Історія Кавказа
У Петербурзі були обізнані про те, що Надір прагнув схилити султана до сумісного виступу проти Росії. Такого союзу добивалися і західні держави. Природно, що в таких умовах Росія не могла прийняти в своє підданство володіння Дагестану,або надати їм озброєні допомоги.
Та все ж у результаті Надір був вимушений почати відступ. При цьому іранські війська піддавалися нападам горців. Сам шах з свитою трохи не потрапив в полон до горців. У цьому поході шахські війська втратили більше 30 тис. людей, більше 33 тис. коней і верблюдів, 79 гармат, велику частину озброєння і спорядження [25,с.367].
Нарешті Надір дійшов до Дербента. Але і тут він не зміг забезпечити війська продовольством.
У зв'язку з цим в іранських військах підсилилося дезертирство. Однак Надір не залишив думку за будь-яку ціну скорити Дагестан. Утворивши недалеко від Дербента табір, що згодом одержав назву «Іран-хараб», Надір став робити каральні експедиції в Дагестан, розоряв селища, знищував посіви, захоплював худобу. Але і ці міри не принесли успіху. Усюди, де з'являлися шахські війська, горці давали гідну відсіч, наносячи їм великих втрат. Усі кровопролитні бої й у 1742 р., і на початку 1743 р. кінчалися поразкою шахських військ.З огляду на все це, Надір намагався підкупом володарів відновити своє положення.
Однак ні щедрі подарунки, ні гроші не дали результатів. Горці продовжували партизанську війну. Тривала війна і голод виснажили іранську армію. Шах намагався закупити провіант на Північному Кавказі, але російський уряд заборонило купцям привозити продовольство до берегів Каспійського моря.
Незабаром і сам Надір переконався, що подальше продовження настільки не популярної в Ірану війни з горцями Дагестану небажано. Тому у лютому 1743 р. Надір вивів свої війська з Дагестану.
Антиіранський виступ у Ширвані очолюваний Сефі-Мирзой видававшим себе за сина шаха — Хусейна, селевіда, підтримали правителі Кумуха — Сурхай і його син Магомед-хан, а також жителі Кюрі ,Табасарана. Тоді ж спалахнуло повстання в Дербенті. У 1745 р. почався антиіранський рух у Дагестану, і навіть феодали, що приймали раніше сторону Надіра, включилися в цю боротьбу [1,с.78].
Важливою допомогою визвольному рухові народів Дагестан була мужня боротьба народів Закавказзя проти іранських завойовників, де їхні каральні загони неодноразово були розбиті. Але Надір, не бажаючи примиритися з цим, у 1744 р. вирішив розправитися з антиіранським рухом Дагестану. У середині грудня на чолі 30-тисячної армії він, минавши Шемаху, прибув у Дербент, де його війська розорили околишні селища. Частина шахських військ була спрямована в шамхальство Тарковское. А слідом за цим Надір спорядив каральний похід у Нагірний Дагестан. І цього разу, не домігшись успіху, він був змушений відвести свої війська в Південний Азербайджан.
Хоча зрада деяких феодальних володарів трохи і підірвала, але не зломила опору горців. Вони нав'язали іранцям партизанську війну. Агресія іранців сколихнула народні маси Дагестану. Перед особою небезпеки розрізнені сили горців стали поєднуватися.
Але шах жадав лише одного — скорити горців.Однак ці плани не збулися. 9 травня 1747 р. Надір був убитий у результаті палацевої змови, а створена їм держава, що представляла конгломерат народностей і племен, розпалося.
3.5 Процес приєднання північнокавказьких народів до Росії.
Бєлградський мирний договір 1739 р., що оголосив Кабарду нейтральним «бар'єром» між Туреччиною і Росією, серйозно ускладнив зовнішньополітичне становище народів Північного Кавказу. Порушуючи умови договору, султан активізував свої дії, спрямовані на оволодіння Північним Кавказом. У 40—50-х роках XVIIIст. османи робили руйнівні набіги на Північно-Західний Кавказ, домагаючись в адигських народів данини і політичного васалітету. Активізувалися і кримські хани. Набіги османів і кримських татар супроводжувалися насильницьким насадженням серед горців мусульманства. Збільшуючи розміри данини вони прагнули установити своє панування й в інших районах Північного Кавказу.
