Xreferat.com » Рефераты по историческим личностям » Доля династії Романових

Доля династії Романових

там гарнізон; Росія також не мала права тримати флот на Чорному морі. Війни, що Росія вела в царювання Ганни Іоанівни, не доставляли імперії вигод, хоча і піднімали її престиж у Європі. 17 жовтня 1740 року у віці 47 років Ганна Іоанівна померла. За заповітом імператриці престол після її царювання повинний був відійти нащадкам її сестри Єкатерини Мекленбургської, дочка якої Єлизавета-Єкатерина-Христина прийняла православ'я і була наречена Ганною. У 1740 році в Ганни Леопольдівни, виданої заміж за принца Брауншвейгського Антона-Ульріха, народився син Іоанн. Незадовго до смерті імператриця Ганна Іоанівна оголосила немовля спадкоємцем престолу. Регентом при Іоаннові вона призначила герцога Бірона.


1.9 Іоанн VI Антонович

  1. - 4.07.1764)


Іоанн Антонович, син принцеси Ганни Леопольдівни Мекленбургськой і принца Антона-Ульріха Брауншвейг-Люнебургського, був зведений на престол після смерті своєї двоюрідної бабки імператриці Ганни Іоаннівні. Регентом при імператорі Ганна Іоанівна призначила свого фаворита герцога Бірона. Під час свого недовгого правління, що продовжувалося менше місяця, Бірон зменшив розмір подушного податку, ввів обмеження розкоші в придворному побуті, видав маніфест про суворе дотримання законів. 9 листопада 1740 року в результаті двірського перевороту Бірон був заарештований і відправлений у заслання, а правителькою держави змовники проголосили матір імператора Ганну Леопольдівну. Через рік, у листопаді 1741 року, дочка Петра I Єлизавета Петрівна за підтримкою солдат і офіцерів Преображенського полка заарештувала правительку і її родину, у тому числі й однорічного імператора Іоанн VI. У 1744 році вся сім'я Ганни Леопольдівни була таємно заслана в Холмогори. Тут Іоанн провів біля 12 років у повній самітності. Проте в Холмогорах поповзли чутки про перебування в місті колишнього імператора й у 1756 році Іоанн Антонович був переведений у Шліссельбург і утримувався там в одиночному ув'язненні. Якимось образом він навчився грамоті і йому дозволили читати Біблію. Проте таємниця його перебування в міцності не збереглася. Після воцаріння Петра III положення нещасливого в'язня не змінилося. Єкатерина II, взойдя на престол, дала охороні Іоанн VI інструкцію схилити в'язня до прийняття чернечого сану. Але в липні 1764 року підпоручик Смоленська полку Василь Якович Мирович почав спробу звільнити Іоанн Антоновича і проголосити його імператором. Охорона, приставлена до в'язня, пручалася, але потім здалася, попередньо, по точній інструкції імператриці, вбивши Іоанна Антоновича. Після ретельного розслідування Мирович був страчений, а його тіло спалили разом з ешафотом. Імператора таємно поховали у фортечної стіни Шліссельбурга, а його могилу зрівняли з землею.


1.10 Єлизавета Петрівна

(18.12.1709 - 25.12.1761)


