Історія Уманщини
Працювали селяни дуже багато. Адже кожен мав збудувати хату, клуню, хлів, викопати льох, криницю та ін. Хоч робилось це часто толокою, але ж згодом відроблялось і на інших толоках. А ще треба було ремонтувати усе те, а також воза, сани, плуг, борони тощо. І корів, коней, волів, овець, свиней, курей треба своєчасно накормити, а головне – постаратись, щоб було чим кормити протягом року. А в жнива виходили в поле всі – від дітей до жінок з грудними дітьми. Пшеницю чи жито спочатку жали серпами, пізніше – косили косами. Потім в’язали в снопи, складали в копи (60 снопів), або в полукіпки; далі возили до стодоли, складали в стіжки. Тільки після жнив молотили те збіжжя ціпами, віяли на вітрі, зсипали в засіки. Жнива тривали майже всю осінь, а молотьба навіть взимку.
Для того щоб купити саме необхідне – сіль та дьоготь, селяни змушені були продавати зерно. Якщо селянин навіть знав, що зібраного зерна не вистачить до нового врожаю, він все ж змушений був продавати частину. Ось що розповідав селянин-середняк: «Я, наприклад, козак, хазяїн середньої руки; у мене жінка, син двадцяти літ, записаний у ревізію, та ще двоє менших дітей. У цьому році у мене від корму залишиться пудів сто різного хліба – можу його продати. Ціна, слава Богу, тепер не по 4 ј копійки сріблом за пуд жита, як було кілька років тому, а по 10 коп. сріблом. Ото ж я виручу 10 крб. сріблом. Ну чобіт три пари для мене, жінки і сина, по 1 крб.15 коп. пара – 3 крб. 45 коп. Пудів півтора солі – 1 крб. 80 коп., дьогтю відро – 1 крб., горілки і риби для косарів – бо хто допоможе косіння відбути без горілки і риби – 1 крб. 25 коп. Чи багато ще залишилось? Два кар. 50 коп. А подушне за дві душі, рекрутські та ще різні там … А присіпається чого старшина, писар, голова, окружний і т.д. і т. п. А серпи зубити, сокиру нову купити, попам дати, залізо в плузі порветься і т.д. і т. п. Ні, жінко, моя, ні, мій сину, не буде вам у цьому році обнови до різдвяних свят …»
Отак жили. Ще й бога хвалили, що живуть – не як бідняки. Бідніші ж селяни, які не мали пудів хліба на продаж, не мали навіть за що солі купити. Боялись селяни пошестей, воєн, засух, неврожаїв. Та ще – нечистих сил і чарів. Бувало, коли вдавався посушливий рік, всіх жінок села заганяли в ставок. Вірили, що опускання відьми в воду викликає дощ. Траплялось і чоловіків підозрювали в чаклунстві. Одного разу в Уманському повітовому суді розглядалась справа двох селян. Один з них поскаржився, що його супротивник хоче виграти справу за допомогою чарів. Судді обшукали того чоловіка і справді знайшли в шапці якесь зілля і кілька вузликів. Не розглядаючи суті справи, присудили дати «чародійнику» двадцять різок.
А взагалі до судів селяни тоді звертались не часто, здебільше чинили самосуд. Наприклад, коли з’ясовували, що якась жінка вкрала у іншої курку, то до шиї злодійки підвішували живу курку і так проганяли її через все село. Прив’язана курка верещить і б’є крильми, а жінка йде. За нею – гурт людей, які щось вигукують, галасують. Найжорстокіше розправлялись з конокрадами. Для них придумували такі покарання, які обов’язково закінчувались смертю, але спричиняли великі муки. Взагалі ж селяни Уманщини, як і всієї України, вважались не метушливими, кмітливими, чуйними і простодушними.
Українські селяни торгували мало, в основному займались натуральним господарством: купували сіль, дьоготь, гас, мило, сірники, а майже все інше робили самі. Кожна сім’я пекла для себе хліб. Робили це раз на тиждень, частіше в суботу. Ця досить нелегка робота займала майже цілий день і не завжди «вдавалась». Бо мука була не з кращих, і піч підводила, та й технологія надто давня. То ж частенько їли глевтяки. Робили для себе і полотно. Сіяли прядиво (коноплю), вибивали її, молотили, замочували на кілька днів у ставку, потім висушували, тіпали, чесали – робили клоччя. З нього пряли нитки – здебільшого вручну, веретеном, тільки багатші жінки мали прядки. З тієї пряжі на примітивних верстатах ткалі пряли грубу тканину, з якої шили мішки, сорочки, підштаники тощо. Велика і тривала то робота: тільки випадала вільна хвилина в жінки, особливо взимку, вона сідала до кужеля. Взагалі тоді селяни виконували багато таких робіт, про які ми тепер навіть гадки не маємо. Відпочивали ж тільки в неділю та свята.
