Пережитки язичництва в культурі Київської Русі Х-ХІІІ ст.
З 981 – 993 рр. Володимир реалізував воєнні походи на ятвягів, в’ятичів, хорватів, як результат усі племена були об’єднані навколо Києва [25; с. 121].
Князь розпочав упорядкування внутрішнього життя. Він здійснив низку реформ: адміністративну – ліквідував племінні княжіння, поділив усю країну на вісім округів, округи на волості, на чолі яких поставив довірених осіб або своїх синів; військову – замінив племінну організацію війська на феодальну – службу за право володіти земельною власністю; оборонну – повів широке будівництво фортець-укріплень навколо Києва, яки стали опорними пунктами у боротьбі з печенігами; судову – прагнув розмежувати єпископський та градський суди; вів широке градобудівництво, заснував нові міста… та найголовніше, провів релігійну реформу [57; с. 49].
Пристосування прадавнiх язичницьких культiв слов’ян до нових форм економiчного й суспiльнополiтичного життя не змогло задовольнити потреби ранньофеодального суспiльства i його держави. Язичництво, нехай i реформоване в полiтеїзм, уже не вiдповiдало соцiалъним i полiтичним вимогам та претензiям правлячої верхiвки, що прискорено феодалiзувалася. Збереження язичництва перешкоджало рiвноправним вiдносинам Київської Русi з християнськими державами середньовiчного свiту. Тiльки монотеїзм мiг послужити сталою опорою для реалiзацiї цих прагнень i допомогти забезпечити мiцне становище владi великого князя [50; с. 68].
Саме за Володимира державі русів судилося перетворитися з економічного підприємництва княжого роду на "державу-територію" – із суттєвими змінами в характері влади та соціальних структурах [57; с. 39].
Пiд 986 роком починаються пошуки альтернативи традиційному язичницькому багатобожжю. Літопис вказує на знайомство князя Володимира Святославина з постулатами ісламу, іудаїзму, християнства в західному та східному варіантах [8; с. 171]. Після детального вивчення усіх релігійних систем, оцінки конкретної політичної ситуації та цілого ряду дипломатичних заходів, князь, а за ним і вся Русь приймають віровчення східного варіанту – православ’я [12; с. 179].
При всiй своїй недостатнiй обiзнаностi князя в християнських догматах та обрядовостi, можна виокремити найвагомийші причини прийняття християнства: по-перше, це історична доля християнства у Київській державі, що має витоки ще з доби Аскольда, і на протязі століття реформувалося в "двовір’я". Враховуючи соціальне розшарування та різноплемінне населення держава потребувала єдиної ідеології та моралі, звичаїв та обрядів, вірувань – все це могла дати церква [22; с. 52]; по-друге, майже всі держави Європейського континенту на Х ст. вже встигли охреститися, язичництво перешкоджало рівноправним відносинам з християнськими державами середньовічного світу, а відтак Русі загрожувала ізоляція [48; с. 249] Завершувалося об’єднання східнослов’янських земель у складі Київської держави, відходив у минуле родоплемінний побут слов’ян, утверджувалися нові прогресивні феодально-виробничі відносини, та притаманні їм форми політичного і духовного життя [13; с. 277].
По-трете, монотеїзм як найкраще відповідав суті єдиної держави на чолі з монархом, що тільки б зміцнило центральну владу князя. Наразі і сам Володимир, безперечно, розумів про підпорядкованість православної церкви інтересам світської влади [55; с. 712]. І нарешті, четверта причина, християнство – як найкраще сприяло писемності та грамотності, завдяки богословській літературі; відповідало на одвічне питання про першопричину світу, могло відпустити гріхи та очистити душу, розвивало філософію, збагачуючи людину новими знаннями [8; с. 127].
Християнiзацiя вiдкривала шлях до визнання за Київською державою самостiйного мiсця в полiтичнiй структурi тогочасного свiту й входження до свiтової християнсъкої спiльноти [12; с. 166].
