Xreferat.com » Топики по английскому языку » Структура типових тематичних англійських назв груп і виконавців

Структура типових тематичних англійських назв груп і виконавців

в результаті процесу вторинного перейменування власних імен у загальні.

Поряд з денотативною функцією індивідуалізації, власним іменам властива прагматична функція, що виявляється в тім, що ідентифікуючі знаки, як і ті, що характеризують, використовуються в мові як засіб вираження емоційно-оцінних значень. “сам спосіб найменування по імені, або по імені та по батькові, або по прізвищу, - писав Д.Н. Шмельов, - певним чином відбиває й взаємостосунки осіб, і суспільне становище називаного” [26, с. 141].

Слово як одиниця мови являє собою єдність означаючого й означуваного, єдине матеріально-ідеальне утворення, що служить засобом матеріалізації й номінації відбитих у свідомості людини об'єктів дійсності.

Складність і багатогранність значеннєвого змісту слова визначають універсальний характер словесного знака і його поліфункціональність. У слові, зокрема, розрізняють функції: номінативну (найменування), сигніфікативну (узагальнення), комунікативну (спілкування), прагматичну - у тому числі й стилістичну (експресивного вираження й емоційного впливу) [25, с. 39].

Унікальною властивістю природної людської мови є його здатність дворазової репрезентації, дворазового (подвійного) означення об'єктів навколишньої дійсності (у мовній системі й мові). Саме ця властивість представляє основу його здатності формувати нескінченну безліч висловлень, інтерпретувати будь-яку діяльність людини, включаючи широку область емоційних переживань, раціональних оцінок і чуттєво-образних уявлень об'єктів реального світу. “Безсумнівно, - писав Л.В. Щерба, - при говорінні ми часто вживаємо форми, які ніколи не чули від даних слів, створюємо слова, не передбачені ніякими словниками, і, що головне.., сполучаємо слова, хоча й за певними законами їхнього сполучення, але найчастіше самим несподіваним образом ...” [27, с. 24]. Однак, якщо прийняти за вихідне, що в основі практично безмежних можливостей вживання слів у мові в їхній непрямій функції лежать явища, пов'язані з тенденцією розвитку мови й закладені в самій мові, стає можливим поставити завдання визначення основних закономірностей, основних способів і засобів формування різних типів оказіональних номінацій.

За функціональним принципом можливо розмежувати два основних види оказіональних номінацій: як джерело створення експресивно-образних стилістичних змістів і як джерело створення емоційно-оцінних стилістичних змістів.1 Для термінологічного розмежування цих явищ будуть використані терміни: у першому випадку - “вторинна оказіональна номінація” або “вторинне оказіональне перейменування”, у другому випадку - “оказіональна номінація” або “ускладнена оказіональна номінація”.

Вторинне оказіональне перейменування як джерело створення мовної образності - явище, відоме, практично, ще із часів давньогрецьких риторів. Уже в ті часи створення образності слова зв'язувалося з його метафоричним уживанням, заснованим на переносі значення.

У стилістичному плані вторинне оказіональне перейменування є джерелом створення образної експресії й лежить в основі формування ряду лексичних стилістичних прийомів, таких як метафора, метафоричний епітет, метонімія [15, с. 124].

У ході освоєння реального світу, спостерігаючи речі й факти, установлюючи в них загальне й роздільне, людина пізнає предмети і явища, формує поняття про класи предметів і їхніх властивостей, установлює між ними певні зв'язки й взаємозалежності. Кінцевою метою цього пізнавального процесу є одержання класифікації, яка б максимально відбивала розподіл і закономірні зв'язки істотних ознак у речах, явищах, процесах і т.д. і мала би максимальну прогностичну силу.

При цьому слово як основна номінативна одиниця являє собою засіб не вичерпного відбиття пізнаної дійсності, але приблизного, “побутового”, достатнього, щоб правильно орієнтуватися в реальному світі й успішно діяти в ньому [22, с. 230]. У результаті значення носить “розпливчастий ” характер (vagueness), що Ст. Ульман пояснює наступними факторами: узагальнююча природа слова, контекстуальні зрушення значень, відсутність ясних границь між речами, про які ми говоримо, недостатність проінформованості про них і т.п. [57, с. 138].

