Национально-освободительное движение на Украине в 40-50-х гг. ХХ ст.: история и проблемы исторических оценок
Маючи в своїй назві “Українська”, УПА являла собою приклад багатонаціональної співпраці та співіснування. Крім згаданих куренів, будованих за національною ознакою, значну кількість серед активних діячів Армії становили інші народи – не українці. До таких відносять євреїв, німців, росіян та інших, які розділяли цілі ОУН і боролися проти диктатури в усіх країнах, будь то СРСР чи Німеччина. Із залученням окремих іншонаціональних частин до бойової діяльності УПА пов’язана реструктуризація армії та зміни у керівництві (1943р.).
Значним фактом, що відбиває не тільки наслідування народних і релігійних традицій а й високу ступінь організованості УПА є її система нагород (див. Додаток 3). На Західній Україні зберіглась, на відміну від СРСР, європейська відзнака хрестами [49, С.43]. Нагороди УПА успадкували форму хреста від Ордену Лицарів Залізного Хреста УНР, інших нагород і відзнак УНР, враховуючи традиційну символіку, наприклад, гуцульську.
Характерною рисою для всіх нагород була також наявність українського герба – тризуба – а на бойових (Хрести бойової Заслуги УПА) ще й схрещених мечей на знак збройної боротьби [66, С.2]. Існували такі нагороди:
Бронзовий Хрест за Бойові Заслуги;
Срібний Хрест за Бойові Заслуги І кляси;
Срібний Хрест за Бойові Заслуги ІІ кляси;
Золотий Хрест за Бойові Заслуги І кляси;
Золотий Хрест за Бойові Заслуги ІІ кляси;
Срібний Хрест за Заслуги для цивільних;
Золотий Хрест за Заслуги;
Медаля Української повстанської Армії за боротьбу в особливо важких умовах (затверджена 6 червня 1948р.) [66, с.31-33].
В галузі військової субординації, якщо брати її до уваги настільки умовно, наскільки це дозволяє характер партизанської війни, в УПА значною мірою збереглося рангування Українських Січових Стрільців та Українськой Галицькой Армії, де, в свою чергу, було запозичене з австрійської Армії, притаманне через тривалий історичний зв’язок арміям Чехії, Румунії, Польщі. Офіцерські звання виглядають так:
-
Армія УНР УПА Генерал-полковник Генерал-поручник Генерал-хорунжий Генерал УПА Полковник Полковник Підполковник Підполковник Майор Сотник Сотник Поручник Ст.Хорунжий Хорунжий Хорунжий Булавний
Окремо слід зупинитись на особовому складі УПА. Перш за все, як стверджують документи і спогади, переважну більшість становила молодь. Так, навіть начальник радянського Ровенського опорштабу генерал-майор Бегма у своєму звіті від 28 травня 1943р. так описує з'єднання, що знаходилося під керівництвом Т.Бульби-Боровця:
«…На території Ровенської області діє молодіжна націоналістична організація, так звана «Січ» у складі 3000 чоловік. Вона підпорядкована Т. Бульбі, керують нею люди, особисто ним призначені.
Націоналісти використовують усі легальні можливості для підготовки своїх бойових кадрів. Так, в місті Луцьку організована школа підготовки військових кадрів низових організацій молоді у віці 18—24 роки. Слухачів одягнуто у старі польські однострої. Школа існує під виглядом підготовки працівників для сільського господарства.
Школа в селі Шпанів під Ровно до 200 чоловік, серед яких були й дівчата, на початку квітня була розгромлена німцями. Частину слухачів ув'язнено за антинімецьку діяльність.
Кількісний ріст ОУН йде за рахунок нестійкої частини населення, переважно молоді та бувшої української поліції, яка останнім часом із зброєю переходить до націоналістів…
При залученні молоді до ОУН від неї приховують справжнє обличчя ОУН, називаючи себе українськими партизанами, що йдуть на боротьбу з німцями за вільну Україну, У зв'язку з цим молодь з великою, охотою йде в ОУН...» (ЦДАГО України. Ф. І, оп. 22, спр. 75, арк. 37—43) [92].