Дуже зросло політичне значення посади великого князя. Шлюб з візантійською принцесою Анною зробив Володимира фактично рівним імператорові. Сталося це, певна річ, не з доброї волі константинопольського двору, який категорично заперечував подібні мезальянси, а під тиском давньоруського зверхника [30; с. 77]. Для цього йому довелося здійснити похід на кримський Херсонес (літописний Корсунь), де після військової операції й відбулися обидві урочисті події – хрещення князя та його вінчання з Анною [1; с. 51 ].
За наказом київського князя дерев’яні божества було повержено, порубано й спалено. Тільки улюбленця дружинників Перуна скарати вогнем князь не посмів, його перенесли до води, адже вода у стародавнiх слов’ян вiддавна пов’язувалася зi смертю, потойбiчним свiтом. Побиття Перуна палицям було символiчним: iдола необхiдно було фiзично знищити. Перуна проводжали аж до днiпровських порогiв, за якими вiдкривався свiт кочового "Поля", тобто його випровадили до останньої межi розселення слов’ян [15; с. 118].
З літописного повідомлення видно, що нова віра не могла поширитися тільки за бажанням князя. Введення християнства зустріло гострий опір і вимагало примусових заходів. Кияни були зігнані до Дніпра, де їх хрестили попи з Корсуня та Царьграда [50; с. 73]. А напередодні Володимир попередив про наслідки непослуху: – "якщо хто не з’явиться уранці на річці, багатий чи бідний, то стане ворогом…" [1; с. 80].
Мовою лiтописа, Володимир повелiв "робити церкви i ставити їх на мiсцях, де колись стояли кумири", відновлювалася митрополича кафедра, почалося будівництво православних храмів. На колишньому Перуновому пагорбі було поставлено церкву покровителя князя святого Василія, а біля берегів Дніпра збудовано Видубицький монастир, у 989-996 рр. монументальна кам’яна Десятинна церква [4; с. 25]. Київ росте й укріплюється, по Сулі, Стугні, Трубежу, Остру й Десні будуються "богатирські застави", численні фортеці.
Примусове запровадження християнства на Русі проходило досить складно. Восени 990 року розпочалася християнiзацiя населения Суздальщини. На березi рiчки Клязьма закладено мiсто Володимир, яке в майбутньому стало важливим церковним центром. У сферi його полiтичного та iдеологiчного впливу опинилися племена словен, кривичiв, в’ятичiв i мерi. Згодом тут почалося жваве церковне будiвництво [25; с. 50].
В 991 році насильницька християнiзацiя населення Новгородської землі [50; с. 73]. Після зруйнування язичницького капища, повалення-побиття Перуна та потоплення у рiчці Волхов, як засвiдчують скупi, але дуже промовистi слова новгородського книжника: "Хрестив нас Путята мечем, а Добриня вогнем" [30; с. 67-69].
Тiльки в першiй половинi ХI ст. завершився процес навернення мешканцiв Мурома та Ростова, що за своїм етнiчним складом вельми строкаті: тут переважно народи угро-фiнської групи та частково слов’яни, що з’являються в цих краях, як засвiдчують данi археологiї з другої половини Х ст. [54; с. 342].
Князь з дружинниками i попами побував у межирiччi Оки й Волги, застосував силу для навернення язичникiв у "iстинну вiру", проте його успiхи були вкрай незначними. Люди розбіглися по лiсах i дiбровах. Цей край залишався язичницьким принаймi до кiндя ХII столiття.
Розділ ІV. Пережитки язичництва в Київській Русі після прийняття християнства
Процес християнiзацiї держави йшов повiльно, а незрiдка й хворобливо, населення гостро реагувало на новi iдеологiчнi віяння, що розповсюджувалися по всiх градах, погостах і селах. Християнськi проповiдники наштовхувалися на глухе чи пряме незадоволения народу, яке iнодi виявлялося у формi фiзичної розправи над ними [22; с. 76].