В основі вторинної оказіональної номінації словом у складі таких стилістичних прийомів як метонімія й онтономасія в принципі ті ж явища, що й при створенні метафоричної образності. Однак між цими двома процесами передбачаються деякі відмінності, які дозволяють говорити про різні типи вторинної оказіональної номінації.

Тут в основі перейменування лежить зміна денотативної співвіднесеності й поява співвіднесеності до референциальної. Однак загальна ознака, на основі якого будується оказіональне перейменування, визначається найчастіше, асоціативними змістами слова.

Під асоціаціями розуміється такий зв'язок уявлень, завдяки якому одне представлення, з'явившись у свідомості учасника комунікації, викликає інше - по подібності, суміжності або протилежності. Асоціативними змістами називають такі змісти, які, не маючи своєї власної роздільної звукової форми, користуються формою іншого змісту, що розуміється буквально [5, с. 4].

Асоціації можуть бути випадкові й постійні. Випадкові асоціації породжуються конкретним контекстом і разом з ним зникають. Постійні асоціації породжуються й закріплюються за словом у результаті його цілеспрямованого вживання в границях даного макроконтексту. Вони можуть бути також пов'язані з постійними екстралінгвістичними характеристиками об'єкта позначення.

Асоціації першого типу лежать в основі вторинної оказіональної номінації словом у складі стилістичного прийому онтономасії, що характеризується використанням власного імені в значенні загального й загального в значенні власного [7, с. 161-163].

В основі вторинної оказіональної номінації словом у складі стилістичного прийому метонімії лежать постійні асоціації, що виникли у зв'язку з екстралінгвістичними характеристиками об'єктів внемовної дійсності й певні типи, що відображують відносини між ними. Наприклад, відношення між частиною й цілим - синекдоха (“дах” і “будинок”), вмістом і вмістимим (“зал” і “люди” у залі), конкретним вираженням абстрактного поняття й самим абстрактним поняттям (“колиска” і “народження”) і т.п. (7, с. 141-142).


1.2. Вторинна номінація


Вторинна лексична номінація - це використання вже наявних у мові номінативних засобів у новій для них функції найменування. Вторинна номінація може мати як мовний, так і мовленнєвий характер. У першому випадку результати вторинної номінації з'являються як прийняті мовою й конвенціонально закріплені значення словесних знаків, у другому - як оказіональне вживання лексичних значень у невласній для них номінативної функції. При цьому в самих процесах вторинної номінації - мовній або мовленнєвій - немає істотної різниці. Однак у мові закріплюються, як правило, такі вторинні найменування, які являють собою найбільш закономірні для системи даної мови способи іменування й заповнюють відсутні в ньому номінативні засоби. Всі вторинні найменування формуються на базі того значення слова, чиє ім'я використовується в новій для нього функції найменування.

Характер номінативної цінності нових лексичних значень - їхня здатність позначати “шматочки” дійсності - тісно зв'язаний зі значенням опорного найменування, що знаходить вираження в несамостійній номінативній функції таких непрямо-похідних значень слів і проявляється в синтагматичній обумовленості їхнього вибору й комбінації в ході обумовленості їхнього вибору й комбінації в ході побудови пропозиції2 [6, с. 373].

Номінативна діяльність, пов'язана із практичним оволодінням, пізнанням і відбиттям об'єктивного для людини й суб'єктивного його світу, не вичерпується ні простим відтворенням уже готових найменувань, ні створенням зовсім нових, первісних імен. Словесні знаки, будучи засобом зберігання “знятої” у них внемовної інформації, тобто відомостей, знань, даних про світ [29, с. 17], одночасно служать і засобом язикового мислення. Тому й значення слів постійно утягуються в круговорот розвитку самих понять, матеріалізованих у словесній оболонці. Саме відносно іменування, що пов’язують концептуальний зміст, для якого характерна безперервність у силу саморуху й саморозвитку понятійних форм відбиття дійсності, і дискретні звукоряди, що одержують функцію імені, - у самому цьому відношенні закладена можливість переосмислення й формування вторинних знакових функцій слів.

