналізувати обрану норму, установити дію закону, що містить цю норму, у часу, у просторі і по колу осіб.
Юридична кваліфікація полегшує роботу правозастосовувача по з'ясуванню кола підметів установленню фактів. З'ясовуються не будь-які факти, а лише ті, що передбачені в гіпотезі обраної норми. Типова помилка в цій ситуації - коли починають «підганяти» факти під гіпотезу обраної норми. У юридичній практиці з'ясовування додаткових обставин часто призводить до зміни юридичної кваліфікації.
Аналіз, тлумачення обраної норми права припускає звертання до офіційного тексту відповідного нормативного акта, ознайомлення з можливими доповненнями і змінами його початкової редакції, а також з офіційними роз'ясненнями смислу й змісту застосовуваної норми. Аналіз закону необхідний також для прийняття правильного юридичного рішення, що повинно відповідати вимогам диспозиції (санкції) застосовуваної норми.
3. Зміст рішення по юридичній справі визначається головним чином його фактичними обставинами. Водночас при винесенні рішення правозастосовувач керується вимогами диспозиції (санкції) застосовуваної норми[5] .
Винесення рішення по справі потрібно розглядати в двох аспектах.
По-перше, це розумова діяльність, що полягає в оцінці зібраних доказів і встановленні на їхній основі дійсної картини того, що сталося, в остаточній юридичній кваліфікації й у визначенні для сторін або винного юридичних наслідків - прав і обов'язків сторін, міри відповідальності винного.
По-друге, рішення в справі являє собою документ - акт застосування права, у якому закріплюється результат розумової діяльності з дозволу юридичної справи, офіційно фіксуються юридичні наслідки для конкретних осіб.
Правозастосувальне рішення грає особливу роль у механізмі правового регулювання. Юридичні норми і виникаючі на їхній основі суб'єктивні права і юридичні обов'язки забезпечені можливістю державного примусу, проте остання реалізується саме по індивідуальному правозастосувальному рішенню, оскільки ці рішення можуть бути виконані в примусовому порядку.
Можливість примусового виконання актів застосування права обумовлює їх особливості і подані до них вимоги обгрунтованості і законності.
Акт застосування права - це правовий акт компетентного органа або посадової особи, виданий на підставі юридичних фактів і норм права, що визначає права, обов'язки або міру юридичної відповідальності конкретних осіб,
Правозастосовчи акти мають ряд особливостей.
1. Вони видаються компетентними органами або посадовими особами. Як правило, це органи держави або їхні посадові особи. Звідси випливає державно-владний характер актів застосування права. Проте державно-владні повноваження нерідко здійснюються недержавними організаціями.
2. Правозастосовчи акти строго індивідуальні, тобто адресовані поіменно визначеним особам. Цим вони відрізняються від нормативних актів, що володіють загальним характером.
3. Акти застосування права спрямовані на реалізацію вимог юридичних норм, тому що конкретизують загальні вказівки норм права стосовно до визначених ситуацій і осіб, офіційно фіксують їхні суб'єктивні права, обов'язки або міру юридичної відповідальності, тобто виконують функції індивідуального регулювання.
4. Реалізація правозастосовчих актів забезпечена державним примусом. При цьому акт застосування права - документ, що є безпосередньою підставою для використання державних примусових мір. Так, здійсненням рішень по цивільних справах займаються судові виконавці[6] .
Акти застосування права різноманітні і можуть бути класифіковані по різноманітних основах.
По суб'єктах прийняття вони діляться на акти органів державної влади, органів державного керування, контрольно-наглядових органів, судових органів, органів місцевого самоврядування.
По засобу прийняття дані акти систематизуються на прийняті колегіально й одноосібно.
По характеру правового впливу акти застосування підрозділяються на регулятивні й охоронні. Регулятивні акти забезпечують реалізацію диспозицій регулятивних норм і владно підтверджують або визначають права й обов'язки сторін; охоронні - реалізацію санкцій охоронних норм, установлюючи міри юридичної відповідальності.
За значенням у правозастосовчому процесі вони можуть бути допоміжними (наприклад, визначення суду про призначення експертизи) і основними (рішення суду по цивільній справі, постанова комісії відділу соціального забезпечення про призначення пенсії і м. д.).