У ніч на 25 листопада 1741 року за підтримкою гвардійських офіцерів дочка Петра I Єлизавета Петрівна учинила двірський переворот і була проголошена імператрицею. Єлизавета Петрівна була "розумної і доброї, але безладною і норовливою росіянкою баринею", що з'єднувала "нові європейські віяння" із "благочестивою вітчизняною старовиною" (В.О.Ключевський). Гарна, весела і безтурботна, Єлизавета Петрівна віддала своє серце придворному певчему з чернігівських козаків Олексієві Разумовському. Молва говорила, що Олексій Григорович Разумовський був таємно повінчаний із Єлизаветою Петрівною і почуття імператриці до нього залишалося незмінним до кінця її життя. Одним із перших дій нового уряду було запрошення з Голштінії племінника Єлизавети Петрівни Карла-Петра-Ульріха (майбутнього Петра III), сина Ганни Петрівни, що імператриця Єлизавета оголосила спадкоємцем престолу і великого князя Петром Федоровичем і змусила вивчати російську мову і православний катехізис. Внутрішня політика Єлизавети Петрівни носила більш реставраторський , ніж творчий характер. Єлизавета Петрівна мала намір повернутися до порядків Петра I, проте в управлінні державою не було визначеної програми, а ідеї Петра не завжди дотримувалися і не розвивалися. Проте при Єлизаветі Петрівні була відновлена національна гідність російського народу, була скасована страта. Сенат набув старого значення і після знищення Кабінету міністрів став вищим органом управління в державі: до адміністративно-судової сторони правління Сенату додалася і законодавча. Значення Синоду і духівництва при набожній імператриці зросло, посилено переслідувалися розкольники. Сенат піклувався про поширення православ'я, про забезпечення духівництва і монастирів, про поширення духовного освіти в народі. Великою проблемою був стан фінансів держави. Після перебування у влади німецького уряду Росія не могла зводити кінці з кінцями у своєму господарстві. Комісія про комерцію створила ряд проектів для розвитку зовнішньої торгівлі. Купецтву, як і дворянству, держава відчинило дешевий кредит, учредив Позиковий і Державний банки. У справі торгівлі і промисловості йшов повільний, але постійний прогрес. У 1754 році Сенат прийняв розроблене П.И.Шуваловим постанову про знищення внутрішніх митниць, що дало поштовх розвитку всеросійського ринку. Одночасно йшов розвиток системи монополій. Велася посилена політика по заселенню південних околиць, для чого запрошувались не інородці і іновери, а православні слов'яни-серби. При Єлизаветі Петрівні були реорганізовані військово-навчальні заклади. У 1744 році вийшов указ про розширення мережі початкових шкіл. Були відкриті перші в Росії гімназії - у Москві (1755 р.) і в Казані (1758 р.). У 1755 році И.И.Шувалов і М.В.Ломоносов заснували Московський університет. У 1756 році в Санкт-Петербурзі відкрився загальнодоступний театр. Чимало було прикладено зусиль для збору статистичних і географічних даних про Росії. У царювання Єлизавети Петрівни міжнародні позиції Російської імперії значно зміцнилися. Російсько-шведський військовий конфлікт закінчився підписанням у 1743 році Абоського миру, по якому до Росії відійшла частина Південної Фінляндії. Війна за австрійську спадщину між пруським королем Фрідріхом II і Марією Терезією при сприянні Росії закінчилася перемогою Австрії і укладанням Ахенського миру (1748 р.), що забезпечив Марії Терезії імператорську корону. Росія взяла участь у Семирічній війні (1756-1763 р.) між Пруссією з однієї сторони й Австрією, Францією і Росією з інший. У ході її російські війська двічі розбили непереможну колись армію Фрідріха II у боях при Гросс-Егерсдорфе (1757 р.). і при Кунерсдорфе (1759 р.). У 1760 році російський корпус зайняв столицю Пруссії Берлін, а в 1761 році російські війська вдало діяли в східній частині Пруссії. Смерть Єлизавети Петрівни припинила участь російських у Семирічній війні. Єлизавета Петрівна померла 25 грудня 1761 року на 53 році життя. Вона похована в Петропавловськом соборі в Санкт-Петербурзі.


1.11 Петро III Федорович

(10.02.1728 - 6.07.1762)