В селах де були раніше військові поселення, перед реформою 1861 року не було великих землевласників. Тому після реформи майже всю землю Уманщини поділили між селянами. Поділ відбувався так: частину землі віддавали церкві, частину відводили для вигону худоби, цвинтаря тощо. Решту ділили між господарствами пропорційно від числа душ в родині. Через кожні 10-15 років ті наділи переглядали і змінювали відповідно до зміни кількості душ у родині.
Багатьох селян мучили тоді рекрутські набори. З тисячі мешканців держава вимагала 6 рекрутів. Ото ж хто мав 2-3 сини, не молодше 21 року, одного з них мусив віддати для служби в армії. Рекрутські набори починались восени, під них підпадали тільки ті стани, які платили податки, тобто селяни і міщани. Щоб рекрути не тікали приводили їх на прийомні пункти попарно закутими в пута. З Умані рекрутів брали мало, бо там жили здебільшого євреї, а єврейська община знаходила найманців по селах. Кожному найманцю платили до 300 крб., а крім того одягали його: жовтий кожушок, сіру шапку-чумарку, зелений пояс та чоботи. Так тривало до 1874 року поки рекрутську повинність не замінили військовою повинністю.
Міське ж населення було досить неоднорідним: розрізнялось за національністю, вірою, грамотою, заняттями.
У 1859 році в місто Умань з міста Одеси було переведене Головне училище садівництва.
У 1890 році Умань була з’єднана залізничною дорогою з Києвом, а у 1891 році – з Одесою. З другої половини ХІХ ст. населення міста різко виросло; якщо у 1860 році тут проживало 10 тис. чоловік, то у 1897 році – 29 тис. чоловік, а у 1914 році – близько 50 тис. чоловік.
На початку 80-х років ХІХ століття Умань належала до групи кращих міст Київської губернії, поступалася в торгівлі тільки Бердичеву та Білій Церкві, а за розвитком промисловості переважала їх. В місті було сконцентровано значний освітній потенціал: училище садівництва і землеробства, 2-класне міське училище, 4-класне духовне училище, єврейське училище.
Наприкінці ХІХ століття Умань була важливим торгівельним центром. Щороку з Умані вивозилося 1797 тис. пудів хліба. Особлива роль, у цьому належала новозбудованій залізниці, яка зв’язала Умань, Христинівку з Києвом та Одесою. Умань початку ХХ століття представляла собою приклад міста, яке спочатку не справляло враження. Тільки після відвідин «Софіївки» воно змінювалося. Залізнична станція Умань була кінцевим пунктом шляху потягу, далі він не йшов. Візники, які забезпечували перевезення містом, на відміну від Києва, керували не однокінними, а двокінними екіпажами. Послуги візників від станції до міста оцінювалися від 20 до 40 копійок. Більшість вулиць міста, за винятком центральної частини, не мали бруківки, а тому під час руху ними з ґрунту піднімалися клуби пилюки. Центральні вулиці міста – Миколаївська, Двірцева, Дворянська були забудовані в основному помешканнями заможних жителів: дворян, чиновників та офіцерів. В центральній частині розташовувалися готелі: «Гранд-Отель», «Франція», «Брістоль», «Англія» та інші. Поруч із «Францією» знаходилася кав’ярня-кондитерська Сковронського у закопанському стилі. Печиво і морозиво, що продавалися тут, конкурувало із тим, що продавалося у кав’ярнях Києва та Петербурга. Вулиці заселені переважно єврейськими міщанами, так і називалися – Ниєньоєврейська,Верхньоєврейська, Кагальна.
Значні зрушення у другій половині ХІХ століття намітились в розвитку освіти. До того на весь Уманський повіт діяла одна тільки школа – Уманське духовне повітово-приходське училище. В 1859 році на Івангородському передмісті відкрито початкову школу – на 20 хлопчиків. Згодом стали працювати чотири єврейські приватні початкові школи. 1896 році відкрилось міське двохкласне училище для хлопчиків і дівчаток, а в 1883 році – Уманська прогімназія, яка через три роки стала шестикласною. На той час це був досить високий навчальний заклад. В 1892 році в прогімназії навчалось 209 учнів. У 1897 році Уманську прогімназію перетворено на гімназію. Працювало тоді в місті ще двокласне училище, в якому у 1892 році навчалось 1193 хлопці і 156 дівчинки, а також приватні жіночі училища: І розряду (училище Левицької) на 35 дівчаток і ІІ розряду (училище Боболович) на 40 дівчаток.
