Процес формування багатопартійності в Україні на початку ХХ ст.
1902 р. із РУП виходить група націонал-радикалів, на чолі з М. Міхновським, яка формує УНП. Вона проголосила себе партією міського та сільського пролетаріату. УНП була переважно інтелігентською організацією, в якій більшість складали військові та юристи, але намагалася претендувати на роль “єдиної захисниці українського робітництва” [103, 59]. З цією метою члени партії починають вести пропагандистську діяльність серед робітників дрібних та частково середніх підприємств, які ще тісно були пов’язані з українським селом і не русифіковані. Найбільш вагомий осередок УНП був у Харкові.
Соціальна база Української соціал-демократичної Спілки, яка вийшла з РУП, значною мірою залежала від її орієнтації на соціал-демократів Росії. “Спілка” вважала, що українська інтелігенція, яка зосередилась в РУП, тримається виключно на дрібнобуржуазному українському селянстві, бо це єдиний прошарок населення, який залишився українським. Український пролетаріат, твердили вони, вже русифікований і стоїть ближче до російських соціал-демократів, тому “Спілка” бачить своє завдання в очолюванні цього дійсно пролетарського прошарку, бо ідеологія РУП не мала в собі пролетарської ідеї [9, 12].
“Спілка” розпочала роботу серед українського пролетаріату й одразу ж зіткнулася з РСДРП та Бундом, з якими мала тісні стосунки. Чисельність “Спілки” швидко зростає, і скоро вона стала однією з найчисельніших партій в Україні.
За статутом “Українська соціал-демократична Спілка” складалася з громад, які по тих місцях, де нема комітетів партії, являються незалежними, по місцях же, де такі існують, входять в склад місцевої партійної організації як її складова частина, автономна щодо питань своєї внутрішньої організації, пропаганди і агітації.
Досить слабку підтримку мали партії, утворені після розпаду УДРП. Наприклад, в Одесі УРП не мала успіху. Стара Одеська громада розкололася на стару громаду (керівник Комар) та молоду (керівник Шелухін). Але обидві трималися УДП. До інших провінціальних українських громад, особливо Катеринославської, радикали внесли розкол і тим звели до нуля роботу цих громад. У Києві робота УДП майже завмерла, але й УРП не провадила ніякої політичної діяльності, крім культурницької. Молодь йшла до УСДРП і публічно ганьбила лідера УРП Грінченка. Останній викликав на суд честі представників молоді. Обвинувачем виступив молодий Д. Антонович [114, 390]. Суд ще більше поглибив антагонізм між соціалістами та радикалами. А тим часом в Україні набули популярності кадети, навколо яких згуртувалась уся поступова інтелігенція.
Коли більшість Революційної Української Партії пішла шляхом марксизму, тоді революційно-соціалістичні елементи вийшли з партії. Частина з них тоді подалася до російських есерів, а частина залишилася поза партією, взялася до організаційної праці в провінції, утворюючи українські гуртки соціал-революціонерів.
Спершу ці гуртки виявляли себе не дуже виразно. Лише деякі з них брали активну участь в організації аграрних рухів (Полтавщина, Харківщина, зокрема група у Золотоноші).
З 1904 р. починається виникнення українських соціал-революційних гуртків по селах. До революційної роботи залучаються селяни, що складали основну рушійну силу у світогляді есерів. У Харкові діяла соціал-революційна українська організація робітників (робітничий гурток) під назвою “Харківська вільна громада української революційної партії”. Гурток займався розповсюдженням нелегальної літератури серед робітників. Головою гуртка в 1904 р. був Іван Мішин, що фактично організував роботу гуртка [19, 66].
До речі, під назвою “Українська революційна партія” діяли соціал-революційні елементи, що вийшли з РУП; в більшості це були саме робітничі гуртки, що автономно діяли на території України (в промислових районах). До 1905 року гуртки ще не утворювали революційної єдності. Щойно по революції 1905 р. почали вони в цьому напрямі активізуватися, зв'язуючись між собою та з Києвом. Протягом 1906 – 1907 рр. можна було помітити виникнення в різних місцях нових гуртків українських соціал-революціонерів.
