Основні напрямки зовнішньої політики СРСР в 1933–1939 рр.
Але в результаті твердої і разом з тим гнучкої позиції радянської делегації і тиску на Лаваля з боку французької громадськості вдалося досягти згоди французької сторони на те, щоб пакт передбачав допомогу й у випадку відсутності одноголосності при вирішенні питання про агресію Радою Ліги Націй. Однак Лаваль відкинув радянські пропозиції про подання негайної допомоги до рішення Ради і про включення до пакту радянського визначення агресії.
17 квітня 1935 р. текст пакту був вироблений. Лаваль виїхав у Париж для доповіді уряду про результати женевських переговорів і проект пакту.
19 квітня 1935 р. проект франко-радянського договору обговорювався на засіданні Ради міністрів. Президент Франції зробив два зауваження до проекту. Одне з них стосувалося відсутності у Росії спільного кордону з Німеччиною, друге—стану Червоної Армії. Була висловлена думка, як пише Едуард Ерріо, що «Росія повинна беззастережно допомагати нам (французам.— В. Б.); що ж до нас, то ми будемо діяти тільки у згоді з Англією і Італією». Отже, у французькому уряді вже в цей час існувала тенденція зробити з франко-радянського договору тільки інструмент зміцнення безпеки Франції.
19 квітня французька сторона зажадала внести нові зміни до протоколу підписання, текст якого вже був погоджений. Причому нові зміни підкреслювали підкорення обох сторін рекомендації Ради Ліги.
Прагнення Лаваля всілякими обмовками ускладнити механізм взаємодопомоги викликали у радянської делегації вже в ході женевських переговорів великі сумніви щодо щирості французької сторони в питанні відносин з СРСР. Радянському повпреду у Парижі було доручено передати Лавалю, що в СРСР «здивовані його способом ведення переговорів, вважаючи неприпустимим внесення нових і нових змін до погодженого тексту пакту, що при незадоволенні Радянського уряду виробленим у Женеві проектом не може бути й мови про його дальше погіршення». Глава радянської делегації М/М. Литви-нов з Женеви поїхав не до Парижа для підписання пакту, як це було раніше домовлено, а до Москви для доповіді Радянському уряду про женевські переговори.
Тимчасове припинення франко-радянських переговорів викликало жваву реакцію світової громадськості. Противники франко-радянського зближення з задоволенням констатували заминку і пророкували провал переговорів. Німецька преса підкреслювала, що у Франції зростає опозиція проти франко-радянського пакту. Польські газети на всі лади пропагували два аргументи в своїй кампанії проти пакту:
1) Франція «не знає» СРСР і переоцінює допомогу, яку він може їй подати,
2) ключ до безпеки у Східній Європі знаходиться в руках Польщі, і її відмовлення від участі в пакті позбавляє його всякої ефективності. Добре інформована французька журналістка Ж. Табуї, характеризуючи польську політику в ці дні, писала, що Польща вживає серйозних зусиль, щоб «якщо не перешкодити укладенню франко-радянського пакту, то принаймні обмежити його результати». Цю ж саму думку висловлювала і американська газета «Нью-Йорк Геральд Трибюн», яка повідомляла: «Польща маневрує, щоб перешкодити укладенню міцного пакту між французами і росіянами, обіцяючи відновити своє співробітництво з Францією і розв'язати свої великі ускладнення з чехословаками».
Проти франко-радянського зближення посилили кампанію і реакційні кола в самій Франції. В ці дні ряд антирадянських статей вмістили французькі газети «Жур» і «Журналь». Голова комісії закордонних справ французького сенату Анрі Беранже в статті, опублікованій в «Ажанс економік де фінанс'єр», прагнув створити враження, начебто Франція не зацікавлена в угоді з СРСР .
Однак основний тон французьких газет був на користь франко-радянського співробітництва. Так, права газета «Журналь де Деба» в передовій статті 24 квітня 1935 р. визнавала, що «не можна відмовлятися від укладення угоди з Радянським Союзом», бо це може «відштовхнути Малу Антанту від Франції».[8;310] На необхідність враховувати позицію Чехословаччини, яка виявляла готовність підписати договір з Радянським Союзом, а також Югославії, Туреччини та Греції, що підтримували франко-радянське зближення, вказував у своїх статтях і Пертінакс.