Після смерті імператриці Єлизавети Петрівни на російський престол зійшов Петро III. Він був онуком Петра I і онуком сестри Карла XII. До приїзду в Росію Карла-Петра-Ульріха Голштейн-Готторпського готували до шведського престолу і змушували учити лютеранський катехізис, шведський мову і латинську граматику. Ставши спадкоємцем російського престолу і великого князя Петром Федоровичем, він, за наказом імператриці Єлизавети, початків вивчати російську мову і православний катехізис. Петро Федорович майже не одержав освіти. Пригничуваний в усім він засвоїв дурні навички, став дратівливий і впертий, набув схильності брехати, а в Росії привчився ще і пити. Майже щодня він улаштовував гулянки в товаристві заїжджих співачок і акторок. У 14 років Петро був круглим неуком, і навіть Єлизавету Петрівну уразив своїм неуцтвом. Правда, у майбутнього імператора було захоплення - військова слава Фрідріха II. Проте це призвело Петра тільки до забавного пародіювання пруського героя і до простої гри в солдатики. 18 лютого 1762 року Петро III випустив Маніфест про надання "усьому російському шляхетному дворянству вільності і свободи", що скасовувала обов'язкову службу дворян, уведену Петром I. Під час семимісячного царювання Петра III було видано декілька важливих указів: про скасування Таємницею канцелярії, про дозвіл розкольникам, що бігли з Росії, повернутися на батьківщину. Ці укази проводилися наближеними Петра з розрахунку створити популярність імператору, що було необхідно, тому що самий Петро, немов навмисно, намагався озброїти проти себе всі класи й особливо духівництво. Петро III велів лишити в церквах тільки ікони Божої Матері і Рятівника, а священикам оббрити бороди і вдягатися подібно лютеранським пасторам. Правда, виконання цього наказу було затримано. Крім того, імператор став переробляти на пруський лад російську армію. Самий Петро говорив своїй дружині, що "негожий росіянам і росіяни негожі йому"1, і був переконаний, що загине в Росії. Петро III відмовився від участі Росії в Семирічній війні і від усіх російських завоювань у Пруссії. Цим він спас армію Фрідріха II від капітуляції. За свідченням сучасників, ремство був на Петра "усенародним". Невдоволення, що росте, у товаристві вилилося в новий заговір, що дозріла в гвардійському середовищі. Душею заговору була дружина Петра III імператриця Єкатерина Олексіївна. У числі змовників були брати Орлови, Олексій і Кирило Разумовські, графиня Єкатерина Дашкова. У червні 1762 року на вірність імператриці присягнули Ізмайловський і Семеновський полки. Єкатерина в супроводі гвардійців прибула в Казанський собор на Невськом, де і була проголошена самодержавною імператрицею. У цей же день у Зимовому палаці Єкатерини присягнули Сенат і Синод. Петро підписав своє зречення і був засланий у Ропшу, де утримувався під арештом. Там і відбувся "нещасливий випадок", що закінчився смертю Петра III. Так пояснив у своєму листі до Єкатерини смерть колишнього імператора граф Олексій Орлів. Пізніше з'ясувалося, що Петро III був убитий змовниками при мовчазній згоді своєї чоловіки. Трапилося це 6 липня 1762 року. Петро III був похований у Благовещенської церкви Олександро-Невської лаври. У 1796 році останки несчасного імператора були переховані в Петропавловськом соборі разом із труною Єкатерини II.


1.12 Єкатерина II Олексіївна

(21.04 1729 - 6.11.1796)