У цей час у Сімферополі виник невеликий гурток з українців, які називали себе українськими соціал-революціонерами. 1905 р. виник подібний гурток в Одесі. Це були лише початки організації, і чогось певного, скристалізованого не було.
1906 р. діяльність цих гуртків починає поширюватися, і робляться спроби утворити українські гуртки есерів по різних селах. Так, заходами одного з членів Сімферопольського українського есерівського гуртка утворилась невеличка група з селян с. Великі Михайлівні Мелітопольського повіту. Коли виник конфлікт між українськими та російськими есерами у Сімферополі, українські соціал-революціонери зблизилися з татарськими соціалістами, які підтримали українців.
Восени 1906 р. заходами членів українського соціал-революційного Сімферопольського гуртка виникли відділення серед робітників, а також в тісній співпраці з Київським гуртком утворились філії по селах Чернігівської, Волинської, Подільської губерній.
Отже, можна сказати, що соціальна база політичних партій початку ХХ ст. значно залежала від її програмних положень. Тому, досить часто, з метою її розширення політичні діячі звертаються до соціалізації власних доктринальних положень, забуваючи про першочергову мету. Щодо структури нових політичних утворень на підросійській частині України початку ХХ ст., то в основному партії складалися із значної частини місцевих організацій, які іноді не зовсім точно відображали головну лінію партії.
РОЗДІЛ 3
ДОКТРИНИ ПЕРШИХ УКРАЇНСЬКИХ ПОЛІТИЧНИХ ПАРТІЙ
Аналіз програмних положень перших політичних партій вимагає детального та уважного опрацювання цих документів, адже дуже часто саме вони вирізняли не досить яскраво виражені політичні утворення початку ХХ ст. у політичні партії. Хоча внаслідок опрацювання цих важливих джерел не можна зробити висновків щодо діяльності тих чи інших складових політичного життя України (дуже часто написане на папері залишалося нереалізованим), проте важливість думок, висвітлених у них переоцінити не можливо.
Одним з головних напрямків розвитку українських політичних партій була робота, пов’язана із створенням теоретичного фундаменту своєї діяльності. Теоретичні шукання були зосереджені навколо важливих для їх існування і успішної боротьби проблем: сутності та стратегії вирішення національного питання, принципів самовизначення і державотворення, співвідношення і поєднання національно-визвольного руху з розв’язанням суттєвих соціально-економічних протиріч. У процесі пошуків українські ідеологи постійно зверталися до ідейних надбань з національного питання, накопичених українським визвольним рухом у ХІХ ст. [103, 73].
3.1 Національні аспекти у програмах
Першим українським партійним документом, опублікованим на початку ХХ ст.. стала програма РУП “Самостійна Україна” (1900 р.). Написана юристом М. Міхновським на прохання Д. Антоновича, вона містила досить радикальні вимоги самостійності України і надалі стала однією з причин розколу партії на безліч угруповань.
Щодо вираження у ній національного питання, та на думку М. Міхновського “кожна нація з огляду на міжнародні відносини хоче вилитись у форму незалежної, самостійної держави, коли справедливо, що тільки держава одноплемінного національного змісту зможе дати своїм членам необмежену змогу всестороннього розвитку духовного і осягнення найліпшого гаразду…” [99, 8].
Ультра-радикалізмом лунають подальші вимоги: “Усі, хто в цілій Україні не за нас, ті проти нас. Україна для Українців, і доки хоч один ворог-чужинець лишиться на нашій території, ми не маємо права покласти оружія…” [99, 14].
Радикальні погляди “Самостійної України” з національного питання одразу ж істотно звузили соціально-політичну базу РУП і з часом стали підставою для утворення ряду фракцій. Проте цей документ був першою партійною програмою, в якій РУП відмовлялася від культурництва та аполітичності і засобами націонал-радикалізму декларувала свою готовність боротися за державну незалежність.