Найбільш дискусійним та заплутаним є питання про чисельність УПА. Щодо пікової чисельності з’єднань документи та історичні дослідження мають дві крайності: заниження у радянських та німецьких джерелах, і навпаки перебільшення в українських джерелах. Задля того, щоб з'ясувати ситуацію щодо чисельності слід зробити декілька припущень. Перш за все, слід відрізняти суто бойові частини та допоміжні служби, постійних учасників та тих, хто на певний (досить нетривалий) час знаходився у складі підрозділів УПА. По-друге, слід мати на увазі динаміку зміни чисельності УПА, яка на різних етапах мала відмінності і відповідала тактичним завданням, що стояли перед армією.
Документальні джерела, наприклад німецькі повідомлення про події на Східному фронті, датовані 1944 роком, чисельність УПА визначають у 80 тис. осіб [37,с.620], але того року період найбільш масових виступів вже був позаду (кін.1943-поч.1944рр.). Наприклад, саме восені 1943р. почалися спільні дії УПА з БУСА (Буковинська Українська Самооборонна Армія), яка у травні прийняла спільну назву УПА та стала складовою частиною УПА-Захід.
Спілка Ветеранів УПА пропонує цифру у 160 тис. бойців та 450 тис, якщо урахувати Червоний Хрест. Більш менш реальною цифрою вважають близько 50 тис. бойців [5, С.4]. Проте кількість не є визначною, що підкреслюють і самі учасники ОУН/УПА і на що завжди було зроблено ставку у пропагадивній діяльності. Головним вважали якості українських вояків. Дуже яскравим прикладом тут є відомості з бюлетеню “Вісті з фронту УПА” [49, С.16], в якому пишеться про напад відбірних частин СД на загін УПА з 300 чоловік, що закінчилося повною поразкою німців та втратою 2 кулеметів, радіостанції, 2 підвод зі зброєю, польової аптечки та ін. Через місяць відбувся бій частини УПА з дивізією спецвійськ, яка знову ж відступила, залишив 200 чоловік вбитими.
Війна, яку вели українці на своїй землі була національно-визвольною і боротьба за право створення незалежної УССД велася партизанськими методами. Тактика ведення боротьби не була постійною і змінювалась відповідно до стратегічної ситуації на східноєвропейському театрі бойових дій.
Період початку Великої Вітчизняної війни (1941-1942рр.) відрізняється виступами поодиноких груп повстанців, які були стихійними і які неможна назвати організованими. Це – період, коли групи, що виступали зі зброєю в руках проти окупантів, можна називати “бандами”.
В 1942, і, особливо, в 1943р. УПА має можливість діяти більш вільно. На цей час вже зформовано організаціну структуру армії, її керівництво, зростає чисельність завдяки новим джерелам людських ресурсів (втікачі з фронту, іншонаціональні мешканці територій на схід від Житомирської області). Таким чином УПА поширює масштаби операцій, що проводяться і зосереджується на організації порядку на тій території, яку контролює.
З поверненням лінії фронту на Україну в 1944-1945рр. відбувається зміна в тактиці. Дії необхідно вести меншими за чисельністю з’єднаннями, але, оскільки радянські війська ведуть наступ швидко – завдання головного командування УПА полягає у тому, щоб зберегти сили і за будь яку ціну не брати участі у сутичках з наступаючими арміями. Внаслідок цього практично повністю було збережено кадровий склад і з’явилась можливість вести активні диверсійні операції в тилу радянських військ.
Проте після закінчення розгрому фашистських військ СРСР повернувся до вирішення внутрішніх проблем, одною з найважливіших була національно-визвольна боротьба під проводом ОУН. З початком введення внутрішніх військ та концентрації сил НКВС/МДБ в 1945-1946рр. ОУН/УПА переходить до суто пропагандивної діяльності, великі підрозділи розформовуються і 1947р. надається наказ про т.зв. Рейд на Захід [8, С.14]. Поступово скорочується чисельність активних учасників руху і після розгрому в березні 1950р. Головного Штабу УПА під Львовом організована діяльність практично припиняється.
Період 1950-1956рр. за змістом є стихійним. Мають місце також поодинокі випадки спротиву частинам радянських військ і міліції. Як і на першому етапі – національні формування скоріше можна назвати бандами, чисельність яких не перевищувала 10 чоловік.
Таким чином бачимо, що діяльність ОУН/УПА змінюється відповідно до умов на теренах присутності. Змінюється чисельність армії і неможливо підходити до її оцінки однозначно, спираючись на окремих даних.
УПА за сутністю – є надзвичайним проявом людської активності, випадком беспрецедентної організації національно-визвольного руху, яким слід пишатися і враховувати і в сучасних політичних умовах.
