История Украины (2)
Непослідовність курсу Директорії проявилася перш за все в розробці аграрної політики. Декларуючи вилучення землі у поміщиків без викупу і цим відповідаючи на тодішні запити селянства, Директорія прагнула заспокоїти і поміщиків, пообіцявши їм компенсації затрат на різноманітні (агротехнічні, меліоративні та ін. ) вдосконалення, раніше проведені в маєтках. За землевласниками залишались будинки, де вони до цього жили, породиста худоба, виноградники та ін. Було також оголошено про недоторканість земель промислових . підприємств і цукрових заводів, що належали промисловцям і поміщикам-цукрозаводчикам. Конфіскації не підлягали також землі іноземних підданих. Нарешті, в руках заможних селян залишалися ділянки площею до 15 дес. землі. Хоча ці заходи обумовлювалися необхідністю зберегти від розладу економічне життя, та все ж більшістю селянської бідноти були розцінені як пропоміщицькі та прокуркульські й з обуренням відкидалися. Зі свого боку, поміщики і буржуазія в Україні також були незадоволені політикою Директорії, яка відкрито ігнорувала їхні інтереси.
Директорії вдалося добитися розширення міжнародних зв'язків УНР. Україну визнали Угорщина, Чехословаччина, Голландія, Ватікан, Італія і ряд інших держав. Але їй не вдалося налагодити нормальних стосунків з країнами, від яких залежала доля УНР: радянською Росією, державами Антанти, Польщею.
Наступ радянських військ з нейтральної зони в Україну, в якому брали участь військові частини з РСФРР, почався наприкінці листопада, тобто в той час, коли війська Директорії були під Києвом і вирішувалася доля гетьманського режиму. Фактично із самого початку свого існування Директорія була у стані війни з радянською Росією. 31 грудня 1918 р. у радіограмі на адресу РНК РСФРР Директорія запропонувала переговори про мир. Раднарком не визнавав Директорію представницьким органом українського народу, але на переговори погодився. На початку лютого у переговори включилася делегація більшовицького уряду України. Під час переговорів радянська сторона відкинула звинувачення у веденні неоголошеної війни, лицемірно заявивши, що ніяких регулярних російських військ в Україні немає. Зі свого боку, Директорія не погодилася на об'єднання Директорії з українським радянським урядом і відмовилася прийняти інші вимоги, що означали самоліквідацію УНР.
76. Обставини і значення об’єднання УНР і ЗУНР у 1919р.
1 грудня у Фастові укладається двосторонній "передвступний" договір про "майбутню злуку обох українських держав в одну державну одиницю". З січня 1919 р. Українська Національна Рада, уперше зібравшись у новій столиці Станіславі, урочисто проголосила з'єднання ЗУНР з УНР в одну одноцілу суверенну Народну республіку. . . "
Вранці 16 січня галицька делегація на чолі з Левом Бачинським і Степаном Витвицьким відбула зі Станіслава до Києва. Серед 36 парламентарів були члени Української Національної Ради та уряду, відомі громадські діячі Дмитро Вітовський, Леонгин Цегельський, Василь Стефаник, Роман Перфецький, Семен Вітик та ін.
Святковий Акт злуки розпочався 22 січня о 12 годині. Державний секретар Цегельський зачитав і передав голові Директорії Винниченку грамоту-ухвалу Української Національної Ради від З січня 1919 р. У відповідь представник Директорії Федір Швець виголосив довгоочікуваний Універсал: . . . Віднині воєдино зливаються століттями відірвані одна від одної частини єдиної України, Західноукраїнська Народна Республіка (Галичина, Буковина й Ужгородська Русь) і Наддніпрянська Велика Україна. Здійснилися віковічні мрії, якими жили і за які вмирали кращі сини України, Віднині є єдина незалежна Українська Народна Республіка. Віднині український народ, увільнений могутнім поривом своїх власних сил, має тепер змогу з'єднати всі змагання своїх синів для утворення нероздільної незалежної української держави". В Оперному театрі відбувся Трудовий конгрес, на якому за злуку проголосували практично всі чотири сотні присутніх. Водночас ухвалено скликати парламент Великої Соборної України, до Директорії дообрано Євгена Петрушевича.