Найактивнішою силою у Франції, що рішуче боролася за зміцнення франко-радянського співробітництва, була французька компартія. Французькі комуністи сміливо викривали хитання в політиці Лаваля, його прагнення домовитися з Гітлером.
У зв'язку з тимчасовим припиненням переговорів про укладення франко-радянського пакту політбюро французької компартії ухвалило резолюцію, в якій відзначалося, що «уряд Франції і Лаваль дотримуються вкрай двозначної позиції, що уряд проявив хитання по відношенню до Східного пакту і хитається також в питанні про пакт взаємодопомоги». Політбюро звертало увагу французької громадськості на те, що «пакт про взаємну допомогу буде вирішальним елементом і серйозним кроком у боротьбі за підтримку миру», що він «об'єктивно протистоїть політиці англійського імперіалізму, який підтримує Гітлера у його політиці авантюр і підготовці війни». Політбюро французької компартії закликало трудящих Франції вимагати швидшого укладення пакту про взаємну допомогу. Комуністи Обервіля — передмістя Парижа — запропонували Лавалю з'явитися на мітинг виборців. Лаваль був мером Обервіля і прагнув на наступних муніципальних виборах зберегти свою посаду. у відповідь на запрошення він випустив відозву до виборців писав: «Що стосується франко-радянського пакту, то якби він повинен був стати таким, як цього вимагають французькі комуністи, він міг би втягнути нас у війну. І я категорично заявляю, що я відмовлюся його підписати».
Французькі комуністи боролися за ефективний дійовий франко-радянський пакт про взаємодопомогу і критикували Лаваля за його прагнення різними оговорками і умовами перетворити пакт на формальний документ. Ось чому дана заява Лаваля надзвичайно яскраво характеризує його політику щодо співробітництва СРСР в боротьбі проти загрози війни. У цій відозві Лаваль публічно визнавав за кілька днів до укладення франкорадянського Пакту, що він формально ставиться до цього документа. Адже принцип взаємодопомоги, який був покладений в основу франко-радянського пакту, передбачав втручання у можливий військовий конфлікт на стороні жертви агресії. Лаваль же, йдучи .на укладення пакту з СРСР, не думав про те, щоб Франція виступила на боці СРСР у разі нападу на нього агресора.
І все ж французький уряд не міг не рахуватися з вимогою широких кіл країни зміцнити безпеку Франції шляхом укладення пакту з СРСР. Французька сторона дала зрозуміти радянському повпредству у Парижі, що Лаваль готовий піти на поступки для досягнення угоди. Після 8-денної перерви 26 квітня в Парижі відновилися переговори, і 2 травня 1935 р. радянсько-французький договір про взаємну допомогу був підписаний радянським послом В.П. Потьомкіним і П. Лавалем. Договір передбачав, що Франція та СРСР зобов'язуються приступити до негайної консультації у випадку, коли одній з договірних сторін загрожував би напад з боку якої-небудь європейської держави. На випадок невиправданого нападу на СРСР або на Францію з боку якої-небудь європейської держави Франція і взаємно СРСР зобов'язувалися подати один одному негайну допомогу і підтримку.
Фоанко-радянський договір не мав універсального характеру пакту про взаємодопомогу у будь-яких випадках. В статтях І, II та III підкреслювалося, що мова йде лише про випадки агресії протії договірних сторін з боку європейської держави. В статті IV протоколу підписання уточнялися умови застосування договору. В цій статті нагадувалося, що згідно з проектом Східного пакту поруч з колективним пактом у складі СРСР, Німеччини, Чехословаччини, Польщі і балтійських сусідів СРСР передбачалося укласти договір про допомогу між СРСР, Францією та Німеччиною, в якому кожна з цих трьох держав повинна була зобов'язатися надавати підтримку . тій з них, яка стала б предметом нападу з боку однієї з цих трьох держав. В статті підкреслювалося, що «зобов'язання, викладені в радянсько-французькому договорі про допомогу, повинні розумітися як такі, що діють лише у тих рамках, які малися на увазі у початкове накресленій тристоронній угоді».„ З цього застереження випливало, що фактично франко-радянський договір передбачав лише один випадок І застосування зобов'язання взаємодопомоги агресію проти СРСР або Фракції з боку Німеччини. Далі в статті IV протоколу підписання визначалося, що незалежно І від зобов'язань, що випливають з даного франко-радянського договору, у випадку, якби «одна із сторін стала предметом нападу з боку однієї чи кількох європейських'' держав, не передбачених у вищезазначеній тристоронній угоді, інша договірна сторона повинна буде утримуватися протягом конфлікту від будь-якої допомоги чи підтримки агресору».