Хоч і школи множились і все ж у 1897 році в Умані було 63,1 % дорослого населення неписьменних. А в селах майже всі були неписьменні та малописьменні. В кінці ХІХ століття на всю Уманщину, тобто майже на 300 тисяч душ, було близько 700 школярів. Навчання скрізь велось російською мовою, а в єврейських школах – і єврейською.
Важливим історичним моментом є розвиток хасидизму. Більшість населення в цей період складали євреї. Єврейська громада мала у місті синагоги, громадську школу (Талмуд-Тору), школи грамоти (хедери), приватне чоловіче та два жіночих училища, безліч крамничок і бібліотеку. На початку ХХ століття їх кількість зросла, з’явилися також єврейські лікувальні заклади. Тому і не дивно, що місто стало осередком поширення хасидизму. У 1810 році на старому єврейському цвинтарі було поховано рабі Нахмана (1772-1810) із Брацлава (Бреслава), більш відомого як цадик Нахман. Правнук рабина Ізраїля бан Еліезера (1700-1760), відомий також під іменем Баал Шем Тов (Власник Доброго Імені), був одним із фундаторів хасидського руху. Хасидизм (хасид - благочестивий) – це містичний релігійний напрям іудейського віросповідання, започаткований у 30-х роках XVIII століття на Поділлі у середовищі єврейської бідноти. Благочестивий Нахман, місце якого так і не посів жоден з наступників, заповідав відвідувати його могилу на єврейський Новий рік (Рош ха-Шан). До нього, великого хохема (мудреця) приїздили євреї за порадою. Сутність хасидизму полягає у тому, що вся земля наповнена Богом, а тому весь світ є втіленням Божества. Відповідно вчинки і слова людини мають значний вплив на дійсність. Найбільше на небо діє молитва, яка є звільненням людини від матеріальних кайданів і сприяє злиттю з Богом. Роль найважливішого посередника у цьому процесі відіграє цадик, який рятує душі євреїв на Землі. Цадик був не просто нащадком Баал Шев Това (це звання було спадковим), він був духовним суддею і наставником єврейської громади.
Умань у 1900 році.
Населення_______ 29895 чол.
Чоловіків_______ 14694
Жінок__________ 15201
Православних____ 7235
Капимів___________ 5
Католиків_______ 1028
Розкольників______ 10
Лютеран___________ 39
Євреїв__________21560
Магометан________ 18
Місто володіє 1487 десятинами 1427 сажнями землі. Із них 76д. 2390 саж. - під шляхами., 4д. 1900 саж., - під ріками, озерами і ставками., 14д. 899 саж., - під чагарниками та заростями., 819д. 1567 саж., - під вигонами, випасами, площами.
Місто займає простір в 15 кв. верст.
В місті числиться:будинків - 2737, із них кам’яних - 279, дерев’яних - 2458, не житлових - 1106.
Учбові заклади: Чоловіча гімназія, училище землеробства та садівництва, духовне училище, міські двохкласні чоловіче і жіноче училища, пансіон Левицької. 4 церковно-приходських школи 4 єврейських приватних училища.
2 соборні церкви2 приходські церкви1 римсько-католицький костел13 єврейських молитовних будинків3 єврейські синагоги.
Театрів - 1, бібліотеки для читання - 7, клубів - 2,лікарень: 1 міська і 1 приватна.
Богадільня - 1 Готелів - 6 Трактирів - 2Винних погребів – 7 Постоялих дворів - 20Ресторанів - 2 Пивних лавок – 5.
Уманщина за трьох революцій
На початку ХХ століття в Уманському повіті жило понад 300 тис. душ, більше 80 % становило селянство. Господарювали селяни в селах, містечках і в передмістях, здебільшого неграмотні, малограмотні і далекі від політики. Тільки окремі хлопці і дівчата переходили з села в місто – служити панам або здобувати освіту. В Умані жили переважно євреї (майже 75 %), росіяни і поляки. Євреї займались кустарними виробництвами, створювали все нові й нові «заведения».