Духовна колонізація, церковне навіювання покори та відчуття одвічної людської гріховності, неспромоглося зтерти язичництво з свiтоглядних уявлень, з вiдправлення культiв, з повсякденного життя русичів [15; с. 119].
Після смерті Володимира у 1015р. ситуація в державі погіршується, розгортається міжусобна боротьба між його синами. Новоспечений київський князь Святополк через владу вбиває братів – Гліба, Бориса та Святослава. На протидію виступає Ярослав, боротьба триває декілька років аж до остаточної його перемоги на р. Альті у 1019 р. [36; с. 24].
У Суздальській землі у 20-і роки ХІ ст. відбувається перший виступ, що мав відлуння міжусобної боротьби за "шлях із варяг у грекі", між Ярославом та іншим братом – Брячиславом Полоцьким, що скінчилася поразкою останнього; та Мстиславом Тмутараканським [13; с. 282].
Цей час позначається як дуумвірат братів, що в цілому досить позитивно відзначився для Русі. Спільними зусиллями було повернуто Червенські міста у 1031 р., була проведена забудова ряду міст, укріплення кордонів. У 1036 році, після смерті Мстислава Ярослав розбив печенізькі орди, через рік спорудив Софіївський собор та Золоті ворота [20; с. 68]. По всіх містах розгортається храмобудівництво, що сприяло розвитку культури та мистецтва; просвіта: відкриваються школи грамоти, бібліотеки, православна церква отримує повну монополію в освіті та медицині. А під 1051 роком вперше згадується Печерський монастир.
Після введення християнства становище волхвів кардинально змінилося. Їхне місце при "медопитії" за княжим столом зайняв священик. Він ставав близьким порадником володаря, а усунуті від можливості політичного впливу на княжу верхівку волхви були змушені "йти в народ". Більше того, вони навіть намагалися перехопити ініціативу та відшукати шляхи впливу на християнство. В умовах феодалізації, соціальних утисків широких мас населення, міста ставали центрами соціальних конфліктів, що виливалися нерідко в народні виступи на чолі служителiв язичницького культу — волхвів [54; с. 343].
За правління Ярослава Мудрого кордони країни почали стабілізуватися і, в основному, збігатися з етнічними межами розселення східних слов’ян (хоча до них входили і деякі землі, заселені представниками інших народів). Західна орієнтація у політиці зробила Київську Русь повністю європейською державою, проте повна стабілізація кордонів відбулася вже після самого Ярослава [12; с. 183].
У лютому 1054 р. зі смертю Ярослава починається вдруге загострення через престолонаслідування. Згідно з заповітом Ярослава, Київ переходив до старшого Ізяслава, Чернігів – Святославу, Переяславщина – Всеволоду, а наймолодші сини – Ігор та В’ячеслав отримали Володимир-Волинський та Смоленськ; на думку деяких істориків саме заповіт став передумовою та початком роздрібленості руських земель [57; с. 90].
Другий виступ – мав місце у Ростовській землі та на Білозері у 1070-1071 рр. і був спровокований політичними подіями 1068-1069 рр. [1; с. 79] – поразка руських князів від половців, народне повстання у Києві, польська інтервенція, селянські заворушення на Київщині [13; с. 490].
Обидва повстання очолювалися волхвами, а отже проходили під релігійними гаслами, повстанці захищали язичество проти силоміць нав’язуваного, осоружного християнства [35; с. 219]. Літописи під словом "волъхвъ" позначають язичеських жерців, що протиставлені християнському духовенству, волхванння – трактують як обрядові та ритуальні дії, відмінні від християнства [22; с. 264].
Не підлягає сумніву, що справжньою причиною виступів в обох випадках стали моменти соціально-економічного порядку – недорід, голод, здирства визискувачів, а також послаблення центральної державної влади за умов міжусобної боротьби. Повстанці нищили представників феодального класу, звинувачуючи їх у приховуванні продовольства [12; с. 181].