Все це, безумовно, звужувало сферу принципу взаємодопомоги підписаного франко-радянського договору, але і якщо врахувати, що головною загрозою мирові в Європі на той час була фашистська Німеччина, укладений між СРСР та Францією договір про взаємодопомогу набирав великого значення як інструмент збереження європейського миру і зміцнення безпеки як СРСР, так і Франції.
Великим успіхом радянської дипломатії було те, що пакт передбачав допомогу жертві агресії навіть при умові, якщо Рада Ліги Націй не винесе необхідних рекомендацій. Слід зазначити, що існує дві оцінки цього аспекту франко-радянського пакту. Одні історики вважають, що пакт передбачав автоматичне подання допомоги, інші заперечують цей факт. Так, наприклад, З.С. Бєлоусова, оцінюючи франко-радянський пакт, пише, що принцип автоматизму дії пакту не був прийнятий [8;315]. На мій погляд, обидві оцінки потребують певного уточнення. З одного боку, не можна категорично твердити, що франко-радянський договір базувався на принципі автоматичної допомоги. У разі агресії допомога жертві нападу подавалася не зразу, не автоматично, а після розгляду конфлікту Радою Ліги Націй. Принцип негайної автематичної допомоги без розгляду питання Радою Ліги був відхилений французькою стороною. З другого боку, не можна категорично твердити, що принцип автоматизму взагалі було відхилено, оскільки передбачалося, що допомога подаватиметься обов'язково, беззастережно, незалежно від того, чи прийме Рада необхідні рекомендації. Отже, певний автоматизм подання допомоги існував. Тому, характеризуючи франко-радянський договір, правильніше було б вважати, що він базувався на принципі обумовленого автоматизму подання допомоги. Аналіз франко-радянського пакту переконливо свідчить насамперед про те, що він мав винятково оборонний характер і не був спрямований проти мирних інтересів будь-якої третьої держави. Як випливає із змісту всіх його статей, механізм пакту починав діяти тільки в одному випадку: коли Франція чи СРСР стали б жертвою агресії. Важливо відзначити також, що пакт не був закритий для приєднання інших держав і не мав, таким чином, рис замкнутого воєнного союзу одних країн проти інших. Більше того, у пункті 3 протоколу підписання підкреслювалося, що Франція та СРСР вважають бажаним укладення багатосторонньої угоди про взаємодопомогу, причому зобов'язання цієї угоди повинні замінити собою ті, що випливають з франко-радянського пакту пішла на зближення з більшовиками, але це диктується загрозою війни з боку Німеччини. «Для нас, — писала газета,— підписаний договір, без сумніву, дає величезний шанс для збереження миру і підтримку на випадок війни».
В той же час реакційні газети виступили з гострими нападками на підписаний пакт. Перекручуючи зміст пакту, вони прагнули переконати французьку громадськість у тому, що пакт вигідний тільки Радянському Союзу і небезпечний для Франції.
Даючи оцінку цій антикомуністичній, реакційній кампанії, Моріс Торез писав, що французька реакція, керуючись ненавистю до комунізму, діяла проти інтересів Франції.