Катастрофа під Варшавою поклала край усім планам радянських керівників. Мир було укладено без перегляду лінії розмежування сил, що фактично склалася перед цією війною. Лінія розмежування стала державним кордоном. Радянська Росія і УСРР (як перед війною — й УНР) відмовилися від претензій на Західну Україну, що залишилася у межах Польщі.
77. Історичне значення та уроки боротьби укр. народу за незалежність.
Чому 30-мільйонний народ не зміг завоювати незалежність у 1917—1920 рр. ? Розглядаючи основні причини поразки українців, слід розрізняти внутрішні і зовнішні фактори та відмінності між Східною та Західною Україною. Сусіди України, особливо Росія і Польща, не погоджувалися на існування української держави і робили все, щоб ліквідувати її незалежність. Характерно, що на позиціях невизнання самостійної України стояли і російські більшовики, і російські білогвардійці. Білогвардійців і польських інтервентів підтримувала Антанта.
Серед внутрішніх причин слід назвати відсутність єдності в національне-визвольному таборі, недостатню соціальну базу державотворення, численні помилки керівників Української держави.
Проте героїчна боротьба українського народу за свою незалежність у 1917-1920 рр. не була марною. Вона мала велике історичне значення, яке полягало в тому, що після тривалого історичного періоду русифікації, національного і соціального гноблення український народ, створивши власну незалежну державу і кілька років підтримуючи її існування, продемонстрував своє нестримне прагнення до самостійності. В широких масах українського населення зростало переконання, що без власної держави неможливе краще життя кожного зокрема і процвітання України в цілому.
Боротьба за незалежність була прикладом для наступних поколінь українців. Як тільки виникали сприятливі внутрішні і зовнішні можливості, кращі представники цих поколінь знову піднімалися на боротьбу. Без цієї боротьби було б неможливе проголошення державної незалежності в 1991 р. , а існування українського народу взагалі було б поставлене під сумнів.
Водночас, поразка в боротьбі за незалежність змушує критично оцінити дії українських національно-державницьких сил, сформулювати історичні уроки цієї боротьби. Вони полягають у необхідності єдності всіх національно-патріотичних сил для досягнення спільної мети — незалежності (саме відсутність такої єдності була основною внутрішньою причиною поразки), у необхідності взаємних поступок, компромісів різних національно-патріотичних сил, без чого єдність їхніх дій неможлива. Досягнення незалежності неможливе без глибоких соціально-економічних реформ, які відкривають перспективу покращення життя основної маси населення.
Один із уроків полягає в необхідності враховувати зовнішньополітичну ситуацію, домагатись підтримки незалежності України основними зарубіжними країнами. Без широкого міжнародного визнання існування самостійної України буде поставлене під сумнів.
78. . Дайте порівняльну характеристику державотворчій діяльності УЦР, Української гетьманської держави, Директорії УНР та розкрийте причини їх поразки в період Української демократичної революції.
Причини поразки Центральної Ради.
Трагедія України полягала в тому, що майже ніде більшовизм не знаходив рішучого спротиву. Червоногвардійським загонам майже не потрібно було «здобувати» міста; особливо там, де були фабрики і заводи, вони знаходили прихильників серед робітників і молоді, переважно російської та єврейської. Селянська голота теж ставала на сторону більшовиків, що володіли вмілою соціальною демагогією, а ЦР не зуміла своєчасно і зацікавлено вирішити земельне питання.
Сама Центральна Рада не приховувала, будучи у своїй більшості соціалістичною, своїх пробільшовицьких настроїв, і тому не могла вести з більшовиками послідовної боротьби.
Серйозною помилкою ЦР було й те, що вона не займалася організацією своєї армії, вважаючи, що в новому суспільстві міліції буде достатньо для захисту демократичної держави, і тому перед загрозою Червоної організованої гвардії, яка швидко наступала на Україну, охороняти кордони Української держави практично не було кому.
Причини падіння уряду П. Скоропадського:— гетьман був тісно пов'язаний з соціальними станами, що прагнули скасувати революційні завоювання українського народу;
— компрометувала уряд Скоропадського залежність від німців;
— гетьман орієнтувався на деякі офіцерські кадри Росії, окремі посади чиновників належали росіянам, яким чужою була українська ідея;
— соціалістичні партії ЦР відмовилися співпрацювати з П. Скоропадським, свою партійну програму поставили вище від інтересів держави;
— великими були намагання Росії використати антигетьманський рух на свою користь: 50 млн. крб. було виділено на агітацію проти гетьмана, на підготовку загального повстання в Україні;
— російські емігранти, втікаючи від більшовицької кулі, отримували в українських консульствах паспорти і
виїздили в Україну, а тут, замість вдячності за притулок зразу «бралися» за відродження «єдиної і неділимої». Організація «Союз відродження Росії» організовувала саботаж, розкидалися листівки, вибухали порохові склади, злітали в повітря будинки й магазини, руйнувалися залізниці, тобто робилося все за формулою: чим довше в Україні буде, безпорядок, тим легше буде її прилучити до Росії. Нарешті москвичем Б. Донським було вбито в Україні фельдмаршала Айхгорна, це було намагання більшовиків зірвати українсько-німецький Брестський мир.
Всі ці моменти, пов'язані з причинами падіння уряду П. Скоропадського, надзвичайно повчальні. Особливо сьогодні, коли Україна вчетверте в своїй історії робить спробу розбудови незалежної, самостійної держави.
Причини падіння Директорії: — відсутність єдиної політичної лінії, безкінечні неузгодженості в самій Директорії;
— невиваженість внутрішньої і зовнішньої політики, відсутність перспективи державно-національного будівництва;
— відсутність боєздатної дисциплінованої армії, руйнівна роль отаманщини;
— неукраїнське населення горіло ненавистю до української влади, звідси-саботаж, грабежі, вбивства;
--- більшості українського населення (особливо селянству) були чужими національні інтереси, тобто відсутня «національна ідея». Цей історичний урок надзвичайно повчальний і сьогодні.
79. Боротьба укр. селянства проти політики “воєнного комунізму”. Н. Махно.
Могутня хвиля селянського протесту піднялася у відповідь на цей декрет та методи його реалізації. В квітні 1919 р. було зареєстровано 98 антибільшовицьких виступів, а в червні — липні — вже 328. Уряд практично контролював лише міста. Стихійний рух опору українського селянства проти комун і продрозкладки більшовики негайно охрестили «куркульським бандитизмом» й зробили спробу використати проти нього армію.
Махновщина. Велику загрозу для більшовиків являла 3-я бригада Задніпровської дивізії під командуванням Н. І. Махно (русифікованого українського селянина й затятого анархіста). У сер. 1919 р. його повстанські
сили, що базувалися в Гуляйполі на Запоріжжі, налічували до 50 тис. і ставали вирішальним чинником в боротьбі за південь України. На скликаний Махно без дозволу Радянського уряду з'їзд з'їхалися в Гуляйполе (10 квітня) представники 72 волостей Олександрівського, Бахмутського, Бердянського, Маріупольського, Павлоградського повітів. З'їзд відмовився виконувати рішення ІІІ-го Всеукраїнського з'їзду Рад. Махновці захоплювали ешелони з хлібом, що його силою забрали у селян, заважали проведенню розкладки в найбільш багатих зернових районах, ліквідовували тут органи Радянської влади. Недивлячись на всі ці акції махновців, Радянська влада в Україні не наважувалася весною 1919 р. застосовувати до них репресивні методи. Це пояснювалося, перш за все, важким воєнним становищем республіки. Загони Махно стримували натиск деніківців на значній ділянці фронту й замінити їх не було ким. «З військами Махно тимчасово, поки не взято Ростов, потрібно бути дипломатичними, пославши туди Антонова особисто й поклавши на нього відповідальність за війська Махно»,— телеграфував В. Ленін на поч. травня 1919 р. Але Махно допустив низку випадів проти радянського командування. Керівництво Радянської Росії вбачало в бригаді Махно вогнище майбутнього заколоту. Для ліквідації цієї бригади прибув в Україну голова Військради Л. Троцький. Було знайдено й привід: Махно опротестував рішення командування Південного фронту про заборону переформування його бригади в дивізію. Це було визнано злочином, а самого Махно таким, що підлягає арешту й суду. В червні були заарештовані декілька членів махновського штабу. Спасаючись від розправи, Махно із загоном в 800 чоловік 19 червня 1919 р. , перейшовши Правобережжя, подався на Херсонщину, де почав навколо себе знову збирати повстанські антирадянські сили.