Працювали тоді в Умані і великі виробництва: на чавунному заводі було до 90 робітників, на гільзовій фабриці – 50, на тютюновій – 30 і т. д. Працювати робітникам доводилось по 12-18 годин на добу, а заробляли по 2-4 крб. на місяць. Народжувався пролетаріат. Звичайно, розвиток промисловості на Уманщині не можна геть і порівнювати з тим, що відбувалось тоді на Донбасі та інших промислових регіонах. Але політичні ідеї доходили і сюди.
Політику царя-батюшки в Умані проводили здебільшого російські чиновники, які ратували за «единую неделимую» і вважали, що ніякої української мови і української нації «нет, не было и быть не может». Більшість євреїв не схвалювали політику шовіністів, були інтернаціоналістами. Поляки тримались окремо, організовували групи жіноцтва, гарцерів, скаутів, культурно освітні школи. Інтереси польських, російських, єврейських інтелігентів не співпадали. А української інтелігенції тоді майже не було. Вона тільки зароджувалась, зокрема і в уманських навчальних закладах.
В 1902 році в Умані організовано групу РСДРП. В 1903 році створено друкарню для передруку газети «Искра». Розгорнули діяльність представники й інших політичних партій. В березні 1905 року застрайкували робітники, в жовтні стало настільки неспокійно, що в Умані оголосили військовий стан. На перехрестях вулиць поставили солдатів з кулеметами. В училищі землеробства і садівництва припинили заняття, виключили з нього 70 активніших учнів. А дехто закликав і селян іти до міста і бити євреїв і поляків. В 1906 році уже весь Уманський повіт був у воєнному стані. А включав наш повіт тоді 18 волостей.
Революція 1905-1907 років зазнала поразки. Але слід залишила великий. Стара імперія хоч встояла на ногах, але чи надовго? В 1910 році в Умані працювало 3 гімназії, 5 середніх училищ (два комерційні, землеробства і садівництва, будівельно-технічне, духовне). В них навчалось близько 2,3 тисячі душ, переважно юнаків. Діяли також 8 початкових шкіл на 700 дітей і 3 вищих початкових на 474 учні. Розвивалась освіта і в селах: станом на 1913 рік «в Уманском уезде, за исключением города Умани, в настоящее время числится детей школьного возраста (то есть 8,9,10,11 лет) 34 827 человек, из которых в настоящее время обучается в школах 15 822. Остальное количество детей (19 005), то есть 50,4 % общего числа остаётся за бортом школы» [12]. Хоча фактично школу відвідували не всі записані. Дівчатка здебільшого ходили тільки у першу групу і то тільки взимку, коли дома роботи було менше. Навчання в усіх школах велось тільки російською мовою. В 1913 році від училищ вимагалось, щоб всі книги, які написано на «малорусском наречии» були вилучені із використання та відіслані в Управу, незалежно від їх змісту. В доданому до наказу списку книжок крім творів Грінченка, Нечуя-Левицького, Котляревського, Глібова, Тобілевича, Коцюбинського, перераховувались також брошури: «Розмова про сільське господарство», «Як вибирати коня», «Про городину» та інші. Не дозволялось українським людям читати українські тексти. Але такі дії викликали ще більшу протидії. Українська нація, яка досі майже вся була в селах далеко від освіти і політики, поволі пробуджувалась, вчилась читати і писати, проникала в училища, в міста.
Важким тягарем лягла на плечі уманчан перша світова війна. Німеччина оголосила війну Росії 19 червня 1914 року. Від цього дня почались лихоліття. Багато чоловіків мобілізовано і відправлено на фронти, значно погіршилось економічне становище, різко підвищились ціни. Незадоволення людей зростало з кожним днем. Наближалась революція.
У липні 1917 року, через декілька днів після Києва, в Умані на площі перед військовим собором і школою-гімназією було виголошено текст Першого Універсалу Української Центральної Ради. Його після молитви зачитала Надія Суровцова. У лютому 1918 року в місті вперше було встановлено радянську владу, але вже у березні до міста увійшли німецькі війська. Кайзерівська армія надавала допомогу Центральній Раді за Брестськими домовленостями. Описувати той період складно: безлад, злочинність, анархія, громадянська війна. У 1918-1919 роках Умань переходила з одних рук до інших не менше 15 разів. В навколишніх селах – ще частіше, бо в них часто заходили різні банди, які не визнавали ніякої влади. Нерідко в ті неспокійні дні і брат проти брата виступав, , і син проти батька, Така вона – громадянська війна. Сотні тисяч дітей зробила сиротами, безпритульними. Особливо жорстокою вона була на Уманщині. Не випадково тоді зачастили сюди найвищі воєначальники і політичні діячі: М.В. Фрунзе, Г.І. Котовський, Я.В. Гамарник, Й.Е. Якір, М.І. Калінін, В.П. Затонський, Г.І. Петровський, С.В. Косіор, П.П. Постишев та багато інших. Остаточно радянська влада в Умані була встановлена у січні 1920 року.