За формою акти застосування діляться на ті, що мають вид окремого документа (вирок суду, постанова про обрання міри пресечення обвинувачуваному), форму резолюції на інших матеріалах справи (затвердження прокурором обвинувачувального висновку, резолюція про передачу матеріалів перевірки в слідчі органи), а в найбільш простих випадках - усний вид (накладення штрафу за безквитковий проїзд у суспільному транспорті).
Акти застосування повинні відповідати вимогам обгрунтованості, законності і доцільності.
Вимога обгрунтованості відноситься до фактичної сторони юридичної справи, до логічних висновків про доказам, що підтверджують або спростовують висновки про факти. Саме ця вимога, як свідчить практика, порушується частіше усього (робляться помилкові виводи щодо фактичної сторони справи, наприклад, осуджується невинна особа).
Вимога законності охоплює юридичні аспекти діла і включає чотири моменти: 1) дотримання компетентним органом або посадовою особою, що розглядає справу, вимог підвідомчості, підсудності і т.д.; 2) суворе дотримання всіх процесуальних норм, що регулюють збір доказів, процедуру розгляду і т.д.; 3) правильну юридичну кваліфікацію і застосування саме тієї норми, що діє в даному випадку; 4) винесення рішення в справі в суворій відповідності з розпорядженнями диспозиції (санкції) застосовуваної норми.
Вимога доцільності вторична стосовно вимоги законності. Це означає наступне. Розпорядження диспозиції (санкції), як правило, допускає відому свободу правозастосовувача у виборі рішення. Але ця свобода обмежена вимогою доцільності, що виявляється по-різному в залежності від особливостей діла і виражається в дотриманні принципів справедливості, ефективності, урахування матеріального положення сторін, індивідуалізації відповідальності й ін. Наприклад, обираючи міру покарання в межах санкції карного закону, суд повинний враховувати тяжкість вчиненого, ступінь провини подсудимого, що отягчають і пом'якшують відповідальність обставин. Недоцільність рішення про міру відповідальності може виражатися в надмірно суворому або занадто м'якому покаранні. Такий вирок може бути відповідно змінений або скасований вищестоящою судовою інстанцією.
Правозастосовчи акти - документи юрисдикційного характеру мають чітку структуру і складаються з чотирьох частин.
Вступна частина містить найменування акта (вирок, рішення, постанова і т.д.), місце і дату прийняття, найменування органа або посадової особи, що приймає рішення, по якій справі.
У описовій частині описуються факти, що є предметом розгляду, фіксується, коли, де, ким, при яких обставинах і яких засобах здійснені дії.
Мотивувальна частина включає аналіз доказів, що підтверджують наявність або відсутність фактичних обставин, їхню юридичну кваліфікацію і її обгрунтування, указівка на офіційні роз'яснення застосовуваного закону і процесуальні норми, якими керувався правозастосовувач.
У резолютивній частині формулюється рішення по справі (про права й обов'язки сторін, про обрану міру юридичної відповідальності, про встановлення юридичного факту і т.д.).3. Влада і правоутворення. Вплив влади на формування права.
Правотворчость - одне з важливих напрямків роботи будь-якої держави. Це специфічна, потребуюча особливих, знань і умінь інтелектуальна діяльність, пов'язана зі створенням або зміною існуючих у державі правових норм. За результатами правотворчеської роботи - законам і іншим нормативним актам - судять про державу в цілому, ступеня його демократичності, цивілізованості, культурності. Людське суспільство завжди мало потребу в точних і досконалих правових рішеннях, у такій діяльності органів держави, у результаті якої створюються норми права, правила поведінки громадян і організацій. Подібних норм і правил дуже не вистачало радянському суспільству, проте ця недостача була викликана не недостатньою розробленістю теорії і практики правотворчеської діяльності, а іншими, далекими від науки причинами.