На початку 40-х років XVIII в. від володарів Дагестану — Шамхала, Уцмія, Майсума, ханів Аварії (Мехтули й інших) — у Петербург прибуло кілька посольств із проханням прийняти їх під заступництво Росії [22,с.491].
Зближення народів Північного Кавказу з Росією йшло врозріз із планами і намірами правлячих кіл Порти і Кримського ханства. Вони всілякими засобами, у тому числі і збройній силі, намагалися перешкодити зміцненню відносин горянських народів Північного Кавказу з російським народом.
У 1749—1752 р. у Петербург прибуло осетинське посольство, яким керували 3. Еліханов і інші відомі суспільні і політичні діячі Осетії XVIII ст.
У Петербурзі вони вели переговори по всіляких питаннях, але основною задачею посольства було питання про приєднання Осетії до Росії. Домагаючись позитивного дозволу цього складного в тих умовах питання, посольство, зі своєї сторони, запевняло, що Осетія готова при необхідності виставити 30-тисячну армію для участі і війнах проти султана і шаха.
Переговори завершилися тим, що передгірна рівнина Центрального Кавказу, басейн рік Ардон і Фіагдон визнавалися російським урядом землями Переселення осетин у ці райони підтримувалося російським урядом. Була досягнута домовленість про торгівлю: осетинам дозволялося приїжджати в Кизляр і Астрахань і вести безмитну торгівлю.
Зі своєї сторони, члени посольства обіцяли, що Осетія, як і раніш, буде триматися російської орієнтації [3,с.89].
У середині XVIII в. підданство Росії підтвердили й інші володарі Північного Кавказу. У 1750—1751 р. шамхал тарковский Хасбулат «шукав російського заступництва». У 1753 р. володар Аварії Магомед Мус-хан і Сурхай-хан Казикумухский просили про прийняття їхній «з підвладними в російське підданство» [11,с.447].
Це, однак, не означало, що всі жителі Північного Кавказу орієнтувалися на Росію. Малися і такі, котрі дотримували протурецкоії орієнтації. До їхнього числа відносилися представники мусульманського духівництва і частина феодалів, що підтримували торгово-економічні зв'язки з Портою так, Ендерєєвский правитель, резиденція якого знаходилася в центрі работоргівлі па Північно-Східному Кавказу посилав до кримського хана і до турецького султана листа з проханням надіслати військову допомогу для узяття Дербента і Баку. Точно таку ж політику вели деякі феодали Північно-Західного Кавказу, зв'язані з Кримом і Портою.
Загальновідомо, що в середині XVIII в. на Північному Кавказі дуже часто спалахували міжусобиці. Причому кожна зі сторін, що борють, зверталася до Росії за допомогою і підтримкою. Але коштувало кавказькому командуванню підтримати одну з угруповань, як інша починала шукати підтримки в Порти і Криму. Так було в Кабарді в період боротьби між кашкатавской і баксанской фамільними групами. Підтримка і допомога російського уряду Картли-Кахетинскому царству викликали невдоволення феодальних володарів Дагестану і всього Східного Кавказу. Вони намагалися викликати збурювання і підняти проти Росії народні маси. Так було навесні 1758 р. Деякі феодали Чечено-Інгушетії намагалися організувати антиросійський виступ, але безуспішно [2,с.104].
У 50—80-х роках XVIII в. російсько-осетинські відносини стали різнобічними по характеру. Разом з політичними питаннями вирішувалися й економічні задачі. Одним з найважливіших було питання про переселення осетин на російську прикордонну лінію. Відповідно до указу Катерини II (1762 р.) , осетини й інгуші одержали право переселятися з гір і поселятися в урочище Моздок і Мекень.
Розділ 4
Північний Кавказ в період правління Єкатерини ІІ
4.1 Російсько-турецька війна 1768-1774 р.р
У другій половині XVIII в. загострилася боротьба Росії з Османською імперією за рішення чорноморської проблеми. Це було зв'язано з зміною зовнішньополітичного курсу названих держав, що визначався їхнім соціально-економічним розвитком і внутрішньою політикою панівних класів.Султанський уряд шукав виходу з внутрішньої кризи в загарбницьких війнах.Північно-Західний Кавказ був для османів плацдармом для нападу на Росію з півдня і для подальшого просування па Кавказ.
