"Історія Русів” – виразник політичних поглядів автономістів
Словами хана підкреслюється, що вибір московської орієнтації не забезпечує Україні головного — захисту від вторгнень інших сусідів. Навпаки, пророкується, що вона стане ареною безперервних воєн, в яких Україну чекають великі втрати, у тому числі навіть власного імені та історичної пам’яті. Таке "пророцтво" опиралось на події сторіччя по укладенні Переяславського договору і добре відомі авторові з козацьких літописів.
Для того щоб зняти проблему суперечності між реаліями історії та героїчним образом Б. Хмельницького, який змальовується визначним державним діячем і стратегом, автор "Історії Русів" вкладає в уста гетьмана слова виправдання перед ханом та нащадками:"... коли народ Руський нинішньою протекцією своєю вибрав собі зло, то, звичайно, поміж злом, що його оточує, вибрав менше; коли він є нещасливий, то, повір, нещасливий своїм сусідством, яке без жодних причин завше його тривожило і ображало, а тепер за нього дбає і мордується такою жалістю, якою, буває, аспидова над людською головою. Відомо ж бо з Історій, що народ сей з найдавніших давен був у землі своїй самостійним і самодержавним під управлінням власних Князів своїх, вельми славних великими своїми діяннями і війнами. Але перше нашестя і спустошення Татарське з Ханом своїм Батиєм завело його в протекцію Литовську, а опісля — і до злуки з Польщею. Тую злуку зруйнували самі Поляки нечуваним і тиранським своїм правлінням, а свободу і вільність народну поновило правосуддя Боже, продвигнувши народ до неймовірної хоробрості і мужності; і він, ставши у первісній своїй точці самовладдя, міг жити без допомоги чужої. Але, видно, провидіння Боже, яке влаштовує справи людські завше на краще, вибрало злуку його з народом єдиновірним та єдиноплемінним за доброю та взаємною згодою невимушеною, котрі руйнувати я вважаю за гріх смертельний і з тим жити і вмерти хочу" [110, с. 184].
З усіх аргументів, що наводяться на користь союзу козацької України та Московського царства головним є релігійний. Однак і він, як показано вище, не витримує критики, так як і всі інші — геополітичного становища, необхідності захисту, ліквідації магнатсько-шляхетського визиску широких мас населення. Всі вони блискуче розвінчані самим же автором, який, для власної безпеки, вкладає контраргументи в уста різних персонажів своєї книжки.
Серед аргументів проти московської орієнтації важливе місце займають також і питання балансу політичних сил в тогочасній Європі. Так "Історія Русів" відзначає: "Поєднання Малоросії з Царством Московським занепокоїло всі майже двори Європейські. Система про рівновагу Держав починала уже тоді розвиватись. Царство Московське, хоча само по собі і не мало ще у сусідів важливого значення, яко зруйноване і принижене недавніми жахами самозванців і міжусобиць, одначе заздрість сусідів, які знали простору розлогість Малоросії та її велелюдство з таким хоробрим і мужнім воїнством, не залишалась без своїх дій. І скільки Польща не набридала сусіднім державам тривогами своїми і несталим правлінням, але всі бажали краще мати справу з сею республікою, приреченою на повсякчасні видозміни, аніж бачити в Росії державу абсолютну, раптово піднесену до рівня Царств могутніх і страшних, без всіляких при тому втрат і збитків, і немовби з небес таким безцінним даром збагачену" [110, с. 169].
Таким чином, на думку автора "Історії Русів" союз України і Московського царства був надзвичайно вигідним останньому і вводив його в коло найбільших потуг тогочасної Європи. При цьому він постійно наголошує, що боротьба українців за власну свободу завжди мала виключно оборонний характер і була спрямована на відновлення історичної справедливості. Існування незалежної української держави, на його думку, не загрожувало інтересам інших народів і не могло порушити міжнародну систему політичної рівноваги, оскільки й раніше у взаєминах зі своїми сусідами Україна завжди керувалася правовими нормами. Його оцінка наслідків Переяславського договору та подальшого поглинання України Росією для подальшої долі Європи і навіть система аргументів у цілому збігаються з тими, що їх використовує ідеолог мазепинського руху П. Орлик у боротьбі за міжнародне визнання України. Хоча офіційно Мазепу і мазепинство автором "Історії Русів" засуджується цілком в дусі офіційної імперської ідеології.
Події часів гетьманства І. Мазепи займають за об’ємом друге місце в "Історії Русів". Формально залишаючись в рамках офіційної ідеології і засуджуючи зраду І. Мазепи, автор приводить текст його виступу перед військом "Ми стоїмо тепер, Братіє, між двома проваллями..." в якому не лише блискуче виправдовуються дії гетьмана, але й знову ставиться питання про зовнішньо-політичні орієнтації України. Правда тепер альтернатив лише дві — московська і шведська.