РОЗДІЛ II: ІСТОРІОГРАФІЯ ПИТАННЯ
Наприкінці 90-х роківХХст. В Україні спостерігається помітне зростання інтересу до проблем національного у житті суспільства. Об’єктивними умовами для створення узагальнень в цій галузі можна назвати:
Існування історичної науки в Україні протягом семи років в умовах незалежності – тобто протягом часу, достатнього для підготування якісно нових кадрів в історичній науці;
Фактична відсутність загальновизначеного ідеологічного курсу при наявності окремих кон’юнктурних моментів;
Можливість неупередженого, безпосереднього співставлення наукового, доробку різних шкіл, у тому числі і закордонних;
Прихід до історичної науки в Україні генерації молодих професіоналів, що були виховані в нових умовах;
Поява в науковому обігу великої кількості нових документів, що до того були таємними, або знаходились за межами країни.
Проте, слід визначити і коло проблем, які перешкоджають повному визначенню щодо історичних оцінок названого явища, більшість з яких мають політичне походження, хоча взагалі події 40-50х років деякі дослідники не відносять до історії, натомість називаючи це соціологією. А в сучасних умовах було б краще вжити термін “політика”, оскільки проблеми “радянського” минулого зараз є предметом політичних спекуляцій. То ж маємо проблеми:
Ідеологізація історичної науки протягом багатьох років та всеосяжна брехня, що була зведена до найвищіх щаблів державної політики в країнах, що брали участь у конфліктах в Україні. Має такі наслідки:
Велика кількість свідомих непривдивих свідчень з усіх сторін, підроблених документів та ін. Викривлень, що переслідували певні ідеологічні цілі.
Тривале збереження ідейних конструкцій та підходів в багатьох дослідників старшого віку.
Відсутність етичності та культури наукового спілкування, неспроможність адекватно сприйняти полеміку, піти на компроміси задля визначення істини, що призводить до замкненості історичних шкіл.
Цілеспрямована діяльність уряду СРСР по знищенню чи приховуванню історичних джерел, які не відповідали офіційному ідеологічному курсу, призвела до втрати багатьох джерел, певна їх кількість й досі зберігається у таємних фондах архивів;
Проблема політичної замкненості країн в період “холодної війни” , через що було втрачено час за відсутністю наукових дискусій та обміну концепціями;
Практична відсутність неупереджених дослідників-професіоналів, що викликана полярним ставленням до подій в Україні.
Велику кількість робіт, присв’ячених проблемі національно-визвольного руху в Україні в 40-50х роках ХХст., можна поділити на певні групи, або навіть школи, оскільки кожен з підходів, що домінували в цих групах, існує достатньо тривалий час і має власну структуру, тобто періодичні видання, наукові заклади, кадри, на яких саме і базується. Ці групи можна класифікувати за критеріями політичної спрямованості дослідників, їх територіальної принадлежності та часу існування.
II.1. УКРАЇНСЬКА НАЦІОНАЛІСТИЧНА
До неї належать безпосередні учасники руху опору на Західноукраїнських землях, які опинилися на еміграції через переслідування у СРСР. До них також наближається частина довоєнних емігрантів з України, але ця частина діаспори значно менше політизована і стриманіше відноситься до подій в Україні в середині століття. Серед представників цієї групи можна виділити дві течії, що часто конфліктують і між собою:
А) учасники або прихильники ОУН-Б, вояки УПА тощо;
Б) учасники або прихильники ОУН-М.
До переваг цього напрямку історичного розвитку слід віднести можливість вільних досліджень і поширення науково-практичних знань, в першу чергу – у вигляді різних видань.
Вадами слід назвати обмеженість світогляду і намагання представити емігрантську частину українців як “весь український народ”[54], який беззастережно підтримує своїх ідейних провідників. У 80-ті роки в цій галузі виникає особливий настрій розчарування і з’являються публіцистичні роботи [86], що розгядають зрив національно-визвольного руху під іншим кутом - як трагедію, що розколола українців, а не з’єднала їх.