Пiд тим самим роком умiщено в лiтописi повідомлення про заколот мешканцiв Новгорода, яких підбурив волхв. Спокусившись проповiдями натовп роздiлився надвоє. Менша частина — купка дружинникiв на чолi з князем Глiбом — пристала до єпископа, а "люди" всi пiшли за волхвом. Тiльки пiсля як пiдбурювач був пiступно забитий князем Глiбом, натовп вiдступився i заколот ущух. Наведена оповiдь яскраво завiдчує велику популярнiсть волхвiв у народному середовищi [8; с. 216]. Літописецъ, схоже, свiдомо, об’єднав матерiали про заворушення в Ростовськiй землi та заколот у Новгородi в однiй лiтописнiй статтi. В такий спосiб вiн намагався пояснити характер цих рухiв "намовляннями бiсiвськими".
На жаль, ідеологічна концепція волхвів у 20-і роки ХІ ст. в джерелах залишається нероз’ясненою, а от ситуація 70-х років більш сприятливіша для дослідників. Літописи донесли до нас богословський диспут ватажків повстання з Яном Вишатичем, що придушив Білозерську сутичку [22; с. 272]. Саме вона і протирічить погляду на волхвів як на репрезентантів старого язичництва, вони не були апостолами багатобожжя, визнавали єдиного бога і протиставленого йому диявола. Специфічний зміст, далекій від канонічних християнських уявлень, пропагований волхвами, є маніхейським дуалізмом добра і зла як незалежних сил, репрезентованих образами бога та диявола [17; с. 369], має тенденцію до міфологізації біблейських сюжетів і перетворення християнства в оповідну систему.
Б.О. Рибаков висловив думку, що волхви не прагнули до зміни соціального ладу, а тільки до перерозподілу суспільного продукту [50; с. 74]. Та соціальна програма волхвів передбачала набагато радикальніші заходи: фізична ліквідація феодального класу реально означала б і ліквідацію феодального ладу [9; с. 221].
Боротьба між церквою й народними звичаями точилася довго і запекло. Старі поняття надто міцно трималися у народній гущі. Навіть новоспечені священнослужителі (русичі) не завжди дотримувалися положень християнства, часто не цураючись поганських звичаїв. Так підміняючи волхвів, церковникі приймають призначені старим богам пожертви та ретельно відвідують народні пирування. Певна річ, що починається занепокоєння вищого духовенства, та двовірське життя встановлює свої закони [23; с. 269]. Звичай народовір’я підносити пожертву поступово допускається і в християнські обряди, люде "по-старому жертвують" новому богу, або "на храм божий".
Вже перша збудована в Києві, церква присвячена Іллі Пророку, за своєю діяльністю була максимально наближена до Перуна, причому язичницькі пожертви тлумачили не тільки як подяка та моління, а й як "загладження гріхів перед богом" [39; с. 205].
Слід також звернути увагу, що язичницька Русь не знала як такого храмового будівництва, а після охрещення сюди було запрошено з Візантії не тільки духовенство, а й майстрів архітектури (звісно, в кількості, аби навчати майстрів "дерев’яної справи") [21; с. 53]. Так будується Десятинна багатокупольна (до 25 куполів) церква за Володимира, Софія Київська за Ярослава, ступінчата пірамідальність якої продовжує традицію давньослов’янського дерев’яного зодчества з його стовповидними зрубами, клітями та золотоверхими верхівками – що у своїй мальовничій декоративності є видозміненим аналогом язичницьких ідолів [29; с. 105].
