Розробка імовірнісної моделі криптографічних протоколів
![]()
Захищений
канал зв’язку
Х k k Х
![]()
![]()

Лінія
зв’язку
![]()
Х
k
Рис. 1.4
Істотною особливістю протоколу є секретність ключа k, який передається відправнику і адресату або у відкритому вигляді по каналу зв'язку, захищеному від дій криптоаналітика, або в шифрованому вигляді по лінії зв'язку.
Захищеній канал зв’язку може мати відносно невисоку пропускну спроможність, але повинен надійно захищати ключову інформацію від несанкціонованого доступу. Ключ повинен залишатися у секреті до, під час і після реалізації протоколу, інакше зловмисник, заволодівши ключем, може розшифрувати криптограму і прочитати повідомлення. Відправник і адресат можуть виконати крок 1 протоколу публічно (секретність шифрсистеми необов'язкова), але крок 2 вони повинні виконати таємно (секретність ключа обов'язкова).
Така необхідність викликана тим, що лінії зв'язку, в особливості протяжні, уразливі з погляду втручання пасивного і активного супротивників.
Пасивний супротивник (криптоаналітик), бажаючи дістати доступ до повідомлення X, контролює лінію зв'язку на кроці 4 протоколу. Не втручаючись в реалізацію протоколу, він перехоплює криптограму Y з метою розкриття шифру.
Розробляючи криптосистему, криптограф звичайно виходить з наступних припущень про можливості криптоаналітика:
криптоаналітик контролює лінію зв'язку;
криптоаналітику відомий пристрій сімейства Е відображень шифру;
криптоаналітику невідомий ключ k, тобто невідомо відображення Ек, яке використане для отримання криптограми Y.
У цих умовах криптоаналітик намагається вирішити наступні завдання, які називаються завданнями дешифрування:
1. Визначити відкритий текст X і використаний ключ k по перехопленій криптограмі Y, тобто побудувати алгоритм дешифрування y такий, що
y( Y) = (Х, k).
2. Визначити використаний ключ по відомим відкритому і шифрованому текстам, тобто побудувати алгоритм дешифрування такий, що
j(Х, Y) = к.
Така постановка задачі має сенс, коли криптоаналітик перехопив декілька криптограм, одержаних з використанням ключа k, і має в своєму розпорядженні відкриті тексти не для всіх перехоплених криптограм. В цьому випадку, вирішивши завдання дешифрування другого типу, він прочитає всі відкриті тексти, зашифровані з використанням ключа k.
3. Визначити використовуваний ключ k по спеціально підібраному відкритому тексту X і по відповідному шифрованому тексту Y, тобто побудувати алгоритм дешифрування jХ такий, що
jХ(Y) = к.
Подібна постановка задачі вникає тоді, коли криптоаналітик має можливість тестування криптосистеми, тобто генерування криптограми для спеціально підібраного відкритого тексту. Частіше така можливість виникає при аналізі асиметричних систем.
Дешифрувальні задачі першого типу відрізняються вищою обчислювальною складністю в порівнянні із задачами другого і третього типу. Найменшу обчислювальну складність мають задачі тестування.
Активний супротивник порушує реалізацію протоколу. Він може перервати зв'язок на кроці 4, вважаючи, що відправник не зможе більше ніщо повідомити адресату. Він може також перехопити повідомлення і замінити його своїм власним. Якби активний узнав ключ (контролюючи крок 2 або проникнувши в криптосистему), він міг би зашифрувати своє повідомлення і відправити його адресату замість перехопленого повідомлення, що не викликало б у останнього ніяких підозр. Якщо активний супротивник не знає ключа, то він може створити лише таке шифроване повідомлення, яке при розшифруванні перетворюється на випадкову послідовність символів.