Таким чином, за своєю позицією до франко-радянського пакту французьку громадськість можна розділити на три основні групи трудящі Франції на чолі з комуністами активно виступали за ратифікацію пакту, за зміцнення франко-радянського співробітництва, реакційні кола буржуазії, французькі фашисти повели відчайдушну боротьбу за зрив пакту і за змову з гітлерівською Німеччиною, а частина правлячих кіл, хоч і не бажала справжнього співробітництва з «країною більшовиків», але, керуючись інтересами безпеки Франції, підтримувала франко-радянський пакт. Французький уряд відчував тиск з боку усіх цих груп і не міг не рахуватися з громадською думкою, але керівники французької зовнішньої політики, зокрема Лаваль, відбивали інтереси верхівки реакційних промислових кіл і, змушені підписати франко-радянський пакт, бачили свою основну мету в досягненні змови з Гітлером. Саме цим пояснюються хитання Лаваля під час франко-радянських переговорів, його прагнення надати пактові формального характеру. За своїми політичними поглядами Лаваль був запеклим антикомуністом. В одній із своїх бесід з польським послом Хлаповським він відверто говорив про необхідність боротьби з більшовизмом у Європі, визнавав, що він є «гарячим противником більшовизму». В ході франко-радянських переговорів Лаваль, як повідомляв Беку з Парижа Хлаповський, прагнув до того, щоб «рядом обмовок надати пактові з Совєтами характер пакту більше демонстративного, ніж такого, що накладає на Францію істотні зобов'язання». Генеральний секретар Міністерства закордонних справ Франції Леже у бесіді з Хлаповським висловлював задоволення з приводу того, що всі спроби радянської сторони розширити пакт вдалося відхилити.
Польське посольство у Парижі пильно стежило за кожним кроком Лаваля, особливо за його політикою відносно Радянського Союзу. Тому великий інтерес являє собою оцінка позицій Лаваля саме польською стороною. У згаданому вище документі від 10 травня 1935 р. Хлаповський так пояснював причини, що примусили Лаваля підписати франко-радянський пакт: «Повністю відмовитися від політики зближення з Росією Лаваль, незважаючи на свої погляди, безумовно, не може, хоча б враховуючи настрій громадської думки... Росію тут вважають великою, могутньою державою». «Але лінія Ла-заля,— писав Хлаповський,— поміркована дружба з СРСР, зміцнення відносин з Польщею і спроба зблизитися з Німеччиною». Даний аналіз досить точно відбивав дійсність і суть політики Лаваля.
16 травня 1935 р. у Празі був підписаний радянсько-чехословацький пакт про взаємодопомогу. Це був другий важливий крок по шляху створення системи колективної безпеки в Європі.
Не випадково саме Чехословаччина слідом за Францією пішла на зміцнення відносин з СРСР. Чехословаччина перебувала на стику німецького та італійського імперіалізму і особливо гостро відчувала загрозу з боку фашистської Німеччини. У пошуках засобів гарантій своєї безпеки вона закономірно звертала свої погляди до Радянського Союзу і Франції — двох великих держав на європейському континенті, від яких можна було на випадок війни одержати серйозну допомогу. Орієнтуючись на Францію, уряд Чехословаччини твердо підтримував ідею Східного пакту.[25;98]
Звичайно, укладення двостороннього пакту про взаємодопомогу з Чехословаччиною, навіть після підписання аналогічного франко-радянського договору, не могло замінити багатосторонній Східний пакт взаємодопомоги.
Однак це був все ж важливий успіх радянської дипломатії, оскільки договір консолідував миролюбні сили Європи і зміцнював безпеку як Чехословаччини, так і СРСР. За своїм змістом радянсько-чехословацький договір був майже ідентичним з франко-радянським договором. Він складався з тих самих статей, але текст його мав додаткову статтю 4, в якій говорилося, що на випадок, коли одна з договірних сторін стала б предметом нападу з боку одної або кількох третіх держав в умовах, що не дають підстави для подання допомоги і підтримки у рамках даного договору, то друга сторона зобов'язується не подавати протягом конфлікту ніякої допомоги і підтримки агресивним державам. Такий , випадок міг, зокрема, статися в результаті нападу на СРСР, наприклад, азіатської держави, оскільки взаємодопомога за договором передбачалася тільки у разі агресії з боку європейської країни.
У протоколі підписання договору було одне принципове застереження. В статті 2 говорилося, що зобов'язання взаємної допомоги будуть діяти між СРСР та Чехословаччиною лише якщо при наявності умов, передбачених у даному договорі, допомога стороні-жертві нападу буде подана з боку Франції.