Таким чином, в 1919 р. селянські повстання, що охопили більшу частину України, дії партизанських повстанських загонів, запеклі бої між радянсько-більшовицьким та білогвардійськими військами перетворили Україну в суцільний хаос. Такої запеклої громадянської війни, такого остаточного розвалу влади, який у цей час зазнала Україна, не пережила в новітній історії Європи жодна з країн. На українській території в цей час діяли 6 різних армій: українська, більшовицька, біла, Антанти, польська та анархістська. Менш, ніж за рік, Київ 6 разів переходив з рук в руки. Майже повністю порушився зв'язок з зовнішнім світом. Знелюдніли голодні міста, а їхні мешканці подалися на село. Селянин же, усвідомлюючи, що не бажає повернення старої влади, не сприймав дії і нової влади (продрозкладки, колективізації тощо), грізно бунтуючи проти неї. Він готовий був підтримати будь-який уряд, який міг задовольнити його прагнення вільно працювати на землі. Це робило українського селянина важко передбачуваним елементом на протязі всієї громадянської війни.
80. Вторгнення на територію України денікінської армії. Конфлікт між лідерами національних і великодержавних сил.
Наприкінці літа білогвардійці окупували майже всю Україну. Денікінщина захищала інтереси перш за все великоруських поміщиків і підприємців, які добивалися реставрації у дещо реформованому вигляді імперських порядків. У їх розрахунки не входило збереження української національної держави. Вже перші кроки білогвардійців в Україні засвідчили їх прагнення знищити всі сліди існування у недавньому минулому не лише УСРР, а й УНР. Україна була розділена на три області: Київську, Харківську і Новоросійську (з центром в Одесі). На чолі областей стояли головноначальствуючі з фактично необмеженими повноваженнями. Відновлювався національний гніт. Денікінці не визнавали української мови і культури.
На Україні при денікінцях було влаштовано 400 єврейських погромів, жертвами кожного з яких були десятки, а то й сотні людей. Організаторами та учасниками погромів було білогвардійське офіцерство, козаки, солдати, чорносотенне міщанство. Денікінці установили на захопленій території режим терористичної диктатури. Поява у тій чи іншій місцевості білогвардійців супроводжувалася масовими стратами. Тюрми були переповнені. Лютували військово-польові суди. Контррозвідка своїми розправами сіяла серед населення жах. В Одесі без суду й слідства було страчено близько З тисяч чоловік. У Києві на третій день після захоплення міста денікінцями в тюрмі вже було 700 чоловік, а через 13 днів — 1700. Головний контингент в'язнів — комуністи, члени інших соціалістичнихпартій, чекісти, радянські службовці. Аграрна політика Денікіна передбачала відновлення поміщицької власності на землю. Повертаючись за допомогою каральних команд у маєтки, поміщики примушували селян віддавати майно і реманент, виплачувати великі контрибуції. У майбутньому, щоправда, білогвардійці обіцяли наділити селян землею за викуп, залишивши за поміщиками досить значні земельні площі. У промисловості був ліквідований восьмигодинний робочий день, збільшувалися норми виробітку. Але нормалізувати економічне життя не вдавалось. Розвал народного господарства тривав. На багатьох заводах при денікінцях підтримувалася лише робота силових ліній. Зростало безробіття. У перший місяць денікінщини у Києві зареєстрованих безробітних налічувалося 40 тис. чоловік, стільки ж в Одесі.
81. Варшавський договір Петлюри з Пілсудським та його наслідки.
22 квітня 1920 р. було складено Варшавську угоду між УНР і Польщею. Вона стала, по суті, повторенням основних положень декларації від 2 грудня 1919 р. Галицький уряд, що переїхав тоді до Відня, вирішив повернути попередню державну назву — ЗУНР. Варшавська угода складалася з трьох частин: загальної, торговельно-економічної та військової конвенції (останню було підписано 24 квітня). Польща згідно з угодою отримувала Холмщину, Підляшшя, Лемківщину, Західну Волинь, частину Полісся та всю Галичину. Україно-польський кордон визначався по лінії р. Збруч і далі вздовж східного кордону Рівненського повіту до Прип'яті. Збройні сили УНР переходили під командування Польщі. Залізниці на території України тимчасово підпорядковувалися польському управлінню. Утримання військ покладалося на український уряд, а озброєння петлюрівських дивізій — на польський. Водночас Польща визнавала незалежність УНР на чолі