Розглянутий протокол має на увазі взаємну довіру відправника, адресата і третьої сторони в особі ЦГРК. Це є слабкістю даного протоколу, оскільки не завжди можна виключити взаємний обман дійових осіб протоколу. Втім, абсолютних гарантій бездоганності того або іншого протоколу не існує, оскільки виконання будь-якого протоколу зв'язане за участю людей і залежить, зокрема, від надійності дійових осіб протоколу.
Таким чином, по організації секретного зв'язку з використанням симетричної криптосистеми можна зробити наступні висновки:
1. Протокол повинен захищати відкритий текст і ключ від несанкціонованого доступу сторонньої особи на всіх етапах передачі інформації від джерела до одержувача повідомлень. Секретність ключа важливіша, чим секретність декількох повідомлень, що шифруються на цьому ключі. Якщо ключ скомпрометований (вкрадений, вгаданий, розкритий, викуплений), тоді супротивник, що має ключ, може розшифрувати всі повідомлення, зашифровані на цьому ключі. Крім того, супротивник зможе імітувати одну із сторін, що переговорюються, і генерувати фальшиві повідомлення ввести в оману іншу сторону. Якщо часто змінювати ключі, ця проблема зводиться до мінімуму.
2. Протокол не повинен допускати виходу в лінію зв'язку «зайвої» інформації, що надає криптоаналітику супротивника додаткові можливості дешифрування криптограм. Протокол повинен захищати інформацію не тільки від сторонніх осіб, але і від взаємного обману дійових осіб протоколу.
3. Якщо
допустити, що
кожна пара
користувачів
мережі зв'язку
застосовує
окремий ключ,
то число необхідних
ключів дорівнює
п(п-1)/2
для п
користувачів.
Це означає, що
при великому
п генерація,
зберігання
і розподіл
ключів стає
трудомісткою
проблемою.
Розглянемо тепер організацію секретного зв'язку з використанням асиметричної криптосистеми. Послідовність дій виглядає таким чином:
Відправник і адресат домовляються про використовувану асиметричну криптосистему.
Адресат посилає відправнику відкритий ключ k.
Відправник
шифрує відкритий
текст X
за
допомогою
відкритого
ключа
k,
тобто
створює криптограму
Y =
Еk(X).
Криптограма Y передається по лінії зв'язку адресату.
Адресат розшифровує криптограму Y, використовуючи закритий ключ z, і читає повідомлення X:
X = Еz(X).
Поза сумнівом, даний протокол захищає повідомлення X: пасивний супротивник може перехопити відкритий ключ і криптограму Y, але не може розшифрувати повідомлення, оскільки немає закритого ключа.
Гідністю протоколу є те, що він не вимагає розподілу секретних ключів. У мережі зв'язку нерідко відкриті ключі всіх користувачів поміщаються в загальнодоступну базу даних, а закриті ключі зберігаються у користувачів. Це спрощує протокол, оскільки відправник сам виконує крок 2 протоколи, не чекаючи дії адресата. Адресат не бере участь в протоколі до тих пір, поки не збереться прочитати відкрите повідомлення.
Висновки
Можна відмітити динамічний характер оцінок криптографічної стійкості шифрів. Ці оцінки необхідно час від часу переглядати у зв’язку із розвитком обчислювальних засобів і прогресом у області розробки методів дешифрування.
На практиці алгоритми з відкритим ключем не замінюють симетричних алгоритмів. Як правило, вони використовуються для шифрування не самих повідомлень, а ключів або деяких інших «допоміжних» інформаційних блоків відносно невеликої довжини. Це викликано наступними обставинами:
1. Продуктивність алгоритмів з відкритим ключем (швидкість шифрування) принаймні в 1000 разів поступається продуктивності симетричних алгоритмів, що ставить їх в невигідне становище при шифруванні великих об'ємів інформації.
2. Криптосистеми
з відкритим
ключем уразливі
до атак на
основі
підібраного
відкритого
тексту, особливо
коли число
варіантів
блоку
відкритого
тексту обмежене
і допустимо
перебір цих
варіантів.