Після закінчення громадянської війни місто розвивалось як промисловий центр великого сільськогосподарського району. Будуються нові промислові підприємства: будівельних матеріалів, легкої, харчової, текстильної промисловості. Відкриваються нові учбові та лікувальні заклади. Проведені значні роботи по благоустрою міста. З січня 1920 року по січень 1923 року Умань була повітовим містом Київської губернії, а з січня 1923 року по жовтень 1930 року в зв’язку з адміністративною реформою – окружним центром Уманського округу. До складу округу входило 17 адміністративних районів. З жовтня 1930 року Умань стала районним центром, спочатку Вінницької, а частина історико-географічної Уманщини (Бабанський, Тальнівський райони) входили до складу Київської області. Умань тільки у 1932 р. ввійшла до складу Київської області УСРР.
Сталінщина та Друга світова
Після кількох років громадянської війни Уманщина, як весь Радянський Союз, опинилась «в імлі». Очікуваної всесвітньої пролетарської революції не сталось. Від соціалізму країна ще більше віддалилась, ніж була до революції. Заводи зупинились, села захиріли. Наближався голод. І тоді була запропонована нова економічна політика – неп. Одержавши трохи волі люди оклигали, наїлись, почали працювати, господарювати. Але Леніна скоро не стало і за кермо взявся Сталін. Метою Сталіна було – встановлення диктатури пролетаріату у всіх країнах, а ще простіше – завоювання всього світу. Досягнення такої мети можна здійснити тільки методами і засобами, якими користувався Сталін. Він ще за 15 років до другої світової війни розумів, що вона неминуча. А щоб вистояти в тій війні треба мати гармати, танки, літаки, кораблі, снаряди, бомби, а для цього потрібні сталь, алюміній, мідь. Щоб мати все це в достатніх кількостях, потрібно збудувати десятки нових доменних печей, мартенів, бесемерів, машинобудівних заводів тощо. Потрібна індустріалізація країни. Для її здійснення потрібні десятки тисяч робочих рук. Вони є тільки в селян, бо країна аграрна. А як відірвати селян від землі і послати копати шахти чи будувати заводи там, де ще й людська нога не ступала? Великими грішми? Їх немає держава. Залишається одне – сила. Тільки силою можна розв’язати і іншу болючу задачу. Селяни – елемент ненадійний: захочуть і не дадуть хліб державі. За таких умов не набудуєш і не повоюєш. То ж треба зробити так, щоб не держава просила в селян, а навпаки – щоб селяни просили в держави. Отже потрібно починати з села. Потрібен великий перелом.
Переважна більшість селян Уманщини не хотіла колективізації. Найбідніші, звичайно, стояли за СОЗ, а заможнішим та спільна обробка землі боліла, як болячка. Працьовитіші і вмілі не хотіли впрягатись в одну упряжку з ледачкуватими, п’яницями і невмілими. Перші сози на Уманщині організовувались в 1927 році. Але вони не витримували конкуренції навіть з середняцькими господарствами. Так було скрізь. Тому в Кремлі вирішили позбутись одноосібних господарств, щоб колективні не мали конкуренції. Запропонували знищити куркульство. На Уманщині загонити людей в колгоспи почали в 1930 році. Трохи раніше організовувалось розкуркулення і масові репресії селян. В созі селяни не мали ні своєї землі, ні коней, ні інвентаря. Якщо колгоспник на своєму полі зрізав кілька колосків, його за це жорстоко судили, як за крадіжку державної власності.
Найважчими видався 1933 рік. Той голод штучний був спеціально організований для зламу та покори українського селянства. На даний час данні про кількість загиблих від голоду різняться – від 4 млн. до 10 млн. селян, але скільки б людей не загинуло то є страшною трагедією для всієї України.
Наслідки Голодомору ми відчуваємо і зараз: криміналізація суспільства, втрата моральних нормами, що створювались тисячоліттями, байдужість до лиха інших людей, поява «слухняної, покірної, невимогливої» нації.