Проте ця школа стоїть на початку історичного аналізу подій визвольного руху, а його слід віднести ще до часів, коли тривало протистояння УПА і частин радянськіх військ. В пропагандивних роботах публіцистів-підпільників розроблялись в основному проблеми історичного підгрунття конфлікту, його витоків та історичних паралелей. Роботи цього часу є переважно невеликими за обсягом, що викликано в першу чергу обмеженими можливостями виробництва та самим характером – необхідністю стисло і переконливо подати пропагандивний матеріал, як, наприклад, “Наше ставлення до російського народу” О.Горнового [11, с.79-92], або деякі твори неофіційного ідеолога ОУН-Б П.Полтави [53, с.15-75]. Одною з таких робіт є і робота головнокомандувача УПА Р.Шухевича (Т.Чупринки) “До генези Української Головної Визвольної Ради” [77, с.392-406]. Такі роботи виходять з таких положень:
Констатація нового періоду розвитку національної ідеї на Україні;
Постійне зростання революційної боротьби в Україні;
Використання світової війни для досягнення мети – Самостійної Соборної Держави;
Вихід визвольного руху за межі вузьконаціонального і підхід до ОУН-Б як до провідника усіх поневолених народів, що було оформлено у 1944р. у вигляді УГВР.
В одній з найголовніших і найхарактерніших робіт П.Полтави “Хто такі бандеровці та за що вони борються” викладено фактично основи майбутнього підходу до вивчення проблеми збройного руху опору на Заході України, які, в свою чергу, базуються на первинних документах ОУН-Б. Це:
ОУН-Б – єдина радикальна сила у боротьбі проти німецької і радянської окупації:
Розуміння націоналізму як відповідальності перед інтересами народів, що населяють Україну, при визнанні домінування українців, на засадах вільної співпраці, а не шовінізму:
Декларування боротьби проти імперіоналістичної командно-адміністративної системи, а не простого народу:
Безкомпромісова висока ідейність учасників руху на відміну від окупантів [54, с.11].
Після того як ті учасники ОУН, яким пощастило вижити у вирі запеклої боротьби, опинилися за межами батьківщини, вони продовжили ту ж саму пропаганливну діяльність, яку вели зсередини. На сторінках періодичних видань, таких як “Визвольний шлях”, “Українське Слово” та інших, що виходили друком у Мюнхені, Нью-Йорку, Парижі, з’являлись публікацій спогадів, документів, що збереглися, звернення до людства. Виходили і окремі видання, деякі з них було перевидано в Україні після здобуття нею незалежності у 1991р. Серед таких “УПА” М.Лебедя, серія спогадів Ю.Борця “Чумака” [7, 8].
Окремо слід згадати про серію “Літопис УПА”, видання якої було розпочато ще наприкінці 40-х років в Торонто. Зараз це 30 томів різноманітних збірок документів, спогадів, фотографій, покажчиків, які стосуються усіх сфер діяльності ОУН і УПА. Частина з них, починаючи з 1991 року, перевидана в Україні. “Літопис” є універсальним джерелом для дослідників цього періоду і аналіз даних, що містяться у ньому ще попереду.
Таким чином, націоналістичний напрямок історічних досліджень має великі переваги у галузі накопичення матеріалів і створення загальних робіт, проте такими ж великими є і вади переважної більшості дослідників – вузькість та хибність оцінок, недостатня об’єктивність і т.ін.
II.2. АНТИУКРАЇНСЬКА
До неї належать представники перш за все радянської науки, а також значна частина польських, чеських вчених та публіцистів, які мають певні особливості у підходах відповідно до національних розбіжностей. Всередені цієї групи можливий поділ на “антиукраїнство” і “неоантиукраїнство” стосовно Російської Федерації, де й після 1991р. реанімовано ідеологічні засади радянської школи.
Головною рисою цього напрямку в історіографії є формування змісту, засобів наукового дослідження і, зрештою, навіть висновків ненауковими – ідеологічним шляхом. Тобто науковцям заздалегіть “пояснювали” що і як треба писати, в чому маємо яскравий приклад – “Тези у 300-річчя возз’єднання України з Росією (1654-1954)”, підготоварні, відповідно, до 1954 року. В цей час, коли ще тривали військові операції по “зачищенню” Карпат, особливо важливим було довести історичну закономірність єдності двох братніх слов’янських народів (про що дані конкретні вказівки, без жодного фактичного доведення) [72, с.15]. Основною формою втілення цих вказівок в 40-50ті роки були також матеріали пропагандивного змісту, проте основна частина містилася у “прикладному” вигляді в документах судових справ, яких тільки за перший рік безпосередніх сутичок ОУН з радянською системою (1944-1945) було розроблено 19606 [5, с.3]. Незважаючи на це число, радянська історіографія не визнає український рух опору масовим.