Софiйськi собори в Новгородi, Полоцьку, Золотi ворота в Києвi, Володимирi. Принципи будiвництва храмiв - хрестовокупольний стиль був запозичений з Вiзантiї. Храми являли собою нiби зменшене вiдображення свiтобудови. Увага до склепiнних арок визначилася традицiєю, пов’язаною з грандiозним символом неба — куполом. Центральний простiр храму в планi утворював хрест [3; с. 192]. Усерединi храми прикрашалися фресками і мозаїкою. Винятковий інтерес у розпису становить оригінальність виконання: кольорові гами фресок, зображення культових та світських тем, пов’язаних із улюбленими розвагами князів. Тут і полювання з гепардами та собаками на оленів, вепрів, вовків та рисей, вершники на коні [2; с. 92]. В медальйонах на склепіннях веж зображено ловчих птахів – соколів, яструбів, кречетів. Також представлено і інші князівські розваги: двобої борців, жонглери, танцюристи-скоморохи, змагання ряджених, стрільці з луками, музикі з дудками, флейтами, домрами та гуслями [58; с. 57].
Необхiдним елементом прикраси були iкони. Першi iконописцi були греки, якi навчали слов’ян. Та вже на початку ХII ст. руськi iконописцi створюють оригiнальнi художнi композиції на теми, невiдомi у Вiзантії, найшанованiшою на Русi iконою було зображення Богоматерi з дитиною на руках, виконане невідомим живописцем у ХІ ст., що одержала назву "Володимирової Богоматері" i стала своєрiдним символом Русі [23; с. 360]. Портретність обумовлюється вільним живописом та прямолінійністю образів (чітко виражені очі з вільно-почуттєвою мімікою обличчя) є характерним тільки для руських митців [29; с. 184].
Високий злет художньої культури за часів Київської Русі був зумовлений глибоким соціально-економічним процесами: відокремлення ремесла від господарства, виникнення і забудова міст як центрів ремісничого виробництва й торгівлі, дипломатичні стосунки [45; с. 30].
В оздобленні давньоруських храмів та князівських палаців Х-ХІ ст. значну роль відіграє різьбярство високої досконалості, де використовувалися: мармур та рожевий шифер. В Десятинній церкві, в чернігівському Спасі і в Київській Софії різьбленне вбрання має розкішний орнаментальний та зооморфний рельєфи [5; с. 95], і тільки з другої половини ХІ ст. поширюється антропоморфний мотив.
Навіть з введенням християнства храмобудівництво широко використовує язичницькі символічні елементи, як в оздобленні церков і соборів, так і у внутрішньому дизайні алтарів, арок, у напрестольних сенях; у конструкціях будівель. Досить популярними є ящури як вимір підземного світу води, ящури-коні, собако-птиці – прототип Семаргла, потрійне сонце – тривимірна позиція ранку, дня та вечору, співаючі півні – символіка перемоги та вовки, які кусають один одного, – як єдиноборство [44; с. 285, 288].
До другої половини ХІ ст. усі будови старокнязівської доби наближені до квадрату, це Спас на Берестові (ХІ-ХІІ ст.) й церква Видубицького монастиря коло Києва (1088р.). Осередком найбільшого будівельного руху цього періоду є Київ та Чернігів [29; с. 181]. З другої половини ХІ ст. і в ХІІ ст. план церков видовжується в напрямку схід-захід, та добудовується шістьма полонами (стовпами). Головним прикладом є церква Київської Лаври (1073р.), Михайлівський собор у Києві (1108р.), Борисоглібська церква у Чернігові (1120р.), Успенська на Подолі (1132р.), Кирилівська (1140р.) [3; с. 243-245].
До ХII — ХІІІ ст. давньоруська культура досягла свого найвищого рiвня. Руськi мiста стали спiвучасниками створення загальноєвропейського романсъкого художнього стилю. В основi цих досягнень — успiхи в розвитку матерiально i духовно культури попереднього перiоду. Значного розвитку досягло руське ремесло, за підрахунками дослідників, на Русi було більш нiж 60 ремiсничих професій [11; с. 12]. Язичницькі елементи особливо рельєфно виступають у творах художнього ремесла Давньої Русі – змійовики, діадема, колти, браслети-наручі, підвіски-обереги. На всіх їх разом з християнською символікою представлена і поганська (дерево життя, скоморошьні пляски і демонські игрища, зображення фантастичних звірів і птахів та ін [50; с. 87]).