Одночасно з першими кроками РУП у сфері теорії націй розгорнулася гостра полеміка між Українською Соціалістичною партією і Групою Української Соціал-Демократії про завдання українського соціалістичного руху. УСП мала намір створити демократичну Українську республіку на засадах повної рівноправності національностей з правом кожної нації увійти до складу республіки.
С. Телешун про цей момент у програмі УСП говорить, що “такого своєрідного підходу до вирішення національного питання в межах майбутньої Української держави ми більше не знаходимо ні в одній з українських партій до 1917 р.” [103, 80].
Цікавим є висвітлення національного питання у доктринах УНП. Особливу увагу звертає на себе той факт, що її програма значну увагу приділяла становищу національних меншин в самостійній Україні. Це питання є особливо цікавим, якщо зважати на усталену думку про основні риси українського націоналізму – русофобство і антисемітизм. Дійсно, наприклад, той же таки М.Міхновський писав у “Десяти заповідях УНП” [додаток 8], що “усі люди – твої браття, але москалі, ляхи, угри, румуни та жиди – се вороги нашого народу”, та далі додавав – “поки вони панують над нами і визискують нас” [103, 80].
Говорячи про необхідність українського усамостійнення, націоналісти вказували, що кожен народ (у тому числі ж і поляки), яким би він малим не був, має право на самостійне існування на “своїй території”, а таким націям, як єврейська, що не мають своєї власної території, вона “мусить бути дана”, чого євреї й “самі добиваються” [99, 18].
Досить характерну оцінку єврейської нації знаходимо у М.Міхновського, який писав, що єврей, живучи поміж чужими, вдається до різноманітних хитрощів в боротьбі за життя. Через це не дивує те, що в кожній державі євреї стоять на боці сильної, пануючої нації: “стати на стороні слабшого, згнобленого, в обороні нації поневоленої для жидів – це значить стати проти своїх інтересів на свою конечну гибіль; а хто не хоче жити? Ми не більше виступаємо проти жидів, як і проти москалів, поляків і всій, хто визискує й поневолює наш нарід. Ставимо жидів урівні з іншими нашими гнобителями і, значить, ніхто не може нам закинути антисемітизму... Жиди на Вкраїні російській не тільки експлуататори, але ще й (гидко сказати!) “москалізатори”, та, зазначав М.Міхновський, “найсердечніше привітаємо жидів, коли вони покажуть, що суть прихильниками нашого народу, а не ворогами йому, бо ми боремось проти чужинців не тому, що вони чужинці, а тому, що вони експлуататори” [69, 16].
Популярність на початку ХХ ст. ідей соціалізму примусила лідерів українського національного руху шукати шляхів поєднання демократичного націоналізму пригнобленої нації з інтернаціоналізмом всесвітньої боротьби пролетаріату. Знаходячись під впливом ідей західноєвропейської та російської соціал-демократії, інтелектуальна верхівка РУП працювала над виробленням нової партійної програми в контексті загальнодемократичних ідеалів та вирішення аграрного питання.
Будучи практично ідентичним РСДРП, проект нової програми РУП відрізнявся лише у двох пунктах, які мали принципове значення. Це національне і аграрне питання. М. Порш виступав за постановку конкретного завдання (досягнення власної національно-територіальної автономії), тоді як російські соціал-демократи декларували право на самовизначення в загальному плані. “РУП ставить соєю задачею…заміну царату федеративною республікою з діленням держави відповідно національній та історичній ріжниці земель, з забезпеченням прав кожної національності і залишенням права кожній складовій федеративній частині на повне державне відокремлення після бажання більшості й людності висловленого голосування” [80, 85].
1904 р. в ній з’явився пункт про самостійність України. Значним поштовхом до цього стали події російсько-японської війни, які відродили у партійних “націоналістів” надії на розвал Російської імперії. Проте таких думок не поділяли “інтернаціоналісти”, які виступали за єдність дій партії з РСДРП, і для яких національна програма РУП стояли на перешкоді.
Через ці розходження від РУП відколюється група “Українська соціал-демократія”. Намагаючись відкинути звинувачення у зраді національних інтересів, “інтернаціоналісти” у січні 1905 р. видають відозву “Розкіл Революційної Української партії” [9].