Тому найбільш вигідним представляється протокол секретного зв'язку з використанням гібридної криптосистеми, в якому асиметричний алгоритм використовується для засекречування і розподілу ключів зв’язку, а алгоритм із секретним ключем використовується для захисту даних. Крім того, такий протокол допускає знищення секретного сеансового ключа одразу після закінчення сеансу, що різко зменшує небезпеку його компрометації.
Розділ 2. Моделі елементів захищених систем
2.1. Поняття стійкості шифрсистеми
Абстрактно кажучи, стійкість криптографічної системи є мірою стійкості системи до атак. Система називається стійкою, якщо зловмисник не може зламувати її дуже часто або дуже швидко. Отже, для вимірювання стійкості системи необхідно оцінювати імовірність злому і об'єм обчислювальних витрат.
Щоб конкретизувати наші міркування, розглянемо «ігрову атаку», яка розігрується між Зловмисником і законним Учасником сеансу зв’язку. Ця гра дозволить продемонструвати обчислювальні аспекти, пов'язані з поняттям стійкості.
Для опису криптосистеми вважатимемо, що вона складається з алгоритму шифрування Y, простору початкових текстів М і простору зашифрованих текстів С. Однак, слід зробити одне важливе зауваження: алгоритм шифрування Y вважається імовірнісним, тобто містить внутрішню випадкову операцію, що має якийсь розподіл імовірності. Таким чином, зашифрований текст представляє собою випадкову величину, що має той же самий розподіл. Наприклад, якщо вихідне повідомлення двічі шифрується за допомогою одного і того ж ключа шифрування, з великою імовірності виникнуть два різних зашифрованих текста (оскільки алгоритм шифрування є однозначним перетворенням).
Ігрова атака описується наступним протоколом .
Попередні умови:
а) Зловмисник і законний Учасник діють в заданій криптосистемі, що складається з алгоритму шифрування Y, простору початкових повідомлень М і простору зашифрованих текстів С;
б) законний Учасник володіє фіксованим ключем шифрування k.
1. Зловмисник підбирає різні повідомлення m0, m1 О М і посилає їх учаснику. Повідомлення m0, m1 називаються підібраним початковим текстом (chosen plaintext messages). Зловмисник поки знаходиться на етапі пошуку ("find-stage") повідомлень m0, m1. Зрозуміло, він готує їх так, щоб легко розпізнати результат їх шифрування.
2. Якщо ці повідомлення мають різну довжину, Учасник доповнює коротше з них, щоб їх довжини стали однаковими. Наприклад, для доповнення повідомлень він може використовувати фіктивний рядок 0d, де d – різниця між довжинами повідомлень. Учасник підкидає ідеальну монету bО{0,1} і виконує наступну операцію шифрування
с*
=

Учасник посилає Зловмиснику повідомлення с* О С. Зашифроване повідомлення с* називається зашифрованим текстом оклику (challenge ciphertext). Слід пам'ятати, що зашифрований текст с* є випадковою величиною, залежною від двох випадкових вхідних величин: ідеальної монети b і внутрішньої випадкової операції алгоритму Y.
3. Одержавши зашифрований текст с*, Зловмисник повинен вгадати результат підкидання монети, надіславши учаснику 0 або 1. Тепер Зловмисник знаходиться на етапі осмисленого вгадування ("guess-stage" for an educated guess), намагаючись вгадати результат жеребкування, проведеного учасником. Відповіді, що відрізняються від 0 і 1, не допускаються.
У цій грі учасник пропонує зловмиснику відповісти на наступне питання. Результатом якого з експериментів Yk(m0) чи Yk(m1) є оклик с*?
Вважатимемо, що Зловмисник застосовує імовірнісний поліноміальний алгоритм розпізнавання. Позначимо через Adv перевагу Зловмисника, з яким він може розпізнавати відмінність між зашифрованими текстами. Вона дорівнює різниці між ймовірностями, з якими Зловмисник може розпізнати експерименти Yk(m0) чи Yk(m1).