Франція в особі Російської держави бачила конкурента на Близькому Сході. Зближення Росії з Англією в 60-х роках XVIII в. було другою серйозною причиною загострення франко-російських відносин. Позиціїя Англії стосовно Російської імперії була двоїстою. З одного боку, вона була зацікавлена в торговельних зв'язках з Росією хотіла з її допомогою послабити позиції Франції, з іншого боку — вона не бажала і не хотіла допустити зміцнення Росії на Чорному морі. Спільницею Франції була Австрія. Усі спроби російської дипломатії домогтися угоди з останньої закінчилися невдачею. Але царському урядові удалося укласти союзний договір у 1764 р. із Пруссією,яка не мала безпосередніх інтересів у Туреччині і Швеції і прагнула за допомогою Російської імперії вирішити проблему Польщі у своїх інтересах.
Міжнародна обстановка на Кавказу погіршувалась ще і тим, що на його територію продовжував претендувати і шахський Іран.
До початку воєнних дій і особливо в період війни османи намагалися залучити на свою сторону кавказькі племена. На початку війни султан звернувся до кабардинських князів із закликом бути «покірними, слухняними» і допомагати військам Порти і Криму. За його наказом на Північний Кавказ були послані численні агенти. Одним із приводів до зіткнення з Росією служив для султанської Туреччини польське питання, у якому вона йшла у фарватері французької політики. Смерть польського короля Августа III послужила сигналом до боротьби держав,прагнувших звести на польський престол свого кандидата. Підтримуючи кандидатуру Станіслава Понятовського, Росія ввела в Польщу свої війська, що і було використано Туреччиною як привід до конфлікту. Кримський хан за наказом султана вторгся в межі України і Польщі, а скликана у 1768 р. велика султанська рада (Великий Диван) прийняв рішення про війну проти Росії, як порушниці прав Польщі, що Туреччина за власною ініціативою брала під опіку. Пропозиція Англії і Пруссії про посередництво було відхилено. 25 жовтня 1768р. Туреччина оголосила Росії війну [11,с.446].
У цій війні російські війська, керовані видатними полководцями П. А. Румянцевим і А. В. Суворовим, одержали ряд блискучих перемог. Російський флот, що діяв у Середиземному морі під командуванням адмірала Г. А. Спиридова, у 1770 р. у боях у Хіосській протоці й у Чесменскій бухті розгромив морські сили турків і, крім того, зробив допомогу повсталим проти турків грекам, а також арабам Сирії і Єгипту. Австрію сильно тривожили успіхи російських військ, і її відношення до Росії ставало усе більш ворожим. У 1771 р. вона уклала з Туреччиною конвенцію про деякі територіальні придбання за рахунок Валахії з зобов'язанням сприяти мирові і відмовленню Росії від вимоги незалежності дунайських князівств і Криму. У тому ж році російське командування в Криму визнало кримським ханом Шагин-Гірея, що прийняв заступництво Росії..
Слід зазначити, що, понадіявшись на допомогу з боку Франції, Швеції і Пруссії, Туреччина почала війну, будучи дуже погано підготовленою. Султанський уряд мобілізувало більш 100 тис. чоловік, але війська були погано навчені і терпіли великий нестаток в боєприпасах і продовольстві.
Російські війська, що діяли на Дону, дуже швидко опанували Азовом і Таганрогом, що дало можливість Росії відновити свій флот, що взяв участь у цій війні і поклав початок російському Чорноморському флотові [9,с.132].
У цей же час у Кабарді і на Кубані діяв загін генерала Медема, а в Грузію, на випадок турецького вторгнення, був відправлений інший загін під командою генерала Тотлебена. У 1770 р. він опанував містом Кутаїсі, і турки були вигнані з Імеретин (крім міста Поті).
Російське командування із самого початку війни надавало першорядного значення обороні Кабарди від турецьких військ.