Спілчани вважали, що спроби української інтелігенції з РУПу “повернути робітничий клас до “Самостійної України” і націоналізму” [9, 12] не мають перспективи, оскільки відволікають його від класової боротьби. Більше того, саме національне питання бачилося їм “політичним атавізмом” [103, 84].
Аналіз агітаційної літератури “Спілки” починаючи з 1905 р. дозволяє зробити висновок про те, що організація фактично не висунула вимог національного характеру, переважно орієнтуючись лише на загальнодемократичні ідеї меншовицької течії в РСДРП.
Буремні події революції 1905 р. підштовхнули партійну еліту РУП до скликання чергового з’їзду, який фактично став установчим з’їздом нової організації – Української соціал-демократичної партії. Національне питання програма УСДРП визначала як “право кожної нації на культурне і політичне самоврядування” [2, 9].
3.2 Моделі державного устрою
Звертаючи особливу увагу на визначення проблеми національностей у програмах перших політичних партій на Україні початку ХХ ст., не можна залишити поза увагою таке значне питання доктринального характеру, як бачення майбутнього устрою Української держави.
Різноманіття поглядів щодо устрою держави, форм здійснення народовладдя у ній, співвідношення різних гілок влади – ці ат інші питання розглядаються різними партіями по-різному. Кожен проект особливо цікавий для дослідника, адже якщо економічне та національне питання могли повторюватися у партій з однаковими поглядами, то уявлення про майбутню державу було тією ознакою, що різнила програми цих партій.
Як уже неодноразово згадувалося, першим програмним документом була “Самостійна Україна” М. Міхновського. Держава наших предків, говорить він, добровільно об'єдналася з московською монархією (йдеться про події 1654 р.) на умовах політичної унії “як рівний із рівним” і як “вільний із вільним”. Тобто дві окремі держави, “цілком незалежні одна від другої щодо свого внутрішнього устрою, схотіли з’єднатися для осягнення певних міжнародних цілей”. Тож можливість відокремлення України в самостійну державу він убачав у тому, що “коли один із контрагентів ... переступив контракт, то другому контрагентові лишається ... визнати контракт зламаним у всіх його частинах, зірвати всякі зносини з контрагентом” [22, 25].
Що ж стосується решти етнічних українських земель, то підстави для об'єднання їх в “одну, єдину, нероздільну” Україну бачилися більше віртуальними, ніж реальними. Автор “Самостійної України” не вдається, як у випадку з Україною Наддніпрянською, до політико-правового вмотивування статусу західноукраїнських земель у складі Австро-Угорської імперії, отже й можливостей правового відокремлення, обмежуючись вочевидь завищеними сподіваннями. Питання соборної, до того ж політично незалежної, України на порядок денний не ставилося.
Проект програми РУП, хоч і не прийнятий через розкол партії, містить вже цілком окреслений план побудови демократичної республіки. Вища державна влада в ній мала належати загальноросійському зібранню народних представників. Для України передбачалась автономія з окремим представницьким зібранням (сеймом), якому належало право законодавства в тих внутрішніх справах, що стосуються тільки населення України. Формуватися цей парламент мав на основі рівного безпосереднього виборчого права з таємним голосуванням для кожного громадянина, віком від 20 років, при кожних виборах. Зафіксовано також пункти стосовно пропорційного представництва, призначення виборів і перевиборів на неробочий день, дворічного парламенту, встановлення платні депутатам, можливості проводити референдуми, широкого місцевого та національного самоврядування для всієї людності Російської республіки, політичних свобод та громадянських прав [10, 214].
У нарисі програми УСП містилася пряма вказівка на те, що метою її діяльності є демократична Українська республіка, побудована на таких засадах, як безпосереднє загальне, рівне виборче право і таємне голосування, національна рівноправність, громадське і земське самоврядування , рівність громадян, незалежно від статі, національності та віросповідання, свобода слова, друку, зібрань тощо.