Adv = | Prob[0 ¬ Зловмисник(с* = Yk(m0))] – Prob[0 ¬ Зловмисник(с* = =Yk(m1))]|. (2.1)
Імовірнісний простір повинен містити випадковий вибір, зроблений Учасником і Зловмисником, а також внутрішню випадкову операцію алгоритму шифрування. Відзначимо, що відповідь Зловмисника залежить не тільки від зашифрованого тексту оклику с*, але і від двох підібраних початкових повідомлень (m0, m1). Тільки тому його відповідь можна вважати результатом «осмисленого вгадування» («educated guess»).
Слід
відмітити, що
Зловмисник
має додаткову
можливість
для того, щоб
поліпшити
результати
свого вгадування:
Учасник підкидає
ідеальну монету.
Формула обчислення
переваги (2.1.1) не
указує явно
на те, як Зловмисник
може скористатися
цим фактом,
хоча неявно
відомо, що кожна
з імовірності,
що входить у
формулу (2.1.1), ніколи
не перевищить
,
наприклад,
імовірность
події с* = Yk(m0)
складає рівно
.
Необхідно явно
вказати, як
саме Зловмисник
використовує
додатковий
ключ у формулі
обчислення
переваги.
Застосовуючи
умовну імовірность
і помічаючи,
що імовірность
обох результатів
при підкиданні
ідеальної
монети рівна
,
можна переписати
формулу (2.1.1) в
наступному
вигляді
Adv = |
Prob[0
¬ Зловмисник(с*
= Yk(m0))]
–
-
Prob[0
¬ Зловмисник(с*=Yk(m1))]|.
(2.2)
Згідно з правилами гри Зловмиснику не дозволяється давати відповіді, які відрізняються від 0 та 1, тому неправильна відповідь є подією, додатковою по відношенню до правильної відповіді. З цього випливає наступна формула
Adv = |
Prob[0
¬ Зловмисник(с*
= Yk(m0))]
–
-
(1
– Prob[0 ¬
Зловмисник(с*=Yk(m0))]
)|.
Тобто
Prob[0 ¬
Зловмисник(с*
= Yk(m0))]
=
± Adv.
(2.3)
Формула (2.3) часто застосовується для виразу переваги алгоритму при вгадуванні результатів підкидання ідеальної монети. Отже, якщо Adv = 0, то випадкова відповідь Зловмисника має такий самий розподіл, як і результати підкидання ідеальної монети. Проте слід враховувати, що перевага завжди більше нуля. Очевидно, що формула (2.1.3) також справедлива, якщо в результатах жеребкування всі нулі замінити одиницями.
З
формули (2.3) виходить,
що перевага
Зловмисника
ніколи не перевищує
,
оскільки імовірність
завжди лежить
в інтервалі
[0,1]. Дійсно, якщо
Учасник
шифрує
обидва початкові
тексти з імовірністю
,
перевагу
Adv, що задана
формулою (2.1), є
різниця імовірності
сумісних
подій
і ніколи не
перевищує
.
Можна відмітити,
що формула
(2.1.3) виглядає так,
ніби Учасник
підкидає
несиметричну
монету,
наприклад,
Учасник з імовірністю
шифрує повідомлення
m0
і з імовірністю
-
повідомлення
m1.
Досліджувана криптосистема стійка по відношенню до ігрової атаки, якщо експеримент Yk(m0) не можливо відрізнити від експерименту Yk(m1). Це означає, що при будь-якій значущій перевазі Adv не повинно існувати жодного поліноміального алгоритму розпізнавання. Інакше кажучи, перевага, з якою Зловмисник може розрізняти результати шифрування, повинна бути дуже малою величиною в порівнянні з параметром безпеки схеми шифрування, яким, як правило, є довжина ключа шифрування. Можна вважати, що перевага будь-якого поліноміального алгоритму розпізнавання, що вживається Зловмисником, задається функцією, що повільно росте, залежною від об'єму обчислювальних ресурсів. Тут термін «повільно росте» означає, що, навіть якщо Зловмисник різко збільшить об'єм своїх обчислювальних ресурсів, перевага збільшиться украй трохи.