Із самого початку війни більшість кабардинських князів стояли набагато ближче до Росії, чим до Криму або Туреччини. Вже в перший рік війни стало відомо, що майже усі найбільш знатні князі Кабарди, з народом підтвердили своє підданство Росії і переселилися на Баксан. Лише деякі князі у, загальної складності до 200 чоловік, ухилилися від підданства Росії і відійшли до верхів'їв р. Куми, в урочище Ешкокон,
Однак, не зважаючи на ці факти, деякі представники царської адміністрації на Північному Кавказу неправильно відносилися до кабардинців, розглядаючи їх як підозрілих і ненадійних союзників
Для спостереження за кабардинськими князями в Кабарду був призначений як пристава секунд-майор Дмитро Тоганов, родич ногайских мурзів, якому одночасно доручалося установити зв'язку і з закубанцями. Йому було запропоновано влітку жити в Кабарді, а на зиму переходити в Моздок, відкіля підтримувати постійний зв'язок з Кабардою. Цим самим в 1769 р. був покладений початок введенню в Кабарді російської військової адміністрації [23,с.100].
Питання про Моздок прийняв для кабардинських князів особливу гостроту тому, що в Моздок бігли гноблені ними кріпаки і раби, а по-друге, тому, що там знаходили притулок данники кабардинських князів, осетини й інгушів. Їхнє відмовлення виплачувати данину кабардинським князям завдавав великої шкоди економічним інтересам останніх. Російський уряд відмовився задовольнити прохання кабардинців відносно Моздока, але пообіцяв повернути швидких холопів за винятком християн. У відповіді російського уряду кабардинським князям підкреслювалася необхідність підтримувати дружні відносини Кабарди з Росією і зміцнювати вірність і сталість кабардинців у виконанні ними зобов'язань по службі.
Положення Кабарди і суміжних з нею народів Кавказу визначалося статтею 3 договору, що говорила: «До війни дійсної колишні під владою кримського хана всі татарські і черкеські народи, юманці як і раніше мають бути під владою хана кримського. Велика ж і Мала Кабарда складається в підданстві Російської імперії» [12,с.34].
У Туреччині цей договір був зустрінутий вороже. Турки заявили про відмовлення визнати його. Як тільки російські війська залишили Тамань, туди негайно були введені турецькі війська, з намірами приступити до завоювання Північного Кавказу. До кумикських і кабардинських князів були спрямовані турецькі агенти з грішми і листами султана. Султан пропонував князям.укласти військовий союз зі знову оголошеним кримським ханом Девлет-Гиреем, котрий уже був ханом на початку війни і відрізнився своїм ворожим відношенням до Росії. Турки розпустили на Кавказі слух,що нібито розгромили російські війська на Дунаєві і про те, що Росія просить миру.
15 грудня 1773 р. командуючий військами на Кавказу генерал Медем доносив, що їм отримані зведення n прибутті в Суджук-кале (Новоросійськ) і інші чорноморські порти турецьких військ, кількістю до 24 тис. чоловік (у дійсності їх було не більш 8 тис.), що з'єдналися в Тамані з військами Девлет-Гірея| і готувалися до вторгнення в Кабарду. Одночасно стало відомо, що аварский хан, набравши до 30тис. чоловік, має намір вторгнутися в Грузію і далі піти для підтримки турецьких військ на випадок появи там російських загонів.
Щоб розвідати про положення в Кабарді, генерал Медем відправив за ріку Малку загін з 4 знаряддями, у володінні князя Атажуко Хамурзина захопив турецького агента Ширинкая з трьома помічниками і самого цього князя. На зворотному шляху в Моздок цей загін піддався нападам з боку кабардинців,які прагнули відбити захоплених осіб.
Кабардинські князі Джанхот Татарханов і Девлет Касаев просили росіян захистити кабардинський народ від вторгнення турецьких і кримських військ. Генерал Медем направив у Кабарду загін чисельністю в 1356 чоловік, але довідавшись, що більшість кабардинських князів домовилося з кримським ханом, повернув загін у Моздок. У цей час кримський калга (спадкоємець), минувши з військом Моздок, напав на козачу станицю Наур, але був відбитий, утративши до 800 чоловік. У числі убитих зі сторони, що нападала, виявився кабардинський князь Коргока Татархаянов, що їздив делегатом у Петербург і доставив у 1771 р. грамоту Катерини II кабардинському народові [8,с.494].Одночасно з цим кумики й інші горці Північно-Східного Кавказу разом з деякими кабардинськими князями загрожували іншій фортеці — Кизляру.