У 60-80х роках взагалі на теми, що стосувалися національних проблем, в СРСР було накладено табу, оскільки вважалося, що такі проблеми зовсім не існують. Власне, тому навіть та незначна частка громадян, яка мала хоч якесь уявлення про трагедію українців, мала замість правди спотворений і перекручений набір ідеологічних тверджень, що лунали зі сторінок періодики [39,48, 59…].
“Симптоматичною” з таких робіт є “Українська Повстанча Армія: шлях ганьби і злочинів”, автором якої є В.Давиденко. видана вже у 1989 році ця невеличка книжечка містить відомий набір фраз про те що:
Збройна боротьба на заході України – була бандитизмом і мародерством і не була масовою;
ОУН – буржуазно-націоналістична агентура Німеччини, яка діє на поталу загарбникам проти свого народу;
Справжній український народ (читай: зросійщине населення сходу України) не підтримував ОУН/УПА.
Проте “вітри перебудови” вже відчутно і тут і, всупереч першому твердженню, що наведено вище, УПА названо “достатньо мобільним і підготованим у військовому плані формуванням”, тобто – визнано організованість і силу цього з’єднання [17, с.24].
Шкода, що ті документи судових справ, про які було згадано раніше, зараз використовуються російською наукою для формування своїх концепцій без жодних змін, і після 1991 року, коли вже, здавалося б, комуністична ідеологія має потрохи зникати, на сторінках професійних видань, не кажучи вже про періодику, з’являються матеріали, від яких відверто тхне “світлим минулим”. Проблема полягає у тому, що такі дослідники, як, наприклад, В.Ямпольський (зверніть увагу: професор і кандидат юридичних наук), підходять до радянських документів некритично і дослівно розуміють тексти, написані майстрами з ідеології КДБ. Варто лише навести назви таких публікацій: “Альянс ОУН-СС”, “ОУН на службе фашизма”, “Как трезубец вплелся в свастику” [25, 30, 85]. Крім непоодиноких випадків неточного перекладу з української мови на російську, які спотворюють розуміння слів, російским авторам бракує певної етичності і вони вважають за можливе використання таких зворотів як “это - уродливейшее явление” і ”одурманеные националистическим угаром подручные Петлюры и Бандеры”…[85, с.77]
На цьому тлі дещо краще виглялає інша національна школа – польська, хоча і тут є свої тонкощі. Серед притаманних польським публікаціям рис слід назвати:
Погляд на Україну як на район Польщі, на який і надалі слід претендувати;
Потрактування етнічної історії України як частини російської, несвідомої своєї окремішності;
Стереотип українця – різуна-гайдамака, єдина мета якого – винищення поляків;
Намагання змалювати українців одвічними колаборантами, на відміну від славетних поляків, що вступили у двобій з Німеччиною у 1939р.;
Намагання нав’язати братерські почуття українцям, очікуючи від них вибачення і каяття [19, с.15-19].
Найбільш вагомим, з точки зору польських дослідників, питанням в галузі українсько-польських відносин цього періоду є положення та історичне обгрунтування існування української спільноти в землях Лемківщини і Закерзоння, що безпосередньо пов’язане з подіями 1947 року (акція примусового виселення українців-лемків під кодовою назвою “Вісла”).
Підсумовуючи сказане про відверто антиукраїнські настрої в історичній науці слід підкреслити, що цінність даної школи полягає у тому, що тільки у порівнянні з нею може бути оцінено діяльність власних українських дослідників. Незважаючи на тенденційність, це завжди є погляд з іншого боку на події, важіль, за допомогою якого визначається “золота середина”.