Це застереження треба оцінювати всебічно, враховуючи позиції' заінтересованих держав. Воно, безумовно, знижувало самостійне значення радянсько-чехословацького договору і робило його залежним від позиції Франції. Однак, оскільки Франція мала зобов'язання і перед Чехословаччиною, і перед Радянським Союзом, дане формулювання фактично зв'язувало двосторонні договори між СРСР і Францією та СРСР і Чехословаччиною у єдину ланку. В тих умовах, коли головним завданням було створення системи колективної безпеки, цей момент мав позитивне значення. Треба мати на увазі що радянська дипломатія в ході франко-радянських переговорів пропонувала укласти саме троїстий франко-радянсько-чехословацький договір про взаємодопомогу, але французька сторона відхилила радянську пропозицію.
Надзвичайно цікавою для розуміння значення радянсько-чехословацького договору у конкретно історичних умовах того часу є реакція на нього фашистської Німеччини.
25 травня 1935 р. Міністерство закордонних справ Німеччини надіслало своїм посольствам за кордоном, зокрема у Лондоні, Римі, Парижі, Москві і Варшаві, лист, в якому викладалася німецька оцінка радянсько-чехословацького пакту. «Якщо врахувати географічне положення Чехословаччини,— говорилося у цьому документі,— ця подія (укладення радянсько-чехословацького договору.— В. Б.) має для нас вирішальне значення» «Не можна забувати, що повітряні сили Росії могли б бути направлені у Чехословаччину і подати їй допомогу у разі потреби». В листі зверталася увага на те, що одночасно з укладенням договору про взаємодопомогу у Москві було підписано угоду про регулярне повітряне сполучення між Москвою та Прагою.
Франко-радянський та радянсько-чехословацькнй договір 1935 р. мали, безумовно, корінне, принципове значення для дальшого розвитку подій в Європі, для справи миру. Вони означали створення реальних передумов для співробітництва трьох європейських держав у боротьбі проти загрози війни.
2. Зовнішньополітичні стосунки СРСР з Німеччиною
Зовнішньополітичні стосунки між СРСР і Німеччиною даного періоду світова історіографія вивчає переважно в контексті Радянсько-Німецького договору від 23 серпня 1939 р. І це не випадково, адже жодна з дипломатичних подій передвоєнного періоду не викликала, та й не викликає зараз такого інтересу як вищеназвана. Немає ні однієї праці по новітній історії, історії другої світової війни, в якій в тій чи іншій мірі не висвітлювався цей договір.
Велику увагу радянсько-німецькому договору про напад приділяється істориками Польщі. Так в 1987 р. початку 1988 р. щотижневик „Політика” опублікував серію статей про радянсько-польські відносини. В щотижневику „Жітє літерацьке” побачили життя уривки з книги польського історика В. Ковальського „Пакт Ріббентроп – Молотов” і деякі інші матеріали.
Ще більшу увагу радянсько-німецькому договорі про ненапад приділяють історики заходу.
Незважаючи на широкий спектр публікацій виникає необхідність знову повернутися до проблем радянсько-німецького договору про ненапад. На вітчизняній історичній карті стосовно даного питання ще багато білих плям.
Довгий час договір трактувався односторонньо, тільки, як правильний, „розумний” зовнішньополітичний крок Радянського керівництва в ситуації яка на цей час склалася. Лише після великих політичних перетворень які відбулися на території колишньої держави СРСР з’явилися і інші думки щодо договору. Його вже перестали вважати ідеальним. З’явилися навіть публікації, які розкривають договір суто з негативної сторони. Подібні крайності заважають досягненню істини. При розгляді договору важливо виходити з цієї реальності, яка була при його підписанні, а не керуватися роздумами виведеними з контексту часу.
Що стосується західних публікацій, то в них прослідкується дві тенденції. Одні вчені прагнуть розібратися в змісті подій того надзвичайно складного періоду. Інші є активно використовують договір для негативної оцінки зовнішньої політики СРСР.
Сучасні вітчизняні історики в свою чергу прагнуть ефективно використовуючи уже опубліковані документи і матеріали створити об’єктивну картину минулого.
Після цього, як владу в Німеччині захопила партія, яка виражала інтереси найбільш агресивних верств монополістичного капіталу, головною метою яких було встановлення світового планування німецького імперіалізму. Зразу після приходу до влади в 1933 р. фашисти розпочали готуватися до перерозподілу світу.
