Остарбайтерство, як складова частина нацистського "нового порядку" в окупованій Україні в роки Другої світової війни
По всій Німеччині були розкидані “ринки збуту робочої сили” – “арбайтсамт” (у спогадах їх колишні остарбайтери називають біржами праці), де легально відбувався продаж привезених зі сходу підприємцям і бауерам (фермерам).
Ці ринки скоріше нагадували Грецію і Рим перед початком нової ери, ніж Європу середини XX століття: робочу силу вибирали, як худобу, заглядаючи в зуби і пробуючи м’язи, продавали по ціні дешевого пальта та черевиків на дерев’яній підошві. Ось у цьому випадку знову зустрічаємося зі злочином – торгівлею людьми.
Більше шансів на виживання мали ті, хто працював у бауєрів, власників майстерень, магазинів. Тут усе часто залежало від людських взаємин.
Життя остарбайтерів у неволі строго регламентувалося інструкціями гестапо, господаря. Кожному вручали “Пам’ятку” з правилами поведінки, що складалися із суцільних заборон. Кожен німець, який виявив остарбайтера без знаку “OST”, зобов’язаний був здати його в поліцію, де останнього “провчали”: били, штрафували, саджали в карцер.
Але найгірше в неймовірно тяжкому житті “східних робітників” – це непосильна праця. Робочий день становив 14 – 16 годин на добу без відпусток, без елементарної охорони праці, а часто й без вихідних, без перерв на обід. Тяжка праця та нікчемне харчування при цьому досить швидко приводили людей до виснаження і смерті. Праця остарбайтерів оплачувалась набагато нижче, ніж праця інших категорій населення, а то й не оплачувалася взагалі. Часто плату за остарбайтерів одержували СС, які вважались офіційними власниками того чи іншого табору.
Працювали невільники під постійним наглядом. За мінімальні порушення, за відволікання, розмови наглядачі били. За особливо тяжкі порушення, як втеча, непокора адміністрації, підбурювання до повстання, остарбайтерів чекав концтабір. Багато в’язнів гинуло під час бомбардувань німецьких міст та промислових об’єктів.
Примусово вивезені в Німеччину люди повинні були жити в тяжких умовах. Скупченість у бараках, антисанітарія, напівголодне існування, виснажуюча праця, необмежений робочий день, суворе покарання, терор гестапо були постійними факторами їх життя. Гітлером був призначений генеральний уповноважений обер группенфюрер СС Фріц Заукель відповідальним за виконання робочої сили, який відправляв мільйони людей із окупованих країн на примусові роботи в Німеччину, зробивши все, щоб кожен з примусових працівників вироблявся до смерті.
“Першими жертвами масових нацистських злочинів проти людства стали діти. Саме з них почалось знищення людей у великих масштабах «індустріальним засобом». (9 с.41)
Остарбайтерам дозволяли листування з рідними. Однак листи, які не повинні перевищувати 4 сторінки, можна було відіслати лише двічі на місяць. Листи слід було здавати відкритими і оплаченими за німецьким внутрішнім тарифом керівництву табору, звідки вони передавались на пошту.
Але листи були єдиною формою зв’язку з домом, з рідними, Батьківщиною. Тому й писали в них не завжди правдиво, завуальовано, щоб не травмувати рідних, щоб пропустила цензура, щоб прийшла така очікувана відповідь.
До своєї роботи я залучаю листа, який довгі роки зберігається як сімейна реліквія Надії Дорофієвої (Мамонової). Цей лист був написаний в Німеччині. Це історична пам'ять про любов до своєї Вітчизни наших співвітчизників, які в муках і стражданнях пронесли віру у своє визволення з неволі. Зміст листа дуже патріотичний. До цього часу зберегли листа внуки Надії Дорофієвої (Мамонової), який був привезений з Німеччини. (Додаток 4).
Знаходячись далеко від рідної землі всі згадували свою Вітчизну, рідних. Дізнатися про подробиці написання листа і юні роки Надії Дорофієвої я не зміг. Декілька років тому її не стало. Далися взнаки роки перебування на важких роботах у Німеччині.