Важливе мiсце займало ковальське ремесло, з язичницьких часів магічний сенс набувають обручки, що майже без змін поглинуло християнство [44; с. 279], жіночі прикраси ХІ-ХІІ ст., наприклад, довгі срібні ланцюжки складного плетіння (завдовшки – 177см), що замикає двоголовий ящур, голови якого дивляться в різні боки. Перша – ковтає вечірнє сонце, друга – зригує ранкове [43; с. 280]. Невеличкий жіночий колт, де напаяно близько п’яти тисяч кілечок діаметром 0,06см, в кожному вмонтовано зернятко 0,04см.. На восьми квадратних сантиметрах ювелір зробив 120 золотих квіточок на тонкіх стеблинках [5; с. 99].
Вироблялося бiльш 150 видiв виробiв iз залiза, сталi. На Русi були зробленi деякi технiчнi винаходи, паралельно розвивається і вдосконалюється міське ремесло, виробництво будівельних матеріалів. Існування підтвердив Рибаков Б.О., монастирське виготовлення цегли (хрестоподібні відмітини на цеглі Єлецького та Успенської церков), аналогічні знаки знайдені і в кам'яному спорудженні ХІІ-ХІІІвв.дитинця стародавнього Путивля [3; с. 83]. Знання ремiснично-практичної спрямованостi розвивалися, змiцнювалися, передавалися з поколiння в поколiння.
При двовір’ї, яке продовжувалося віками, християнська релігія залишається офіційною, та поза стінами церкви побутують давні обряди. Приміром, велике шлюбне дійство з урочистими піснями й танцями мало чим змінилося після введення обряду церковного вінчання. Похоронні заплачки, новорічні та весняні святки, русалії і свято Купала, хліборобські та інші звичаї практично не поступилися християнізації, задовольняючи потреби людей, всупереч догматам [24; с. 364]. А оборюванні села проти моровиці несли ікону Богородиці або святого Власія, що заступив Велеса. Культ вогню православ’я теж включило до своєї обрядовості, як священну очищувальну силу. Культ води нова віра оформила в пошанування Параскеви П’ятниці – заступниці джерел. Більше того, церква дозволила включити Семик і русалії до християнського свята Трійці (йдеться про зелені святки) [37; с. 104].
Як доречно висловився Рибаков Б.О., слов’янські боги отримали нові імена, річний цикл поганських свят досить широко використовувався церквою [44; с. 354], шляхом заперечення і сприйняття старої віри, задля послаблення протидії широких мас в утвердженні християнства [19; с. 74]. Новорічні святкування поєдналися з церковними святами Різдва та Хрещення, день бога Ярила став днем Іллі Пророка.
Церковники широко використовували народні легенди і билини для "Житій святих", у яких визнавалися Перун і Хорс "есть два ангела молниина" [42; с. 247]. Мабуть, і такі книги, як "Гадальний Псалтир" та "Трепетник" з явними ознаками народовір’я з’явилися далеко не випадково, хоч церква і забороняла будь-яке ворожіння [29; с. 169]. Згадані книги язичницькими не були, але не стали і християнськими.