Згідно з першочерговим планом операція по забезпеченню „життєвого простору” фашисти планували приступити в 1942-1945 рр., але сприятлива ситуація, яка склалася приблизила початок операції. По-перше, мілітаризація Німеччини, швидкий ріст її збройних сил створили для гітлерівців внутрішні труднощі: країні загрожувала фінансово-економічна криза, яка могла викликати невдоволення населення. Найпростіший і найшвидший спосіб запобігти появі труднощів гітлерівці вбачали в розширенні економічної бази за рахунок захоплення територій інших країн, а для цього потрібно було розпочати війну.
По-друге, до більш швидшого переходу до агресивних акцій Німеччину і інші фашистсько-мілітариські держави підштовхувала поступливість їм з сторони правлячих колів англо-фашисько-американського табору. Без наказано відбулося вторгнення військ Німеччини в Рейнську демілітаризовану зону в березні 1936 р. Коли літом 1936 р. почалася Італо-Німецька експансія в Іспанію, західні держави заявили про свій „нейтралітет”. Не зустрів опору із сторони західних держав і напад Японії на Китай в липні 1937 р.[3;65]
В відповідності з прийнятою військово-політичним керівництвом концепції завоювань Німеччина планувала нанести послідовні удари по противниках з метою розгрому їх одного за іншим, спочатку слабших, а пізніше і сильніших. Малося на увазі використання не тільки військових заходів, а й різноманітних методів з арсеналу політики, дипломатії і пропаганди з завданням не допустити об’єднання суперників Німеччини.
Знаючи про агресивні наміри фашистської Німеччини західні держави прагнули спрямувати її агресію проти СРСР. Їх пропаганда акцентувала увагу на слабкості Червоної Армії. Аналогічні тези зустрічалися і в німецькій пресі. Але німецький генеральний штаб в 1938-1939 рр. (на відміну від 1940-1941 рр.) оцінював Червону Армію як серйозного противника, зіткнення з яким вважав на даний момент часу недоцільним. Радянські військові сили військового часу – зауважувалось наприклад в зведені 12-го відділу генштабу від 28 червня 1939 р., - в чисельному аспекті являє собою гігантську військову машину.
Характерними в цьому питанні є погляди генералів – начальника штабу верховного головнокомандуючого вермахту В. Кейтеля і головнокомандуючого сухопутними військами В. Браухіча. На питання Гітлера, чим закінчиться справа, якщо рейх нападе на Польщу, а Франція і Англія прийдуть її на допомогу, генерали відповіли, що Німеччина „розіб’є” Польщу на протязі місяця, Кейтель вважав також, що Німеччина розгромить пізніше також Францію і Англію. В випадку ж конфлікту з Радянським Союзом, то на думку Браухіча, вона „зазнає поразки”.[31;273]
З початком 1939 р. в Німеччині розгорнулися інтенсивна підготовка військового походу проти Польщі. Був розроблений план „Вайс”. Він передбачав нанесення „неочікуваних сильних ударів” і досягнення „швидких успіхів”. Розпорядженням начальника штабу верховного головнокомандуючого збройних сил Німеччини В. Кейтеля від 3 квітня 1939 р. впровадження плану „Вайс” повинно було розпочатися „в любий час” починаючи з 1 вересня 1939 р. політичне керівництво Німеччини прагнуло „по можливості ізолювати Польщу”, не допускати втручання в польські справи Англії, Франції і Радянського Союзу. [31;273]
28 квітня 1939 р. Гітлер заявив про розрив польсько-німецької декларації про ненапад і дружбу 1934 р. і англо-німецького морського договору 1935 р. 22 травня між Німеччиною і Італією був підписаний військовий союз („стальний пакт”). В Німеччині в цей час проводилися мобілізаційні заходи. 23 травня Гітлер провів нараду керівного складу збройних сил Німеччини, на якому був даний аналіз військово-політичної ситуації і поставлені завдання вермахту.