Здатність свідомості відбивати в процесі мислення пізнавані сторони дійсності, розглядаючи їх в усіх нових зв'язках і відносинах і відкриваючи всі нові властивості світу, стримується в мові необхідністю використовувати в цих процесах обмежений обсяг засобів вираження й підкоряється репродуктивному характеру язикової техніки в силу конвенціональної природи мови як історично сформованого засобу зберігання й передачі інформації [9, с. 168].

Додання готових язикових значень до нових образів - це і є реальні процеси функціонування мови, у яких відбувається припасування й пристосування значень слів і синтаксичних конструкцій до того, що позначається в даному висловленні, а тим самим завжди існує можливість переосмислення значень. Кожний мовний акт - це одночасно й акт номінації. Мова не була б “дійсною свідомістю”, якби її будівельний матеріал - слова й синтаксичні моделі - не здатні були б виражати знову пізнаване у світі й у людині.

У властивості актуалізувати в складі висловлення понятійний зміст й укладене одне з істотних властивостей словесних знаків. Значення слова як одиниці лексикона, як засобу зберігання інформації - це свого роду “внутрішня сторона” знака, як писав у свій час А.І. Смірницький [21], що звернена до язикового коду й одночасно - до дійсності й співвідноситься з пізнавально-відбивною діяльністю людської свідомості. У значенні слова концептуальний зміст, тобто зміст як спосіб даності денотата, перетворено в поняттєво-язиковій формі відбиття, що орієнтована на властивості позначуваного й містить відомості, що як би вказують шлях до нього й до його зв'язків і відносин. Структурний же компонент значення забезпечує дотримання правил, що співвідносяться із пристроєм язикового коду. Як тільки слово, вибране мовцем відповідно до його комунікативного наміру, досягає мети - представляє позначуване, воно стає знаком понятійної форми відбиття елемента або фрагмента дійсності. У складі висловлення у слова як би збуджується його предметна або понятійна співвіднесеність, що й створює сприятливий ґрунт для переосмислення значення слова.

Збагачення знання про світ зручно й природно фіксувати за допомогою вже відомих образів, закріплених у лексичних значеннях. Чим більше в існуючому значенні слова втримується інформації, що збігає із властивостями пізнаваного об'єкта, тим вище ймовірність обрання даного слова для позначення іменованого об'єкта. У цьому й полягає усвідомленість мотиву вибору вже готового найменування для вираження “невласного” для нього позначуваного [20].

У процесах реального функціонування мови його номінативні засоби, відбиваючи елементи структури позначуваного в пропозиції події, пристосовуються до виконання певного комунікативного завдання, що вдихає нові змісти в значення слів, сприяючи їхньому переосмисленню. Вторинна номінація - це семіологічний процес, безпосередньо домінуєма комунікативною сферою мови. Тому процеси вторинної номінації нерозривно пов'язані з комунікативно-функціональними умовами формування найменувань. Комунікативно-функціональний аспект розгляду вторинних найменувань сприяє виявленню причинно-наслідкового зв'язку між їхніми комунікативними ролями й характером номінативної цінності значень, що сформувалися.

Однак мотивом вибору слова як найменування фрагмента позначуваної події служать все-таки історично сформовані й закріплені за даними словами їхні лексичні значення, які є свого роду типовими поняттєво-язиковими образами “шматочків дійсності”. Такий абстрактний характер лексичного значення відкриває можливість для його деталізації щодо тих або інших “подробиць”, позначуваних у даному висловленні й утягаючих значення в асоціативні зв'язки по подібності й суміжності, створюючи умови для переосмислення в підходящих комунікативних умовах [3].

Звертання до мовнорозумової здатності мовців, але не як у психологічних напрямках, що виходять із мовної діяльності індивідуума, або в логічних теоріях змісту, що зневажають соціальний характер мови і його конвенціональну сутність, а звертання до “активної граматики” язикового колективу (про яку писав у свій час ще Л.В. Щерба) припускає й відповідний методологічний результат при дослідженні природи вторинної номінації - від заданого, підлягаючому вираженню змісту - до язикових форм його втілення, від концептуальної, поняттєво-відбивної дійсності свідомості - до формування номінативних засобів мови як знаряддя спілкування. Такий підхід викликає необхідність погодити аналіз відносин іменування не тільки з номінативно-класифікуючим ракурсом розгляду результатів вторинної номінації, але й з їхнім комунікативним призначенням - зі здатністю імен виконувати функцію заміщення (виділення) або характеристики, з їхньою придатністю до референтного або нереферентного вживання [28, с. 113-138].