Рішучі зіткнення російських військ з турецько-кримськими військами Девлет-Гірея відбулися 3 червня 1774 р. при урочищі Бештамак і 29 серпня того ж року в Баксанській ущелині на р. Гунделен. У результаті Девлет-Гірей був розгромлений і вигнаний з Кабарди.
Блискучі перемоги А. В. Суворова на Дунаєві очистили шлях російським військам до турецької головної ставки в Шумле і на Балкани. 10 липня 1774 р. Туреччина була змушена спішно укласти Кючук-Кайнарджийский мирний договір.
На підставі цього договору всі татарські народи: кримські, буджакскі, кубанські, едисейци, жамбуйлуки й едичкули ставали вільними, тобто незалежними від Туреччини.
Однак Туреччина і стоявші за її спиною Англія і Франція використовували деякі його не зовсім ясні положення для перегляду питання про Крим і Кавказ (вимога про повернення Тамані).
Як уже говорилося, Туреччина рішуче відмовилася визнати російсько-кримський договір 1772 р., відповідно до якого Крим визнав Кабарду приналежної Росії. От чому, у той час як Росія тлумачила статтю 21 Кючук-Кайнарджийского договору як закріпляючу Кабарду за Росією [26,с.35]Туреччина, навпаки, вважала кабардинське питання ще не вирішеним. Разом з тим вона поспішала міцно закріпитися не тільки на чорноморському узбережжі Кавказу, де побудувала нові фортеці, але і у всьому Закубанському краї, не зважаючи на порушення договору, що об'явив цей край разом з Таманню і Кримом незалежним.
Росія зобов'язалася повернути татарам усі міста, фортеці, селища, землі і пристані в Криму і на Кубані. По місто Керч і фортецю Еникале переходили до Росії, що забезпечувало їй вільний вихід з Азовського моря. Границя Росії на сході пересувалася на берег р. Кубані. Азов з повітом визнавався переданим до Росії на вічні часи, і Росія одержувала право зміцнювати його.
Нарешті, був вирішенні і питання про російські завоювання в Грузії. По статті 23, завойовані російськими військами грузинські і мегрельські фортеці повинні бути віддані, кому вони належали. Якщо вони з давніх часів були під владою Туреччини, то їй й повинні належати. Але Туреччина була зобов'язана дати амністію тим хто боровся проти неї в цій війні, Туреччина не повинна була ущемляти віру і перешкоджати відновленню старих і будівництву нових монастирів і церков[13,с.84].
4.2 Наслідки російсько-турецької війни 1768-1774
В. Н. Кудашев пише, що саме в діях місцевої російської влади, що не вважалися з освяченими століттями звичаями і способом життя кабардинців, «потрібно шукати головну причину тих загострень, що наступили незабаром після остаточного приєднання Кабарди до Росії, загострень покликавших до ряду кривавих зіткнень між кабардинцями і росіянами, однаково шкідливих і важких для тієї й іншої сторони» [14,с.68].
Події, що розгорнулися на Кавказі після 1774 р., показують, наскільки великі були сили, що протидіяли політиці Росії. Фактично залишився без території, турецький ставленик на ханський престол Девлет-Гірей, що обґрунтувався ще в 1773 р. у Тамані, посилено прагнув за допомогою турків створити на Північному Кавказу нове володіння, що поряд із Закубанською областю включало б черкеські і кабардинські землі. На нього ж Туреччина покладала завдання ліквідувати незалежність Криму і повернути його під владу турецького султана. Через це вона барилася з виводом своїх військ з Тамані. Це змусило головнокомандуючого російськими військами фельдмаршала Румянцев-Задунайського підсунути війська з Полтави до землі ногайців і в самий Крим.