II.3. УКРАЇНСЬКА ДИСИДЕНТСЬКА
В період переосмислення завдань і методів національно-визвольного руху у 60-70ті роки в Україні під проводом дисидентства, проблеми руху під проводом ОУН також знайшли відображення. Цим часом не спостерігається надто енергійного захоплення теорією і практикою збройної боротьби, але політико-ідеологічний стан в Радянському Союзі сам по собі був відмінним каталізатором політичного інакодумства. У більшості воно не набуло форми конкретних робіт, мала форму усних дискусій, звернень, проте проблема досвіду збройної боротьби вимагала від “шістдесятників” зайняти певну позицію. Ю.Зайцев виділяє дві течії за цим відношенням:
Група, уособленням і провідним діячем якої був О.Мороз, продовжувала ідеологію Д.Донцова і вважала себе наступницею ОУН в Україні, незважаючи на те, що в самій ОУН в 1940-1943рр. Панували більш радикальні ідеї Ю.Міхновського [57, с.81];
Група, найяскравішим представником якої є І.Дзюба, обминала взагалі період збройної боротьби ОУН і зверталась до початку 20-х років у своєму прагненні поєднати націонал комунізм з інтегральним націоналізмом і знайти нові шляхи співпраці з радянською владою [26, с.202].
На відміну від цих двох великих напрямків, можна згадати про третю, найрадикальнішу частину представників національного руху – Український Національний Фронт - яка єдина займала чітко визначену позицію щодо ОУН/УПА. За словами Д.Квєцька, провідника цієї групи, УНФ продовжує справу ОУН і доводить це тим, що:
Готує національно-визвольну революцію;
Перевидає та розповсюджує пропагандивні матеріали ОУН, яки були знайдені в одній з лісових схованок на Заході України;
Намагається поширити діяльність на східній Україні;
Діє активно, у тому числі використовуючи засоби “шістдесятників”, маючи на увазі Меморандум, направлений ХХХІІ з’їзду КПРС [63, с.90].
Виходячи з того, що було сказано вище, підсумуємо: дисидентські часи в історії України дали хвилю романтичних дослідників, які найчастіше ставали “між двома вогнями”, тобто напрямками в історичних оцінках, що були згадані на початку розділу. Нн маючи можливостей до масштабної друкарської та пропагандивної діяльності значно більший внесок було зроблено до найголовнішї проблеми, яка сьогодні є вирішальною – зміни світогляду людей. Те, що незначні за своєю кількістю дисиденти змогли поширити діяльність на неформальному, побутовому рівні чи не стало основою для другого вибуху національно-визвольного руху, і тільки завдяки політиці радянського керівництва романтичну революцію було придушено на початку існування.
Порівняно до націоналістичної школи, що була описана першою, українські дисиденти фактично зробили незалежну оцінку того, що відбувалося всередині їх країни, враховуючи всі можливі чинники.
II.4. УКРАЇНСЬКА НАЦІОНАЛЬНА
Умовно поділяється на два етапи:
А). Перший (1989-1993), пов’язаний з політичним перетворенням в СРСР і зміною ідеології.
Б). Другий (від 1994), головною рисою якого була зміна поколінь дослідників.
На першому етапі кількість власних досліджень була обмежена, рівно як і кількість джерел та літератури з проблем визвольного руху у 40-50ті роки. Серед тих, хто публікує матеріали, помітним є запозичення концепцій націоналістичної емігрантсьвої школи, які на протязі сорока років не мали розвитку, що для новітньої історії річ неприпустима. З іншого боку існує процес симбіозу радянських ідеом і національного фактичного матеріалу, що особливо помітно у текстах М.Коваля, друкованих у різні роки. Взагалі то в цей час практично відсутні передумови для вивчення проблеми, з огляду на збереження багатьох залишків тоталітаризму, що також помітно при зовнішньому аналізі текстів.
Однак не будемо забувати і про позитивний бік – з цього часу починається співіснування різних підходів до проблеми.
Початок другого етапу пов’язують з так званим “поколінням дев’яностих” – тобто молодих, амбіційних, освічених людей, котрі вже не мають якихось ідеологічних обмежень, вирізняються більш гнучким підходом до будь яких питань і, особливо, провокативністю своїх думок. Проте не тільки молодь займає в цей час вершину історичної полеміки, серед зрілих, досвічених дослідників виділяється І.Білас, який зважено і прискіпливо підходить до постановки самої проблеми [5, с.2]. Характерними рисами цього етапу є:
наявність вільної творчості та великої кількості спеціалізованих періодичних видань, на сторінках яких ведеться жвава дискусія;
можливість різних підходів за відсутності ідеологічного тиску;
об’єднання дослідників в ініциативні групи, що надають підтримку та допомагають у розповсюдженні інформації та обміну думками;
початок аналізу історіографії питань і пошук істини через провокативність засобів [79, с.1];
разом з тим, засилля кон’юнктури, що приводить до життя непрофесіоналізм та обмеженість робіт.