Формування змісту вторинних найменувань протікає в процесі переосмислення “попереднього” значення слів. Для вільних, номінативно-похідних лексичних значень характерне переосмислення на основі метонімії, а для невільних - фразеологічно зв'язаних або синтаксично обумовлених - на основі метафори3 [2, с. 189-192].

Для сфери дії індикативної функції більш характерне використання метонімії як способу розвитку значеннєвого змісту на основі суміжності ознак того, що вже позначено в попереднім значенні слова й нового позначуваного. Це створює підставу для “ плавного” переходу одного змісту в іншій і об'єктивну ясність метонімічного переосмислення. Метафора - це твердження про властивості об'єкта на основі деякої подоби із уже позначеним у переосмисленому значенні слова. Тут завжди можливий гіпотетичний домисел і превалює суб'єктивний початок у погляді на дійсне. Тому метафора так широко експлуатується у кваліфікативно-оцінної діяльності свідомості. Техніка метафори - основний прийом непрямої номінації. Ця закономірність обумовлена тим, що при формуванні непрямих найменувань у переосмисленому значенні актуалізуються ті ознаки, які істотні щодо змісту й денотації опорного найменування, що створює умови для предикації об'єктам нових, невласних для них ознак, а тим самим - для стрибкоподібного розвитку нового змісту за рахунок інтерференції вже позначених у попереднім значенні властивостей об'єкта й зрощення з ними ознак, атрибутіруемі знову позначуваним “з боку” опорного найменування [11, с. 49-50].

У способах формування мовних і мовленнєвих метафор немає принципового розходження, ці два види відрізняються друг від друга: язикову метафору можна не тільки виявити, але і якоюсь мірою “запрограмувати”, а мовна метафора легко виявляє себе.

В основі мовної метафори лежать об’єктивовані асоціативні зв'язки, відбивані в конотативних ознаках, що несе відомості або про побутово-практичний досвід даного язикового колективу, або про його культурно-історичне знання ( напр, море – безмірний водний простір, тому безмірна кількість може бути названо морем).

Мотивом для метафоричного переносу можуть служити відпрацьовані в мові логіко-синтаксичні схеми структурування класів подій або соположення в структурі світу речових об'єктів - їхні предметно-логічні зв'язки, що відбивають мовний досвід мовців.

Основна відмінність язикової метафори від мовної полягає в тому, що перша створюється на основі конотацій, що супроводжують слово в його “звичайному” уживанні і як би закріплених за значеннєвим потенціалом даного слова язиковим узусом, що вбирає в себе те, що становить мовний досвід, що залишається за рамками системи лексичних значень, утвореної їхніми тотожностями й розходженнями й правилами регулярної сполучуваності. Язикова метафора тому так легко стирається й втрачає живу образність, що вона “звичайна”, а її мотивування прозоре, добре знайома й без особливих на те зусиль запам'ятовується, внаслідок фонового знання мовців. Мовний характер метафори проявляється в закріпленості й відтворюваності переосмисленого значення язикової форми в мовному ланцюзі [45].

Мовна метафора виходить із конкретного контексту й завжди пов'язана з ним. Вона народжується й існує в ньому, розпадаючись разом з ним, оскільки конотативні ознаки, що служать мотивом для переосмислення словесного значення, фокусуються тільки в рамках даного лексичного набору (у межах пропозиції). Такі конотації відбивають звичайно індивідуальне, а не колективне бачення миру, тому вони суб'єктивні й випадкові щодо загального знання. Але й мовна метафора не цілком довільна. Здатність слова відобразити новий зміст закладена в його семантичному наповненні: чим “природніше” погодиться мотив переосмислення зі значеннєвим змістом слова, тим прозоріше метафора й тим яскравіше її ефект [31, с. 25].