Єкатерина II вступила на престол у результаті двірського перевороту, скинув свого чоловіка імператора Петра III Федоровича Єкатерина від природи була обдарована великим розумом і сильним характером. Приїхавши в Росію, вона постаралася вивчити російську мову і звичаї країни, у якому їй стояло провести все життя. Єкатерина вивчила множину історичних і філософських праць і по праву вважалася однієї з найдосвідченіших жінок свого часу. Імператриця вела листування з Вольтером і французькими енциклопедистами, лишила "Записки", у яких розповіла про своє життя і діяльність. Єкатерина II ринулася усталити самодержавство, усунувши при цьому вплив вищої аристократії і гвардії. Так, наприклад, реформа Сенату, проведена в 1763 році, перетворила його з законодавчого в судово-надглядний орган. У 1768 році був створений Рад, що став згодом вищим консультативним і розпорядницьким органом при імператриці. У 1764 році була створена Комісія з упорядкування нового Укладення, у роботі якої брали участь дворяни, городяни, козацтво і державні селяни. Комісія у своїй діяльності повинна була керуватися "Наказом" імператриця, перейнятим духом французької просвітньої філософії XVIII сторіччя. "Наказ" був настільки ліберальний по своєму змісту, що навіть у Франції був прилічений до числа заборонених книг. Матеріали роботи Комісії в значній мірі визначили внутрішню політику правління Єкатерини II. У 1775 році Єкатерина видала "Установи для управління губерній", де головними принципами були зміцнення державного апарата на місцях і підвищення ролі місцевого дворянства. У 1785 році була видана "Жалувана грамота дворянству"1, де закріплювалися старі права і розширювалися привілеї дворянства. Посилення кріпосницького гніту призвело до того, що селянський рух, що наростав, перерос в селянську війну (1773-1775 р.) під предводительством Е.И.Пугачова, що завершився поразкою повстанців. В роки правління Єкатерини II починалися заходи, спрямовані на поліпшення медичної помочі. Кожне місто було зобов'язане мати лікарів для повітів, улаштовувати госпіталі і лікарні, заводити притулки для невигойно хворих і психічно хворих. У Москві (1763 р.) і Петербурзі (1767 р.) були відкриті Виховні будинки, у яких одержували освіти діти-підкидьки. Імператриця заклала основи жіночого освіти: у Петербурзі були засновані закриті інститути для дівиць-дворянок і для дівиць-городянок (1764 р.). У країні відчинилося декілька нових кадетських корпусів. У 1783 році була заснована Російська академія для вивчення рідної мови, президентом якого стала княгиня Є.Р.Дашкова. В зовнішній політика Єкатерина успадкувала дві головні проблеми - турецьку і польську. Перша зводилася до забезпечення виходу Росії до Чорного моря. У 1772-1774 р., у ході першої російсько-турецької війни російська армія одержала перемоги при Ларге і Кагуле і виграла Морський бій у Чесменській бухті. По мирному договорі з Туреччиною до Росії відійшли береги Чорного й Азовського морів і Туреччина визнала незалежність Криму, що остаточно приєднався до Росії в 1783 році. Російський торговий флот одержав право вільного проходу через Босфор і Дарданели, що мало величезне значення для торгівлі Росії. Друга російсько-турецька війна (1787-1791 р.) затвердила за Росією володіння Новоросією, Кримом і фортецею Очаковом. У цей час польська погроза для Росії вже перестала існувати, але залишався невирішеним давню територіальну суперечку через Білорусії і Правобережної України. У 1769 році, після смерті польського короля Росія зуміла домогтися обрання на престол колишнього фаворита Єкатерини II Станіслава Понятовського, що відповідало російським політичним інтересам. Проте цьому заперечила Австрія, і тоді для примирення протилежних інтересів була висунута ідея про поділ Польщі. По першому поділі Польщі (1773 р.) Росія одержала Білорусію, по другому поділі (1793 р.) - Волинську, Подільську і Мінську губернії. Розпачлива спроба поляків відстояти свою політичну незалежність спричинила за собою в 1795 році третій і останній поділ Польщі. Росія одержала при цьому Литву і Курляндію. У 1788-1790 р. Росія вела війну зі Швецією, викликану приєднанням Криму й зкінчившуюся безрезультатно. Єкатерина II продовжила зовнішню політику Петра Великого і зуміла учинити те, до чого сторіччями прагнули московські государі. Смерть застала її в той час, коли росіяни війська почали свій похід у Персію. Після правління Єкатерини II російській дипломатії прийшлося ставити собі нові задачі, тому що старі були вичерпані. Єкатерина II раптово померла 6 листопада 1796 року. Вона похована в Петропавловськом соборі в Санкт-Петербурзі.