Стійкість розглянутої системи називається семантичною стійкістю. Тобто зашифрований текст не допускає ніякого витоку корисної інформації про вихідний текст( якщо не вважати корисною інформацією довжину самого вихідного тексту) жодному зловмиснику, який має поліноміально обмежені обчислювальні ресурси.
2.2. Стійкість криптографічних протоколів
Як і у випадку криптографічних алгоритмів, головне питання полягає в тому, наскільки стійким є той чи інший криптопротокол. Відповідь на нього можна знайти при зрівнянні цілого ряду факторів. Однак, оскільки в основі багатьох криптопротоколів лежать криптографічні алгоритми, зрозуміло, що остаточна стійкість буде не більше стійкості використовуваних криптографічних алгоритмів. Вона може бути понижена в наступних випадках:
використання слабких криптографічних алгоритмів і некоректна реалізація деяких його складових;
некоректна логіка роботи криптопротокола;
некоректне використання криптографічних алгоритмів.
Труднощі першої категорії вирішуються в межах класичної криптографії. Типовим прикладом у цьому сенсі є використання слабких генераторів випадкових чисел.
Проблеми, що відносяться до другої категорії, найбільш поширені. На практиці саме по цих «больових крапках» звичайно проводяться атаки на криптопротоколи. Активний порушник може робити вплив на функціонування криптопротоколу шляхом наступних атак:
атака з відомим ключем. Зловмисник, одержавши ключ попередньої сесії, намагається дізнатися ключ нової сесії;
повторна передача. Перехопивши в попередніх сесіях певну порцію інформації, зловмисник передає її в подальших сесіях;
підміна сторони інформаційного обміну. В процесі встановлення сеансу зв'язку між легальними користувачами зловмисник у разі подібної атаки намагається видати себе за одного з них або ініціювати від імені легального користувача встановлення зв'язку;
атака із словником. Полягає в підборі пароля, що містить слова, що найбільш часто зустрічаються, або комбінацію буква/цифра. Звичайно перетворені за допомогою неключової хэш-функції паролі зберігаються у файлах на комп'ютері. Завдання зловмисника полягає в тому, щоб одержати шуканий файл, перетворити свій словник за допомогою даної хэш-функції і провести порівняння з метою знайти співпадаючі значення;
підміна повідомлень. Проводиться шляхом заміни під час роботи криптопротокола повідомлень або даних.
Як приклад успішної атаки такого типу розглянемо криптопротокол розподілу секретних сеансових ключів між двома учасниками інформаційного обміну. Авторами цього методу є Нідхем і Шредер. Уразливість цього криптопротоколуа вперше була виявлена Денінгом і Сакко. Кожен учасник даного протоколу повинен розділити знання свого секретного ключа з сервером аутентифікації. Протокол складається з наступних кроків:
1. А → S: А, В, Na. Учасник А посилає запит серверу S, в якому він указує, що необхідно встановити сеанс зв'язку з учасником В. У даному запиті присутні наступні значення:
- А і В – імена або ідентифікатори учасників;
- N – унікальне для даного сеансу число; використовується для запобігання повторним передачам шляхом включення його в подальші повідомлення.
2. S → A: { Na, В, Кab, { Кab, А}Kbs}Kas.Сервер відповідає повідомленням, зашифрованим на секретному ключі сервер-учасник А (Кas), в якому знаходиться сеансовий ключ (Кab), а також ще одна копія цього ключа, зашифрованого на секретному ключі сервер-учасник В (Кbs).