У Криму був проголошений ханом один з відданих Росії нащадків кримських ханів — Шагин-Гірей, обраний перед цим при сприянні Росії ханами ногайських орд (Едисанской, Едичкульской і Джам-буйлукской).
Почате Шагін-Гиреєм енергійне переслідування його супротивників і спроба завести регулярні війська в Криму викликали під впливом турецької пропаганди народне невдоволення. У Криму спалахнув бунт проти хана і російських військ. Туреччина сконцентрувала на Чорному морі флот і десантні війська з наміром висадити їх у Криму. Однак повстання було утихомирено, а турки так і залишилися у Феодосії (Кафі), не ризикнувши вступити в боротьбу з російськими військами. Незабаром турецькі війська були змушені залишити Кафу і Тамань, а слідом за ними виїхав у Туреччину і Девлет-Гірей (1777 р.). У цей же час військові події розігралися в Дагестану, де війська генерала Медема нанесли в 1775 р. чуттєвих втрата Амиру Гамзі Койтагскому і вторглись у володіння тарковского шамчала. Захопившись переслідуванням, російський загін дійшов до Дербента, але тут був оточений і очутився у вкрай скрутному положенні. Треба було вислати з Астрахані підкріплення з артилерією і тримісячним провіантом і фуражем. Дізнавшись з докладу про оточення російських військ Єкатерина ІІ відписала Медему:"Советую возвратить его превосходительства кратчайшее дурачество из дурачеств есть лучшее" [10,с.260].
Хоча російський уряд спочатку й оголосив, що, незважаючи на приєднання Кабарди до Росії кабардинцям даруются колишні їхні вільності і самостійне суспільне керування, засноване на древніх звичаях, але усе-таки від Великої Кабарди як і раніше були аманати.
Успіх російських військ у Криму змусив кабардинських князів бути вкрай обережними. Це дозволило Медему в 1776 р. привести князів Великої і Малої Кабарди до присяги і взяти аманатів з будинку одного з найсильніших князів Великої Кабарди — Мисоста Баматова з роду Атажукиних.
У вересні 1777 р. російському командуванню на Кавказу стало відомо, що Туреччина, не бажаючи уступати Росії ні Криму, ні Кабарди, почала підготовку до нової війни. 21 травня 1777 р. Медем здав командування військами астраханському губернаторові генерал-майорові Якобі.
Турки прагнули підняти проти Росії ногайців, кумиків, кабардинців і черкесів. Був пущений слух, що в Анатолії один з найбільших феодалів, Алі-паша І зібрав чи ледве не 80 тис. чоловік для війни проти Росії.
Протягом всього 1778 р. Туреччина відкрито вимагала перегляду договору 1774 р., відмовляючись під усякими приводами виконувати його окремі статті і конвенцію 1775 р. у відношенні вільного плавання російських судів у Чорному морі і проходу їхній через протоки. Вона сприяла вигнанню з Криму неугодного їй хана Шагин-Гірея і, спираючи на свого ставленика Девлет-Гірея, вела розгнуздану агітацію проти Росії в Черкесии і Кабарді. Туреччина домагалася повернення їй фортець Керчі й Еникале і припинила виплату контрибуції.
Щоб уникнути подальших ускладнень довелося вивести з Криму 20 тис. вірменів і оселити них біля Ростова, де утворилося селище Нахічевань.
Бажання Туреччини перетворити кавказьке узбережжя і плацдарм для наступальних дій як на Кавказу, так і проти Криму, природно, викликало рішучу протидію з боку Росії. .
21 березня 1779 р. між Росією і Туреччиною була укладена «пояснювальна конвенція», але протиріччя, викликані домаганнями тієї й іншої сторони на зміцнення в Криму і на кавказькому узбережжі, були настільки великі, що досягти примирення було неможливе.
Правда, Росія домоглася підтвердження умов мирного договору 1774 р. але зробила при цьому істотну поступку, визнавши релігійну залежність кримських татар від турецького султана, що був одночасно і халіфом (духовним главою) усіх мусульман узагалі. Це згодом дало привід турецькому султанові як халіфові втручатися в життя мусульман, де б вони ні проживали. Відповідно до цієї конвенції, відомої за назвою Айнали-Кавакской, кожен новий кримський хан повинний був одержувати після обрання благословення від халіфа у виді особою, строго встановленої грамоти.Російські війська, за умовами цієї ж конвенції, були виведені з Криму і з Кубані.