У наш час відкритої демократії, можливо молодь не замислюється над тими трагічними сторінками в житті українського народу, які винесли на своїх плечах такі ж діти, як і ми. Цього не потрібно викреслювати з нашої історії, пам’яті. Це наша біль і разом з тим гордість за наш народ, за нашу рідну Україну
Цікаві думки В.Литвинова про відношення обох країн до категорії дітей в’язнів, у з’язку з чим він піднімає і тему провини сталінського режиму:”Правда о страданиях этой категории жертв войны была нежелательной, неудобной как для побежденных, так и для победителей. Это позорный компромат на два тоталитарных режима. Немецкой стороне следовало признать факты неслыханой жестокости: расстрелы, каторга, бесчеловечные опыты над людьми, голод, унижения. С другой стороны вставал вопрос: как могло случиться, что тысячи детей оказались на оккупированной территории? Целые детские дома оказались брошенными на
произвол судьбы. Их никто не собирался спасать. Подпункт б пункта 2 постановления ЦК ВКП(б) Совнаркома СССР от 27июня 1941 г. четко указывает: эвакуации подлежат “квалифицированные рабочие, инженеры и служащие вместе с эвакуированными с фронта предприятиями, население, годное для военной службы, ответственные партийные работники”.
Остальные – не в счет. Так их предали в первый раз…”(10с39). Я вказую на цю цитату, щоб акцентувати увагу на ще одному винуватцю трагедії остарбайтерів – сталінському тоталітарному режиму, тобто ще раз повернутися до трагедії української бездержавності.
Кинуті напризволяще однією державою – загарбником, стали жертвою іншої.
Жодного разу за роки війни сталінське керівництво не поцікавилося долею “остарбайтерів”, не висловило протест. Хіба лише на Потсдамській конференції, коли вимагало видачі всіх громадян СРСР із зони окупації союзників. Зі списку благонадійних осіб їх викреслили ще в 1941 році, коли кинули на окупованій території, коли зрадили вперше. “Во второй раз Родина – мать стала мачехой, когда истерзанные, больные, прошедшие все круги ада, они стали изгоями в своей стране. Немногие смогли получить образование, в основном их уделом стал неквалифицированный тяжелый труд. Из них, призванных в армию, комплектовали подразделения для испытаний образцов нового оружия, в т.ч. ядерного, химического, бактериологического”(11.с340).
Так, усі, хто перебував на окупованій території(а хто винен?), сталінським режимом ставились під підозру, а то й звинувачувались у зрадництві. Були й зрадники, були й ті, хто виїхав добровільно (отже, щоб не повертатися), але ці, певно, прагнули залишитися в Німеччині, в Західній Європі, емігрували в США, Канаду, Австрію. Можливо, це був знак протесту проти сталінської системи, а може, й передчуття обов’язкових репресій.
“В Україні в прикордонній зоні було створено шість збірно – переселенських пунктів, а також сімдесят обласних приймально – розподільчих пунктів. З серпня по грудень 1945 року через них пройшли 1334 тис. чоловік, з них 1129 тис. цивільного населення. Усього ж з 1942 по 1950 рр. в Україну повернулося 1850 тисяч колишніх “остарбайтерів”. Близько 150 тисяч скористалися можливістю залишитися на Заході . Приблизно 30% вивезених у неволю не повернулися”.(2.с219)
Ніхто не досліджував, від скількох громадян – колишніх “остарбайтерів”, відмовилась Батьківщина, скільки їх не повернулося до рідної домівки вже з вини радянської тоталітарної системи. А скільки підкошених ще однією неволею, так і не змогли піднятися з колін.
“З 1850тисяч остарбайтерів у 1945р. на 1993р. їх залишилося в Україні 670 тисяч. Третя частина… Чи тільки через німецьку неволю згасло їх життя? Певно, що є в цьому й вина сталінського режиму.
Обмеження в правах, необґрунтовані покарання, ув’язнення чи примусова трудова повинність – усе це прояв репресій. Виходячи з цього, можна твердити, що остарбайтери стали подвійними жертвами – не лише нацистського, але й сталінського режимів”.(12.с38)
2. Насильницьке використання мешканців району у мілітаристській економіці Німеччини
Своє дослідження долі моїх однолітків періоду окупації німцями Перевальського району я почала безпосередньо з особистих зустрічей з ними. Досвід такої роботи у мене вже був. У пошуках людей насильно вивезених на примусові роботи до Німеччини мені допомагали колишні остарбайтери, вони раділи тому, що про них пригадали з хорошої, поважної сторони. Адже не по добрій волі вони опинилися в Німеччині, і в певний період часу наша держава негативно оцінювала таке положення. Хто в цьому винен? Час і життя розставив все по своїх місцях. Відновлені чесні імена. Але моральна травма остарбайтерів залишилася на все життя, не дивлячись не фінансову компенсацію з боку Німеччини. Ніякі гроші не замінять втрачену молодість, здоров’я.
12 липня 1942 року Перевальський район був окупований німцями. 419 днів панував режим кривавого терору і насильства. Для придушення населення німцями був створений величезний каральний апарат. Поліція і німецький комендант знаходилися в будівлі тресту “Ворошиловград вугілля”. Окупанти встановили комендантську годину, заборонялося збиратися групами, проводити збори і інше. Для узяття на облік працездатних була встановлена обов’язкова реєстрація населення на біржах праці. Робочий день для промислових робочих був встановлений 12-14 годин. Найголовніше, що цікавило німців – вугілля. Шахти знаходилися зовні в робочому стані. Німці намагалися їх відновити. Диверсії на шахтах району продовжувалися повсюдно. Багато робітниківбули схоплені і розстріляні, але до приходу радянських військ так і не вдалося німцям добути вугілля. Жителям району довелося пройти через безліч випробувань: терор, голод, відсутність магазинів, аптек, лікарень, шкіл, масовий угін на роботу до Німеччини. Тільки з Перевальська було вивезено 1180 чоловік. Остарбайтерами ставали не тільки дорослі але і діти. Багато хлопців і дівчат ховалися від угіну в підвалах, на горищах будинків, в шурфах і шахтах. Викликали штучно різні шкірні захворювання, щоб не потрапити на примусові роботи до Німеччини
Страшна біда прийшла в кожний дім. “Масовий угін до Німеччини – це сльози, смерть, насильство, розорення, стогін і ридання на вокзалах, завантажені колонами невільників дороги, останні квапливі поцілунки, початок страшної смуги”.(10.с465)
Не тільки до Німеччини відвезли на примусові роботи. У нашому районі біля села Бугаївка був обладнаний німцями табір. Жінки містилися в двоповерховій будівлі, чоловіки в бараках. Обидві будівлі були обгороджені колючим дротом, а по периметру стояла охорона. На протязі вже ряду років колишній в’язень незареєстрованого табору Белікова Галина Василівна в різних інстанціях добивалася свого визнання, що вона була “остарбайтером”. Проте до нашого часу позитивної відповіді вона не одержала. Я зустрілася з нею і вона повідала мені свою гірку долю дитячих років.
“Це був 1942 рік, мені було 15 років, в район прийшли нові “господарі”. Табір розташувався в Малокостянтинівці Бугаївської селищної ради, куди в бараки зігнали декілька сот людей місцевого населення. Рили протитанкові рови до самої Михайлівни. У будь – яку погоду, в нелюдських умовах. Били просто так, ні за що, спускали на людей спеціально навчених церберів. Я носила воду з Бугаївки. І всякий раз, коли проходила мимо німців, вони забирали воду собі. Тому мені по декілька разів доводилося ходити туди і назад. Знущання доводилися до відчаю. Суп навпіл з комарами застрявав у горлі. Іноді, правда, коли під бомбардування потрапляв кінь, перепадало по шматочку м’яса. А то ще зрідка мама приносила оладки з трави з додаванням муки.
І сама не знаю, як зважилася на втечу. Не встигла заскочити в свій будинок, як на вулиці заторохтів мотоцикл. Ось і вся ілюзорна свобода. Мене сильно побили і знову повернули в табір. Там били ще, потім кинули в підвал
Паніка в стані ворога почалася в серпні 1943 року. Відчуваючи, що вже на п’яти наступають радянські війська, німці зняли табір по тривозі і в швидкому порядку погнали арештантів на станцію Ясіноватая. Швидше за все, для відправки до Німеччини. Опинилася на цьому етапі і я з своєю сестрою Вірою. Ніякого передиху і привалів – тільки вперед: швидше, швидше! Підтримуючи один одного, арештанти ледве пересували ноги. Ніч застала в Дебальцеві. І тут немов розірвалося небо, висипаючи на землю – матінку тонни смертоносного металу, - наші бомбили ворожі розташування…”
Насправді тягнуться до Михалівки окопи, наполовину присипані землею і порослі густою травою, потім і кров’ю поливали їх зовсім ще дівчатка під дулами автоматів і зле гарчання псів. Не заживають ці рани – рови в серцях і душах живих свідків.
НІЯК не може відновити справедливість Г.В. Белікова: так був все-таки табір або не було?
Через районну газету “Народна трибуна” мені допомогли звернутися до живих свідків тих грізних подій 1942 роки з метою встановлення істини в існуванні незареєстрованого табору. Виявилося, що до теперішнього часу в районі проживають в’язні цього табору.
Мені вдалося поспілкуватися ще з одною людиною, на яку вказала Белікова Г.В.Я з великою увагою вислухала та записала сповідь Есауленко (Висоцької) Параски Петрівни, яка до цього часу мешкає в м. Перевальськ, вул. Амурська, 13/1.
“Влітку 1942 року Степанівну зайняли німці. Нашу сім’ю з 6 чоловік викинули на вулицю, а в хатині влаштувалися ворожі солдати. Вони поверталися сюди на відпочинок с передової з-під Іллірії, де стримували натиск окупантів радянські воїни. На ті часи у нас було велике господарство:
кури, качки, гусаки, свиня і велика пасіка. Все забрали іроди, не пошкодували навіть дітей малих. До самої осені 1943-го нашу сім’ю, як і інших, тримали у таборі, колишньому будинку інвалідів, за колючим дротом. Ми так і не дізналися, куди німці поділи тих людей. Мене, старшу сестру і батька ганяли під конвоєм з собаками рити бліндажі і протитанковий рів. Працювали з ранку до вечора. Того, хто не виконував норму, нещадно били. А мене більше за всіх діставалося, тому що я була дуже слабенька, та і років замало - всього 13. За мене вступали старші, допомагали рити окопи.
У серпні 43 – го нас підняли серед ночі і під автоматами погнали на станцію Ясіновата для відправки до Німеччини. Потрапивши під бомбардування, ми розбіглися хто куди – в основному сховалися в зруйнованих будинках. Потім нас звільнили радянські війська. Чоловіків же всіх погнали до Німеччини, зокрема моїх батька, братів і інших.
З березня 1995 року пишу в Луганський обласний архів х надією знайти сліди табору, в якому ми працювали. А нам просто відповідають: табір не зареєстрований. На запити з Німеччини прийшов лист: повідомте прізвище працедавця. Абсурд якийсь: невже б ми посміли питати її у коменданта табору?
Роки такі, що я постійно хворію, не можу ходити. Виховую внука- сироту, якому вже 16 років. Так хочеться справедливості добитися, хоча б ради внучка.”
У селі Михайлівна проживає Петренко Микола Іванович, 1928 рока народження, який підтверджує, що табір дійсно був, оскільки він проживав в селищі шахти №5, який знаходився поряд біля с. Бугаївка.
“Нас теж німці збирали підлітків, людей похилого віку і гнали рити окопи. Ми проходили мимо тих таборів, коли йшли на роботу. Жіночий табір знаходився в двоповерховій будівлі, а чоловічій в бараках. Коли ми поверталися з роботи, то нас годували в цьому таборі. У серпні 1943 із з двоповерхової будівлі вигнали жінок і погнали в Ясиноватую. А в цю будівлю загнали людей похилого віку і підлітків, які працювали на окопах. Переночувавши ніч, на ранок теж погнали на Ясиноватую для відправки до Німеччини. У Німеччині я пробув два роки в таборі Маутхаузен, поки не звільнили союзники. Повернувшись додому до 1957 року проживав в селищі шахти№5, а потім переїхав в Михайлівку”.
У нескінченному ланцюгу всенародної трагедії, що її принесла в Україну війна з Німеччиною та ворожа окупація, була травма неосяжних масштабів, біль від якої не вгамовується й досі. Примусова депортація працездатних людей торкнулася майже кожної сім`ї, практично всього українського народу.
Друга світова війна ввела в лексикон народів Європи нові поняття – «жертва нацизму» та «остарбайтер».(12.с21)
Проаналізувавши доступні джерела, я встановила основні передумови виникнення проблеми примусової праці: поширення експансії фашистської Німеччини ( з 1939 року); зростаюча потреба у військовій силі для ведення війни вимагала нових мобілізацій, що привело до вилучення робітників з промисловості і виникнення дефіциту робочої сили, з іншого боку, армія і промисловість потребували продовольства, для постачання якого теж потрібна була робоча сила. Ускладнення становища німецької армії з початком війни загострило всі існуючі проблеми і стало останньою передумовою використання в рейху праці остарбайтерів.
Крім того, потреба в робочій силі постійно зростала в зв’язку з поразками планів гітлерівців у війни з СРСР. Ознайомившись з документами рейху, що регламентували вилучення робочої сили з окупованих східних територій. Я встановила основні етапи вивезення остарбайтерів до Німеччини та склала на основі цього таблицю.
Етапи вивезення до Німеччини остарбайтерів у роки Другої світової війни
| № | Регламентуючий документ | Характер | Методи |
| 1 | 5 серпня 1941 – закон про трудову повинність. 7 листопада 1941 – наказ Герінга про масове використання робітників с СРСР | Добровільні вербування | Частково добровільні: дезорієнтація, спокуса |
| 2 | 6 березня 1942–циркуляр Розенберга. 21 березня 1942 – декрет Гітлера про створення Імперського бюро з використання робочої сили на чолі з Ф.Заукелем | Масове насильницьке вивезення – депортація | Насильницькі: «полювання», облави, пастки, розстріли, спалення сіл. |
| 3 | Вересень1943–директива німецького командування на Україні «Про відхід та евакуацію» | Тотальна депортація – «евакуація» | Насильницькі: примус, розстріли, спалення |
Час стирає сліди історії, з роками все менше залишається живих учасників страхітливих подій, і те, що ми збираємо данні, пізнаємо внесок нашого народу у Велику Перемогу над фашизмом не з підручників, а від живих свідків – це останнє шанування, знак глибокої вдячності живим і мертвим героям. При написанні цієї роботи я провела велику пошукову роботу по виявленню людей депортованих у німецький рейх на примусові роботи.
Я записала багато спогадів колишніх остарбайтерів Ось про що розповіла мені Дорохова Марія Іванівна, якій на той час було 15 років.
“Привезли нас потягом до Мюнхена, на біржу праці (як я дізналася потім) й по черзі викликали у великий зал, де знаходилися кілька німкень. Мене вибрала худесенька фрау Ренненбаум, дружина мюнхенського адвоката . Так я стала служницею. Мій розпорядок дня був таким: підйом о 6 ранку, відбій о 10 – 11 годин вечора. У школі в мене з німецької мови було “5”, але як погано я її знала. І все ж, знання, набуті в школі, мені дуже допомогли й дуже скоро я навчилася розуміти їхні розмови, а поступово й сама вільно розмовляла німецькою. Весь день, з ранку до ночі, був зайнятий. У неділю я мала право 3-4 години використовувати як хотіла. Значна частина радянських дівчат працювала на фабриці “Штауфер”.
А цю інформацію доповнила Турова Валентина Василівна, якій було 16 років.
«У Мюнхені я була поселена у карантинний табір для «восточних народов» на Шванзейштрассі, а потім перевели до табору на Баланштрассі. Працювати примусили на підприємстві фірми «Штейнхель й брати”. Ми відчували себе рабами магнатів німецької промисловості. На роботу й з роботи нас возили під конвоєм, і тільки заради виняткової “милості” у неділю дозволяли виходити з табору до міста. Заводські наглядачі дуже знущалися з нас, били. У лютому 1945 року на заводі я познайомилася із контрольним майстром Робертом Цурлем, а через нього – з робітницею Кароліною Штейн. Була у неї вдома й, замкнувшись у кімнаті, всі, разом з чоловіком фрау Штейн, Юрганом Штейн, слухали радіопередачі з Москви. Зведення Радінформбюро та інші важливі відомості, що повідомляло радіо з Москви, ми потайки передавали нашим дівчатам”.
Були поодинокі випадки де до остарбайтерів відносимося поблажливо.
“Головин Василь Іванович, 1925 року народження. В 1942 році, був вивезений до Німеччини. Його привезли в місто Равенстург. Відправили на працю до багера Йозефа Ротта в село Дорорбеккер – валле. Працював на сільськогосподарських роботах. Годували добре. У хазяїна було чотири сина на фронті, з котрих один загинув, а троє повернулися додому. Хазяїн не знущався, а била частіше німка-працівниця.
Звільнили американські війська в квітні 1945 року. Пройшов перевірку в контррозвідці та був направлений на службу в роту охорони в місто Володимир-Волинський для боротьби з оунівцями. Повернулися додому під Новий рік – 1946 р. хворів малярією. Вилікувався. У серпні 1993 року по визові разом із онуком гостював у сина хазяїна Ервіна Ротта, 1923 року народження. Батько Йозеф Ротт помер у 1974 р. Син – пенсіонер, живе краще, ніж переможці. Возили нас у Швейцарію. Ми з онуком дивувалися і не могли повірити, побачивши на власні очі життя людей в західних країнах. Які ми бідні. Соромно нам за наше керівництво СРСР, а тепер і України, яке не змогло, а може і не хотіло, щоб наш город жив гідно. Ми побували там, де до свого народу відносяться з повагою та створюють всі необхідні умови для покрашення життя та побуту…”
Багато людей, яких відправили до Німеччини на підприємства, стали псувати виготовлену продукцію. Так мешканка м. Перевальська Андрєєва (дівоче прізвище Короніна) Ольга Олександрівна за випущений брак опок у літейному цеху (завод Юнкерса) стала ув’язненою Освенціума під номером 75026. У цьому таборі знаходилось ще 5 наших земляків, а одна з них – Суровцева Алла – народилась в страшному пеклі людських страждань. Бідна дівчинка, яка на диво вижила, багато років носила сукню тільки з довгим рукавом, щоб люди не бачили номера, котрим клеймили кати немовля.
Остарбайтер з Чорнухіно Лямцев Петро Андрійович при невдалій спробі втечі з Німеччини був ув’язнений у табір Бухенвальд. На другий день на його одежу пришили номер. Він перестав бути Лямцевим. Ганяли працювати з командою в кам’яний кар’єр, де 28 полонених впрягалися у вагонетку, навантажену камінням, і тягли вгору на каміння дробилку. Кожного дня поверталися в’язні, несучи 8-10 своїх товаришів, вбитих охороною: на перевірці на апель- плаці повинні бути як живі, так і мертві в’язні.
Крім того, з кожного населеного пункту району відправляли на примусові роботи молодих матерів з дітьми.
«Мій батько був комуністом, - згадує колишній остарбайтер Дементьєв Володимир Іванович, - і коли почалась війна, нашу родину одну з перших відправили до Німеччини. Привезли до концтабору Дахау, в якому ми пробули десь близько місяця. Потім нас взяла до себе родина німців, яка мешкала біля Мюнхена в місті Марнграфінг.
Німці дуже суворо ставилися до крадіжок – карали людей. Одного разу я зірвав з огороду три огірка і приніс матері, але вона мене побила і змусила викинути їх за огорожу. Вона дуже боялась гніву хазяїна. На плантації була побудована шибениця, де за крадіжки вішали людей. Якось я похвалився німецьким дітям, що якби у мене був автомат, то я би перестріляв багатьох німців. Коли я вранці прийшов на плантацію, то побачив, як моя мати стояла на колінах і благала хазяїна не відвозити мене до гестапо.
Пройшли роки, біль згас, але десь, у глибині душі, ще є образа за наших людей, які винесли знущання, приниження.”
Ось що зміг розповісти Гуценко Микола Іванович, не зважаючи на хворий стан.
«Після невдалої втечі з фабрики, де я працював, мене відправили до Бухенвальду. Барак, колючий дріт – весь табір неначе пливе у тумані. У цьому тумані на плацу люди від виснаження і холоду були схожі на примар, ледве пересували ноги. Поряд – крематорій із високою трубою з клубами диму, що вириваються з неї. Страшенний сморід паленого людського м’яса. Вікна камери смертників… полонені, приковані до великих кілець біля стін, і лунає страшний крик… На плацу лунає команда: «Мітцен ауф!» і крокують стомлені люди. Всі без віку і без нації. Із вас ніхто не відчував і не дай Боже відчути, почуття голоду, коли сили зовсім зникають і гадаєш, що жити залишилось тільки останні хвилини… у таборі був наглядач, який міг заснути тільки тоді, коли вбивав в’язня і клав його труп собі під ліжко.
Усі, хто переніс фашистську неволю, пам’ятають як, відчуваючи близьку загибель, обмінювались адресами, як просили товаришів, яким пощастить повернутися на батьківщину, у рідний край, передати близьким останнє передсмертне прохання.»
В селі Уткіно нашого району мешкає Коротчук Леонід Павлович, який примусово був вивезений до Німеччини. В свій час навчався в нашій школі. Стан його здоров’я дуже поганий, але мене він прийняв. Свою сповідь висловлював не послідовно, але я змогла записати його сповідь. “Народився, Коропчук Л.П. в 1925, коли німці зайняли наш район, то багато молоді було відправлено на примусові роботи в німецький рейх. Мене теж забрали. З дому дали продукти та одяг. В вагонах для худоби привезли в Німеччину, а потім перевезли до Австрії. Працював по 14-15 годин. Моя вага була 28 кг. Я вже не думав, що виживу. Мені все було байдуже. В думках я прощався з рідними. Звільнили мене американці. Я лікувався, щоб набрати вагу. Найбільша радість була, коли я повернувся додому, ще й вдома було багато неприємностей через те, що