Підвищення якості правових рішень, зниження до (мінімуму числа неефективних нормативних актів - постійна задача законодавця. Саме цим пояснюється теоретичне і практичне значення вивчення проблем, пов'язаних із процесом створення норм права. «Споживачами» законів є люди, суспільство, і не можна допускати прийняття поспішних, непродуманих правових рішень, тому що будь-яка помилка законодавця спричиняє невиправдані матеріальні витрати, порушення інтересів громадян). Можна призвести чимале число фактів із вітчизняної історії, коли наша економіка, соціальна і духовна сфери страждали від непродуманих, науково не обгрунтованих і грубих правових рішень. Чого, наприклад, коштували визнання «тунеядцями» осіб, що займаються творчою або іншою індивідуальною діяльністю, або знаменитий Перелік № 1 категорій робітників, трудові суперечки яких вирішувалися вищестоящими організаціями, але ніяк не судом. Світова історія права теж не вільна від помилок законодавця. Достатньо призвести факт законодавчої заборони в США в період «великої депресії» виробництва і споживання спиртного, що викликало ріст контрабанди, мафії і злочинності в цілому[7] .
Може створитися враження, що знання основ правотворчості корисно тільки тим, хто його здійснює,- депутатам парламенту, членам уряду і т.д. Проте це не так, тому що створення правових норм - уділ державних органів будь-яких рівнів - від вищих до місцевих.
Здійснюючи владні повноваження, держава використовує різні прийоми і методи керівництва - оперативне керування, правосуддя, нагляд і контроль, але ці напрямки діяльності держави не породжують норм права, хоча і здійснюються на його основі.
Варто мати на увазі, що правотворчость не особлива функція держави, а правова форма, правова «оболонка» державної діяльності. Наприклад, парламент підтверджує державний бюджет. Розглядаючи його по суті, аналізуючи всі статті прибутків і витрат країни, він завершує процес прийняттям закону про державний бюджет.
Таким чином, «акт правотворчості» має два значення. Це діяльність компетентних органів держави по виданню норм права і результат даної діяльності, що виражається у виді юридичного документа, закону й ін.
Одна з найважливіших характеристик правотворчості полягає в тому, що це державна діяльність, тобто діяльність головним чином органів держави. Вони приймають, створюють норми права, обов'язкові для тих, кому вони адресовані. Але іноді право створюється за уповноваженням органів держави громадськими організаціями (у вітчизняній правовій системі), безпосередньо в результаті прямої правотворчості народу (на вече в середньовічному Новгороді) або суду (в англосаксонській правовій системі).
Смисл і значення правотворчості складаються в тому, щоб обрати такий варіант регулювання, юридичної регламентації, який би в найбільше повній мірі відповідав інтересам і цілям народу і законодавця, сприяв прогресу суспільства. При цьому потребувається урахування закономірностей розвитку суспільства, сприятливих об'єктивних і суб'єктивних умов для прийняття і застосування закону, а також вибір оптимальної правової форми державного рішення (закон, указ, постанова, білль, статут, регламент і ін.).
Держава веде свою законодавчу політику на основі вивчення потреб суспільства і пізнання тенденцій суспільного розвитку. Основним імпульсом до створення закону або іншого нормативно-правового акта служить суспільно значима проблема, гостра соціальна ситуація, невирішене питання, що має значення для великого числа людей, для держави в цілому. Мистецтво законодавця в тому і складається, щоб, по-перше, вчасно, а, по-друге, точно, адекватними правовими засобами відреагувати на суспільний «виклик», «зняти» гостроту ситуації. Історія права знає велике число як удалих нормативно-правових рішень (Французький цивільний кодекс 1804 р., що діяв майже два сторіччя), так і рішень помилкових, поспішних (у 1927 р. Туреччина запозичала Швейцарський цивільний кодекс, яким, зокрема, усувалося багатоженство. Мусульманське населення Туреччини було не готово до цього, що і викликало опір багатьох прошарків турецького суспільства).
Головна роль у визначенні часу прийняття, змісту і форми правового рішення повинна належати правовій науці. Саме наука володіє таким науково-пізнавальним інструментарієм, що дозволяє майже безпомилково виявляти проблеми суспільного розвитку і юридичні засоби їхній рішення. Звичайно, рівень розвитку тієї або іншої держави впливає на зміст прийнятих законів. Якщо для США актуальною є боротьба за безпеку на автострадах, а також за чисте навколишнє середовище, то в Росії в основі знаходяться захист прав людини, боротьба з мафією і злочинністю, питання федеративного устрою і т.д.