1.13 Павло I Петрович

(20.09.1754 - 12.03.1801)


Павло Петрович, син імператора Петра III і імператриця Єкатерини II, вступив на престол 6 листопада 1796 року. Відібраний імператрицею Єлизаветою в батьків Павло виростив нервозним, вразливим, недовірливим і непомірно опришкуватим. Вже в юному віці в Павли стала з'являтися пристрасть до військових парадів і різних дрібниць військової служби. Спадкоємець престолу одержав гарну освіту. Проте Єкатерина II, що не припускала Павла до державних справ, подумувала передати престол його сину, великому князю Олександрові Павловичеві. Імператриця посилалася у своєму рішенні на круту вдачу і нездатність свого сина управляти державою, але зустріла протидію придворних. Ставши імператором, Павло, коронував останки Петра III імператорською короною і поховав Петра III і Єкатерину II в один день і з однаковими почестями. Першим урядовим актом великої важливості був акт про зміну престолонаслідства, установленого Петром I у 1722 році. По новому указі престол повинний був переходити по праву "природному", тобто від батька до старшого сина. Вся політика нового імператора була спрямована на знищення всього того, що було зроблено його матір'ю. Майже всі укази Павла, що припускали викорінювання безладь у справах, лише порушували стару стрункість системи, створену при Єкатерині II. Так, відновивши колегії - установи, уже віджилі своє, Павло не зміг вдохнуть у них нове життя, і пізніше Олександр I замінив їх міністерствами. Проте внутрішня політика Павла I продовжувала курс Єкатерини II. Наляканий Великою французькою революцією, Павло проводив політику крайньої реакції. У країні була введена найсуворіша цензура, закриті приватні друкарні, заборонена ввіз іноземних книг. Павло обмежив дію "Жалуваної грамоти дворянству" (1785 р.), стискав місцеве управління. Дворяни і городяни знову стали піддаватися тілесним покаранням за карні злочини. Павло говорив: "У Росії великий тільки той, із ким я говорю, і тільки поки я з ним говорю". Імператор підписав указ, що забороняє продаж селян без землі. Рекомендувалася триденна панщина, селянам дозволялося подавати прохання і скарги. Павло I припинив війну з Персією. Він вийшов із коаліції проти Франції і спробував обмежити військові успіхи французів дипломатичним шляхом. Проте згодом йому прийшлося взяти участь у війнах проти Франції - спочатку на Іоничному морі (1799 р.), а потім у Північної Італії і Швейцарії (1799-1800 р.), де востаннє проявився геній великого російського полководця А.В.Суворова. У 1800 році почалося зближення Росії і Франції, обумовлене обопільною ворожнечею до Англії. Постійна недовірливість і підозрілість Павла I досягли до 1801 року крайнього ступеня, звертаючись навіть на члени його власної сім'ї. Багато царедворців вважали імператора Павла не зовсім нормальним. Восени 1800 року виникнула змова проти імператора, у якому брали участь наближені Павла і гвардійські офіцери. У ніч із 11 на 12 березня 1801 року змовники проникнули в Михайловський замок, де жив імператор, і убили його. Офіційне повідомлення говорило, що імператор помер від "апоплексичного удару".


1.14 Олександр I Павлович

  1. - 19.11.1825)