Українська народна партія, як представниця радикально-націоналістичного напряму в політичній думці, мала найрадикальніше уявлення про форму майбутнього устрою Української держави – це мала бути, насамперед, незалежна держава, тоді як усі інші партії наважувалися говорити лише про автономію у складі Російської держави.
Майбутня незалежна Україна бачилась як демократична республіка з президентом чи без нього, або як конституційна монархія. Парламент, “управи”, як зазначалось у програмі УНП, повинні були формуватись в результаті виборів “вселюдських”, рівних, безпосередніх, таємних за пропорційною системою від сіл, міст, від кожної нації. Виборними повинні були бути президент, суд і “адміністрація”. Звертає на себе увагу така закладена в програму демократична засада, як “відповідальність урядовців перед громадянами”, а також наголошення принципу розподілу виконавчої (“урядової”) і судової влади [95, 47].
Як структурний елемент політичної системи, окрім держави та її органів, мислилась сама УНП. Мали бути утворені такі громадські організації, як Всеукраїнський союз українців-робітників, Всеукраїнський союз хліборобів-українців, а також інші організації економічного і політичного характеру робітників і селян. Потреба у своїх організаціях обґрунтовувалась тим, що “українські фізіономії” в російських організаціях, служити покірною масою для виконання указів московських чи петербурзьких робітничих організацій. Недоречним бачилось і утворення партії, яка б була “хвостом”, “причепкою” російських партій – тільки свої власні організації можуть боронити інтереси українського пролетаріату. Отже, у державі мала існувати однопартійна система і досить розвинена система громадських організацій [95, 48].
Важливі моменти “Десяти заповідей” такі: Соборна Суверенна Українська Держава, боротьба проти націй поневолювачів, культурницький націоналізм і заборона вживання мови окупантів. УНП видавала часопис “Самостійна Україна” у Львові (вийшов тільки один номер), де була надрукована Конституція України за проектом М. Міхновського. У ній ідеться про федеративний державно-адміністративний лад у самостійній Україні, суверенність України.
Після багатьох спроб поширити свої ідеї серед українства ідеолог УНП М. Міхновський вирішив внести в програму елементи соціалізму, щоб якось інтегруватись у політичне життя України. Як про це згадував член УНП С. Шемет: “Ця гра в соціалізм була досить несерйозною демагогією, якою Махновський, доведений до страшної розпуки невдалими спробами захопити українською національно-самостійною ідеєю ширші кола активної молоді, намагається своєї мети під покришкою соціалізму таки досягнути” [51, 113].
Отже, програма передбачала розбудову держави на принципах децентралізації і розвитку місцевого самоуправління. “Громада” наділялась значними правами, їй у відання віддавалась школа, наука, церква, міліція, засоби масової інформації. Тому, напевно, правомірним буде висновок, про те, що програма передбачала високий ступінь розвитку громадянського суспільства, сфера впливу якого мала бути значно більшою, ніж сфера впливу держави як політичного інституту.
УСП була за “українську республіку”, яка повинна бути незалежною. В усьому іншому УСП стояла на засадах соціалізму, хоча можемо сказати, що ніякої теоретично розробленої програми не мала. Не маючи певного досвіду, вона несла у своїй програмі протилежні ідеї соціалізму і націоналізму [109, 89].
Програма УДП передбачала скасування політичного абсолютизму, створення парламентського ладу, участь народу в державних справах на підставі загального, безпосереднього рівного, пропорційного і таємного голосування (без різниці статі, віри і національності). Поруч з вимогою утворення всеросійського парламенту ставилася мета скликання атономного українського парламенту (сейму).
Пріоритетною програмовою вимогою УРП було перетворення Росії в конституційну державу, а нації і народності, які входять до її складу, мали право створювати окремі “крайові, репрезентаційні ради”, яким належатиме право видавати закони й порядкувати у всіх справах у межах проживання певного етносу. Кожна така автономна одиниця мала б однакові права з іншими. Реформована держава мусила стати федерацією таких національних одиниць. Зв’язком, що їх з’єднував, мав стати федеративний парламент, який би складався з послів, оплачуваних з державних коштів і обраних на підставі загального, рівного, безпосереднього виборчого права з таємним голосуванням за пропорційної системи виборів. Правом виборів міг користуватися кожен громадянин, якому виповнилося 21 рік [119, 5].