Наступаючи на язичництво, офіційна церква постійно пристосовувалася до народовірчих обрядів. Так, за трапезою, присвяченою Рожаницям, пізніше почали читати тропар Богородиці. А деякі священнослужителі, згідно з язичницьким звичаєм, клали під церковний престол на кілька тижнів сіль та мило, щоб потім лікувати ними худобу і людей [15; с. 123]. В народі ще довго "отай" поклонялися язичницьким богам "під овином", приносили жертви "бісам, болотам та джерелам". Церковники скаржилися, що на игрища з демонівськими плясками народ збирається охочіше, ніж на богослужіння. Переконливим підтвердженням відомостей письмових джерел про повільний процес християнізації Русі є матеріали давньоруських могильників [17; с. 74]. Під впливом нової релігії вже в ХІ ст. починається поступова зміна поховального обряду: поряд з трупоспаленням з'являються труположіння. У Х ст. тенденція до збільшення поховань, виконаних за звичаєм інгумаціі, виступає більш чітко. На межі Х–ХІ ст. вона у великих давньоруськіх центрах призводить до відмови від язичницьких ритуальних спаленнь. Новий обряд затверджувався швидше, ніж ідеологічна система світогляду людини. Багато язичницьких елементів – тризна, посипання золою небіжчика, курганні насипи, ритуальна їжа, надгробні плити з написами ще довго не втрачають своєї актуальності, і навіть більш того стають частиною нового поховального ритуалу, пристосовуючись під впливом церкви [17; с. 74].
Завдяки могутнiм дипломатичним зв’язкам розвивається освiта. Мiське населения Русі ставало грамотним. Князi володiли iноземними й давнiми мовами. Кивську Русь почали називали "книжковою краною". При монастирях були створенi школи, бiблiотеки, архiви, перекладалася велика кiлькiсть лiтератури, писались лiтописи, рiвень розвитку культури Київської Русi для свого часу був досить високий [32; с. 281].
Слов’янська писемність i література в ХI — ХII ст. досягла свого розквiту. Менш нiж за 150 рокiв Русь пройшла шлях вiд перiоду безписемності до вершин словесного мистецтва [3; с. 40]. З дописемного перiоду великих успiхiв досягає усна народна творчість, багатство усної мовної культури вiдбито в народнiй поетичнiй i пiсеннiй традиції: пiснях, казках, загадках, прислiв’ях [34; с. 448]. Значне мiсце у фольклорнiй мовнiй традицiї займала календарна мовна поезiя, що спиралася на язичкицький культ: заклинання, обрядовi пiснi тощо. Протягом багатьох поколiнь народ створював і зберiгав своєрiдний "усний" лiтопис у виглядi епiчних сказань про минуле рiдної землi. Усний лiтопис передував лiтопису письмовому [33; с. 55]. До Х ст. вiдноситься виникнения нового епічно-герочного билинного епосу, який став вершиною усної народної творчостi.
З ХI ст. у лiтературних пам’ятках зустрiчаються згадки про блазнiв, музикантів, танцюристів, зi своїми бісівськими піснями і танцями вони були улюбленцями як при дворi князя, так і в селянськiй хатi [39; с. 376]. Улюбленими видовищами народу були колективнi iгрища, присвяченi традиційним побутовим землеробським святам. Гротеск, буфонада, сміх були неодмiнним елементом цих веселих видовищ. "Смiхова культура" зберiгалася в традицiях цих свят. Але християнкі цiнносi й обряди поступово входили й у народну культуру, витісняючи язичництво, перемішуючись з ним [46; с. 132].
Слов’янська абетка, що складена болгарами Кирилом Мефодієм з урахуванням специфiки слов’янської мови, на основі грецького скорописного письма з додаванням букв iз коптського і самаритянського алфавiтiв [12; с. 167]. Одна з писемних пам’яток Київської Русі, "Руська правда", написана справдi народною, простою, чiткою мовою. "Руська Правда" – звіт правових норм, окремі статті якої визначають штрафи за вбивства, приниження гідності, регламентували становище ізгоїв – нових жителів міста, котрі порвали стосунки зі своїми общинами [12; с. 182]. Юридичний кодекс, незважаючи на його початкову новгородську приуроченість, мав важливе загальноруське значення, бо відображав життєвий уклад руського середньовічного міста взагалі і зберігав свою юридичну силу впродовж кількох віків.
Мова найвеличнiшого твору "Слово о полку Ігоревім" коренями iде в народну усну поезiю, звiки автор брав свої образи, епiтети, порівняння. "Слово" унікальне, воно найбiльш повно вiдображає дух епохи, її свiтогляд [3; с. 56].