Наприкінці розгяду цього розділу відзначимо таке.
Немало років має ще минути, поки з історичного і політичного простору буде усунуте більшість протиріч, які зумовлюють невизначеність щодо проблем національно-визвольного руху в 40-50х роках в Україні. З врахуванням реалій сьогодення можна стверджувати, що це був надзвичайний за своїм обсягом рух, взірець героїчного змагання народу за свою незалежність, в якому цей народ не мав жодної підтримки ззовні і, навпаки, зазнав неймовірного тиску з усіх боків. В умовах європейської геополітики ХХст. український народ став заручником могутніх держав, у планах яких аж ніяк не було виникнення нового суб’єкту міжнародного права. Власно, саме це і зумовило решту протиріч національного, політичного і , перш за все, етичного плану, коли йдеться про історіографію цієї проблеми. І тут вже сама природа людства не дозволить науковцям тверезо і неупереджено оцінити це як явище, доки вони бодай трохи відчувають свій зв’язок із подіями півстаричної давнини.
Зрештою, зовсім неможливо встановити істину саме зараз, коли за умов загострення політичних протиріч відповідно загострюються оцінки найближчого історичного минулого, маючи на меті використання окремих фактів у ідейній боротьбі. Тому на сучасному етапі завдання історичної науки, її частини, що визначає новітню історію України, полягає у необхідності зобити документальну базу для майбутніх досліджень. Слід об’єднати зусилля для обробки історичних концепцій, їх співставлення та ретельного аналізу на підставі розроблених сучасних методики та методології. Разом зі створенням наукової бази, через продовження видання різних збірок на зразок “Літопису УПА”, таким чином буде зроблено вагомий внесок у культуру країни, який стане надбанням всього народу.
Продовжуючи останню тезу, слід відмітити, що не останнім у списку першочергових завдань історичної науки є співпраця з політичною владою за “своїм фахом” з метою створення державної концепції стосовно свого минулого, ставлення до націоналізму та єдності. Саме на таких прикладах, яу історія національно-визвольного руху 40-50х років, ми маємо побудувати систему виховання нових поколінь, від чого залежить майбутнє суспільства.
Нарешті, зупинимося на позитивному “моменті істини”: сучасна історична наука в Україні, особливо її частина, що приділяє увагу новітньому періоду, політиці та розвитку суспільства, має блискучі перспективи розвитку. Коли не станеться так, що за наступні два-три роки надбання демократії буде згорнуто, а економіка буде розвиватися у тому ж напрямку – молоді обдаровані дослідники стануть основою розбудови держави, в якій національна свідомість встановлюватиме і цілі, і шляхи подальшого розвитку. Принаймні, будемо на це сподіватись.
РОЗДІЛ III: ПЕДАГОГІЧНИЙ АСПЕКТ
Від 1991 року ми вже маємо покоління тих, хто народився і був вихований в Україні. В тому вигляді, в якому сьогодні існує ця держава. Слід визнати, що досі дуже сильним є вплив радянського минулого на громадян цієї держави, безперечно цей фактор протягом багатьох років буде відбиватися на поведінці та думках людей. Але фактом також є поширення нової молодіжної культури, яка відрізняється від усього, що було раніше. В попередній частині ми розглянули, який вплив має процес формування нової молоді на розвиток науки, зокрема історичної науки в Україні. Тепер спробуємо визначити, як слід використовувати те невелике, що отримала нація для того, щоб процес цей не раптом припинився.
Загальні вимоги, що було поставлено перед проблемой історичного виховання учнів за допомогою матеріалу з історії України, були такими:
звернути увагу на масштабність висвітлення подій, та, власне, на масштабність самих подій національно-визвольного руху в 40-50-ті роки ХХ століття;
використовувати більше джерела, поєднуючи їх аналіз з порівнянням історіографічним;
стежити за використанням національних учбових матеріалів, повністю виключити можливість запозичення чужих заангажованих концепцій.
Дослідницьким полем для даної частини роботи були школи – спостереження та експерименти, які в них проводилися протягом останніх трьох років. Справа полягає в тому, що ті школяри, які навчаються в 6-11 класах середньої школи і ті студенти вузів, в навчальний план яких входить проходження педагогічної практики знаходяться на найменшій дистанції одни від одних за часом і за ступінню формування соціально-політичних переконань. Таким