До повноважень федерального парламенту належали: відносини з іншими державами; фінанси для загальнодержавних справ; зовнішня торгівля і митна політика; загальнодержавна армія, а також справи війни та миру.
Всіма справами в Україні мала порядкувати Українська виборна Народна Рада, яка обиралася за тими ж принципами, що й федеральний парламент. Термін повноважень визначався у три роки. Впроваджувався інститут референдуму та народної ініціативи. Вибори і голосування мали б проводитися у встановлені законом святкові дні.
Народна Рада виробляла б крайову конституцію, яку б не міг ні відмінити, ні скасувати загальнодержавний парламент. Крайова конституція мусила дати право широкого самоврядування сільським і міським громадам.
Крайова Народна Рада, окружні сейми і громади доручали б виконувати свої рішення виборним посадовцям, які відповідали перед зборами, які їх обрали. Ця виборна влада і взагалі всі урядовці мали бути мешканцями України. Передбачалася можливість оскарження дій чиновників у суді.
УДРП домагалася перетворення російської держави на парламентську республіку, з децентралізованим управлінням, в якій би забезпечувалися права окремих груп громадян. Децентралізація мусила бути доведена до того, щоб кожна народність на своїй території мала автономію з правом місцевого крайового законодавства. Основні закони держави мусили б забезпечити кожній народності одержати автономію тоді, коли вона її забажає [107. 205].
Реформовану Росію бачили як федерацію рівноправних автономних національно-територіальних одиниць. Їхнім крайовим законодавчим органам належало право видавати закони й порядкувати у всіх справах на території автономії. Кожна така автономна одиниця мала б рівне право з право з правом кожної іншої одиниці.
Об’єднував би автономію загальнодержавний парламент. Він обирався на таких засадах: загальне, рівне, безпосереднє виборче право з таємним голосуванням; пропорційна система виборів, яка дала б заступництво меншинам; право обирати і бути обраним – кожному громадянину віком від 21 року без різниці статі, віри і національності [107. 220].
Загальноросійський парламент мусив контролювати, щоб права громадянина і нації було забезпечено скрізь, по всій державі. До виключної компетенції федерального парламенту належали тільки загальнодержавні справи, як: стосунки з іншими державами, фінанси для загальнодержавних справ, зовнішня торгівля та митна політика, федеральна армія та справи війни й миру.
Програму УСДРП було ухвалено з’їздом у грудні 1905 р. Партія ставила за мету своєї боротьби створення демократичної республіки, в якій вища державна влада в усіх внутрішніх і міжнародних питаннях, які стосувалися всієї Російської держави, належить одному виборному законодавчому зібранню народних представників. Партія боролася за те, щоб Україна мала автономію з окремим представницьким зібранням, якому б належало право законодавства у внутрішніх справах щодо території України; щоб виборче право було рівне, пряме з таємним голосуванням для кожного, щоб було реалізовано право бути обраним, щоб представництво було пропорційним; призначення виборів і переголосування на неробочий день; щоб парламент обирався на 2 роки, а депутатам виплачувалося жалування. Домагалася партія й законодавства закріплення народного законодавства (референдум та ініціатива) [10, 215].
Передбачалося запровадження виборності і відповідальності урядовців (чиновників) та право притягати до суду будь-якого урядовця за його незаконні вчинки по службі звичайним судовим шляхом, а не поданням скарги його начальникам.
Окремим пунктом програми (п.7) ставилася вимога широкого місцевого і крайового самоврядування для всього населення держави. Українські соціал-демократи добивалися гарантій прав і свобод та громадянина; вирішення питання про війну та мир народним представництвом [2, 9].