Олександр I - старший син імператора Павла I і його другої дружини імператриці Марії Федорівни. Він вступив на престол після убивства свого батька в результаті змови. Вихованням Олександра займалася його бабка Єкатерина II, що підібрала вихователів і написала для нього спеціальне наставляння. Проте освіту великого князя не було завершено через раннє одруження. Перша половина царювання Олександра I пройшла під знаком помірно-ліберальних реформ. Імператор даровав свободу ув'язненим і засланим його батьком, видав указ про знищення катувань, відновив дію Жалуваних грамот 1785 року. Всі ці міри, а також особиста чарівність Олександра зробили його дуже популярним у російському суспільстві. У цей час були зроблені важливі перетворення й в адміністративній системі імперії: у 1802 році були засновані міністерства і Державна рада. У 1803 році був видано Указ про вільних хліборобів, по якому поміщикам дозволялося звільняти селян із землею по висновку обоюдноузгоджених умов. Проте помітного практичного значення цей указ не мав. У Росії в ці роки була створена система середніх і нижчих навчальних закладів, засновані Харківський, Казанський і Санкт-Петербургский університети. Після 1812 року на зміну М.М.Сперанскому, що був статс-секретарем при дворі Олександра I, приходить реакційно настроєний граф А.А.Аракчеев, що призводить до змін у внутрішній політики. Відновляється право поміщиків засилати кріпосних без суду в Сибір, створюються військові поселення. Закордонні походи 1813-1814 р. познайомили російських людей із західноєвропейським життям і політичними рухами в західному суспільстві. У Росії стали з'являтися різноманітні опозиційні гуртки як монархічного, так і вкрай республіканського толку. Згодом частина з них перетворилася в таємні товариства, що виступають проти існуючого політичного устрою. В зовнішній політиці в першому десятилітті XIX сторіччя Росія лавірувала між Англією і Францією. У 1805-1807 р. Росія брала участь у війнах проти наполеонівської Франції, що закінчилися в 1807 році підписанням Тильзитського миру, по якому Олександр I визнав усі завоювання Наполеона й обидва імператори зобов'язалися бути союзниками при веденні військових дій. Але в 1810 році відношення між Росією і Францією прийняли відверто ворожий характер. Війна між Росією і Францією почалася влітку 1812 року. Російська армія, позбавив країну від загарбників, завершила звільнення Європи тріумфальним в'їздом у Париж. Війни, що успішно закінчилися, із Туреччиною (1806-1812 р.) і Швецією (1808-1809 р.) зміцнили міжнародне положення Росії. У царювання Олександра I до Росії були приєднані Грузія (1801 р.), Фінляндія (1809 р.), Бессарабія (1812 р.), Азербайджан (1813 р.). У 1825 році під час поїздки в Таганрог імператор Олександр I сильно застудився і 19 листопада 1825 року помер. Він похований у Петропавловськом соборі в Санкт-Петербурзі.


1.15 Микола I Павлович

(25.06.1796 - 18.02.1855)


Після смерті Олександра I Росія майже місяць жила без імператора. По праву престолонаслідства після Олександра I, що не лишив нащадка, Російським государем повинний був стати брат покійного імператора Костянтин Павлович. Але на початку 1820-х років Костянтин зрікся від престолу на користь молодшого брата Миколи і своє зречення оформив офіційним листом до Олександру I. Олександр прийняв зречення брата, але не зрадив його розголосу. Після смерті імператора Олександра I великий князь Микола Павлович тотчас присягнув Костянтинові і повелів призвести до присяги усі полки. Сенат також розіслав указ про приведення всіх чинів до присяги на вірність новому імператору. Тим часом у Державній раді розкрили пакет із зреченням Костянтина. На 14 грудня 1825 року була оголошена присяга Миколі Павловичеві. У той же день відбулася спроба державного перевороту, названа пізніше повстанням декабристів. День 14 грудня зробив незгладиме враження на Миколу I і це відбилося на характері всього його царювання. Він писав своєму брату: "Дорогий Костянтин, Ваша воля виконана: я - імператор, але якою ціною, Боже мій! ціною крові моїх підданних"1. Миколи I до престолу не готували. Він одержав військово-інженерну освіту і займав посаду генерал-інспектора армії по інженерній частині. Микола мав характер жорстокий і деспотичний, не любив ніяких теорій і харчував недовіру до наукового знання взагалі. Царювання Миколи I - період найвищого розквіту абсолютної монархії в її військово-бюрократичній формі. У управлінні державою переважав військовий елемент, військові призначалися на усі важливі державні посади, очолювали всі міністерства. Витрати на чиновників і армію поглинали майже всі державні засоби. В роки правління Миколи був складений Звід законів Російської імперії - кодекс всіх існуючих до 1835 року законодавчих актів. У 1826 році був заснований Секретний комітет, що займався селянським питанням. У 1830 році був вироблений загальний закон про стани, у якому проектувався ряд поліпшень для селян. Для початкового навчання селянських дітей було улаштовано до 3 тисяч сільських училищ. У 1842 році був виданий закон, що давав можливість поміщикам звільняти селян, наділяя їхньою землею, у відповідь на визначені повинності або оброк. Сам Микола I вважав, що кріпосне право - це зло, але ще великим злом була б негайна його руйнація. У 1835 році був заснований Загальний статут імператорських Російських університетів. А в 1850 році була припинена посилка учнівських університетів для наукових занять за межу і підвищена плата за навчання, що зменшило кількість студентів. При Миколі I були засновані Військова і Морська академії, вікрито 11 кадетських корпусів. У правління Миколи Павловича було улаштовано до 10 тис. верст шосейних доріг, біля 1 тис. верст залізничної колії (перша залізниця від Санкт-Петербурга до Царського Села була відкрита в 1836 році, а до Москви - у 1851 році). Було проведено 2 тис. верст електричного телеграфу. В роки царювання Миколи I зросла роль таємницею політичної поліції - Третього відділення Власної його імператорського величства канцелярії. Кращі представники суспільної думки - історики, письменники, журналісти - були стиснуті у своїй літературній діяльності й особистому житті. Так поступово створювалася відчуженість між урядом і передовою частиною суспільства. Основним питанням зовнішньої політики Миколи I був східний. У перший же рік його правління Росія початку війну з Персією, по закінченні якої, у 1828 році, до Росії були приєднані Єриванськая і Нахічеванська області. Війна Росії з Туреччиною (1827 р.) закінчилася визнанням незалежності Греції. Продовжувалося завоювання Кавказу і посилювалося рух росіян у Середню Азію. Війна, що почалася в 1853 році на Дунаї і Кавказі, була перенесена в Крим, де супротивники Росії (Англія, Франція, Туреччина, Сардинія) осадили Севастополь, що служив базою російського Чорноморського флоту. Кримська війна закінчилася поразкою Росії. По Парижському трактату 1856 року Чорне море було оголошено нейтральним і право мати на ньому флот Росія повернула собі лише в 1871 році. Не бажаючи визнавати хибність своїх поглядів і переконань, що призвели країну не тільки до військової поразки, але і до катастрофи всієї, здавалося б, чітко налагодженої системи державної влади, імператор Микола I, як вважають, свідомо прийняв отруту і раптово помер18 лютого 1855 року.