3. А → B: { Кab, А}Кbs Учасник В розшифровує дане повідомлення, оскільки йому відомий ключ Кbs; в результаті він одержує ключ Кab.
4. B → A: {Nb}Kab. Дане повідомлення учасник В посилає для того, щоб переконатися, що А володіє ключем Кab, і показати учаснику А своє знання Кab.
5. А → B: {Nb – 1} Кab. Учасник А доводить своє володіння ключем Кab, і на цьому протокол закінчує свою роботу, в результаті учасники А і В одержують загальний секретний сеансовий ключ Кab.
Уразливість даного криптопротокола полягає в тому, що якщо сеансовий ключ К1ab із попередньої сесії був скомпрометований, то зловмисник (позначимо його через З), що дістав можливість контролю мережевого трафіку на кроці 3 нової (нескомпрометованої) сесії, перехоплює повідомлення (А → В: { Кab, A}Kbs) і замість нього посилає повідомлення (З → В: { К1ab, A}Кbs). Учасник B відповідає повідомленням (B → A: {Nb}К1ab), вважаючи, що А бажає встановити з ним нову сесію з ключем К1ab. З, одержуючи дане повідомлення, розшифровує його і відправляє В повідомлення (З → В: {Nb – 1}К1ab). Таким чином, З встановлює сесію з В від імені А.
З погляду розуміння можливих наслідків, що виникають при виявленні недоробок в логіці роботи криптопротокола, цей приклад є дуже показовим. Для усунення подібних проблем були спеціально розроблені засоби і методи аналізу коректності побудови логіки роботи криптопротоколів. Застосування формальних методів дозволяє також виявити комунікаційну надмірність в крип-топротоколах, що є важливим плюсом в умовах постійно зростаючих вимог до оперативності обробки інформації в сучасних мережах передачі даних.
Третя група атак, що істотно знижують рівень безпеки при використанні криптопротоколів, є найменш поширеною. Про це, принаймні, можна судити по частоті їх використання зловмисниками. Але з іншого боку, через їх важке виявлення, такі спроби є найбільш небезпечними, оскільки вони багато в чому залежать від математичних властивостей використовуваних криптографічних алгоритмів. Подібні вразливі місця не піддаються формальному аналізу і тому не можуть виявлятися навіть при використанні добре вивчених криптопротоколів. Особливо характерний поява «слабких крапок» при використанні асиметричних алгоритмів, оскільки вони в основному побудовані на неможливості ефективного рішення деяких математичних задач і не піддаються строгим математичним доказам і дослідженням за допомогою формальних методів.
Для прикладу проведемо доказ стійкості криптопротокола «уявний покер». Для початку необхідно розглянути сам протокол.
Для того, щоб зіграти в покер, гравці А і Б спочатку повинні чесно роздати карти. Слово «чесно» означає, що при роздачі карт А і Б повинні дотримуватися чотирьох правил.
1. Всі карти повинні роздаватися з однаковою імовірністю (тобто рівномірно), причому одна і та ж карта не повинна опинитися у двох різних гравців одночасно.
2. А і Б повинні знати карти, якими вони володіють, а інші гравці не повинні знати, які карти знаходяться на руках їх партнерів.
3. А і Б повинні підозрюватися в шахрайстві і порушенні правил протоколу.
4. А і Б повинні мати можливість перевіряти, чи чесно була зіграна попередня гра.
Ідея, що лежить в основі уявного покеру, полягає в застосуванні шифру, що володіє властивістю комутативності. Застосовуючи такий шифр, А і Б можуть двічі шифрувати повідомлення, використовуючи свої секретні ключі, і повинні двічі розшифровувати його. Хай
С = ЕХ( М) і М = DX(C)
означають алгоритми шифрування і розшифрування, що виконуються користувачем X. Комутативна властивість шифру полягає в тому, що для будь-якого повідомлення М виконуються наступні рівняння.