Аристотель відзначає моводіяльний характер метафори “створювати гарні метафори значить помічати подібність”4 [1] (176) і по суті справи вчить, як робити метафори. Метафора, по Аристотелю, подібна до загадки, сутність якої полягає в тому, щоб “говорячи про дійсне, з'єднати з ним неможливе. За допомогою сполучення звичайних слів цього зробити не можна, а за допомогою метафор можливо” (175). Призначення метафори - так змінювати значення слів, щоб говорити не звичайним способом про дійсне, з'єднуючи з ним неможливе й зберігаючи в той же час ясність.

Таким чином, саме поняття метафори у Аристотеля - це спосіб перенесення - метафоризація й результат цього процесу. Оскільки метафора - засіб впливу й свого роду “обман” (назви “не значать те, що в них говориться”), деякий спосіб “говорити про нове”, створюючи протилежність і рівність на рівні понять, а не твердження про “дійсні обставини”.

Метафора й метонімія - це універсальні у своїй понятійній основі способи переосмислення. Розходження між ними зводиться до того, що метафора як прийом - це предикація нової властивості, отриманої на основі аналогії, і вибір найменування на основі такої подоби, а метонімія - це витяг якої-небудь властивості із уже омовленнєвого відбиття дійсності в силу його суміжності із властивістю нового позначуваного й вибір йому найменування, що відбиває у своїй семантиці цю суміжність. Мова віддає перевагу метонімії в індикативній сфері, оскільки вона виходить із того, що справді має місце, а метафора широко використовується у сфері дії експресивної функції мови [19, с. 114-116]. Суть метонімії полягає у фіксації близькості явищ по їх суміжності або зв'язку цілого і частині. Це настільки плавні кроки свідомості, що порівняно з метафорою вони як би менш помітні.

З погляду семіотики і когнітивної психології метафора та метонімія – це різні моделі (схеми, способи, шаблони), по яким свідомість людини, грунтуючись на початковому утриманні знаку, формує нове уявлення (утримуючи його, іноді тимчасово, в колишній формальній оболонці).

Людина порівняла два предмети, побачила між ними схожість і розповсюдила назву першого предмету також і на другий. Таковий механізм метафори (перенесення по схожості), де б він не відбувався, - в звичайній мові, стародавньому міфі або під пером поета. Метафоричність – явище не тільки широко поширене, але і живе, продуктивне. Так, відносно недавно у слів із значенням ‘легені (органи дихання)’ з'явилося значення ‘масиви зелених насаджень; парки, сквери’, ср. рос. Легкі міста.

Метафоричні значення - номінативно-похідні або непрямо-номінативні - пристосовані до виконання характеризуючої функції. І тільки при відповідній актуалізації або придбанні в процесі семантичного розвитку предметної орієнтації такі значення здатні до ідентифікації того, про що йде мова. Метонімічно утворені найменування по самому своєму характеру формування - на основі суміжності в самих позначуваних - орієнтовані на функцію виділення того, про що повідомляється.


1.3. Словотвір і його роль в розвитку нових номінацій.


Словотвір по своїм головним функціям пов'язаний з виникненням і використанням назв. Словотвір і є та ланка в язиковій системі, що “відповідальна” за формування позначень елементів зовнішнього й внутрішнього досвіду людини. Відповідно головним цілям словотвору, згідно його призначенню ми й визначаємо словотвір як систему засобів, одиниць, зв'язків і т.д., що служить процесам номінації й ними обумовлену. У багатьох розвинених мовах саме ця система здійснює завдання наречення світу в рамках такої одиниці, як слово.

Оскільки при створенні нових найменувань відбувається використання різнорівневих засобів, система словотвору виконує стосовно них своєрідну організуючу роль: різнорідні формальні засоби поєднуються в досить складне ціле, створюючи разом упорядковану сукупність тісно між собою зв'язаних словотворчих моделей, взаємодоповнюючих і підтримуючих один одного. Усередині системи словотвору встановлюється завдяки цьому відомий розподіл сфер дії окремих способів словотвору. Питома вага кожного з таких способів визначається сукупним впливом безлічі різних факторів, немаловажну роль серед яких грає не тільки тип мови й особливості її структури, але й ономасіологічні (понятійні) категорії, що групують навколо себе різні словотворчі моделі. Для вираження цих категорій у системі словотвору складаються й свої власні дериваційні засоби: префіксація, суфіксація, різні типи словоскладання й т.п. Служачи завданню формування одиниць номінації, словотвір як особлива підсистема мови має у своєму розпорядженні відому сукупність матеріальних засобів моделювання цих одиниць, а також набір словотворчих значень, які можуть бути виражені за допомогою даних засобів. Границі конкретної словотворчої системи обумовлюються, отже, тим, яке коло значень і ономасіологічних категорій і за допомогою яких саме матеріальних засобів може бути при потребі реалізований на рівні похідного слова. Тому словотвір можна визначити як область моделювання особливих одиниць номінації - похідних.

Формування словотворчої моделі можна нерідко уявити собі саме як послідовний процес трансформації пропозиції певного типу в однослівне найменування. Зняття предикативного зв'язку вихідної пропозиції заповнює “внутрішнім синтаксисом” деривата, що, саме через її буквальну невиразність, стає гнучким засобом передачі більше різноманітних типів зв'язків і відносин.

Словотвір пов'язаний з непредикативними знаками по своїм кінцевим підсумкам (утворенню номінативних знаків), і це пояснює, чому він так сильно тяжіє до лексичної ономасіології. З іншого боку, по характеру свого протікання й по своїм джерелам словотвір у багатьох відносинах виявляється пов'язаним із предикативними одиницями мови, із пропозицією, з висловленням, взагалі із синтаксисом.

Вказівки на пряму залежність багатьох типів складних слів від синтаксичних конструкцій уже втримувалися в класичних роботах з індоєвропеїстики й германістики [53]. У теорії граматики, що породжує, ці концепції знайшли нову форму, але головна ідея - утворення складного слова на основі синтаксичного цілого - збереглися. У якості “номіналізації” стали розглядати не тільки складні слова, викликані до життя трансформацією певних типів пропозицій [8; 45], але й інші типи похідних [58; 47; 35]. У представників генеративної граматики все частіш можна знайти думки про те, що пояснення поверхневої структури складних і довільних одиниць варто шукати у висловленні; порівн. англ. a chimney-sweeper ‘сажотрус’ і висловлення He sweeps chimneys ‘він чистить труби’ або пропозиція The man refused to chair the session ‘людина відмовилася головувати на сесії’ з номіналізацією типу The man’s refusal to chair the session ‘відмова людини головувати на сесії’ і т.п. “Зміст номінації є завжди конденсацією значення висловлення”, - затверджує Я. Кухарж, підкреслюючи далі, що саме таке розуміння “лежить у самій основі ономасіологічних категорій” [16, с. 125]. Похідне як би завершує ланцюг (синтаксичних) трансформацій, виступаючи як кінцева ланка в цьому ланцюзі, наділене формою слова (he keeps a house – a house-keeper).

Акт номінації словотворчого характеру обов'язково припускає використання певної формальної операції або формального засобу, вибір якого підлеглий значеннєвому завданню цього акту й щодо цього цілком закономірний [13, с. 50-51].


У багатьох мовах світу похідні утворюють істотну частину їхнього словникового складу, причому частину найбільш мінливу, гнучку, рухливу, що безупинно поповнюється й розвивається, а тому найменш піддається строгої фіксації. Легко виникаючи в живій мові в міру необхідності, нові похідні найбільше безпосередньо відбивають всі зміни в пристрої й рівні розвитку суспільства, всі перетворення в його діяльності. Похідне - це “виведена” одиниця мови й там, де вона створена в повній відповідності зі словотворчим правилом. Окрема фіксація похідного виправдана тільки появою у нього непередбачених властивостей як у плані семантики, так і в плані форми [61, с. 72].

Похідним словом варто вважати те, пояснення якого дається через інше, однокоріне з ним утворення [10, с. 8].

Типи мотивації в ономасіологічних структурах похідних можуть бути досить різними: носик чайника нагадує ніс людини за формою (по ознаці ‘розташований спереду'). При народженні нового позначення, отже, саме встановлення зв'язку між позначуваним предметом дійсності й тим предметом, по подібності з яким воно називається, може приймати різні форми. Поряд із прямою номінацією одного слова іншим (стіл – маленький стіл - столик) широко використовуються всі види асоціативних зв'язків: за формою, по кольору, по смаку, по призначенню, по матеріалу й т.п. Поряд із прямою мотивацією широко використовуються також і непряма, що припускає елементи метафори, переносу, інших семантичних переосмислень.