В передвоєнні роки селяни жили дуже бідно, але були задоволені бо з кожним роком їх життя поліпшувалось. Хоча, зрозуміло, порівняння проводилось не з нормальним людським життям, а з тим, що було у 1933 році.
Сама Умань в передвоєнні роки майже не змінилась. Нічого не будувалось, окрім військового аеродрому. Все було спрямовано на підготовку до війни. Сталін знав, що основна війна буде з Німеччиною. Готувались до тієї війни, як тільки могли: для неї здійснювали індустріалізацію, запроваджували наджорстку дисципліну. А ще створювали відповідний настрій, майже щодня співали «Если завтра война».
Розпочалась війна. Гітлер розпочав бліц-кріг – блискавичну війну. Але в Кремлі розуміли, що встрявати в блискавичну війну ризиковано, тож нав’язали напасникам свою стратегію – затяжну війну. Величезної кількості людських життів коштувала та стратегія але в результаті бліц-кріг провалився. Особливо видно це стало взимку, коли в німецьких вояків навіть на Уманщині відмерзали вуха. Бо морози настали 30-градусні, а німецькі солдати навіть шапок не мали, ходили в пілотках.
Німецькі армії не йшли широким фронтом, а вбивали клини, оточували радянські армії, брали їх в «котли». Недалеко від Умані під селом Підвисоке німцям вдалось зробити найбільший на всій правобережній Україні «котел». В ньому опинились: 20 дивізій 6-тої і 12-тої армій, в тому числі генерали-лейтенант І.М. Музиченко, генерал-майор П.Г. Понєдєлін, командир 49-го стрілкового корпусу С.Я. Огурцов, командир 8-го стрілкового корпусу М.Г. Снєгов, Я.І. Тонконогов, В.І. Чистяков. Опинилась в оточені і прославлена 99-та Червонопрапорна стрілецька дивізія. Гітлеровці повідомляли, що в районі Умані вони взяли в полон 103 тис. радянських бійців, 317 танків, 858 гармат. Про число вбитих можна тільки здогадуватись; очевидці розповідали, що вода в р. Синюсі у ті дні стала рудою від крові.
В кар’єрі Уманського цегельного заводу окупанти влаштували концтабір «Уманську яму» (додаток 1), де розмістили, за даними німецького командування, 14 августа 1941 року знаходилось близько 50 тыс. російських військовополонених. Російський поет Є. Долматовський, який пройшов страхіття німецького полону, у своїй книзі «Зелена брама» розповів про уманський табір. Під пекучим сонцем, або під дощовою зливою постійно знаходилися близько 80 тис. військовополонених. Для того, щоб врятуватися від дощу, полонені будували собі «помешкання» у глиняних стінах кар’єру. Ці нори, по іншому їх важко назвати, часто обвалювалися, і це призводило до загибелі людей. У таборі постійно відчувалася нестача води та їжі.
«Уманська яма»
Умань була окупована з серпня 1941 року по березень 1944 року. Німці в місті почували себе як вдома. Немало людей радо вітали їх навіть з хлібом-сіллю, але скоро погляди змінились на протилежні. Люди зрозуміли, що прийшли поневолювачі набагато гірші за більшовиків. Євреїв і циган знищували без будь-яких причин, а українцям, у кращому випадку, випадало бути довічними рабами. В селах почались облави. Не брали до Німеччини тільки хворих заразними хворобами. Тому багато дівчат і хлопців навмисно заражали себе різними коростами, щоб до Німеччини не послали. А інші більше ховались в льохах, тікали під час облав в поле, викопували схованки в хатах.
Від початку окупації євреям було дозволено мешкати тільки в гетто (район Старого базару). Під приводом проведення перепису єврейського населення гітлерівці наказали всім євреям з’явитися з речами і документами у призначений час. У Судний день (Йом-Кіпур) в Сухому Яру почалися масові розстріли. Згодом ще одним «полігоном» для нацистів став Собківський ліс поблизу Умані. У цих двох місцях було розстріляно понад 20 тис. євреїв.
У результаті запеклих боїв 9-10 березня 1944 р., які були складовою розгортання Умансько-Ботошанської наступальної операції, радянські війська визволили Умань від окупантів. Двадцять військових формувань, які героїчно проявили себе під час Умансько-Ботошанської операції стали носити почесні звання Уманських.
Порядкували гітлерівці у