Промова І. Мазепи своїм вістрям направлена не просто проти Москви, а проти її деспотичної системи правління. І хоч автор "Історії Русів" і підкреслює, що козаки у своїй масі залишились вірними цареві, але їх вибір він виправдовує лише вірністю монарху православному та неможливість виступу проти нього на боці лютеранина — короля Швеції. Релігійний мотив знов стає провідним при виборі народом свого майбутнього. При цьому зазначається, що він був вміло використаний росіянами, що розпускали різноманітні чутки про відступництво І. Мазепи і його таємне католицтво.
У той же час, всупереч своїй "офіційній" позиції, "Історія Русів" ідеалізує перебування шведів в Україні, постійно підкреслюючи, що вони поводились чемно і цивілізовано щодо місцевого населення. Це різко контрастує з описанням звірств військ під командуванням О. Меншикова. Дії російських військ нагадують поведінку диких варварів у захопленій ворожій країні і характерні для деспотичних режимів. А тиранія, на його думку, не може бути стабільною формою правління. Як підкреслює В. Шевчук. "Автор "Історії Русів" є ворогом тиранії, він вважав, що будь-яке насильницьке чи тиранське правління ніколи не буває міцне і довготривале, а обов’язково впаде як таке, що неуміцнене згодою та взаємними інтересами, коли ж на скинення тиранії буде підняте народне обурення, то воно має вважатися за справедливе" [317, с. 21].
"Історія Русів" у цілому пропагує ідею демократичної, але сильної унітарної козацької держави. Автор твору проводить думку про те, що саме внутрішні соціальні та релігійні суперечності, розкол нації та відсутність національного солідаризму є головним джерелом всіх негараздів українського народу. Найстрашнішою добою в історії України він вважає часи Руїни, коли, закликаючи на допомогу іноземні сили, козацькі ватажки з більшим завзяттям воювали один з одним ніж боронили Вітчизну. "Різкий протест з приводу втручання у внутрішні справи України з боку сусідніх держав і одночасно гостре засудження внутрішньої сваволі та порушення закону — такі основні компоненти моралізаторського у своїй основі підходу автора до зображення Руїни, що робить його таким актуальним для всіх без винятку наступних поколінь українських патріотів" [130, с. 75-76].
Головним негативним наслідком Руїни автор "Історії Русів" вважає розкол козацької держави по Дніпру. Винуватцями цього є не лише поляки і московити, що домовлялись за козацькими спинами, але й амбіції козацької старшини, прагнення багатьох з них задовольнити своє честолюбство за рахунок долі народу. Сам же автор вважає, що українські землі повинні бути об’єднані під єдиною владою гетьмана. При цьому він вважає за необхідне підкреслити, що в склад козацької держави повинні входити не лише землі, визначені Зборівським чи іншими договорами, а і всі українські етнічні території. До них він включає не лише західні, кордон яких визначено Б. Хмельницьким "по Віслу, аж поки мова руська чутна", а й Слобожанщину.
Говорячи про заселення Слобідської України, "Історія Русів" відзначає, що воно йшло з волі українських гетьманів, а земля та належала до булави гетьманського уряду. Відторгнення ж цих земель від козацької держави стало наслідком політичних амбіцій слобожанських полковників: "І сії вихідці, оселивши в тих місцях численні слободи, заклали основи трьох Слобідських полків: Сумського, Охтирського і Харківського, котрі примножившись іншими Малоросійськими вихідцями, дійсно створили ті три полки. І були полки сії з іншими такими ж полками під неодмінним командуванням Гетьманів та урядів Малоросійських і на всьому праві і привілеях Малоросійських аж до часів пригоди Гетьмана Самойловича; а з тої пори полковники тамошні, забажавши ліпше бути кожному з них маленьким самовладним Гетьманом, ніж великому Гетьманові коритися, просили од двору Царського, або, краще сказати, від Князя Голіцина, котрий всім тоді керував, кожен собі особливі права, вилучені з підпорядкованості Малоросійської. Землі ж, під сими полковниками зоставлені, називалися тому Булавинськими, що належали вони булаві Гетьманській і на них утримувалися завжди Гетьманські кінські і скотські, також заводи і табуни волові та кінські всієї Малоросійської артилерії і тут же табуни полкових артилерій Гадяцького, Полтавського та інших найближчих, і тому були на них численні хутори з мешканцями, згодом приписаними до тих полків" [110, с. 154].
У цілому, "Історія Русів" є яскравим свідченням особливостей українського державницького політичного мислення на рубежі XVIII та XIX століть. Можна дискутувати щодо того, чи був її автор прихильником автономії України в складі Російської імперії, чи таємним прихильником повної незалежності, про те який ступінь самостійності він вважав для України найкращим, але заперечувати його державницьку позицію — неможливо. Квінтесенцією твору можна вважати, на наш погляд, слова вкладені в уста одного з найнегативніших персонажів української історії І. Брюховецького, гетьманування якого поклало початок розділенню України по Дніпру та втратою Гетьманщиною своїх державних прерогатив. І навіть цей гетьман, побачивши, що Московська держава не має наміру дотримуватись досягнутих домовленостей та вступила в сепаратні переговори з поляками, заявляє: "... відомо-бо цілому світові, що народ тутешній, зазнавши від поляків нечуваного досі в людстві варварства та всякого роду переслідування, визволився од них власною силою своєю і мужністю, а злучився із Росією з доброї волі і єдино через єдиновірство. Отже, закріпляти його або іншому дарувати ніхто і ніяк не має права, і в протилежному разі готов він знову боронити себе зброєю до крайньої межі і радше погодиться вмерти із зброєю в руках, як зносити ганебне ярмо від ворогів своїх" [110, с. 216]. Ніхто не має права закріпачувати, передавати у власність чи ділити вільний народ вільної країни. І народ цей, щоб зберегти свою свободу може вдатися до найрадикальніших заходів, як він неодноразово робив це у своїй історії. Народ, для автора "Історії Русів", є джерелом суверенітету і тільки він вправі розпоряджатись власною долею.
Щодо відповіді на питання про те, наскільки послідовним був автор "Історії Русів" у відстоюванні автономності української держави саме в складі Російської імперії, то варто згадати його ідею про "найменше зло", як спосіб виправдання саме такої позиції. Руїна і її гіркі уроки, проблеми релігійної нетерпимості — все це змушує автора виходити з позиції "реальних цілей": якщо повна незалежність неможлива, то нехай буде якнайширша і твердо гарантована автономія. Але компроміс цей має межу — якщо права народу на організацію власної влади будуть порушені, то він, народ, має право на повстання і збройний захист свого суверенітету до останнього. Краще вмерти вільним ніж жити рабом. І цей вільнолюбний пафос є одним з провідних мотивів всієї "Історії Русів".
Оцінюючи головні ідеї твору, бажання і стремління його автора С. Єфремов писав: "Можна тільки сказати, що "Исторія Русовъ" зібрала і сформулювала ті думки, які панували серед тодішньої інтелігенції на Україні, що автор її став ідеологом національної окремішності українського народу та його права на самостійне життя державне й культурно-національне. Хоч би яка була історична вартість цього надзвичайно талановитого памфлета політичного (виділення С. Єфремова — О.С.), але як документ з громадського життя, "Исторія" має вагу величезну: вона дає цікавий образ настрою на Україні, де була не тільки в момент свого написання, а й довго ще потім, однією з найвільнодумніших книг" [93, с. 214].
Визначний громадський і політичний діяч України другої половини XIX сторіччя М. Драгоманов, високо оцінюючи значення "Історії Русів" звертав увагу на те, що її автору вдалось поєднати в цій роботі лібералізм і демократизм, вважаючи саму книжку першим проявом політичного лібералізму в українській політичній думці. Він, зокрема, зазначав: "Першим проявом лібералізму слід признати "Историю русов" Псевдокониського, котра, як тепер можна сказати, вийшла з сім’ї Полетик (див. "Киевскую старину", 1893, 1, 41-76, звідки досить ясно видно, що та книжка написана була коло 1810 р. і стоїть у зв’язку з тодішніми конституційними планами Олександра І і його першого міністра Сперанського. Треба завважити, що ще батько автора "Истории русов" Гр. Полетика, депутат 1767 р., був одним з немногих тодішніх українських козацько-шляхетських лібералів — противників кріпацтва). На щастя на цей раз лібералізм явився вкупі з демократизмом відповідно тим розмовам про звільнення кріпаків, що велись у європейсько-російській громаді й навіть в урядових кругах ще в часи Олександра І" [82, с. 433].
При всьому вільнодумстві, за своїми суспільно-політичними поглядами автора "Історії Русів" все ж можна віднести до числа козацьких традиціоналістів-консерваторів, для яких були неприйнятними будь-які зміни усталеної системи козацько-старшинської демократії, що набула закінченого вигляду в добу існування Гетьманщини. Цей політичний ідеал він поклав в основу своєї історичної концепції і твердо притримувався його, іноді всупереч історичній правді. Але його завданням було не стільки написати історію правдиву за фактами, скільки за духом, підняти почуття національної самосвідомості та гордості і на цій основі змінити хід історії не на папері, а в житті.
Оцінюючи місце і роль "Історії Русів" в житті української нації В. В. Кравченко зазначає: ""Історія Русів" заповнила собою прірву, що виникла між козацько-дворянською та новітньою, національно-народницькою епохою в українській історіографії. Вона не лише зберегла традиції державницької суспільно-політичної думки, а й збагатила їх просвітницьким гуманізм та лібералізмом, доповнивши блискучими історіософськими спостереженнями над безперервність історичного буття українців, їхнього місця в далекій від братства сім’ї сусідніх народів. Історичні концепції козацьких патріотів кінця XVII-XVIII ст. знайшли в "Історії Русів" своє