Безумовним лідером в розробці цього питання був Л. Юркевич (Рибалка), який в цей період стає одним з провідних ідеологів українських соціал-демократів. Ним, по суті, була розроблена ціла теорія, в якій обґрунтовувалося положення про поєднання ідеї класової місії українського пролетаріату з ідеєю його лідерства у національно-визвольному русі. Для цього соціал-демократи повинні зайнятися національно-культурною діяльністю, сприяючи формуванню у робітництва національної свідомості. Це було незвичним як для більшості українських соціал-демократів, в середовищі яких переважав класовий, революційний підхід до вирішення суспільних проблем, так і вступало в протиріччя з національною програмою українських поступовців, в якій ставилась мета об’єднати всі верстви населення задля національного визволення. Цю програму Юркевич вважав неприйнятною не тільки через її аполітичність, угодництво щодо російського уряду, а й через те, що вона не враховувала інтереси робітничого класу. Навпаки, доводив Юркевич, українська інтелігенція в переважній більшості (за виключенням сільської) сама є носієм чужої культури, є пасивним елементом національного руху, а тому не може його очолити [119, 13].
Проаналізувавши програми політичних партій на питання бачення ними державного устрою України можна зробити певні висновки: всі українські партії лівого, лівоцентристського та центристського спрямування бачили майбутню Україну парламентською республікою, але про самостійну Україну говорить лише одна партія – УНП; уявлення молодої генерації українських діячів про зміст парламентаризму, умови його впровадження постійно розвивалися, уточнювалися і деталізувалися.
3.3 Економічні питання у програмах партій
Проблеми економічного розвитку та становища робітників і селян теж посідали значне місце у доктринальних основах перших українських політичних партій. Причин виділення цього питання у окремий розділ програм початку ХХ ст.. можна визначити кілька. По-перше, орієнтація лише на національні проблеми та процес державотворення значно звужувала соціальну базу. По-друге, Наддніпрянщина, будучи частиною Російської імперії, повинна була бути підконтрольною царській адміністрації і діяти економічно невигідно для себе. По-третє, гострим залишалося питання землі, тому обіцянка вирішити його була безумовною ознакою розширення соціальної бази і оминути його було неможливо.
Насамперед варто сказати, що більшість партій початку ХХ ст.. на Україні були соціалістичного спрямування, тому принципово їхні вимоги відрізнятися не могли.
Так, економічні пропозиції УСДРП, яка трансформувалася у соціалістичну партію після значних відшарувань від РУП, зводилися до кількох основних позицій: розробки положень, важливих для забезпечення охорони праці на підприємствах; надання обіцянок селянству на задоволення їх земельних претензій; скасування станових та інших несправедливо встановлених привілеїв.
Основні вимоги, які були висунуті у програмі УСДРП, зводилися до введення максимального 8-годинного робочого дня, скорочення часу роботи для дітей і жінок. Також планувалося запровадження мінімуму заробітної плати. Важливим пунктом було обумовлення державного страхування робітників від старості, інвалідності і нещасних випадків. Для цього передбачалося спеціальне оподаткування підприємців для утворення страхового капіталу. До вищенаведених вимог також можна додати пропозицію безоплатної медичної допомоги від підприємців та збереження повного заробітку під час хвороби. Цікавою особливістю було те, що на органи самоврядування покладалися функції створення бірж праці для посередництва при найманні робітників.
Важливим пунктом програми УСДРП, який передбачався усіма соціалістичними партіями, була передача усіх земель (казенних, удільних, кабінетних, монастирських, церковних, великих приватних землеволодінь) крайовим автономним одиницям. Обіцяли знищення всіх пережитків кріпацтва в аграрних відносинах, знищення законів, які обмежують право селян вільно розпоряджатися своєю землею.
Ще одна партія соціалістичного спрямування, УПСР, домагалася націоналізації усіх тих галузей законодавства, які обслуговують “найпекучіші життєві потреби людності” [2, 19]. Питання, пов’язані із охороною праці, розміром робочого дня, соціальним страхуванням, установленням бірж праці знайшли детальне відображення у програмі цієї партії.