Існування словотворчих моделей означає з погляду номінації не тільки вибір певних ознак як основу найменування (так, імена діючої особи можуть називатися по характеру його дії, і по предмету, на який спрямоване ця дія, порівн. worker, writer і jeweler, geographer), але й закріплення особливого відношення між іменованим і джерелом його найменування.

Знання словотворчих моделей дозволяє вирішити це завдання у тому відношенні, що воно дозволяє встановити шляхи номінацій похідними словами: джерело номінації, спосіб його співвіднесення з дійсністю, можливий ракурс використання вихідного значення, звичайні типи семантичних асоціацій між наявною назвою й тим, що підлягає позначенню й т.п.

Індивідуальне лексичне значення похідного - це сплав лексичного значення мотивуючих одиниць і словотворчого значення, переданого афіксом або іншими засобами і яке являє собою формально виражене значення семантичних розрядів і категорій - категорій ономасіологічного порядку.

Якщо граматичні значення в структурі похідного зв'язані головним чином з його приналежністю до тої або іншої частини мови й тому є загальнокатегоріальними, словотворчі значення пов'язані з більш конкретною реалізацією кожної частини мови у вигляді підлеглих її загалькатегоріальних значень субкатегорій. Так, категорія предметності може реалізуватися у вигляді субкатегорій особи - не-особи, виробника дії - адресата дії - знаряддя дії й т.д. і т.п.

Нове найменування - це насамперед нова лексема. І якщо лексичне значення похідного (як і його структура) виникає тільки в ході словотворчого акту, специфіка похідного як зовсім неповторної одиниці язикової системи може бути усвідомлена тільки при звертанні до того процесу або того акту, у результаті якого вона народжується, формується й складається.

Похідні - область регулярного моделювання словотворчих значень у ході словотворчих актів.

До виникнення нових значень у мові має відношення не тільки словотвір і не тільки безпосередньо словотворчий акт, і це дуже істотно. У той час як поява кожного нового похідного знаменує фіксацію нового значення, поява нового значення в мові аж ніяк не обов'язково свідчить про те, що воно пов'язане з актом словотвору. Тому варто розрізняти семантичні зсуви й семантичні перетворення в наявних готових одиницях і семантичні зсуви при словотворі. Регулярними й передбачуваним можуть бути й ті, і інші; однак другі можуть мати місце тільки при використанні певного формального засобу - додатку афікса, редуплікації, чергування й т.п. Перші пов'язані з вивченням причин і закономірностей розвитку полісемії, другі - безпосередньо з аналізом області словотвору й, отже, з аналізом відносин словотворчої похідності й шляхів їхнього виникнення.

Похідна - одиниця, що відбиває в особливій формі завершений словотворчий процес і яка як результат даного процесу проявляє залежність і від джерела її породження, і від специфіки протікання самого цього процесу.

Нове похідне, породжене в акті словотвору й апробоване потім суспільством, як і всяке нове слово, виступає як результат узагальнено-розумової діяльності людини, продукт осмислення особливостей називаного предмета, результат виділення однієї ознаки з багатьох і, отже, результат абстракції. У закріпленні однієї ознаки номінацією предмета відбивається важлива сторона класифікаційно-пізнавальної діяльності людини.

Словотворчі моделі, побудовані при участі афіксів, відрізняються звичайно за своїм значенням від тих, які з'являються в ході словоскладання або абревіації.

Афіксація менш зв'язана зі згортанням і семантичною компресією висловлень, чим словоскладання; словоскладання проявляє залежність від того, наскільки велик або, навпаки, незначний ступінь відхилення композита від його мотивуючої синтаксичної конструкції. Граничним випадком цього роду є, очевидно, деякі типи складноскорочених слів. Але ступінь розбіжності між виробляючими й похідними одиницями аж ніяк не байдужна для семантичної виразності слова і його значеннєвої прозорості. Префіксація не так змінює семантику вихідного слова, як суфіксація, а, отже, і ономасіологічні наслідки обраної формальної операції повинні виявитися нетотожними.

При афіксації відбувається або включення вихідного знака в клас

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: