Використання штампів, кліше, стандартів в українській мові
Оскільки стереотип викликає стандартні реакції у більшості людей, то це робить натовп передбачуваним. Це широко використовувалося та й використовується владою для стабілізації суспільства: ті стереотипи, які спрямовані на зменшення громадянської активності, підтримуються й поширюються, а ті, що можуть сприяти руйнуванню соціальної системи, обмежуються чи навіть забороняються. Ідеологічне тло радянської людини ґрунтувалося на таких стереотипах і гаслах: "Соціалізм – найпрогресивніша система в світі", "Комунізм – мрія людства", "Ми прийдемо до перемоги комуністичної праці", "Наступне покоління житиме при комунізмі", "Народ і партія єдині", "Правильним шляхом ідете, товариші", "Лідер міжнародного комуністичного руху, вірний ленінець, дорогий товариш Леонід Ілліч Брежнєв".
У реальному спілкуванні існували стереотипи, діаметрально протилежні вищеназваними. Ці стереотипи циркулювали у вигляді анекдотів:
ми дуже відстали від капіталістичних країн, нам їх ніколи не наздогнати ("Чому ми ніяк не переженемо Америку? Якщо ми її переженемо, то буде видно наші голі сідниці");
у нас дуже низький рівень життя ("Чому в СРСР не вистачає м'яса? Ми йдемо до комунізму семимильними кроками, а тварина за нами не встигає");
СРСР розбурює в інших країнах конфлікти і війни ("Третьої світової війни не буде, але буде така боротьба за мир, що каменя на камені не лишиться");
у країні старе, маразматичне керівництво ("Відкривається 30-й з'їзд КПРС. Бурхливі, тривалі оплески. Всі встають. На сцену вносять членів політбюро", "Вчора о 17-й годині за московським часом генеральний секретар ЦК КПРС, Герой соціалістичної праці Костянтин Устинович Черненко, не приходячи до тями, проголосував на виборчій дільниці") тощо.
Звичайно, стереотипи, які розхитували систему, у пресі не поширювались, а їх носіїв переслідували, судили і "перевиховували" в таборах і психіатричних лікарнях.
Проте більшість "радянського народу" не утруднювала себе зайвими розмірковуваннями над парадоксами власного життя, а жила не замислюючись у сформованому владою світі стереотипів. Це вдається знаки й досі – у людей залишилось чимало стереотипів про минуле (згадаємо хоча б солодкий стогін про ковбасу за 2,20), ще й добряче відфільтрованих у пам'яті від неприємних деталей (чомусь не згадують, що в черзі за цією ковбасою доводилося стояти по кілька годин та й знайти її можна було лише у великих містах, до яких люди їздили з провінції у так званих "ковбасних електричках"). "Якщо стереотипи втрачають зв'язок з ситуаціями, які їх породили, і, незважаючи на це, все-таки використовуються, то виникають міфи, тобто поведінкові реакції людей, збуджені цими стереотипами, перебувають у явному протиріччі з реальністю" [12, 62-72].
Отже, роль гасел, шаблонів, кліше й стереотипів у процесі формування ціннісних орієнтацій дуже велика. Особливо, коли мова йде про людей з невисоким рівнем культури і не дуже розвиненим інтелектом. І саме на ЗМІ завжди і всюди покладено завдання тиражувати стереотипи (часто вкрай примітивні й розраховані на відповідні поведінкові реакції), упаковуючи їх у привабливі для обивателя обгортки).
Але з часом стереотипне мислення настільки перестає відповідати реальності, що у житті людей починає відчуватися соціальна напруга. Влада довго намагається не помічати цього, а коли вже всі ресурси терпіння вичерпано – оголошує перебудову, а з нею розробляються і нові гасла, і нові стереотипи.
У 80-ті – на початку 90-х років у часи "перебудови", на сторінках газет з'явилися слова на позначення нових понять: "демократизація", "гласність", "товариство боротьби за тверезість", "неформальні об'єднання", "соціалізм з демократичним обличчям", "індивідуальна трудова діяльність", "нове мислення", які невдовзі поповнилися "народними фронтами" і "рухами", а закінчилися разом із "серпневим путчем" і "гекачепістами". Доволі швидко проминула перебудова і її мовні кліше вже призабулися. А які були гарячі події, дебати, скільки емоцій і надій! Прийшов новий час з новими гаслами і кліше.
Якщо стереотипи не узгоджуються між собою, то виникає ситуація, коли вони дають людині протилежні "рекомендації щодо оптимальної дії". Людина втрачає орієнтацію, зменшується її активність, психіка перенапружується або навпаки, перестає сприймати подразнюючі сигнали, паралізується [12, 62-72]. Це створює сприятливі умови для подвійної моралі, розірваності свідомості, розбіжностей між словами і справами, що ми й зазначали, описуючи епоху "застою". Дещо подібне можна побачити і в нинішній українській ситуації. Знову, як і колись, на людину діють різноспрямовані стереотипи: використовувані ЗМІ і сформовані реальним життєвим середовищем:
Незалежнiсть корумпована країна
Європейський вибiр касетний скандал
свобода слова продажна преса, цензура, "темники"
ринкова економіка податковий "беспредел"
громадянське суспiльство кримiнально-олiгархiчна влада
вiльнi вибори адмiнiстративний ресурс
Ситуація зі станом української журналістики взагалі й зі свободою слова зокрема обговорюється і в професійному журналістському середовищі: "Коли прем'єр Кінах заявляє, що місія журналіста "бути в перших рядах творення нового життя, точним і яскравим словом сприяти її (?) удосконаленню заради утвердження високого завоювання людства – демократії, свободи слова і поваги до особистості", мені особисто жваво пригадується пишна риторика тридцятирічної давности" [21].
Відомо, що немає нічого таємного, яке з часом не стало би явним. Сучасні ЗМК доводять, що можна сказати і навпаки: немає нічого явного, яке не можна було б "замовчати", а отже, зробити таким, якого ніби немає.
"Український народ позбавлений об'єктивної інформації, та власне просто позбавлений інформації як такої… Для того, щоб переконатися в наявності цензури, варто просто подивитися телевізор, де одних подій чи ньюзмейкерів забагато, інших замало, або й зовсім немає. Чи просто порівняти реальні події з тим, що і як показують публіці… А найсмішніше – це інтерпретування, яке для всіх куплених газет і каналів явно робиться в одному місці. І всі знають, де те місце" [20].
Якщо ж немає можливості приховати якусь інформацію, то можна для неї придумати кілька вигідних замовникові пояснювальних версій і закріпити їх у масовій свідомості за допомогою ЗМК. А якщо добре завчасно подумати, то можна навіть спланувати появу подій і фактів, які б підтверджували потрібні версії.
Засоби масової інформації в змозі проводити не лише певні маніпуляції з окремими подіями. Вони можуть створювати багатомірні комплекси фактів, подій, осіб, таку собі віртуальну реальність, стійку умовну модель справжньої реальності. ЗМІ можуть підтримувати таку модель у колективній свідомості реципієнтів протягом порівняно тривалого часу і на великій території. Це можна побачити під час виборів, "викидання" в пресу компроматів (як проти влади, так і проти опозиції), висвітлення кримінальних дій впливових осіб або "замовних" убивств відомих людей, лобіювання законів і виконавчих рішень, створення "дутого" іміджу окремим особам чи фірмам і т.п.
Отже, формування стереотипів засобами ЗМК нині не кинуте напризволяще – цим питанням переймаються у високих кабінетах. Наскільки "адміністративні" настанови на користь України та її людей – це окреме питання. Але з іншого боку, ці зусилля, як і у "застійні" роки, не дуже й успішні, про що свідчить наявність паралельних протилежних стереотипів.
І це стосується не лише Радянського Союзу – згадаємо хоча б нацистську Німеччину, де ідеологічні служби через ЗМІ за допомогою тих самих механізмів ретельно створювали імідж своєму "вождеві всіх народів" – фюреру Адольфу. Шаблони ті самі, гасла аналогічні: "ворог нації" у німців і "ворог народу" у нас. І там, і там маси, оброблені ЗМІ, вимагали фізичної розправи над "ворогами народу / нації".
2.2 Штампи в газетній періодиці для дітей
Сьогодні в Україні газетна періодика для дітей представлена виданнями: "Зірка", "Перемена", "Велика дитяча газета", "Казковий вечір" та іншими, менш відомими. У наш час періодичні видання для дітей – важливий засіб виховання, донесення до читачів, різнопланової інформації, ознайомлення з новинками дитячої літератури; це, по суті, постійне джерело інформування про життя Батьківщини та зарубіжних країн.
Мова дитячої газети – особливий різновид літературної мови, і вона має свої засоби виразності, дієвості, емоційності, свої естетичні ідеали.
Для дитячих видань характерний так званий стандарт, закріплений за певними тематичними, логічними поняттями. Переважна більшість газетних кліше (стандартів або стереотипів мовлення) характеризується звичними функціями. Газета в багатьох своїх жанрах користується стандартними засобами, розрахованими на багаторазове застосування і нерідко – на певний емоційний вплив. Хоча газетні кліше консервативніші і стійкіші порівняно, наприклад, із кліше художнього мовлення, але й вони зношуються. Будь-який вислів, особливо той, що був розрахований на емоційний, експресивний вплив, із плином часу втрачає свою виражальну силу, перетворюється на штамп і підлягає заміні чи оновленню. І не тільки через втрату виражальної сили слід уникати такого негативного явища, як штампи, а й через негативне сприйняття їх читачами. Вважаю не зайвим нагадати: штамп – це такий часто повторюваний засіб висловлювання думки, який справляє негативне стилістично-змістове враження (за цим розуміється велика гама емоцій: від глузливої посмішки до, на жаль, сильного роздратування, – це вже залежить від реакції кожного окремого читача, його рівня володіння мовою тощо.) [3].
На жаль, на сторінках дитячих видань штампи з'являються доволі часто. Штамп, вкладений в уста дитини, спотворює мову та стиль значно більшою мірою, ніж уживаний дорослим, бо він різко випадає зі стилю дитячого мовлення і не помітити його неможливо. Так, неприродно звучать слова "На жаль, я не маю мовної практики" з вуст дев'ятирічної дитини (у надрукованому листі), або "об'єктом нашої сьогоднішньої розмови буде одна зворушлива подія" (з надрукованого в газеті листа третьокласників). Чи ось такі невиправдані використання стандартів уже з матеріалів доросліших авторів:
(...) у 15 літ став круглим сиротою. Замінивши батька на посту двірника, Тігран водночас продовжує відвідувати школу, де вчиться на відмінно, і посилено працює над шахами. Школа, робота, шахівниця – таку непосильну ношу взяв на свої худорляві плечі юнак. (...)
Чомусь автор вважає, що, коли в юнака труднощі, то його плечі обов'язково повинні бути худорлявими. По-справжньому комічне враження залишається від стилістично непоєднуваних слів "на посту двірника" [3].
А ось наступний уривок:
Надворі дощ. Темно. Раз у раз спалахує блискавка і гримить грім. У такі хвилини я почуваю себе у своїй світлій кімнаті особливо затишно (...) [3].
Здається, ніби все гаразд... Причепитися нема до чого. Та ось прислівникове сполучення раз у раз аж тричі використовується на одній сторінці! І тому набуває ознак штампу, якого не помітити просто неможливо.
Не дуже приємно сприймається вживання у тексті відомого сталого словосполучення "зі сльозами на очах": "Іноді ми згадуємо своє минуле з радістю, а іноді – зі сльозами на очах ..." – читаємо в листі...
Через сторінку в листі шестикласниці знову натрапляємо на штамповані вислови:
(...) Нам заздрять багато учнів школи, в тому числі і мій брат Сашко, який закінчив 9-й клас. Вони б теж хотіли піти в похід, але їх не повели. А от наша класна керівничка Марія Іванівна Шарій не побоялася взяти на себе відповідальність. І ми їй за це сердечно вдячні [3].
"Взяти на себе відповідальність", "за це сердечно вдячні" – надто заяложені вирази. Можна цю саму думку висловити іншими словами. До того ж, вони різко випадають зі стилю дитячого мовлення... Хоча, слід віддати належне тій дівчинці, вона уважно слухає розмови дорослих. Мабуть, частенько звучали в їхньому спілкуванні ці звороти, учениця запам'ятала їх, а може вважає для себе зразком.
У надрукованому матеріалі одинадцятирічного хлопчика читаємо таке:
(...) Коли в сусідів щось ламається, завжди кличуть Андрія, тому що він обов'язково полагодить. Звісно, Андрієві ще бракує досвіду, та він це розуміє і вчиться, не покладаючи рук.
І тут штампи, стильова штучність яких у дитячих висловлюваннях, хоч-не-хочеш, а відчувається.
Є рубрика в "Зірці" "На конкурс "Цікаве перо". Їй, час від часу, виділяють цілу сторінку... І от у маленьких матеріалах конкурсантів натрапляємо: "...І мене Руслан ніколи не залишає в біді, допомагає і словом, і ділом...", або: "...Як кажуть – майстер на всі руки...", або ще: "...з радістю погодився... моєму захопленню не було меж...". Коли в дитячі, природні розповіді вкраплено речення на зразок прочитаних, одразу помічаєш невластивість їх мові дитини, що сковує безпосередність дитячого стилю, заважає сприйманню вкладеного в той чи той контекст змісту [3].
Третьокласниця написала до газети про те, як вона провела літні канікули... Зокрема, розповіла, що її вкусив собака... І далі конкретний текст:
...Після цього нам довелося повернутися додому. Мама повела мене до лікаря, і мені зробили уколи. Було дуже жаль, що трапилась така неприємність.
Щодо мене, то я справді не можу не дивуватися з того, як маленькі діти "схоплюють" такі "дорослі" штампи, запам'ятовують їх і намагаються вживати у практичному мовленні.
І останній приклад. Це рядок із дитячого (групового) листа. Невелика група дітей із Закарпаття відпочивала у Дитячому центрі "Молода гвардія". І от настав час прощатися... Читаємо: "...Розлучалися з ними зі сльозами на очах." (...)
До цієї фрази матеріал сприймався дуже добре! А коли прочитаємо її, то здається, що вільний, свіжий потік думок припинився... І в результаті маємо негативний ефект. Тобто дочитуємо матеріал уже з посмішкою... Співчуття, співпереживання ніби кудись вивітрюються... І в усьому винен цей, пробачте, "клятий" штамп!!! [3]
Хотілося би завершити такою думкою: за своєю психологією діти схильні сприймати надруковане слово як повчальну норму значно більшою мірою, ніж дорослі. Юному читачеві важливо надати можливість розвиватися на високохудожніх зразках публіцистики, художньої літератури. Суспільство мусить зробити все, щоб діти відчували до себе повагу та розуміння. Це потребує величезної відповідальності всіх дорослих і, передусім, журналістів, які працюють у дитячій періодиці.
2.3 Сучасний український політичний дискурс: формування нового стилістичного канону
Докорінні політичні зміни в Україні кінця XX століття супроводжувались радикальними змінами і в суспільно-політичній свідомості, що вплинуло на систему мови в цілому, і на мовні засоби, що вживаються у політичному дискурсі зокрема Нові умови функціонування ЗМІ сприяють формуванню нового стилістичного канону, під яким ми розуміємо єдність структурних та змістових принципів організації мовних одиниць. Його основу складають норми відбору й сполучення мовних елементів у тексті відповідно до завдань комунікації. Терміни "стилістична норма" і "стилістичний канон" вживаються як синонімічні. Квазісинонімічним щодо них є термін "стилістичний узус", що позначає сукупність реальних газетник слововживань конкретної мікроепохи: в його основі лежить деяка абстрактна модель – сукупність стилістичних норм газетних слововживань – "стилістична норма" або "стилістичний канон"
Під час характеристики сучасної стилістичної норми газети слід виділити структурний (способи відбору й комбінації мовних одиниць) і змістовий аспекти Ці стилістичні параметри норми істотно розрізняються в плані стабільності / мінливості. Більш загальні, абстрактні принципи організації мовних одиниць складають специфіку газетної мови як такої. Специфіка мікроепохи полягає в характері виявлення загальних параметрів норми.
На зміни в мові преси першим, ще на початку епохи перебудови, звернув увагу М Панов, який виявив такі основні ознаки тогочасної мови преси: діалогічність, посилення особистісного начала; стилістичний динамізм, явища "перейменування" (у широкому сенсі); сполучення різко контрастних стилістичних елементів не тільки в межах тексту, але й у межах словосполучення (словосполучення будуються як семантичні та стилістичні контрасти, що "зрушує, змінює значення слова. Воно стає метафоричним, метонімічним, звужує або розширює своє значення") [22, 23]. Особливо важливим, на нашу думку, є висновок, до якого приходить автор, порівнюючи попередній період із сучасним: "У 30-60-ті роки панувало таке ставлення до літературної мови норма – це заборона Норма категорично визначає придатне від неприпустимого Тепер ставлення змінилося норма – це вибір Вона радить узяти з мови найбільше придатне в даному контексті" [22, 27]. Тенденції, виявлені М Пановим, знайшли своє відображення у подальших дослідженнях інших лінгвістів.
На ритуалізацію політичної мови в радянські часи цілком слушно вказують А. Баранов і Є. Казакевич. На їхній погляд, ритуалізація мови є неодмінною умовою функціонування політичної культури, основаної на тому, що супер-его "народ" займає в політичному дискурсі, тобто в ситуації політичної комунікації, одночасно два місця – і суб'єкта ("від імені якого усе робиться"), й адресата ("в ім'я якого усе робиться"). У політичній культурі такого типу "досягнення згоди відсувається на задній план, а то й зникає взагалі – домовлятися ні з ким" [6, 14]. Іншими словами, в доперебудовні часи політична мова не виконувала функції засобу комунікації, отже, повноцінного політичного дискурсу як такого не існувало. А. Баранов і Є. Казакевич формулюють цей факт так: "у політичному дискурсі "народ" як супер-его був поданий у вигляді окремих неавтономних псевдополітичних суб'єктів, що не перебували в реальному діалозі, але імітували його, мимоволі ритуалізуючи політичну комунікацію [6, 15-16]. Справжній політичний дискурс став можливим лише у посттоталітарну добу.
Негнучкість і формульність як визначальні ознаки радянського політичного дискурсу визначає Є. Какоріна; за її спостереженнями, радянський політичний дискурс (особливо в період від середини 60-х – до середини 80-х років) становив собою неприродно стабільну систему. Коло тем було заздалегідь задане, оцінки були соціально санкціоновані, існувала вироблена система фразеологічних засобів, використовувалися відібрані в ході становлення традиції способи – кліше [13, 18].
Аналіз мови преси останніх років свідчить про зміни загальних параметрів стилістичної норми.
По-перше, чинник теми повідомлення поступово втрачає релевантність, тобто зі змістової структури тексту усувається основний стилетвірний центр. У радянські часи саме тема задавала спосіб породження текстів відповідно до газетної норми, тобто вона визначала функціонально-комунікативний тип тексту (основну інтенцію та мовні засоби її втілення).
По-друге, основу стилістичної норми мови радянської преси творила схема розподілу мовних засобів (парадигма "трьох стилів" високе – нейтральне – знижене).
"Верхнім" полюсом була "передова стаття" і всілякі офіційні інформації, а "нижчим" – фейлетон. Нова система успадкувала від зруйнованої старої лише її "нижчий" полюс Ознаки фейлетону сьогодні поширені на всі функціонально-комунікативні типи текстів. Фейлетон як самостійний жанр майже цілком зникає з газети; "фейлетонні" правила побудови тексту застосовуються для всіх типів текстів.
По-третє, різні чинники (перехід на новий код, комунікативний намір автора) спричинили відродження такої органічної риси газетного тексту, як стилістична багатомірність (втрачена в радянський час). Це стилістичне явище відповідає "плюралізму" (розмаїттю індивідуальних лексиконів, поданих у газетній мові без попередньої модифікації, правки (йдеться, звичайно, не про літературну редакцію, а про уніфікацію, "унормування").
І. Лисакова у своїх соціолінгвістичних дослідженнях радянської преси зазначає, що монополія однієї партії на пресу призвела до переважання офіційно-ділового стилю в усіх виданнях. Вже до кінця першого десятиліття радянської влади, у міру зміцнення командно-адміністративної системи, у всіх газетах з'явилися директивно-імперативні інтонації, нівелювався стиль різних видань. У пресі затвердилася казенна мова, що було не стільки наслідком невмілості журналістів, скільки результатом тоталітаризації політичної системи. Жорстка ідеологічна цензура призвела до переваження стандарту над експресією у всіх типах видань, породила "канцелярит" – особливий радянський бюрократичний стиль спілкування [17, 17; 18, 83-86] Основними його ознаками, як свідчать наші спостереження, були: рясність штампів, мовних кліше й "чергових" метафор (від імені й за дорученням, цінні вказівки, нові обрії, світле майбутнє); схематизм та "воєнізовані" образи (битва за врожай, завоювання соціалізму), плакатність з відтінками вимоги та обов'язку (необхідно поглибити, підвищити роль); брак особистих оцінок та коментарів, "розмитість" (Існує думка, партія вважає, порадились і вирішили).