У теорії правотворчості визнано, що процес створення права не носить одномоментного характеру, а «розтягнутий» у часі. У зв'язку з цим виділяють, як правило, два етапи правотворчеського (законодавчого) процесу.
Перший - предпроектний етaп - полягає в тому, що в суспільстві виявляється потреба у врегулюванні нормами права соціальної проблеми. Виявлення такої потреби відбувається спонтанно, мають значення лише ступінь гостроти проблеми (питання), її общезначимість і актуальність. Оцінює потреба в правовому регулюванні як суспільство, що через свої інститути - лідерів, засоби масової інформації, науку - може вплинути на законодавця, так і самі правотворчеські органи, держава. Про те, що потреба в правовому регулюванні назріла, можна говорити, коли закон уявляється найбільше ефективним засобом, переважною формою регулювання в порівнянні з іншими соціальними засобами впливу (економічними, моральними й ін.)[8] .
Наприклад, демократичні реформи в Литовській республіці зажадали правового закріплення свободи слова і друку. У результаті 18 лютого 1990 р. з'явився Закон про пресу, ст. 1 який підтверджувала свободу вираження поглядів і усувала цензуру, а в ст. 4 закріплювалося право на одержання інформації від державних і громадських організацій. У даному випадку правова форма одержала пріоритет перед іншими видами соціального впливу в таких важливих питаннях, як політичні свободи.
Другий етап правотворчості називається проектним етапом, або етапом прийняття правотворчеського рішення. Особливість його полягає в тому, що, по-перше, ця робота здійснюється безпосередньо в самому законодавчому органі, а, по-друге, на даному етапі здійснюється власне «творчість права»: створюються, змінюються або скасовуються норми права, відбувається інтелектуальна робота над текстом законопроекту. Причому проектний етап може бути у свою чергу розбитий на декілька стадій, що послідовно переміняють одна другу.
Перша стадія: внесення в Правотворчеський орган проекту закону суб'єктом правотворческої ініціативи.
Частіше усього ініціатором прийняття того або іншого закону є уряд, що реалізує ту або іншу політику й гостріше інших почуває, у якому акті парламенту воно потребує для подальшої ефективної роботи. У силу сказаного часто законопроект виникає саме тому, що в ньому більше усього потребує виконавча влада.
У необхідності прийняття нового нормативного акта уряд нерідко переконують за допомогою груп тиску. Наприклад, професійні спілки можуть натискати на міністрів, членів парламенту, щоб домогтися видання або скасування закону або внести зміни в існуючий закон. Подібна діяльність називається лобізмом із тих пір, як перші захисники чиїх інтересів з'явилися в кулуарах (lobby) парламенту.
Депутат парламенту також має, право представити законопроект, що може стати законом. Проте на практику ця його можливість дуже обмежена, особливо якщо законопроект не передбачено програмою законотворчих робіт, як прийнято, наприклад, у Російський Державної Думі, або якщо законопроект не підтримує уряд або президент.
Друга стадія: розгляд проекту закону в комісіях і комітетах правотворчеського органа з метою проаналізувати його зміст з різних позицій і запропонувати більш доконані засоби правового впливу. Особлива роль у цьому процесі належить комісії з законодавства парламенту, за яким як звичайно залишається останнє слово перед винесенням проекту на обговорення на засіданні палати парламенту.
Третя стадія: обговорення законопроекту по палатах або на спільному засіданні палат законотворчого органа. Мета такого обговорення полягає у висловленні пропозицій, поправок і зауважень окремими депутатами і фракціями (об'єднаннями депутатів) парламенту. Ця стадія може мати два варіанти розвитку: а) прийняття законопроекту в першому читанні; б) повернення його на доробку з наступним проходженням процедури обговорення по комісіях і комітетам парламенту.
Четверта стадія: прийняття законопроекту правотворчеським органом у другому (остаточному) читанні[9] .
У чому виражається прийняття законопроекту? З процедурної точки зору, прийняття означає лише