Будівля російськими військами фортець Кавказької лінії викликала збройний опір з боку деяких кабардинських князів. З'єднуючись із закубанськими черкесами і ногайцями, вони переправилися через р. Малку і зробили ряд нападів на російські фортеці — Марінську, Павловску, Георгіївську, Ставропольську й ін.
Після цього кабардинцям було дозволено іти від своїх власників і переселятися усередину Кавказької лінії у випадку, якщо їх будуть пригноблювати зайвими поборами або примушувати до противних Росії діям.
Неважко бачити, що ці нові правила, диктуємі російським урядом кабардинцям, були спрямовані до того, щоб послабити кабардинських князів і припинити їхнього зв'язку із сусідніми народами. Їхнє позитивне значення полягало в тім, що вони підсилювали розділ між кабардинським народом і феодальними правителями.
Протягом двох років Кабарда залишалася спокійною але потім під впливом антиросійської пропаганди частина кабардинських володарів вирішила переселитися в Грузію, а частина — у Туреччину.
Звичайно, були потрібні серйозні причини для того, щоб кабардинський народ, що шукав зближення з Росією тепер, наприкінці XVIII раптом почав утрачати довіру до неї. Основна причина цього полягала в ігноруванні російською адміністрацією економічних інтересів кабардинського народу, серед яких головну роль грало питання про землю. Кабардинське населення гостре мало потребу в землі, а росіяни займали неї для будівлі фортець. Будівля фортець порушувала колишній їхній уклад життя, їхні торговельні і сусідські відносини з найближчими народами.
Сама російська колонізація на Кавказькій лінії в цей час у силу сформованих умов носила військовий характер, що заздалегідь визначало насторожене, немиролюбне відношення переселенців до кабардинців. Природно, що й останні відповідали тим же."Постройка рускими крепостей вызывает самый решительный протест кабардинцев» [14,с.70].
Так почався в 70-х роках XVIII в. новий етап колоніальної політики Росії на Північному Кавказу. Все-таки в ньому були не одні тільки негативні риси. Приєднання до Росії ряду кавказьких територій сприяло пожвавленню торгівлі Росії з народами Кавказу, а через них і із сусідніми країнами Сходу.
Хоча Туреччина і дуже ревниво стежила за зміцненням Росії на Кавказу і сама намагалася перетворити, причорноморський край і закубанську територію в плацдарм для наступу на Північний Кавказ, причиною загострення її відносин з Росією в цей час послужив усеж Крим.
18 травня 1781 р. у Тамані й у Криму почалося повстання проти хана Шагин-Гірея. Хан і російський посланник Веселицкий змушені були укритися в фортеці Інікалє
У той же час турецькі війська прибули в Анапу для спорудження фортеці. Таким чином, у 1782 р. Туреччина вжила нових заходів до зміцнення своїх позицій на Північному Кавказу, зокрема на чорноморському узбережжі [5,с.10].
8 квітня 1783 р. у Петербурзі був виданий маніфест про приєднання до Росії Криму, Тамані і Кубані. І рескрипті, даному в той же день Катериною II на ім'я Г. А. Потьомкіна, цей акт порозумівався необхідністю попередити дії Туреччини, що вже зробила спроби захопити Таманський півострів і організувала ряд змов у Криму. При цьому російський уряд враховував можливість винекнення на цьому ґрунті нової російсько-турецької війни.
Цього разу Росія була підготовлена до війни і, на думку Катерини, ця готовність повинна була похитнути рішучість Туреччини.
Але в 1783 р. війни удалося уникнути. Після тривалих переговорів з турками 8 січня 1784 р. у Констаптинополі була укладена конвенція про приєднання до Росії Криму. Росія відмовилася від домагань на Суджук-кале і, отже, на Анапу; границею була визнана р. Кубань.
Г. А. Потьомкін у цей період часу створював плани утворення вірменської держави під заступництвом Росії. Це держава повинна