Вiд ХI – ХІІ ст. дійшло до нас більше 80 духовних і світських книг, давньоруські автори бажали залишатися невідомими. Лiтература Стародавньої Русі швидко стала самостійною. Вона взяла на себе нiби всі функції з виховання народу. Церковна лiтература сформувалася в рiзних жанрах — притчi, житiя, повчання ("Повчання Володимира Мономаха", "Сказання про Бориса i Гліба"). До ХІ ст. відноситься джерела фiлософської культури. Їх пов’язують з релiгiйно-фiлософським твором "Слово про закон і благодать" київського митрополита Іларіона [34; с. 485].
Давньоруську лiтературу можна розглядати як лiтературу одієї теми й одного сюжету. Цей сюжет – світова iсторiя. Тема — змiст людського життя. Багатотомні великi Четъi-Мiнеi (тобто читання, розташовані по мiсяцях року), лiтописи ("Повiсть минулих літ" та інші), хронографи, "ходіння" (описи подорожей) — усе це свідчило про почуття величі світу в давньоруської людини. Лiтература цього періоду носила повчальний характер, розповiдала не про придумане, а про реальне. В нiй не умовні персонажi, а iмена історичних діючих осiб. Лiтература Русі свою головну роль бачила в освіті, проповiді свiтського життя, введеннi руської культури у світову християнську культуру [20; с. 91].
В умовах феодальної роздробленостi важливу роль у збереженнi і зміцненні зв’язків між розрізненими землями грала спільність культурних традицій. Художня спадщина зберігала значения в якостi зразкiв, якi намагалися наслідувати.
І це зрозуміло, як доречно зазначив Л. Любимов, руському народу притамана велич, як духовна так і матеріальна. Прояви можна побачити як у архітектурі, літературному та співочому, образотворчому мистецтві так і в контамінації християнства та язичництва, що багате розмаїттям звичаїв, обрядів та свят обох релігійних систем [29; с. 100].
Висновки
Язичництво давніх слов’ян – це неповторний слов’янський варіант загальнолюдського язичницького масиву вірувань, що формувався упродовж багатьох тисячоліть. В процессі його генези народжувалися нові оригінальні елементи поглядів на структури Всесвіту, його походження тощо. Виникнення класового суспільства і держави на Русі підготувало грунт для прийняття християнства на державному рівні. Наслідком чого стало, по-перше, входження Київської Русі до Християнського Європейського світу; по-друге, відбулося піднесення рівня економічних, дипломатичних, технічних, архітектурних, освітніх, художньо-ремісничих знань; по-третє, змінилися морально-етичні засади, відбувся переворот у поглядах на життя, переоцінка цінностей, людина вчиться систематизувати власні уявлення про дійсність. Християнство мало не тільки релігійний, а й філософський зміст – відповідало одвічному прагненню людини осягнути закономірність і першопричину виникнення світу, розширювало її кругозір, примножувало знання.
Процес проникнення християнства на руські землі мав достатньо тривалу історію, але лише за князя Володимира набув державного розмаху. Через великі територіальні обшири та нагальну потребу контамінації соціального розшарування й об’єднання етнічного населення, Великий князь Володимир спочатку проголошує язичництво державною релігією, спробувавши створити загальнодержавний пантеон. Відбувається певна консолідація язичництва, але стара схема вже не відповідала новому суспільству та формі державного управління.
Тому вже 988 року відбувається друга релігійна реформа, що вилилась у примусове впровадження християнства. У досить жосткій формі були охрещені жителі Новгорода, що тільки вчора приносили жертви Перуну, проводили ритуально-магічні дії: вони "вогнем та мечем" були змушені прийняти нову релігію. Це був не єдиний випадок відмови язичників від християнства. Князь застосував силу і в межиріччі Оки та Волги, та успіхи були незначними, бо люди розбігалися по лісах й дібровах.
Населення досить гостро реагувало на нові ідеологічні віяння, а подекуди і виступало з фізичними розправами над