1.16 Олександр II Миколайович

17.04.1818.- 1.03.1881)


Олександр Миколайович, старший син імператора Миколи I і імператриця Олександри Федорівни, зійшов на престол після смерті Миколи I. Вихователями спадкоємця престолу були генерал К.К.Мердер і поет В.А.Жуковський. Олександр Миколайович, щоб ознайомитися з державними справами, із 1834 року був присутній на засіданнях Сенату, а з 1835 року - і Синоду. При Олександрові II у Росії було скасовано кріпосне право (Положення 19 лютого 1861 року), за що імператора прозвали царем-визволителем. Було звільнено більш 22 млн. російських селян і встановлений новий порядок суспільного селянського управління. По Судовій реформі 1864 року судова влада була відділена від влади виконавчої, адміністративної і законодавчої. У цивільних і карних процесах були введені початки гласності і суд присяжних, об'являлася незмінюваність судів. У 1874 році вийшов указ про усестанову військову повинність, що зняла тяготи військової служби з нижчих станів. У цей час були створені вищі загальноосвітні установи для жінок (у Петербурзі, Москві, Казані і Києві), засновані 3 університету - Новоросійськ (1865 р.), Варшавський (1865 р.) і Томский (1880 р.). У 1863 році було прийняте положення про звільнення від попередньої цензури столичних періодичних видань, а також деяких книг. Проводилося поступове скасування що виключають і обмежують законів стосовно розкольників і євреїв. Проте після придушення Польського повстання 1863-1864 р. уряд поступово перейшов до курсу обмеження реформ поруч тимчасових правил і міністерських циркулярів. Слідством цього явився підйом демократичного руху в країні, приведший до революційного терору. Імператор Микола I лишив своєму спадкоємцю Кримську війну, що закінчилася поразкою Росії і підписанням світу в Парижі в березні 1856 року. У 1864

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: