Зовнішня політика Речі Посполитої в другій половині XVI ст. – першій половині XVII ст.
23 серпня полякам, що вийшли із Кремля, удалося відбити в козаків Трубецького острожок і церква Георгія на Яндове. Ходкевич у той день перейшов у Донськой монастир, готуючи прорвався в Замоскворечье. Пожарський же сконцентрував свої сили в районі церкви Іллі Повсякденного на Остоженке. 24 серпня відбувся зустрічний бій між кіннотами Ходкевича й ополчення на підступах до Донського монастирю. Росіяни виявилися відкинуті до Земляного вала, потім польська наймана піхота й українські козаки, вибили їх і звідти. Запорожцям Зборовского вдалося у взаємодії з гарнізоном Кремля взяти Климентовский острожек. Гетьман уже розпорядився ввести в Замоскворіччя 400 возів із продовольством, призначеним для захисників Кремля. Однак Трубецькой контратакою повернув Климентовский острожок, і Ходкевич змушений був відступити. У Кремль прорвалося лише 600 чоловік з полку Певяровского. У цей час Пожарському вдалося організувати загальну контратаку, атакував Ходкевича з лівого флангу. Із правого флангу вдарили козаки Трубецького, а в центрі - головні сили Пожарського, що складалися з піхоти й спішеної кавалерії. Військо Ходкевича відступило до Донського монастирю, а звідти 25 серпня рушило назад до Вязьми. Позбавлений підтримки ззовні польський гарнізон Москви 27 жовтня 1612 року, виснаживши запаси продовольства й пороху, капітулював.
У листопаді керівники ополчення розіслали в усі російські воєводства грамоти про скликання Земського собору, що у лютому 1613 року обрало на царство Михайла Романова.
У лютому 1613 р. Михайло Романов був вибраний на російський престол (1613-1645). Перед новим урядом стояло завдання закінчення воєнних дій з Польщею й Швецією й очищення території країни від збройних загонів.
Але боротьба з інтервентами не закінчилась. Тепер вона велась зі шведами, головним чином у районі Тихвіна, що стояло на шляху з Новгородської землі в центральні райони Росії. Після провалу спроб взяти Тихвін штурмом, Делагарді почав тривалу облогу міста, що закінчилася невдачею. Жителі Тихвіна, що вкривалися за його стінами, околишні селяни й військовий загін, що прибув з Москви, зуміли нанести шведам поразка, та змусила їх не тільки зняти облогу Тихвіна, але й відмовитися від подальших наступальних операцій у напрямку до центра Російської держави.
До цього ж часу встановлюються й безуспішні спроби шведів опанувати Псковом. Шведи п'ять разів намагалися взяти Псков (в 1611, 1612, два рази в 1615 і в 1616 р.). Особливої гостроти боротьба за Псков досягла в 1615 р., коли сам шведський король Густав II Адольф почав облогу міста. Армія Густава Адольфа під Псковом нараховувала більше 13 тис. найманців різних національностей. Повне оточення Пскова було закінчено в 20-х числах серпня 1615 р. Міщани, котрих було значно менше, ніж осаджуючих, вели активну оборону. Велику допомогу обложеним надавали партизанські загони з околишніх селян, вони знищували їхні дрібні групи. 17 жовтня 1615р. інтервенти були змушені зняти облогу Пскова й ввідступити до Нарви. Героїчна оборона Пскова ще раз продемонструвала невичерпну стійкість і силу російського народу й змусила шведів почати мирні переговори. Швеція поспішала закінчити війну, поки в її руках перебувала ще значна частина російської території. Російській державі, що продовжувала війну з Польщею, також потрібний був мир зі Швецією.
23 лютого 1617 р. у селі Столбово (поблизу Тихвіна) був укладений мирний договір Росії зі Швецією. Шведи повернули захоплений ними Новгород, але російський уряд примушений було погодитися із захопленням Швецією старих російських міст ( Івангород, Ям, Копорье, Орешек ), а також Корслы й Корельского повіту. Таким чином, до Швеції переходила територія, що мала важливе політичне й економічне значення. Російська держава втрачала виходу до Балтійського моря. Територія Карелії й карельський народ виявилися розірваними на дві частини, причому центр Карелії - місто Корела відійшов до шведів. На це карели відповіли масовим переселенням із захопленого шведами Карельського перешийка усередину Росії, що тривало протягом декількох десятиліть (до середини XVII в.) і закінчилося виходом всіх карел з меж Швеції.
Загони королевича Владислава й гетьмана Ходкевича знову вторглись у російські землі в 1617 р. Просуваючись через Вязьму, польські загони до жовтня 1618 р. підійшли до Москви й зайняли Тушено. 1 жовтня воєнні дії розгорнулися в стін Білого міста (у районі Арбатских воріт). Приступ був відбитий, і інтервенти відійшла до Троїце-Сергієвого монастирю й Калузі. Проти загарбників активно діяли зміцнілі урядові війська й населення зайнятих інтервентами територій. Авантюри магнато-шляхетской верхівки виснажили Польщу, і нові спроби інтервентів уже не мали успіху. Міжнародна становище, що загострилася напередодні Тридцятирічної війни, також перешкоджала Речі Посполитої продовження завойовницької політики на Сході. Реч Посполита змушена була укласти в грудні 1618 р. у селі Деуліно (біля Тровце-Сергівєва монастиря) перемир'я на 14,5 років, при цьому вона отримувала захоплені нею Смоленські, Чернігівські й Новгород-Сіверські землі. Втрата цих територій була важка для Російської держави, але воно отримало відпочинок після тривалої боротьби.
Таким чином, до кінця 1618 р. територія Російської держави була звільнена від ворогів, за винятком земель, що відійшли до Швеції по Столбовському миру й, що залишилися під владою Речі Посполитої по Деулінському перемир'ю.
На мою думку, якщо Лжедмитрій І був витвором рук боярських, то Лжедмитрій ІІ був “орудием народной массы” проти свавілля аристократії. Смак влади і небажання ділитися нею призвели до загибелі обох самозванців: першого – від рук боярських, другого – від рук поляків. Початок XVII ст. характеризувалося внутрішньою слабістю не тільки російського, але й польської держави. Підтримуючи самозванців, король Сигізмунд одержав можливість направити найбільш неспокійну частину: шляхти на Русь, трохи розрядивши внутрішню обстановку.
Російська держава не могла примиритися із втратою Смоленська й Сіверщини, які захопила Річ Посполита по Деулинському перемир'ю. До того продовжувало існувати постійна погроза польсько-литовської інтервенції. Деулинськое перемир'я й Столбовський мир порушували життєві інтереси Російської держави. Зміцнення економічного й політичного положення Країни дозволило уряду Михайла Романова перейти до більше активної зовнішньої політики й почати боротьбу за повернення областей, захоплених Річ Посполитої під час інтервенції.
Поразки, нанесені шведським королем Густавом II Адольфом габсбургсько-католицькій групі держав під час Тридцятирічної війни, створювали сприятливу обставину для вступу Росії у війну з Польщею. Війна яка почалася навесні 1632р. одержала назву Смоленської війни, тому що Російську державу переслідувала в ній повернення Смоленська, чернігівських та Новгород-Сіверських земель. Цій війні, крім дипломатичної підготовки, передувала й серйозна військова підготовка. До початку війни Росія мала кілька полків, сформованих і збройних відповідно до стану військового справи в Європі в епоху Тридцятирічної війни. Російська армія нараховувала 40 тис. чоловік.
Восени 1632 р. російські війська зайняли ряд міст на Сіверщині й Смоленщині. Але облога Смоленська, що почалася навесні 1633 р., не мала успіху.
Загін Волконського який складався з рейтарських та драгунських полків іноземного строя зробив ризький прорив на Україну. Одночасно з настанням військ почався стихійний рух російських селян Смоленського й Дорогобужського повітів. Селяни створювали партизанські загони. Партизанський рух ставав великою силою в боротьбі з ворожими військами. Однак командування царської армії боялися народного руху й не використовувало його.
Улітку 1633 р. на допомогу обложеному польському гарнізону Смоленська прийшов новий король - Владислав IV з більшим військом. Російські війська виявилися відрізаними й притиснутими до стін Смоленська. В армії почалися сильний голод, хвороби, висока смертність. Російське командування капітулювало в лютому 1634 р. Ні в цей момент, ні пізніше Росія не одержала обіцяної підтримки з боку держав, які воювали проти Габсбургів у Тридцятирічній війні. Турецький васал - кримський хан, діючи в контакті з Річ Посполитої, спустошив набігом російські землі. Це відволікло частину збройних сил із західного фронту.
Війна була закінчена в 1634 р. Поляновським миром, що підтвердив умови Деулинського перемир'я, доповнивши їхньою відмовою Владислава від домагань на російський престол.
Обмануте у своїх розрахунках на підтримку держав антигабсбурзького угруповання успіхам яких воно сприяло, російський уряд послабив свої зв'язки з Данією, Голландією й Швецією. Відпустка хліба й селітри в ці країни був скорочений і вироблявся тепер у тих масштабах і на тих умовах, які відповідали економічним інтересам Російської держави.
Після возз'єднання України з Росією в 1654 році почалася їхня спільна боротьба проти Речі Посполитої. На Смоленськом напрямку були зосереджені російські війська на чолі із царем Олексієм Михайловичем. Улітку 1654 року Білий і Дорогобуж здалися без бою. У червні 1654 року почалася облога Смоленська. У вересні місто було здано. Польський гарнізон вийшов зі Смоленська, склавши зброю й прапори. Частина шляхтичів пішла із залишками гарнізону, але багато хто залишилися у своїх смоленських маєтках, ставши жителями Росії
Отже, з 1654 року в історії Смоленського краю відкрилася нова сторінка. А по Андрусівському перемир'ю 1667 року Смоленщина остаточно переходила до Росії.
Таким чином, Московське царство в сер. XVI ст. значно зміцнило свої міжнародній позиції. Основною проблемою зовнішньої політики Москви за правління царя Івана Грозного став вихід до Балтійського моря. Головною перешкодою на цьому шляху був Лівонський орден. Причиною затяжної виснажливої Лівонської війни (1558-1582рр.) стало порушення договору укладений в 1554р. Лівонією з Російською державою. Як наслідок цієї війни Лівонський Орден припинив своє існування а землі Лівонії перейшли в спільне володіння Великого князівство Литовського і Польщі. У зв язку зі смертю останього Рюриковича, розгорнулася боротьба за московський трон. Польські магнати вирішили втручатися в цю боротьбу й підтримали Лжедмитрія, який видав себе за чудом урятованого сина покійного Івана Грозного. Лжедмитрію вдалося захопити Москву і прийняв титул царя. Рік по тому жителі Москви постали проти поляків. Самозванець загинув, а його прибічники опинилися у в язниці або втекли до Польщі.
Царем було проголошено Василя Шуйського, якому прийшлося боротися ще з одним самозванцем Лжедмитрієм ІІ. Але піднесення російського патріотичного руху звільнили Москву від поляків. Новий цар Михайло Романов підписав у 1619р. із Сигізмундом ІІІ Деулінське перемир’я . Згідно з ним Речі Посполитої відійшли Смоленська, Чернігівська та Сіверська землі. У 1632р. Росія зробила невдалу спробу повернути собі Смоленськ. Підписаний у 1634р. Поляновський мир підтверджував загальні умови Деулінського перемир’я. Москва задовольнилася відмовою Владислава на російський престол.
Розділ ІІ Політичні відносини Польщі з країнами Південної і Східної Європи в другій половині XVI – першій половині XVI століття.
2.1 Стосунки Речі Посполитої зі Швецією
З визволенням від датського панування, Швеція сама почала вести широку агресивну політику по відношенню к своїм сусідам. Головну роль у зовнішній політиці Швеції відігравала балтійське питання. Намагання повністю заволодіти Балтійським морем, для завоювання монопольного положення в балтійській торгівлі характеризує найбільш ярку політику шведських королів як у XVI так і XVIIст. Тривала серія війн з цією метою велася Швецією з усіма її сусідами.
На початку XVIст. Швеція починає відігравати велику роль північно – східній Європі. На той час вона перетворилась в зібрану і кріпку дворянську монархію.
Вперше політичні інтереси Польщі і Литви з Швецією зіткнулися у період Лівонської війни 1558-1583рр. в районі Інфлянт, причому і тоді , коли в ній обидві сторони протистояли одна одній, і тоді, коли вони перебували в союзі, відносини між ними істотного значення не мали, перебували в тіні стосунків Польщі і Литви з Москвою, незважаючи на те, що в ході даної війни Швеція закріплялася в північній Естонії, на володіння котрою Польща і Литва претендували. Характер цих відносин змінився наприкінці ХVI ст., і стан, якого вони набули протривав до 1660р.
За часів володіння Еріка XIV (1560-1569рр.) Швеція збільшила свої володіння, а саме в1561р. зайняла Естонію і таким способом здобула собі доступ до торгівлі із Східною Європою. Брат Еріка Ян ІІІ (1569-1592рр.) під впливом єзуїтів прихилився до католицької віри й увійшов у тісні зв’язки з Польщею. Разом із поляками вів війну з Московщиною, а його полководець Понтіс Делагарді поширив шведські володіння над Фінським заливам в Інгрії. Свої впливи у Польщі Ян –використав на те, щоб для свого сина Сигізмунда добути польську корону в 1587р. Після смерті батька Сигізмунд став також шведським королем. У 1594р. відбулася його коронація в Швеції. Він об’єднав під свою владу такі великі простори, якими до того часу ніхто не володів на півночі Європи. Але Сигізмунд був вихований у католицькій вірі під впливом єзуїтів і тому спочатку зустрічав труднощі в Швеції. Унія між Швецію та Польщею мала персональний характер, але шведи боялися, що Польща схоче мати над ними провід. Сигізмунд був зобов’язаний ухвалою сейму 1593р. повернутися до Речі Посполитої. Щоб утримати самостійність держави, шведські вельможі віддали регенцію в руки Карла, князя Судерманії, що мав широку популярність серед міщанства й селянства як щирий євангелік.
У Швеції Сигізмунд ІІІ був особою непопулярною: на відміну від шведів- лютеран, він був католиком, причому запеклим; недовподоби було й те, що фактично він у їхній країні не правив. Цю непопулярність у своїх інтересах використовував Карл Судерманський; його дії були спрямовані на позбавлення Сигізмунда ІІІ шведського престолу.
Карл скликав церковний з їд в Упалі у 1593р., і там вирішено, що Святе Письмо має бути єдиною основою шведської церкви. Ці постанови звернулися проти планів Сигізмунда, що хотів привернути католицьку церкву у Швеції.
Довідавшись про це, у 1589р. Сигізмунд ІІІ висадився з військом у Швеції, щоб відновити свою владу у ній, проте зазнав поразки; Карл полонив його але невдовзі відпустив. Сигізмунд ІІІ ні з чим повернувся до Польщі, а 1599р. ріксаг детронізував його. Цього акту Сигізмунд ніколи не визнавав і постійно титулувався шведським королем. Так само титулувались його син Владислав IV і до 1660р. Ян Казимир. У результаті 1604р. Карл Судеранський став шведським королем Карлом IX.
Втрата Сигізмунда ІІІ шведського трону стала переломним моментом у відносинах Речі Посполитої і Швеції. Відтоді вони були пронизані прагненням Сигізмунда ІІІ та двох його наступників на польському престолі заволодіти й шведським. Протистояння якого набрали відносини, мало не тільки династичний характер. Ішлося головним чином про суперництво двох держав за панування в східній частині південної Прибалтики.
Ініціаторами наступної війни були шведи. Спочатку вони захопили Лівонію до Двіни, але незабаром польсько-литовські війська відкинули ворога.
У 1600р. Сигізмунд ІІІ домігся проголошення сеймом інкорпорацій північної Естонії до складу Інфлянт Речі Посполитої. Найзначнішим бойовищем цього етапу війни стала битва з участю великого гетьмана литовського Яна Ходкевича, котрий у 1605р. під Кірхгоьмом розбив шведські війська, що втроє переважали поляків.
Воєнне протистояння тривало до 1611р., коли було укладено перемир’я на кілька місяців. Воно продовжувалося кілька разів. У 1617р. шведським королем став Густав ІІ Адольф (1611-1632), син Карла IX.
Густав Адольф змагав до того, щоб Балтійське море зробити справді шведським морем та добути в шведські руки всі життєві пункти на його побережжях. Ці його плани спричинили війну з усіма сусідніми. Будова Ґетеборга була головною причиною війни з Данією (1611-1613рр.). Швеція не мала ще зорганізованих сил, і Християн IV переміг її. Зате повний успіх дала війна з Московщиною.
Густав Адольф використав внутрішні ворохобною, у якій перебувала московська держава, й опанувати дальші території над Фінським заливом. Мир був підписаній в селі Столбове в лютому 1617р. Умови цього договору були тяжкі для Російської держави. Новий московський цар Михайло Романов погодився віддати Швеції ін грію і Карелію.
Таким чином Швеція добула сполучення між Фінляндією й Естонією та задержала в свої руках доступ до східноєвропейської торгівлі. За трирічним перемир’ям 1618р. Швеція отримала естонське місто П’ярду. У1621р. Густав ІІ Адольф, використавши те, що Річ Посполита вела війну з Туреччиною захопив значну частину Інфлянт. У липні того ж року гетьман Кшиштоф Радзивілл, який керував діями польсько-литовського війська, уклав з шведами чотирирічне перемир’я, що за ним більша частина Інфлянт на північ Двіни залишилася за противником.
Чергова польсько-шведська війна 1625-1629рр. є одним із епізодів Тридцятилітній війни, хоча й співпрацювала з католицьким табором, зокрема з Габсбургами.
Сигізмунд після детонації не хотів зректися своїх прав до шведської корони і все приготовляв наїзд на Швецію, утворюючи проти Густава Адольфа союз католицьких держав. Щоб остаточно цю справу Густав Адольф уклав похід на Лівонію, що перейшла була частинна під польську владу.
Улітку 1621р., у розпал воєнних дій під Хотином, шведи перейшли в настання в Лівонії й Курляндии й у короткий строк, домоглися значних успіхів. Незабаром капітулювала Рига. Для Річ Посполитої це було дуже важким ударом, тому що через устя Двіни йшла основна маса товарів з Великого князівства Литовського. Захоплення Риги робив шведів хазяями в Східній Прибалтиці.
В 1625р. шведи взяли Дерпт. У їхні руки потрапили до цього часу й курляндские порти. Прагнучи опанувати всіма найважливішими пунктами на Балтійськом море й перетворити його у внутрішнє шведське море, Густав Адольф переніс воєнні дії в Пруссію й Польське Помор'я.
В 1626р. Шведське війська висадилися в порту Пиллау. Не зустрічаючи ні найменшого опору з боку прусського герцога , вони форсованим маршем перетнули Пруссію й опанували лежачої в дельті Вісли Мальборком. Незабаром були зайняті Пуцк і Эльблонг; до осені 1626р. вся північ Пльського Помор'я, за винятком Гданська, був захоплений шведами. Втрата Помор'я зачіпали життєві інтереси широких шарів польської шляхти. Тому польські війська, що діяли проти шведів, були значно посилені й навесні 1627р. перейшли в настання. Вони опанували Пуцком і розгромили чотирьохтисячний загін німецьких ландскнехтів, найнятих Густавом Адольфом. Восени 1627р. польський флот здобув перемогу над шведськими кораблями й змусив шведів зняти блокаду Гданська. Однак, незважаючи на ці успіхи, значна частина Помор'я залишалося в руках шведів. Воєнні дії тривали змінним успіхом.
Гетьман польний короний С. Конєцпольський 27 червня 1629р. завдав поразки швед у битві під містом Тшцяною, що поблизу правого берега Вісли; Густав ІІ Адольф був у ній поранений, ледве не потрапив у полон і дув змушений погодитись на підписання у вересні того ж року в Альтмарку (Старому Тарзі поблизу Гданська) шестирічного перемир’я, умови якого для Польщі були тяжкими: у руках шведів залишилося кілька стратегічно важливим міст зазначеної вище частини Королівської Прусії і вся територія Інфлянт на північ від Двіни. До шведів перейшов також нечисленний польський флот. У 1630р. Густав ІІ Адольф наклав на торгівлю через Гданськ мито в розмірі трьох з половиною відсотків, чим сильно вдарив по економіці Гданська і всієї Речі Посполитої.
У 1632р. після смерті Сигізмунда ІІІ королем Речі Посполитої став Владислав IV, а після загибелі під Лютценом (біля Ляйпціга) Густава ІІ Адольфа на шведському престолі опинився його шестирічна дочка Христина (1632-1654). Королева Христина, вирісши за регентство канцлера Оксеншерни, бачила, як її країна сягнула вершин могутності.(див. додаток №18) Швеція брала участь к Тридцятилітній війні у тісному союзі з Францією. Одначе королева повернулась до католицизму, зреклася трону й подалася до Риму.
Обидві країни готувалися відновити воєнні дії після закінчення Альтмарського перемир’я. Умови перемир'я, укладеного, нарешті, у вересні 1629р. в Альтмарке на шість років, були дуже важкі для Річ Посполитої. Шведи втримували у своїх руках Лівонію й Эльблонг, а також всі порти Східної Пруссії. Із Гданьском шведи уклали особливу конвенцію, по якій більша частка митних зборів у Гданьске переходило в руки шведів. Швеції вдалося в цей час фактично підкорити своєї влади балтійське узбережжя й повністю поставити під свій контроль всю її морську торгівлю.
Проте до цього не дійшло: під тиском Франції, Англії та Голландії у вересні 1635 р. в Штумдорфі було укладено перемир’я на 26,5 років, згідно з яким Швеція повернула Польщі всі окуповані нею міста Королівської Пруссії, відмовитись від згаданого мита (на той час його збір приніс шведам 11 млн. золотих), натомість зберегла за собою територію Інфлянт на північ від Двіни; було домовлено, що впродовж перемир’я Владислав ІV не повинен претендувати на шведський престол. У 1655 р. Швеція це перемир’я зірвала і напала на Польщу.
За Вестфальським миром 1648р. Швеція отримала землі на півночі Німеччини в устях трьох великих рік – Ельби, Везера і Одера. Крім того, Швеція захопила (в 1645р.) у Данії о. Готланд і отримало право вільного проходу шведських судів через Зонд. В сер. XVI ст. Швеція витіснила датчан з Південної Скандинавії.
2.2 Відносини з імперією Габсбургів
Провідною династією Європи XVI –XVII ст. був, поза сумнівом, дім Габсбургів з його австрійською та іспанською гілками. Втручання Габсбургів в життя Західної Європи та Німеччини цього періоду добро відомі. Багато з цих втручань мали фатальні наслідки для деяких слов’янських народів. Подібно до цього, певні події, які часто залишалися поза увагою, не тільки справили глибокий вплив на піднесення і занепад Габсбурги, а й проливають нове світло на історію тодішньої Європи.
У другій і третій чвертях XVI ст. відносини Польщі з Габсбургами були спокійними. На 1587-1588 рр. у цих відносинах спостерігався спалах ворожнечі у зв'язку з намаганням Максиміліана Габсбурга зайняти польський престол.
Смерть останнього короля – Ягеллонів (1572р.) відктила перед Габсбургами нові можливості. Хоч Сигізмунд Август і був зятем Фердинанда І, і була ймовірна того, що він не залишить нащадків, імператор нічого не зробив, аби покращити шанси здобути польський трон членові свого дому. Щоправда, Габсбургів ненавиділа польська шляхта, але чимало магнатів та вищого духовенства прихильно ставилися до вибору Габсбургів і пропонували Фердинанду підготувати грунт для дій у близькому майбутньому.
Під час другого між королів я ,яке виникло після втечі Генріха Валуа до Франції (1574р.),шанси Габсбурги у Польщі покращилися. Польські магнати підтримували обрання Габсбурга, а в Литві , де Габсбурги привернули на свій бік найвизначніший магнатський рід – Радзевіллів, становище було не краще. Пізніше відбулися подвійні вибори у Польщі, більшість шляхти обрала Стефана Баторія королем, а про габсбурзька знать проголосила Максиміліана ІІ спадкоємцем по Генріхові Валуа. Справу Габсбургів не було б цілком програно, якби Максиміліан ІІ мав змогу й бажання вдатися до енергійніших заходів, ніж дипломатичні зносини з Баторієм.
Наступник Максиміліана ІІ Рудольф ІІ (1576-1612рр.), як і його батько, цікавився лише Лівонією і в своїх посланнях до Івана Грозного давав лише непевні обіцянки щодо укладання союзу. Цар опинився в ізоляції і був не в змозі стримувати переможне просування реформованого війська Баторія, тому йому довелося просити Паниного втручання. Папі вдалося домогтися про мирну угоду між Баторієм, Швецією та Іваном Грозним.
Успіх Баторія змусив Рудольфа ІІ зробити спробу налагодити стосунки з Польщею. Але це виявилося марним через відмову імператора зірвати стосунки з Московією. Раптова смерть Баторія (1586р.) відкрила для Габсбургів нові можливості, але нерішучість Рудольфа ІІ завадила йому скористатися ними.
У 1589 р. за сприянні римського папи Польща уклала з Віднем Битомсько-Бендзінський трактат, за яким Габсбурги зобов'язалися не втручатися у внутрішні справи Речі Посполитої і не вступати в союзи з державами, спрямовані проти неї. Відтоді відносини Австрійською
монархії й Речі Посполитої до першого поділу останньої у 1772 р. були в основному добросусідськими. У 1613 р. Річ Посполита уклала з Віднем союз. На початку Тридцятилітньої війни Польща, як зазначено вище, надала Габсбургам допомогу, відрядивши Словаччини загін лісовчиків.
Правлячі кола Польщі нічого не зробили, щоб повернути їй ті сілезькі землі, котрі, опинилися поза її кордонами. До 1620 р. ці землі входили до складу Чеської держави. До 1526р. у ній правела Ягеллонська династія: Владислав (1471-1516; Сілезією він володів з 1490 р.) та його син Людовік (1516-1526). Людовік, який був й угорським королем, загинув біля містечка Могач, що в Угорщині над Дунаєм, що у ній чесько-угорське військо було розгромлене турецьким султаном Сулейманом І Пишним (1520-1566). Людовік не залишив після себе потомства. Над Центральною Європою нависла загроза подальшої експансії Османської імперії. За цих умов на чеський престол був обраний син Карла V - Фердинанд І (1526-1564; у ці ж роки він був угорським королем, а у 1556-1564 рр. ще й імператором); у Чеській державі сподівалися, що він за допомогою свого батька зможе захистити її від турків.
Після Фердинанда І у Чеській державі до 1619 р. правили Габсбурги, які водночас були угорськими королями й імператорами: Максиміліан II, Рудольф II і Маттіас. Під час антигабсбурзького повстання (1618-1620) чехи обрали своїм королем курфюрста , Пфальца (історичної області в Німеччині) Фрідріха (1619-1620). Після трагічної для і чеського народу битви на Білій Горі (поблизу Праги), що відбулася 8 листопада 1620 р. (у ній повсталі були розбиті імператором Фердинандом II Габсбургом), він втратив національну незалежність. У землях Чеської корони (це поняття як територіальне зберігалося і після 1620 р., воно охоплюючи, як і до того, також Сілезію) повністю запанували Габсбурги (після Фердинанда II правив Фердинанд III).
Нічого не зробила Польща й для того, щоб включити до свого