Фюрер вимагав від нього бути в повній готовності до військового вторгнення в Польщу „... Польське питання, - стверджував Гітлер, - обійти неможливо і залишається лиш один варіант – при першій можливості напасти на Польщу”. При цьому враховувалася можливість і війни з Заходом, в першу чергу з Англією і Францією.[31;274]
Мироприємства, які проводила Німеччина по підготовці нападу на Польщу не були секретом для урядів Англії, Франції, СРСР і інших держав. В світі відчувалася небезпека фашистської агресії. Саме в таких реаліях розпочалися трьохсторонні переговори між Англією, Францією і СРСР.
Перші контакти між учасниками переговорів на предмет укладання трьохсторонньої угоди про спільні дії на випадок агресії Німеччини в Європі відносяться до березня 939 року. Згодом цей процес знайшов своє продовження. На трьохсторонній зустрічі, що відбулася в Москві обговорювалася можливість укладення політичної та воєнної угоди на випадок, якби Англія, Франція, СРСР опинилися стані війни з Німеччиною, а також результати дій, здійснених ними для попередження насильницької зміни становища, яке складалося в Центральній, або Східній Європі.[9;66]
10 липня 1939 р. Великобританія вирішила відхилити пропозицію СРСР про одночасне підписання політичної та воєнної угоди. При цьому було виявлено інтерес до підписання тільки воєнної угоди.
12 серпня в особняку Наркомату закордонних справ на Спиридоновці розпочалися переговори воєнних делегацій Англії, Франції, СРСР. Представники цих держав з великою цікавістю зустріли виступ начальника Генштабу Червоної Армії Б. М. Шапошникова з викладом стратегічних планів радянського верховного командування. Було запропоновано три можливі варіанти спільних дій:
У випадку агресії Німеччини проти Польщі або Румунії Англія, Франція та СРСР оголошують війну Німеччині. СРСР виставляє для ведення військових дій таку ж за чисельністю армію як Англія та Франція разом узяті. На їх боці у війну вступає Румунія та Польща. Через територію цих держав здійснюється прохід радянських військ до кордонів Німеччини.
Якщо Німеччина нападе на Францію, то СРСР виставить 70% своєї армії. Румунія та Польща вступлять у війну і пропустять через свою територію радянські війська до кордонів Німеччини. Об’єднані англо-французькі війська розпочнуть воєнні дії на заході Німеччини, СРСР – на сході.
Якщо Німеччина через країни Балтії нападе на СРСР, Англія та Франція, виставивши 70% своїх збройних сил, розпочнуть війну проти Німеччини. Польща та Румунія, вступивши у війну, пропустять радянські війська до кордонів Німеччини через свою територію. Все ж не дивлячись на цілком прийняті варіанти можливих спільних дій, переговори 17 серпня зайшли в тупик, а через тиждень – були припинені. Відповідальність за це несли обидві сторони: Англія та Франція не виявили твердої волі для підписання воєнної угоди з СРСР; Польща відмовила радянським військам у проході через свою територію для бойового зіткнення з Німецькою армією, позиція Польщі стала для Ворошилова зручним приводом для того, щоб зіславшись на них, перервати переговори. [25; 80]
Таким чином, всім учасникам переговорів бракувало потрібної відповідальності перед своїми народами, державної мудрості, яка б дозволила об’єднатися, щоб перекрити шлях до війни, або змінити співвідношення сил на свою користь.
З травня 1939 р. коли розпочалися переговори СРСР з Англією і Францією, працівники зовнішньополітичного відомства Німеччини наполегливо вступали в контакти з представниками і офіційними способами дали можливість зрозуміти готовність Німеччини піти на зближення з СРСР. Радянське керівництво довгий період часу ігнорувало такі дії зовнішньополітичного відомства Німеччини, але паралельно з цим уважно слідкувало за його діями. Від радянських дипломатів і розвідників в Москву потрапляла інформація про німецькі наміри. Так в середині липня агінтурна розвідка повідомила, що Берлін збирається радикальними методами вирішити німецько-польський конфлікт, незалежно від того, які будуть результати англо-франко-радянських переговорів. 4 червня в радянське представництво в Берліні потрапив анонімний лист, в якому пропонувалося, щоб уряд Німеччини і СРСР підписали договір про долю Польщі і Литви. Німецька сторона говорилося в листі, виходила при цьому з пропозиції, що два уряди цілком