Щодо земельної проблеми, то програма УПСР не вирізняється значною відмінністю від соціалістичних програм інших партій. “Всі землі на Україні переходять без викупу в користування всього трудового народу” [2. 21].
Окремим пунктом у програмі звучить питання оподаткування. Передбачалося скасування протекційного мита і взагалі усіх податків, що “лягають тягарем на працюючий клас” [2, 22]. Також ставилося питання запровадження поступового податку від доходів і спадщин.
Партія радикально-націоналістичного спрямування УНП єдина із великого спектру українських політичних партій, що ставила собі за мету здобуття незалежності України.
Основою добробуту Української держави, виходячи з програмних основ УНП, є середнє і дрібне “хліборобське” господарство, продуктивність якого спирається, відповідно, на середню і дрібну земельну власність. Тому метою діяльності партії є оборона дрібної та середньої земельної власності, домагання скасування великої земельної власності. “Не поділяємо тих думок, що селянин-хлібороб власник мусить збанкруватись, позбутись свого грунту, обернутись в сільського пролетаря-наймита, який заробляє собі на життя, роблячи в панських економіях” [106, 25].
Прикметно, що означення сфери впливу держави як політичного інституту у програмі УНП відбувалось через визначення галузі життя, куди держава не повинна втручатись, вказівками того, чим вона не володіє. Перш за все, наголошуючи на необхідності націоналізації землі, програма зауважувала, що остання не “удержавлюється”, а переходить у власність народу, націй, а не держави. Якщо у державі є пануюча нація, то вона володіє усією “своєю” землею, яку “оселяє”, і землею, на якій живуть нації підвладні. Якщо ж націоналізацію провести у однонаціональній державі, але де є “нижчі” і “вищі” класи, яким завжди належить державна влада і які складають уряд, то у таких умовах націоналізація прийме форму простого переходу землі з рук земельних власників до держави, в казну, де нею знову будуть розпоряджатись “вищі” класи. Тому націоналізацію землі можна проводити тільки у “чисто демократичній, з повним правовим і економічним рівенством однонаціональній державі” [99, 18].
Українська народна партія виступала за 8-годинний робочий день, скорочення його на шкідливих виробництвах та для підлітків 16-18 років; заборону праці дітей за наймом; охорону праці вагітних жінок. УНП виробила низку пропозицій, спрямованих на поліпшення санітарно-гігієнічних умов і безпеки праці, впровадження пенсійного забезпечення інвалідів, створення незалежного від робітників та підприємців інспекторату.
Передбачалося шляхом розвитку державного і кооперативного кредиту досягти піднесення національної промисловості і торгівлі.
Українська демократична партія у сфері економічного життя визнає необхідність зосередження всієї фінансової і економічної політики в межах території України, введення прогресивного подоходного податку, знищення посередніх податків на предмети першої необхідності, забезпечення осіб, нездатних до праці за віком чи станом здоров’я, засобами для життя.
Щодо земельного питання, то воно планувалося бути вирішеним за рахунок поступового викупу земель у власність краю (України). Після цього земельні угіддя мали передаватися у користування за плату окремим особам і організаціям, які займаються землеробством.
Українська демократична відстоювала “введення детально розробленого законодавства для забезпечення нормального становища пролетаріату як сільськогосподарського, так і промислового, та з метою гарантії його від експлуатації встановити тривалість робочого дня, засоби до збереження здоров'я робітників у зв'язку з їх статтю та віком, забезпечити їх від інвалідності, винагороди працюючим за всякі втрати, заподіяні їм під час роботи на підприємстві тощо” [90, 272].
Українська радикальна партія висунула гасла подолання нерівності у правах на засоби виробництва, ліквідації умов для експлуатації, встановлення 8-годинного робочого дня для дорослих і 6-годинного – для підлітків 14-18 років, заборони дитячої праці, понаднормових робіт, обмеження нічної та жіночої праці (зокрема вагітних жінок), надання до – і післяпологових відпусток; повного відшкодування роботодавцем втрати працездатності чи каліцтва на виробництві; безплатної медичної допомоги від власників підприємств у