Після 1987 року поступово почали зникати пропагандистські формули радянської епохи – на тлі руйнації політичної системи відбувалася дестандартизація мови преси. Прагнення мови задовольнити нові суспільні вимоги, пристосуватися до нових умов найяскравіше виявилось у появі семантичних неологізмів (перебудова, гласність, омонівець, роздержавлення), поверненні в обіг "застарілих" лексичних одиниць (комерційний банк, гімназія), а також в активному запозиченні іншомовної лексики (маркетинг, бартер, спонсор).
Для мови наших днів характерним є розвиток тенденцій, що з'явилися у період перебудови. Комунікація стає адресною, діалогічною. На зміну "розмитому" "ми" приходить конкретне "я". Повертаються лексеми, що у радянський період вийшли зі щоденного вжитку у зв'язку зі зникненням реалій, які вони позначали в українському минулому (віче; правиця (праве крило парламенту). Актуалізації "застарілої" лексики великою мірою сприяє відродження духовних традицій, культурник цінностей і суспільних реалій, які були втрачені чи заборонені у добу тоталітаризму. З іншого боку, значна частина політичної лексики, що донедавна становила поняттєву основу політичного дискурсу, перейшла у розряд потенційних історизмів, які позначають явища радянського минулого (політбюро, соціалістичний табір).
Важливою рисою сучасної газетної мови є тенденція до масового поглинання, асиміляції чужорідних елементів (іностильових і/чи іншомовних): "...прем'єр запропонував депутатам своє ноу-хау" (Щербакова М. Віктор Ющенко. Восьмий прем'єр епохи змін // В&П. – 2000. – 16-22 черв.); "...ані рік тому, коли критику уряду в ейфорії ігнорували всі" (Маркосян О. Скромна чарівність громадськості //В&П -2001 – 24 квіт), "...серед безперечних аутсайдерів процесу довиборів до парламенту... "Громада"... по жодному з округів власного кандидата не виставлятиме..." (Волошин В. 10 мандатів як "ласий шмат" для більшості // В&П. – 2000. – 18-24 квіт); "...неприбуткових структур, які виконують, по суті, лобістські функції" (Податкове законодавство не стимулює діяльність недержавних організацій // День. – 2001. – 10 квіт).
Лексичне наповнення текстів того чи іншого періодичного видання сьогодні часто стає диференціальною ознакою його політичного спрямування. Так, скажімо, принципове використання у даному ЗМІ лексики, якою, зазвичай, послуговується українська діаспора (так звана "законсервована" мова 20 – 30-х років XX століття), вживання літери "г" не за сучасним українським правописом, а за правописом Г. Голоскевича, безумовно, вказує на національно-патріотичну орієнтацію часопису. Щоправда, така політика мовної дерусифікації як форма вияву політичних поглядів іноді зводиться до автоматичної заміни поширених у сучасній українській мові слів (особливим "недоліком" багатьох з них вважається існування морфологічно ідентичних відповідників у російській мові) словами-синонімами, які є сьогодні менш поширеними, "призабутими", "питомо українськими" (прогрес – поступ, розвиток – розвій, тому що, оскільки – позаяк; незважаючи на - попри, брати за приклад, робити за аналогією – взоруватися). З одного боку, це сприяє розвитку синонімічного багатства сучасного газетного узусу (якщо у текстах цими словами справді послуговуються як синонімами), з іншого боку, якщо видання надає абсолютну перевагу лише одній – менш поширеній сьогодні – лексемі з синонімічного ряду слів, газетна мова знову-таки збіднюється, уніфікується. Окрім того, журналісти не завжди враховують той факт, що ці синоніми майже ніколи не є абсолютними і мають своє стилістичне навантаження, що вносить у текст не завжди бажаний стилістичний ефект – зовсім не доречними в офіційному, емоційно-нейтральному тексті звучать слова, що звичайно використовуються у художньому чи ораторському мовленні.
З огляду на це, у результаті спостережень за сучасним газетним узусом можна виділити два основних типи періодичних видань
1) газети, що тяжіють до використання старого стереотипного фонду (таких часописів небагато – "Коммунист", "Товариш");
2) газети, для яких характерне включення нової лексики в старі серії фразеологізмів та формування нового стереотипного фонду мовних одиниць (більшість сучасних видань).
Використання старих серій, кліше має сьогодні різко обмежений характер. Нова стилістична норма, що зародилася в кінці 80-х – на початку 90-х років й утвердилася в наступні роки, передбачає ліквідацію із узусу більшої частини старого мовного багажу, оскільки накопичений на даний момент, експлуатований протягом десятиріч й "скомпрометований часом" мовний фонд газети пов'язується у свідомості носіїв мови із віджилою системою ідеологічних та культурних цінностей.
Особливої стилістичної значущості набувають стилістичні "стикування", мовні одиниці, які об'єднують старі й нові тенденції слововживання. Так, механічне об'єднання у сполучення слів зі старого й нового узусу, логічно правильне, семантичне узгоджене, може бути визнане стилістично дефектним слововживанням, якщо воно стилістично невмотивоване. Включення "нових" слів у старі серії фразеологізмів, кліше як особливий мовний прийом використовується у більшості сучасних видань ("Яблоко" дозріло; дріжджі для рекламного пирога; зброя масового зваблення; боротьба зі стереотипами).
Згідно з В. Костомаровим, універсалізація значень (результат використання слова в будь-якому контексті) та серійне впорядкування засобів вираження (системність газетної фразеології) задають типові способи реалізації головного конструктивного принципу мови газети в конкретну мікроепоху. "Серійне впорядкування актуалізованих засобів вираження... приводить до того, що в сполученні опорними стають всі компоненти. Структура ж сполучення, особливо образно-змістова, стає функцією взаємодії серій, до яких належать компоненти, а не результатом даного конкретного їх зіткнення. Так, можливим стає сполучення "хвороби здоров'я"..., тому що ці слова мисляться як представники певних сформованих й впорядкованих рядів універсалізованих вживань" [2, 56].
У результаті взаємодії серій утворюються логічно невмотивовані, але функціонально дієві сполучення типу: логіка абсурду, елітні вбивці, бронепоїзд безправ'я, контрольний постріл кувалдою, які стають "звичайними" в мові газет нашого часу.
Стилістична норма, як відомо, стерео-типізується в конкретних мовних фактах. Стереотипи та аномалії (запрограмовані семантико-стилістичні відхилення від загальномовних правил слововживання) можна розглядати як два полюси стилістичної норми (специфічних правил вживання мови). У цьому сенсі аналіз типових для сучасної функціонально-мовної системи аномалій (ненормативних фактів) й типових стереотипів (нормативних фактів) є способом виявлення властивостей, ознак норми.
Нова стилістична система породжує новий тип аномалій. У сучасному газетному узусі це, насамперед, семантико-стилістичні "зриви", контрасти, які виявляються не формальним, конструктивним засобом (структура відступає на другий план, виявляє функціональність), а внутрішньо виправданим, семантичне наповненим елементом системи.
Причинами виникнення аномалій у сучасному узусі є: синтагматичні сполучення семантичне й стилістично різнопланових слів (нафтова дієта, залізні обійми); порушення граматичних правил сполучення слів – одночасна реалізація прямого й переносного значень (гарячий телефон, очищення брудом); дублювання значень (друга альтернатива, корумпована мафія, ностальгія за минулим, єдиний пріоритет, не забудьте запам'ятати, амнезія пам'яті).
Постійне джерело аномалій – зміна значень й стилістичних параметрів слів (і семантичні, і стилістичні характеристики слова дуже рухливі). З іншого боку, саме семантико-стилістична взаємодія слів всередині мінімальної синтаксичної структури стає імпульсом для зміни значень або для переміщення слова за стилістичною шкалою.
Всі типи аномальних сполучень функціонують як стереотипи, клішовані сполучення слів. Знову відбувається збігання полюсів "аномалія" – "стандарт", що може бути застосовано до поняття стилістичної норми газети В концепті норми імпліцитно закладено принцип існування "не норми", але експліцитно передбачається нерівність цих понять. Отже, ситуація "узаконювання" відхилень повинна бути визнана нестабільною
Попередній газетний узус (особливо періоду середини 60-х – середини 80-х років), навпаки, представляв неприродно стабільний, "мертвий" стан газетної мови, заздалегідь задане коло тем,